Державна наукова установа



Сторінка4/5
Дата конвертації17.01.2017
Розмір1.05 Mb.
1   2   3   4   5

1. Микита Соколов, Москва

Олександр Солженіцин раптом накинувся з гнівною філіпікою на українського Президента Віктора Ющенка, який намагається добитися від світового співтовариства визнання страшного голоду 1932 – 1933 років геноцидом.

Можливо, наміри українського Президента і не зовсім безкорисливі. Можливо, що він переслідує якісь свої партійно-політичні цілі. Бог з ним. Але якось дивно російському письменнику, стурбованому збереженням дружби народів, не знати, що особливості сталінського голодоморного „менеджменту” в Україні і на Кубані (тоді теж заселеній переважно українцями) дають, принаймні, вагомі підстави для постановки питання про геноцид.

Ще дивніше і навіть дико бачити, як автор „ГУЛАГ”у стурбований інтересами радянських карателів. Адже єдиним практичним наслідком визнання Голодомору геноцидом буде скасування терміну давності для осіб, які причетні до цього злочину, І хоча б після смерті винуватців їх діям буде дано юридичну оцінку.

Отже, сучасна Україна має всі шанси бути успішною вільною європейською країною якраз завдячуючи тому, що пам’ять про Голодомор усуває можливість позиціонувати публіці злочинну сталінську кліку такою собі компанією „ефективних управлінців”. До цього настирливо підштовхують Росію її нинішні керманичі, які ведуть свій родовід з відомства Дзержинського-Берії.

І в цьому розумінні надзвичайно симптоматично, як Олександра Ісайовича з цього окремого приводу занесло значно далі від заявленої мети.

Закінчує він свої викриття мажорно: „ ... провокаторский вскрик о „геноциде” стал зарождаться десятилетиями спустя – сперва потаенно, в затхлых шовинистических умах, злобно настроенных против „москалей”,- а вот теперь вознесся и в государственные круги нынешней Украины, стало быть, перехлестнувшие и лихие заверты большевицкого Агитпропа?



Для западных ушей такая лютая подтравка пройдет легче всего, они в нашу историю никогда и не вникали, им – подай готовую басню, хоть и обезумелую”.

Пасаж не тільки „браво закрутний”, але й грубо брехливий.

Зрозуміло, ні про яку українську державну пропаганду щодо „злобных москалей” у випадку з Голодомором 1932 – 1933 років ніде немає й одного слова. За писанину вдарених маргіналів і просто параноїків українська влада відповідати не може. Більше того, всякий, кому доведеться бачити день пам’яті жертв Голодомору, засвідчить повну відсутність агресивно-націоналістичних тонів навіть у вуличному натовпі.

Але більш небезпечна інша брехня, яка менш видовищна. Я маю на увазі наклеп на „західні вуха”. Будь-якому вітчизняному історику старшому за сорок, який цінує свою репутацію вченого, доведеться визнати, що суворо коректне дослідження „непарадних” сторінок російської історії в радянські часи можна було знайти тільки в західній літературі. А до „непарадного” відносилося дуже багато чого. Навіть року „перестройки” 1986-го моєму науковому керівникові з великими труднощами вдалося проштовхнути на вченій раді тему, в назві якої фігурував „голод 1891 року”, а єдиною фундаментальною науковою працею про цей голод і сьогодні залишається книга Річарда Робінса з Колумбійського університету, але ніяк, зверніть увагу, не Тамбовського університету. І найгрунтовнішу історію колективізації написав за нас Роберт Конквест, і його „Жнива скорботи” довелося перекладати з англійської. І рік тому, складаючи номер „Отечественных записок” про російсько-українські справи, ми всією редакцією так і не змогли відшукати нічого достовірного про голод у працях російських письменників.

Довелося перекладати з французької статтю італійського історика Андреа Граціозі.

Захопившись боротьбою з радянським агітпропом, Олександр Солженіцин, здається, засвоїв його звички. Це ще було б півбіди. Але треба мати на увазі, що народи самі не сваряться. Бо коли замість чесної серйозної розмови про минулі гріхи починається артилерійська дуель „обезумелых агитропов”, то тут однозначно у народів чуби тріщать.

(друкується зі скороченнями)
2. Борис Соколов, Москва

Не буду зараз докладно говорити про Голодомор. Цій темі я присвятив спеціальну статтю.

Скажу, що Олександр Солженіцин та й інші критики оцінки Голодомору як геноциду українського народу, звичайно мають рацію в тому, що у проведенні насильницької колективізації брали участь й українські чекісти і в немаленьких чинах. Але це не скасовує того факту, що, постільки 96% сільського населення України були українці, то там Голодомор сприймався і сприймається як геноцид.

Ніяких закулісних інтриг політиків тут немає.

Росії треба б було прийняти хоч спеціальну заяву з приводу наслідків голоду, звернутися до кожної з колишніх союзних республік, яких торкнувся Голодомор. Відзначу також, що в Україні Голодомор підготував ґрунт для русифікації півдня і сходу країни.

Українській еліті, в тому числі більшовицькій, в Москві не довіряли ні за Леніна, ні за Сталіна. Дуже показово, що перший радянський уряд України у кінці 1917 року очолив болгарин Християн Раковський. У ті часи голова уряду важив більше ніж голова партії. Потім, аж до 1953 року, на чолі Компартії України не було жодного українця. Партію в Україні очолювали німець Еммануїл Квірінг, поляк Станіслав Косіор, євреї Дмитро Мануїльський і Лазар Каганович, росіяни В’ячеслав Молотов, Микита Хрущов і Леонід Мельников. Квірінг і Косіор самі стали жертвами репресій за національною ознакою – як німецький і польський „шпигуни”.

Перший українець на чолі республіканської парторганізації, Олексій Кириченко, був призначений на посаду 1953 року, коли під час беріївської лібералізації було вирішено, що очолювати компартії союзних республік повинні представники титульної нації.

З тих пір першими секретарями компартії України були тільки українці.

Разом з тим, коли Петро Шелест видав книгу про роль України у Великій Вітчизняній війні, його негайно усунули як „націоналіста”.

Ще з часів М. Хрущова, якщо не раніше, людина, яка розмовляє в публічних, громадських місцях українською мовою, автоматично зараховувалася у неблагонадійні.

Ось тоді й набуло активізації протистояння сходу й заходу України, коли жителям східної України насаджували точку зору про те, що „западенцы” всі до одного націоналісти і „бандеровцы”.

І не дивно, що маючи подібний історичний досвід, українська еліта сьогодні намагається піти у НАТО.

Ілля Мільштейн цілком справедливо говорить про „фантомний імперський біль президента Путіна”.

Але якраз тому, щоб не стати коли-небудь жертвою цього „ фантомного болю” українські демократи і намагаються потрапити в НАТО. І російські демократи, якщо розібратися, повинні їх у цьому підтримати.

(друкується зі скороченнями і окремими виправленнями)
З в е р н е н н я

українських правозахисників Л. Лук’яненка, В. Овсієнка,

О. Шевченка, Є. Сверстюка до російської інтелегенції

Шановні російські друзі, колеги, побратими!

Коли у ваших ЗМІ з’явилися статті, які заперечують те, що Голодомор в Україні 1932 – 1933 рр. був геноцидом Українського народу, ми спочатку не звернули на це уваги.

Ми живемо у вільній країні, тому поважаємо думку інших. Але останнім часом агресивна тенденційність російських офіційних і неофіційних оцінок тієї страшної трагедії перейшла всякі межі. А після публікації О. Солженіцина, перед голосуванням цього питання в Держдумі, стало зрозуміло, що це не позиція всієї російської інтелігенції, а замовлення певних кіл російської влади, які не зацікавлені в розкритті всієї правди про Голодомор.

Разом з тим, ми продовжуємо вірити, що справжні російські інтелігенти, а особливо люди, які пройшли радянські концтабори, здатні відстоювати власну думку, об’єктивно оцінювати інформацію, зокрема, відносно нашого Голодомору, яка ґрунтується на архівних документах й свідченнях очевидців, десятки тисяч яких сьогодні серед нас.

Ми навіть думаємо, що і сам Солженіцин знайде в собі мужність і нині „жить не во лжи”, що дуже необхідно у відношеннях між нашими народами і державами.

Ми сподіваємося, що більшість з вас не поставили підписку під його заміткою, не здатною ні на що інше, крім як внести напруження в наші відносини.

Ті, хто заперечує Голодомор 1932 – 1933 років як свідомий геноцид, організований комуністичною владою проти нашого народу, не наводить жодного контраргумента, провокуючи таким змістом дискусії тільки міжнаціональну сварку.

Ми знову і знову повторюємо: визнання Голодомору 1932 – 1933 років не спрямоване проти Росії та її народів, адже всі ми перебували під владою одного тоталітарного режиму. Ми засуджуємо злочинний комуністичний режим, вожді якого не мали однієї етнічної приналежності, але проводили послідовну злочинну політику проти українського й інших народів. Серед них були й українці, але діяли вони не як представники етносу, а політичного режиму. Сталін – кривавий кат, увійшов в історію не як грузин, а як комуніст.

Чуючи з уст деяких в Росії заперечення Голодомору як геноциду, мимоволі згадуємо слова В. Винниченка: „Російська демократія закінчується там, де починається українське питання ...”

Тож допоможемо один одному – докажемо, що це у минулому!

Ми не намагаємося який раз вас переконувати, за нас це роблять історичні документи, розсекречені й опубліковані останніми роками.

Ніхто не заперечує, що голод в Радянському Союзі був у різні часи і в різних республіках, і від цього ганебного явища страждали всі уярмлені народи.



А тільки в УРСР голод мав штучний геноцидний характер. Докази цього злочину проти України можна знайти у численних документах 30-х років.

Чому тільки в Україні і на Кубані, де 2/3 населення складали українці, 1932 року масово впроваджувалися „чорні дошки”, оточені військовими і тому приречені на голодну смерть села? Більше того – вся територія УРСР була „голодним гетто”, оточена загороджувальними загонами, щоб заблокувати виїзд голодуючих „за хлібом” в сусідні райони Білорусі й Росії (директива ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 22.01.1933 р.). Таких заходів ніколи і ніде в СРСР більше не застосовували!

Чому в постанові ЦК Компартії й РНК СРСР від 14.12.1932 року „Про хід хлібозаготівлі в Україні, Північному Кавказі і в Західних областях” „проблеми” хлібозаготівлі в Україні та Кубані безпосередньо пов’язувалися з „невірно проведеною” політикою українізації.

Чому, коли в Україні сотні сіл поголовно вимирали з голоду, порти СРСР не встигали відправляти зерно за кордон, і воно гнило на складах?

Чи не забагато „чому”?

А все тому, що 1932 – 1933 рр. Сталін і його поплічники намагалися зламати хребет Українського народу, перш за все селянству, яке на 100 % було українським.

Як відомо, для Сталіна „національне питання” було „питанням селянським”, тому він боявся, і не даремно, українського селянства як національної сили.

У цей же час режим розгорнув масові репресії проти української інтелігенції і компартійних кадрів, які чинили опір політиці геноциду.

Постишев на ХVІІ з’їзді ВКП(б) в лютому 1934 року звітував: „Ми знищили протягом минулого року (1933) націоналістичну контрреволюцію”.

Сам Олександр Ісайович, наводячи в „Архіпелагу” процентні дані знищення української інтелігенції, стверджував, що це було знищення національної думки. Хіба таке тотальне знищення духовної еліти однієї нації не є елементом геноциду?

Україна обґрунтовано, у відповідності з Конвенцією ООН про геноцид, добивається визнання Голодомору геноцидом Українського народу.

Наше звернення мотивоване ще й такими обставинами. На наше переконання, нинішня Росія все більше скочується до випробуваних у часи комунізму методів, особливо у національному питанні. Як люди, які сповна відчули на собі ці методи, але не злякалися, закликаємо всіх чесних росіян: будьте пильні, не допускайте перетворення вашої країни в тоталітарну державу!

Впевнені, що тільки у атмосфері постійного й щирого діалогу між громадськістю України і Росії можуть дійсно вирішуватися складні й занедбані питання наших взаємовідношень. Не будьмо пішаками в чужих інформаційних війнах!

Ми звертаємося до всіх людей Росії, хто тим чи іншим чином не сприймав і не сприймає тоталітаризму й комунізму, намагався жити і живе „не во лжи”, висловитися відносно геноцидної політики КПРС і уряду СРСР 30-х років ХХ ст. у відношенні до Українського народу. Краще за все, на нашу думку, це можна зробити у форматі міжнародного суду над комунізмом, його ідеологією та організаторами-виконавцями.

Саме у спільних висновках такого суду і визначився б ступінь добросусідства й доброзичливості між нашими народами.

03 квітня 2008 року

Левко Лук’яненко, колишній політв’язень, Герой України

Василь Овсієнко, колишній політв’язень, кавалер ордена „За мужність” І ступеня

Олесь Шевченко, колишій політв’язень, кавалер ордена „За мужність” І ступеня

Євген Сверстюк, колишній політв’язень, президент Українського центру Міжна-родного ПЕН-клубу
Та все пішло царям на грище – і Україна, і село”

Тарас Шевченко

На запитання „Чи чули ви про проблему Голодомору (штучно створеного голоду в 30-ті роки), і як ви вважаєте, чи правда, що в СРСР у той час цілеспрямовано знищувалася українська нація?” представницького опитування, проведеного Фондом „Демократичні ініціативи” і фірмою „Юкрейніан соціолоджі сервіс”, відповіді розподілилися наступним чином:



  • так, у ті роки дійсно знищувалася ціла нація – 59,7 відсотка;

  • вважаю, розповіді про це дуже перебільшеними – 24,9 відсотка;

  • важко відповісти – 10,9 відсотка;

  • нічого про це не знають – 4,4 відсотка.


На фоні таких результатів соціологічного вивчення дуже цікавими видаються думки Сергія Буковського, який почав знімати фільм про український Голодомор.

Ще 2006 року Сергій Буковський, один з найвідоміших вітчизняних кінорежисерів, зняв стрічку „Назви своє ім’я” – документальну розповідь про єврейський Холокост в Україні.

Фільм вразив і досконалістю форми, і тим, що він – про людей, а не носіїв певної національної самосвідомості. Адже кінокартин про Холокост багато, і вони надоїли безкінечним педалюванням трагедії єврейського народу. Те ж сьогодні загрожує і темі українського Голодомору 1932 – 1933 років ...

Благодійний фонд „Україна 3000” замовив Буковському стрічку про український Голодомор. Робота ведеться уже кілька місяців.

Зокрема, проводиться кінодокументування свідків трагедії, яких залишилося дуже мало.

Нам буде корисно знати, що 47-річний режисер Сергій Буковський – один з кращих майстрів українського документального кіно, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка за серіал „Війна. Український рахунок”, автор фільмів „Завтра свято”, „Сон”, „Дах”, „Знак тире”, „На Берлін!”.

Чому кінорежисер взявся за роботу про український Голодомор 1932 – 1933 років?

Він відповідає так:

Не можу простити тій владі ... закопують в землю живими мільйони людей – про яку толерантність можна говорити? Я не прощу ні 33-ій, ні 37-ий, ні 47-ий, коли також був голод. Не прощу війну тій владі, яка була ... Чомусь у нас усі великі ідеї, всі утопії реалізуються ціною мільйонних жертв. Цьому треба давати звіт чи ні? Без усвідомлення причин і наслідків ми знову прийдемо до чогось подібного.

Взагалі, я завжди ставив перед собою запитання: хто ми? звідки ми?

Тому й узявся робити фільм про 1933-ій ... Свідкам Голодомору, яких ми знімаємо, задаємо питання: а коли б сьогодні прийшли до вас і почали відбирати все – віддали б?



У тому-то й справа ... Важко уявити собі, що американський фермер в подібних умовах віддав би нажите. Хоча, з іншого боку – ті українці, котрі захищалися й не віддавали, то їх і знищували в першу чергу .., або висилали на Північ, в тундру, вічну мерзлоту, Сибір.

На запитання „У американців – інша історія, там приватна власність – святиня . Для українського селянина також. Тому й не дивно, що більшовики, Сталін в першу чергу так не любили українців. Тому що з початку ХХ століття вони „хуліганили”, бунти влаштовували, вели селянські війни. Ніяк їм та комуністична ідея не припадала до смаку. Тому й інструмент голоду проти них використовували – ефективним виявився. У 1933-ому було порушено генетичний код українства, вільнолюбство вибили, виморили, на розплід залишили рабське сім’я... Це так, чи це вам уявляється інакше? Чи не хочете цей фільм зробити у чомусь „навчальним”, повчальним? Щоб на уроках історії виростали інші люди – з геном волі, киснем свободи в легенях” Сергій Буковський відповів наступне.

Дуже хочеться зрозуміти, чому так відбулося. Були ж до того 20-і роки і українізація-коренізація, були революції 1917 р., було багато що. Тільки не хочеться зводити все до розмови про геноцид – було чи не було? Загинули, замучили мільйони – ось що суттєво. Ми повинні зрозуміти людську суть трагедії ...

З нами працюють відомі історики, знавці минулого: професор з Неаполя Андре Граціозні, професори Оксана Пахльовська, Мирослав Попович, Юрій Шаповал, Іван Дзюба, Станіслав Кульчицький, Олександра Веселова, Роман Круцик, Валентина Борисенко ...

Хотів би, щоб кінофільм показали в Росії. Хоч сумніваюся, що покажуть. Якась дивна логіка у них: мовляв, і у нас таке ж було ... Тільки щось у них в Росії сьогодні ... Недалеко вони відійшли від колишніх реалій. Україна для них якийсь вічний фантом, страшидло на предмет радикальних змін. На російському телебаченні – нам „каждое лыко в строку” А от на чисто людському рівні все абсолютно нормально.

У візуальному ряду фільму хочемо дати образ тієї української цивілізації, котра повинна була б уже давно піти на дно, в ось вона все ще є, і яка красива, з якою багатою екзотикою! Зайдіть-но в музей Івана Гончара – увесь цей народний живопис, старі фотографії: вони фантастичні!

Від замовчування трагічних сторінок історії краще не буде. У іншому разі страх ніколи не вивітриться. Обов’язкова частина демократичного устрою суспільства – говорити не тільки про приємне і комфортне. Будемо замовчувати, обминати драми – вони до нас повернуться знову. Тільки через страждання, через тернівник можна йти вперед... У демократії багато неприємних сторін, це так. Але ж ліки гіркі. У тоталітарних суспільствах, можливо, більше приємного, особливо для масової, колективної свідомості.

Адже рабство – воно інколи на смак солодким здається. І в миску, хоч і небагато, але наливають. І там все швидше відбувається. Але й загинається відповідно ...

Зрозуміло, що тоталітарна система будується на позитивних сигналах.

З минулого беруться тільки ті приклади, які свідчать, що ми „сильные пацаны”, а усе неприємне викреслюється з пам’яті геть. Іншими словами суспільство утримується тоталітарною владою в стані такого собі вічного дитинства.

Але не варто впадати в ілюзію, що у нас уже демократія ...

Є небезпечна профанація і теми Голодомору.

На місцях працює практично стара радянська система і з тим же запалом і запопадливістю тітки-комісарші складають списки розкуркулених і постраждалих від голоду ... З одного боку, вони допомагають, а з другого – дуже схожі на тих „активістів”, які складали списки „куркулів”.

І у школі з цим усім потрібно бути як можна більш делікатними, щоб не виховати в дітях формальний підхід до історії. Свічки перед образами не запалюють за командою...

Дуже хочеться, щоб пам’ять про Голодомор не викликала занудного „сколько можно!..”

Як нам відновити єдність світів? Як відчути, що відбувалося в душах людей квітневої пасхальної ночі 1933 року?

(за версією Сергія Тримбача, „День”)


Сімдесятип’ятирічна пам’ять про Голодомор-геноцид

Мільйони українців, які загинули від голоду в часи Сталіна, не можна забути.

Ще 1946 року Джордж Оруелл скрушно писав про „туман брехні й дезінформації, який оповив такі теми, як голод в Україні ...”. Цей туман не розсіявся і сьогодні – навіть після падіння комунізму.

У листопаді цього року виповнюється 75 років жорстокого голоду в Україні, відомого як Голодомор. Мільйони селян упали жертвами насильницької сталінської колективізації. Влада України відкриває до цієї дати серію національних пам’ятників, а Росія виступає проти.

Пам’ять про Голодомор нерозривно пов’язана з політикою. Президент України Віктор Ющенко добивається підтримки країн Заходу у визнанні Голодомору актом геноциду. Росія ж категорично виступає проти цієї кампанії, вважає її чисто політичною акцією з націоналістичним відтінком.

Звичайно ж, в однієї з наймасштабніших гуманітарних катастроф минулого століття повинна бути своя історична категорія.

Разом з тим, те, як сьогодні відзначається ця подія, може привести до різкого загострення відношень між Україною і Росією, а також посилити недовіру Кремля до Заходу.

У цьому випадку вина лягає на плечі російського режиму, поведінка якого стає все більш дивною.

Голод був не тільки в Україні, але й інших регіонах тодішнього Радянського Союзу, це вірно.

Але якщо наслідки голоду були однаковими для всіх, то мета кампанії Сталіна була очевидною і жорстокою: зруйнувати зв’язок селян із землею та вбити в українському селянстві почуття своєї національної приналежності.

Ніхто не пролив на цей історичний епізод стільки світла, скільки Роберт Конквест у своїй книзі „Врожай горя” (The Harvest of Sorrows), у котрій він розповідає про те, як влада безжально використовувала голод у якості політичного інструмента зруйнування нації. Українські кордони були закриті. Українських селян виганяли з російських сіл і залишали помирати від голоду.

Слово „геноцид” було придумане вже після війни і здебільшого дійсно політизоване. Але у відношенні знищення Сталіним українського селянства воно навряд чи може вважатися перебільшенням.

І це не Україна розмахує націоналістичним порядком денним. Це Росія при Володимирі Путіну й Дмитрові Медведєву постійно займає у відношеннях з колишніми республіками Радянського Союзу непримиренні й обструкціоністські позиції. Замовчування національної суті Голодомору – це продовження лінії Росії, початої ще 2004 року із втручання в українські вибори і продовженої 2006-го року економічною блокадою Грузії.

Останнім часом західні демократії реагують на це занадто м’яко, виступаючи не стільки в ролі пильного вартового, скільки у ролі килимка для витирання ніг.

Тільки недавно, у квітні, Росія провалила допуск Грузії та України до першого етапу входження в Північноатлантичний альянс (ПДЧ).

Визнання національного характеру голоду – це питання історичної правди. Ми виграли „холодну війну” в тому числі й для того, щоб усі держави визнавали факти й власні помилки.

Боротьба між Заходом і Сходом не була ні випадковою, ні помилковою: вона була невідворотним наслідком сталінської дипломатії як у період об’єднання із Заходом під час війни, так і після війни. Це була не просто конкуренція за вплив – це була суперечка ідеологій, суперечка між силою держави і волею особистості.

І якщо сьогодні ми пригнітимо своє відношення до злочинів Сталіна з метою полегшення зв’язків з нинішніми господарями Кремля – це буде зрадою і тієї боротьби і загалом усієї історії. Відношення між країнами стають то гіршими, то кращими. Але жертви історії повинні залишитися у ній назавжди.

(The Times, Великобританія, редакційна стаття, 23.06.2008, переклад ІноЗМІ. Ru, „День”).


Парламентська Асамблея ОБСЄ визнала факт Голодомору в Україні

1932 – 1933 років і рекомендувала це зробити всім парламентам світу

Сімнадцята сесія Парламентської Асамблеї (ПА ОБСЄ), як завершила свою роботу на початку липня ц. р. в Астані (Казахстан), прийняла резолюцію про Голодомор в Україні 1932 – 1933 років.

У резолюції вказано, що ПА ОБСЄ „віддає данину пам’яті невинних життів мільйонів українців, загиблих під час Голодомору 1932 – 1933 років унаслідок масового голоду, викликаного жорстокими зловмисними діями і політикою тоталітарного сталінського режиму”, „вітає визнання Голодомору в Організації Об’єднаних Націй із питань освіти, науки і культури, а також національними парламентами низки держав-учасників ОБСЄ”, „схвалює спільну заяву 31-і держави-учасника ОБСЄ з нагоди 75-их роковин Голодомору 1932 – 1933 років в Україні, оголошену на п’ятнадцятому засіданні Ради Міністрів ОБСЄ”, говориться, зокрема, в резолюції.

При цьому ПА ОБСЄ підтримує ініціативу України „з розкриття всієї правди про цю трагедію українського народу, зокрема, шляхом проведення просвітницької роботи про Голодомор на міжнародному й національному рівнях, організації заходів у пам’ять про Голодомор, а також зустрічей за участю представників академічних, експертних і громадських кіл для обговорення цього питання”.

ПА ОБСЄ пропонує парламентарям держав-членів ОБСЄ взяти участь у пам’ятних заходах з нагоди 75-річчя Голодомору 1932-1933 років в Україні й „рішуче пропонує всім парламентарям здійснити кроки щодо визнання Голодомору”.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал