Дитина з порушенням розумового розвитку



Сторінка3/3
Дата конвертації11.01.2017
Розмір0.65 Mb.
1   2   3

Що треба знати про пізнавальні інтереси молодших школярів?

У дитини з порушенням розумового розвитку недостатньо сформовані пізнавальні інтереси. Слід формувати у дитини вже з 1 класу навчально-пізнавальні мотиви. Такі мотиви та їх сформованість дають змогу розвивати навчальні інтереси дитини, позитивно впливати на її пізнавальну сферу. До навчально-пізнавальних мотивів належать мотиви, пов'язані з потребами дитини (мотивація змістом) та з інтересом до навчання, тобто її бажанням навчатися (мотивація процесом).

Мотивація змістом визначає прагнення дитини до отримання нової інформації.

Мотивація процесом визначає прагнення дитини до оволодіння новими діями (читати, писати, рахувати) й отримати оцінку виконання нею таких дій

У 1 класі дітям, зазвичай, цікаво саме вчитися, тобто ліпити, малювати. Сформованість мотиву ставлення до навчання як соціально-ціннісної діяльності визначає позитивні тенденції до будь-якої діяльності у майбутньому, навіть, якщо вона буде позбавлена безпосереднього пізнавального інтересу. Водночас варто пам'ятати, що недостатня активність до навчальної діяльності молодшого школяра з порушеннями розумового розвитку може також обумовлюватися такими його особливостями як швидка стомлюваність у процесі отримання та опрацювання інформації. Тому навчальне навантаження має бути помірним.
Як допомагати дитині долати труднощі в навчанні?

Для дитини з порушенням розумового розвитку опанування шкільними знаннями й уміннями становить значні труднощі. На початковому етапі (1 клас) це обумовлено насамперед несформованістю пізнавальних процесів та відсутністю необхідного обсягу знань і уявлень про навколишній світ, що здобувається протягом дошкільного періоду й становить основу для послідовного опанування знань, передбачених шкільними програмами з різних навчальних предметів.

Досвід роботи спеціальних шкіл свідчить, що успішність корекції навчання і розвитку молодших школярів залежить від того, наскільки до цього процесу залучається сім'я. Саме родина має бути зацікавлена у тому, щоб забезпечити відповідний педагогічний вплив для оволодіння дитиною потрібними знаннями й уміннями, які в майбутньому сприятимуть соціально-трудовій адаптації. Пам'ятаючи це, батьки з перших кроків дитини у школі, мають уважно ставитися до труднощів, які виникають у процесі опанування нею змісту окремих навчальних предметів. Тут необхідна співпраця з учителем, вироблення спільної стратегії щодо застосування корекційних засобів для подолання наявних труднощів. Найчастіше труднощі пов'язані із навчанням читання, письма, математики. Щоб успішніше допомагати дитині опановувати знання і не завищити вимоги, потрібно: ознайомитися із вимогами до змісту навчання, що міститься у програмі з кожного предмета; поцікавитися, як вимоги програми подано у підручниках (зміст матеріалу за обсягом, за формою подання та ін.). Звичайно батьки не повинні брати на себе функції вчителя стосовно навчання грамоти, письма чи математики, оскільки для цього потрібно володіти спеціальною методикою навчання таких дітей.

У формі гри слід подолати труднощі навчання. Наприклад, разом з дитиною придумувати слова, щоб на початку був звук: "А" (Андрій, апельсин, акула, Алла, акація), або назвати слова із тексту, що починаються на ту чи іншу букву, чи підкреслити слова, які містять відповідну букву.

Корисно прочитати текст у шкільному підручнику з читання та запропонувати дитині відповісти на запитання: "Про що тут говориться?", "Перекажи", або запропонувати знайти в тексті ті чи інші слова, прочитати заголовок, знайти запитання, завдання до вправи.

Потрібно разом з дитиною розглядати малюнки у підручниках визначати що намальовано, до змісту малюнка складати запитання, речення. Вчити дитину ставити запитання до прочитаного тексту, до розглянутого малюнка, давати відповіді на запитання.

Бажано разом з дитиною читати дитячі книжечки, дивитися кінофільми, різні дитячі передачі, після чого проводити уточнюючі бесіди (про що була передача, хто з персонажів фільму чи книги сподобався тощо).

Обов'язково збагачувати активний словник дитини новими словами, які характеризують якість, колір, форму предмета, його призначення. Вчити добирати слова до характеристики людини, предмета чи позначати словами вчинки.

Слід намагатися, залежно від року навчання дитини, одержані в школі знання, застосовувати на практиці. Наприклад, коли дитина навчилася читати, запропонувати їй прочитати на упаковці назви цукерок, печива, харчових продуктів (круп, приправи тощо), назву пральних порошків, миючих засобів тощо.

За порадою вчителя, треба допомагати дитині виконувати завдання з математики, розв'язувати приклади, задачі, виконувати письмові вправи тощо. Водночас, потрібно стежити, чи не стомлюється дитина під час виконання завдань. Як тільки вона починає відволікатися, потрібно робити невеличкі перерви, змінювати вид діяльності.

Аби ефективно допомагати дитині подолати труднощі в навчанні, батьки мають систематично цікавитися, що вивчалось на уроках. Розпитуючи дитину, ставлячи запитання, потрібно враховувати вік, настрій, емоційний стан на даний момент, щоб не образити її. Краще намагатися привчити дитину завжди розказувати батькам про шкільні події, про успіхи в навчанні, про те, що вивчали на уроках.
Які проблеми має дитина з порушеннями розумового розвитку, потрапивши в навчальний заклад та як їх уникнути?

Досвід навчальних закладів, куди вперше потрапляє дитина (дитячий садочок чи школа) свідчить, що чимало проблем мають ті діти, якими постійно опікувалися батьки, дбаючи про організацію їхнього самообслуговування (одягання, роздягання, годування та санітарно-гігієнічні навички). Такі діти виявляють цілковиту безпорадність, коли перед ними постає необхідність вирішення практичних завдань, оскільки вони не навчені обслуговувати себе: самостійно їсти, мити руки, вмиватися, користуватися рушником, серветкою, одягатися й роздягатися тощо.

Навчання самообслуговування — копіткою, наполегливою роботою батьків (з урахуванням можливостей дитини). Формування навичок самообслуговування має відбуватися у повільному темпі, з великою кількістю повторень певної дії. У деяких випадках потрібно починати з надання допомоги дитині фізично виконати дію, скеровувати її рухи та координувати їх. Наприклад, під час навчання користуватися ложкою чи виделкою дорослий кладе свою руку на руку дитини, організовуючи правильні рухи. Поступово така фізична допомога зменшується.

Досягти успішного засвоєння дитиною навичок самообслуговування можна дотримуючись певної послідовності формування: 1) дія виконується дитиною під безпосереднім керівництвом дорослого; 2) дія виконується дитиною шляхом співпраці з дорослим, коли вона є співучасником формування певної навички; 3) дія виконується з мінімальною допомогою дорослого; 4) дія виконується за наглядом дорослого; 5) дія виконується дитиною самостійно.
Увага! Це потрібно знати!

/. Оволодіння навиками самообслуговування (уміння одягатися й роздягатися, користуватися туалетом, самостійно їсти, вмиватися та ін.) безпосередньо впливає на самооцінку дитину — важливий крок на шляху до її незалежності.

  1. Навчання навичок самообслуговування допомагає розширювати уявлення й знання дітей про оточення, сприяє сенсорному вихованню, розвитку мовлення, моторики та зорово-моторної координації, а також умінь виконувати дії за наслідуванням і словесною інструкцією, орієнтуватися на зразок, дотримуватися послідовності дій.

  2. Важливо, щоб за виконанням дитиною окремих дій був певний зміст, щоб її діяльність мала цінність як для самої дитини, так і для її батьків


Що треба знати про негативи у проявах пізнавальних інтересів молодшого школяра?

У молодшому шкільному віці пізнавальні інтереси дітей з порушеннями розумового розвитку можуть характеризуватися також негативними тенденціями. У дитини може виникнути безпосереднє бажання (або вона може піддатися навіюванням з боку оточуючих однолітків) дослідити довкілля. їй можуть бути цікавими "страшні" заборонені місця (звалища, підвали, смітники тощо). Причинами формування таких пізнавальних інтересів може бути негативне ставлення дитини до дорослого, навіюваність (однолітки можуть переконати, що треба зробити саме так), потреба дитини у задоволенні агресивних бажань (у таких місцях вона може кидати, топтати, ламати предмети і не бути покараною). Слід пам'ятати про такі особливості, а у випадку виникнення подібних проблем ставитися до дитини з розумінням та звернутися за допомогою до психолога. Негативні вчинки можуть вказувати на тенденції до формування невротичних, тривожних, агресивних та інших розладів психічної діяльності дитини.

Чи можуть виникати емоційні порушення у процесі навчання дитини у молодшій школі і які саме?

Недостатня сформованість у дитини здатності до контролю за власною поведінкою та емоціями може призвести до порушень її психологічного самопочуття. Це може позначитися і на розвитку її особистості загалом (невроз, агресія, негативізм). Відомо, що вступ до школи змінює життєдіяльність дитини з того, що вона "хоче" на те, що вона "повинна" робити. Саме така позиція може спровокувати у дитині появу гострих негативних переживань, швидких змін настрою, невдоволення, імпульсивної поведінки та емоційних стресів.



Такі негативні тенденції спричинюють неврози, психосоматичні захворювання (головний біль, біль у животі), психо-патоподібні стани (імпульсивні напади агресії, негативізму, конфліктності) тощо. Саме тому слід постійно спостерігати за загальним психоемоційним самопочуттям дитини. Своєчасне звернення до фахівців допоможе уникнути таких емоційних порушень. У випадку ігнорування з боку дорослих негативними психоемоційними станами дитини можливе зміцнення емоційних порушень і виникнення проблем агресивності, емоційної розгальмованості, тривожності, образливості, надмірної сором'язливості або повного занурення дитини в себе.

Гострі негативні випади або амбівалентні переживаннянеузгоджені, суперечливі одна одній (позитивні та негативні) дії дитини емоційного характеру, в основі яких лежать негативні імпульсивні емоції, які вона відчуває і водночас спрямовує їх на оточення.

Незадоволення дитини собою або фрустрація негативні емоційні напруження дитини, пов'язані з переживанням незадоволення тієї чи іншої значущої для дитини потреби.

Імпульсивна або афективна поведінка поведінка дитини, в основі якої покладено імпульсивні, емоційні дії переважно негативного характеру.

Емоційний стрес психічний стан дитини, який виникає у відповідь на різноманітні екстремальні впливи
Як підготувати дитину до самостійного ведення домашнього господарства? До самостійної життєдіяльності?

Насамперед дитина повинна мати уявлення про те, що означає бюджет родини та які головні складові його витрат (харчування, комунальні послуги, предмети побуту тощо). Необхідно розповісти дитині про щомісячну платню за помешкання, електроенергію, воду, газ та ін. Систематично звертати увагу дитини на оплату комунальних послуг (скільки грошей, де і як платити), згодом залучати до здійснення платні (за готовими розрахунками), старших дітей вчити знімати показники на лічильниках і робити підрахунки, заповнювати квитанції (за допомогою та під контролем батьків).

Конче необхідно залучати дитину до здійснення різних покупок для харчування, для санітарно-гігієнічних потреб. Щодо розрахунків, то спочатку це буде пасивне споглядання, а згодом — розрахунки самостійні (залежно від наявності математичних знань на умінь робити обчислення).

Значної уваги потребує і навчання дитини готувати різні страви: варити картоплю, супи та страви з круп, борошна, робити салати, використовувати напівфабрикати тощо. Привчити готувати сніданок, обід, вечерю (спочатку разом з дорослим, потім під керівництвом, а далі й самостійно на прохання батьків та за їх дорученням).
Батькам про це потрібно пам'ятати! Досвід корекційно-виховної роботи переконує, що в разі копіткої спільної діяльності школи та родини, дітей з порушеннями розумового розвитку в більшості випадків можна підготувати до самостійної побутової діяльності.

З якою побутовою технікою можна знайомити дитину? Коли починати?

Дитина дошкільного віку має можливість спостерігати, що одяг, білизну прасують електропраскою, що дорослі користуються стаціонарними та мобільними телефонами, управляють телевізором, прибирають помешкання пилососом, для прання білизни користуються пральною машиною тощо.

Під час навчання у школі, уже у молодших класах діти одержують інформацію про існування побутової техніки, а починаючи з 5 класу (допоміжна школа) на уроках соціально-побутового орієнтування учнів ознайомлюють з побутовою технікою, вони вчаться управляти нею, дотримуватися правил безпеки. Водночас, в родині, доцільно вчити дитину (спочатку під керівництвом та наглядом дорослих) користуватися предметами побутової техніки (згодом вони зможуть користуватися й самостійно). Слід зазначити, що батькам потрібно бути наполегливими, виявити терпіння та доброзичливе ставлення до дитини у процесі її навчання користуватися побутовою технікою.
Зверніть увагу! Діти, які в домашніх умовах користуються побутовою технікою, впевненіше почуваються в середовищі однокласників, однолітків, усвідомлюючи спроможність до самостійного виконання важливих завдань побутового характеру.
З яких спеціальностей здійснюється трудова підготовка учнів у допоміжній школі?

Трудове навчання в допоміжній школі має професійне спрямування. Завдання трудової підготовки вирішується шляхом: виховання в учнів загальної готовності до праці; повідомленням системи техніко-технологічних знань, умінь та навичок з визначеної для них спеціальності. Трудове навчання здійснюється за різними видами професій. Види трудового навчання в кожній школі визначаються з урахуванням розумових і фізичних можливостей учнів, умовами виробничого оточення школи, перспективами подальшого використання випускниками одержаних професійних знань та умінь (у побуті, на державних та приватних підприємствах, у сільському господарстві).

Традиційно трудове навчання в допоміжній школі здійснюється за такими видами професій: швейна справа, столярна, слюсарна, взуттєва, малярна та будівельна справа, килимарство, лозоплетіння, квітникарство, овочівництво. Нині в допоміжних школах спостерігається тенденція до впровадження різних робітничих професій, доступних опануванню школярами, мають попит у промисловому виробництві, сільському господарстві та сфері обслуговування.


Які можливі перспективи після закінчення допоміжної школи?

Діти з порушеннями розумового розвитку дуже різні. Є діти з більшими і меншими навчальними можливостями, а відтак — і можливостями щодо засвоєння навчального матеріалу з різних предметів та опанування трудових знань і вмінь.

Як свідчить досвід роботи спеціальних шкіл, переважна більшість випускників, які успішно опановували спеціальність, можуть бути працевлаштовані. Зокрема, йдеться про працю на швейних підприємствах, на будівництві, на фабриках виготовлення та ремонту взуття, на деревообробних комбінатах, у парникових господарствах та ін. Частина з них може підвищити професійну підготовку у відповідних навчальних закладах (ПТУ, професійні ліцеї, курси підвищення кваліфікації). Деякі випускники за станом здоров'я одержують пенсію за інвалідністю і ними продовжує опікуватися сім'я. Вони можуть відвідувати реабілітаційні центри, які останнім часом створені в Україні для таких дітей і підлітків.

Зазначимо, що успішність соціально-побутової та трудової адаптації дітей з порушенням розумового розвитку на виробництві та у сфері обслуговування значною мірою залежить від постійної турботи їхніх батьків, родин, від дружньої допомоги тих, хто працює поруч з ними.




ДЕСТРУКТИВНІ НАСТАНОВЛЕННЯ БАТЬКІВ
Основний тягар із догляду за дитиною-інвалідом найчастіше лягає на його матір. Саме від її поведінки, мужності, витримки, врівноваженості залежить і доля маляти, і загальна атмосфера в родині. Бачачи свою маму бадьорою й веселою, багато дітей здатні навчитися радіти життю навіть у тому непростому становищі, в якому їм призначено перебувати все життя.

Усвідомлення гіркого факту, що твоя дитина важко хвора й що це може бути назавжди, неймовірно болісно. Тому часто трапляються й деструктивні настрої, і не зовсім здорові емоції, які здатні призвести до деформації особистості матері, а в підсумку — до дестабілізації мікроклімату в родині аж до її руйнування.

При цьому можлива (особливо спочатку) справжня буря почуттів, де є найрізноманітніші настрої й емоції, які однаково шкідливі й матері дитини, і хворому маляті, і навколишнім.

Кілька найбільше розповсюджених нездорових психологічних настановлень.

Неприйняття ситуації. «Чому це трапилося саме із мною? За шо? Я не хочу! Я не можу!» — внутрішній бунт, внаслідок якого жінка впадає у хворобливий егоїзм, де немає місця любові й жалю до хворого маляти. Таке ставлення може відвернути рідних, а також спричинити непродумані кроки, про які потім доведеться жалкувати все життя.

Пошук винних. «Це все спадковість чоловіка, у них кров «гнила», прадід був алкоголіком» тощо — спроба зняти із себе відповідальність за життя хворої дитини. Така позиція призводить до конфронтації між членами родини, що ше більше ускладнює ситуацію й фактично виключає взаємодію й співпрацю.

Перенесення провини на дитину. «Якби вона старалася, була б здоровішою. На неї стільки грошей витрачаєш, а вона все робить на зло». Призводить до конфронтації з дитиною і її ізоляції в родині, внаслідок чого погіршується її фізичний і психічний стан.

Фальшивий сором. «Це так соромно, що в мене «ненормальна» дитина. Не можна «навантажувати» нею навколишніх». Почасти такий сором викликаний браком в нашій країні традицій повноцінної інтеграції інвалідів у соціум, що особливо небезпечно для хворого, тому що він ризикує залишитися відірваним від однолітків і суспільства.

Комплекс провини. «Це я винна, що дитина народилася на світ, щоб мучитися й страждати. Мій борг — спокутати провину». Він може виявитися в гіперопіці маляти, надмірному потуранні капризам хворої дитини. У цьому випадку велика ймовірність того, що дитина виросте психологічним монстром, а це неминуче підсилить її соціальну дезадаптацію й збільшить страждання.

Самозневажливі настрої. «Мені завжди не щастить. У такої нікчемної особистості, як я, і не могла народитися нормальна дитина. У мене все не як у людей» — прояв застарілих комплексів. Таке настановлення несумісне з конструктивною поведінкою і не веде до поліпшення ситуації.

Синдром жертви. «Моє життя закінчене, радощі не для мене. До кінця моїх днів мені доведеться нести цей хрест» — загальна схильність до того, щоб «постраждати», демонстративність поведінки; невміння розглянути в дитині істоту, що здатна приносити радість, гідну прихильності й любові.

Манія «особливості». «Ми не такі, як усі, у нас особливе життя, особливі обставини» — егоцентризм, компенсаторна реакція від підсвідомого «ми найгірші» до протилежного «ми — особливі, тобто найкращі». Такі настрої можуть призвести до ізоляції від суспільства, виключають допомогу й підтримку з боку інших людей.

Споживчі настрої. «У нас лихо. Нам усі повинні співчувати, допомагати, виділяти допомогу, іти назустріч» — можуть викликати звичку постійно драматизувати положення, доводячи собі й дитині, що її стан тільки погіршується тощо. Виключають конструктивну поведінку матері й повноцінну соціалізацію хворої дитини. Підсвідомо мати може мати настановлення: «Що гірше, то краще».

«Убивча» жалість. «Ой, бідненьке, безпомічне маля, без мене воно загине». Викликана бажанням самоствердитися за рахунок хворої дитини, звести догляд за нею в єдину життєву мету. Власна значимість вимірюється ступенем потреби інваліда. Як і в попередньому випадку, мати підсвідомо не зацікавлена в поліпшенні стану дитини, у її соціалізації, прищеплюванні їй навичок самообслуговування й самостійності.

Іноді досить піймати себе на помилкових настановленнях, щоб задіяти самоконтроль і викорінити їх зі своєї душі. Буває й так, шо потрібно годинами обговорювати проблему з кимось із близьких, а часом ніяк не обійтися без допомоги психолога й невропатолога.

СПЕЦИФІЧНІ ПРОБЛЕМИ СІМЕЙ
Більше 12 тисяч дітей мають інвалідність внаслідок хвороб вуха та сосковидного відростку. Сім'я, у складі якої є дитина з порушенням слуху, має великі проблеми щодо встановлення контакту з нею, особливо, коли батьки та інші діти мають нормальний слух і мовлення. Глуха від народження дитина майже позбавлена контактів із соціальним оточенням і, звичайно, не може задовольнити свої основні соціальні потреби повною мірою.

У сім'ї, де дитина глуха, а батьки чують, виникають труднощі в міжособистісних контактах. Це призводить до того, що дитина замикаючись у собі, відмовляється від спілкування, позбавляється можливості чітко висловлювати власні бажання, бо з'ясовує, що її не розуміють, і вона сама не розуміє, чого від неї вимагають батьки. Ось тоді дитина починає нервувати. Навіть тоді, коли батьки зовні не виявляють роздратування, напруження, що виникає в них, передається й дитині. Батьки в таких випадках або задобрюють дитину ласощами та іграшками, або не виявляють терпіння у ставленні до неї.

Брак нормальних умов для розвитку дитини в сім'ї призводить до нервових розладів. Виховуючись у сім'ї, глуха дитина здебільшого спілкується з матір'ю, яка є посередником між нею та іншими людьми. Це призводить до повної залежності дитини від матері, примушуючи матір угадувати й задовольняти всі вимоги. Із часом дитина може стати дратівливою й агресивною. Такі діти не в змозі правильно аналізувати свої вчинки або поведінку, не усвідомлюють її причин і наслідків.

Члени сім'ї, де виховується глуха дитина, потребують вивчення сурдоперекладу, методів альтернативного спілкування, читання по губах.

У 2006 році в Україні було 11092 дитини-інваліда з хворобами оката придаткового апарату. Батьки сліпої дитини часто розглядають її ваду як тяжку хворобу і займають, як правило, позицію гіперопіки, позбавляючи дитину самостійності й ініціативи. Недоліки у вихованні незрячої дитини в сім'ї формують у неї такі риси, як егоїзм, невдячність, примхливість, прагнення до утриманства, себелюбство. При неправильному вихованні у сліпих дітей порушуються інтерперсональні стосунки, що може призвести у майбутньому до розвитку патологічних рис характеру.

Крім власної сенсорної депривації при виникненні психічних порушень іноді має місце й педагогічна занедбаність, а також емоційні депривації, що виникають у сім'ї як наслідок негативної позиції батьків. У сліпих дітей порушуються здібності до комунікації, ідентифікації, самообслуговування, вони слабо інтегровані у середовище зрячих, відчувають фізичну залежність від інших людей.

33583 дитини в Україні мають інвалідність внаслідок хвороб нервової системи, а 27075 — унаслідок розладів психіки та поведінки.

У сім'ї, в якій є дитина з інтелектуальною недостатністю, проблеми виникають передусім не через низький рівень її розумового розвитку, а через хибні методи поводження з нею. Якщо батьки соромляться своєї дитини, їм буде важко ставитися до неї так, щоб вона почувалася спокійно і безпечно. Батьки інколи наполягають на методах лікування, які ще більше нервують дитину і не приносять їй ніякої користі.



Іноді батьки вважають дитину безнадійною і відмовляють їй в іграшках, іграх, що розвивають здатність спілкування з іншими дітьми, відповідному навчанні.


Дуже небезпечно, коли батьки намагаються не помічати ознак розумової недостатності й починають доводити всім, що у дитини немає проблем з інтелектуальним розвитком. У таких випадках батьки намагаються навчити дитину таких видів діяльності і навичок, які вона не в змозі виконувати. Постійний тиск на дитину може зробити її роздратованою, впертою і навіть агресивною.

Сім'я, у якій є дитина з інтелектуальною недостатністю потребує правового захисту, безпечного, спокійного середовища. Такій дитині потрібні іграшки, які їй подобаються, спілкування в дитячому середовищі. У школі така дитина повинна постійно відчувати підтримку вчителя, щоб знайти своє місце у колі ровесників.

Дитина зі складними формами інтелектуальної недостатності не помічає навколишнього життя, не розуміє, що з нею відбувається, не орієнтується у просторі й часі, не може сама себе обслуговувати. Питання про місце виховання дитини — в сім'ї чи інтернаті — завжди дуже складне і болюче для батьків.

Деякі матері в силу особливостей характеру досить урівноважені і їм неважко доглядати за дитиною, яка має значні відхилення у розумовому розвитку. Вони знаходять способи доглядати за дитиною так, що це їх не втомлює; не впадають у відчай і можуть отримувати задоволення від обов'язків, що виконують. Таке ставлення до хворої дитини передається й іншим членам сім'ї, зокрема братам і сестрам.

Однак буває, що дитина стає для матері і членів сім'ї джерелом постійних стресів. Мати стає надто роздратованою, нетерплячою, пригніченою. Подекуди вона забуває про обов'язки перед іншими членами сім'ї, і тоді виникає напружена соціально-психологічна атмосфера.

Такі сім'ї потребують особливої уваги, превентивної роботи із соціальним педагогом і психологом, психологічного консультування або навіть сімейної психотерапії.

На замовлення Державної соціальної служби для сім'ї, дітей та молоді Державний інститут розвитку сім'ї та молоді у 2006 р. в Донецькій, Волинській, Житомирській, Вінницькій, Одеській областях та в м. Києві провів дослідження «Соціальна адаптація осіб з розумовою відсталістю та забезпечення їх прав» з метою аналізу процесу соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю та забезпечення їхніх прав.

Результати досліджень свідчать, що на сьогодні залишається досить багато проблем серед дітей та молоді з розумовими вадами, зокрема в питаннях забезпечення належного медичного обслуговування, соціальної реабілітації, оздоровлення тощо. Також вирішення потребують і проблеми матеріальної підтримки сімей, забезпечення спеціальними транспортними засобами та доступом до всіх об'єктів громадського призначення, сімейного оздоровлення, навчання у звичайних школах, працевлаштування, створення спеціальних навчальних програм для батьків тощо.

Для розвитку аутичної дитини велике значення мають фізичні та емоційні контакти з матір'ю. Якщо для здорової дитини природним є пошук захисту й задоволення на руках у матері, то для дитини з емоційними порушеннями тісний тактильний контакт є найважливішим і вирішальним у процесі виховання. Деяким матерям аутичних дітей бракує материнського інстинкту. Це є наслідком того, що аутична дитина змалку не підкріплює інстинкти матері власною поведінкою, не виявляє бажання і готовності до того, щоб її взяли на руки. Якщо між матір'ю і дитиною своєчасно не встановлюється контакт, у дитини розвивається почуття страху та агресії.

Спосіб життя в сім'ях, де є психоневрологічно хвора дитина, специфічний. Діти, які страждають на шизофренію, мають низьку потребу в контактах, їхня товариськість вибіркова, емоційна реакція слабка; разом із тим вони надто чутливі й сенситивні. Окрім цього, таким дітям притаманні дифузні страхи надцінного і мареннєвого характеру. Сім'ї з такими дітьми, як правило, страждають від соціальної ізольованості, замовчують свої проблеми, не з'являються з дитиною на людях, дбають про власний імідж, особливо якщо батьки дитини або родичі мають високий соціальний статус.

У сім'ях, в яких дитина хвора на епілепсію, кожний наступний напад викликає у батьків відчай, сприймається як горе, трагічний і вирішальний момент у житті дитини. Батьки привчають і себе, й дитину вимірювати життя від одного нападу до іншого, виснажуючи і себе, і дитину емоційно та фізично.

Якщо в сім'ї постійно концентрують увагу на захворюванні, дитині забороняють робити щось самостійно, діти замикаються в собі, стають сором'язливими, відсторонюються і навіть побоюються оточення. Деякі з них шантажують своїм захворюванням, інші стають агресивними і неслухняними.

Відхилення у поведінці дитини з нервово-психічними розладами постійно створює конфлікти у сім'ї та її соціальному оточенні. Членам сім'ї доводиться виконувати «буферну» функцію, пом'якшувати конфлікти, відновлювати взаємостосунки. Якщо не вдається вирішити проблеми із соціальним оточенням, то батьки йдуть деструктивним шляхом: повністю ізолюють себе й дитину від оточення; приховують хворобу дитини; відмовляються від виховання дитини й перекладають виховні функції на спеціальний заклад.

За умов конструктивного розвитку взаємостосунків сім'я стає своєрідним організатором середовища дитини — намагається знайти сім'ї з подібними проблемами, альтернативні спеціальні заклади.

Сім'ї, у яких є діти з психоневрологічними захворюваннями, потребують постійної уваги з боку соціальних працівників, психологів, психотерапевтів, правозахисників.

7930 дітей мають інвалідність внаслідок хвороб кістково-м'язової системи. Батьки, у яких дитина має ті чи інші порушення опорно-рухового апарату, стикаються з проблемами самообслуговування дитини, її пересування, мобільності, доступу до об'єктів соціального характеру. У таких сім'ях на батьків лягає додаткове фізичне навантаження: підняти, перенести, посадити дитину незалежно від її віку. Кімната повинна бути влаштована так, щоб коляска вільно проїжджала в усі дверні отвори, були допоміжні пристосування, які дають змогу дитині самій підтягуватись і пересідати з ліжка в коляску чи на стілець. Як правило, діти з обмеженими фізичними можливостями залишаються ізольованими від своїх ровесників внаслідок того, що їх нікому перенести, перевезти на вулицю, в інше місце. Виникають проблеми з питання особистої гігієни дітей, тому що такі засоби, як памперси, коштують надто дорого.

Комплекс соціальних та медичних проблем виникає в сім'ях, де дитина має комбіновані ураження центральної нервової системи. Так, діти з церебральним паралічем, а їх сьогодні більше 19 тисяч, мають рухові, мовленнєві та сенсорні порушення.

Рухові розлади обмежують предметно-практичну діяльність, ускладнюють маніпуляції з предметами. Поєднання цих розладів із недорозвитком зорово-моторної координації і мовлення перешкоджає розвитку пізнавальної активності дитини. Порушення розумової працездатності у дітей виявляється у вигляді синдрому роздратованості та кволості. З одного боку, дитина дуже швидко втомлюється, з іншого — може бути капризною, вередливою, плаксивою. Виховання таких дітей за типом гіпер-опіки може призвести до недорозвитку мотиваційної основи психічної діяльності, астенодинамічного синдрому, що характеризується малоактивністю, загальмованістю, уповільненістю всіх розумових процесів.

Такі сім'ї потребують допомоги з догляду за дитиною, її фізичної реабілітації, а також придбання допоміжних засобів і приладів, які полегшують пересування дитини.

Сім'ї, у яких є дитина хронічно хвора на цукровий діабет (сьогодні таких дітей 6176 осіб), астму (5602 особи), нефрит (3039 осіб), серцево-судинні та інші хронічні захворювання, мають проблеми з постійним медикаментозним лікуванням дитини, її періодичною госпіталізацією, спеціальним режимом дня, розвитком у дитини навичок самоконтролю.

Багато залежить від того, як сама дитина ставиться до власної хвороби. Часто істотне значення мають власне не хвороба і фізичне навантаження, пов'язане з нею, а почуття та уявлення, зумовлені цим станом. У дітей до шестирічного віку іноді з'являються фантастичні уявлення, навіяні переживаннями страху. Здебільшого це спостерігається у тих дітей, яких батьки лякали лікарями, уколами, били. У таких випадках діти сприймають захворювання як наслідок провини, а перебування в лікарні, лікування, уколи — як покарання.

На поведінці батьків особливо позначаються їхній попередній життєвий та духовний досвід, враження, переживання від хвороби або смерті одного з дітей. У таких випадках страх, неспокій батьків посилюється, вони бояться повторення катастрофи і всю енергію концентрують на дитині — спостерігаються так звані індуційовані діагнози. Так, якщо дитина померла від менінгіту, то при невротичних головних болях у другої дитини батьки вимагають провести люмбарну пункцію, нейрохірургічні та інші спеціальні дослідження.

У поведінці батьків спостерігається й інша крайність, коли деякі з них легковажно не звертають уваги на хворобу дитини. Причиною цього може бути реакція заперечення хвороби дитини, коли про стан дитини не хочуть знати, не бажають прийняти його до відома. Легковажність, а іноді й безвідповідальність можуть виявлятись і в абсолютній байдужості до порад лікарів.

Тяжкими наслідками для життя дитини стають випадки жорстокого поводження дорослих із дітьми: побої, грубість, каліцтво, знущання, недостатня увага і турбота. Становище дитини погіршується, якщо дитина хвора чи має вади психофізичного розвитку. Синдром покалічених, жорстоко скривджених дітей вимагає не тільки лікування ушкоджених органів, а й соціально-психологічної допомоги.

При хронічних захворюваннях поведінка дитини і батьків залежить ще й від того, чи ці аномалії є вродженими, чи це ендокринні розлади. Тяжке захворювання дитини, усвідомлення його тривалості, хронічного характеру може викликати в батьків хворобливі реакції. Стійкі хвороби, що не піддаються лікуванню, незважаючи на всі зусилля, можуть викликати у батьків відчай, депресію, агресивність.

Особливо складні проблеми виникають у сім'ях, де є діти, хворі на злоякісні пухлини або інші тяжкі смертельні хвороби. Родину дитини, хворої на саркому чи лейкоз, гнітить постійний страх утрати. Зазвичай, маленькі діти не можуть усвідомити, що таке смерть. Проте у дітей шкільного, а в окремих випадках і дошкільного віку може з'явитися передчуття смерті. Вік, розвиток й особистість дитини визначають характер можливих реакцій: прояву депресії, страху, іноді повну байдужість до всього.

Значну роль у розвитку хворої дитини відіграє стадія розвитку, вікові особливості, ступінь розвинення. Часто явища, що супроводжують дитячі захворювання, це не тільки зупинка в розвитку, але й регресія. Залежність від оточення, регресивні явища посилюються постільним режимом, обмеженням у пересуванні, самообслуговуванні. Постільний режим, який різко обмежує активність дитини, може виявитися особливо шкідливим, оскільки рухливість допомагає дитині подолати агресивні імпульси, страхи, напруження.

Батьки по-різному виховують дітей з обмеженими фізичними та розумовими вадами. Деякі з них примирюються з неспроможністю дитини у багатьох видах життєдіяльності, не докладають зусиль до навчання дитини навичок самообслуговування і спілкування (не беремо до уваги тяжкі форми олігофренії і порушення опорно-рухового апарату). У таких сім'ях дитина почувається у небезпеці — фізичній та емоційній. Приклад інших батьків, чия дитина має такі ж функціональні обмеження, але вже досягла певних успіхів у розвитку, викликає почуття безпорадності, розчарування за марно витрачений час.

Іноді батьки миряться з інвалідністю дитини, але занадто опікуються нею, позбавляючи можливості самостійно оволодівати навичками самообслуговування: одягатись, умиватись, їсти, користуватися туалетом. Якщо батьки ставляться до дитини як до немічної, хворої, її розвиток іде пасивно, вона важко пристосовується до нових обставин, боїться людей, тварин, несподіваних ситуацій, зокрема госпіталізації. Такі діти перебувають у стані глибокої емоційної небезпеки, переживають психічні розлади.

Боротьба й активний опір хворобі створює напружену емоційну та психологічну атмосферу в сім'ї. Іноді, ставлячи перед дитиною неадекватні її вікові й психофізичному стану завдання, батьки завдають їй великої шкоди. У дитини знижується самооцінка, посилюється почуття остраху перед кожною новою вправою, виникає відраза до тих, хто вимагає від неї неможливого. Руйнування нереалізованих планів батьків призводить до відчуття безвиході, депресії у дітей.

Конструктивне пристосування батьків до дитини, передусім, означає, що, усвідомивши такий стан речей, батьки намагаються створити для дитини сприятливі умови для нормалізації її життя й соціалізації. Сприятливий психологічний клімат у сім'ї — основа позитивного розвитку дитини, натомість, дезорганізація сімейного життя призводить до негативного розвитку дитини й підвищує ризик виникнення вторинних симптомів.

УЧИМОСЯ ЖИТИ З ДІТЬМИ
Виділимо спочатку два основних напрями, які повинні визначати все життя й усі дії батьків дитини-інваліда й сприяти збереженню й зміцненню родини.


  1. Забезпечити дитину-інваліда доглядом, що включає в себе елементи розвитку; максимально прищеплювати їй навички самообслуговування; сприяти соціалізації її в суспільстві.

  2. Підтримувати здорову психологічну атмосферу в родині; не обділяти увагою й любов'ю одне одного, а також інших дітей і членів родини; прагнути до того, щоб у всіх членів родини була можливість саморозвитку й повноцінного життя.

Ці напрями так тісно взаємопов'язані, що їхня повноцінна реалізація можлива тільки в комплексі. Сумна доля дитини-інваліда в родині, в якій напружена драматична обстановка, засмикані батьки, недоглянуті молодші або старші діти, обділені увагою й теплом старші. Позбавлені уваги й любові інші члени родини або залишають сім'ю, або починають утішатися не зовсім здоровими способами (випивка в чоловіків, наркотики в підлітків, відхід у хворобу в старих).

Проблематична можливість здорового сімейного життя й у тому випадку, якщо дитина-інвалід штучно ізольована у чотирьох стінах, а вся родина обмежена в пересуваннях і контактах із навколишніми.



На побутовому рівні об'єктом осуду завжди є чоловік, що залишає родину, у якій є дитина-інвалід. Однак частина провини за розлучення, як правило, лежить і на жінці, яка вчасно не зуміла зрозуміти, що щира турбота про хвору дитину — це збереження для неї міцної здорової родини, в якій є місце радості й взаємної любові.

  1. Прийміть ситуацію як даність, не думайте про те, як і чому це трапилося, міркуйте про те, як із цим жити далі. Пам'ятайте, що всі ваші страхи й «чорні думки» дитина відчуває на інтуїтивному рівні. Тому якщо ви не хочете, щоб ваше маля росло нервовим, засмиканим, похмурим, намагайтеся знайти в собі сили з оптимізмом дивитися в майбутнє.

  2. Боріться з депресивними настроями. Намагайтеся зміцнити нервову систему. Боріться зі спокусою полегшувати собі життя палінням та алкоголем, які створюють лише ілюзію заспокоєння.

  3. Будьте обережні з антидепресантами, тому що сонливість і розслабленість, які вони можуть викликати, протипоказані при догляді за важкохворим. Зате вам підійдуть ліки легкі, заспокійливі, на трав'яній основі. Допоможуть прогулянки перед сном, легка ранкова зарядка, контрастний душ, обливання холодною (або не дуже) водою. 1 пам'ятайте: що жорсткіший режим дня, то менше в ньому місця розгубленості й зневірі.

  1. Простежте за тим, що зміцнює ваш дух (молитва, розмова з людиною, яку ви поважаєте, гарна книжка), а що просто поліпшує настрій (спілкування з подругою, прогулянка по магазинах). Не гребуйте ні тим, ні іншим: нехай у вашім житті знайдеться місце й високим почуттям, і маленьким радостям. Пам'ятайте що, займаючись собою, ви працюєте на зміцнення родини, піклуєтеся про близьких, котрим потрібна ваша мужність і бадьорість.

  2. Спробуйте знизити «градус драматизму» у зв'язку зі сформованою ситуацією. Зробіть усе можливе, щоб догляд за хворою дитиною був просто частиною загальносімейного життя, а не «хрестом», «служінням» чи сенсом життя.

  3. На сімейній раді обговоріть плани на найближче майбутнє. Спробуйте знайти оптимальний варіант із урахуванням різних чинників. Не хапайтеся за найпростіший: тато заробляє гроші, а мама сидить удома й доглядає за дитиною. Жінка може відчувати психологічний дискомфорт, що може призвести аж до серйозних психічних розладів. Шукайте більш гнучкі варіанти: з неповним робочим днем, з бабусями, які приходять за графіком, доглядальницею на обмежений час тощо. При цьому прагніть вивільнити час не тільки для роботи, але й для того, щоб більше бувати наодинці із чоловіком й іншими дітьми.

  4. Обов'язково залучайте батька до догляду за хворим малям. Не ставайте незамінною, не усувайте батька від загальносімейних турбот. «Не навантажуючи» його проблемами дитини-інваліда, ви зробите ведмежу послугу батькові й дитині, адже їм так важливо сформувати стосунки, навчитися любити одне одного.

  5. Якщо в родині є ще діти, то їх також потрібно залучати до допомоги з догляду за хворою дитиною. Разом із тим це не повинно перешкоджати їхньому повноцінному спілкуванню з однолітками.

  6. Не варто також постійно пояснювати, що через наявність інваліда родина багато чого не може собі дозволити — у душі дітей може оселитися думка: «Краше б його не було». Але ж саме з кимось із братів або сестер згодом може доведеться жити інвалідові. Щоб між ними сформувалися теплі взаємини, навчайте їх бути взаємно корисними одне одному.

  1. Шукайте «друзів по нещастю» в Інтернеті (Додаток 3), у лікарні, у якій перебуває під наглядом ваше маля, у санаторії, у якому вам пощастило відпочивати тощо. Обмінюйтеся адресами, інформацією щодо способів догляду, шукайте можливість зустрічатися, дружити родинами, організуйте клуб. Це важливо не тільки для вас. але й для дитини, якій ви можете зробити послугу на все життя, знайшовши для неї друзів або (що дуже часто буває!) супутника життя.

  2. Підшукуйте літературу, присвячену захворюванню вашої дитини, намагайтеся стати якщо не «фахівцем» у цій галузі, то обов'язково обізнаним партнером лікаря.

  3. Пам'ятайте, що не все залежить від наявності фінансів на лікування дитини. Іноді відносно недорогі лікарські засоби, грамотний догляд, любов, турбота, організованість і наполегливість дають кращий ефект, ніж найдорожчі препарати й методи лікування.

  4. Не забувайте, що більш самостійною буде дитина, то легше їй буде жити. Стимулюйте її пристосувальну активність; допомагайте в пошуку своїх прихованих можливостей; розвивайте вміння й навички з самообслуговування.

  5. Проаналізуйте кількість заборон, з якими стикається ваша хвора дитина. Продумайте, чи всі вони обумовлені, чи є можливість скоротити обмеження, зайвий раз проконсультуйтеся з лікарем. Якщо стан хворого поліпшується, стежте, щоб це призводило до зменшення заборон і збільшення навантажень.

  6. Якщо стан дитини хоч трохи це дозволяє, придумайте їй простенькі домашні обов'язки, намагайтеся навчити дитину піклуватися про інших.

  7. Пам'ятайте, що майбутнє вашої дитини багато в чому залежить від того, наскільки вона соціалізована, адаптована в суспільстві. Робіть все можливе, щоб вона звикла перебувати серед людей і при цьому не сконцентрувалася на собі, вміла й любила спілкуватися, могла попросити про допомогу.

  8. Намагайтеся почувати себе спокійно й упевнено з дитиною-інвалідом на людях. Звикайте великодушно прощати навколишнім певну нетактовність — дуже часто увага до вас продиктована щирим співчуттям, а не цікавістю. Доброзичливо реагуйте на прояви інтересу з боку сторонніх, не відштовхуйте їх від себе скаргами, роздратуванням, проявом озлоблення. Спокійно відповівши на можливі запитання, спробуйте перевести розмову на нейтральні теми. Якщо дитина навчиться у вас подібному стилю спілкування з навколишніми, її шанси знайти собі друзів різко зростуть.

  1. Стежте за тим, чи не намагається ваше маля на людях відігравати роль «гарної дитини», що нерідко властиво дітям-інвалідам, які намагаються правильною поведінкою компенсувати те, що вони не такі. Це може викликати істерики й капризи вдома. Спробуйте навчити її бути самою собою — і вдома, і на людях.

  2. Що раніше дитина почне спілкуватися з іншими дітьми, то більше шансів, що вона зможе поводитися як «звичайна». Тому якщо є вибір, у яку школу віддавати дитину, — спеціальну чи загальну, — спробуйте віддати її у звичайну школу.

Батькам дітей з інтелектуальними вадами

  1. Перспективи розумово відсталих дітей http://gladkeeh.boom.ru/Interviews/Nikolaeva6.htm. Електронна версія інтерв'ю з проблеми дитячої розумової відсталості з професором О.І.Ніколаєвою: відповіді на запитання батьків дітей з діагнозом "розумова відсталість", огляд перспектив і ролі родини в їх розвитку.

  2. Поради батькам дітей з розумовою відсталістю www.nevromed.ru/stat/chuu.htm. Переклад з іспанської уривків з книги Емілі Мевіно "Наш ребенок - человек с умственной отсталостью": загальні рекомендації і поради батькам розумово відсталих дітей.

  3. Сонячні діти: сайт про синдром Дауна http://sunchildren.narod.ru
    Інформація про синдром Дауна, про потенціал розвитку дітей з таким діагнозом, організацію допомоги їм; великий перелік посилань на корисні ресурси Інтернет.

  4. Мыс Доброй Надежды. Синдром Дауна http://downsyndrome.narod.ru/index.html
    Щоденник матері, яка виховує дитину з синдромом Дауна, можливість розповісти про свій досвід, статті. Гостьова книга, форум батьків (активно працює) http://downsyndrome.borda.ru. Перелік посилань з теми http://downsyndrome.narod.ru/links.html.

  5. Доброчинний фонд Даунсайд Ап www.downsideup.org. Сайт доброчинної організації, що надає допомогу дітям з синдромом Дауна та їх сім'ям (м. Москва). Є статті про синдром Дауна, про організацію ранньої допомоги дітям.

  6. Іскра - сайт для людей з труднощами інтелектуального розвитку та їх друзів www.kipina.ru. Складається з двох частин: в одній люди з особливими потребами самі можуть читати, писати і спілкуватись; в іншій - матеріали для батьків, педагогів, психологів: бібліотека, новини, форум.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал