Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка6/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39

Кіценко Каріна,

учениця 9-А класу Нововодолазького НВК

Нововодолазької районної ради Харківської області.

Керівник: Трегубова О.А., вчитель історії Нововодолазького НВК


З кожним роком усе далі відходять від нас події Великої Вітчизняної війни. Давно закопані окопи, зарубцювались рани колишніх солдат, але наша пам'ять щоразу повертається до минулого, адже те, що звідано і пережито, не забудеться ніколи! Це подвиг, якого не знала історія! Скільки б не змінювалось поколінь на землі, вони повинні знати, що таке фашизм, що таке війна, яких мук і страждань вона принесла і скільки втрат поніс тоді радянський народ. Ми повинні пам'ятати це, аби не допустити ще однієї страшної війни, адже ІІІ Світової - бути не може, бо не буде переможців…

22 червня 1941 року на нашу Батьківщину напали німецькі загарбники. Почалася Велика Вітчизняна війна, яка тривала чотири роки, вона стала найголовнішим вибухом подій минулого століття. Війна була жорстокою і нещадною, вона не жаліла нікого, вбивала і забирала у людей все , що тільки можливо забрати . Війна була дуже тяжкою для всіх, адже вороги напали зненацька , коли ніхто й не чекав . У німців було набагато більше танків, літаків і зброї, але жоден з українців не здавався і навіть у самі тяжкі часи, вірили, що ворог буде розбитий і ми переможемо . Ця війна охопила багато міст , сіл і країн . Вона лишила після себе кривавий слід у кожній родині. Не оминула й мою родину Моя бабуся народилася через 5 років після війни, але її мама, Голубнича Галина Григорівна, 1921 року народження. Коли почалася війна, прабабуся булла молодою, їй було всього 20 років. Вона дуже багато розповідала про життя на Україні в роки війни. Галина Григорівна, закінчивши навчання, вивчилась на вчителя молодших класів. Не встигла вона попрацювати, як на її Батьківщину прийшли німці. З її слів ми дізнались, що війна була найстрашнішим періодом її життя. Вона розповідала , що навкруги стріляли, бомбили, вбивали невинних людей, а молодь забирали до Німеччини,щоб безкоштовно працювали. У містах і селах залишались тільки старі люди і маленькі діти , бо всі молоді чоловіки були на війні . Німці ходили по селах і забирали все , що тільки можна було з'їсти і залишали дітей і старих без їжі . А хто чинив опір, того розстрілювали і палили житло, яке було єдиним прихистком для людей . Також прабабуся розповідала , що між німецькими солдатами теж були хороші люди. Деякі приходили в будинки людей раніше офіцерів і попереджали про те , що невдовзі молодь з цього села будуть забирати до Німеччини і відбиратимуть їжу . Тому всі , хто міг кудись заховати дітей , ховали . Моя бабуся два тижні просиділа в погребі . Їй мама потайки передавала їжу і воду. Люди переживали страшні страждання . Мешканці сел і міст потайки від німців , вночі хоронили наших солдат .

Брат моєї прабабусі, Волощенко Андрій Григорович, закінчивши школу з золотою медаллю, пішов на війну. Жив він на Полтавщині і після того, як його відправили на військові навчання до Києва , він потрапив на фронт . В першому ж бою в Дніпропетровській області він загинув. Але його батьки цього не знали і все своє життя віддали на пошуки сина , намагались знайти хоч якусь звістку про сина , але все було марно. І в 1966 році його сестра , Галина , відправила звістку в газету "Піонерська правда" , в результаті чого діти , які проживали на Дніпропетровщині, відгукнулись і відправили лист у її, Новоселівську школу, в якій вона працювала, про те, що її брат, Волощенко Андрій Григорович, похований у Братській могилі в селі Жовте Дніпропетровської області . Після цієї звістки , прабабуся дуже хотіла відвідати могилу свого брата , якого так довго шукала . Але за станом здоров’я , так і не змогла цього зробити .

Моя бабуся дуже полюбляла слухати розповіді від мого прадідуся , Голубничого Олександра Антоновича , 1918 року народження, який теж пережив страшні роки війни. Їй було цікаво дізнатись якомога більше про ті часи. Часто, коли у її тата була вільна хвилина, він розповідав про війну і про їх перемогу у цій безжальній війні . З його розповідей бабуся дізналась, що він на час війни служив в залізничних військах. Ці війська після відступу ворогів відбудовували залізниці і мости , які німці усіма своїми силами намагались зруйнувати для того , щоб по цих залізничних коліях не перевозили нашу військову техніку на фронт. Вони працювали при будь-яких умов: чи то сніг , дощ , сильні морози , по коліна в воді і в багнюці . І як їм не було тяжко, вони терпіли все, заради перемоги, яка невдовзі настала.

Настав той, довгоочікуваний день, коли наші солдати дійшли до німецького кордону і штурмом взяли столицю фашистів - Берлін. Цей день тримає у пам'яті кожен , хто пережив ці страшні часи , адже це був День перемоги , 9 травня , 1945 рік , весна . Повернувся Олександр Антонович додому у 1947 році з орденами й медалями , які свідчили про мужність , відвагу і силу волі .

Війна забрала 27 мільйонів людських життів , які вже неможливо було повернути. З тієї страшної пори пройшло майже сімдесят років , але ми повинні завжди згадувати добрим словом своїх дідів , прадідів , і всіх , хто брав участь у битвах за щасливу долю нашої Батьківщини . Ми низько схиляємо голову та коліна перед їхнім подвигом. Ми щиро вдячні їм за мужність, хоробрість і відвагу! Ми вважаємо їх героями, адже у цій перемозі є і їхня краплина крові. 


У ЇХНЮ МОЛОДІСТЬ ВВІРВАЛАСЯ ВІЙНА
Кобиш Валерія,

учениця 8 класу Перемозької загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів Лозівської районної ради Харківської області

Керівник: Куштим Л.О., вчитель історії та правознавства


Дана робота – це дослідження долі покоління суворих 40- років, чия молодість припала на воєнне та повоєнне лихоліття. Для автора вони не просто прабабусі й прадідусі, це тісний генетичний зв'язок поколінь, це жива історія, скарбниця мудрості, величі людської душі,незламності духу, проста селянська філософія і дороговказ у майбутнє.

Через історію своєї родини учениця проводить паралелі між власним родоводом – родинами Шмадченко , Гільтій та історичними подіями рідного краю,зокрема в селах, що раніше знаходились на території Лозівського району. У спогадах очевидців ми бачимо події війни 1941-1945 років очима молодих людей, яким ледве виповнилося 16-18 років. Вони і учасники подій, і очевидці, тому кожен спогад для них – це заново пережиті моменти життя, часто болісні і гіркі. У війні гартувався їх характер, мужніли їх серця, вони швидко дорослішали,та не черствіли їхні душі, не зневірилися, не розгубили життєстверджуючого оптимізму.

Гортаючи сторінки спогадів про ці страшні роки, починаєш все більше усвідомлювати небезпеку загрози війни і цінність миру.Чому війна може навчити людину? Перш за все цінувати мир та об’єднуватись заради нього. Цінувати можливість бути поруч з близькими, а не чекати їх роками з фронту. Вільно кохати, а не отримувати «похоронки» на наречених. Спокійно йти по вулиці, а не бігти мерщій в бомбосховище. Купувати в магазині свіжі булочки, а не пекти хліб з лободи.
«ВІЙНА У СПОГАДАХ ОЧЕВИДЦІВ»
КодуноваАльона, Кодунова Таміла Пасічник Анастасія,

учениці 8,3 класів Миколо-Комишуватського навчально-виховного комплексу

(загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-дошкільний навчальний заклад)

Красноградської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Шкаляр Віктор Володимирович, вчитель Захисту Вітчизни та музики

Керівник: Молдован Ріта Михайлівна, вчитель початкових класів


Дана робота – спроба переглянути історію війни шляхом документування усних спогадів військовослужбовця, учасника бойових дій на Далекому Сході, Власенка Павла Лаврентійовича.

Автори роботи відтворили власні враження, які виникали після зустрічей з вдовою та донькою Павла Лаврентійовича. Вони поділилися інформацією про події воєнних 1941-1945 років, яку розповідав свідок і учасник бойових дій. Це усвідомлення того, що не щезне з пам’яті людської, не піде в забуття великий подвиг нашого народу – його битва, його перемога над фашизмом. Хай звершене батьками і дідами усім поколінням, яке пройшло війну, наснажує нас на добрі справи в ім’я зміцнення Української держави, створення всім, хто живе в Україні, щасливого і заможного життя.



«А кат стояв у дітей за спиною…»
Коромихін Олександр, Бублик Ірина,

учні 8 класу Бердянського НВК Зачепилівської районної ради

Керівник: Бублик Оксана Олексіївна, вчитель історії
Велика Вітчизняна війна… Страшна війна ХХ століття, пекуча рана, яка болить. Воїни-переможці проявили мужність,боролися до останньої краплі крові, вистояли і перемогли. Для України ціна тієї перемоги жахлива – мільйони людських життів, зруйнована економіка. Кожен другий воїн поліг у боях, кожен другий з тих, хто залишився у живих, був поранений.

Гоїлися рани, зростали повоєнні покоління… 70 років тому земля нашої, нині незалежної держави, була звільнена від завойовників. Все менше залишається учасників, ветеранів війни. Честь їм і слава! Вічна пам’ять загиблим!

9 травня 1945 року назавжди ввійшло в історію як день врятування людства від фашизму, як День Перемоги у найбільшій і найкривавішій війні на нашій планеті.

Понад 46 місяців – з червня 1941-го по травень 1945-го палало полум’я війни, нищилися матеріальні і культурні цінності, духовні надбання суспільства.

Для українців, як і для всіх інших народів, об’єднаних тоді у СРСР, Велика Вітчизняна війна була боротьбою за право на вільне життя, за свою землю, за гідне майбутнє. Це була справедлива, визвольна, священна війна проти підступного і жорстокого ворога, який виношував плани перетворити на рабів народи Європи.

70 років минає від незабутнього травня 1945 року, а й сьогодні величезний подвиг захисників і визволителів Вітчизни символізує тріумф справедливості, залишається невичерпним джерелом патріотизму та великої віри у свої сили.

Стрімко збігають роки. Усе менше залишається тих, хто наближав Перемогу. Виросли уже правнуки героїв, котрі щедро полили своєю кров’ю священну землю Батьківщини, врятували її від страшної коричневої чуми.

Існує ціле покоління, чиє дитинство припало на часи Великої Вітчизняної війни. Їх так і називають - діти війни.

Зруйновані будинки та звуки пострілів, повітряна тривога та «похоронки» з фронту. У половини дітей війна відняла батьків, бабусь та дідусів, братів та сестер. Таке горе не порівняти ні з чим.

Замість дитячих пісеньок діти війни чули розриви бомб, замість чистого неба бачили літаки-бомбардувальники. Багато дітей тоді не знали, що таке іграшки. Дівчатка зберігали як зіницю ока єдину пошарпану ляльку, а хлопчики грали гільзами від патронів та снарядами. Від таких «іграшок» часто траплялося лихо.

Дітям війни рано довелося ставати дорослими. За ними нікому було доглядати. Адже їхні батьки або воювали, або трудилися з ранку до вечора. Або батьків вже не було ...

Часто в 14-15 років діти війни вже починали працювати, як дорослі: на заводах, в полі або в госпіталі. Вони вчилися мужності, витривалості, кмітливості.

Зараз діти війни вже стали бабусями і дідусями. Їх потрібно поважати, адже війна відібрала у них дитинство. Вони впоралися з таким, що нам і не снилося.

Нажаль, сьогодні дітям на сході України доводиться, як сімдесят років тому, нашим дідусям і бабусям, чути грім від снарядів, від яких доводиться переховуватись у підвалах. Чути жахливе слово «війна».


«Діти про війну»
Краснобрижа Дарья,

учениця 5-Б классу Харківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 80

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Краснобрижа Олена Анатоліївна,

вчитель української мови та літератури
Стихи живут своей ,особенной жизнью…

Порой они приходят нежданно, порой долго держат в раздумьях перед своим приходом , а иногда будят просто ночью. Но трудно, трудно их услышать за ворохом дел, за суетой, когда мы сами -не сами. Тогда они ждут.

Они терпеливо ждут каждого из нас .Не думайте , что они будут так просты. Иногда они уводят в глубину , таящуюся между строк , туда, где смысл скрывается за спиной букв, туда, где смысл теряется в волнах внутренних переживаний , туда, где мы сами с собой…и вдруг мы возвращаемся и видим мир! Он не черный, он не белый, он –цветной…

Говорят, что, когда грохочут пушки, молчат музы. Но от первого до последнего дня войны не умолкал голос поэтов. И пушечная канонада не могла заглушить его. Никогда к голосу поэтов так чутко не прислушивались.

Война - не только плацдарм героических подвигов и кровавых боев с врагом. Война – это великое испытание для всего народа в верности родной земле, предельное напряжение человеческих сил во имя победы. Война – это миллионы человеческих судеб, оборванных в самом расцвете, миллионы не сбывшихся надежд, миллионы не рожденных детей.

В Великой Отечественной войне мы потеряли около 27 миллионов своих сыновей и дочерей. Все они хотели жить, мечтали, любили.

Грядущие поколения должны об этом знать и помнить всегда. Ежегодно в нашей школе проводится конкурс стихотворений о войне, которые мы написали сами.

Войну я знаю только понаслышке,

Мой дед еще ребенком был тогда.

Я о войне читала только в книжках,

Но боль ее в душе моей всегда.

Война к нам постучалась в 41,

С ней слезы, горе постучались в каждый дом.

Мои ровесники, мальчишки тех времен,

В бой уходили из-за парты школьной.

Они не боялись ни смерти, ни боли,

Им очень хотелось, чтоб не было воин,

Чтоб Родины неба не рвали зенитки,

А мир засиял бы от детской улыбки.

Я знаю, что отдали жизни свои ради этого

Мальчишки того военного времени.

И мы никогда не забудем с тобою

О подвигах этих смелых героев.

Сегодня, в день Мира, 9 Мая,

С болью и грустью войну вспоминая,

Мы вам говорим большое спасибо

За солнце, за небо, за мир и покой,

За счастье свободно в стране жить родной.

Бондаренко Викторія, випукниця Харківської спеціалізованої

школи І-ІІІ ступенів № 80 Харківської міської ради Харківської області


УКРАЇНСЬКІ ОСТАРБАЙТЕРИ: РАБИ ЗІ СХОДУ
Кривенко Інна, Пискун Інна, Захожий Іван, Баєв Микола,

учні 8 класу Чернещинського НВК, члени гуртка «Історичне краєзнавство»

Зачепилівського районного Будинку дитячої та юнацької творчості

Керівник: Четвертак Світлана Михайлівна, вчитель історії


Усе більше років віддаляє нас від Великої Вітчизняної війни, все менше очевидців того лихоліття. Війна торкнулася кожної сім’ї, скалічила не одну людську долю. Час стирає з пам’яті багато подій життя, але ніколи не забудуться важкі воєнні роки. У кожного доля склалася по-різному: одні брали участь у бойових діях, другі були партизанами, а третіх насильно вислали з рідної землі до фашистської Німеччини.

Друга світова війна важким тягарем лягла на плечі тих, кому довелось з нею зустрітися сам на сам: скільки життів вона забрала, скільки надій не здійснились. Війна була трагедією для нашого і всіх народів світу. Фашизм – це страшна політика, вона не зважала на те, кого обирала своїми жертвами. Її завдання – закріпачити, принизити, розтоптати. Її мета - раби. І чим більше, тим краще…

Багато подій в історії Другої світової війни досліджені оцінені не на належному рівні. Серед них і проблема остарбайтерів. Тому мета нашої роботи прослідкувати одну із трагічних сторінок Другої світової війни – долю жертв фашистської політики у відношенні «українських остарбайтерів». Ця проблема недостатньо висвітлена у історичних посібниках. Дослідницьких робіт видано мало і вони відсутні у бібліотеках. Дізнатися про ті події ми змогли під час індивідуальних бесід з колишніми остарбайтерами. В роботі, головним чином, використані індивідуальні документи і інтерв’ю колишнього остарбайтера Оданець Григорія Юхимовича – уроженця села Чернещина, 1927 року народження, які зберігалися в кабінеті історії нашої школи, сільської бібіліотеки, а також наслідки спілкування із дітьми і онуками Григорія Юхимовича. Особистого спілкування із такими людьми вже не буде ніколи, бо вони пішли із життя.
СПОГАДИ ФРОНТОВИКІВ СЕЛА РЖАВЧИК ПЕРВОМАЙСЬКОГО РАЙОНУ
Кузьменко Вікторія,

учениця 9 класу Ржавчицької загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів

Первомайської районної державної адміністрації

Керівник: Кравченко Світлана Олександрівна, вчитель історії та правознавства


Історія нашого народу полита слізьми та кров’ю... Скільки страждань випало на його долю! В роки війни він не корився ворогам, воював за свою волю, незалежність, право називатись народом. Війна - найстрашніше, що є на землі. Для нас остання війна – Велика Вітчизняна – вже далека історія... Та чи така далека?! Адже поки залишився хоч один солдат, який полив своєю кров’ю рідну землю, хоч один свідок тих страшних подій, доки матерії оплакують і чекають своїх синів, вона для нас – жива історія.

Війна почалася 22 червня 1941 року. Цей день записано в історії чорною фарбою: горіли міста і села, на які німецькі фашисти скинули бомби, летіли поїзди, смерть розкинула крила над колись мирною, квітучою Україною.

Але марно сподівались вороги на легку перемогу. Народ в єдиному пориві піднявся на захист рідної землі, показав світові приклад нескореності і мужності, любові і ненависті.

І прийшла весна 1945 року, а з нею – Велика Перемога, за яку віддали життя мільйони наших співвітчизників. Для сьогоднішнього покоління є священним обов’язком зберегти пам’ять про подвиг учасників Великої Вітчизняної війни, як сказав поет: «Це потрібно не мертвим, це потрібно живим!»

На фронти Великої вітчизняної війни із села Ржавчик пішло 250 чоловік, майже всі у 1941 році. Воювали на різних фронтах, практично повсюди. Окрім кількох сержантів та старшин, троє були офіцерами, більшість – рядові, стрільці.

Капітан Зозуля Павло Платонович, українець служив у 1191 стрілецькому полку 358 стрілецької дивізії, загинув 03 червня 1944 року. Похований у м. Демидов Смоленської області.

Лейтенант Гончаров Василь Григорович, росіянин, помер від ран 02 грудня 1942 року. Похований у Невельському районі Псковської області.

Молодший лейтенант Вепрецький Олександр Терентійович, 1913 р. н., українець, команд взводу, пропав безвісті у серпні 1941 року.

В ході війни загинуло 153 чоловіка, в тому числі 86 пропало безвісті. Це половина загиблих, це свідчить про важкі, кровопролитні бої, в котрих наші бійці ціною величезних втрат знищували оборону гітлерівців, очищали від них рідну країну.

90 учасників Великої Вітчизняної війни із фронтів повернулись у село. Вони мали нагороди – ордени та медалі. Вони працювали, відроджували село. Донедавна ветеранів було багато, але час без жалю забирає їх.

Ось деякі прості біографії героїчного часу:

Чумак Павло Дмитрович , ветеран Великої Вітчизняної війни, згадує:

...У 1941 пішов на фронт, бойове хрещення в боях я пройшов під Смоленським. Був поранений у ногу. Рана виявилась важкою. Лікувався довго по різним госпіталям. Служив потім в Свердловську. Згодом потрапив на бронепоїзд, воював під Краснодаром. Там був поранений вдруге, у праву руку. Після госпіталю – знову на бронепоїзд. Потім став танкістом. З 1943 року на фронті. Визволяв Київ, Вінницю, Черкаси, Шепетівку в лавах 3-ої гвардійської танкової армії. Дійшов до Берліну. В місті Бреслау зустрів Перемогу. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями.

А ось спогади ветерана Великої Вітчизняної війни Литвин Олександра Івановича: В 1941 році евакуювався з ремісницьким училищем до Новосибірську. У 18 років пішов на фронт, воювати почав з Дніпра , був сапером. 13 березня 1944 року був поранений. Після госпіталю потрапив в артилерію. Під час війни пройшов Румунію, Угорщину, Югославію. У січні 1945 року був вдруге поранений. Потрапив до госпіталю, звідки мене вивезли на лікування до Єревану, де і зустрів Перемогу.

Читаєш рядки спогадів ветеранів і не полишає думка: як змогли витримати, пережити страшні роки війни зовсім молоді люди? А чи змогли б так ми? І ми схиляємо голови з повагою перед посивілими ветеранами.

А ось що згадує Ясенко Никифор Герасимович:

Після успішного закінчення технікуму, за розподілом, працював агрономом при Ново-Санжарському райземвідділі Полтавської області. Звідти я був призваний до рядів Червоної армії, де служив в 19 запасному артилерійському полку.

Я рахував дні до демобілізації. Так хотілося мені повернутися в рідне село, працювати в сільському господарстві, вирощувати хліб. Але нагрянула війна.

22 червня 1941 року, вже у складі 370 артилерійського полку, пішов молодший сержант на фронт. Мене зараховують у штат полка начальником радіостанції.

Перше бойове хрещення приймаю в жовтні 1941 року в Запорізькій області, де наш полк веде важкі бої. Після переформування полку продовжую бойовий шлях в складі 230 стрілецької дивізії, а потім в 1376 стрілецькому полку 417 стрілецької дивізії.

Брав участь в боях за визволення Румунії, а день Перемоги зустрів в Болгарії. За роки війни отримав 30 нагород. Бойові ордени: Червоної зірки, Вітчизняної війни ІІ ступеня, 3 медалі «За відвагу», медаль «За бойові заслуги», медаль «За перемогу над Німеччиною», болгарська бойова медаль.

Наше село Ржавчик може пишатися своїм танкістом – Героєм Радянського Союзу Волковським Володимиром Пилиповичем. Він яскравий приклад того, як з простого робітника війна зробила грамотного, зрілого командира. Він зумів проявити героїзм солдата, талант командира і по праву отримати високе звання.

Волковський Володимир Пилипович народився 14 квітня 1922 року у селі Миколаївка (це частина села Ржавчик). У 1941 році закінчив Дніпропетровський індустріальний технікум. Війна застала його коли він працював техніком-практиком. У 1942 році закінчив Армавірське піхотне училище.

В діючій армії з серпня 1941 року. Воював у Смоленську, під Москвою, Сталінградом, на Курській дузі. Рядовим на фронті, отримав медалі «За відвагу», «За оборону Сталінграда». Потрапив в училище і в 1942 – командир взводу в танковій роті. Проявив себе в боях, за що отримав орден Червоної Зірки. Був призначений командиром роти моторизованого батальйону автоматників 66 танкової армії. Це вже в переможному 1945 році. А командиру роти всього 23 роки! Війна навчила воювати. Він пройшов важкий шлях солдата. Йому довірили життя солдатів, які годилися йому в батьки. Армія наступає в Польщі. Волковський зі своєю ротою ходив по тилам противника. У районі міста Іновроцлав рота знищила велику кількість фашистів – фаустників, винищувачів танків, самих небезпечних для танкістів ворогів. Мужність і командирська майстерність В. Волковського відмічена орденом Олександра Невського і медаллю Польщі.

Взагалі у січні 1945 року рота В. Волковського пройшла з боями 600 км., приймала участь у боях за оволодіння 7 міст, сотень населених пунктів. Було знищено 350 солдат противника, більше 60 винищувачів, танків. За ці бої В. П. Волковський отримав звання Героя Радянського Союзу. Після війни В. Волковський служив в армії, закінчив академію, став полковником. Помер 20 жовтня 1971 року.

У 1984 році у селі Ржавчик було свято. Урочисте відкриття пам’ятника – бюст В.П. Волковському. На свято приїхали родичі героя, було багато гостей. Більш 20 років стоїть пам’ятник, як дань пам’яті, поваги до солдатської відваги і мужності нашого земляка.

Де тільки не воювали наші земляки. Стояли на смерть під Смоленськом, під Москвою, Сталінградом, воювали на морі. З боями пройшли Україну, визволяли Румунію, Угорщину, Югославію, дійшли до Берліну. Немає у нас в селі родини, яку б обминула війна. Нелегко було заліковувати рани, заподіяні війною.

70 років минуло з того часу, як відгриміла війна. Заросли травою окопи, занесло весняними водами воронки від вибухів мін і снарядів, але не стихає наша біль за тими, хто віддав своє життя за мир і щастя на землі.



ВІЙНА ОЧИМА ДІТЕЙ
Кузьменко Тетяна,

учениця 11 класу Біляївського навчально-виховного комплексу

Первомайської районної державної адміністрації

Керівник: Тетаренко Світлана Миколаївна, вчитель історії


Війна – яке страшне слово. Воно чорного кольору. Час віддаляє її від нас. Йдуть з життя ті які зіткнулись з нею віч-на-віч, хто здобував перемогу на фронтах, з кожним роком їх стає все менше і менше і тому так важливо зберегти пам'ять про подвиг.

Війна позбавила дітей дитинства. Зараз ми і вони самі себе називають діти війни. Що вони пам’ятають про неї, яким було їх дитинство у післявоєнний час. Про це йдеться в цій роботі, в якій записані спогади Моісеєвої Людмили Володимирівни, яка народилася у 1941 році, жительки села Біляївка Первомайського району Харківської області.

Зі спогадів Моісеєвої Людмили Володимирівни, жительки села Біляївка Первомайського району Харківської області, 1941 року народження.

Я народилася напередодні війни і саму війну пам’ятаю мало, але добре пам’ятаю розповіді про неї моєї мами.

В той час ми жили в селі Бунакове Лозівського району. В перші дні війни мій тато і дідусь пішли на війну, а жінки і діти залишились вдома. В нашому селі проходили дуже жорстокі бої. Триста тисяч наших солдат потрапили у вороже кільце і не могли вийти з нього. Солдати йшли через село спочатку в одну сторону, потім повертались назад, шукаючи вихід з оточення. Чоловіки були дуже виснажені, обірвані, серед них було багато поранених. Місцеве населення допомагало їм чим могло. В нашій хаті часто залишались на ніч солдати. Місцям всім не вистачало, спали покотом на долівці, я спала у мами на ногах. А вранці, прокинувшись, солдати дивувались, що за всю ніч не чули дитячого плачу. Вони по черзі брали мене на руки, гралися зі мною, часто плакали, згадуючи власних дітей.

Нас постійно бомбардувала фашистська авіація. Ми постійно бігали ховатися до погрібця або в окоп під час нальоту. Коли я почала говорити, то моїм другим словом після слова «мама» було слово «окоп». Коли в село ввійшли німецькі танки, ми також ховались в погрібці, і танк, пройшовши по нашій садибі, зачепив його. Нас засипало землею, але жінки змогли вибратись на поверхню. Після бою всі луки були встелені тілами наших загиблих воїнів. Вічна їм пам'ять. В кожній хаті голосили і плакали жінки, згадуючи своїх чоловіків, батьків, синів.

Німці, увійшовши в село, почали відбирати у людей харчі: птицю, яйця, молоко, свиней, мед. Але були серед і такі які допомагали мирним людям. Так сусідський хлопчик захворів на стрептодермію, все його лице було вкрите виразками і німецький солдат, покачавши головою приніс ліки, які допомогли хлопчику. А мені постійно давали шоколад, я була маленька, гарненька і білява і німці гралися зі мною, мабуть згадували своїх дітей. А мама нервувала і боялася щоб вони не заподіяли мені ніякої шкоди. А коли вже в село зайшли румуни, то люди тікали – хто куди, бо румуни були жорстокішими від фашистів. Я пам’ятаю як мене і малих сусідських дітей посадили в тачку і везли на ній, тікаючи до лісу. Це все, що я пам’ятаю про війну.

Після війни ми переїхали до села Максимівка Олексіївського району, і я пішла до школи в перший клас. В той час з війни повернувся мій дідусь і ми жили вчотирьох в маленькій хатині. До школи потрібно йти пішки кілометри три. І я ходила з задоволенням, не зважаючи ні на дощ, ні на сніг чи ожеледицю. В класі зі мною було багато дітей і всі були різного віку, але всі хотіли вчитися. Жили тоді всі переважно в страшних злиднях. Деякі діти не ходили до школи, тому що їм нічого не було одягти і взути. Особливо важко було дітям де було багато дітей. Часто в них на четверо дітей були одні чоботи, і ті, батьківські і тому ці діти ходили до школи по черзі.

Мені пощастило. Я була у батьків одна і мене балували. Одного разу дідусь привіз мені з міста червоні шкіряні чобітки. Яка це була радість, яке диво! Всі діти з села зібралися біля мене, торкалися на дотик, просили приміряти. А коли я приходила додому, то ставила свої чобітки на підвіконня, щоб всі хто проходив мимо хати бачили мою обнову. Тим жінкам, яким поталанило знайти плащ-палатку чи парашутну тканину в німецьких окопах було в що взути і одягти своїх дітей. З плащ-палаток вони шили взуття яке називали чунями. А тканину фарбували бузиною та цибулинням і шили одяг. Дуже бідно жили в той час.

Я пам’ятаю Новий рік у школі, іграшки на ялинці які ми робили самі. Що таке іграшки ми взагалі не знали, робили ляльок із кукурудзяних качанів, а меблі ліпили з глини. На Різдво діти ходили колядувати, щедрувати, посівати. Я пам’ятаю як один раз старші хлопці прийшли до нас посівати, вони почали співати колядки та сипати мені на лежанку пшеницю, а серед пшениці були різнокольорові цукерки – горошок, який тоді був для мене сюрприз! Цукерки для нас були в дивину, навіть самі простенькі – «подушечки». Іноді бабуся мені давала мені шматочок цукру.

Тоді кожній родині давали мішок зерносуміші з кукурудзи, соняшника, пшениці, жита, і ми кожен вечір сідали на долівку та перебирали цю суміш, кожне зерно окремо, а потім здавали це зерно в колгосп для посівної.

Влітку дорослі з раннього ранку і до ночі працювали в колгоспі. А я доглядали вдома домашнє господарство. Я повинна була пасти гусей, погодувати свиню, перепнути та напоїти теля, зустріти ввечері корову. Щоб покормити свиню, треба було підняти велике відро з кормом і висипати його в корито. Сама я його підняти не могла і мені допомагали мої подружки. Перепнути теля для мене також було великою проблемою, бо не я його вела, а воно мене тягло куди йому заманеться. Ввечері коли поверталися корови, вони поверталися з гори через луки на яких росла висока осока. Я була маленького зросту і у високій осоці не могла знайти свою корову, тоді я починала гірко плакати, поки мій плач не чули дорослі, тоді вони допомагали мені знайти мою корову і гнали її до нашого дому. І так повторювалось кожного дня. Дуже часто, не дочекавшись дорослих я засинала на вулиці біля хати.

Потім моя мама влаштувалась працювати на цегляний завод і ми перебралися до села Біляївка. Я почала ходити до школи в селі Суданка. Взимку в школі було дуже холодно, навіть чорнило замерзало в чорнильницях. Деякі діти були взуті у резинові чоботи так у них ноги примерзали до підошви.

Особливо був дуже важким 47 рік. Йдучи на роботу мама залишала мені трішки хліба, змоченого водою з сіллю, а один раз на тиждень давала хліба з цукром. Це була моя їжа на цілий день. Мені постійно хотілося їсти, тому я і інші діти ходили по вулиці в пошуках чогось, що можна з’їсти.

Одного разу ми побачили як до складу заносили макуху. Склад був збудований нашвидкуруч, в нього навіть не було фундаменту, нам легко вдалося зробити підкоп, через який ми пробиралися до складу і їли макуху. Їли ми тоді квіти акації, кульбабу, щавель, дикий часник, з лободи на сухій сковорідці пекли оладки. Одного разу, одна дівчинка винесла на вулицю цілого оселедця, і ми порівну розділили його на усіх дітей. Ми були дружними, завжди ділились і допомагали один одному. Влітку, ми діти заготовляли хмиз, збирали вугілля біля залізниці. Від школи нас посилали збирати колоски на полі після косарки, щоб жодна зернинка не пропала, збирали довгоносиків на буряках, хлопці виливали ховрахів на полі.

Ще пам’ятаю, як до нас в село привезли перший раз кіно. Це був фільм «Повесть о настоящем человеке». Ми всі діти сиділи перед екраном, замість якого було простирадло. Коли в кадрі з’явився ведмідь, то ми, діти з криками повискакували на вулицю.

Ось таким було моє дитинство. Такого дитинства я не побажаю нікому.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал