Державна наукова установа



Сторінка5/5
Дата конвертації17.01.2017
Розмір1.05 Mb.
1   2   3   4   5

Коментар до інформації заступника директора Інституту історії України НАНУ Станіслава Кульчицького:

Для того, щоб світова спільнота визнала Голодомор 1932 – 1933 років геноцидом, нам дедалі більше потрібно співпрацювати із незаангажованими іноземними вченими-істориками. Як уже повідомлялося, нещодавно в Бухаресті відбулася презентація румуномовної книжки „Почему ОН НАС уничтожал?/Сталин и украинский Голодомор” із серії „Бібліотека газети „День”.

На цій презентації академік румунської академії наук Форіна Константініум зазначив, мовляв, дивно, що полеміка між ученими з різних країн, яка триває уже 20 років з часу виходу друком „Жнив скорботи” Роберта Конквеста, мало базується на здобутках українських істориків.

Як відомо, українська сторона в цій полеміці не заперечує наявності загальносоюзного голоду 1932 – 1933 років, вона говорить зовсім про інше – про Голодомор в Україні. І у неї досить фактів, щоб розрізнити це явище. А щодо ставлення Росії до цієї теми, то на її сприйняття цього дражливого питання треба впливати за посередництвом третіх країн.

(за матеріалами преси)
Чому на сході України так мало людей, готових визнати

Голодомор 1932-1933 років актом геноциду

українського народу та увічнити пам’ять його жертв?..

(для практики спілкування педперсоналу зі старшокласниками і батьками)

Загальновідомо, що без історичної пам’яті українському суспільству ніколи не стати на цивілізований та демократичний шлях розвитку.

Із почутих і задокументованих розповідей свідків Голодомору постає жахлива картина справжнього геноциду українського селянства, коли завдяки вилученню в нього владою всього їстівного, на Луганщині вимирали цілком великі, багатодітні сім’ї, тотально вимирали цілі села ...

Геноцид, здійснений у формі Голодомору, хоча й був спрямований на знищення лише частини українських селян, усе ж мав для народу важкі генетичні та націоруйнівні наслідки. Зважаючи на труднощі новітнього українського державотворення, постає запитання: а чи не має цей нищівний етнічний удар 1933-го року незворотний характер дії для українства?..

На Сході дуже мало людей, внутрішньо інтелігентних людей, які наділені мораллю: ті, кого безпосередньо торкнулася кістлява рука Голодомору, їхні діти й онуки, яким діди й батьки про це розповідали.

Більшість же людей, навіть інтелектуальних, мало що знають про цю подію, елементарного поняття не мають через практичну відсутність інформації.

Можливо, тому намагання Президента України поставити на належний державний рівень визнання Голодомору 1932 – 1933 років актом геноциду українського народу сприймається як політично заангажоване й набридливе.

Серед студентської молоді, позбавленої національної самосвідомості та орієнтованої на елементарне споживацтво, багато осіб, яким важко приховати психологічний дискомфорт від самого слова „голодомор”.

А місцева виконавча влада (ОДА, МДА, РДА) уже навчилася приховувати від людських очей цей дискомфорт. Адже вона воліє вічно сидіти при владному кориті.

Досить часто зустрічаються люди, як правило, з числа старшого покоління, яких просто таки нудить від слів „голодомор”, „геноцид”, які не можуть навіть приховати своєї агресії по відношенню до людей, які мають іншу думку, до Президента України, який на їх погляд, „винайшов цей Голодомор, щоб догодити американцям і „бандерівцям” (?..). Це наслідки важкого зомбування комуністичною ідеологією. Ці люди так і залишилися у полоні тогочасних міфів і легко підпадають під дію вже ультрасучасних антиукраїнських міфів. Серед таких зомбованих людей багато (як не дивно) вихідців із сіл або районів, які найбільше постраждали від Голодомору. Мабуть, така поведінка умотивована страхом перед голодною смертю в їхніх батьків, який має властивість передаватися наступним поколінням.

Ще одна особлива категорія – це представники органів місцевого самоврядування (обласні, міські, районні, селищні, сільські ради) та регіональні засоби масової інформації (підпорядковані, як правило, цим органам місцевого смоврядування). За невеликими винятками, всі вони категорично проти тематики Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років, червоного терору 1937 – 1938 рр.

Але найактивніше депутати вказаних рівнів проводять заходи, абсолютно протилежні за змістом тим, що ініціює Президент України, центральна виконавча влада і Верховна Рада України, яка прийняла відповідний закон.

Наприклад, депутат Луганської міської ради Арсен Клінчаєв і ще декілька активістів заклали в обласному центрі камінь, на місці якого буде втсановлено пам’ятник „жертвам ОУН-УПА на Луганщині”. Ту ж саму лінію гнуть районні депутати. Наприклад, у Сватівському районі, який під час Голодомору не менше половини своїх мешканців, уже встановлено не лише пам’ятник його жертвам, а й „жертвам ОУН-УПА”, бо, кажуть, одна сватівчанка за комсомольською путівкою після війни поїхала на Івано-Франківщину й була там закатована „бандерівцями”. Ця тема дуже популярна в ЗМІ рад усіх рівнів Луганщини, а на тему Голодомору існує табу.

Ще одна категорія громадян – це шкільна молодь, підлітки, студенти ВНЗ. Молодь хоче знати про цю тагедію все. Вона не заперечує факт Голодомору.

Але потрібні педагогічні працівники, які б розуміли, наскільки важливою для молоді є історична пам’ять. Тільки тоді з юних згодом виростуть справжні громадяни України.

Але на превеликий жаль в ЗНЗ Луганської області працюють чимало вчителів, які ні за яких обставин не бажають дивитися на українську історію українськими очима й не дають це зробити своїм учням. А далі викладачі ВНЗ мало чим відрізняються від вчителів ЗНЗ.

Якщо більшості людей середнього та старшого віку вже важко змінювати погляди на українську історію, бо світогляд формувався за радянських часів, то українській владі, відповідним виконавчим структурам на місцевих рівнях треба робити не декларативні, а практичні кроки, щоб об’єктивна, науково обгрунтована історія стала надбанням молодого покоління України.

(версія І. Магрицької, із скороченнями і незначними доповненнями, „День”).
Як розповісти про Голодомор 1932 – 1933 років?

За наслідками VII Міжнародного конгресу україністів

25 – 28 червня 2008 року, Київ

(для практики спілкування керівників з педпрацівниками)

У змісті VII Міжнародного конгресу україністів, що відбувся 25 – 28 червня 2008 року в Києві, проведено круглий стіл „Голодомор як геноцид українського народу – відображення в літературі, репортажах і споминах”.


Короткі тези цього заходу (перша частина):

- Основна увага учасників зосереджена на відображенні пам’яті про Голодомор.

- Відбулася презентація серії „Український голокост 1932 – 1933 рр. Свідчення тих, хто вижив” (т. 1 – 5), упорядники о. Юрій Мицик та Людмила Іванникова, видавничий дім „Києво-Могилянська академія” та перших трьох томів „Усної історії степової України/Запорізький край”. Тут у розповідях опитуваних чимало місця займає історія початку 30-х років ХХ століття.

- Головуючий на цьому першому засіданні Станіслав Кульчицький відзначив важливість усіх цих видань, але підкреслив недоречність вживання терміну „голокост” як синоніму Голодомору.

- Відбулася ілюстрована екранним супроводом розповідь про валлійського журналіста Гаррета Джонса, важливу роль якого у публікаціях 30-х років ХХ століття про голод в Україні у західній пресі, перш за все – британській, проаналізував його внучатий племінник Нігел Коллей (Nigel Colley).

- Вчений з Канади Сергій Ціпко розповів про висвітлення в 30-х роках минулого століття проблематики Голодомору на сторінках канадських видань. Дослідник наголосив на труднощах усвідомлення канадцями самого факту голодомору в Україні.

- Про долю свого рідного села Райківщина Яготинського району на Київщині розповів колишній головний інженер заводу „Більшовик” Петро Калита. Він розповів не тільки про чималу роботу із збереження пам’яті про минуле рідного села, а й увічнення пам’яті загиблих. Про події в селі Райківщина зняли фільм американські кінематографісти, а в Україні ця місцевість опинилася поза всякою увагою.

- Львівський дослідник Ярослав Тарас у своїй розповіді звернув увагу на антицерковну спрямованість політики тодішньої більшовицької верхівки як один із чинників Голодомору.


Короткі тези цього заходу (друга частина):

Головував на другій частині круглого столу Олександр Грицак.

Тема: „Відображення теми Голодомору в мистецтві та літературі”

- Американська дослідниця Лариса Онишкевич розповіла про особливості відображення Голодомору в драматургії.

- Американська дослідниця Дарія Даревич проаналізувала відображення голоду 1932 – 1933 років у живописі. Обидві доповіди висвітлили період до 1990 року, коли про голод широко не говорилося. Тому основна увага зверталася на представників української діаспори.

- На малодослідженому аспекті теми – реакції українців Західної України на Голодомор 1932 – 1933 років звернув увагу львівський дослідник Мирослав Прихода.

- Надія Сологуб зосередилася на певних словоформах, що виникли в українській мові 30-х років минулого століття у зв’язку з колективізацією та Голодомором, їх зумовленість тодішніми історичними подіями.

- Про нелегкі випробування зі створенням у 80-х роках ХХ століття першого документального фільму про Голодомор „Жнива розпачу” та труднощі, пов’язані з небажанням демонструвати в західних державах розповів один з його авторів Юрій Даревич.



За результатами круглого столу було ухвалено відповідне рішення:

- необхідно донести до світової громадськості те, що ми вже знаємо про Голодомор, кваліфікувати цей злочин геноцидом і добитися від ООН ухвалення відповідного рішення;

- в резолюції наголошується: „Учасники круглого столу вважають, що тема Голодомору має бути відображена у шкільних підручниках, у тому числі – навчальних посібниках, де спеціально висвітлювалася б ця трагедія. Телебачення повинно мати фільми про Голодомор і показувати їх у прайм-таймі. Тема голодомору повинна стати провідною в діяльності Українського інституту національної пам’яті, причому не тільки в Рік пам’яті, пов’язаний з 75-річчям, але постійно;

- в резолюції йдеться також про необхідність висвітлення Голодомору на Кубані, створення Музею Голодомору, подібного до Яд Ва Шему в Ізраїлі;

- будь-які паліативні заходи (наприклад, віртуальний музей в інтернеті) не можуть зарадити відновленню історичної правди (пам’яті). Музеї такого типу створити за декілька років не можна, хоча таку мету треба ставити.

(за матеріалами преси)



Про тлумачення понять „Голодомор”, „геноцид”

згідно з офіційними документами ООН

Доктор історичних наук, професор політології НаУКМА Олексій Гарань стверджує, що основні аргументи тих, хто не бажає визнавати Голодомор геноцидом, ґрунтуються на тому, що постраждали не тільки етнічні українці, а й представники інших національних меншин, які жили в сільській місцевості.

Дійсно, сучасне розуміння понять „народ”, „нація” включає не тільки етнічну більшість, а й представників інших етносів, котрі живуть на цій території.

Отже, це справді був „геноцид українського народу” в широкому розумінні слова. При цьому найважчого удару було завдано по селянству, цілковиту більшість якого складали етнічні українці.

Однак наводиться й інша аргументація: у містах голоду не було, селянство не все дотла знищили, то й геноциду не було. Та й узагалі актом геноциду можна визнати тільки те, що визнано міжнародним правом, а саме: геноцидом вважається знищення за етнічною приналежністю. Дійсно, це звужене трактування того, що в сучасному міжнародному праві розуміється під геноцидом.

Визначення Конвенції ООН 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього: „під геноцидом маються на увазі такі дії, що здійснюються з наміром знищити, повністю або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку:

а) вбивство членів такої групи;

в) спричинення серйозних тілесних ушкоджень або розумових розладів членам такої групи;

с) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове її фізичне знищення;

d) заходи, розраховані на запобігання дітонародженню в середовищі такої групи;

е) насильна передача дітей з однієї людської групи в іншу”.

Процитовано повністю статтю 2 Конвенції ООН 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.

Ми бачимо, що для визнання Голодомору геноцидом нема юридичного значення, чи був він спрямований проти всього українського народу чи проти його частини – українського селянства. Адже пункт с чітко говорить про „навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове її фізичне знищення”.

Що значить „життєві умови” у викладі міжнародних юристів?

У Доповіді підготовчої комісії для Міжнародного Кримінального Суду від 6 липня 2000 року записано: „Термін „життєві умови” може включати, але не обмежуватися, навмисне позбавлення ресурсів, незамінних для виживання, таких, як їжа або медичні послуги, або систематичне виселення з приміщень”.

У Доповіді підкреслюється: „ Важливою є фраза „повне або часткове”. Знищення лише частини групи, наприклад, її проінформованих членів або таких, які мешкають в одному регіоні, також є геноцидом” (The phrase „in whole or in part” is important. Destruction of only part of a group (such as its educated members, or members living in one region) is also genocid). Отже, геноцидом є і знищення за класовою, соціальною ознакою.

То чому ж раптом у Конвенції ООН 1948 року проводиться різниця між національною й етнічною ознакою?

Роз’яснення підготовчої комісії для Міжнародного Кримінального Суду від 6 липня 2000 року: „Національна група включає групу індивідів, чия ідентичність визначається їхнім спільним громадянством або країною походження, на відміну від „етнічної групи”, для якої ідентичність визначається «спільними культурними традиціями, мовою або спадщиною” („A national group means a set of individuals whose identity is defined by a common country of nationality or national origin”; „An ethnical group is a set of individuals whose identity is defined by common cultural traditions, language or heritage”). Дійсно в романо-германських мовах слово „nation” частіше має значення „народ, громадянська нація”, ніж „нація” в етнічному значенні.



Висновок. Виходячи з першого визначення, можна говорити про геноцид українського народу, який включає і представників інших етносів, які постраждали від Голодомору.

(подано зі скороченнями, газета „День”)


Голодомор 1932 – 1933 років:

причини і демографічні наслідки трагедії українського народу

Оцінка Голодомору як геноциду українського народу, яка міститься в Законі України „Про Голодомор 1932 – 1933 років в Україні” від 28 листопада 2006 року № 376–V, зустріла гостре несприйняття Російської Федерації. Це покладає велику відповідальність на істориків. Українські вчені мають переконати тих, хто сумнівається, у реалістичності позиції, зайнятої більшістю депутатів ВРУ, схилити світове співтовариство до визнання факту Голодомору-геноциду.


Професор Станіслав Кульчицький про дискусію питання:

І. Голод і голодомор

Між поняттями „голод” і „голодомор” немає якісної різниці. В обох випадках люди вмирали тому, що не вистачало їжі. Є різниця кількісна: у другому випадку смертність була непорівнянно більшою. Тому й виник термін – голодомор, голодний мор.

Перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький в грудні 1987 року визнав факт голоду в СРСР, але пояснив його причину посухою. Однак існуюча статистика погодних умов факт посухи не підтверджує. Сталін теж на погоду не скаржився, а „продовольчі утруднення” пояснював незадовільною роботою селян у колгоспах.

У постанові ЦК КПУ „Про голод 1932 – 1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів” від 20 січня 1990 року причиною голоду була названа „згубна для селянства хлібозаготівельна політика”.

Справді, внаслідок конфіскації хліба з урожаю 1932 року в хлібних регіонах розпочався голод, який супроводжувався десятками тисяч смертних випадків.

Україна відрізнялася від інших регіонів тим, що держава забрала майже весь хліб не тільки з урожаю, але з урожаю 1931 року. Тому голод розпочався у нас ще в першій половині й майже без перерви перейшов на другу половину 1932 року. Як і в інших регіонах, він викликав загибель десятків тисяч селян.

Російські політики і вчені наполягають, що голод був загальноселянською трагедією, викликаною політикою уряду. Ця політика і засуджується, і виправдовується потребою введення новобудов першої п’ятирічки. Інакше індустріальна слабкість країни не дозволила б здобути перемогу під час Великої Вітчизняної війни. Таке бачення історії дозволяє правлячим колам сучасної Росії взяти з минулого здобутки й приховати злочини. Саме тому наші опоненти з Росії намагаються розчинити нашу трагедію з мільйонними жертвами в загальнолюдському голоді, який був до голодомору і в Україні. Невизнання Голодомору як окремо існуючого явища дозволяє поставити хрест на його кваліфікації як геноциду.

По-перше з Конвенції ООН про геноцид зусиллями радянських дипломатів сталінської доби вилучені соціальні групи, до яких належить селянство. Існують чотири групи населення, стосовно яких можуть братися до уваги факти геноциду: расові, релігійні, етнічні, національні.

По-друге, конфіскація урожаю зернових, хоч би якою вона була, пояснюються державними інтересами (індустріалізацією СРСР). Тобто вона не пов’язується зі свідомим створенням умов, несумісних із фізичним існуванням людей. А саме таку кінцеву мету вимагає встановити Конвенція ООН про геноцид.

Ми маємо знати обставини, за яких смертність від голоду набула потворного характеру. А це означає, що аналіз соціально-економічної і національної політики Кремля має здійснюватися комплексно.

Коли держава забирала хліб, селяни чинили опір. У березні 1930 року переважно українські селяни (близько 3 тис. виступів проти 1275 в інших регіонах разом взятих) змусили Сталіна на півроку припинити колективізацію.

За опублікованими тепер зведеннями ОДПУ в другій половині 1932 року ситуація в голодуючому два роки поспіль українському селі ставала особливо небезпечною. В СРСР поглиблювалася економічна криза. Прямим свідченням цього було масове голодування населення. Сталін послав надзвичайні заготівельні комісії в Україну, на Північний Кавказ, у Поволжя, які конфіскували всі запаси хліба. Щоб попередити поширення виступів голодуючого селянства, Сталін 27 листопада 1932 року на об’єднаному засіданні Політбюро ЦК і Президії ЦКК ВКП(б) заявив про проникнення в колгоспи антирадянських елементів з метою організації шкідництва і саботажу. „Було б нерозумно, – підкреслив він, – якби комуністи, виходячи з того, що колгоспи є соціалістичною формою господарювання, не відповіли б на удар цих окремих колгоспників і колгоспів нищівним ударом”.

Головним об’єктом сталінського превентивного удару стали українські колгоспники. Саме в УРСР і на Кубані в листопаді 1932 року, колгоспи, які мали найбільшу заборгованість із хлібозаготівлі, опинилися на „чорних дошках”. У таких господарствах відбувалися безперервні пошуки прихованого хліба і вилучалися усі запаси їжі. Зовсім голодна людина була нездатна чинити опір. А в січні 1933 року чекісти конфіскували все наявне продовольство на всій території України. Так в останні місяці 1932 і в першій половині 1933 року загальносоюзний голод переріс на українській землі у потворний Голодомор.
ІІ. Доказова база геноциду

Для усвідомлення цього необхідно познайомитися з двома незалежними один від одного комплексами, які змушують відділити український голод від загальнолюдського.



Перший комплекс. Один з його найважливіших документів – це збірник, підготовлений партархівом (1990 р.) при Інституті історії партії. Мова йде про постанову Політбюро ЦК КП(б) від 18 листопада 1932 року з пунктом про штрафи м’ясом боржників хлібозаготівлі. Постанову Раднаркому України про штрафи м’ясом і „другим хлібом” (картоплею) включав збірник, який готувався тоді в Інституті історії АН УРСР.

Збірник партійних документів розглядався Політбюро ЦК КПУ 20 січня 1990 року, вирішили публікувати, хоч мало-хто з присутніх второпав, що собою являє натуральний штраф. Причиною голоду, як уже говорилося, назвали хлібозаготівлю.



Другий комплекс. Тритомник свідчень людей, які пережили Голодомор, перед комісією Конгресу США з розслідування українського голоду. Тут говориться про повсюдні обшуки, в ході яких „хлібозаготівельники” конфісковували у селян не тільки м’ясо і картоплю у вигляді натурального штрафу, а й будь-яке інше продовольство. Факти були приголомшливі: відібрали півпляшки пшона, принесеного бабусею онукам, перекинули на печі горщик з борщем, знищили ганчіркову ляльку з вишитим в руках куснем хліба ...

Держава продавала хліб за кордон, щоб придбати турбіни для Дніпрогесу. Пов’язування Дніпрогесу з Голодомором можна одразу відкинути, якщо згадати той борщ і ганчіркову ляльку.

У січні 1933 року здійснювалася грандіозна акція фізичного нищення мільйонів людей на очах у населення всієї країни, яке нічого не помічало. Як можна помітити в умовах інформаційної та фізичної блокади смерть мільйонів на обмеженій території, коли в усіх інших регіонах люди теж гинули від голоду? Організатори акції настільки вміло замаскували її, що до істини доводилося докопуватися роками. Головне тут – зрозуміти мету натуральних штрафів і повірити свідкам комісії Конгресу США, яких у нас називали фашистськими колаборантами.

Висновок. За С. Кульчицьким голод і геноцид на селі були запрограмовані завчасно. Щоб приховати злочинницькі дії, організатори суцільного вилучення їжі в селянських садибах не оформляли цю акцію документально. Вона здійснювалася на підставі усних інструкцій бригадами „хлібозаготівельників” під керівництвом НКВД. Подібність їхніх дій у кожному районі підтверджена свідченнями тих, хто пережили Голодомор. Разом з документацією про натуральні штрафи задокументовані свідчення вказують на те, що сталінський уряд цілеспрямовано використовував проти українського селянства зброю голоду.

Загалом 1929 – 1931 рр. у СРСР було здійснено колективізацію, супроводжувану репресуванням мільйонів селян.

Встановлені після колективізації економічні відносини між містом і селом викликали кризу, яку держава подолала як економічними, так і терористичними засобами.

Акцію вилучення всього наявного продовольства було застосовано тільки в двох регіонах (Україна, Кубань), населених на дві третини українцями. Тобто, вона спрямовувалася не проти селян взагалі, а проти українських селян.


Етнічна чистка чи терор?

Документально встановлений механізм організації Голодомору складався з трьох елементів: вилучення їжі, заборони виїзду голодуючого населення України і Кубані в інші регіони та інформаційної блокади.

В сукупності такі дії означали створення умов, несумісних із життям, тобто ГЕНОЦИД.

Конвенція ООН не вимагає, щоб пояснювалися причини геноциду. Однак у нашому випадку треба довести, що українські селяни нищилися не як селяни, а як українці.

Ось тут і виникає проблема: до якої з двох передбачених Конвенцією ООН груп слід віднести українців – етнічної чи національної?

Історики вже довели світовій громадськості, наскільки масштабною була трагедія українського народу. Визнанням її стала спільна заява 36 країн (включаючи Росію) на 58-й сесії Генеральної Асамблеї ООН від 10 листопада 2003 року у зв’язку з 70-ми роковинами Голодомору.

Коли ж порушується питання про кваліфікацію цієї трагедії, між нами і нашими співбесідниками – глуха стіна.

Суть справи у інтерпретації фактів.

Якою спільнотою були українці в СРСР – етнічною чи національною? Відповідь має ключове значення.

СРСР був державою з максимально централізованим управлінням, але мав вигляд співдружності суверенних республік, кожна з яких мала право на вихід з федерації. Оця суперечність між формою і змістом радянської держави (державності) нависала домокловим мечем над „титульною нацією”, яка утворювала союзну республіку зі статусом держави. Ця „титульна нація” повинна була залишатися етнічною, а не державною спільнотою. Спроби реалізувати державні права розглядалися в Кремлі як сепаратизм.

Чи позначилася на психології населення тривала політика вип’ячування мовно-культурного і нищення державно-політичного сегментів у структурі нації? Безумовно позначилася.

Згідно з опитуванням Інституту соціології НАН України 2006 року громадянами України себе вважають 52 % опитаних, мешканцями свого регіону – 34 %, громадянами колишнього СРСР – 7 %, громадянами Європи або світу – 5 %, представниками свого етносу – 2 %. Виявляється, що свою державу шанує лише половина опитаних громадян. Але мешканцям України також невластива замкненість у рамках власного етносу. Інтерпретація пов’язаних із Голодомором фактів залежатиме від того, ким себе відчуває людина – представником етносу чи громадянином України.

Теза про цілеспрямоване винищування українців викликає гостру негативну реакцію відторгнення в іншої частини населення. Адже зрозуміло, що радянська влада не полювала на кожного українця тільки через те, що йому випало нещастя ним народитися.

Найбільш хворобливо реагують росіяни – як в Україні, так і в Росії. Етнічна чистка завжди є звільненням території в інтересах іншого етносу.

Інтерпретація голодомору як етнічної чистки ставила його за типологією геноциду в один ряд з Холокостом, що є неприйнятним.

По-перше, Український Холокост справді існував. Ним є загибель 1,5 млн. євреїв від рук нацистів та їхніх союзників на території України під час Другої світової війни.

По-друге, ототожнення з Холокостом заштовхує Голодомор у поле етнічної чистки, тоді як його слід вважати різновидом терору.

Сталін прагнув зробити небезпечну для його особистої влади українську націю політично нешкідливим етносом. І коли Голодомор перетворив українців на інертну масу зацькованих людей, то потурбувався надати їм вигляд квітучої нації зі столицею в національному центрі українського народу – Києві.


Організатори та виконавці

„Сталінські сатрапи – організатори Великого голоду”: Генсек ЦК ВКП(б) Й. Сталін, голова Раднаркому СРСР В. Молотов, секретарі ЦК ВКП(б) Л. Каганович і П. Постишев, уповноважений ОДПУ в Україні В. Галицький, Генсек ЦК КП(б)У С. Косіор, голова Раднаркому УРСР В. Чубар, секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич. Як бачимо, всього вісім осіб.

У список можна і треба внести уточнення. Не варто включати до нього Косіора і Чубаря, бо вони не знали сталінського задуму. Хатаєвич за посадою не відігравав самостійної ролі.

Залишаються п’ятеро. До яких треба додати й шостого – повноважного представника ОДПУ на Північному Кавказі Є. Євдокимова. З них половина померла власною смертю (Сталін, Молотов, Каганович), а половину було репресовано. Сталін не бажав залишати слідів навіть у людській пам’яті.

Отже, кількість людей, причетних до страхітливого злочину, виявляється зовсім невеликою. До речі, саме вони, за винятком репресованих Галицького, Євдокимова і Постишева, але з додатком М. Єжова, провели вже не тільки в Україні, а й в усіх інших республіках серію масштабних каральних акцій у 1937 році. Суспільство і державна партія, яка формально користувалася диктаторською владою, виявилися безпомічними перед злою волею купки вождів.

Визначення ж виконавців – справа набагато складніша. Це – три окремі вертикалі надцентралізованої влади: партійна (десятки тисяч апаратників, сотні тисяч активістів, мільйони членів партії і комсомольців), радянська (сотні тисяч відповідальних працівників, мільйони членів профспілок та громадських організацій) і чекістська (десятки і сотні тисяч оперативників, доносчиків, провокаторів). Якою ланкою цієї ієрархічної драбини слід обмежитися?

У кожній ланці були ретельні виконавці волі вождів, приховані саботажники, відкрито протестуючі сміливці. Тому складати список виконавців дуже ризиковано. Сьогодні вони могли бути катами, а завтра падали жертвами самі. Адже безпосередніми виконавцями сталінської акції з конфіскації продовольства були голодуючі комнезамівці, яких годували, поки вони „працювали”, а потім вони загинули від голоду.

Разом з тим, список виконавців уже складений і розміщений цього року на веб-сайті СБ України. Ініціативу слід підтримати, однак форма подачі інформації недосконала:


  • третина документів пов’язана з голодом, а не Голодомором;

  • документи по темі Голодомору не описують механізму терору;

  • підпис під директивою не означає того, що саме ця особа була ініціатором дій, які вимагалися від виконавців нижчої ланки або паралельних структур.

Адже принцип „демократичного централізму” призвів до всевладдя на верхівці владної піраміди. Ті, хто там перебував, диктували поведінку всім органам і ланкам державної влади. Вони ж визначали, хто мав підписувати документи на проведення репресій, а також зміст цих документів.
Демографічні наслідки Голодомору

Визначити демографічні наслідки Голодомору просто, бо є результати переписів 1926 і 1937-го років, а також щорічні дані про механічний і природний рух населення. Реєстрація природного руху за 1932 – 1933 рр. теж проводилася, але дуже неякісно. Тож, маючи дані за всі інші роки міжпереписного періоду, можна відтворити рівень неприродної смертності. Чому ж тоді існують різні оцінки в діапазоні від 3 до 7 млн. осіб?

Фахівці різних країн дають більш-менш однаковий результат: 1932 – 1933 рр. природний рівень смертності в Україні був перевищений на 3 – 4 млн. осіб. Зниження рівня народжуваності під впливом голоду підвищує сукупні демографічні втрати до 5 млн. осіб. З урахуванням позанормальної смертності на Північному Кавказі втрати від голоду виходять на рівень 6 млн. осіб.

Питання про Голодомор не розглядатиметься цього року на Генеральній Асамблеї ООН. Росія запропонувала відкласти його на рік, мотивуючи це необхідністю опрацювати узгоджену з українською позицію ...



Нам треба переконувати у справедливості висновку про геноцид не тільки Росію, але й власне суспільство, світову громадськість. І переконувати треба не емоціями, а на підставі даних, що випливають з наукового аналізу цього історичного явища.

Тільки так можна сформувати світову громадську думку щодо українського Голодомору.

(подано зі скороченнями, газета „День”)



Дорадчі матеріали підготувала старший науковий співробітник Чернівецької філії, кандидат історичних наук, доцент Дутчак Інна Григорівна

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал