Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка9/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   39

ІСТОРІЇ, ЩО НЕ ЗАБУВАЮТЬСЯ...
Подпорінова Анастасія,

учениця 8-В класуВалківського ліцею ім.О.Масельського,

Валківської районної ради Харківської області.

Керівник: Губська Наталія Віталіївна, вчитель історії, спеціаліст

І категорії,керівник гуртка «Юні музеєзнавці»
Війна…Це жахливе слово і нині у пам’яті українців. 1941-1945 роки ХХ століття – це роки, про які чули і знають всі, бо це роки тої страшної війни, що забрала незліченну кількість життів, принесла багато горя і розрухи.

Напевно, у кожній сім’ї є історії, пов’язані з нею, адже не могла ця страшна війна оминути бодай одну родину. Моя родина також має таку історію…

Моя прабабуся Катерина Павлівна народилася у місті Валки у 1923р. Майже все її життя пройшло у рідному місті. За виключенням того часу, коли вона працювала у ветлікарні в місті Люботин. Їй було лише 18 років, коли розпочалася Велика Вітчизняна. Почалися жахіття: дні і ночи, які здавалося б не закінчаться ніколи.

Бої тривали неподалік від прабабусиного будинку. Одного разу це було зовсім поруч - у ярку за хатою. Радянські солдати відстрілювалися від німців однесеньким кулеметом. Перевага фашистів над нашими солдатами була вагомою. Якийсь німець влучив у нашого солдата кулею прямо у живіт. Дуже боючись розправ, родина моєї прабабусі все ж взяла солдата до себе додому на лікування. Прабабуся Катерина таки мала медичну освіту і зналася на цьому, хоча за спеціальністю була ветлікарем.

Пройшов час і рана солдата загоїлась, його таки вдалося врятувати. Юнак був дуже вдячний цій родині, а, насамперед, молодій дівчині Катерині.

Родина прабабці була не зовсім великою: батьки, вона з сестрою і двома братами. Та все ж хатинка для них була досить малою. Одного дня німці спалили і її. Тож і довелося будувати нову, на тім самім місці.

Мої рідні колись розповідали, як прабабуся Катя згадувала ті часи. Вона говорила: «Німці були жорстокі люди, вони мали кам’яні серця. Винищували все навкруги… І дерева і кущі, і все що бачили перед собою. Не жалкували нічого і нікого…»

Катерина знала німецьку мову , тож і намагалася бодай що вберегти : одного разу випросила німців залишити хоча б єдине деревце, ще маленьке, молоденьку яблуньку. На диво, вони погодилися.

Зараз будинок, у якому я проживаю, знаходиться на одному подвір’ї з хатиною прабабусі. Наші будинки розділяє лише невеличкий дерев’яний паркан.

Здавалося б, стільки часу вже минуло відтоді, а та яблуня все ще росте і радує своїми чудовими смачними яблуками. Щоразу, коли я проходжу біля неї, то згадую ці події, про які мені розповів мій тато, а йому - моя прабабуся Катерина.

Я горджуся своєю сміливою та добросердною прабабусею. Адже зберігаючи малесеньке деревце від знищення, вона могла втратити своє власне життя. Я ніколи не забуду ці щемливі історії тих страшних подій…Вони залишаться у моєму серці навічно.
ВОЕННЫЙ ПУТЬ КАСАТОНОВА ФИЛИППА ЕФИМОВИЧА
Попова Кристина,

ученица 7-Б класса, воспитанница кружка «Юные музееведы»

Дергачёвского Дома творчества Дергачевского районного совета при

Дергачевском лицее № 2 Дергачевского районного совета

Руководитель: Маслий С.И., руководитель кружка учитель трудового обучения
Победа в Великой Отечественной войне вот уже 70 лет никем не забыта.

Разве можно такое забыть? Сколько бед потерпел наш народ, сколько погибло людей, сколько было пролито слёз. Мы должны быть благодарны тем людям, которые свою жизнь отдали за победу.

Судьбы военного поколения такие одинаковые, но в то же время такие разные. О судьбе одного из миллионов солдат, того, кто бесстрашно смотрел в глаза войне и смерти мой рассказ.

Нелегкий жизненный путь довелось пройти Филиппу Ефимовичу, но он гордится, что в месте с боевыми товарищами и всем народом не жалел себя ради общей Победы.

Филипп Ефимович Касатонов родом из бедной крестьянской семьи железнодорожников. Детство мальчика прошло в селе Лески Прохоровского района Белгородской области.

Передать все, что происходило в годы войны так, как сделает это участник тех страшных событий, невозможно, поэтому слово ветерану Великой Отечественной войны Ф.Е. Касатонову:

- Свою первую, самую дорогую для меня из боевых наград - медаль «За отвагу» получил за участие в форсировании Днепра и освобождении Киева. Первая попытка преодолеть водную преграду была предпринята прямо напротив города, но она оказалась неудачной, для многих солдат могучая река и ее берега стали последним пристанищем. После этого ночью нашу дивизию перебросили правее Киева на Лютежское направление. Форсировали Днепр рано утром. Переправлялись кто на чем: на досках, на автомобильных камерах, а наша батарея вместе с матчастью, боеприпасами и лошадьми - на паромах. Противник непрерывно бомбил переправу. Под воду уходили люди, техника, лошади. Враг шел в психическую атаку, танки прижимали нас к Днепру. Но благодаря мужеству советских солдат и офицеров фашистам не удалось опрокинуть переправившиеся части в реку. С автоматами в руках и пехотинцы и артиллеристы, пропуская немецкие танки, поджигали сзади их гранатами, а отсеченную от техники вражескую пехоту уничтожали. И так сдержали несколько натисков, при этом расширили плацдарм.

В боях один за другим выходили из строя номера расчета. Мне приходилось выполнять обязанности наводчика и заряжающего. На подступах к Киеву в сутки мы отражали по тринадцать контратак врагов. За это я и был награжден.

Незабываем для меня эпизод при разгроме Корсунь - Шевченковской группировки немцев.

13 января 1944 года нашему 465-му стрелковому полку было дано задание овладеть в тылу противника главной дорогой, которая проходила через с. Тихоновка и Тихоновский лес, преградив таким образом путь большой военной вражеской группировке шедшей на помощь для прорыва кольца в районе Корсунь- Шевченковского. Мы пробирались болотами по колено в воде, самыми непроходимыми местами, чтобы враг не раскрыл замыслов нашего командования.

Через два дня после захвата полком дороги фашисты пытались разгромить нас и выбили из с. Тихоновка. Полк закрепился в лесу, через который шла дорога. Мы продолжали сдерживать натиск врага, который стремился к своей окруженной группировке. В результате полк оказывается полностью окруженным в Тихоновском лесу.

Командование посылало самолеты, все недостающее сбрасывалось нам на парашютах. Но ветром их относило в сторону, и часть груза попадала неприятелю. Так продолжалось 15 дней, но с этой дороги мы не ушли. Конечно, были очень большие потери в живой силе и технике. Во время налета авиации противника численность его самолетов была до ста и более. Тихоновский лес превратился в сущий ад. Мин, снарядов у нас не оставалось. Каждый боец оставлял по одному патрону для себя на случай прорыва немцев. Наше положение было на грани катастрофы.

Поставленную нам задачу мы выполнили. Корсунь-Шевченковская вражеская группировка была разгромлена.

Остались в памяти бои за преодоление Карпатского хребта. Высота до 2,5-3000 метров над уровнем моря. Матчасть перевозили на лошадях, а заставить их да еще с грузом взбираться на такую высоту было очень тяжело. В окопах мы стояли в воде. Ночь, дождь, а на утро - мороз. Мерзлые шинели на плечах солдат стояли коробом. Бои велись за каждую сопку. Были моменты, когда во всей батареи после боев из шестидесяти человек оставалось восемь-десять. За преодоление Карпатского хребта меня наградили орденом Славы 2 степени.

А как мы пересекали границы Польши, Чехословакии, Венгрии, освобождали города! Жители встречали наших солдат с цветами - особенно в Чехословакии. Устраивали на площадях танцы, веселились, угощали воинов-освободителей.

За бои под городом М. Острова (Чехословакия) был награжден орденом Отечественной войны 2 степени. Кроме того, имею Благодарность Верховного главнокомандующего Сталина за освобождения 11 главных городов Украины, Польши, и Чехословакии.

В 1953 году Ф.Е. Касатонов заканчивает Харьковский учетно-кредитный техникум, после чего следует повышение направление в Канышовский район Курской области. В 1967 году за успехи в работе Филиппа Ефимовича наградили правительственной наградой - медалью «За трудовую доблесть». Далее - Московский финансово-экономический институт и направление в Харьковскую область г. Дергачи. И до 1993 года наш герой работал главным бухгалтером Дергачевского Госбанка. Имеет 12 Почетных грамот.

Сейчас Филипп Ефимович на пенсии, воспитывает правнука Владика, которому рассказывает славную историю своей жизни и учит гордиться своим родом, так как сам гордился отцом и дедом.

Вот такой была судьба нашего героя. Нелегкий жизненный путь довелось пройти, но Филипп Ефимович гордится, что в месте с боевыми товарищами и всем народом не жалел себя ради общей Победы.
Війна у спогадах
Приходько Даяна,

учениця 7 класу Шляхівської ЗОШ І-ІІ ступенів

Кегичівської районної ради Харківської області

Керівник: Ромасько К.О., вчитель історії


Жахливим випробовуванням для жителів нашого села стала Велика Вітчизняна війна. 7 жовтня 1941 року гітлерівці вдерлися в Шляхове. Майже два роки господарювали тут німецькі окупанти, встановлюючи так званий «новий порядок» звірствами і тортурами над ні в чому не винними місцевими жителями.

В бойових діях на фронтах поруч з чоловіками брали активну участь і представники нашого славного жіноцтва. Молоді дівчата за покликом серця добровільно йшли на фронт, щоб допомогти розбити ненависного ворога. Патріотичний обов’язок, палка любов до Батьківщини вели їх на битву з ворогами, надихали на ратні подвиги. Вони одягли солдатські гімнастерки, стали зв’язківцями, регулювальницями, снайперами, зенітницями, розвідниками. Численний загін юних патріоток поповнював лави медперсоналу. Наші дорогі мед сестрички, фельдшери, санінструктори виявляли чудеса мужності, героїзму в бойовій обстановці. Вони ж виносили з поля бою поранених бійців та офіцерів, турботливими ніжними жіночими руками перев’язували їх рани в санбатах та госпіталях. Це завдяки їм, як стверджує статистика, було поставлено на ноги, повернуто в стрій 72 % поранених бійців. З щирою вдячністю згадують і понині ветерани війни своїх бойових подруг.

Про долю фронтової медсестри, яка повертала до життя поранених бійців, а значить, наближала Перемогу над фашизмом я хочу розповісти.

Осокіна Галина Василівна – ветеран війни, ветеран учительської праці, на жаль вже покійна. Її доля – це вінок історії, в якому переплелися радість і смуток, перемоги і поразки, надбання і втрати. Народилася Галина Василівна 13 лютого 1922 року в селянській родині в Шляховому, зростала разом з сестрою в люблячій спокійній родині. Життєвий шлях чітко окреслив дід Божко, як кажуть, сільський провісник, який часто говорив: «Будеш ти, дитино, або вчителем, або лікарем. Бог наділив тебе розумом, милосердям, добротою та терпінням». Як у воду дивився. Судилося їй і те, і інше.

Після закінчення школи навчалася в Красноградському учительському інституті. З перших днів війни стала медсестрою в госпіталі. Вправно і старанно виконувала свою роботу: перев’язувала рани, писала листи, копала разом з іншими окопи, втішала добрим словом.

Для написання цієї роботи мені разом з моїм вчителем історії довелося поспілкуватися з невісткою Галини Василівни Осокіною Валентиною ….

Ось що вона розповіла:

- У червні сорок першого закінчила Галина Василівна навчання, раділа самостійному життю, мріяла про щасливе майбутнє та радість була затьмарена звісткою про початок війни. Вона була патріоткою і відразу ж пішла до військкомату, звідки її направили до військового госпіталю в Краснограді. В госпіталь почали поступово прибувати перші поранені. Тут вона вперше побачила кров, страшні рани, людські страждання і почула:

- Сестричко, допоможи.

Важко було звикати до цього, але ж треба було рятувати солдат, повертати їх у стрій.

Коли вороги наблизилися до міста, госпіталь був евакуйований в місто Горький. Тут вони лікували легкопоранених бійців, а з тяжкими пораненнями відправляли до Москви.

Галина Василівна стала хірургічною сестрою, за фронтові роки досконало оволодівши цією серйозною, відповідальною справою.

Незабаром госпіталь евакуювали до Казахстану, а 1943 році після визволення Харкова шпиталь повернувся в рідний край.

Одного разу привезли групу поранених. Тут і відбулось її знайомство з майбутнім чоловіком Олександром Олександровичем Осокіним. Після війни госпіталь розформували і Галина Василівна, лейтенант медичної служби, була звільнена в запас. Фронтовий досвід роботи хірургічної сестри відкривав хороші можливості для вступу до навчання у вищому медичному закладі, але вона відмовилася, бо за чотири роки війни надивилися доволі на людські страждання.

Разом з чоловіком переїхала до села Шляхове. Все життя прожила вона в цьому мальовничому селі Слобожанщини. В дружній родині виростили виховали трьох синів і дали дорогу в самостійне життя.

35 років пропрацювала Галина Василівна в школі: розвивала таланти і здібності учнів, пробуджувала в них патріотичні почуття громадянина, здатного вболівати за долю своєї країни. Пишалася своїми учнями вчителька: були серед них військові, лікарі, вчителі, інженери. Не забували і не забувають і зараз колишні випускники свого наставника.

Колишня військова медсестра Галина Василівна має численні бойові нагороди та нагороди за мирну працю. Їх вона завжди одягала на День Перемоги. Односельчани поважали і любили її.

Ми, молоде покоління пишаємося такою мужньою жінкою Галиною Василівною, шануємо за гідно прожите нею життя, віддане людям.

Тож я хочу наголосити: у війни – не жіноче обличчя. І не дай, Боже, як то кажуть, нашим дівчатам ще раз перенести такі злигодні й труднощі, які випали на долю колишніх фронтовичок.
ВІЙНА У СПОГАДАХ ОЧЕВИДЦІВ
Пурик Карина, Дерев’янко Маргарита,

учні 8 класу Вербівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів

Балаклійської міської ради Харківської області

Керівник: Капустянська О. І., вчитель історії


В історії українського народу події Другої світової та Великої Вітчизняної воєн посідають особливе місце. За своєю глибиною, трагізмом і героїкою вони помітно піднялися над іншими й набули епохального значення. Певною мірою обумовлено це й тим, що донині живі учасники війни, носії історичної пам'яті про неї – ті, хто воював зі зброєю в руках, навчався, працював, відбудовував країну. Пам'ять про війну є духовно-історичним надбанням нашого народу, що створює підвалини його самодостатності й самобутності, і водночас, – органічно інтегрує його в загальноцивілізаційний потік, підносить до рівня інших народів, які активно творили історію. У контексті відзначення річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні перед суспільством стоїть завдання належного вшанувати й захисти ветеранів. Але ,на жаль, не всі учасники тих подій дожили до нашого часу. І ,на жаль , війна не бачить різниці між чоловіками і жінками.

Дану роботу ми присвячуємо ветерану Великої Вітчизняної війни Курило Ганні Василівні. Народилась Аня 21 серпня 1920 року в селищі Савинці на Балаклійщині, в сім’ї бідняка Тихого Василя Семеновича. З раннього дитинства дівчина почала працювати. Праця була важкою, але вона робила все вправно, швидко і вміло, як колись вчила її мати Дарія Трифонівна. Дуже любила Аня своїх менших братиків і сестричок , хоча і бачила їх дуже рідко. Навіть найкращою подругою Ані була її сестра Наташа. Завжди вони були разом і в праці, і в навчанні. Багато випробувань випало на долю дітей сім’ї Тихих. Найбільшим лихом був неврожай 1932 – 9133 років. В країні почався масовий голод . Можливо, це Божа ласка, але в цих жахливих умовах всі рідні пережили ці важкі часи. У 1934 року Аня закінчила семирічку й пішла працювати. Недільного літнього ранку 22 червня 1941 року селище сколихнула страшна звістка – почалась війна. Фашистська Німеччина віроломно, без оголошення війни напала на Радянський Союз. Як і більшість Аня поспішила до військкомату, щоб записатися добровольцем на фронт. Але їй відмовили, бо молоді руки у цей важкий для країни час потрібні не тільки на фронті, а й у тилу. І Аня разом з Наталею та своїми подругами почали допомагати дорослим скрізь, де потрібна була їхня праця. Дівчата самі шили і збирали теплий одяг і відправляли на фронт, щоб хоч чимось помогти солдатам. В цей час радянські війська відступали і будь-яка підтримка була на вагу золота. На фронт пішов і молодий чоловік Ані, який воював у 454-ому важкобомбардувальному полку. Уже через три місяці після початку служби чоловіка на Анину долю випала важка звістка, що її чоловік 14 вересня 1941 року вилетів на завдання і не повернувся. Разом з тим Наталя поїхала на фронт медсестрою і в листах підтримувала сестру. Восени 1942 року німецькі війська з’явилися в рідному селищі Ані в Савинцях. На все життя дівчина запам’ятала звірства фашистів. Вечором німці вивели в центр поселення чоловіків, які були побиті, змучені, роздягнені на морозі, всіх до єдиного розстріляли , а тіла скинули в яр. Біля цієї братської могили був виставлений озброєний патруль, щоб ніхто з місцевих не зміг забрати своїх рідних та близьких. Але під прикриттям ночі Аня разом з матір’ю пробралися до мертвих тіл і з – під них витягли тіло молодшого брата - Дмитра. Йому було тоді тільки 16 років. Поховавши брата, Аня остаточно вирішила пробратися на фронт, чого б то їй не коштувало, щоб помститися фашистам за замученого брата, за чоловіка та за кров односельчан.

На кінець 1942 року Курило Ганна Василівна одержала призначення в 55-ий гвардійський стрілковий полк 20 -о ї гвардійської дивізії. Дуже важко було на фронті, але змалечку привчена до труднощів, вона швидко звикла до воєнних обставин. У полку для солдатів вона була , немов би рідною матір’ю. Усе встигала робити Анечка – так її називали однополчани. Вона займала посаду основного постачальника продуктів харчування, тому постійно знаходилась в дорозі. Важко минали воєнні дні, але лише вночі змореній жінці снилось рідне село, друзі, знайомі та мирне життя. З своїм полком дійшла Ганна Василівна до Австрії вже в званні старшого сержанта, саме там і зустріла радісну звістку про Перемогу. Аня на все життя запам’ятала той день. Їхній полк знаходився у містечку Грац. Стомлені люди засинали під гуркіт нестихаючої канонади. І снилось їм нові походи, бої. Анечка прокинулась на світанку, бо відчула, щось сталося. Прислухалась , але навкруги стояла дзвінка тиша. Страшна думка пронизувала жінку, невже полк пішов вперед,а її залишив одну в чужому місті? Від жаху вона відрила очі й побачила прямо перед собою подругу, що усміхалася по дитячому і сказала: «Усе, Анечко. Відвоювалися! Кінець війні ! Перемога!» Мабуть, вперше в своєму житті жінка не знала, що робити. Лежала на траві і дивилась в блакитне небо, звикаючи до мирної тиші, до несміливого щебетання сіренького солов’я, який невідомо де взявся серед спалених берізок і переораної вздовж і поперек гусеницями землі. Було сумно і радісно , немов би в одну хвилину згадалися загублені в дорогах війни побратими, і в ту ж хвилину побачила серед руїнної дійсності квітуче майбуття. За мужність і героїзм радянське командування нагородило Ганну Василівну орденом і шістьма медалями. Орденом Червоної зірки її нагородили за заслуги перед Радянським народом. Медаллю «За відвагу» Ганна Василівна була нагороджена за участь у боях за взяття міста Кривий Ріг, за форсування річки Інгучец у березні 1944 року, за станцію Роздільна та містечко Кононявар.

Після війни разом з односельцями відбудовувала свою країну. Вдруге вийшла заміж і виростила двох прекрасних дітей. Так як колись, вона завжди й скрізь встигала. На роботі її знали як прекрасного спеціаліста в системі дорожнього обслуговування, де вона працювала понад 20 років.

Багато труднощів випало на плечі Ганни Василівни Курило, але не змогли зламати працелюбності та любові до рідної землі.
МІЙ ПРАДІДУСЬ – ВЕЛИКИЙ РЯДОВИЙ
Радченко Віолетта,

учениця 10 класу Харківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №162

Харківської міської ради Харківської області

Керівник Красільнік Наталія Євгенівна, вчитель української мови

та літератури, керівник історико-краєзнавчого гуртка
Карпенко Павло Данилович-мій прадідусь, який залишиться в моєму серці та в пам'яті назавжди. Він народився 28 червня 1916 року на Харківщині, в селі Караван.

Молодим хлопцем його призвали на службу до лав Радянської Армії. Під час служби почалася Велика Вітчизняна війна, тому мій прадідусь воював на фронті з першого і до останього дня війни. У нього багато різних нагород. В битві за визволенняОдеси,вінбув тяжко поранений, але ,на щастя, залишився живим. Після закінчення війни, він ще рік дослужив в армії, а потім повернувся в своє рідне село, де і прожив все своє життя з дружиною та двома дітьми (сином і дочкою). Працював він у колгоспі і вів своє господарство,та з дитинства привчав своїх дітей до праці.

Мій прадідусь – добра та щира людина із світлою душею , тому він ніколи не відмовляв тим, хто звертався до нього за поміччю або за порадою. Він був прикладом у селі, бо старанно працював,не палив та не вживав спиртного. Мабуть,саме тому,він прожив дев’яносто сім років. Мені запам’яталась його щира, ласкава усмішка, яка не зникала з його добродушного обличчя, навіть коли він постарів.

Коли у нього померла дружина(моя прабабуся),то на запрошеннясвоїхдітей, перебратисяжити у місто, вінвідмовився,бо не уявлявсвогожиття без землі, без свого рідного села,без свогобудинку. Односельчани поважали його, памятали його добрі діла і часто навідувались до нього, завдяки чому, він не почував себе одиноким.

Якось він захворів на запалення легенів , і йому довелося провести деякий час у лікарні. На той часлікарнябулапереповнена хворими людьми,але прадідусь як інвалід війни був у палаті один. Зйогозгоди до нього поселили чоловіка - років п’ятдесяти. Таквони і познайомилися. Спілкуючись між собою ,мій прадідусь згадав про свою молодість, яка припала на роки війни. Чоловік, сусід по палаті, уважно та з цікавістю слухав спогади старого солдата- колишнього юнака.

Через деякий час, коли мій прадідусьодужав та повернувсядодому, листоношапринісйому газету "Слово ветерана",вякій була стаття про нього - Карпенка Павла Даниловича. Виявляється, що той чоловік, сусід по палаті,був журналістом, але дідусь не знав цього.

Я вдячна долі і тому випадку, і особливо цій людині за те, що його схвилювала і потрясла розповідь колишньогосолдата,його пам’ять про подробиці тих подій.Також, що він не залишився байдужим і написав цю статтю.

Я впевнена,що багатьом людям розповідьмого прадідуся ще раз нагадала якою ціною далась нам перемога над ворогом.В образі мого прадідуся-його мужності,хоробростіта патріотизму, ми бачимо всіх солдат,молодих хлопців,які не шкодуючи свого життя відстоювали свободу і незалежність нашої держави.

Великий уклін вам,Павло Даниловичу і мільйонам полеглих,заради нашого майбутнього!Вічнапам'ять та пошанаційВеликійЛюдини!

ПОДАРУНОК СОЛДАТА
Ребриш Віка,

вихованка гуртка «Літературне краєзнавство»

Зачепилівського районного Будинку дитячої та юнацької творчості,

учениця 8 класу Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Чуб Тамара Миколаївна, вчитель Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів,

керівник гуртка «Літературне краєзнавство»
Складними і невеселими були 20-ті роки ХХ століття для сільського населення. Хоч молода республіка створена була для блага народу, та початок завжди нелегкий. Саме в ці часи в жовтні 1927 року в селі Олександрівка народився мій прадідусь – Шубзда Микола Борисович. Був він п’ятою дитиною в родині, тож зазнав, як і всі, бідності. Не завжди на столі був хліб, одяг діти доношували один після одного по черзі, і коли саме на Миколці порвалися штанці, мати спочатку вдарила ними хлоп’я, а потім гірко плакала, обійнявши сина, і просила пробачення: «Не я тебе била, а злидні наші». Та, попри все, жили в родині дружно, мріяли про краще.

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, трьох Миколчиних братів і батька забрали до армії, а йому, наймолодшому, батько сказав: «Залишайся за старшого, не підведи!» І хлопець старався: допомагав матері та старшій сестрі по господарству, глядів 8-річного племінника. А потім у село прийшли фашисти. Чужа незрозуміла мова, зброя викликали страх у підлітків, і вони ховалися в погреби, густі кущі тоді, коли солдати грабували домівки, забирали молодь для відправки до Німеччини. Всі з нетерпінням і надією чекали приходу воїнів-визволителів. Мабуть, чекали цього і вороги, бо колгоспні будівлі начинили снарядами, патронами, мінами. Під час бою мати змусила Миколу сидіти у схованці, а йому ж так хотілося побачити, як ненависних окупантів гнатимуть із села. Увечері, коли бій стих, вийшли з сараю. Прямуючи до хати, мати почула із садка чийсь стогін. То був поранений радянський боєць. Всі разом внесли його до хати, бо іти він не міг: мав тяжке поранення в ноги. Кілька днів доглядали бійця, як могли, промивали і перев’язували рани. Коли за солдатом приїхали санітари зі шпиталю, прощаючись, він щиро дякував родині за сердечність, а Миколці подарував свою шапку, помітивши, що в хаті зовсім немає шапок і той мерзне.

Радів хлопець: у нього тепер є шапка, і не будь-яка, а солдатська! Хвалився нею перед хлопцями, не випускав з рук. Одного разу нащупав у ній щось. Обережно мати з сестрою розрізали підкладку – знайшли адресу бійця, номер воїнської частини і кілька карбованців. Ще довго мати боялася витратити ті гроші, сподівалася, що боєць повернеться за ними. Після звільнення Олександрівки селяни почали наводити лад у селі, в колгоспних будівлях. Підлітки старанно допомагали їм. Микола разом з кількома товаришами на возі вивозили боєприпаси. За ним часто ув’язувалися і менші. Одного разу, граючись, племінник Миколи схопив гранату, вирвав чеку і… розгубився. Микола миттєво вихопив у нього гранату, кинув її вбік. Після цього випадку мій прадід залишився без пальців на правій руці… двоє його старших братів і батько не повернулися з війни, тож Микола, хоч і без руки, був добрим господарем, все вмів робити.

Після закінчення війни поїхав на Донбас, там зустрів мою прабабусю Віру, яка працювала трактористкою (в ті часи, коли чоловіки воювали, жінки також навчилися всього і заміняли їх на важливих ділянках господарства). Віра казала, що звернула увагу на юнака, бо він був гарний, ще й завжди ходив у солдатській шапці. Навіть коли вони одружилися, стали добре жити, вона не змушувала його купити нову шапку, знаючи, що ця дорога чоловіку, як пам'ять про нелегке дитинство, про грізні воєнні роки. І в глибокій старості мій прадідусь Микола забороняв її викидати, хоч вже і не носив; і онуки, й правнуки знали, що це сімейна реліквія, що цю шапку подарував йому врятований від смерті радянський солдат.

Ось таку історію передають у нашій родині від покоління до покоління.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал