Державна наукова установа



Сторінка3/5
Дата конвертації17.01.2017
Розмір1.05 Mb.
1   2   3   4   5
тематичного заходу

Творча складова заходу може починатися з твору видатного українського письменника і громадського діяча Миколи Руденка „Хрест”, в якому сильно, коротко і страшно відтворена трагедія Голодомору („На сто дворів – один живий ...”).

Після цього можна почати роботу самого круглого столу.

Бажано було б сконцентрувати увагу на малодосліджених, суперечливих аспектах трагедії. Особливу увагу необхідно зосередити на політико-правових аспектах кваліфікації Голодомору в Україні як злочину геноциду.

Для використання в практичних умовах круглого столу подаємо міркування:
1. Правник, доцент Мирослава Антонович.

Зосереджує увагу на змісті основоположного, базового документа, який неможливо обійти під час розгляду цього питання – Конвенції ООН „Про попередження злочинів геноциду і відповідальності за них” (1948 рік). Особливу увагу слід концентрувати на статті 2 Конвенції. Незважаючи на те, що існує погоджене на вищому міжнародному рівні визначення Геноциду, з юридичної точки зору продовжують ще існувати певні проблеми з приводу застосування цього визначення до Голодомору в Україні. Ці проблеми стосуються, зокрема, точного формулювання поняття „вини” у відношенні до організаторів геноциду, юридично чіткого виокремлення тих кількох груп, дії відносно масового знищення котрих підпадають під визначення геноциду. Мова йде про етнічні, расові, релігійні, політичні мотиви знищення людей. Дуже важливим також є коректне визначення терміну „дії”, про який іде мова в 2 статті Конвенції. Якраз з цими проблемними питаннями довелося недавно мати справу міжнародним трибуналам, котрі розслідували акти геноциду в колишній Югославії і в Руанді (країна в Східній Африці).

Але тут є два основоположні, фундаментальні моменти під час розслідування злочинів геноциду вірменського народу, євреїв під час Другої світової війни або геноциду українців у 1932 – 1933 роках. Ці фундаментальні моменти необхідно обов’язково враховувати.

По-перше, це ідентифікація жертв геноциду (ким були ці мільйони жертв?).

По-друге, це наявність відомого наміру знищити людей. Це дуже важливий елемент; ще більш важливим є те, що зусиллями українських істориків удалося документально доказати, що такий свідомий намір у Сталіна і його спільників дійсно був. Показовим є й той аспект, що в сучасній світовій правовій практиці поняття „національність” (nationality) тлумачится здебільшого як державна приналежність (правовий або соціальний зв’язок) конкретної особи, про яку йде мова. Підтвердженням цього є відома в юридичних колах справа Ноттебома (Міжнародний суд ООН у справі Ноттебома, який був одночасно громадянином Ліхтенштейну і Гватемали, 1955 року визначив, що громадянство – це „правовий зв’язок, який має у своїй основі суспільний факт, ... побудований на соціальному факті”).

По-третє. Під час розслідування злочинів Холокосту відбувся цілком обгрунтований відхід від так званого об’єктивного розгляду справи („чи були справжніми євреями люди, котрих знищували? ким вони самі вважали себе?”), котрий було визнано неприйнятним. Нам, українцям, потрібно взяти до уваги це під час аналізу й доказування геноцидної природи Голодомору. Адже не в тому справа чи знищував Сталін у 1932 – 1933 роках тільки українців за національністю, а суть справи в тому, що існував свідомий намір знищити мільйони українців і були дії, спрямовані на це. Якраз такий підхід застосував відомий юрист Рафаель Лемкін на конференції в Мадриді, присвяченій проблемам геноциду вірменів (1933 рік). Саме Рафаель Лемкін є автором терміну „геноцид”.

2. Професор НАУКМА, доктор юридичних наук Володимир Василенко.

Звернув увагу на деякі суто правові аспекти проблеми, яка розглядається.

Розповсюджений аргумент противників визнання Голодомору геноцидом українського народу, що голод був і в інших республіках колишнього СРСР, не витримує наукової критики. Адже цей голод був неспівмірний за масштабами з українським (окрім Казахстану). Але найголовніше, використання голоду як політико-терористичної зброї спостерігалося якраз у тих регіонах СРСР, де проживали українці (перш за все – це Кубань). Це є додатковим аргументом на користь кваліфікації Голодомору якраз як геноциду.

Існують два шляхи створення правового підгрунтя для політико-правової оцінки злочинів „терору голодом” і притягнення до відповідальності за них.



По-перше, внесення відповідних доповнень у вже діючий закон про визнання Голодомору геноцидом українського народу (від 28 листопада 2006 року).

По-друге, можливе й необхідне порушення Генеральною прокуратурою України кримінальної справи за фактом доведеного злочину – Голодомору. Організатори цього злочину перебували в Кремлі, але виконавці жили в Україні, вони відомі. Цих людей уже немає серед живих, однак, враховуючи, що Російська Федерація проголосила себе спадкоємницею СРСР, а згідно з сучасним міжнародним правом, відповідальність за злочинну діяльність вищих посадових осіб держави несе сама держава,- тим більше необхідно прийняти відповідне політичне рішення.
3. Керівник департаменту міжнародного і гуманітарного співробітництва МЗС України Михайло Скуратівський.

Повідомив, що парламенти 12 країн світу визнали Голодомор геноцидом українського народу. Існує також відповідна резолюція ЮНЕСКО з цього питання від 1 листопада 2007 року. Усе це – наслідки роботи наших політиків і дипломатів, наслідок 16 років активних політичних дискусій. Необхідно далі збирати і зміцнювати договірно-правову базу для доказів геноцидної природи Голодомору. Адже це – питання нашої честі і вічної пам’яті мільйонів невинно убитих.


4. Учений, професор, доктор історичних наук Станіслав Кульчицький.

Відзначив, що робота з історико-політичної і правової оцінки Голодомору зараз йде надзвичайно широким фронтом – допомагають державні органи. Видано фундаментальний збірник „Голодомор 1932 – 1933 років в Україні. Документи і матеріали” обсягом 1100 сторінок. Готується тематичний випуск „Книги пам’яті України”, тритомник усних свідчень про Голодомор, котрі збирав свого часу незабутній Джеймс Мейс. Отже, зібрано багато фактів – тепер справа за їх інтерпретацією.

Голодомор не був соціоцидом, хоча включав у собі, зокрема, і цей компонент. Метою терору голодом було перетворення українського народу з „нації-держави” у визначене етнографічне утворення, щоб обезкровити його.

Учений при цьому застерігає від термінологічної та історіографічної помилки, а саме: змішування двох геноцидів: Холокосту єврейського народу 1939 – 1945 років і геноциду українців на початку 30-х років XX століття. Мова йде про жахливі злочини різного походження: Голодомор – це терор голодом, а Холокост – етнічна чистка.

Ще один дискусійний аспекти проблеми – різний зміст, який вкладають в поняття „нація” у країнах Східної і Західної Європи. У першому випадку, це – етнічне співтовариство людей, в другому – „нація-держава”. А це принципова різниця.

Ці роздуми вчених слід обов’язково враховувати під час аналізу історико-правових аспектів Голодомору.


5. Доктор історичних наук Василь Марочко.

Звернув увагу на один дуже красномовний факт: Державна дума Російської Федерації до цього часу не визнала голод на своїй території ні геноцидом, ні трагедією ...


Отже, мета, з якою зібралися відомі вчені, всі небайдужі люди, в серцях котрих до цього часу „пече” гарячий попіл трагедії, стосується совісті й пам’яті безпосередньо кожного. Ця мета, крок за кроком, буде досягнута.

Про книгу видавництва „Фоліо” (Харків)

Листи з Харкова. Про голод в Україні і на Північному Кавказі



в повідомленнях італійських дипломатів 1932 – 1933 років”

І у наукових дискусіях, і у непримиренній полеміці опонентів, котрих розділяють політичні барикади, найкоротшим шляхом до Істини є документальні й неспростовні факти.

Нову книгу щойно випущену харківським видавництвом „Фоліо” – „Листи з Харкова. Про голод в Україні і на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів 1932 – 1933 років” потрібно віднести до тих видань, зміст яких може підняти на якісно вищий рівень аргументацію, котра використовується в обговоренні комплексу проблем, пов’язаних з Голодомором в Україні 1932 – 1933 років, його передумовами, прихованими мотивами, безпосередніми і віддаленими наслідками.

Віднині можна впевнено стверджувати: матеріали, які опубліковано в книзі, не зможе обійти увагою ні один добросовісний історик, котрий вивчає цю жахливу трагедію українського народу.

Авторами повідомлень у Рим, котрі, власне, і складають зміст книги, є досвідчені італійські дипломати, котрі представляли в СРСР початку 30-х років ХХ століття інтереси своєї держави. Мова йде, перш за все, про Серджо Граденіго (1886 – 1966), який був консулом в Харкові, а з 1934 року – в Києві, а також Вітторіо Черруті (1881 – 1961) і Бернардо Аттоліко (1880 – 1942), послів Королівства Італія у Москві тих часів. Незважаючи на те, що ці люди репрезентували фашистський уряд Муссоліні, в своїх повідомленнях вони намагалися писати щиру правду про безмежні страждання людей. Упорядник видання і автор вступної статті до нього, відомий римський професор Андреа Граціозі, абсолютно справедливо вказує, що „ хоча це й дещо парадоксально, але можна вважати, що „Листи з Харкова”, з їх зарядом людської симпатії, з описаними в них „стражденними і переслідуваними” масами і їх безжальними тюремщиками, представниками жорстокої держави і жорстокого диктатора, у більшій мірі відносяться до традиційної культури європейських лівих сил ХІХ століття, ніж до культури такого режиму, як фашизм”.

Подаємо найбільш актуальні сьогодні уривки з дипломатичних листів Граденіго, Аттоліко, Черруті. Особливу увагу слід надавати документам Граденіго, котрий працював у Харкові та знав ситуацію в Україні.



Лист Сержо Граденіго від 19 травня 1932 року: „Черги людей (на вулицях Харкова), що очікують розподілу хліба, стали безкінечними, можна побачити, як вони стоять уздовж тротуару вулиці довжиною в 300-400 метрів, а магазин, де видають хліб, розміщений на паралельній вулиці, по той бік кварталу. Люди приходять зі стільчиками і книгами для читання. Минулого вечора роздача хліба почалася о 18 год., а чергу вздовж половини вулиці Пушкінської я помітив уже о 9 год. ранку ... Жебраки на вулиці більше не беруть гроші, бо навіть маючи гроші, вони не можуть купити хліб, тому просять хліба.”

Слід мати на увазі, читаючи ці листи, що ні Граденіго, ні інші дипломати, звичайно, не мали доступу в українські села, котрі тоді вимирали від голоду. Тому трагедія Голодомору в певній мірі представлена в документах дипломата з „харківськоцентричних” позицій: Граденіго бачив перш за все продовольчі труднощі в столиці УРСР, про це і писав. Але італієць, без сумніву, не залишався байдужим і до терору голодом (не продовольчі труднощі), котрий випав на долю українського селянства.

Лист Сержо Граденіго від 31 травня 1933 року (уривок): „Одного разу опівдні я йшов вулицею Пушкінською вниз до центру Харкова. Падав дощ. Переді мною пройшли троє безпритульних, котрі робили вигляд, що б’ються. Один з них, одержавши стусана, штовхнув жінку, котра несла горщик з борщем, зав’язаний хусткою. Горщик упав на землю і розбився. Винуватець утік, а двоє інших зібрали борщ з-поміж болота і проковтнули його. Трохи вони заховали у шапку для свого товариша”.

Граденіго пише про трупи померлих від голоду селян, сотні яких щоночі збирали у Харкові на дорогах страшного 1933-го., про вбитих селянами „колективізаторів”-активістів, про протести й жорстку боротьбу всередині самої КП(б)У, про знищення національної еліти.



Загальні судження Сержо Граденіго про причини трагедії: „Шляхом безжальної конфіскації (про яку я неодноразово повідомляв) московський уряд влаштував не те, що голод, бо це мало про що говорить, а повну відсутність будь-яких засобів для існування в українському селі, Кубані й Середній Волзі. Можна констатувати три міркування, котрі продиктували таку політику: 1) пасивний опір селянина колективній економіці; 2) переконання, що цей „етнографічний матеріал” (українське селянство, по суті весь народ) ніколи не вдасться звести до такого стану, в котрому його хоче бачити радикальне комуністичне вчення; 3) більш-менш відверте визнання необхідності або переваги денаціоналізації регіонів, у котрих прокидалася українська і німецька самосвідомість, що створювало значну небезпеку можливих політичних ускладнень в майбутньому. Тому заради цілісності імперії краще, щоб ці землі населяло російське населення, у всякому випадку в своїй більшості... Третє міркування, беззаперечно, має на меті за декілька місяців ліквідувати українську проблему, пожертвувавши 10 чи 15 млн. душ. І ця цифра не повинна здаватися перебільшеною. Думаю, що вона вже, може, досягнута і буде більшою”.

Аналіз проблематики Голодомору наведено у передмові до „Листів з Харкова” пофесора Андреа Граціозі. Видатний італійський історик підкреслює, що „Україна вимагає повернути собі свою історію у всій її повноті, і висхідною точкою може бути тільки Голодомор. Сподіваюся, що публікація цих „Листів”, багато років тому відправлених урядові, котрий не побажав до них прислухатися, тепер приведе до того, що українське суспільство з усіма своїми складовими вибудує на основі правди, урівноваженості й справедливості таку „пам’ять”, котра допоможе йому зцілити давні рани і швидше йти до кращого майбутнього”.

На думку Андреа Граціозі, „події, котрі відбулися в кінці 1932 – літом 1933 року, дозволяють у цілому прийти до наступних висновків:

По-перше, Сталін і режим, який він контролював і підкоряв своїй волі, – звичайно, не Росія чи росіяни, котрі самі страждали від голоду, хай і менших масштабах, у рамках наступу, метою якого було подолання опору селян, свідомо проводили антиукраїнську політику, спрямовану на масове знищення, наслідком якого був геноцид, фізичні й психічні шрами від якого помітні до цього часу.

По-друге, цей геноцид був викликаний голодом, котрий спочатку не був викликаний навмисно з цією метою, але з’явившись як небажаний наслідок політики режиму, був свідомо використаний для цього.

По-третє, він розгортався в контексті, створеному рішенням Сталіна покарати голодом і терором певні національні й соціально-етнічні групи, котрі вважалися реально або потенційно небезпечними. Як свідчать усі кількісні показники, з усіх перелічених причин це покарання голодом і терором досягло своєї вершини в Україні, де й перетворилося в якісно відмінне явище.

По-четверте, в цій перспективі зв’язок між Голодомором та іншими трагічними різновидами покарань і репресій 1932 – 1933 років деяким чином нагадують вже констатований зв’язок між нацистськими репресіями і Холокостом. Розом з тим Голодомор дуже відрізняється від Холокосту. У ньому не було метою знищення цілої української нації, його основою не було пряме знищення жертв, він був обгрунтований і мотивований теоретично і політично, але не етнічно й расово. І ця його друга мотивація, принаймні частково, лежить в основі перших двох відмінностей.

Отже, ця книга, передмова професора Граціозі – це не є істина в останній інстанції, а стимул до подальшого пошуку цієї істини. Одне можна стверджувати однозначно: віднині без досконалого знання „Листів з Харкова” беззмістовною і безпредметною буде будь-яка розмова про трагедію Голодомору 1932 – 1933 років.

Пам’ять, що заснована на правді”



(деякі думки видатних учених, істориків, кореспондентів з презентації книги „Листи з Харкова. Про голод в Україні і на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів 1932 – 1933 років”)

Загальновідомо, що той, хто злякався правди, якою б страшною вона не була, не наважився подивитися правді у вічі – той зрадив цю правду.

Розповісти суспільству й потомкам всю правду про Голодомор, одну з найжахливіших гуманітарних катастроф ХХ століття, про біду загальнопланетарного масштабу – святий обов’язок істориків.

Європейські вчені – друзі України вносять чималий внесок у цю благородну справу. Серед них, можливо, першим треба назвати професора Андреа Граціозі, віце-президента Італійської організації досліджень сучасної історії, людину, яка викладала і викладає в університетах Гарварда, Парижа, Рима. Це спеціаліст-професіонал. Його праці з історії ХХ століття в Європі, зокрема, і праці, котрі відносяться до проблематики Голодомору в Україні 1932 – 1933 років, відомі у багатьох європейських країнах.

Презентація професором Андреа Граціозі своєї унікальної книги „Листи із Харкова. Про голод в Україні і на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів 1932 – 1933 років”, документального збірника свідчень італійських дипломатів Серджо Граденіго, Бернардо Аттоліко, Вітторіо Черруті про „терор голодом” в СРСР, особливо грунтовно – в Україні, стало визначною подією в інтелектуальному й громадському житті Києва, всієї України.

Починаючи свій виступ, професор Андреа Граціозі щиросердно зізнався, що його переповнюють емоції та попросив вибачення у присутніх.

Уже минає 20 років з того часу, коли було знайдено ті документи італійських дипломатів, котрі зараз опубліковано в презентованій книзі.

Ці документи „радикально змінили моє розуміння радянської історії і мої погляди на історію ХХ століття в цілому. І я тоді ж подумав: як добре було б ознайомити з цими документами українців, щоб мільйони громадян цієї землі дізналися страшну правду про свою історію!”.

Дякуючи величезній колективній праці вчених-істориків, українських (Станіслав Кульчицький, Юрій Шаповал), російських (Олег Хлевнюк, Володимир Данилов, Віктор Кондрашин), західних (Террі Мартін, Роберт Віткрофт) наші знання про Голодомор, цю величезну трагедію української і світової історії, радикально поглибилися. Досить тільки згадати, якими були думки спеціалістів 20 років тому, коли тільки розпочав свою подвижницьку працю незабутній Джеймс Мейс, коли ще не було перекладу українською мовою книги Роберта Крнквеста „Жнива скорботи” – і порівняти ці позиції з нинішніми.



Тепер практично усі дослідники згодні з неспростовністю самого факту Голодомору, кількістю жертв, відповідальністю сталінського тоталітарного режиму за скоєний небувалий злочин.

Професор упевнений в тому, що усвідомлення масштабів цієї трагедії радикально змінить уяву про історію всієї Європи ХХ століття. Перед нами дуже болючий шлях. Нова оцінка катастрофи 1932 – 1933 років уже напрацьована вченими, але все ще не стала всезагальним надбанням.

Разом з тим ми бачимо, що новий образ європейської історії та створення спільної європейської пам’яті сьогодні вже не буде нездійсненною мрією.

Андреа Граціозі відзначив, що дослідникам уже більш-менш зрозуміло, що саме трапилося 1932 – 1933 років і чому це трапилося.

Але залишається ціла низка важливих запитань. Наприклад, які наслідки Голодомору і ціна, яку довелося тоді заплатити українцям? До цього часу все це уявляється в загальних рисах.

Методологічним „ключем” до вирішення питання може стати підхід Джеймса Мейса, котрий назвав Україну постгеноцидним суспільством. Крім того, що менше відомо, він уточнював, що таке постгеноцидне суспільство не може говорити і усвідомлювати правду про те, що з ним робили ...

Очевидно, що тут ми маємо справу зі страшною деформацією свідомості, яка є характерним наслідком й інших великих потрясінь тоталітарних 30-х років минулого „кривавого століття”.

Професор Андреа Граціозі виокремив декілька найважливіших, ще нез’ясованих остаточно наукових проблем, котрі, на його думку, потребують окремого ретельного вивчення:

- дослідження тієї ролі, котру відіграє пам’ять про Голодомор у формуванні свідомості українського (і радянського в цілому) правлячого політичного прошарку „тихих” хрущовських і брежнєвських часів;

- якими можуть бути і повинні бути знання про Голодомор у контексті побудови сучасної Української держави?

Разом з тим професор висловив упевненість, що публікація „Листів з Харкова” буде сприяти формуванню в українському суспільстві (з усіма його складовими) історичної пам’яті, заснованої на правді. Це пришвидшить зцілення жахливих ран.



На презентації виступили:

- віце-прем’р-міністр КМУ з гуманітарних питань Іван Васюник подякував Італійському культурному центру в Україні за велкий вклад в утвердження історичної правди про Голодомор. Це об’єднує і цементує націю.

- міністр закордонних справ України Володимир Огризко відзначив, що у світи до прикрого мало знають про жахливий злочин сталінського режиму. Але правдою є й те, що Україна має в світі багато друзів. Презентація цьому переконливий доказ. Світова спільнота про багато що вже дізналася. Так, резолюція Ради Безпеки ООН, де належним чином засуджується цей злочин, була підтримана величезною більшістю держав, а парламенти 16-ти країн світу офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Огризко В. процитував думку Андреа Граціозі, висловлену ним в передмові до книги „Листи з Харкова”: „Я сподіваюся, що все глибше усвідомлення того, що робилося в ХХ столітті у її східній частині, допоможе всій Європі зважено знайти спільне минуле, в якому – я впевнений – велика трагедія, про яку нам розповідають італійські консули, займе те місце, яке вона заслуговує. Коли це трапиться, Європейський Союз зможе назвати себе справді європейським”.

- доктор історичних наук Юрій Шаповал відзначив, що, нарешті, відбулися якісні зміни в осмисленні цієї жахливої катастрофи. Вже описані специфічні антиукраїнські дії кремлівського правлячого клану – заборона залишати села, охоплені голодом, а це, безумовно, свідома геноцидна акція і привела до перетворення величезної частини України в „голодне гетто”. Голод був не тільки інструментом терору, але й „інструментом” національної політики, бо розглядався Сталіним як вирішальна фаза ліквідації того україноцентричного потенціалу, котрий не повинен був ніколи відродитися. Існуючі документи дають змогу зрозуміти „технологію злочину”, осягнути ситуацію на мікро- і макрорівнях. Зібрані італійськими консулами документи багато що пояснюють, а головне, примушують думати. Треба враховувати те, що правда про Голодомор була майстерно похована на багато десятиріч. Тому потрібні колосальні зусилля, що розповісти Україні й світу про цей злочин. Тим більше аморальні спроби створення деяких „версій” Голодомору, згідно з якими українці мало чи не самі собі створили голод і самі себе поїли на очах у добропорядного Заходу. Про те, що все це ядуча брехня – свідчить книга „Листи з Харкова”. Ця книга включає факти про Голодомор у світову культуру пам’яті.

- кореспондент газети „День” Ігор Сюндюков нагадав, що 31 травня 1933 року консул Серджо Граденіго у черговму повідомленні італійському посольству в Москві написав жахливі рядки: „Можливо, в недалекому майбутньому більше не доведеться говорити ні про Україну, ні про український народ, а, відповідно, не буде й української проблеми, бо Україна фактично стане частиною Росії”.

Так не сталося – і так не станеться ніколи. Але документи, надруковані в книзі „Листи з Харкова”, допомагають уявити, яку страшну ціну заплатив український народ за свою Незалежність.

(зі скороченнями та доповненнями за матеріалами газети „День”)
Олександр Солженіцин, визнання страшного голоду 1932 – 1933 років

в Україні геноцидом та відгуки відомих російських авторів

Чому великодержавні історичні міфи мають зараз таку владу над О. Солженіциним – це тема окремої розмови. Але разом з тим цей письменник завжди буде користуватися нашою повагою і збереже особливе місце в історії.

Зараз же до вашої уваги відгуки відомих російських авторів, опубліковані на сайті www. grani. ru.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал