Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка8/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   39

ВІЙНА У СПОГАДАХ ОЧЕВИДЦІВ
Михайлін Іван, Данник Оксана, Абрамова Тетяна,

учні Харківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №75

Харківської міської ради Харківської області

Керівники: Саган Г.І., учитель російської мови та літератури,

Боброва В. Л., учитель української мови та літератури
Даний твір – колективна робота, яка свідчить про небайдужість учнів до історії свого народу, рідного краю. На Харківщині відбувалися жорстокі битви Другої Світової війни. Місто зазнало страшних руйнувань, і його визволення було полито кров’ю багатьох воїнів.

У праці подано факти про ті воєнні події на території Харківської області, а також спогади Емцевої Любові Пилипівни, Абрамова Олександра Григоровича, дітей війни.

Автори роботи, нащадки тих, хто на власні очі бачив кров і смерть, усвідомлюють той біль втрати, яку відчували сім’і воєнного лихоліття. Це осмислення того, що пам'ять про шлях до Перемоги вічна, подвиг предків – безсмертний. Прикладом мужності, сили духу для молодшого покоління є і завжди будуть люди, які пережили страшні роки війни, діти, чиє дитинство пройшло під виття бомб, гул снарядів. Весь біль, страх, який тоді пережили, назавжди з ними.

Дана робота – свідчення того, що наша молодь гідна подвигу своїх предків, бо від покоління до покоління передається естафета Добра, Справедливості, Милосердя.



НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ, НІЩО НЕ ЗАБУТЕ…
Немченко Анна,

учениця 11-А класу Зміївського ліцею №1 Зміївської районної ради

Харківської області імені двічі Героя Радянського Союзу З. К. Слюсаренка

Керівник: Малюк Лідія Василівна, вчитель історії


На День Перемоги в кожній сім’ї люди запалюють свічку пам’яті. Пам’яті… про загиблих героїв у Великій Вітчизняній війні, бо вона стала найбільшою трагедією для всього народу. Ми з великою повагою вклоняємося всім загиблим героям цієї війни і з великим трепетом зустрічаємось з уже старенькими людьми, які в вочевидь пережили це страхіття. Їх з кожним роком стає все менше і менше. Тому саме ми, молоде покоління, повинні цікавитися минулим наших прадідусів та прабабусь. Адже лише вони зможуть розповісти ту правду, якої більше ми ніде не зможемо дізнатися.

Ось як згадують ті важкі часи наші земляки…

Війна залишила страшні спогади в очах маленьких дітей. Нашу землячку – Новікову Надію Данилівну – війна застала у дев’ять років. Прийшовши одного разу до школи, вчителька сказала, що навчань більше не буде, бо раптово розпочалася війна… А через кілька хвилин налетіли фашистські бомбардири. Завдяки вчительці, а саме її мужності, діти змогли вийти із приміщення та дібратися до окопу. Жінка врятувала життя дітям, а сама загинула від фашистської зброї. Надія Данилівна добре пам’ятає жахливий широнінський бій, бо жила на станції Безлюдівка. Саме під час нього загинуло дуже багато її земляків, сусідів та ровесників.

Війна – це невід’ємна частина життя наших ветеранів та дітей війни. Поступово згадуючи про жахливі події, у моєї троюрідної бабусі – Миненко Ніни Іванівни – з’являлися сльози. Згадуючи про німецький народ, вона говорила: «Серед німців були й безжалісні – ті, що розстрілювали, убивали людей відразу, а деякі – більш людяними. Не зважаючи на це, все одно вони були справжніми ворогами, що знищували наш народ страшними тортурами. Людей вели загонами на свою «страту»: багатьох було потоплено у річці, спалено заживо перед очима своїх рідних або розстріляно». Про ці жорстокі вчинки фашистів розповідала і Ткаченко Лідія Юхимівна, а саме: її рідних – дядька та його сина – спіткала ця ж участь. Їх було заживо спалено у великій школі в селі Ковалівка. «Під час війни люди проживали, де могли: у лісі, у полі, – згадує Лідія Юхимівна. – Потім німці виганяли їх на траси, щоб потопити у Дніпрі. Забирали найчастіше чоловіків. Але саме радянські війська рятували цих людей».

Дуже складно було згадувати війну і Даниловій Анні Семенівні. Дійсно, вона ніколи не забуде ті моторошні почуття, коли всі тікали зі своїх міст, сел. Для неї найстрашнішою згадкою було те, коли люди потрапляли у полон до ворога.

На захист своєї Батьківщини від німецько-фашистських загарбників піднявся весь народ. Звісно, всіх людей охоплював неймовірний страх, але все ж вони боролися за свою Батьківщину, і це вселяло величезну надію їм у серця. На час війни нашій землячці – Бабич Вірі Іванівні – було тринадцять років. Оскільки вона була вже у дорослому віці, її разом з однолітками навчили копати окопи. Таким чином, вони допомагали і зробили все, що могли, для оборони свого народу. Але тяжкою втратою була смерть її матері та брата, яких вбили німці.

Війна торкнулася кожної сім’ї. У кожній родині хтось воював, хтось працював у тилу. Я, хоч і була маленькою, але пам’ятаю, як моя прабабуся – Овчиннікова Олена Яківна – зі сльозами на очах розповідала про ті страшні часи. Провела вона свого чоловіка на фронт разом із іншими односельцями села Шебелінка і майже одразу отримала похоронку. Моя прабабуся з маленьким сином та іншими жінками переховувалися від ворожих бомбардувань у підвалах. Як могли підтримували своїх солдат, хоч і самі голодували. Я вважаю, що ці люди – герої, герої тилу. Тому що підтримка тим, хто був на фронті, була вкрай необхідна.

Моя бабуся – Овчиннікова Людмила Миколаївна – народилася вже після війни, але з гордістю та тривогою пригадує розповіді свого тата – Махова Миколи Васильовича. Тільки він пішов на війну – до моєї прабабусі – Махової Марії Петрівни – майже відразу ж прийшла похоронка. Але залишившись самою, з дитиною на руках, вона не відчаювалася. І сталося дійсно чудо – через деякий час отримала листа від свого чоловіка! В ньому він написав лише кілька слів: «Жив, здоров». Саме вони вселили надію у серце жінки. Прийшовши з війни, Микола Васильович із дрижанням у голосі розповідав, що потрапив у полон. Неймовірно страшною тортурою було носити дерев’яні кайдани, від яких потім навіть залишилися шрами! Жорстокості німців не було меж. Але незламність сили духу допомогли моєму прадідусю з іншими солдатами в дерев’яних кайданах втекти полону. Не всі змогли дійти живими, бо німці влаштували погоню з вівчарками. Наші солдати ховалися в балках, голодні, змучені, але все ж змогли вижити в таких умовах. Захищаючи свою Батьківщину, прадідусь отримав поранення, яке і потім нагадувало про страшні події війни. Не зважаючи на це, він зміг дійти до самого Берліну. Микола Васильович був нагороджений медаллю «За отвагу» та медаллю «За взятие Берлина», орденом «Великой Отечественной Войны» та багатьма іншими.

Героїв цієї війни дуже багато. Вічна їм слава! Полум’я війни не обминуло нікого, не було людини, якій вона не завдала страждань, не забрала когось із рідних, друзів. Усі ми щиро вдячні тим, хто ціною власного життя і здоров’я виборов для нас мир і спокій! І саме це ми повинні донести нашим нащадкам, щоб вони ніколи не забували про трагічність війни, і ті страшні часи ніколи не повторились. Будемо пам’ятати уроки минулого і дбати про майбутнє!

ВІН ОХОРОНЯВ ЖУКОВА
Нечитайленко Єлизавета,

учениця 10 класу Катеринівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Лозівської районної ради Харківської області

Керівник: Крайник С. Л., вчитель історії та правознавства, спеціаліст І категорії


Мета даної роботи - показати бойовий шляхСотника Олексія Гуровича, який пройшов майже всю Європу.

На фронтах Великої Вітчизняної війни воювали наші земляки, Вони, зазвичай, люблять розповідати про масштабні воєнні баталії, про те, як доводилося брати міста Європи : Варшаву, Прагу чи Берлін.

Олексій Сотник теж брав...Домаху.

Їх, вісімнадцятилітніх катеринівських юнаків, призвав польовий військкомат у середині лютого 1942 року. В одній селянській хаті показали, як поводитися з мінометом, як заряджати гвинтівку та автомат, взули у важкі німецькі чоботи, дали трофейні гвинтівки і вже через кілька днів повели хлопців в атаку. Більшість з них лишилися під Домахою навічно.

Через деякий час О.Сотника відрядили до учбового батальйону на курси молодших командирів. А у травні курсантів успішно направили під Сахновщину на ліквідацію ворожого угруповання. В одному з боїв Олексій одержав тяжке поранення.Після шпиталю визволяв Запоріжжя і Дніпропетровщину, форсував Дніпро і Буг, Віслу і Одер. Тоді Олексій уже був старшим сержантом, мав чисельні нагороди, серед яких - медаль "За відвагу".

Два останніх місяці війни старший сержант Сотник провів за навчанням на офіцерських курсах.

8 травня 1945 року курсантів привезли нас до містечка Карлсхорст, що на східній околиці Берліна. Тут, у двохповерховій будівлі колишньої їдальні німецького військово-інженерного училища, повинна відбуватися церемонія підписання Акту про капітуляцію фашистської Німеччини. Олексій разом з товаришами оточили весь житловий квартал, стояли тісним ланцюгом через шість метрів один від одного. Після обіду до парадного входу почали прибувати американські, англійські, французькі генерали у супроводі штабних офіцерів. Нарешті під'їхав легковик з радянським прапором, із нього вийшов маршал Г.К.Жуков.

Десь після першої години ночі, блиснувши моноклем, вийшов Кейтель і вся свита, яка його супроводжувала. А перед світанком із гучномовця всі почули: "Увага! Увага! Фашистська Німеччина беззастережно капітулювала!.." Що тут було?! Вигуки, радість, сльози. Але курсанти не мали права виявляти своїх емоцій, вони виконували свій військовий обов’язок - несли почесну варту.

Невдовзі за наказом Сталіна офіцерські курси було розформовано, а Олексій потрапив у дисциплінарний батальйон до Польщі. Тут він служив командиром відділення. Наказом Міністра народної оборони Польської республіки від 27 квітня 1946 року старшого сержанта О.Г.Сотника нагороджено медаллю "За Варшаву 1939-1945 рр." Повернувся додому , працював, передавав свій досвід молодому поколінню. Вірив у світле майбутнє нашого народу.

Подвиг і приклад ветеранів повинні пронизувати все наше життя, бути постійним рушієм і критерієм усіх рішень, вчинків та дій.



МИР ЗБЕРЕЖУ, ЯК МІЙ ДІДУСЬ, ТОБІ, ВІТЧИЗНО, Я КЛЯНУСЬ
Никитенко Андрій,

учень 9 класу Миколаївського навчально-виховного комплексу

Лозівської районної ради, член історико-краєзнавчого гуртка БДЮТ

Лозівської районної ради Харківської області

Керівник: Яковлева О. В., завідувач шкільного музею, керівник гуртка.
Дана робота – спроба побачити війну через призму десятиліть. Спроба побачитив ній долю своєї родини, оцінити уміння своїх рідних знаходити місце в житті і при цьому гідно нести почесне звання громадянина своєї країни.

Серед членів родини – Герой Радянського Союзу Никитенко Василь Лаврентійович. Звання і орден Леніна одержав за взяття висоти біля річки Шпрее.

Авдіюк Олексій – учасник Сталінградського прориву. Під Сталінградом загинув смертю хоробрих.

Забуга Таїсія Іванівна 2 роки трудилась на каторжних роботах в Німеччині.

Нищий Василь Іванович загинув за 15 днів до Перемоги, звільняючи румунські рубежі.

Серед дітей війни – Никитенко Юрій Васильович. Інвалід, бо дитсадком в дитинстві в нього був підбитий німецький танк на сільській вулиці.

Названі приклади є великою життєвою школою для підростаючого покоління.

Це – і осмислення, усвідомлення того, що пам’ять про шлях до Перемоги не повинна мати термінів давності, що героїчний дух переможців-ветеранів не можна втрачати нинішнім поколінням, що кожен з нас, не дивлячись на вік чи стать, переборюючи власний біль, в разі необхідності, поступить, як вони.


ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ШУЛІКИ ІВАНА СЕМЕНОВИЧА
Однокозова Катерина,

учениця 8-А класу, вихованка гуртка «Юні музеєзнавці»

Дергачівського Будинку дитячої та юнацької творчості Дергачівської районної ради Харківської області на базі Деоргачівського ліцею №2

Дергачівської районної ради Харківської області

Керівник: Кологойда С.П., керівник гуртка учитель української мови та літератури
Пройшло вже 70 років з того часу, коли закінчилась найкривавіша війна в історії людства. Тепер ми можемо більш адекватно оцінювати цю війну, її наслідки, а головне - причини її появи. Метою цього є аж ніяк не зменшення заслуг її героїв, а лиш розвіювання невірних стереотипів про неї.

Німеччина, випередивши СРСР, зробила першою крок у нікуди, застосувавши правило «Найкращий захист — це напад».

Сама війна показала, що у неї переможців ніколи не буває: виграти може лише той, хто менше програє, ось і все. Але кожне життя безцінне і вбивство людьми один одного ніколи не може бути виправдане!!! Один філософ сказав: «Смерть мільйонів — це лише статистика, а смерть кожної людини з цього мільйону — трагедія».

У Другій світовій війні уряди і народи країн антигітлерівської коаліції мали ясну позитивну мету: вони боролися проти фашизму. Але зараз не кожен ветеран, не залежно від країни де він мешкає, наважиться згадати ті жахливі події та стерти з пам’яті війну також не вдасться, як би нам цього не хотілося. Врешті-решт, це — історія нашого народу, хоч вона й болюча.

Пройшли роки, десятиліття, і Велика Вітчизняна війна стала частиною нашої спільної історії. Пам’ять про ті події та людей, які брали участь у них, - ось все, що у нас, людей, які живуть в ХХІ столітті, залишається. Пам’ять великого народу про своїх великих героїв.

Ця робота – спроба побачити війну через дитяче сприйняття. Шуліка Іван Семенович – учасник Великої Вітчизняної війни, учасник бойових дій. Пройшов бойовий шлях до Берліна, де на стіні видряпав ножем своє прізвище.

Народився Іван Семенович Шуліка 5 жовтня 1925 року в селі Нурово- Савинського (тепер Балаклійського) району Харківської області.

- Батьки працювали у колгоспі і виховували, окрім мене, ще трьох доньок і сина. На жаль вже немає мого брата, а з трьома сестрами підтримую тісний контакт.

Дитинство в мене проходило як і в усіх дітей на той час.

Дуже хотілося стати вчителем і, забігаючи наперед, скажу, що мрія моя здійснилася. Ходив у семирічну школу, після закінчення якої мріяв продовжити навчання у 8 класі Балаклійської школи, але не судилося – почалася війна.

Два роки знаходився в окупованому селі. Пам’ятаю, коли німці почали забирати молодь у свої війська, то я підправив свої документи про народження на рік молодше, що і врятувало мене і дало можливість залишитися в селі до приходу радянських військ.

З ними ж 27 квітня 1943 року і пішов до лав Радянської Армії.

Спочатку я потрапив у Пензу до 103 запасного полку. «Погодувавши» два місяці комарів, передислокувався до села Прохорівка, де формувалася 94 рота 11 окремої Варшавської Червонопрапорної ордена Олександра Невського бригади урядового зв’язку, у складі якої і воював до кінця війни.

Завданням зв’язківців було налагодження зв’язку між фронтами, Генеральним штабом у Москві та підрозділами. В тяжких і складних умовах, і в сніг, і в дощ, і в мороз, і в спеку тягнули зв’язок під свист фашистських куль над головою. Не дивлячись на постійні обриви ліній зв’язку, під ворожими обстрілами радянські солдати – зв’язківці виконували свій нелегкий обов’язок у відновленню зв’язку в найскладніших умовах.

Коли Червона Армія з боями увійшла до Берліна, підрозділ наш отримав особисте завдання: встановити зв’язок в будинку на окраїні Берліна, де повинні були підписувати акт про капітуляцію фашистської Німеччини. Тому мені з товаришами – однополчанами було доручено відбудувати нову повітряну лінію, вкопати стовпи і протягнути дроти – це і було останнє моє бойове завдання.

Велику Перемогу Іван Семенович зустрів у Берліні біля рейстага.

- Не можу передати вам своїх слів, хвилювання і почуттів, коли побачив червоний прапор над рейхстагом, коли писав своє прізвище на стіні, коли кричав «Ура», а зі мною й тисячі солдатів і офіцерів. Незабутньою картиною залишиться не раз простріляний прапор нашої Батьківщини у руках простого рядового солдата.

Після закінчення війни ще сім років продовжував службу в армії, пройшов курс офіцерів, після яких був направлений до 250 окремого батальйону зв’язку в місті Йена на посаду начальника фінансової частини.

- Моїм завданням була організація випічки хліба для військовослужбовців. Дуже швидко вивчив німецьку мову, бо доводилося спілкуватися з мешканцями Німеччини. Згодом при центральній комендатурі Берліна була відкрита вечірня школа, яку і я закінчив і був переведений до продфуражної служби завідуючим відділом.

У 1952 році демобілізувався попри поради залишитися в армії та продовжити кар’єру, бо не раз снилася рідна домівка, родина і школа, де я вчителюю.

Повернувшись на Батьківщину, відразу поступив до Харківського педагогічного інституту ім..Г.С.Сковороди на фізико – математичний факультет. Після його закінчення у 1957 році був направлений вчителем до Дергачівської школи – інтернату, в якій пропрацював 28 років.

А ще мрію побувати у Берліні та знайти своє прізвище, вирізьблене мною штик ножем на стіні рейхстагу.

За весь бойовий шлях під час Великої Вітчизняної війни Іван Семенович Шуліка нагороджений орденами: «Вітчизняної війни 2 ступеню», «За мужність», медалями «За перемогу над Германією», Польскої народної республіки «За Варшаву», «За взяття Берлину», «За визволення Варшави» «За трудову звитягу» та багатьма ювілейними медалями.

НЕ ЗАБУТИ НАМ ТІ РОКИ…
Півень Катерина,

вихованка гуртка «Літературне краєзнавство» Зачепилівського районного

Будинку дитячої та юнацької творчості, учениця 8 класу Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Чуб Тамара Миколаївна, вчитель Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів,

керівник гуртка «Літературне краєзнавство»
Члени гуртка «Літературне краєзнавство» Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів впродовж багатьох років підтримують зв'язок з нашим земляком Миколою Остаповичем Бахматом. Нещодавно він поділився з нами своїми дитячими враженнями про тяжкі воєнні роки. І хоч на початок війни йому було небагато літ, та пам'ять зберегла ті події назавжди. Здається, то було тільки вчора…

«А народився я 4 квітня 1935 року. Дитинство своє пам’ятаю з того часу, коли йшла війна, і ми ждали німців. Мати із сусідкою були в хаті уже в сутінках, сиділи майже не розмовляючи, а десь під Красноградом гуркали гармати і дзеленчала шибка у вікні. Всі знали: завтра буде німець у нас. Ця тривога від старших передавалася і мені. Навіть гратися не хотілося. І спати лягали невесело, в тривожному очікуванні.

А вже вранці від Миколаївки посунули ворожі війська. Першим їхав на товстоногому коні із зав’язаним на вузол хвостом солдат у пілотці. Звісивши ноги, він байдуже дивився в наш бік і щось думав.

- Тікай геть від вікна, бо ще стрілятиме, - наказала мені мати.

А потім почалося: рубали фашисти садок, розводили вогнище, ловили курей з реготом по дворах... Ми, хлопчаки, тоді бігали скрізь, бо було все нам цікаво. Де зупинились німці і їли на машині хліб з маслом, консерви, ми чекали: може, кинуть якусь пахучу баночку чи коробку з-під чогось. Раз якось опинилися ми біля Миколаївської школи, на подвір’ї якої за густими кущами бузку німці варили щось у походних кухнях, голосно розмовляли, реготали і, помітивши нашу присутність, лили в наш бік кип’яток…А вже коли відступали ( це було десь у вересні, здається ), то виганяли за собою і миколаївських людей. Побіля двору повільно їхали брички й вози, запряжені кіньми, коровами, з домашніми пожитками. Тут же пробігала німецька емка( автомашина ) з відкритим тентом. Шофер у пілотці й офіцер про щось жваво розмовляли. Коли курява розвіялась з-під коліс, я побачив на дорозі перед двором щось чорне. Підбіг, а то був портфель. Він лежав у офіцера біля ніг, а дверці не прикриті були, тож він і випав. Не довго думаючи, я тут же схопив його. Заховав портфель під копицю сіна, обставлену снопами кукурудзи, побіг у хату і похвалився знахідкою матері й сестрі. Вони тут же схопилися:

- Ану пішли подивимося, що в ньому.

А там - портмоне із замочком, як тепер на куртках, якісь пляшечки, карта, з пригорща значків сіруватих ( вони десь і досі лежать у племінника в дворі ) і записна книжка, на деяких сторінках якої написані олівцем слова. Я їх так і не переклав з німецької мови. Нещодавно я цей блокнот віддав у Царичанський краєзнавчий музей. Мати й сестра риються у портфелі, а я із-за стіжка поглядаю на дорогу. Бачу: легковичка швидко пробігла на Миколаївку, через кілька хвилин повертається на Зачепилівку.

- Шукають, - кажу матері. – Ховайте портфель! – і сам ховаюся у двір.

Потім сусіди розповідали: під’їхала емка, вискакує офіцер, щось кричить, махає пістолетом, тупає ногами, а вони нічого не розуміють.

Звичайно, якби дізнались німці, хто схопив той портфель, то не подякували б, і я не писав би оці спогади. З тим портфелем я ходив пізніше у школу, він і досі висить у мене в сараї, як згадка про той неспокійний час. Минуло з півгодини, і німці зникли з села.

… Багато чого можна згадати про ті воєнні роки. Війна розбудила в людей, і особливо в молоді, дух патріотизму, войовничий запал. Діти грали «у війну», після школи хлопці рвалися у військові училища, зокрема, з нашого 10 А класу вступили в такі навчальні заклади кілька чоловік. Коли вертався з фронту хтось із дядьків, то збігалися всі односельці.

А ще не можу забути голодний 47-й рік, коли завжди хотілося їсти. Особливо хліба. У четвертому класі на Дуківці нам давали ріденький пшоняний кандьор (суп), навіть не засмажений, і шматочок хліба. Хліб я ховав у сумку, щоб вдома з’їсти з молоком. Пам’ятаю: сиджу за столом у хаті і дивлюся на той хліб: Ну чого його так хочеться? Мабуть, тому, що його мало. Влітку ми ішли в степ і об’їдались шовковицею. Мене раз так занудило від неї, що я віддав відро шовковиці комусь із хлопців. Про хліб думали повсякчас. Ішли якось дорогою в степ, а Дусько Погорілий і каже:

- А що аби оце ми йдемо, а на дорозі лежить хлібина…

У нас вдома були свої жорна, або, як ми казали, «камінці». Влітку я повинен був змолоти на «камінцях» сою чи кукурудзу (пшениці не було) і нарвати відро вишень. У нас був великий садок, коли вишні цвіли, то всі задивлялися. Хлопці щоліта обкрадали садок, закрутивши двері проволкою, щоб ми не вийшли. Доводилося у вікно вилазити вранці. Тепер я розумію, що ті дитячі зухвалі витівки були спричинені голодом, а тоді було образливо і страшно… Крадіжки були. Якось уже десь опівночі ми почули: хтось гупає, лізе до теляти. Батько не насмілився вийти, а сів перед порогом на стільчику з сокирою.

- Будуть лізти в хату – рубатиму, - сказав нам з матір’ю.

Хвалити Бога, нас не зачепили. Вранці ми глянули, а батько так і спить із сокирою перед дверима. Теля не вкрали, хоч і лізли. В клубі прилюдно судили і вбивць, і крадіїв. Був і я на одному із судів.

У голодовку батько з братом Михайлом поїхали в Кизляр до черкесів на заробітки. Батько повернувся, а брат там помер. Туди їздили і сестри Галина і Катерина. Натерпілися всього. Михайлова жінка Катря опухла з голоду, такою і залишалася, та невдовзі й померла. Тоді, як і біженці в роки війни, так і в голодні роки, ходили прохачі. Вранці - уже стукають у вікно:

- Дайте що-небудь.

Якщо щось було в хаті їстівне, винесе мати жінці з дитиною пиріжок чи дві картоплини, буряк, і вони підуть далі.

І після 47-го було скрутно. Батько був економний, стежив, щоб нічого не пропало. Було, заріже порося, а сало поріже на шматки, посолить, складе в ящик – і на горище. Їсти хочеться. То я полізу, витягну аж з-під споду кусок сала, відріжу так, щоб не дуже помітно було, присолю, покладу туди ж, а сам піду в садок чи в соняшники і смакую. Бачив я в житті багато, але ніколи не забудуться ті гіркі напівголодні воєнні і післявоєнні роки.»

Після розповіді Миколи Остаповича ми зрозуміли, що слід цінувати кожну хвилину свого мирного життя і робити все для того, щоб наша земля ставала ще багатшою і красивішою.
НЕ СТАРІЮТЬ ДУШЕЮ ВЕТЕРАНИ…
Півень Дар’я,

учениця 10 класу Артемівського навчально-виховного комплексу

«дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів»

Печенізької районної ради Харківської області

Керівник: Ребрун В. О., учитель української мови та літератури
Робота містить опис воєнного шляху учасника, воїна-героя Великої Вітчизняної війни Хоменка Миколи Артемовича - благородної людини, з високим почуттям обов’язку перед Батьківщиною, перед своїм народом; людини, яка, попри всі негаразди долі, змогла досягти висот завдяки своїй наполегливості, працьовитості, волелюбності та силі духу.

Авторка говорить, що лише такі воїни змогли вистояти у цій кривавій війні - з свідомим бажанням допомогти ціною власного життя, небайдужі до горя ближнього, що звершували свої подвиги в ім’я добра та віри у перемогу.

Молоде покоління повинно пам’ятати і цінити воїнів-героїв за їх безсмертні подвиги, за піт, кров і сльози, які їм довелося пролити, визволяючи рідну Батьківщину. Адже це - наша історія, яку ми маємо знати, розуміти і зберегти для наступних поколінь.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал