Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка7/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   39

ІСТОРІЯ МОГО ДІДУСЯ
Курбет Альбіна,

учениця 6 класу Покровської ЗОШ І-ІІ ступенів

Коломацької районної ради Харківської області

Керівник: Скрипник С. М., вчитель української мови та літератури,

керівник гуртка «Мистецтво живого слова»

Коломацького БДЮТ


Мій дідусь – Кананчик Федір Карпович, народився у 1925 році. Закінчив сім класів Людгардівської школи Гомельської області і пішов навчатися у ПТУ міста Жданова (Маріуполь). Перед початком війни закінчив училище із «Похвальним листом». Потім був направлений у місто Краматорськ для допомоги у демонтажі машинно-будівного заводу імені Сталіна. Фронт неспинно наближався, і одного разу, прокинувшись, він із хлопцями побачив, що місто вже захопили німці. Хлопці вирішили пробиратися на Батьківщину, в Білорусію. Ішли вночі, обминаючи великі населені пункти. Під Барвенково були затримані німцями. Хлопців посадили у підвал, били палицями, допитували, чи вони не партизани. Через тиждень їх відправили на станцію «Лозова» в табір для військовополонених. Одного дня німці переписали всіх полонених 1925 року народження, набралося 250 чоловік, усіх погнали пішки у місто Сахновщину. Тих, хто від голоду не міг іти і відставав, розстрілювали. У Сахновщині їх помістили у місцеву в’язницю. Потім відправили у колонію «Таверзня», де готували до відправки у Німеччину. Одної зимової ночі, у сильну завірюху, йому з товаришем удалося втекти. Багато чого довелося пережити, доки дійшли до рідного села Людгардівки під Гомелем. Там пішов у партизанський загін імені Кірова. Був розвідником. У грудні 1943 року цей партизанський загін з’єднався з регулярними частинами Червоної Армії. Федір Карпович був зарахований до 175 стрілкової дивізії, в якій і воював до перемоги. Війну закінчив у Потсдамі. Нагороджений орденом «Червоної Зірки» та медаллю «За бойові заслуги». Після перемоги служив у Магдебурзі снайпером. Потім продовжив службу у військовій авіації. Був начальником авіаційної полкової ремонтної майстерні. Закінчив службу в 1974 році.

10 лютого 2015 року йому виповнилося 90 років. Зараз він проживає у місті Черкаси.


ГЕРОЇЗМ ЯК ЖИТТЄВИЙ МОТИВ ДОЛІ ПАЮКА КАРЛА ІВАНОВИЧА
Лавриненко Юлія,

учениця 11 класу Первомайської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів №2,

вихованка науково-дослідницького гуртка «Рідна Слобожанщина. Герої рідного краю» Первомайського будинку дитячої та юнацької творчості Первомайської міської ради

Керівник: Сергієнко А.В., заступник директора з навчально-методичної роботи керівник науково – дослідницького гуртка «Рідна Слобожанщина»,

Первомайського будинку дитячої та юнацької творчості
Життя надзвичайно бурхливе та стрімке. Щодня у нашу буденність вриваються нові винаходи, події, технології, люди. На нашу психіку щохвилинно впливають різноманітні фактори, які формують у нашій свідомості певні уявлення. Здебільшого неприродного характеру.

Для суспільства «герой» — це особа, яка жертвує собою заради інших. Віддає своє життя, щоб урятувати ближнього. Добре якщо мотиви для цих вчинків дійсні, виправдані життєвою необхідністю.

На прикладі долі Паюка Карла Івановича я хотіла розкрити природну якість «героїзму», її сутність, що дана нам від народження.

Досліджувала я цю тему, спираючись на спогади Карла Івановича та на результати пошукових робіт учасників минулих років. І ніби червоною стрічкою я намагалася переплести, той чудовий матеріал, що залишили мої попередники, своїм новаторством.

Вивчення життєвого шляху Паюка Карла Івановича, дослідження проявів його героїчних почуттів, думок, вчинків захоплюють подих і викликає почуття гордості, від знайомства з людиною, що пройшла таку тернисту стежку, вижила і не залишила у своїй душі слідів гніву.

Паюк Карл Іванович, мешканець міста Первомайський, колишній в’язень німецьких концтаборів, жертва фашистських переслідувань, єдиний живий свідок німецького концтабору у місті Лібенау (Німеччина).

З 22 вересня 1942 року по 15 квітня 1945 року Карл Іванович перебував у чотирьох концтаборах: Лібенау, Нойенгаме-Зальцгитер, Берген-Бельзен. Режим цих таборі був надзвичайно жорстоким. Жодному не вдалося вчинити втечу з цих таборів смерті. Були лише спроби та смертні кари за них.

Три роки життя Карла Івановича забрали концтабори Німеччини.

Карл Іванович, кожного разу вражав нас своєю щирістю, своєю любов’ю життя, вмінням цінувати кожну хвилину існування, даровану Богом. Карл Іванович зміг пронести через усе своє життя «героїзм», створений природою, створивши його своїм життєвим мотивом.

Дослідження долі такої унікальної людини як Паюк Карл Іванович, можна розцінювати як вивчення певного історичного періоду людства.

Поповнення рукописного матеріалу та фотодокументів дало змогу підготувати до видання книгу, про долю колишнього в'язня німецьких концтаборів, жертву фашистських переслідувань, єдиного живого свідка виправного табору м. Лібенау - Паюка Карла Івановича.

Підготовлений відеоматеріал спогадів Карла Івановича, який ми в найближчий час плануємо об'єднати у фільм.

Практичне значення роботи полягає у популяризації долі унікальної людини, що має величезний вплив на формування моральних цінностей особистості, виховання у підростаючого покоління любові до життя, родини, Батьківщини.
МОЛОДІСТЬ ОБПАЛЕНА ВІЙНОЮ
Лимар Ярослав,

учень 10 класу Соколівського НВК ім. Отакара Яроша Зміївської районної ради, вихованець Зміївського ЦДЮТ Зміївської районної ради Харківської області

Керівники: Трофименко Людмила Миколаївна, учитель світової літератури, директор Соколівського НВК ім. Отакара Яроша, Хименко Любов Павлівна, учитель історії, керівник гуртка « Історики – краєзнавці Зміївського ЦДЮТ
70 років минає з тих пір, коли відгриміли бої Великої Вітчизняної війни. Безжалісно відходять у пам'ять її ветерани, забираючи з собою ті страхіття пережитих на фронтах подій. На нашу долю випала теж хвиля переживань за бійців АТО. Тому сьогодні як ніколи актуально згадувати ті воєнні роки, тих учасників, і з них брати приклад патріотизму і відданості своїй Батьківщині. І як ніколи ми повинні раз по раз звертатися до своєї історії, ще раз осмислити і співставити події російсько – німецької і російсько – української війни. Дати відповідь : « Що сталося тоді і зараз? Що спільне і що відмінне?»

На військову службу Миргород Віктор Андрійович був призваний у лютому 1943 року. В роки війни було проведено три мобілізації: перша на початку війни; друга – під час першого визволення села в березні 1943 року і третя – під час остаточного визволення села в серпні цього ж року. В третю мобілізацію було призвано і Миргорода Віктора Андрійовича.

По дорозі у військомат його зустрів лейтенант і вже вночі кинули в бій на станції Шурино. Там ішли запеклі бої, де його було тяжко поранено. Солдати вирішили, що його вбито, і не підібрали. Та щасливий випадок спас його – непритомного підібрала односельчанка Лідка Заряпиха. На собі притягла до села, де в школі стояв шпиталь. Через три місяці знову на фронт. Прийшлося визволяти Україну, Молдову, Угорщину.

Згадує Миргород В.А.: « Там ( В Угорщині – від авт.)сталася така оказія: ми зайняли оборону і почали окопуватися, це було вночі, готувалися до наступу. Командир роти, старший лейтенант Фрідман, і його ад’ютант Кравченко Іван Андрійович з Луганська попередили нас, що хочуть відійти до оселі, щоб відпочити години дві. Це була довжелезна дерев’яна хата, що стояла від нас недалеко. І тільки вони зайшли до хати, як це, напевно, побачили фашисти і почали стріляти з пушки. Невдовзі роздався страшенний вибух – снаряд попав у хату. Ми побігли до оселі. Половина хати була розбита. Загинули командир, ад’ютант і хазяйка. Біля неї була дитина років 10-11, у якої були перебиті ноги.



Наш санінструктор почав надавати допомогу, але невдовзі вона померла у нього на руках. Ми стали розбирати ці розвалини. Коли підняв дошку, то побачив – ніжку – і зомлів. Коли прийшов до тями, помітив, що внизу в колисці лежала дитина, мабуть, колиска була підвішена до стелі, а коли відбувся вибух, колиска відірвалася і впала на підлогу. Дитина була уся в пилу, мовчала, можливо, знепритомніла. Я підхопив її на руки…

Боже, що робити? І тільки тоді, коли все стихло і осів пил, я побачив, що друга половина оселі вціліла. Я почав шукати двері. Знайшов. Почав стукати – ніхто не відкриває. Тоді я взяв автомат і дав чергу – двері відкрилися. В кімнаті, в нічному одязі був господар, у святому кутку світилася лампадка. Хазяйка, побачивши мене, знепритомніла. Я побачив відро з водою, підбіг, вмочив у відро руку і вмив дитину. І тут вона подала голос. Жінка, почувши голос дитини, прийшла до тями і простягла руки до неї. Напевне, зрозуміла, що в хату зайшов не ворог. Хазяїн взяв мене за плечі, притиснув кріпко до грудей, в його очах блищали сльози, і попросив залишитися повечеряти. Хутко приніс кухлик вина, закуску. Але в мене не було часу. Я випив чарку, подякував за гостинність і побіг наздоганяти хлопців. Так і не узнав, кого я спас – хлопчика чи дівчинку. Сьогодні їй чи йому більше 70 років. Цікаво, чи живі?»

Миргород В.А. розповідає про бої за Будапешт:



«Спочатку штурмом пішли на Буди, а коли підійшла Дунайська флотилія, почали наступ на Пешт. Форсували Дунай і зайняли Пешт. Це був уже 1945 рік. Війна закінчилася, але нас знову кинули на Австрію. Закінчив війну за 160 кілометрів від Відня. Зупинилися ми в місті Унтерпушкендорф. Відень був поділений на зони: американська, англійська і російська. Ми зайняли американську зону. Коли підійшли американці, ми перейшли в свою зону. У Відні зустрів день Перемоги, це було в 21 районі. Була неймовірна радість. З Угорщини нас перевели в Союз, в м. Самарканд, звідти я і демобілізувався в 1947 році ».

За всю війну Миргорода В.А було тільки один раз поранено, а всю війну пройшов « без царапини». Згадує Миргород В.А.: « Коли мене забирали на фронт, я зачимось забіг до баби Зойки. Це наша сусідка, а в неї сиділа бабушка Івахніна (забув як звати). Вона запитала, що сталося. Я пояснив, що забирають на фронт. Тоді вона сказала мені молитву, яку я і до цього часу пам’ятаю: « На осіянській горі, на Єрусалимській землі стояв престол, за престолом Божа Мати сиділа. Прийшов Ісусу Христос і питає:» Божа Мати спиш?» « Я спала і видала, що тебе на хресті розпинали, терновий вінок покладали, Анголи прилітали золотії галі підставляли, не допускали християнської крові до землі». І бабуся говорить, що хто цю молитву буде читати не буде в воді потопати, не буде у вогні погорати, буде Бог благодать давати в полі, у путі й у дорозі.



І одного разу я пересвідчився в цьому. Якось ми вели бої на станції і вибили фашистів звідти, а зв'язок було перервано зі штабом,щоб доповісти. І тут командир посилає мене в штаб, щоб наші ж по нас не вдарили. Я біг, пригнувшись, понад кілометр. Фашисти так і сиплять дощем куль, а я молитву кажу раз за разом. Кулі під ноги мені сипляться, а я біжу. А полковник у бінокль спостерігав за мною : « Видел, видел, как за тобою немцы охотились»

Сьогодні Віктору Андрійовичу 92 роки, та він усе пам’ятає ніби відбувалося це сьогодні. На моє запитання : « Як Ви відноситеся до сучасної війни? » він розгнівався і, із люттю, в сторону Росії послав прокляття, а бійцям АТО побажав всім повернутися додому живими.

На сьогодні ветеранів Великої Вітчизняної війни залишились одиниці. В нашому селі їх двоє - Миргород Віктор Андрійович та Мочалов Анатолій Федорович. Уходять ветерани тієї війни та, як не прикро і боляче, з’являються нові учасники бойових дій: інваліди, каліки не тільки фізичні, але й моральні та духовні. Скалічені душі не тільки тих, хто воює, але і тих, хто евакуювався з зони АТО. В нашій школі навчаються учні з Донецької та Луганської областей. Я тепер можу уявити, що таке «діти війни». Адже саме на дітях можна прослідкувати те страхіття болю втрати рідних та близьких людей, страху втрати житла, недосипання, недоїдання, пригнічення людської гідності та мирного способу життя.

І тішить мене тільки одне - це пам'ять, як частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Бо той, хто пам’ятає, завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого. Пам’ятаймо!!


ДОЛІ, ОБПАЛЕНІ ВІЙНОЮ
Ломака Олена, Молявіна Ірина, Харченко Вікторія,

учениці Красноградської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1 імені О.І.Копиленка Красноградської районної державної адміністрації Харківської області,

члени краєзнавчо-пошукового гуртка «Слідопит», що діє на базі школи

Керівник: Зінченко Л. Ю., вчитель історії.


Дана робота – це початок вивчення та систематизації матеріалів, зібраних дев’ятикласниками Красноградської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1 імені О.І.Копиленка Красноградської районної державної адміністрації Харківської області в ході реалізації довгострокового проекту «Мої родичі – учасники Великої Вітчизняної війни», який був розпочатий у 2008-2009 навчальному році. В цій роботі використана лише його частина за такими напрямами: «Учасники Руху Опору», «Остарбайтери», «Діти війни», «Працівники тилу» та «Громадяни, які пережили тимчасову окупацію». У роботі вказані прізвища учнів та їх розповідь про родичів, чиї долі обпалила війна.

Чому війна може навчити людину? Перш за все, цінувати мир та об’єднуватись заради нього. Цінувати можливість бути поруч з близькими, а не чекати їх роками з фронту. Вільно кохати, а не отримувати «похоронки» на наречених. Спокійно йти по вулиці, а не бігти мерщій в бомбосховище. Купувати в магазині свіжі булочки, а не пекти хліб із лободи.

Люди, чиї долі були обпалені війною, можуть розповісти нам, яка страшна війна, наскільки кращий мир. Але їх стає все менше… Так давайте самі пам’ятати про це, щоб великі та малі війни залишилися в історії!
Війна у спогадах очевидців
Лугова Катерина,

учениця 5-А класу Нововодолазького НВК

Нововодолазької районної ради Харківської області.

Керівник: Трегубова О.А., вчитель історії Нововодолазького НВК


Хоч би скільки книжок було написано про Велику Вітчизняну війну, мабуть ніколи не настане час, коли можна стверджувати, що вже досить сказано. Висловити все не вдасться нікому, бо не було міри героїзму людей, виявленому у війні, немає міри горю і стражданням, які принесла вона на своїх чорних крилах. 70 років тому відгриміли залпи Великої Вітчизняної війни. Здається, що ми знаємо про неї багато з книг, фільмів, розповідей учителів. Але це все далеко від нас і уявити те, що відбувалося у ті страшні роки дуже важко. І тільки, знайомлячись з історією життя близьких тобі людей, ці події стають зрозуміліші, їх починаєш приймати серцем і переживати.

Тато, мама, бабуся і дідусь розповідали мені про страшну війну у нашій країні. Мій прадідусь, Луговий Іван Якович, народився 13 квітня 1913 року в селі Стара Водолага Нововодолазького району Харківської області. Він навчався у Староводолазькій школі, а потім працював на паровозно-ремонтному заводі у м.Харкові ковалем. 20 серпня 1941 року Івана Яковича було призвано Нововодолазьким райвійськкоматом до Червоної Армії. Прадідуся забрали до підготовчої частини для війни, а прабабуся Лугова Ольга Іванівна залишилася сама з тримісячним сином. Івана Яковича направили у Тамбовську область, де він був зв’язковим і всю війну забезпечував зв’язок, а також був командиром відділення, старшим сержантом. За віддану службу мого прадідуся нагородили Орденом Бойового Червоного Прапора, медаллю за відвагу, Орденом Червоної Зірки, грамотою від Сталіна. Після війни Луговий Іван Якович повернувся до своєї родини і завжди з тривогою та болем згадував той важкий період свого життя.

Кожна людина у нашій країні повинна ставитись з повагою і пошаною до своїх героїв, учасників Великої Вітчизняної війни, не забувати про їх подвиг. Вдячна пам’ять нащадків – це те, що вони дійсно заслужили! Адже людина жива, поки про неї пам’ятають. Наша родина завжди пам’ятатиме про тяжке та героїчне життя мого прадідуся.
СРІБНА ТРОЯНДА
Медяник Олексій, Літвінова Владислава,

учні 10, 9 класів Лиманської загальноосвітньої школи І – Ш ступенів

Зміївської районної ради Харківської області

Керівник:Рябуха Людмила Миколаївна, учитель історії

Часто можна почути слова: «У війни не жіноче обличчя». Ми згодні з цим, адже жінка – продовжувачка роду, берегиня домашнього затишку, ніжна, тендітна, лагідна. Але існує безліч прикладів мужності і героїзму жінок, які пройшли війну бійцями і медсестрами, врятували тисячі життів, захищаючи свою землю на рівні з чоловіками.

Наш учитель математики, Штанько Наталія Олексіївна, чудова жінка, яку ми любимо, поважаємо і знаємо все про неї. Як же ми були здивовані, коли дізналися, що її мама, Скубінь Євдокія Кирилівна, також була вчителем і воювала. А яку цікаву історію про срібну троянду нам розповіла Наталія Олексіївна!

«Моя мама, Скубінь Євдокія Кирилівна, народилася 8 березня 1923 р. Після закінчення школи навчалася в Ізюмському педучилищі. Потім працювала вчителем молодших класів. Як тільки розпочалася війна, добровольцем пішла на фронт, служила писарем при штабі 95 гарматного артилерійського полку.

У 1942 р. полк потрапив в оточення в районі Харкова. Євдокії Кирилівні вдалося неймовірними зусиллями вийти з ворожого кільця й повернутися в рідне село. Це були дуже тяжкі часи: німці грабували та вбивали селян, забирали й відправляли в Німеччину молодь.

Йшла зима 1943 року, морози сягали до –25 – 30 С˚. Одного вечора в хату, де жила Євдокія Кирилівна з матір’ю – Марією Олександрівною, постукали. Жінки відкрили, а за порогом – троє солдатів в німецькій формі. Стало страшно, всі завмерли. Солдати щось говорили незрозумілою мовою, повторюючи «Італьяно, Гітлер капут!». Зрозуміли – це не німці, а італійці. Італія була союзником Німеччини. Її солдати воювали далеко від сонячної теплої батьківщини. І ось голодні, втомлені, змучені холодом троє юнаків зігнулися в куточку на лаві. Серце матері не витримало: десь і її син воює, можливо хтось і його зігріє. Пожаліла мати солдатів. Разом з донькою, Євдокією Кирилівною, нагріли води, підсмажили картоплі. Зігрілися, викупалися солдати, поїли і пісню заспівали. Вранці італійські солдати, низько кланяючись, пішли».

Але історія не закінчилася. Італійські юнаки залишилися живими. На все життя вони запам’ятали те село на Слобожанщині, де їм відкрили лише в одній хаті, хоча юнаки стукали в багато дверей. Один з них, Маріо Вігано, заприсягся віддячити своїм спасителькам, після він війни довго розшукував свою російську маму та її доньку. Кілька разів музикант – скрипаль М. Вігано з м. Мілану приїздив до Радянського Союзу в якості туриста, але далі Москви його ніде не пустили.

Якимось чином у 1985 році Маріо Вігано передав сім’ї своїх спасителів хустку і срібну троянду. За ініціативи італійських друзів М.Вігано влітку 1991 року було проведено телеміст Мілан – Харків.

А вже через два роки, у 1993 році побував Маріо у Лимані. На жаль, в живих не було ні Марії Олександрівни (померла в 1975 році), ні Євдокії Кирилівни (померла в 1992 році). Він побував у хаті, яка зігріла його в 1943 році, на могилах своїх спасительок.

Наталія Олексіївна принесла нам срібну троянду, лист-подяку, фотографії з Маріо Вігано, розповіла нам про своїх, нині покійних, бабусю та маму. Ми знову перечитали рядки вірша місцевої поетеси Віри Колєснікової «Срібна троянда» про безмежну материнську турботу та неочікувану подяку з Італії.

Здавалося б, цей приклад доброти і милосердя, зовсім простий і буденний. Українці завжди славилися гостинністю і безкорисливістю. Але замислимося, згадаймо в який момент історії відбулася ця подія: йшла війна, при владі був Йосип Сталін, будь-яка допомога ворогу на фронті чи у тилу розцінювалася як зрада. Фактично, жінки наражалися на небезпеку, ризикували життям, спілкуючись з італійськими солдатами – союзниками німців. Радянська влада могла безжально покарати за це ув’язненням, висилкою до Сибіру, навіть смертю.

Лише одна мить, один вечір, а пам’ять на все життя. І якщо люди і кордони не дали вдруге на землі зустрітися італійцю Маріо з українками Марією та Євдокією, то, мабуть, Бог влаштував їм іншу зустріч на небі.
ВІД СТАЛІНГРАДУ ДО БЕРЛІНУ
Мирошниченко Тетяна,

учениця 9 класу Шульської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів

Первомайської районної державної адміністрації

Керівник: Гончарова Ірина Миколаївна, вчитель історії


Багато людей дивилися, і не один раз, фільм «Сталінград». Підтверджували правдивість показаних у фільмі подій про ту велику битву і розповідь Івана Олексійовича Крохмаля, фронтовика, інваліда Великої Вітчизняної війни, учасника оборони Сталінграда, жителя села Шульське Первомайського району.

Непросто складалося життя сільського хлопчини Вані, що народився 18 лютого 1924 року в селі Роздолля Олексіївського, а нині Первомайського району. Тут пройшли його дитячі та юнацькі роки, тут він встиг закінчити 7 класів рідної школи. Найважчими днями вважав ветеран-фронтовик ті дні, коли в рідне село увійшли гітлерівці. На собі відчув 17-річний юнак всю жорстокість фашистського режиму. Згадує ветеран, як німець схопив його за горло з криками «партизан», і тільки мати, яка повзала на колінах у ніг карателя, змогла врятувати сина від вірної загибелі. Згадував фронтовик, і як їх, двох підлітків, заставили німці тягнути на мотузках мотоцикл з коляскою по непролазній багнюці, кожний раз шмагаючи їх батогами по спинах. Село Роздолля після трьохмісячної окупації, хай і ненадовго, але було звільнене. Незабаром отримує Іван повістку з’явитися в райвійськомат, який розташовувався в селі Михайлівка, так як ще в районному центрі - селі Олексіївка - йшли бої. Так Ваня Крохмаль був призваний в 203-й запасний стрілецький полк, який дислокувався в місті Ізюмі.

З гіркотою згадує фронтовик своє перше бойове хрещення під Ізюмом, де їм, молодим солдатикам, видали саперні лопатки і надійшов наказ окопуватися, займати оборону. Сьогодні з історії ми знаємо, що тоді, в травні 1942 року, наступ наших військ не досяг своєї мети. Багато однополчан Івана в тому бою під м. Ізюм загинули смертю хоробрих. Без сну, цілодобово без відпочинку, відступали наші війська під сильним вогнем противника. «Доводилося пити воду з калюж, проціджуючи її через нижню білизну», - розказував І. А. Крохмаль.

Нелегко Івану Олексійовичу давалися спогади про дні відступу. Відступаючи, дійшов Іван Крохмаль зі своїми однополчанами до річки Дон. «Для мене, хлопця з села Слобожанщини, здавалось неможливим переплисти таку велику річку. Переправлялися хто як міг і на чому зміг. Я переправився, тримаючись за якийсь ящик, що попався під руку. Потім, через два дні, дійшли ми до Сталінграда » - згадує І. А. Крохмаль. У Сталінграді направляють Івана Олексійовича у взвод управління 43-го гвардійського артилерійського полку 15-ї гвардійської стрілецької дивізії.

Запам’яталася Івану Олексійовичу на все життя перша доба перебування під Сталінградом. «Тільки прибули під Сталінград, як налетіли літаки противника і почали бомбити наші позиції. Земля здригалася від ударів. Два рази відбувався такий наліт з невеликою перервою. Я нарахував за два їхніх нальоти більше 70 літаків. А вберегла мене від смерті, як і впродовж багатьох наступних боїв, рідна земля. Сховався я в бомбовій воронці », - ділиться спогадами І. А. Крохмаль.

Так, з серпня 1942 року по січень 1943 року воював гвардії єфрейтор Іван Олексійович Крохмаль під Сталінградом. Як корегувальник вогню, він виявив не один десяток вогневих точок противника, передаючи вихідні дані для його знищення. Довелося Івану Олексійовичу пізнати під Сталінградом і радість перемог і гіркоту втрат, пережити чимало трагічних хвилин, бачити загибель своїх товаришів по зброї. Адже на підступах до цього міста йшла битва буквально за кожну цеглину, за кожен камінь.

«Горить земля, розбиті заводи, горять фабрики», - говорить один з офіцерів у кінофільмі «Сталінград». «А люди?» - запитує генерал. «А люди стоять» - відповідає офіцер. Саме на смерть стояли, обороняючи Сталінград, такі солдати, як Іван Олексійович Крохмаль.

З роками, а тим більше десятиліттями, багато чого стирається в людській пам’яті, але не в пам’яті учасника тих подій І. А. Крохмаля.

Пишався ветеран-фронтовик, що в оточенні 330-тисячної німецької армади в Сталінградській битві і її остаточному розгромі брав участь і він. Адже в цій запеклій битві був досягнутий корінний перелом у Великій Вітчизняній війні на користь радянських військ.

Ось як записано в посвідченні до медалі «За оборону Сталінграда»: «За участь в героїчній обороні Сталінграда нагороджується гвардії єфрейтор Іван Олексійович Крохмаль Указом Президії Верховної Ради СРСР 22 грудня 1942 медаллю: «За оборону Сталінграда». Від імені Президії Верховної Ради CРCР командир 43 гвардійського артилерійського полку 15 гвардійської стрілецької дивізії Запольський. № медалі 23337».

Після розгрому ворога під Сталінградом командування перекидає 43-й гвардійський артилерійський полк 15-ї гвардійської стрілецької дивізії, де воював І. А. Крохмаль, під Курськ,а потім до Орла і Бєлгорода. Ламаючи супротив ворога, 15-я гвардійська стрілецька дивізія вийшла на підступи до Харкова. Гітлерівське командування всіма силами намагалося зупинити наступ радянських військ і за всяку ціну утримати Харків. «Напружені і жорстокі бої йшли за Харків, за кожний будинок, за кожну вулицю. Я зі своїм підрозділом організував спостережний пункт на даху крайньої хати, вивівши стереотрубу в димохід. Так і коригував вогонь нашим артилеристам по танкам противника, які продовжували обстрілювати наші війська на підступах до Харкова. Фашисти засікли наш спостережний пункт і повели безперервний вогонь. Тільки ми опустилися в підвал будинку, як прямим попаданням снаряд розтрощив стіни хати, а нас, трьох бійців, засипало землею до пояса », - розповідав І. А. Крохмаль.

Так, в непроглядному пеклі вогню, диму і пилу, коли все навколо гриміло вибухами і палало, артилеристи 43-го полку вели обстріл позицій фашистів бронебійними снарядами, знищували їх сталеві машини. З гіркотою згадував ветеран, що багатьох бійців лишився полк в боях за визволення Харкова. Були поранені й убиті, але фашистів вибили з рідного міста. «Так, з боями за кожну вулицю дійшли до тракторного заводу, - оповідав І. А. Крохмаль. - Люди радісно, з квітами, зустрічали наших бійців, дякували за довгоочікуване визволення від ненависного жорстокого ворога». За участь у боях за визволення м. Харкова 15-й гвардійській стрілецькій дивізії було присвоєно почесне найменування «Харківська».

Дуже хотілося бійцеві Івану Крохмалю звільнити від ворога і свій Олексіївський район, з гордо піднятою головою пройтися по рідному селу, зустрітися з рідними та близькими. Але не судилося збутися заповітній мрії воїна. Потрібно було якомога швидше очищати від ворога міста і села рідної України.

На все життя запам’яталося йому форсування Дніпра. «Під покровом ночі, на дерев’яному плоту, на якому була протитанкова гармата з особистим розрахунком, почали переправу через Дніпро. Противник масованим вогнем намагався розбити, потопити будь-які плавзасоби, на яких переправлялися наші бійці. Німці вели прицільний вогонь. З протилежного берега гітлерівці строчили з автоматів і кулеметів. Спалахують, розсипаючись сотнями іскор, освітлювальні ракети. З розбитих плотів, рибальських човнів, поромів доносяться крики і стогони поранених бійців. З тріском рвалися важкі снаряди і міни. Злітали фонтани води, свистіли осколки. Останнє, що я запам’ятав, це стовп води від розірвавшогося поруч снаряду. Отямився я на протилежному березі Дніпра в повній самоті. Через отриману контузію дуже боліла голова, підкошувались ноги, нудило. Напившись води з Дніпра, побачив, що прямо на мене несуться п’ятеро ворожих бронетранспортерів. Помітив лейтенанта з двома нашими бійцями, які пробирались до річки.

На наше щастя знайшли ми пробитий осколками рибальський човен і почали переправу назад, на лівий берег Дніпра, вичерпуючи воду руками під обстрілами ворожих БТР. Пізніше я дізнався, що перша переправа через Дніпро захлинулась, натрапивши на стіну загороджувального вогню. Потім було вже друге успішне форсування Дніпра, після значного накопичення сил нашими наступаючими військами», - згадував Іван Олексійович.

Потім звільняв фронтовик Запоріжжя, Дніпропетровськ, Кривий Ріг. Брав участь І. А. Крохмаль і в боях за визволення Польщі, Румунії, Болгарії, Угорщини, штурмував Берлін. А День Перемоги зустрів у Чехословаччині, куди командування перекинуло їх 15-ту стрілецьку дивізію.

Славний бойовий шлях! На грудях у фронтовика І. А. Крохмаля сіяли золотом бойові ордени: Орден Червоної Зірки, Орден Слави 3-го ступеня, Орден Вітчизняної війни, Орден «За мужність», 15 медалей. Але особливо пишався фронтовик медаллю «За оборону Сталінграда».

Ми, школярі села Шульське, горді за те, що були і в нашому селі такі люди. Помер Іван Олексійович 9 червня 2013 року на 90-му році життя. Війна закінчилася 70 років тому, але час не послабив біль. Ми будемо завжди пам’ятати тих, хто ніколи не прийде. Подвиги солдат Великої Вітчизняної назавжди залишиться в наших серцях. Низький уклін Вам ветерани!



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал