Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка5/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39

МІРОШНИК ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ: ЖИТТЯ ЯК ПОДВИГ

Дяченко Олена,

учениця 11 Б класу Мереф’янскої загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №6

Харківської районої ради Харківської області

Керівник: Безноско О. В., керівник шкільного історико-краєзнавчого музею


В шкільному історико-краєзнавчому музеї Мереф’янської ЗОШ І-ІІІ ст.№ 6 зібрано чимало свідчень про Другу світову війну, а сам: про участь в війні наших жителів Мерефи. Гортаючи матеріали, мою увагу привернув опис про Мірошника Володимира Івановича.

Народився Мірошника В. І. в м. Мерефа 14 вересня 1926 року. Батько – Мірошник Данило Климович був солдатом у Першу світову війну, пройшов німецький полон, працював візником у колгоспі. Мати Мірошник Мотря Денисівна була домогосподарка .

Змалку Володимир бачив ,як люди заробляють собі на хліб, змалку був активним членом сім’ї., допомагаючи батькам. Пасти корову, заготовляти їй траву-було його обов’язком.

У 1941р. хлопець закінчив « на відмінно» 7 класів. Але так як грошей у сім’ї не було, а військових годували і одягали, то вступив до Харківського військового училища. Але війна з фашистською Німеччиною (1941-1945) внесла корективи в подальше його життя.

Воєнні роки для нього це: участь у партизанському русі на Харківщині ,школа партизанського руху,діюча армія, після визволення Мерефи від німецьких окупантів, окопи на річці Донець, де зустрівся з батьком, який працював на мостопоїзді на відбудові зруйнованого моста через Донець. Там захворів малярією, від якої ледве виходили вже вдома демобілізованого (ледь живого) молодого солдата. І в 1944р. Володимир Іванович почав навчання у Харківському технікумі залізничного транспорту.

Тільки завершилась війна нове горе спіткало людей  голод 1946-1947 рр. Щоб врятуватися від голоду працював після технікуму на залізниці в Гудормесі на Північному Кавказі. Дуже хотів повернутися в Україну ,що по тогочасним законом було дуже важко. Але це йому вдалося. І з 1948р.займався електрифікацією сіл Харківської області. А згодом організував і очолив, зібравши колектив, Мереф’янського відділення «Сільєнерго» У 1953р. В.Д. Мірошник почав навчання на вечірньому відділенні Харківського інститута механізації та електрифікації сільського господарства. А після скасування вечірнього відділення, перейшов і закінчив в 1959р. Харківський автодорожній інститут і одержав диплом інжера-механіка. З цього часу почався новий етап його трудової діяльності .

Згодом був обраний депутатом Мереф’янської міськради, організував спорудження системи колодязів для населення, прокладання доріг, виділення цілої вулиці для забудівлі житла для своїх монтерів,

Вже рік і його блискучі організаторські здібності , титанічну працездатність і виняткову порядність цінували не лише люди, з якими він працював, а помітили і керівні органи Харківщини.

Вже на більш відповідальній керівній роботі. Обізнаний з усіма сторонами життя людей, він бачив всі їх труднощі і свою роботу спрямував на їх подолання. Де б він не працював, скрізь головним в роботі було забезпечення добробуту людини. Всі свої турботи, негаразди, несправедливості несли до нього, впевнені, що отримують допомогу. Скрізь залишались добрі сліди його діяльності: колодязі, дороги, магазини кінотеатри, дитсадочки, школи, електрифікація, телефонізація, газифікація, міжколгоспна здравниця «Золотий колос», добра пам'ять людей.

Усі свої роки В.Д. Мірошник був патріотом України. У роки брежневсько-сусловського гоніння на все українське, не відмовився від рідної мови. Він вів роз’яснювальну роботу з підлеглими , які оцінивши «політичну ситуацію», під час всесоюзного перепису населення записували ,що їх рідною мовою є «російська». Хоча, як і більшість сільських жителів , як правило, нею не спілкувалися.

Напружена праця без вихідних і свят почала помітно підривати здоровя. І сім’я таки умовила його вийти на пенсію. Честолюбивим наступникам Воодимира Даниловича приносив чимало неприємних хвилин його стиль роботи, його відношення до праці і трударів, коли доводилося чути від людей: «Нема на вас Мірошника!».

Помер раптово 1 квітня 1997 року від серцево - судинної недостатності. Помер вдома, у хаті, ним побудованій. Ховати приїхали трудівники і керівники з області, міста, району, люди, для яких він намагався зробити якомога більше і якомога краще.


Його поважав народ і високо цінувала держава. Володимир Данилович – Герой Соціалістичної праці, кавалер найвищих державних ордерів, числених медалів, починаючи з Медалі «За перемогу у Великій Вітчизняній війні», Почесних Грамот, медалей Лауреата Виставки досягнень у народному господарстві. Він був енергійною, талановитою, вимогливою до себе і оточуючих, розумною, працьовитою, красивою, щасливою Людиною.

Я вважаю, Володимир Данилович Мірошник – людина, варта доброї пам’яті. Його робота гідна наслідування. Бо люди, праця яких веде до покращення життя кожного, забезпечують розквіт держави, навчають молоде покоління працювати з повною віддачею на благо майбутнього рідної України.


Війна у спогадах очевидців»
Жиденко Тетяна,

учениця 9-А класу Нововодолазького НВК

Нововодолазької районної ради Харківської області.

Керівник: Трегубова О.А., вчитель історії Нововодолазького НВК


Пам’ять... Вона нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас зі старих фронтових фотографій, з тих речей, які зберігають колишні фронтовики, і не дає померкнути жодній героїчній сторінці історії перемоги над фашизмом. А ми, молоде покоління, про їхні бойові подвиги, їхнє воєнне життя можемо сьогодні дізнатися тільки з їхніх розповідей, кінофільмів, творів художньої літератури. Минають роки, відлітають у вічність. Минуло 70 років, відколи замовкли останні постріли гармат, настала тиша, прийшов на нашу землю мир довгожданий, вистражданий, оплачений найвищою ціною людського життя. Все далі відходять грізні і важкі роки Великої Вітчизняної війни, не згасає пам’ять про тих, хто не шкодував своєї крові, свого життя. Кожен із нас поділяє думку, втілену в словах: „Ніхто не забутий, ніщо не забуто”.

Велика Вітчизняна війна 1941 - 1945 років була найжорстокішою, найкровопролитнішою війною. За оцінками фахівців, в цій війні загинуло 27 млн.осіб, за неофіційними даними 50 млн. Це не тільки ті, хто безпосередньо воював на фронтах війни, і ті, хто працював у тилу, хто помер від голоду і непосильної праці, хто був відправлений до Німеччини або до концтаборів. Тому молодим юнакам та дівчатам, які тільки- но закінчили школу, довелося взятися за зброю та піти захищати свою Вітчизну. Моїй родині також довелося зазнати цього.

Мій прадід Килипко Іван Федорович, будучи молодим юнаком, пішов на фронт. З перших днів війни, він воював під Севастополем, де був поранений двома кулями: в ногу і груди. Місяць він пролежав в шпиталі, але думками був разом зі своїми товаришами. Одужавши, знову повернувся на фронт.

Після запеклого бою в 1943 році, їхній батальйон був оточений німецькими загарбниками і взятий в полон. В тяжких умовах дідусь перебував майже два роки, німці жорстоко знущалися над нашими солдатами, годували їх раз у день юшкою, через день давали шматочок хліба, примушували тяжко працювати. Тих, хто тяжко захворів, або не було сили працювати від голоду, вбивали.

А коли наші солдати здобули перемогу, мого дідуся було визволено з полону. Завжди, коли він згадував ті часи, на його очі наверталися сльози.

Моя прабабуся, Суржко Анастасія Дем’янівна, застала ці тяжкі часи. Ще сімнадцятирічною дівчиною, вона була відправлена до Німеччини з 13 червня 1942 року по 28 квітня 1945 року в місто Інкермюнде Штеттин на примусові роботи. По прибуттю в місто, бабуся пройшла біржу, комісію, і була відправлена до господаря на поле, де збирала картоплю. Пропрацювавши рік в господаря, бабуся і ще декілька наших жінок, були відправлені на воєнний завод по виготовленню пороху та боєприпасів. Там їм доводилося виготовляти кислоту. На заводі працювали майже одні жінки, разом з нашими працювали і німкені. Їх було дев’ять чоловік в бараці, і одна німка на ім’я Марія, завжди в пазусі приносила нашим дівчатам по шматочку хліба. За це її не любили та ображали інші німки.

Анастасія Дем’янівна була дуже відважною та хороброю дівчиною. Не побоявшись покарання , вночі, коли всі спали, вона підірвала склад, де зберігалися боєприпаси, патрони і порох. В нашій родині зберігаються деякі архівні документи, які засвідчують перебування моєї прабабусі в Німеччині, її свідоцтво про народження та її власна автобіографія.

Прабабуся пробула в Німеччині 3 роки, а потім була визволена Червоною Армією і повернулася на Батьківщину.

Ця війна забрала тисячі життів та принесла багато горя, але ми зуміли вистояти і здобути перемогу. Ми дякуємо і вклоняємося тим, хто захищав нашу Вітчизну, хто, не шкодуючи власного життя, йшов до останнього. Я пишаюся своїми прадідусем і прабабусею та вважаю, що всі повинні брати приклад з таких людей, як вони.

Ми ніколи не зможемо відчути жахи тих військових років. Як все минуле, чого ми не були ні свідками, ні учасниками, та Велика війна викликає у нас не згадування, а думки ... Ми не згадаємо порослі бур'яном і іржею поля, прісний смак цегляного пилу на руїнах міст і сіл, запах смерті - не символічний , а реальний. Ми не можемо це згадати і заново пережити, тому що це було не з нами. 27 млн. наших людей - чоловіків, жінок, дітей - забрала війна. Їм вже не допомогти. Вони не вимагають більше співчуття і участі. Але ми повинні про них пам'ятати! І ми пам'ятаємо про них!


СПОГАДИ З МОГО ДИТИНСТВА
Заночкіна Наталя,

учениця 9 класу Червонознаменівської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів Первомайської районної державної адміністрації

Керівник: Бабін Олександр Іванович, вчитель історії


Війна... Таке коротеньке слово, але скільки болю та горя, скільки крові, скільки сліз воно означає. Мало хто залишився з тих, хто воював. Коли хтось із них розповідає про війну, їх очі наповнюються слізьми. Так і йдуть вони через все своє життя непереможні, горді, в більшості своїй неграмотні, трохи незграбні, нічого не прохаючи для себе і вважаючи, що все те, що вони робили, здійснювали подвиги, не жаліли своєї голови, що все це вони робили заради майбутнього своїх дітей.

Люди, які навіть просто були дітьми під час війни і бачили ті жахи своїми очима до цих пір здригаються від слова війна, а ті, що були відправлені до Німеччини...

Ось, що розповідає людина, якій на момент початку війни було 6 років: «Був ранок 22-го червня. У той день було сонячно і досить спекотне. Ми з моєю матір'ю пішли у сусіднє село. Яке розташовувалося десь за 3-4 кілометри від нашого. В цьому селі жив наш родич, який був головою сільської ради. В нього було радіо і ми любили пити чай і слухати передачі. "Ніхто тоді не знав" - вона зітхає - «що ми в той день почуємо таке жахливе повідомлення. І ось ми сидимо у радіоприймача, і Левітан повідомляє, що нацистська Німеччина, порушивши всі мирові зобов'язання, о 4-й годині ранку розпочала військові дії проти СРСР. Він оповістив, що армади німецьких літаків, порушивши радянський кордон, бомбардують радянські міста і села, а сухопутні війська, незважаючи на відважну оборону радянських військ стрімко просуваються на схід. Ми тоді разом з мамою з жаху від почутого побігли додому. Різні думки завертілися в голові і здалося, що німці вже коло нашого села, але їх ще не було.

Всі чоловіки почали збиратися до військкомату, щоб надати опір нацистським агресорам. Прийшла все - таки біда і до нас, німці захопили наше село... Тяжко було тоді. Вже пора було готуватися до зими, а у нас ні теплих речей, ні їжі, ні взуття. А тут ще й німці майже у кожній хаті села, у нашій хаті в тому числі. Здорові такі, мерзенні, нахабні, а ще з ними й собака - дуже величезна! Мені здавалося, що вона розміром з корову. І німці, як нап’ються - починають їй подавати команди по німецькі: «Фас! Фас!» і показували на мене. В мене аж ноги підкошувались, я аж завмирала тоді від страху, а вона гарчала і кидалася на мене.

В селі тоді були жахливі події, моторошно згадувати. Червоноармійці, які не встигли відступити або були поранені переховувалися по домівках селян. А тим часом по селу так і бігали німці та їх співробітники із наших, так звані «поліцаї». Вони шукали солдатів і офіцерів Червоної Армії, щоб знищити їх. Обшукувалися будинки, сараї, сіновали і навіть колодязі! Шукали де тільки можливо! А коли знаходили, вели до насипу. Ми бачили, як їх заводили, як били палками і прикладами, а потім тих, хто витримав ці катування, ставили до стінки і розстрілювали. Це було просто жахливо! Ми чули грохот автоматів та кулеметів, стони поранених. А на наших очах ці кати підходили до них і стріляли в голову з пістолетів! Ми плакали і кричали, щоб вони перестали мучити людей, а вони сміялися і продовжувати свої безчинства.

Так ми дотрималися до зими 1941-1942 років. З наближенням радянських військ, стало ще неспокійніше. Німці лютували. Розстрілювали навіть мирних жителів, яких підозрювали у співробітництві з розвідниками Червоної Армії. Військ стало значно більше. Солдати були різні, деякі знущалися, деякі відносилися до нас добре.

Взимку ми ніколи не ночували вдома, тому що вдома були німці. Ні в якому разі не можна було палити світло, тому що вони можуть побачити та й у хаті навіть не дозволяли топити. Коли бачили дим то кидали гранати прямо в трубу. Ось так переживали зиму: по ярах та окопах.

Майже все літо ми провели у льосі, ховаючись від німців. Та не одні ми там були, а майже все село. І тільки було чути як недалеко від нас бомби підриваються. Нарешті ми дожили до наступного літа, а вже у вересні 1943 року нас з села німці почали евакуювали десь за Дніпро. Коли виїжджали з села (на гарбах), то лишень від'їхали кілометр, як загорілося наше село тільки дим і видно було. Доїхали до Дніпра, точно не можу сказати куди нас привезли. Зразу почали перебиратися на човнах на другий берег. Коли прийшла наша черга, з’явилися наші літаки й почали обстрілювати. Піднялася паніка. Ми ледве втекли до лісу. В бігах та в різних схованках пережили осінь.

Але попереду зима і додому якось потрібно повертатися. Все ж таки вдалося повернутися в своє рідне село Михайлівка, якщо його можна назвати селом, тому що залишилося всього 10 хатинок. Хоч серед них була і наша, але ж її заселили люди, які прийшли раніше. І нас п'ять сімей жили в нашій хаті.

Взагалі - каже бабуся - думала, що війну не переживу. Не можна передати, як було тяжко. Дай Боже, щоб ви цього ніколи не бачили» - каже і плаче бабуся.

І тепер, як і 70 років тому, страшні спогади живуть у серці кожної людини. Не сплять ветерани - не можуть забути загиблих однополчан. Їхня пам’ять тривогою б’є на сполох сьогодні в кожне серце: «Не допустіть війни!». І ми молоде покоління повинні пам’ятати, що завдяки нашим дідам та прадідам сяє сонце, квітнуть квіти, народжуються діти. І тільки ми можемо зробити своє майбутнє щасливим.



СЛОВО ПРО ВЕТЕРАНА ВІЙНИ
Захар'єва Поліна,

член гуртка «Юні ерудити» Первомайського районного Будинку

дитячої та юнацької творчості Первомайської районної державної адміністрації

Керівник: Глущенко Наталя Вікторівна, керівник гуртка «Юні ерудити»


Михаила Семёновича Тарасенко, участника боевых действий, инвалида Великой Отечественной войны, Почётного гражданина района знают не только жители села Алексеевка, где проживает ветеран. И это неудивительно. Ведь вся его немалая жизнь прошла на глазах у людей нашего района.

Годы берут своё… Но и в свои 85 лет ветеран большой оптимист, его бодрости духа стоит только удивляться. При встрече Михаил Семёнович – радушный хозяин – с подробностями рассказал о своём непростом жизненном пути. Вспомнил ветеран годы Великой Отечественной войны, а затем годы восстановления разрушенного войной сельскохозяйственного производства.

Родился Михаил Семёнович Тарасенко 20 июня 1927 года в посёлке Новый Масловского сельского совета, в многодетной семье. С раннего детства познал он нелёгкий крестьянский труд. После уроков в школе бежал Михаил на помощь отцу, который выпасал овец на пастбищах совхоза «Червоный», помогал матери, работающей долгие годы дояркой. Со слов ветерана, он до сегодняшнего дня ощущает запах и вкус брынзы, которую выписывали крестьянам на заработанные трудодни.

Михаил Семёнович вздыхает – кажется, всё это было совсем недавно. А в действительности очень и очень давно, ведь детство – самая лучшая пора в жизни, и каким бы оно ни было трудным, вспоминается как хорошее и счастливое.

Помнит ветеран и годы учёбы в стенах родной школы в совхозе «Червоный» с 4-хлетним сроком обучения, и учёбу в 5-м классе Новосёловской средней школы пос. Тарановка. Однако не суждено было любознательному пареньку получить такие необходимые знания. Всего две недели проучился Михаил в пятом классе, как грянула война.

На фронт ушёл отец, оставив на попечение матери 4-х детей. Вскоре посёлок был оккупирован немецкими войсками. Начались грабежи, аресты, погромы. Молодёжь угоняли на работы в Германию. Жители прятались в погребах и землянках.

«Война – страшное горе для людей. Особенно зверствовал враг при отступлении. Сжигал дома, расстреливал людей» — говорит Михаил Семёнович. Вспоминает ветеран, как в результате обстрела фашистскими самолётами стада домашнего скота была убита их корова и корова соседей. Парни же чудом уцелели, спрятавшись в овраге. А ведь корова тогда была единственной кормилицей для 4-х детей.

Помнит ветеран, и как они подростками вместе с взрослыми ходили в сёла Семёновку и Ефремовку хоронить людей, которых 17 февраля 1943 года расстреляли и живыми сожгли в церкви эсэсовцы.

16 сентября 1943 года наши войска третий раз и навсегда освободили посёлок от фашистов. Радоваться бы парню, но тяжелейшее горе настигает семью – подорвав здоровье непосильным трудом, умирает 29 сентября 1943 года мать. Что делать 16летнему подростку с малыми братьями и сестрой? Из­за отсутствия своего жилья они ночуют, где придётся, семья голодает. Не одну бессонную ночь провёл юноша, прежде чем принял решение. Отвез Михаил детей в детский дом пос. Дергачи, а сам пришёл в военкомат с просьбой направить его в армию.

Долго пришлось Михаилу убеждать военкома. Но всё же, 14 декабря 1943 года призывают юношу, которому ещё не исполнилось 17 лет, в действующую армию и зачисляют в 708 батальон аэродромного обслуживания. С того времени прошло уже почти 70 лет, а ветеран до сих пор помнит фамилию своего первого командира батальона – майора Волынца. Это он учил их, молодых солдат, осваивать воинские профессии в условиях военного времени.

С теплотой и любовью рассказывает ветеран о своих сослуживцах, с которыми начинал службу на аэродроме в г.Харьков, который размещался на территории нынешнего авиационного завода.

Три года помогал Михаил Семёнович совершать боевые вылеты нашим лётчикам. «Иногда без сна и отдыха в течение 2-х и более суток обслуживал самолёты, подвешивая к ним беспрерывно авиабомбы, особенно в период наступательных операций наших войск», — вспоминает ветеран.

День Победы встретил Михаил Семёнович в своём же 708 батальоне.

Получил младший сержант М.С.Тарасенко наконец и весточку из дома. С войны вернулся отец и забрал детей из детского дома. Как хотелось вернуться домой, повидаться с отцом, с братиками и сестрой. Вернуться домой – это значит быть самым счастливым...

Да, Великая Отечественная война заканчивалась, но не для М.С.Тарасенко. На протяжении ещё шести лет, до 26октября 1951года, служил Михаил Тарасенко в средней Азии. Успешно проходила воинская служба солдата в Туркменском военном округе. Свидетельством тому – похвальный лист командира части и начальника политотдела. Затем была воинская служба в Азербайджане.

После демобилизации вернулся М.С.Тарасенко в родной совхоз «Червоный». Вот и настало то время, которого так долго ждал. По рекомендации военкома поступил М.С.Тарасенко на работу охранником в Алексеевский банк, где проработал неполных 3 года. Но всегда Михаила Семёновича тянуло к земле, к родным полям, к крестьянскому труду. Вот почему молодой человек перешёл на работу в колхоз «Заря коммунизма» села Алексеевка, где работал плотником, а затем, окончив курсы трактористов, звеньевым по выращиванию сахарной свеклы. После объединения трёх колхозов в один – колхоз «Дружба» – Михаил Семёнович работал бригадиром тракторной бригады.

Последние 15 лет, ещё до выхода на пенсию, проработал Михаил Семёнович бригадиром животноводческого комплекса. Гордится ветеран, что в то время их бригада выращивала 4тысячи телят молочного возраста, что на ферме было 400коров, 60лошадей. Сравнивая эти цифры с сегодняшним поголовьем скота, приходишь к выводу, что действительно ветеран заслуженно гордится своим нелёгким трудом. С теплотой и благодарностью вспоминает он о своей жене Вере Кузьминичне, с которой они прожили счастливую жизнь, и которая ушла из жизни в 1992 году. Вместе они вырастили, воспитали и дали образование троим детям.

Уважают и ценят М. С. Тарасенко и жители района. Ему заслуженно присвоено звание «Почётный гражданин района».


СПОГАДИ ПРО ТРУДІВНИКА ТА ФРОНТОВИКА
Зінов'єва Анастасія,

член гуртка «Літературне краєзнавство»

Первомайського районного БДЮТ, учениця 9 класу Михайлівського

навчально-виховного комплексу Первомайської районної державної адміністрації

Керівник: Зайцева Світлана Віталіївна, керівник гуртка
Напередодні 70-річчя Великої Перемоги ми хочемо розповісти про нашого земляка, героїчну людину, фронтовика, невтомного трудівника, колишнього голову колгоспу «Україна» Первомайського району Харківської області Василя Івановича Пльохова. Колишнім поколінням юних краєзнавців району пощастило зустрічатися з цією дивовижною людиною, вести з ним розмови, слухати його спогади.

Василь Іванович Пльохов (17 вересня 1924 р. - 14 липня 2004 р.) належав до числа людей, про яких земляки будуть пам’ятати завжди за їхні добрі справи на землі.

Василь Іванович Пльохов народився у селі Михайлівка в бідній багатодітній селянській родині. Він був першою дитиною. Всього ж у сім'ї було шестеро дітей. Тут пройшли його дитячі та юнацькі роки, тут він закінчив рідну школу. Найбільшою мрією у Василя була мрія стати вчителем, як Федір Пилипович, його перший шкільний учитель. Василю теж хотілося бути таким. Тому й вирішив стати вчителем, успішно склавши іспити в педагогічне училище. Навчався легко, проявляючи старанність і допитливість. Мріяв, що після закінчення навчання приїде тільки сюди, у своє рідне село Михайлівка і буде навчати дітей. Але не судилося мрії збутися. Всі плани на життя обірвалися і звалилися в одну мить.

Рано вранці з уст матері, Наталії Леонтіївни, дізнався він страшну звістку - почалася війна. Василь не міг зрозуміти, про що мати каже. І тільки прибігши на майдан біля сільської ради, де зібралися всі селяни, він усвідомив те страшне горе, яке увірвалося в його юність, в життя батька, матері, сестричок і братиків, в життя всіх сельчан і всієї країни.

Незабаром отримує юнак, якому тільки-тільки виповнилося сімнадцять років, повістку з’явитися в Олексіївський районний військовий комісаріат. Так, Василь Пльохов призивається і розподіляється до 278-й окремого саперного батальйону.

Ми, сучасні школярі, навіть на хвилину не можемо собі уявити, що довелося пережити юному, необстріляному солдату в фронтових подіях страшного сорок першого. Полум’я війни, як смерч, качалося по широких просторах України. Озвірілий гітлерівський фашизм топтав нашу землю. Війська відходили. Десятки міст, сотні сіл палали у вогні. З кожною новою хвилиною обривалися життя тисяч невинних людей. Багато бійців і командирів загинули смертю хоробрих.

З боями відступав і 278-й саперний батальйон. Вдень - оборона, вночі - марш-обхід, риття окопів, короткий сон. Так, з боями відступаючи, дійшов Василь Пльохов з бійцями до Сталінграда. Разом з ним захищали тоді місто Сталінград і його земляки Іван Рибін, Михайло Шевляков, Григорій Скіртенко, Леонід Червенко з села Михайлівка, Олександр Кутовий з села Одрадове, Іван Боклаг з села Сиваш, Олександр Парфенов зі станції Лихачове і Олексій Фролов з села Грушине. Всі вони билися героїчно.

На початку Сталінградської битви противник значно перевершував в живій силі і техніці, він був упевнений, що захопить Сталінград швидко і легко. Разом з іншими військами вів запеклі бої і саперний батальйон, в якому воював Василь Пльохов. Кожен готовий був голову пкласти за свою Батьківщину. Тому і народилося тоді це міцне і незрозуміле фашистам переконання бійців-сталінградців: «За Волгою для нас землі немає!»

На очах Василя Пльохова загинули його земляки Іван Рибін, Григорій Скіртенко, Олексій Кутовий. Був важко поранений Олексій Фролов. Вони до кінця виконали свій військовий обов’язок.

Як саперові Василю Пльохову доводилося, ризикуючи життям, іноді по кілька разів на день встановлювати міни у районі Бекетовки, ходити в розвідку, робити проходи для танкових десантів, які здійснювали рейди в тил ворога.

Першою своєю медаллю «За відвагу» нагороджується наш земляк Василь Пльохов за те, що разом з бійцями саперного батальйону зробили проходи в своїх і ворожих мінних полях та забезпечили успішний контрнаступ наших військ в листопаді 1942 року під Сталінградом.

Війська пішли далі на захід, а сапери залишилися на місці вчорашніх боїв. Щоб витягти із землі сотні тисяч мін, залишених фашистами. Чотири місяці тривала ця небезпечна робота, тисячі мін пройшли крізь руки, серце і нерви кожного сапера.

Та, на жаль, гинуло багато саперів. А Василя називали щасливчиком після одного випадку, коли він ненароком зачепив провід. Було це так: він завмер і похолонув, коли під його чоботом лопнув той самий сталевий провід, прикріплений до протитанкової фашистської міні - в густій і високій траві не помітив. Від ледь чутного звуку лопнувшого провідка він задихнувся і на мить прикрив очі: все! Але вибуху, на щастя, не було. «Хлопці, - сказав він тоді, коли повірив, що смерть цього разу минула його, - мені пощастило». Він показав міну, що лежала від нього за півметра, вона чомусь не спрацювала. «Значить, - промайнуло в голові, - повернуся живим».

Але попереду було ще чимало боїв, належало звільняти багато міст і сіл України, рідної Харківської області, а потім і країн Європи. При звільненні Мерефи, за двоповерховим будинком чатувала в сорок третьому сапера Василя Пльохова фашистська куля. Але фронтовик вижив, і після лікування знову був у строю.

Знову повзе сапер серед бур'яну, серед очеретів, по глині, по піску. Він один на один зі смертю. На численних зустрічах із земляками Василь Іванович розповідав, що німці постійно готували якісь сюрпризи, застосовували і «стрибаючі» міни, і «розтяжки». «Стрибучі» міни частенько встановлювали на дорогах в шаховому порядку. Вибухали вони на висоті півтора-двох метрів. Осколки розліталися до трьох метрів навколо. Такі розгадки «сюрпризів» нерідко коштували життя бійців. Невідомо було, в якому порядку фашисти встановлювали міни, якого вони зразка, в якій кількості і з якими хитрощами.

А що таке вилучати навіть одну міну? Адже вона потаємно лежить у землі, присипана, схована, і чекає, коли сапер зробить помилку. А сапер повзе від міни до міни, поступово втрачаючи їм рахунок, мацає занімілими від холоду пальцями кожен сантиметр мокрої ата засніженої землі. З міношукачем на очах у ворога не пройдеш. Правда, від нього було мало толку - прилади реагували на металеві предмети, а їх навколо поля бою вистачало. Працювали сапери щупами - це щось на зразок шомпола. Повзеш повільно, обережно, ледве дихаючи, перед собою прокопують кожен сантиметр землі. Взяв трохи вбік - пропустив міну. Від напруги, навіть взимку, гімнастерки були мокрі від поту.

Війна залишила на тілі ветерана Василя Пльохова чимало зарубок. Форсував сапер Пльохов Дніпро, ту киплячу смертями пучину, яку треба було подолати, не дивлячись ні на що, яку він, сержант, командир саперного відділення, подолав.

Брав участь Василь Іванович Пльохов і в боях за визволення народів Європи. День Перемоги зустрів в Австрії. За героїзм і мужність нагороджений Орденами Вітчизняної війни I і II ступенів, медалями «За відвагу», «За оборону Сталінграда», «За визволення Праги».

Як згадував Василь Іванович Пльохов у статті «Дзеркало» в міськрайонній газеті «Знамя труда» в 1996 році, для нього найбільш пам’ятні дати - це 9 травня і 24 червня: «24 червня 1945 відбувся Парад Перемоги у Москві. Мені випала честь брати участь в складі 2-го полку 1-го Українського фронту у зведеному батальйоні, який виніс прапори фашистських дивізій на Красну площу і кинув їх у підніжжя Мавзолею Леніна. У цьому батальйоні нас було 200 осіб. Командиром зведеного полку був Герой Радянського Союзу генерал-майор Бакланов. Вдруге випала мені честь брати участь у Параді Перемоги до 40-річчя Великої Перемоги в 1985 році ».

Прийшов великий День Перемоги. Над рейхстагом у Берліні розвивається Прапор Перемоги. Німецький фашизм розгромлений. Але мир ще не настав. Його треба було відстоювати. Сержант Василь Пльохов ще два роки продовжував службу в лавах Радянської Армії. Додому повернувся взимку 1947 з орденами і бойовими медалями за ратні подвиги у боях на фронтах.

З листів рідних він знав, що, відступаючи, фашисти майже повністю спалили село, що батько тяжко хворий, що п’ятеро братів і сестер ходять голодні, голі й босі, що живуть вони у халупі. Але скільки було радості повернутися додому. Повернутися живим, з орденами на грудях. Проговорили з рідними всю ніч. Мама напекла навіть пирогів з невеликого мішка борошна, що після довгих роздумів, що ж купити додому на всі солдатські заощадження, купив солдат. Для рідних це був найдорожчий подарунок. Такими щасливими, чекаючи, коли будуть готові пироги, фронтовик ніколи не бачив своїх молодших братів і сестер.

А вранці пішов вчорашній боєць влаштовуватися на роботу. Необхідно було відновлювати зруйнований війною колгосп. Голова колгоспу «Червоний жовтень» Федір Аверянович Ноздрачов приймає фронтовика бригадиром першої бригади полеводів.

У червні 1950 одноголосно обрали Василя Івановича головою колгоспу в сусіднє село Закутнівка. Коли фронтовик прийняв колгосп, в ньому було дуже мало ґрунтообробної техніки і порожня каса. Починати треба було, можна сказати, з нуля. Навряд чи хтось в селі вставав раніше його. З самого ранку він уже на коні, стукає у вікна колгоспникам, щоб приймалися за колгоспну роботу.

Людям він припав до душі. Ось чому вони довірили йому бути головою об’єднаного колгоспу «Україна», об’єднаний з п’яти колгоспів, які були в околицях сіл Івашківка, Закутневка, Веселе, Бакаївка. У своїй нелегкій роботі він завжди спирався на людей, на їхні знання і досвід.

За успіхи у виробничій діяльності Василь Іванович був удостоєний двох орденів Леніна, двох орденів «Знак Пошани», ордена Жовтневої Революції, Почесних грамот і грамот Президії Верховної Ради та Ради Міністрів УРСР. Йому було присвоєно звання «Заслужений працівник сільського господарства України».

В. І. Пльохов брав активну участь у громадському житті: обирався депутатом Верховної Ради УРСР, неодноразово обирався депутатом Харківської обласної та Первомайської районної рад. У лютому 2001 року Пльохову В. І. присвоєно звання «Почесний громадянин Первомайського району». А головне - він був справжньою людиною.

14 липня 2004 року Василя Івановича Пльохова не стало, але пам’ять про нього жива, і, можна з упевненістю сказати, буде жити. Друзі, діти та онуки чимало зробили для збереження пам’яті про В. І. Пльохова. На одному з кращих сільських Будинків культури у селі Закутнівка Первомайського району, який звів незмінний голова колгоспу, новим керівництвом сільськогосподарського підприємства «Україна Нова» встановлено меморіальну дошку В. І. Пльохова. На могилі рідними встановлено пам’ятник. У Первомайському краєзнавчому музеї розміщена експозиція, що нагадує про життя Василя Івановича.

Світлий образ трудівника і фронтовика Василя Івановича Плехова назавжди збережеться у серцях сучасних учнів та у вдячній пам’яті наших земляків.


Війна у спогадах очевидців

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал