Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка4/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39

Вотінцева Анастасія,

учениця 9 класу Нововодолазької гімназії, вихованка народного художнього фольклорно-етнографічного колективу «Вербиченька» Нововодолазького будинку дитячої

та юнацької творчості Нововодолазької районної ради

Керівники: Коваль Т.П, Коваль О.В., Заслужений працівник культури України,

відмінник освіти України
Велика Вітчизняна війна 1941 – 1945 років – найжахливіша історична подія ХХ століття. Немає сім’ї, яка б не постраждала від страшної війни. Сьогодні ще живі люди, які пам’ятають воєнні лихоліття. Більшість із живих свідків трагедії – то діти війни. На їх долю випало страшне випробування: подивитися в очі війні. Це у їхнє дитинство прийшло зло, яке хотіло перемогти добро і принесло страждання, горе, смерть. Війна забрала у них роки щасливого дитинства і наповнила гіркотою воєнного періоду.

До дітей війни спогади дитинства найчастіше приходять у снах. Вони діляться дитячими враженнями зі своїми внуками, правнуками, завдяки чому перед сучасним поколінням постають реальні картини війни. Найжахливішою з таких картин є події, представлені очима дітей війни.

Такими спогадами поділився зі мною мій двоюрідний дід Іван Панасович Коваль. Його розповіді я вже були опубліковані у збірці «Слобожанські дзвони Перемоги» у 2013 р. Це вже інші спогади воєнного дитинства мого діда Івана, які я пропоную сьогодні читачам.

У с. Карлівка (нині Вільхуватка), що в 40-х кілометрах від Харкова, жила собі звичайна сільська родина, яких було тисячі в Україні: батько, мати, п’ятеро дітей. У родині – мир, спокій, злагода. Аж тут війна чорною хмарою накрила все довкола, увірвалася грозою у кожну домівку. У Карлівку німці вступили восени 1941 року. Малому Івану тоді тільки-но виповнилось 6 років. У сім’ї ще двоє старшеньких сестри Валя і Шура, брат Толя, а ще – малесенький Миколка. Перелякані діти плакали, тулилися до матері.

«У наш двір заїхала підвода, видно, кухня німецька була. Почали німці курей ловити. Кричали: «Век! Век!» і вигнали нас з хати у захатник. А самі заходилися хазяйнувати і в хаті, і в дворі. У захатнику холодно. У мами був сундук і шифанер з фанери. Німець такий рижий отой шифанер ногами потоптав, відкрив двері і наказав мамі: «Матка, топи!». На наступний день вигнали нас у погріб. Ото там тепер була наша хата, ми тепер там жили, комарів годували. Їх, отих комарів була там сила силенна. Як повпиваються, понапиваються крові!».

Село Карлівка неодноразово була під лінією фронту. Село переходило «з рук в руки»: то його захоплювали фашисти, то знову відвойовували війська Червоної Армії. У село вело декілька доріг. З Мерефи була дорога Мереф’янка, з Рокитного – вела дорога Церковна, з Водолаги – дорога Водолазька, луками пролягала дорога із Старої Водолаги та з Валок. Найчастіше німці наступали із Заходу та з Південного Заходу: з Валок і з Нової Водолаги.

Щоразу перед наступом ворожих військ мати з дітьми тікали у сусідні села. Вражає небайдужість українців, які співчували біженцям, пускали у свої хати незнайомих людей, годували їх, давали змогу переночувати. Дійсно, чужої біди не буває. На все життя дитяча пам’ять зберегла визначення жінці, яка пустила їх переночувати: «хароша женщина» як найвищий прояв людського милосердя. Дійсно, «Раз добром зігріте серце вік не прохолоне!». «Помню, коли наші відступали, ми з мамою тікали у село Рокитне. Там у ліску між селами Рокитне і Мокре Рокитне був маленький хутір Капонівка – 5-6 хат. Нас пустила хароша женщина переночувати. Постелили солому, спали на долівці. Утром наче стихли вистріли. Вертаємось назад у Карлівку дорогою лісом. Мама Колю на руках несе, важко. Ідемо, а в лісі на дорозі – шлагбаум, німці дорогу перекрили. Мама просить: «Пан, ми місцеві, додому ідемо, пустіть у село». А німець з автоматом: «Век! Век!». Треба ж підчинятися. Вертаємось назад. Лісом обійшли, прийшли додому. А у дворі танк німецький стоїть «Тигр». І есесівці в чорній формі ходять по дворі. Нас у погріб пустили».

Всі люди жили в очікуванні, що все скоро закінчиться, що прийдуть визволителі – «наші» солдати. Це об’єднувало людей, вселяло віру в перемогу. У дитячих серцях викликало почуття співчуття до «наших». «Помню, літом, жарко. Вскочили у село наші солдати. Гімнастьорки мокрі від поту, сіль повиступала. Вони з боєм наступали. Німці вже на тому березі річки. Вскочили наші – і до води, до криниці. Пити ж дуже хотілося. А командир кричить: «Отставить! Щас всех засекет с той стороны, щас все погибнем!». А солдати, куда там! П’ють воду. Пити ж хочеться.

Од нашої хати, ми ж на горі жили, був наблюдатєльний пункт. Наші трубу підзорну вивели із стріхи на хаті. Видно було даже церкву у Старій Водолазі. І от наші побачили, шо німці спускаються з Тарасової гори (від Павлівки, як іти з Раківки до річки). А внизу біля Раківки було болото. Така трясина! Островки і трясина – «Бабині животи» називалося. Воно як ідеш, ворушилося під ногами, ото в народі того й називали «Бабині животи». Казали, там німецький танк загруз. Ото він і досі десь там. З Тарасової гори, як на долоні, видно і Карлівку, і Рокитне. Побачили наші, шо німці спускаються, на підводи і тьоку, відступили на Мерефу. А тут наші, де не взялись, заходять зі сторони Нової Водолаги з Бирьок. Мама каже: «Хлопці, та тікати ж треба!». А вони не повірили, зайшли у село. Так німець як вийшов, як почав лупити! А наші по них трасірующими пулями. А хати ж під соломою, все горить! Всі тікають, хто куди. Спасайсь, хто як може! Снаряд упав, розірвався, бабу Катю вбило отам біля Чапів. У баби Мишулки міна розірвалася прямо понад хатою. Мама була у дворі. А тут німці як улуплять з гармати під бугор! Мама упала. Ми вилізли з погріба бачимо: мама в крові. Ми подумали, шо маму вбило. «Ой, нашу маму вбило!» – плачемо. А воно волною від вибуху кинуло маму на гілляку. Це вже я потом побачив. А ми у погрібі були.

Помню, сидю на призьбі, їм кашу пополам з піском. Мамка наготовила. Дето взялося в лісі зенитне орудіє. Мамка кричить: «Ой, Ванику, тікай!». А мені ж інтересно, куди ж тікай? Почали німці із зеніток стріляти, над нашою хатою летять снаряди. А наші ж за річкою були дето кілометрів з два. Отвічають німцям, гатять, а не достають. А по них німці бомби бросають, над нами летять одна за другою.

Ноччю чуємо: летять наші кукурузники: ляп-ляп-ляп – стріляють. А німці ж спали у хатах. Наші з самольотів кинули дві бомби. Так німці вискакували з хат у самих кальсонах, бігли, тікали. А наутро зі сторони Мерефи появились два зелених істрєбітєля, іх «яструбки» називали. У них на хвостах такі звьозди великі красні. Ми повилазили з погріба і кричали: «Ура!». Всі знали, шо фронт уже близько, і шо наші вже наступають.

Коли у 43-му під Булахами розбили кавалерійську дивізію Красної Армії, бігало багато коней безпризорних. А хлопці старші їх ловили, каталися на тих конях. Коли наші відступали, у бору закопали димові шашки. На них були круглі кришки. Ото хлопці ті кришки знімали, чіпляли коням на шиї. Коні біжать, кришки торохтять. Коні лякалися, поносили хлопців, а їм же – розвага. Вже коли погнали німців, хлопці розряжали снаряди, шо лежали в лісі брошені. Димовими шашками травили в лісі диких кабанів. Зимою прив’язували коньки до ящиків з-під снарядів, каталися по льоду».

Отаке було дитинство дітей війни в середині минулого століття. Сімдесят років відділяє нас від тих страшних подій. Ніхто й уявити не міг, що знову в нашій країні у зв’язку з воєнними подіями на Сході з’явиться така соціальна категорія як діти війни. Нині тисячі дітей стають жертвами сучасної війни. Невже через декілька десятиліть вони будуть розповідати своїм дітям, внукам, правнукам про страшну війну, яку бачили дитячі очі на початку ХХІ століття? Люди, зупиніть війну! Нехай дитинство буде радісним в мирній Україні.
ВОЙНА В ВОСПОМИНАНИЯХ ОЧЕВИДЦЕВ
Герасимов Кирилл,

воспитанник кружка «Авиамодельный» Харьковского

Центра детского и юношескоготворчества № 2 Харьковского городского совета

Руководитель: Устич Анжела Алексеевна, методист Харьковского

Центра детского и юношескоготворчества № 2

Удивительную преемственность поколений иногда можно отслеживать в семейных сагах. А в случае с этой семьей данное явление можно смело назвать закономерностью: ведь все мужчины этого рода так или иначе связывают свою жизнь, профессию, увлечения с небесной стихией, достойными покорителями которой являются вот уже в четвертом поколении. Самая молодая ветвь этого генеалогического древа – ГерасимовКирилл, ученик 3-го класса, увлекающийся моделированием самолетов, который свои смелые мечты осуществляет пока в Харьковском Центре детского и юношеского творчества № 2 города Харькова в кружке «Авиамодельный». Но мы - то знаем, что именно у него все и получится, потому что в его жилах течет кровь прадеда-героя, Героя Советского Союза Герасимова Николая Семеновича. Иначе быть не может, потому что кровь – не вода, как говорят в народе!

Но кроме гордости, тяжелейшим грузом ответственности ложится на преемников слава предков, потому как люди от сынов и внуков героев ожидают таких же великих и геройских поступков, какие совершали их деды и прадеды. Десятки статей в журналах, газетах, очерков в книгах были посвящены описанию героических поступков Герасимова Николая Семеновича. Для того, чтобы с ними ознакомиться, совсем не обязательно идти в библиотеку, ведь все они, до малейшей заметки, скрупулёзно собраны женой Николая Семеновича, а в последствии, его детьми, внуками, которые и дали нам поработать с бесценным оригинальным материалом из прошлого. В затертой папочке, которую с чувством гордости принёс нам правнук Героя Советского Союза, наш воспитанник, Герасимов Кирилл, все газетные вырезки аккуратно и бережно сложены, на них еще рукой жены прадеда - героя указаны источники и даты, собраны даже книги, в которых упоминалось о Герое Советского Союза Герасимове Николае Семёновиче, а также, конечно, фотографии, на которых запечатлен сам герой, кстати, удивительный красавец!

Слава в этой семье удвоена не менее достойной службой в летных войсках Советского Союза, но только в мирное время, и деда этого мальчика, Герасимова Олега Николаевича, сына Николая Семёновича. О том, что сын героя пошел по стопам отца и выбрал небо для исполнения заветной мечты, также не раз писалось в прессе. Директор Харьковского Центра детского и юношеского творчества № 2 Попов Николай Михайлович, который посещает правнук прадеда – героя, ознакомившись с бесценным материалом, будучи в восхищении от истории этой семьи, сказал, что она достойна экранизации.

Действительно, захватывающий сюжет, являющий нам жизнь Герасимова Н.С. в цепочке казалось бы нереальных происшествий, которые, тем не менее, стали символичными в биографии Героя Советского Союза. Среди множества интереснейших встреч, событий есть в жизненной истории Николая Семёновича геройский поступок, своим альтруизмом покоривший не только Советский Союз. Эта история действительно, в своё время облетела весь мир и, без приукрашиваний, стала своего рода эталоном интернационального кодекса чести защитников Отечества.

Шло жаркое сражение в испанском небе в далёком 1937 году. Николай Герасимов на своём «И-15» в воздушном бою вызвал на себя огонь шести фашистских истребителей, пытаясь спасти испанского лётчика. Так, он сбил один фашистский самолёт и вступил в схватку с другими. Победав неравном бою осталась за советским лётчиком. После приземления обнаружилось, что в его самолёте 80 пробоин, а у самого Герасимова - ранение в руку.

На другой день испанского лётчика по имени Альфонсо Гарсиа пригласил командир эскадрильи и сказал ему имя спасителя. Испанец был до такой степени благодарен своему боевому соратнику, что, принимая в 1940 году советское гражданство, взял фамилию своего спасителя. Так, Альфонсо Гарсиа стал Герасимовым Александром Ивановичем. Оба достаточно долгое время думали друг о друге, что в том бою погибли. Но, всё таки разыскав семью своего ангела-хранителя, в 1976 году «испанский» Герасимов выехал в Жданов для встречи со вдовой Герасимова Н.С., Полиной Осиповной. К сожалению, сам Николай Семёнович до этого события не дожил. Но память о нём, о его достойном боевом прошлом,о его подвигах жива и будет жить вечно!
Я – ПОМНЮ, Я - ГОРЖУСЬ
Дегтяр Олександр,

учень 8 класу, вихованець гуртка «Географи-краєзнавці»

Харківського Палацу дитячої та юнацької творчості

Харківської міської раді Харківської області

Керівник: Облогіна Г.В., керівник гуртка
Все дальше и дальше уходит время, все меньше и меньше остается очевидцев той страшной Второй мировой. Накануне празднования 70-летия Победы над фашистской Германией хочу поделиться историей о моем прадеде Дегтяре Илье Егоровиче и его боевых товарищах. Я, как и многие моего поколения и поколения наших родителей о войне знаем из книг, фильмов и рассказов очевидцев, музейных экспонатов. Меня заинтересовала судьба моей семьи, моих предков в годы этой страшной войны. А здесь исследуя судьбу своей семьи, в годы Великой Отечественной войны, я прикоснулся к сохранившимся документам, фотографиям, воспоминаниям. Изучая автобиографию своего прадедушки, дедушки моего отца, я наткнулся на мемуары его друга Князева Николая Дмитриевича. Меня заинтересовали некоторые моменты их боевых будней. И здесь на помощи мне пришла книга «О чем шелестят дубравы» И.Гитуляра (комиссара партизанского соединения на территории Житомирщины), которую дал мне прочитать мой дедушка Дегтярь Владимир Ильич.

Вот что мне удалось узнать из этих источников.

Мой прадед Илья ЕгоровичДегтярь родился 26 июля 1912 года в семье крестьянина-бедняка в селе Павловка Богодуховского района Харьковской области. В 1929 году окончил Богодуховскую семилетнюю школу №1. В 1930 году Богодуховским РОНО назначен учителем неграмотных и малограмотных в селе Павловка. С 15 августа 1939 по 21 сентября 1941 года был заведующим Булаховской начальной школой, с. Булаховка, Богодуховского района, Харьковской области.

23 сентября 1941 года его эвакуировали в Волчанский район Харьковской области, где призвали в армию. Был направлен в Краснодарское пехотное училище, которое закончил в июле 1942 года. Ждали назначения и однажды их по тревоге, ночью весь личный состав училища погрузили в эшелон и привезли всех на станцию Калач Сталинградской области. Училище было передано 34 гвардейской дивизии 62 армии. Пополненная этим и другими училищами армия нанесла ряд внушительных ударов по фашистам, отогнав врага на 9-12 км. В начале августа рано утром враг перешел в наступление на их участке фронта. В этом бою Илью Егоровича контузило, присыпав землей. Остальные члены его отделения погибли. Когда он очнулся и открыл глаза, то увидел немца, который нацелил автомат на него. Так Илья Егорович попал в плен.

Потом был лагерь и неудачный побег, после которого был жестоко избит и отправлен в Гросслазарет. Там, его спас пленный врач Князев Николай Дмитриевич. Потом Проскуровский штрафной концлагерь «Шталаг-555». Спустя время в июле 1943 года, когда военнопленных перевозили в неизвестном направлении, им удалось бежать.

После побега с августа 1943 по июль 1944 года был командиром взвода в партизанском соединении И.И.Шитова в составе советско-польского партизанского отряда имени Дзержинского. В Яновских лесах Польши произошло соединение с частями Советской Армии. После этого Дегтяря И.Е. назначили старшим инспектором паспортного отдела г.Львова, где он проработал до 1947 года. Демобилизовавшись из органов он вернулся в г.Богодухов Харьковской области – дальше учительствовать.

25 августа 1947 г. был назначен директором Миролюбовской семилетней школы, где проработал до 1958 года.15 августа 1958 г. был назначен заведующим Мусийчанской начальной школы. Школа эта сначала находилась в старом крестьянском доме. Илье Егоровичу было поручено строить новую школу, которая была построена в течение года.В 1963 году Дегтярь И.Е. перевели работать воспитателем в Богодуховскую школу-интернат, так как Мусийчанская школа стала филиалом восьмилетней школы. Оттуда вышел на пенсию в 1972 году.

Награжден: 25 августа 1945 – орденом Отечественной войны II степени, 12 апреля 1946 - медалью «Партизану Отечественной войны» II степени, 1945 – медалью «За победу над Германией», 1968 – медалью «Пятьдесят лет Вооруженных сил СССР», 1965 – «20 лет Победы», 1975 – «30 лет Победы», нагрудный знак Министерства образования СССР, нагрудный знак «Партизан Житомирщины».

Умер Илья Егорович 6 августа 1990 года в возрасте 78 лет. В послевоенные годы он активно принимал участие в работе ветеранского движения. С 1968 года регулярно проходили встречи с боевыми товарищами, в селе Червона Воля, в г.Воронеж, где жил доктор Князев Н.Д..

Все, что связано с историческими событиями, нужно сохранять. Ведь прошлое это не то, что было и прошло, а то, с чем мы идем в будущее.

В планах моей семьи побывать в местах, где партизанил мой прадед, в селе Червона Воля, Новоград-Волынского.
ЧУМАК ВАСИЛІЙ ПАНТЕЛЕЙОВИЧ
Диль Валентина,

учениця 9 класу Куп’янського навчально-виховного комплексу №2

Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Кудінова Марина Володимирівна, вчитель історії та географії

Куп’янського навчально-виховного комплексу №2

Куп’янської міської ради Харківської області


Друга світова війна стала спільним лихом для всіх мешканців Європи. Перемога над нацизмом стала нашою спільною перемогою.

 Як би не мінялися за останні роки оцінки і навіть факти нашої історії, 9 травня - День Перемоги - залишається незмінним. Вічна слава переможцям!

На жаль, все менше і менше з кожним днем залишається живих безпосередніх учасників Великої Вітчизняної. І вже не стільки з розповідей очевидців і учасників, а все більше з фільмів, книг, підручників, історичних праць знають про війну ті, хто народився після Перемоги. Тому немає завдання більш шляхетного, ніж донести до нових поколінь правду про минулу війну.

Чумак Василій Пателейович народився у селищі Куп’янськ-Вузловий 28.02.1925 році. До війни провчився 8 класів у школі №8 (нині НВК №7) місті Куп’янська.

Призваний у ряди Радянської армії у віці 18 років 24 березня 1943 року. Демобілізований у запас 22 лютого 1950 р. Воював у 22 Запорозькій зенітно-артилерійній девізії третього Українського фронту. За володіннями азбуки Морзе, його спочатку призначають рядовим радистом, проте за роки служби він став командиром відділу зв’язку. Приймав участь у боях біля Ізюма, Ясси, Запоріжжя, Дніпропетровська, в Кривому Розі(Україна) , Тирасполі(Молдова) , Констанца (Румунія), Відні (Австрія),Варна, Белграді (Югославії), Гінце( кордон з Німеччиною), три роки після війни служив у Констанці.

На час звільнення у запас отримав звання старший сержант в запасі

За свою відвагу під кулями ворога,а також вклад в розвиток раїни у післявоєнні часи ветеран був нагороджений наступними нагородами: «За бойові заслуга», « За перемогу над Німеччиною», «За взяття Вени», «За взяття Белграду», « 30 років Радянській Армії», «Орден вітчизняної війни», « Орден за відвагу» та багато інших; грамоти міського, обласного відділу освіти за учительську працю, успіхи у навчанні школярів, творче ставлення до праці. У 1982 році Чумак Василій Пантелейович став відмінником народної освіти; відзнаки «За багатолітню і сумлінну працю».

Після війни Чумак Василій Пантелейович працював на радіо вузлі у селища Куп’янськ-Вузлова і паралельно закінчував, при рване війною, навчання у вечірній школі. У 1951 році одружився (дружина – Чумак Тетяна Андріївна). Після отримання середньої освіти поїхав до міста Харкова, на пільговій основі вступив до Харківського педагогічного університету імені Каразіна на фізико-математичний факультет, який закінчив у 1956 році. Деякий час працював у Харкові. Потім був направлений в селище Гусинка, де проробив один рік завучем в середній школі. Згодом він повернувся у свою рідну школу( школа №8, що нині має назву НВК №7), в якій пройшов шлях від учня, вчителя,завуча до директора.

До смерті проживав також у селищі Куп’янськ–Вузловий за адресою вул. Приозерна буд.№39. Помер у 2011 році.
ВІЙНА ОЧИМА 16-РІЧНОЇ ДІВЧИНИ
Долгополов Кирило,

учень 9-В класуВалківського ліцею ім.О.Масельського,

член гуртка «Юні музеєзнавці»Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області.

Керівник: Губська Наталія Віталіївна, вчитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ



Валківської районної ради Харківської області.
Велика Вітчизняна війна принесла багато горя і страждань українському народу. Мабуть зовсім не можливо знайти хоча б одного, хто б не знав що таке війна. Особливо серед молоді 20-30 років ХХ століття.

З тих часів промайнуло у вічність вже сім десятиліть, та спілкування з очевидцями тих подій, а бо ж перечитування їх спогадів, щоразу тривожать серця нинішньої молоді.

Недавно в архівах нашого музею знайшов спогади своєї прабабусі, які 15 років тому записала моя тітка Оля, а колись учениця 9-го класу Валківської середньої школи.

Далі читаю з оригіналу:

" Не обійшло це лихо і мою рідну Валківщину. Протягом цієї страшної війни загинуло багато людей. Моя прабабуся – Долгополова (Панченко) Ольга Яківна, якій на початку війни виповнилося лише 16 років, пережила ті важкі часи і мені пощастило послухати її розповіді про життя в німецькій окупації. Деякі з них мені добре запам’ятались.

Восени 1941 року німці оголосили, щоб всі учні з’явилися на відкриття нової школи. Вона була на тому місці, де в нинішніх Валках розташований готель. На відкриття школи окупанти запросили попа. У дітей, яких виховували з думкою, що Бога не існує, процедура освячення викликала сміх. Це дуже не сподобалося фашистам, але, на щастя, ніхто з дітей не постраждав. По закінченні учням видали «аусвайс» - документ, що засвідчував особу та давав дозвіл не виїжджати до Німеччини.
У 1942 році німецькі війська спеціального призначення СС вигнали сім’ю моєї прабабусі з хати і самі там оселились. Доречі, в Валках було мало осель, де б не проживали німці. Ця хата розташована у садибі Петра Йосиповича Панча – відомого українського письменника, який доводився Ользі Яківні рідним дядьком. В квітні 1942 року окупанти вирішили відсвяткувати в цій хаті день народження Гітлера. Вони привезли два десятки курей і наказали їх обскубти. Приготувавши їжу, фашисти дістали бідон шнапсу (німецький алкогольний напій) і святкування почалося.

Прабабуся Оля та її сестра ховалися в коморі, бо коли німці сп’яніли, то почали шукати дівчат. Не знайшовши, так розізлилися, що почали стріляти по вікнах, стінах, іконах, поки не розгромили всю оселю.

Але, як згадувала Ольга Яківна, не всі німці були поганими. Траплялися такі, що не хотіли кровопролиття, допомагали нашим людям, пригощали дітей цукерками.

Ще був випадок, коли брат та сестра моєї прабабусі заховалися від німців в сіно. Та, як на зло, один з німців напився і вирішив відпочити саме в цьому сіні. Бідні діти лежали і не дихали, бо коли б вони подали хоч звук, то німець міг би подумати, що то партизани і розстріляти дітей на місці. Дорослим вдалося виманити фашиста з сіна і цим самим врятувати дітей.
Відступаючи в 1943 році німці отримали наказ забирати молодь 16-20 років на роботу до Німеччини. Мати прабабусі Олі Олена виявилася досить кмітливою: вона намазала дочці обличчя морквою, закутала голову рушником і сказала фашистам, що та хвора на малярію. Німці тікали від Ольги Яківни, забувши про наказ.

Протягом окупації в родина Панченків переховувала від німців пораненого партизана, якому робили перев’язки, та радянського офіцера Пєкарєва."
Ці часи давно в минулому, але потрібно завжди пам’ятати події тієї страшної війни і робити висновки на майбутнє. Памятати, щоб НІКОЛИ не повторилося!!!

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал