Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка37/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39

СТЕЖКИ ОПАЛЕНІ ВІЙНОЮ
Снісаренко Людмила,

учениця 9 класу Бугаївського навчально-виховного комплексу

Ізюмської районної ради Харківської області

Керівник: Хиленко Людмила Василівна, вчитель української мови та літератури,

керівник гуртка «Пошук»
Дана робота – спроба побачити війну очима дітей ХХІ століття.

Автор роботи – одноліток тих від чийого імені ведеться розповідь. Прабабуся Людмили – учасниця бойових дій. Ми повинні усвідомити, що пройдений шлях до Перемоги не повинен мати термінів давності, що героїчний дух переможців – ветеранів не можна втрачати нинішньому поколінню, що кожен з нас, вчинив би так, як герої даних спогадів. Зі спогадів фронтової медсестри, моєї прабабусі, Скорик Галини Андріївни. "Пішла на пенсію, онуків треба няньчити, доглядати по господарству. 36 повоєнних років працювала лаборантом в Бугаївській лікарні. Є в мене і Почесна грамота за досягнуті успіхи в роботі. Не можу22 червня 1941 року, о 4 годині ранку без оголошення війни Німеччина напала на Радянський Союз.

Село Бугаївка розміщене вигідно, бо ніяких стратегічних об'єктів немає на й від центральної залізниці далеко.

Про початок неоголошеного віроломного нападу Німеччини жителі села дізналися у II половині дня 22 червня 1941 року, зв'язок тоді був лише телеграфний, село не було радіофіковане. На третій день війни в сім'ї стали надходити повістки про мобілізацію на фронт.

Ворог стрімко рвався на схід.

На фронт із Бугаївки пішло 500 чоловік, 280 – загинуло, 140 – нагороджені орденами і медалями.

В перший день війни повідомлення про війну з Німеччиною були мобілізовані Волков Григорій Іванович з гусеничним важким трактором «ЧТЗ», Снісаренко Степан Іванович зі соєю полуторкою( на той час колгосп мав свою вантажну машину). Були відведені фондові красені – коні на станцію Закомільську. Село завмерло. Третього дня повістки одержали Бобрусь Максим Демидович, Літвін Павло Остапович і Казюта Олександр Гаврилович. Пам'ять… Вона бентежить душу і серце. Рідіють ряди ветеранів. Все менше і менше їх стає. З останніх сил ветерани йдуть до братських могил, щоб вшанувати пам'ять про своїх побратимів…

…В Ізюмі проіснував концтабір для радянських військовополонених( за матеріалами Леся Ісаєва – історика, заслуженого працівника освіти України, який проживає в місті Богуславка Борівського району).

Концтабір проіснував півроку. Комендантом табору був німецький офіцер Шварц. Його заступником – Євтєєва Лідія Адольфівна, 1912 року народження, уродженка Берліна,за національністю німкеня,до війни проживала в Ізюмі, а її чоловік Євтєєв був сином поміщика, працював на заводі «Нафтофарб». В 1942 році загинув.

Після звільнення Ізюмського району Євтєєва намагалася зникнути, але була затримана.

Концтабір мав ділянку землі 1000 квадратних метрів огородженої колючим дротом. У центрі – двоповерхова цегляна будівля, яка раніше використовувалася для сільськогосподарських потреб. Підмога в приміщенні була земляна,в мурованих стінах – наскрізні отвори, приміщення навіть взимку не опалювалося. Ці приміщення були зовсім непридатними для проживання – тут протягом зими утримувались полонені.

Харчами для них була «баланда», яку варили, засипаючи 16 кг борошна на 210 літрів води. Передачі не дозволялись. За 185 днів існування табору «смертність серед полонених невпинно зростала і перевищила 1000 чоловік. Виснажених полонених ганяли на важкі роботи по відновленню залізниці та шосейної дороги. Невиконання норми або погана робота каралася побоями й тортурами. Багатьох військовополонених за вказівками Євтеєвої та інших осіб з адміністрації табору розстрілювали або забивали до смерті за намір втекти».

В 1943 році, двадцятирічною дівчиною стала санінструктором 22-ої зенітної дивізії. І зразу ж тяжке поранення, контузія.

Після двохмісячного лікування в госпіталі мене направляють у 8-у гвардійську армію медсестрою в санбат. Сестри милосердя по дві-три доби знаходилися біля тяжко поранених, по черзі йшли на передову на допомогу пораненим. Бувало підтягнеш його під якесь укриття, перев'яжеш рану – і в медсанбат направляєш врятованого.

Пройшла я з боями Польщу, вийшла на Одер, а 2 травня 1945 зустріла в Берліні. Оглянули залишки рейхстагу – жахнулась від руйнівної сили війни. Після короткого відпочинку направили в Дрезден, в госпіталь медсестрою, в який поступали ще поранені, хоч і оголошено було кінець війни. Багато бійців було вбито і поранено підступно з-за рогу. Фашизм, конаючи ще був жорстокий.

В жовтні 1945 року повернулася в рідне село. Ніколи не зможу забути баченого в концтаборі Майдашка: крематоріїв, кладовок з жіночим, чоловічим, а найбільш дитячим одягом і взуттям…". Дуже вразили спогади наших сусідів із Борівського району : « пише жителька Борової Харченко Анастасія Трифонівна. Вона розповіла про трагічні сторінки Підвисочанської сільської ради в роки Великої Вітчизняної війни. Друкуємо його зміст.

Підвисоке, Гаврилівка та багато інших сіл визволялись у лютому 1943 року, а в березні жителі навколишніх сіл були мобілізовані на будівництво мосту через річку Оскіл. Будівництво вела військова частина. Міст будували із лісу, який щойно був зрубаний. До мосту дерева тягли кіньми, а далі завданням місцевого населення було піднімати їх на плечі і нести на міст. Піднімали ці дерева по 8 чоловік . Людей обстрілювали з німецьких літаків і два рази бомбили. Лінія фронту була в районі Дінця в Ізюмі.

В травні міст був зданий в експлуатацію, а в червні кинули нас на будівництво дороги Гороховатка – Ізюм. Нашим завданням було бити каміння кирками в кар’єрі, потім вантажити на машини, розвантажити каміння на дорогу і розрівнювати з піском. Щодня нас обстрілювали німецькі літаки. З Горохватки щодня привозили горох працівникам колгоспу «Пролетарський труд», а ввечері ми ходили по їжу додому, в Гаврилівку. Головою колгоспу на той час був Іван Демидович Висоцький. До нього з проханням звернулася наш бригадир – Тетяна Гунько, щоб він дав борошна для приготування їжі. Голова колгоспу погодився, разом з ним ми поїхали по борошно в Гаврилівку. Настрій був чудовий, люди співали пісні. Ніхто й подумати не міг, що ці пісні будуть останніми в їхньому житті. Неподалік від села Мирне машину зупинила бомба, скинута на неї з німецького літака. »


БОЕВОЙ ПУТЬ 23 ТАНКОВОЙ БРИГАДЫ
Статилко Марина, Вишневская Владислава,

ученицы 11-Б классаКупянской общеобразовательной школы І-ІІІ ступени № 6

Купянского городского совета Харьковской области

Руководитель: Рышняк А.Ю., учитель истории, правоведения


Даная работа - описание боевого пути 23 танковой бригады, которая принимала участие в обороне м. Купянска в 1942 году, а также в составе 23-го танкового корпуса освобождал город в 1943 году. 

Авторы работы собрали и систематизировали материалы школьного музея Боевой славы, использовали материалы воспоминаний героев тех событий.

… 25 августа 1941 года было закончено формирование 23-й танковой Чаплинско-Будапештской Краснознаменной орденов Суворова, Кутузова, Богдана Хмельницкого бригады в районе Русская-Лозовая, 25 км севернее города Харькова.

В первые дни после формирования бригада вступила в бой с фашистами у гор. Дергачи, 10-ти км южнее района формирования.

Весна 1942 года. Бои в районе с. Савинцы, Кунье, Боровая Харьковской области. Бригада прорывает извне, кольцо окружения и выводит из него наши части.

Для приведения материальной части в порядок бригада выводится в район с. Вишневая, где занимает оборону, одновременно ремонтируя танки.

Из Вишневой переходит в район с. Шевченкова (станция Булацеловка) – Богодаровка, где занимает оборону, отражая танковые атаки противника и нанося ему короткие контрудары.

Отсюда бригада отходит на восток, прикрывает отход стрелковых дивизий 38 Армии, ведя бои с противником на рубежах: Староверовка – Волосская Балаклея и по реке Оскол у города Купянска.

В этих оборонительных боях бригада потеряла много личного состава и танков, но задачу выполнила. Дала возможность дивизиям армии отойти за р. Оскол, перегруппироваться и занять жесткую оборону. И снова отступление. Бригада отходит с той же задачей прикрывать отход пехоты и так до р. Дон.

На отдельных рубежах обороны бригада отражала ожесточенные атаки противника. Так было в районе ст. Кантемировка, где бригада вела бои в окружении против превосходящих сил противника. Такие же жестокие бои велись на р. Дон южнее ст. Вешенская, где немцы по 2-3 раза на день бомбили понтонный мост с целью отрезать части двух наших Армий, отходящих за р. Дон.

И здесь бригада задачу выполнила. Но в этих боях она потеряла много личного состава и всю боевую материальную часть (танки) и последней переправлялась на восточный берег, частично по понтонному мосту, а когда он был разбит, на плотах, сделанных своими силами из подручных материалов, уже под автоматным огнем противника, вышедшего на берег реки.

Из района города Купянска бригада направляентся на освобождение Донбасса и ведет бои за город Изюм, с. Долгенькая, гор. Красноармейск, станцию и пос. Чаплино. За овладение Чаплино 10 сентября 1943 года получает наименование «Чаплинская». Ведет бои за Синельниково, Славгород…



В школьном музее, один из разделов посвящен боевому пути 23-го танкового корпуса. 23-й танковый корпус принимал участие в освобождении города Купянска (1943). Генерал-лейтенант танковых войск, командир 23-го танкового корпуса, Герой Советского Союза Ефим Григорьевич Пушкин был первым комендантом освобожденного города.

В свое время в школе бывал его бывший заместитель - полковник Михайловский Семен Михайлович, который и предложил создать экспозиционный стенд, посвященный боевому пути 23-го танкового корпуса.

Владимир Наумович Колесник (из поселка Песочин Харьковской области) прислал в музей много интересных материалов для стенда. Поисковыми группами музея в разные годы были собраны фотографии, воспоминания тех, кто воевал в 23-м танковом корпусе: Комионко Петр Брониславович, Левитас Григорий Александрович, Корнеев Сергей Дмитриевич, Козырев Федор Иванович, Марков Александр Петрович, Лавринюк Захар Маркович.

Нынешней поисковой группой ведется работа по обновлению экспозиций музея. Также прорабатываются материалы, посвященные боевому пути 3-й танковой бригады, которая принимала участие в обороне м. Купянска в 1942 году, а также в составе 23-го танкового корпуса освобождал город в 1943 году. Экспозицию музея в 2007 году пополнил художественно-документальный очерк Авдошина И.С. «Броня и Сердце», посвященный командиру 23-го танкового корпуса, генерал-лейтенанту, Герою Советского Союза Пушкину Єфиму Григорьевич.
У війни не жіноче обличчя!
Татькова Марія, Літвінов Владислав,

учні 7 класу Андріївська ЗОШ І-ІІІ ступенів №1

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Пивовар Надія Сергіївна, вчитель математики, вища кваліфікаційна категорія


У війни не жіноче обличчя. І, тим паче, не дитяче. Та втім, існує таке поняття як «діти війни». В нашій країні багато людей, які мають соціальний статус – дитина війни, і в нашому селищі вони є. Героїня нашої розповіді, жителька селища Андріївка Патока Галина Кузмівна. Вражає зворушлива розповідь сивочолої жінки, пенсіонерки Галини Кузьмівни, в якій бачиш історію цілого покоління дітей війни. Вона рано подорослішала, сприйнявши дитячим серцем трагедії воєнних та труднощі повоєнних років. Дівчинка рано подорослішала не лише від болю і страху, від страждань і втрат, а й від почуття відповідальності за себе, за маму та братика. А воно, це почуття відповідальності, за часів фашистської окупації виявилося не таким, як у мирних дитячих заняттях.

Народилася Галинка в сім`ї робітника паровозного депо Попика Кузьми Дем`яновича та Федосії Степанівни 10 червня 1937 року. Була вона четвертою дитиною, дуже жаданою і коханою своїми батьками, бо перші дві дівчинки-сестрички померли в ранньому дитинстві від хвороб, які лютували на той час. Ще у Галі був братик Мишко, старший за неї на два рочки. «Своє раннє дитинство я не пам`ятаю. Проте знаю, що сім`я жила - не бідувала. Було домашнє господарство, город немаленький. Їсти-пити було достатньо. Була в хаті скриня, наповнена одежею, хустками, взуттям. В хаті було просторо, чисто і затишно», - говорить Галина Кузмівна. А потім, перевівши тяжко подих, продовжила: «Дуже добре пам`ятаю події лютого 1943 року. Мені тоді було шість, а Мишкові – вісім рочків. Батько наш працював на залізниці і мав, так звану «броню» від мобілізації на фронт, бо він і його товариші по роботі повинні були забезпечувати безперебійне постачання різних видів вантажів та перевезення людей в усі куточки країни.

Фашист не зайняв Андріївку, в селищі ще діяла Радянська влада. Мій батько Кузьма Дем`янович, 1910 року народження, як і багато його співробітників, одержав повістку про необхідність з’явитися до селищної ради з питання масової мобілізації на фронт. Прихорошившись, він одягнув свій найкращий костюм і, виходячи з хати, на порозі, взявшись рукою за одвірок, звернувся до мами: «Федосько, бережи дітей!», розцілував нас з братиком і маму та й пішов з двору. А в селищній раді з таких робітників, як мій тато, збиралися створити військовий загін на перепону фашистам, що наближалися до Андріївки. Та не судилося цьому здійснитися, бо німецький загін вже знаходився в лісочку за 200 метрів від селищної ради. Будівля селищної ради швидко була оточена німцями і захоплена. Мирних людей, серед яких були не тільки дорослі чоловіки, а й підлітки, виводити групами на подвір`я, а там розстрілювати майже впритул. Трупи засипали соломою, потім виводили наступну групу, знову ж розстрілювали і засипали товстим шаром соломи, збиралися підпалити та не встигли. В селі Благодатному (на той час воно називалося «Воєнвед») за 12 кілометрів від Андріївки стояла військова частина Червоної Армії. І хтось із жителів Андріївки сповістив туди про страшну трагедію. Загін солдатів прибув на лижах. Зав`язалася кривава битва. Німецький загін був повністю знищений. Із людей, яких розстрілювали, залишилися живими тільки троє. Це Андрій Рог, якому на той час було 14 років, Кришня, а прізвища третього я не пам`ятаю». Перевівши подих, вона продовжила: «Дуже добре пам`ятаю, як мого ріднесенького, любого татуся, вже неживого, привезли на санчатках додому. Братик мій заливався слізьми, від розпачу кричала мама, а я чомусь не плакала, а тільки ходила навколо нього. Дідусь став робити труну, щоб можна було поховати мого батька «по-людськи». Було дуже багато снігу. Я, хоча і маленька була, та пригадую, що в нашому садку, який виростив мій тато, зі снігових наметів виглядали тільки верхівки. Так от, зробив дідусь домовину для свого сина, а мого татка, - продовжує оповідь Галина Кузьмівна, - та поховати його на цвинтарі ми не встигли, бо знову селище і нашу хату та хати сусідів зайняли німецькі солдати. Довелося татуся в домовині ховати у сніг під яблунею в саду, і пробув він там два тижні. А вже після того, коли німці були «викурені» з селища, ми змогли поховати всіх, хто загинув. Ховали в братську могилу в кінці огороду однієї жінки. А вже в 60-ті роки було здійснено перепоховання на загальне кладовище. Коли відкопали могилу, то жінки впізнавали останки своїх чоловіків по волоссю. Одна жінка говорила: «…це, мабуть мій хазяїн, бо у нього було кучеряве волосся, а це мій, - говорила інша. У нього було сиве волосся...».

А яблуня, під якою ми ховали тата в снігу, і до сьогоднішнього дня квітує білим цвітом і береже пам`ять про нього».


«ВІЙНА КРІЗЬ ПРИЗМУ ЖІНОЧОГО СЕРДЦЯ»
Тимко Ігор,

учень 9 класу Куп’янського навчально-виховного комплексу №2

Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Кудінова Марина Володимирівна, вчитель історії та географії


Війна. Огидна її особа ніколи не зітреться з пам'яті народної. Жінки, жінки ... На заводах, в госпіталях, на транспорті, в полях. Уже в перші дні війни вони замінили чоловіків, котрі пішли на фронт. Так, у війни не жіноче обличчя. Але жінки не могли залишатися осторонь. Серед них і наша землячка, куп’янчанка - Марія Савеліївна Шкарлетова.

Шкарлетова Марія Савеліївна – санінструктор 170-го стрілецького полку 57-ї гвардійської стрілецької дивізії 8-ї гвардійської армії 1-го Білоруського фронту гвардії старший сержант. Народилася 3 лютого 1925 року в селі Кислівка Куп’янського району Харківської області в робітничій сім’ї. Українка. Мала середню освіту. Героїня Радянського Союзу.

Полк, де почала свій бойовий шлях Шкарлетова, вів у жовтні 1943 року важкі бої на Дніпрі. Як згадувала Марія Савеліївна згадує:

«В пороховом дыму и под разрывами пуль, между воронками и рвущимися снарядами, закинув санитарную сумку за спину, я без устали, с удесятеренной энергией переползала от одного раненого к другому, делая им перевязки, втаскивая в воронки и другие укрытия… , а затем переносила их к берегу и ночью отправляла на другой берег.»

Далі чекали бої на правому березі Дніпра, форсування Західного Бугу і визволення міста Новий Буг. До особистого рахунку санінструктора Шкарлетової додалися ще 65 поранених, яким вона надала допомогу. Тоді відважна дівчина одержала першу урядову нагороду — орден Червоної Зірки.

Навесні 1944 року дороги війни привели гвардійський стрілецький полк, в якому служила Марія, на підступи до Одеси. Багато днів не припинялися бої за визволення міста від фашистської неволі. Річку Віслу Марія Шкарлетова форсувала в числі перших.

Вона згадувала:



«Не медля ни одной минуты, расстегнув санитарную сумку, я сделала перевязки двум бойцам. Ранения были легкие, и бойцы не пожелали возвращаться обратно. Перекинув автоматы, они пошли вдоль берега. Взяв сумку, я тоже направилась вдоль берега и увидела группу наших пулеметчиков и автоматчиков, которые замаскировались в кустарнике. Я была единственным санитарным инструктором высадившейся группы на этом участке».

Займався липневий день 1944 року. В одному з човнів, що відчалили від берега, були три бійці з кулеметом «максим» і дівчина-санінструктор. Передсвітанковий туман маскував смільчаків, що пливли бурхливою рікою. Тільки перший човен торкнувся ворожого берега, як підійшли другий, третій, а за ними ще кілька. Висадилися кулеметники і автоматники. Ворог, виявивши тих, що переправилися, відразу відкрив вогонь.

Для санінструктора Марії Шкарлетової почалася напружена робота. Легкопоранені після перев'язки займали місце у бойовій лінії, готувалися до атаки ворожих траншей. Важко було під безупинним вогнем противника подавати допомогу тяжкопораненим, ховати їх від вогню і, ризикуючи життям, переправляти на човні на лівий берег.

Вправно перев'язуючи рани, Марія раділа тому, що ще один воїн урятований для Батьківщини, ще один батько обійме своїх дітей, ще на одну солдатську вдову буде менше на рідній землі. У такі часи Марія згадувала батька, який загинув на фронті влітку 1943 року.

Під час контратаки Марія бралася за автомат і разом з бійцями стояла на смерть. А потім знову спішила до поранених. У цей день її руки перев'язали десятки ран, врятували життя багатьом відважним гвардійцям. За подвиги при форсуванні Вісли, за захоплення і утримання плацдарму на її західному березі багато радянських воїнів одержали високі урядові нагороди. Серед них і двадцятирічна дівчина-воїн Марія Шкарлетова. За проявлену самовідданість при наданні медичної допомоги в бою, за винесення з поля бою понад 100 поранених з їх зброєю Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року їй було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Із гвардійською частиною старшина медичної служби Марія Шкарлетова продовжувала свій бойовий шлях до Дня Перемоги. Вона була серед радянських воїнів-переможців, які ввійшли на вулиці поваленого Берліна.

Влітку 1945 року, коли вже відгриміла війна, Марія Шкарлетова повернулася до рідного Куп'янська. На війні вона полюбила медичну професію і тому, не вагаючись, вступила до медичного училища. Закінчивши його, Марія Шкарлетова з 1949 року працювала медичною сестрою у Куп'янській районній лікарні. Марія Савеліївна брала активну участь у громадському житті. Земляки неодноразово обирали її депутатом міської Ради депутатів трудящих, народним засідателем і до складу міського Комітету Червоного Хреста.

До кінця життя Марія Савеліївна мешкала у нашому місті. Померла 2 листопада 2003 року великою героїнею, а головне – переможницею над смертю та війною.

Усі медсестри несли на війні життя та порятунок. Подвиг нашої землячки Марії Савеліївни Шкарлетової не буде забутий ніколи. Вклонимося низько за подароване небо, за можливість дихати і жити героям-рятівницям життя.
ВИЗВОЛЕННЯ СЕЛА ВЕТЕPИНАPНЕ ТА КОЗАЧОЇ ЛОПАНІ

ДЕPГАЧІВСЬКОГО PАЙОНУ
Турова Юлія,

учениця 9 класу, вихованка гуртка «Географи краєзнавці» Дергачівського Будинку дитячої та юнацької творчості Дергачівської районної ради Харківської області на базі

Ветеринарного НВК «ЗШ –ДЗ» Дергачівської районної ради Харківської області

Керівник: Щеголєва – Кравченко Н.А., керівник гуртка, вчитель географії

Визволення Ветеринарного і Козачої Лопані Дергачівського промислового району почалось з лютого 1943 року і закінчилось на початку жовтня 1943 року. У визволенні Ветеринарного Дергачівського району брали участь:

• Воронезький фронт (командуючий генерал Ватутін М.Ф., член військової ради генерал Хрущов М.С.);

• Степовий фронт (командуючий генерал І.С.Конєв, член військової ради генерал І.С. Сусайков, начальник штабу генерал М.В.Захаров);

• Південно–Західний фронт, командуючий генерал Р.Я. Малиновський, член військової ради генерал О.С. Желтов, начальник штабу генерал Ф.К. Корженевич).

Бєлгород –Харківська військова операція.

З’єднання 1 танкової армії за 5 днів просунулися на глибину понад 100 км. З 1 по 7 серпня 1943 року оволоділи містом Богодуховом – дуже важливим опорним пунктом оборони німців.

5 гвардійська танкова армія визволила Козачу Лопань, Ветеринарне та Золочів і тим самим знищила великий вузол опору ворожої оборони, що прикривав Дергачі та Харків з Північного Заходу.

У той самий час полки 69 армії, які наступали вздовж шоссе Бєлгород –Харків, в результаті запеклих боїв вийшли на південну околицю села Циркуни – за 10 км. На північний схід від Харкова. А з’єднання 557 армії ліквідували вузол опору гітлерівців у селі Кам’яна Яруга і досягли річки Рогані, на 10 км на південний схід від міста.

О другій годині 23 серпня 1943 року радянські війська прорвали оборону гітлерівців на околиці Харкова і визволили селища Шевченкове, Тракторний завод, Основу, Жихар, оволодіти північно-східною і південно-східною частинами Харкова.

Першими увірвалися в місто частини 89, 93 гвардійських і 375, 183 стрілецьких дивізій.

О 3 годині 30 хв. вони захопили залізничну станцію Південний вокзал, а о 10 годині очистили від противника південно-західну частину міста. Протягом 23 серпня 1943 року війська степового фронту, при сприянні військ Воронезького фронту і південно-західного фронту повністю визволили другу столицю України місто Харків від німецько–фашистських загарбників.

Українські фронти діяли на території України і поповнювалися значною мірою місцевими жителями, зазвичай, мобілізовані в інших регіонах українці або вихідці з України теж направлялися в розпорядження цих фронтів. Тому чисельність українців в їх складі була вагомою. У деяких арміях першого українського фронту частка українців сягала від 60 до 80 відсотків. У квітні-травні 1945 року фронт взяв участь у Берлінській і Празькій операціях.



Юність, опалена війною
Усіченко Нікіта,

учень 11 класу Першотравневої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Зміївської районної ради Харківської області

Керівник: Пушкаренко Л.П., вчитель історії


70 років тому радянські люди отримали Велику Перемогу над фашистською Німеччиною. Дорогою ціною дісталася перемога. Майже кожна сім’я заплатила криваву данину війні. Минули десятиліття, а в пам’яті нащадків живуть спогади їхніх рідних, які пережили воєнне лихоліття. Я ж розповім про батьків моєї бабусі Людмили Олександрівни Усіченко – дідуся Сашка та бабусю Галю, молодість яких обпалило полум’я війни.

Народився Рудий Олександр Федорович 21 травня 1923 року на хуторі Глибока Долина Зміївського району Харківської області. У 1938 році закінчив 7 класів Першотравневої семирічки пішов працювати у радгосп «Червоний велетень» різноробом, а в травні 1941 року його призвали до лав Радянської Армії.

Коли почалася війна, Олександра не відразу відправили на фронт. Тільки у лютому 1943 року потрапив він у 5 стрілецьку бригаду 39 артилерійського полку. Так став піхотинцем, а піхота, як відомо, - цариця полів. На голові – пілотка, на плечах – сіра шинель, яка в польових умовах служила і одягом, і підстилкою, і ковдрою, і парасолькою у дощову погоду, а в руках шанцевий інструмент і товариш-автомат. Скільки землі перекопав , скільки окопів вирив Олександр – не перерахувати. Переконався: чим глибше зариєшся у землю, тим більше надії залишитися живим. Звичайно, страшно було бачити смерть бойових товаришів. І якою безмежною була радість,коли наступ фашистів зупиняли і гнали їх геть з рідної країни. За роки війни випадків, коли життя висіло буквально на волосинці, смерть дихала у потилицю, було багато. Та солдатська винахідливість, спритність та дотепність завжди приходили солдату на допомогу.

5 березня1943 року у запеклому бою з німцями Олександр був тяжко поранений у ліве плече. Через три місяці лікування він знову у строю, а восени його посилають на тримісячні курси, де хлопець освоює професію шофера і повертається бити фашистів у складі вже 213 стрілецької дивізії. У 1944 році дивізія переможно йде по польській землі, визволяючи міста і села. Але не судилося йому визволяти Варшаву, бо Олександр знову потрапляє в госпіталь. Відкрилася стара рана на плечі. У госпіталі він знаходився майже півроку, де й зустрів День Перемоги.

Олександр Федорович став інвалідом Великої Вітчизняної війни, був нагороджений медаллю «За перемогу над Німеччиною». Його комісують і наприкінці травня він повертається додому. Знову працює у радгоспі «Червоний велетень» тепер уже шофером.

Бабуся Галя, Руда (Шевченко) Галина Данилівна, народилася 08.08.1923 року у селі Таранівка Зміївського району Харківської області. У 1938 році закінчила 7 класів Першотравневої школи-семирічки і поступила до Одеського технікуму залізнично-дорожнього транспорту імені Дзержинського. Коли почалася війна, технікум евакуювали, а в травні 1943 року випускників, у тому числі і Галю, відправили у діючу армію в спецформування військово-експлуатаційного відділу № 15. Дівчина завжди вірила у перемогу над фашистами. Залізнична бригада, в якій служила Галя, відремонтувала не одну тисячу кілометрів залізничних шляхів,від- будувала не один десяток мостів. Працювати часто приходилося під інтенсивним вогнем ворожої артилерії або під виття і вибухи авіабомб. Найболючіше ж було ховати бойових друзів. Важко було переживати тендітній дівчині неймовірні труднощі фронтового життя. У липні 1944 року в боях за місто Бобруйськ вона була поранена, але скоро видужала і знову повернулася у свою бригаду.

«Але все це ніщо в порівнянні з тією радістю, яку ми відчували, коли залізниця або міст були відновлені,- розповідала бабуся Галя. - Повз нас проїжджали ешелони з танками, пушками та іншою бойовою технікою, а бійці віддавали честь, дякуючи за міст. А ми будували і ремонтували залізниці і мости, щоб вони швидше розгромили фашистів». Так, ремонтуючи і будуючи, бригада дійшла до Берліна.

За віддану службу і працю Галину Данилівну було нагороджено медалями: «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною», «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років».

Тільки у листопаді 1945 року вона повертається у рідну Таранівку. Дівчина починає працювати секретарем у Першотравневій сільраді. Тут вона знову зустрічає Рудого Олександра, з яким навчалася в одному класі. Тепер це високий стрункий і красивий юнак, який працює у радгоспі шофером. Вони починають зустрічатися і 15лютого 1947 року одружуються. Будують хатину в Першотравневому, а в 1951 році у них народжується син Віктор. В1954 році народжується донька Людмила (моя бабуся). Після народження доньки бабуся Галя почала працювати у місцевій школі завгоспом, де і пропрацювала до самої пенсії.

Олександр Федорович і Галина Данилівна прожили разом 58 років. Дали дітям гарну освіту. Син Віктор закінчив Харківське військове авіаційне технічне училище, нині він полковник у відставці. Донька Людмила закінчила педагогічне в місті Червоноармійськ Донецької області, де отримала спеціальність викладача обслуговуючої праці в школі. Зараз вона бібліотекар Першотравневої школи і, звичайно ж, викладач.

Дідусь Сашко помер у березні 2005року, а бабуся Галя – у червні 2009. Я дуже любив їх, а ще пишаюся ними.

«Багато літ. Потрібно це живим

Вічно живим на п’єдесталі.

Багато їх, що мармуром і сталлю

Заквітчані, з рушницями стоять.

Це їм хвала потрібна,

Звеличення, і пам'ять, і хвала.

А нам, нащадкам, знати необхідно,

Була в житті жорстокая війна.

І сна вам вічного, рідненькі, патріоти,

Сховали нас від полум’я війни.

Від смерті, ненависті, злості,

Старі і молоді України сини.»



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал