Дмитро донцов



Сторінка1/33
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.57 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова

herb.tif


Святоіванівський Мазепинський Гетьманський Полк

ДМИТРО ДОНЦОВ


ВИБРАНІ


ТВОРИ

znak

Дрогобич–Львів

Видавнича фірма

«ВІДРОДЖЕННЯ»

2012

ДМИТРО ДОНЦОВ


ВИБРАНІ


ТВОРИ


Культурологічна

та історіософська есеїстика

(1911–1939 рр.)

znak

Дрогобич–Львів

Видавнича фірма

«ВІДРОДЖЕННЯ»

2012

УДК 32-027.21(081)



ББК 66.0я44

Д 67
Редакційна колегія:


Олег Баган (к.ф.н., Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка)

Ярослав Дашкевич (д.і.н., Інститут української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України)

Сергій Квіт (д.ф.н., Національний університет «Києво-Могилянська Академія»)

Олександр Музичко (к.і.н., Одеський національний університет імені Іллі Мечникова)

Ярослав Радевич-Винницький (к.ф.н., Національний науково-дослідний інститут українознавства МОН України)

Федір Турченко (д.і.н., Запорізький національний університет)

Другий том вибраних творів Д. Донцова становлять статті й есеї на культурологічні та історіософські теми за 1911–1939 рр. Цей період охоплює три етапи світоглядної еволюції автора від соціял-демократизму через консерватизм до вольового націоналізму, тому у творах відбиті різні його зацікавлення, вартощі і способи трактування історії, політики й культури.

Окрім етапних брошур – «Модерне москвофільство» (1913), «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Похід Карла ХІІ на Україну» (1918), «Мазепа і мазепинство» (1918), «Культура примітивізму» (1919), – до книги ввійшли твори, що друкувалися у журналах «Наш голос» (Львів), «Дзвін» (Київ), «Шляхи» (Львів), «Червона калина» (Львів), «Літературно-науковий вісник»» і «Вісник» (обидва – Львів). Усі праці, крім студії «Історія розвитку української державної ідеї», передруковуються вперше. Переважна частина з них належить до пікового, «вісниківського» – 1922–1939 рр., періоду творчости Д. Донцова.

Особливості мови і стилю автора узгоджені з нормами сучасного українського мовлення й орфографії, водночас збережено окремі – питомо національні, ідіоетнічні – риси незросійщеного українського правопису.

Видання рекомендується культурологам і філософам, історикам та етнологам, політикам і політологам, дослідникам і прихильникам української національної ідеї.
Відповідальний редактор і упорядник

Олег Баган
Літературний редактор

Ярослав Радевич-Винницький


Видавці дякують за співпрацю:

Родині Кіщаків, Я. Книшу, І. Червінці, М. Бачинському, М. Горді, І. Мельнику,

Г. Цибко, А. Цибку, родині Булів, М. Мочернюку, І. Гринді
© О. Баган, упоряд., передм., коментарі, 2012 р.

ISBN 978-966-538-238-6 (Т. 2) © Я. Радевич-Винницький, словник, 2012 р.

ISBN 978-966-538-236-2 © Видавнича фірма «Відродження», 2012 р.


В ОБОРОНІ УКРАЇНСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Початок ХХ ст. – один із ключових, переломних періодів в історії української нації. Копітка праця українських культурників, потоки модернізації, революція в Російській імперії 1905 р., нарешті, розвинули суспільні процеси до зміцнення національної самосвідомости, до засвоєння західних політико-ідеологічних парадигм, розбурхали хвилі радикальних рухів і домагань. Український національний організм набував вітальної енергії, вищих ідеалів, громадянської дисципліни і поволі починав заглядати «поза межі можливого» (І. Франко) – за обрії неволі, у простір державної самостійности. Запізніле українське націотворення починало ставати фактом і реальністю, неприємними для багатьох. Наче з-під води, невидимий і деформований «материковий пласт» українського етносу почав поволі підноситись до рівня історичного буття й міжнародної уваги. Не випадково саме у цей час щораз більше звертають свої погляди на Україну, українську минувшину і культуру европейські вчені, щораз частіше з’являються українські часописи і видання чужими мовами, а сама українська інтелігенція сміливо входить у кола міжнародних контактів.

За загального успішного процесу національного розвитку – якісні академічні видання, розгалужена преса (насамперед, у Галичині), модерна високохудожня література – відчувається, проте, одна велика вада українства – у ньому відсутній бойовий і наступальний, революційний і радикальний політичний рух; у ментальному плані воно схильне до соціяльної мімікрії і компромісів, до вичікувань та асиміляцій у чужі
(насамперед, по-імперському розвинуті російську і польську) культури. Тому, як і в 1862 р., на зорі народницького руху, коли з’явився знаменитий «Отзыв из Киева», підписаний провідними культурними діячами – В. Антоновичем, П. Чубинським, П. Житецьким, Т. Рильським і А. Стефановичем, так і тепер, у 1914 р., з’являється вірнопідданська відозва провідних громадських діячів України – М. Грушевського, Є. Чикаленка, С. Єфремова, С. Петлюри, А. Ніковського та ин. – про підтримку українським рухом російської царської влади у Першій світовій війні. Пів століття змагань і наполегливої праці мало чого навчили наше чільне громадянство: воно сподівалося лише на тихе вичікування, випрошування, на дрібні торги і маленькі кроки вперед.

Ось у таку пору, за таких ідейно-ціннісних орієнтацій довелося формуватися як політичному діячеві і публіцистові молодому вихідцеві із периферійного зросійщеного Мелітополя, неофітові українства, Дмитрові Донцову. Жвавий інтелектуал, пристрасний адепт революційного руху, натурою впертий і завзятий, він широко «вдихнув» нових настроїв та культурних віянь із Заходу; молодий випускник Петербурзького університету, він швидко зрозумів головні тенденції часу, бо мав змогу в столиці імперії відчути її гігантські ритми, оцінити поведінку імперської еліти, збагнути закономірності її менталітету. Вже у віці 23–25-и років Д. Донцов утвердився як журналіст: був одним із редакторів української газети «Наша дума» (1906 р.), яка стала своєрідним пресовим органом української фракції у першому парламенті Російської імперії – в Думі. Очевидно, вже тоді динамічний таврієць відчув силу слова, збагнув можливості впливу через систематичні видання на ідейні тенденції в суспільстві.

За участь в українському революційно-соціялістичному русі Д. Донцова двічі ув’язнюють. У 1908 р. він від’їздить до Галичини, щоб уникнути переслідувань. Власне, тут йому вдається незабаром, у 1910-і роки, здійснити значний вплив на молодь як ідеологові нової генерації, як послідовному проповідникові самостійництва в умовах панування настроїв автономізму. Постійно стрімко еволюціонуючи, Д. Донцов за період від 1906-го до 1914-го року зумів вирізнитися як вправний журналіст і пропагатор радикальних дій та ідей. Він активно друкувався у соціялістичній пресі – газети «Добра новина», «Земля і воля», «Наш голос», «Слово», «Праця» (усі – Львів), «Слово», «Український студент», «Рада», «Дзвін» (Київ). Важливим і стратегічно правильним аспектом його публікацій була наполеглива критика народницьких суспільно-політичних стереотипів та ідеологем, соціялістичного космополітизму та російського культурного й імперського гегемонізму. Д. Донцов тоді визначив дві основні вади українського національного руху – наївне культурництво і просвітянщина та світоглядна залученість українських соціялістів до всеросійського революційного руху, в якому об’єктивно відбувалася масштабна асиміляція українських елементів. Як ніхто инший у його добу, він зрозумів смертельну небезпеку російського імперського фактора щодо України.

Можна твердити, що саме Д. Донцов перший в Україні почав аналізувати російське суспільство, імперію та культуру у глобальних цивілізаційному та геополітичному контекстах. Відтак Російська імперія постала перед українським передовим громадянством як традиційна східна деспотія, евразійська потуга, яка акумулює в собі геостратегічні інтенції агресивного рівнинно-степового простору від Байкалу до Фінської затоки. Аналізуючи твори російських слов’янофілів, він зрозумів, що російський московський експансивний державницький і культурний імперіялізм закорінений у ментальності людей цього простору.

Майже у той самий час знаменитий британський геополітик Гелфорд Маккіндер обґрунтував теорію про Гартленд – серцевинну землю, тобто рівнинний простір Сибіру, володіння яким зумовлює і сприяє глобальним тенденціям до розбудови паназійської мегаімперії, на зразок тієї, що була створена Чинґізханом та його нащадками. Г. Маккіндер вивів свою знамениту формулу: «Хто володіє Східною Европою, той керує Серцем світу (Гартлендом); хто володіє Серцем світу, той керує Світовим островом (Евразією), хто володіє Світовим островом, той керує світом». Тож Д. Донцов оцінив національні змагання українців як вирішальний фактор звільнення цілої Східної Европи від російського домінування. Натомість будь-яке посилення Російської імперії в цьому просторі буде призводити до дестабілізацій та деструкцій у всій Европі. Історіософськи він це узагальнював так: «Час, у якім живемо, дуже нагадує нам XIV та XVIII століття нашої історії. Тоді одним з найважливіших політичних завдань Східної Европи було створення одного великого політичного комплексу між Балтикою і Чорним
морем. Нині йдеться про створення одного колосального охоронного валу проти Росії від Північного до Середземного моря».1 Ця стаття написана у 1916 році, однак подібні думки про загрози російського наступу на Европу, його особливості і можливі наслідки Д. Донцов послідовно висловлював від 1910 р. Власне, ця чітка антиросійська позиція проглядає і в статтях, що ввійшли до 2-го тому нашого видання, – «Шевченко і патріоти», «Національні гермафродити» (обидві – 1911 р.), «Модерне москвофільство» (1913), а також у статтях «Російська революція і українська національна проблема», «Українське питання і російська соціял-демократія» (обидві – 1911 р.), «Російські впливи на українську психіку» (1913 р.) та ин. При цьому Д. Донцов використовував окремі положення із праць відомих дослідників Росії XIX ст. Макензі Воллеса і Сетон Вотсона. Якщо візьмемо до уваги те, що основні твори Г. Маккіндера з’явилися у проміжку між 1904-им і 1919-им роками, то стане очевидним, що український публіцист здійснював успішний політологічний і культурологічний аналіз Російської імперії як явища майже одночасно з лідером світової геополітичної думки і робив самостійні та влучні висновки.

Д. Донцов першим в Україні поставив проблему масової свідомости, ролі культури і культурних інформаційних потоків у формуванні національних ідентичностей різних народів. Саме цій проблемі були присвячені дві його етапні культурологічні студії: «Модерне москвофільство» і «Культура примітивізму» (1919).

В історіософському плані Д. Донцов зрозумів, що цивілізаційна межа між Европою й Евразією проходить приблизно по лінії розселення українців і білорусів у східному напрямку, тобто охоплює увесь комплекс країв і народів, які колись були у складі
Великого князівства Литовського (XIV–ХVІ ст.) і зазнали потужного культурно-цивілізаційного, а відтак і ментального впливу з боку католицизму і Заходу, з боку
Середньої Европи. Ці впливи сумарно кардинально змінили українське історичне
і культурне буття, і тому саме проти цих впливів та їхніх наслідків завжди так завзято воювала Москва. У статті «Сепаратистичний рух на Україні» (1917 р.) він писав: «Протягом XVIII століття російським царям вдалося перемінити Литву на «Западную Россию», Україну – на «Малоросію» і Польщу на «Привіслянський край» та викувати з великого московського князівства страшну европейсько-азійську могучість, якої далеко чутний голос одночасно грізно лунав у Відні, Берліні, Константинополі та Пекіні й деколи рішав про війну та мир Европи».2

Географічна структура простору від Балтики до Чорного моря давала всі підстави для експансії Москви в зону Центральної і Західної Европи, перетворювала Росію на супердержаву. Тому всі російські влади в усі століття з особливою нетерпимістю ставилися до національних рухів у цьому просторі, а до українського й білоруського рухів насамперед, оскільки це народи численні і їхнє розселення було надто широким, до того ж вони були об’єктивними «конкурентами» Москви у праві на культурну та ідеологічну спадщину Київської Руси.

Яскравою спробою вирвати з рук Москви українську територію стало повстання
гетьмана Івана Мазепи. Д. Донцов як історіософ відчув, що у цьому сенсі ім’я Мазепи набуло символічного значення, зазвучало своєрідною історичною містичністю. Його увага до великого гетьмана простежується протягом кількох десятиліть творчости. У нашому томі вміщено лише деякі студії – «Похід Карла XII на Україну», «Мазепа і мазепинство», «Його милість Іван Мазепа, гетьман», «1709–1939», – в яких осмислюється роль І. Мазепи в українській історії. Варто відзначити, що Д. Донцову належить велика заслуга в піднесенні цієї постаті до рівня знакових в українській історичній свідомості.

На початковому етапі своєї діяльности Д. Донцов сформувався як соціяліст, тобто в засаді космополіт-інтернаціоналіст, проте загострене мислення в системі пояснення історичних та національних закономірностей привело його спочатку до принципів консервативної ідеології, а згодом – до ідей вольового націоналізму. Сталося це передусім завдяки аналізові національних історій народів Европи (численні приклади з них розкидані у публіцистиці автора). Таке мислення зробило Д. Донцова концептуальним державником, на відміну від світогляду багатьох инших провідних українських діячів того часу, що так і залишилися на засадах автономізму, федералізму та народницького культурництва (дріб’язкової просвітянщини), і саме це призвело до його численних особистісних та політичних конфліктів із різними середовищами українських патріотів – від соціялістів до монархістів. Цю «зону конфліктности» треба було перейти в українській суспільно-культурній ситуації, оскільки національний рух виявився тоді надто заскорузлим, інертним, безвольно-наївним. Досить порівняти успіхи й неуспіхи українського національного відродження за XIX ст. з аналогічними досягненнями инших недержавних народів Европи, насамперед слов’янських, щоб зрозуміти логіку критики Д. Донцова. Він не тому був такий гострий, нетолерантний до профанаторів і демагогів, такий «тиранічний» (на цьому часто спекулюють сучасні ліберальні науковці –


дослідники історії і культури 1-ої половини XX ст.) у своїх вимогах як публіцист, політик, редактор та видавець, що «мав поганий характер» (постійна теза-перебільшення його опонентів), а тому, що розумів до глибини слабкість і плиткість українського руху, оцінюючи його за об’єктивними критеріями правдивої націології та історіософії. Однак саме ця завзята критика Д. Донцова допомогла нації сформувати цілком нове і якісно відмінне, наступальне і принципове покоління, яке з’явилося у 1920–1930-і роки. Без морального та інтелектуально-критичного гарту таке бойове покоління націоналістів підготувати було б неможливо.

Власне, цей критицизм, спробу виявити глибинні причини слабкости і роздвоєности національної вдачі ми зустрічаємо у статті «Нарід-бастард» (1917 р.), за яку пізніше так часто чіплялися різноманітні критикани Д. Донцова, нібито знаходячи в ній «докази» його «зверхности» та «руїнництва» щодо українства. Натомість ця публікація є чудовим зразком майстерности автора в етнопсихологічних та етнологічних студіях.

Д. Донцов одним із перших в Україні початку XX ст. збагнув головну проблему національного резистансу: український етнос, не маючи особливих союзників у геополітичному та цивілізаційному вимірах, не маючи державницької традиції, будучи ослабленим культурно через столітні утиски, міг розраховувати лише на одне для історичного успіху – на кардинальну перебудову національної психіки, на виплекання нового активізму і волюнтаризму. Він поставив перед собою й однодумцями стратегічне
завдання: переорієнтувати вітальні устремління українців, цих «вічних землеробів» і слуг чужих імперій, вирвати їх зі стану екстенсивного руху наосліп і надихнути філософією романтичного пориву. Цій проблематиці присвячені його есеї «До міст», «За землю і море», «Сансара», «Дух американізму», які переповнені настроями екзистенційного оптимізму, спрямовані на формування експансивного світогляду нації.

Друга лінія ідеологічних устремлінь Д. Донцова, а згодом – і всього українського націоналізму міжвоєнної доби, – це переосмислення ролі Церкви і релігії в бутті українців. Статтю «Справа унії» («Шляхи», 1916 р.) можна вважати його першою так фундаментально продуманою й аргументованою спробою пояснити місце релігійних почувань у сучасній історії. Яко православний, Д. Донцов узявся відважно оцінити позиції та місце саме Греко-Католицької Церкви, католицизму загалом в український історії. Він виділив і пізніше концептуально доосмислив у статтях «Церква і націоналізм» (1924) і «Патрія чи Еклезія» (1927) такі характеристики католицьких почувань та інтенцій, як соціяльний активізм, дух неспокою, універсалізм, теологічна вправність. Саме унійна, синтезувальна свідомість могла допомогти, за автором, провести чітку межу між Середньою Европою й Евразією, ця свідомість ніби видобувала приховані середньоевропейські культурні інтенції українства і міцніше утверджувала його у своїй національній ідентичності. Унія – це символ геостратегічного маневру, здійсненого діячами ХVІ ст. в ім’я виведення України з глухого кута візантійщини, порожнього релігійно-церковного формалізму та догматизму, провінційної вгрузлости та закостенілости.

У своїй історіософії Д. Донцов виходив із засади ідеалістичного тлумачення історичного процесу як поступу визначних особистостей і великих почувань. Як ідеолог, він хотів пояснити землякам, що таке понадчасові устремління, які мають високу мету. Адже, щоб здійснити велике в історії, треба відірватися від приземлених та дрібних почувань і прагматичних інтересів. На прикладі Петра І і Жанни д’Арк він доводив, що лише героїчний світогляд та пристрасна закоханість в Ідеал здатні породити епохальні звершення.

Загалом, і в культурологічних, і в історіософських есеях Д. Донцова вражає велика кількість історичних прикладів утвердження національного, визвольної боротьби, змагань за культурну самобутність. У цьому сенсі спадщина нашого теоретика націоналізму є своєрідною великою енциклопедією з міжнародної націології. Власне, в цьому аспекті ми можемо оцінити широту його світогляду, суспільствознавчих, філософських, культурних зацікавлень, що часто виходили далеко за ті межі, в яких перебували як політичні теоретики більшість його українських сучасників.

Головні концепти донцовського мислення тієї пори, тобто 1920-х рр., відповідали фундаментальним вітальним устремлінням тодішнього українства – його найпередовішої частини. Скажімо, вражаючі подібності між теоретико-ідеологічними положеннями Д. Донцова, викладеними на сторінках «Літературно-наукового вісника», і поглядами революційного письменника Миколи Хвильового зауважили ще сучасники. В образній формі М. Хвильовий інтерпретував ті ж проблеми, ставив ті ж завдання, які визначав за кордонами УРСР Д. Донцов: як остаточно подолати національну, «етнографічно-просвітянську», хирлявість українства, його безвольність та агероїчність, як розбудувати вітальний оптимізм, органічно засвоїти духовно-культурні основи Окциденту, замінити національну сентиментальність на національну пристрасть?

Подібні настрої та устремління висловлювали й инші письменники. Як і Д. Донцов, заклик «Завоювати місто!» кидає у своєму романі «Місто» (1928) блискучий інтелектуал із Катеринослава Валер’ян Підмогильний. Його герой, Степан Радченко, типовий освічений селюк з амбіціями, подібно до Бальзакового Растиньяка чи славолюбного Люсьєна де Любампре, приходить, щоб «завоювати» Київ, продертися крізь нетрі соціяльного бруду і снування мас, утвердити своє сильне «Я» як заповіт нового індивідуалізму. Про таку ж філософію життя писав і Д, Донцов в есеях «До міст!», «Дух американізму», «Сансара», «Згода в сімействі», «Шевченкові роковини» та ин.

У новелі Михайла Івченка «Березневі вітри» (1928) начебто другорядний персонаж Хикавка (насправді це художній прийом маніпуляції другим планом, коли головні ідеї твору висловлюють якраз неголовні герої) пристрасно промовляє про потребу засвоєння українцями «духу американізму», засвоєння американського типу соціяльного активізму. Цей мотив прозоро перегукується з чудовою концептуалістикою есею Д. Донцова «Дух американізму». Ось як формує свої думки герой М. Івченка: «Ми нарікали на американців, маючи їх за тупих, обмежених міщан. Розуміється, це зовсім не так. І я сам в цім переконався, коли познайомився багато з ким з їхньої інтелігенції. То прекрасні культурні люди з неабиякими й духовними інтересами. Але як вони різняться від нас! Сьогодні він десь спочиває й читає найкращого філософа-ідеаліста або якого там вишуканого поета. А завтра вже знявся й поїхав, і для нього нема меж і перешкод. Куди хочете! В західні провінції, в Бразилію, на Аляску. І всюди він сильний, відважний, завзятий. [...] …вже й нам пора пуститись в мандри по світу. Годі пічкуритись у млинках, ставках, вишневих молодицях і доморощених віршах! Треба опанувати світ! Ось наше завдання!»3

Брати приклад з инших – це був той шлях до можливого національно-ментального «переформатування» українства, яким воно могло скористатися так, як у свій час скористалися французи ренесансним досвідом італійців і створили у ХVІ–ХVІІ ст. особливо яскравий і динамічний період своєї історії, як скористалися росіяни німецькою культурою у ХVІІІ ст., як згодом на німецькій «основі» створили свої моделі національної мобілізації чехи і словенці, що відчувається й до нині.

У Д. Донцова ми зустрічаємо оригінальне й проникливе поєднання націологічної та етнопсихологічної аналітики. Влучні спостереження, широкі узагальнення перемежовуються у нього з численними історіософськими висновками, з актуалізованими критичними оцінками, що заразом перетворює його публіцистику на надзвичайно корисний та привабливий матеріял національного самовиховання. Залучивши до своєї системи аналізу головні концепти та теоретико-методологічні принципи правої філософської і політичної думки від Карлайла до Ортеґи-і-Ґассета, від Фіхте до Шпенґлера, він створив цілісну картину історіософських законів і тенденцій. Хоч би про яку націю йшлося, хоч би який історичний період брався до уваги, всюди український мислитель виявляв ті ж закономірності історичного й національного поступу, які діяли ще в біблійні часи чи в давньому Римі, закономірності плекання героїчного світогляду і мілітарної свідомости в суспільстві, потреби якісних еліт і розуміння загроз з боку хаотизованих мас і масової свідомости, геокультурних параметрів розвитку етносу і неуникненности його геополітичних інтенцій, закономірності національної злютованости й культурної повноти, без яких суспільний організм слабне і розпадається, усвідомлення потреб емоційно-вольової наснажености доленосного політичного чину та ірраціонально-містичних глибин, що наявні у кожній сфері людської діяльности.

Усією цією концептуалістикою Д. Донцов стрімко розбив теоретичні утопії українських соціялістів своєї доби і добродушно-наївні, гуманістичні ілюзії українських лібералів, які всі разом ганебно програли битву за національну державність у 1917–1920 рр. Своєю експансивною і гостро критичною стилістикою він захопив молоде покоління, дав йому відчуття романтичного пориву до Величного і переможного наступу з візією Героїчного, які єдині здатні проламати мури історичних заблокувань, зродити жертовність і запалити незгасаючу пристрать до боротьби і свободи. Це покоління довелося формувати вже після 1918 р. в Західній Україні і на еміграції. І це покоління потвердило теоретичні й ідеологічні настанови Д. Донцова, створивши небачений перед тим в Україні визвольний рух, який характеризувався неймовірною самопосвятою і жертовністю, впертістю і динамічністю, стратегічною виваженістю й ідейною переконаністю. Український націоналізм (діяльність ОУН і УПА) став у 1920–1940-і роки справжньою національною силою, яка пробивала всі зовнішньо-об’єктивні перешкоди, яка сама собі формувала історичний поступ. Ця сила вирвалася вулканом із надр народу, спонукана лише одним – великим почуттям національної гідности і пристрасти, які розбудила гостра публіцистика невтомного Дмитра Донцова.

В українській науці існує доволі численна література на одну химерну тему (розвинулася особливо після 1945 р. в діяспорі): про нібито ідейний і теоретичний плагіят Д. Донцова з праць В.Липинського. Цю критиканську тенденцію варто розглядати в загальному контексті 2-ої пол. ХХ ст., коли захоплення правими ідеями стали «немодними» і з усіх боків полетіли критичні стріли в бік ідеології Д. Донцова як надто «тоталітаристської», «фашистської», «непрогресивної» і т.ін. Виник цілий науковий міф про стосунки між Д. Донцовим і В.Липинським, як про взаємини між «глибоким науковцем» і «титаном думки» (В. Липинський) і таким собі «поверховим публіцистом» та «еклектиком ідей» (Д. Донцов). Цей міф був потрібний, щоб підважити моральний авторитет провідного ідеолога націоналізму. Великою мірою він ґрунтувався на тому, що більшість творів Д. Донцова 1910–1930-го рр. не перевидавалася, і, таким чином, виникала об’єктивна прогалина в розумінні і сприйнятті його світоглядної еволюції. Відтак зміни у світогляді мислителя подавалися як жалюгідні «крадійства» у В. Липинського. Що це було зовсім не так, засвідчують матеріяли 1-го і 2-го томів нашого видання, з яких видно, що Д. Донцов ішов самостійним шляхом, його ерудованість (володів основними европейськими мовами) й аналітика були надто широкими, його гострота і стратегічність мислення були цілком самобутніми, його конкретні політичні кроки і проєкти (СВУ, інформаційні бюлетені для світу у 1914–1917 рр., УТА, концепція бонапартизму під час Революції 1917–1920 рр., редагування ЛНВ і «Вісника», створення Партії національної роботи у 1923–1924 рр. і т. ин.) та його оригінальні ідеологічні візії були надто дієвими і перевіреними історією, щоб уважати їх за «невиразні калькування». Загалом у темі протиставлення «В.Липинський – Д. Донцов» варто зауважити таке: теоретично обидва мислителі вміщаються у просторові рамки традиціоналістської і консервативної політичної філософії, і їх протиставлення є недоречним; практично стратегія Д. Донцова на плекання нового бойового покоління українських революціонерів-націоналістів виявилася набагато ефективнішою за стратегію В. Липинського з його утопійною вірою у відродження української монархії і шляхти; Д. Донцов дав Україні своєю ідеологією сотні тисяч героїв, які мужньо боролися і жертовно гинули в нерівній боротьбі за національну свободу, В.Липинський залишив після себе жменьку салонних сперечальників, які тихо виїхали з батьківщини на еміграцію, не зміцнивши націю жодним героїчним вчинком чи бодай емоційним спалахом. «За плодами їхніми судіть про них» – ця біблійна мудрість найбільш придатна для підбиття підсумків у довгій і непотрібній псевдонауковій та псевдоідеологічній дискусії про історичні взаємини між В. Липинським і Д. Донцовим.

Започаткувавши в Україні ґрунтовну і всебічну критику Росії як цивілізації, Д. Донцов згодом став одним із найпроникливіших аналітиків специфіки російського соціялістичного руху загалом і большевизму зокрема. Протягом 1909–1911 рр., публікуючись на сторінках львівських соціялістичних часописів «Праця» і «Наш голос», він осмислював такі особливості російського соціялістичного революціонізму, як імперська


зверхність і шовінізм у ставленні до инших, особливо бездержавних, народів, ідейна нетерпимість, елементи тоталітарности, схильність до політичного насильства і громадянської брутальности, догматизм. Ці спостереження ми подибуємо як у статтях, написаних ще з позицій власного світоглядного соціялізму («На черзі», «Політичний момент в Росії і завдання соціял-демократії», «Новий революційний фактор і соціял-демократія», «1906 рік у Києві», «Українське питання і російська соціял-демократія» та ин.), так і в статтях пізнішого періоду, в журналі «Шляхи»: «Петербурзький преворот» і «Російський Торквемада (В. Лєнін)», що увійшли до Т. 1 нашого видання. Після встановлення диктатури большевиків у Росії Д. Донцов розгорнув активну аналітику цього явища, цілком точно прочуваючи і доводячи, що цей тоталітаристський феномен логічно перетворюється на загрозу для демократії і свободи у просторі всієї Евразії, що він призведе до нового наджорстокого наступу на українство і до небачених злочинів та вбивств. Цю аналітику як редактор «Літературно-наукового вісника» і «Вісника» він вів упродовж усього періоду існування журналів, до вересня 1939 р., опублікувавши в них десятки блискучих власних статей і відгуків та статей инших авторів. Сумарно усі ці публікації становлять неоціненний аналітико-історичний матеріял для сучасної української совєтології, яка чомусь майже не використовує його.

У 2-му томі «Вибраних творів» вміщено лише дві статті, в яких широко подана


совєтська тема: «Жовтень і май» та «Що таке українізація України? (Трохи соціології)», однак навіть цих прикладів досить, щоб зрозуміти, наскільки глибоко умів розтинати Д. Донцов специфічний російський світ з усім його цинізмом, брутальністю, брехливістю та шовінізмом.

Великою мірою культурологічні ідеї Д. Донцова формувалися під впливом концепцій Ґ. Лебона, М. Барре, Ш. Морра, Х. Ортеґи-і-Ґассета і О. Шпенґлера. Тож визначальним у бутті народів він бачив вікові традиції, які виявляються як у побутових дрібницях, так і в глобальних, цивілізаційних устремліннях народів. Часто духовні переживання, глибинні ментальні інтенції стають сильнішими, виразнішими, аніж прийняті певним народом політичні інституції і теорії, пишні культурні форми. Так сталося із росіянами (есей «Культура примітивізму»), які перейняли від европейців політичні форми самоорганізації, високу культуру, але у своїй сутності залишилися азійцями, спадкоємцями ординських, татаро-монгольських традицій. Думки і теоретичні засновки із цієї праці будуть використовуватися Д. Донцовим упродовж усієї творчости,


оскільки він аналізуватиме Росію-імперію постійно, особливо у книжках «Підстави нашої політики» (1921), «Московська отрута» (1955), «Дух Росії» (1961), в есеях «В. Лєнін» (1924), «Той Перший» (Пам’яті Петра Великого)» (1925), «Росія чи Европа?» (1929), «Федор Достоєвський» (1931) та ин.

Виявляючи такі властивості російської душі і російської національно-імперської ідеології, як охлократизм, грубий і приземлений матеріялізм, історичний деструктивізм, хаотичність, контргромадянство, Д. Донцов закономірно розглядав усі форми і фази проникнення російських ментальних і культурних впливів на Україну як цивілізаційну деструкцію, задумувався над проблемою фатального українського малоросійства. У цьому плані його студія «Модерне москвофільство» (1913) є класичною.

У контексті цієї теми вартує відзначити як проникливе застереження рецензію Д. Донцова на книжку такого собі Володимира Коряка «До брами» (1913), в якій він виявив, власне, патологічні рецидиви українського москвофільства. Пізніше, у совєтські 1920-і роки, той же В.Коряк стане завзятим теоретиком «комуністичної культури» як «найпередовішої» у світі і буде нещадно громити найменші вияви національного в тогочасній українській літературі, стане теоретиком «соціялістичного реалізму» як літературного методу, який насправді буде лише програмою вимивання всього національного, правдивого і мистецького з літератури і перетворення української літератури на служку російського імперіялізму. Таким чином, ще до 1914 р., тобто в добі, коли ще зберігалася в українському громадянстві ілюзія на демократичне порозуміння з росіянами в трансформованій імперії, Д. Донцов вивів абсолютну формулу: будь-яке москвофільство на Україні провадить спочатку до національного роздвоєння культури й особистости, далі – до поступової деформації й асиміляції їх, а наостанок – до цілковитої і підступної зради.

Аналізуючи російський світ, Д. Донцов не полишав поза увагою і европейський


культурний простір. Найперше – польську національність і культуру, які він добре
вивчив. Есей «Міщанин-шляхтич» у цьому сенсі теж є класичним за глибиною й оригінальністю проникнення в польську етнічну ментальність. Зауважимо, що він був написаний у 1922 р. і надрукований у «Літературно-науковому віснику» як своєрідна
програма для журналу. Цим редактор-ідеолог ніби поставив стратегічне завдання для поколіня: подолати в собі застарілі стереотипи потурання сусіднім імперсько-цивілізаційним впливам росіян і поляків та здійснити ментальний прорив до основ героїчної культури і психології Окциденту, до «Духу американізму» – як виквіту і згущеної сутности европейської готичної динамічности і героїзму.

Есеї та статті цього тому, зібрані за 28 років творчости автора, дають змогу простежити його ідеологічну й ціннісну еволюцію. Еволюцію від прихильника раціоналізму й соціяльного поступу до позиції традиціоналіста й містика вольового типу. З одного боку, така еволюція була логічною, оскільки автор жив в епоху, коли сподівання на соціяльно-правовий та економічний прогрес були дуже великими (до Першої світової війни), особливо великі надії на революційні зміни були в просторах Російської імперії, тому кожен небайдужий романтик мав стати соціялістом-революціонером. Водночас катаклізми світової війни і фундаментальні зміни в бутті европейських народів, такі, як світоглядний переворот у добу модернізму, ментальні зміни, новий спалах націоналізму в Европі, загальна індустріялізація в господарстві, витворення масових суспільств і т.ин., не могли не схитнути погляди допитливої людини в бік пізнання


ірраціоналізму. З иншого боку, ця еволюція, коли приглянутися уважніше до мислення і симпатій Д. Донцова, не була такою рвучкою і раптовою, такою невмотивованою. У способі трактування історії, політичних подій і явищ культури він залишався
все-таки дивовижно цілісним. Чи в соціялістичний, чи в націоналістичний період творчости і діяльности Д. Донцов утверджував такі вартощі і принципи, що їх можна
визначити як громадянський героїзм; в усьому – в оцінках спільноти і політичної дії, у формулюванні мети і засадах моралі – він сповнений високого ідеалізму і логічного максималізму, романтичної світлости і шляхетної наступальности, він завзятий і категоричний, свідомий великої відповідальности за минуле і майбутнє, за світове і національне.

Найхарактернішою рисою мислення й оцінюваннння Д. Донцова завжди є глибинне відчуття потреби сили і динаміки, лицарства і благородства в історії. Незалежно від конкретики ситуації й матеріялу аналізу він усвідомлює і відчуває, що світом рухають велика Любов і Жертовність, велика Твердість і Рішучість людського характеру. Завжди, в будь-якій темі його історіософії, архетипом світової історії для українського ідеолога був і міцнів Римський Легіонер: цей вічний воїн і спокійний герой, що вистояв у пущах Галлії і Германії, в пустелях Африки й Арабії, на плоскогір’ях Еспанії


і Вірменії – дисциплінований, суворий, завжди націлений на здобування і випробування. Це той римський легіонер, який з’явився в цивілізації Середземномор’я як виквіт її суворих закономірностей поступу і самоорганізації, той, якого дух так чудово передав у своїх віршах улюблений поет Д. Донцова Євген Маланюк:
Не хліб і мед слов’янства: Криця! Кріс!

Не лагода Еллади й миломовність:

Міцним металом наллята безмовність,

Короткий меч і смертоносний спис.
Щоб не пісні – струмок музичних сліз,

Не шал хвилевий – чину недокровність, –

Напруженість, суцільність, важкість, повність

Та бронза й сталь – на тиск і переріз.
Бо вороги не згинуть, як роса.

Раби не можуть вздріти сонця волі, –

Хай зникне ж скитсько-еллінська краса

На припонтійськім тучнім суходолі,

Щоб власний Рим кордоном вперезав

І поруч Лаври – станув Капітолій.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал