Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка36/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39

Радченко Анастасія,

вихованка клубу «Краєзнавець» РЦДЮТ Харківської районної ради

Харківської області, учениця 9 класу Будянського ліцею Харківської районної ради

Керівник: Безрукова Тетяна Миколаївна керівник клубу «Краєзнавець» РЦДЮТ Харківської районної ради Харківської області, почесний краєзнавець України.



Селище Буди було окуповане німецькими та угорськими (мад’ярськими) військами 20 жовтня 1941 р. Ворог заходив зі сторони села Бедряги. Під час окупації багато місцевої молоді було відправлено на примусові роботи до Німеччини. Перший раз селище було визволено радянськими військами 20 лютого 1943 р. Та на початку березня в Буди знову прийшли окупанти. Ймовірно, це трапилося 10-11 березня. Елітні танкові частини, які готувалися йти на Курську дугу, стояли на вулицях селища. Радянське командування планувало визволити Буди ще 11 серпня.

21 серпня – завдання 5 гв. ТА у складі 18 ТК і 5 гв. ЗМК з фронту Пересічна-Гаврилівка перейти у рішучий наступ у напрямку на Коротич-Бабаї, оточити з півдня Харківську групу ворога, частиною сил оволодіти переправами на р. Мерефа у районі Буди-Мерефа.

22 серпня – Командуючому Степовим Фронтом генерал-полковнику тов. Конєву. Бойове донесення № 79 штарм 5 гв. ТА на 21.00 22.08.43. Доповідь – мотоциклетному полку поставлене завдання вести розвідку на Буди.

23 серпня – бойове донесення № 81 штарм 5-ї гв. ТА. На світанку 23.08.43 р. ворог силою до батальйону піхоти з танками здійснив атаку із району Люботина і зі сторони Буд на Коротич, користуючись тим, що у вечорі 22.08.43 танки 18 ТА і 5 ГЗМК були направлені на Березівку, а головні сили корпусів і піхота на цей час ще тільки зосереджувалися у Коротичі. О 19.00 23.08.43, після перегрупування сил, частини Армії перейшли у загальний наступ із завданням: повністю знищити ворога у районі Коротич й вийти на Буди.

Німецькі документи

Штаб 11-го армійського корпусу 8-ї армії Вермахту 23.08.43 о 05.35 доповідав командуючому 8-ї армії, що 320-та, 106-та дивізія і бойова група 198-ї дивізії почали відступ з лінії оборони о 20.00. Штаб 320-ї дивізії – Південне, 106-ї – Буди.

24 серпня – на 15.00 розмежувальна лінія праворуч – розмежувальна лінія з Воронежським фронтом. Ліворуч: Подворки, Пісочин, Райоленівка, за виключенням Буди, Огульці, Валки для 53 А.

25 серпня – Командуючому Степовим Фронтом генерал-полковнику тов. Конєву. Бойове донесення № 84. Штарм 5 гв. ТА 20.40 25.08.43. 29 ТК о 13.00 25.08.43 атакувала ворога у напрямку свх. Комунар/2 клм. зап. Коротич/Буди, Мерефа. Супротивник вів безперестанний сильний артмінвогонь. О 13.40 атакував із лісу, що на сході радгоспу Комунар 8-ю танками. Контратаку було відбито. О 15.40 ворог знову контратакував 6-8 танками «ТИГР». Контратаку було відбито. 18 ТК о 16.00 отримав наказ атакувати ворога у напрямку радгосп Комунар, Буди.

26 серпня – Командуючому Степовим Фронтом генерал-полковнику тов. Конєву. Бойове донесення № 85. Штарм 5-ї гв. ТА. 13.30 26.08.43. Доповідають: 18 ТК вогнем підтримував наступ 29 ТК і 5 ГЗМК знаходячись на рубежі залізниці на північній окраїні Коротича. 10.00 26.08.43 у район Гаврилівки прибула 25 ТБр 29 ТК, що мала у своєму складі 13 танків. Бригада отримала завдання: після захоплення рубежів залізниці південніше радгоспу Комунар розвинути успіх у напрямку Буди, Мерефа.

27 серпня – наші війська тримають у резерві 25 ТБр 29 ТК у готовності для розвитку успіху на ділянці 214 СД або у напрямку радгоспу Комунар, Буди.

28 серпня – перед 53 ТА поставлено завдання наступати на Буди з боку радгоспу Комунар.

Бої на цьому напрямку велися з 29.08 по 04.09. Особливо важкий характер вони носили за Буди. Неодноразово наші атаки відбивалися артилерійським і мінометним вогнем ворога і успіху не мали. О 04.00 05.09.43 наші частини 69 Армії, перервав оборонну лінію ворога, просунулися на 16-18 км углибину й зайняли 20 населених пунктів.



29 серпня – Командуючому Степовим Фронтом генерал-полковнику тов. Конєву. Бойове донесення № 91 штарм 5 гв. ТА на 11.30 29.08.43. Доповідь – з 07.00 29.08.43 у бій була введена 25 ТБр 29 ТК з найближчою задачею – оволодіти переправами через р. Мерефа в районі Буди і в подальшому наступати на Стару Водолагу. О 09.30 часті Армії увійшли в Буди й ведуть бій за звільнення селища від противника і за оволодінням переправи через р. Мерефа. З 10.00 в районі Буд частини Армії приступили до наведення переправ через р. Мерефа, після чого будуть продовжувати діяти на Стару Водолагу.

У районі Буд наші штурмовики «Ил-2» бомбили частини Армії. Авіацію прошу направляти по районам південніше р. Мерефа і по рубежу р. Мжа. НП переводяться на південні скати висот північніше Буд.

О 12.00 головна рота 25 ТБр увірвалася в Буди, вийшла до переправи у центрі селища, в той же час на ці ж переправи підійшла колона танків (10-12 машин) ворога, що відступав із напрямку Південного. У фарфорового заводу виник танковий бій у результаті якого танки ворога вимушені були відійти у південно-східному напрямку. 25 ТБр утратила спаленими – 7 танків Т-34. При підході танків до переправи західніше фарфорового заводу, – міст у центрі селища ворогом був підірваний. На 17.00 частини Армії закінчують очищення Буд від супротивника й розмінують переправи через р. Мерефа, одночасно ведеться розвідка боєм у районі позначки 119.3 і переправа у Гиївки. На 24.00 – ворог з висот 175,8; 157,9 веде артилерійсько-мінометний і гвинтівко-кулеметний вогонь. Переправи через р. Мерефа на ділянці Гиївка-Буди знищені, русло річки – заміновано.

30 серпня – 06.00 30.08.43 були здійснені спроби переправити танки через р. Мерефа. Та вони були підбиті вогнем танків ворога з південного берега річки. Розвідкою, що була проведена у напрямку Гиївки на південний схід від Буд, встановлено, що всі переправи через р. Мерефа знищені, а русло – заміновано.

У зв’язку із сильним спротивом ворога, що на рубежі командних висот на захід від Буд, діяльність піхоти успіху не мала.



1 вересняу подальшому 5 гв. ТА знову була переведена на схід і, отримав завдання наступати від Пересічна до Буди, виходом в район Коротич створила загрозу ворогу оточення Харкова.

За переказами місцевих мешканців, остаточно селище було звільнене у ніч з суботи на неділю, з 4 на 5 вересня 1943 р.


ДВОРІЧАНЩИНА У ВОГНІ ВІЙНИ
Ряднова Анастасія,

учениця 7-го класу Дворічанської ЗОШ I-III ступенів

Дворічанської районної ради

Керівник: Бабай Л.В., методист Дворічанського ЦДЮТ
Не забуде крові Вітчизна,
Що пролита за неї в боях.
Кров у зрадника − це трутизна.
Кров героя − горить у серцях.
22 червня 1941 року. Звичайний літній погожий день. Люди працювали собі на городах, в колгоспах. Задерикуваті хлопчаки невтомно скакали верхи на дерев’яних конячках, дівчата гралися ляльками, аж до поки не почули голос по радіо, який закликав до уваги: «Внимание, говорит Москва. Передаем важное правительственное сообщение…».

Одразу ж після звістки про напад гітлерівської армії на Радянський Союз, Дворічанський райвійськкомат почав працювати у військовому режимі. Почався масовий призов воїнів запасу та молоді призивного віку. Дітей одразу ж евакуювали. Робочі місця чоловіків, які пішли на фронт, зайняли жінки. Мешканці Дворічанщини, незважаючи на відсутність тяглової сили, обробляли і засівали поля, щоб забезпечити себе і фронт хлібом. А в липні 1941 року молоді патріотки нашого району закликали дівчат до оволодіння професією механізатора, тракториста та комбайнера.

На початку серпня 1941 року, як і на всій території, охопленій війною, почали створювати добровільні формування народних месників – партизанів, які діяли в тилу ворога. У Дворічній був створений партизанський загін з 14 чоловік: до його складу ввійшли: Косов Андрій Васильович, Вавулін Федір Васильович, Бережний Василь Костянтинович, Горбушко Олександр Павлович, Брянцев Василь Якович, Кириченко Петро Іванович, Солонина Іван Порфирійович, Романенко Іван Петрович, Купін Федір Павлович, Селюта Іван Григорович, Дьомін Іван Трохимович, Замотай Тимофій Андрійович, Голобородько Григорій Михайлович. У кінці листопада 1941 партизани Микола Лукич Плескач та Прокіп Єгорович Хижняк в Печенігах закидали гранатами приміщення школи, в якому розміщувався ворожий штаб, захопили зброю і цінні документи і повернулися у свій загін.

Але це був не єдиний партизанський загін. Інша група з 8 чоловік на чолі з І. П. Куценко на шляху до ст. Мерефа підірвали залізничний міст і приміщення фашистського штабу. Як не прикро, але і на Дворічанщині були зрадники, які донесли про це ворогам і вони розстріляли Куценка в м. Куп’янську у 1942 році. І це була не єдина смерть за доносом. Так загинули Титаренко, Коровкін, Нестеренко, Рубцов, Свічкарьов, які підірвали міст між ст. Тополі і ст. Дворічна. У Колодязному діяла партизанська група на чолі з кадровим офіцером Я. Т. Олійниковим. Н. П. Залізняк очолював партизанський загін у Тернах. У селах району Миколаївці, Кам’янці, Тополях, Пісках, Граковому не давала спокою окупантам група партизан на чолі з Пащенко Костянтином Костянтиновичем, якого згодом теж розстріляли фашисти. Усього на території Дворічанщини фашистами було розстріляно 40 партизанів.

Не можна забувати і про мирне населення. Воно не змирилося з думкою, що окупанти захоплять Дворічну. І коли тисячі дворічан воювали на різних фронтах війни, мирне місцеве населення, а це були переважно жінки, діти та літні люди, вийшли копати протитанкові рови зі сторони Западного, адже ворог підступав все ближче. А згодом стало зрозуміло, що старання людей марні, адже ворожа піхота зайшла у Дворічну зі сторони Кутьківки.

У червні 1942 року дев’ять діб наші війська тримали оборону. Ворог все ж захопив перший населений пункт району Першу Лозову, після чого пішов на Кутьківку, потім Дворічну, Петро-Іванівку, Колодязне, Кам’янку, Лиман Другий.

Після Сталінградської битви наші війська громили ворога і стрімко пересувалися до південних кордонів України. Починаючи з 23 січня 1943 року підрозділи 294-го і 226-го кавалерійських полків в нелегких боях звільнили с. Піски, ст. Тополі, с. Лиман Другий, Миколаївку, Буденівку, Тавільжанку і 1 лютого підійшли до ст. Дворічна. Майже добу нашим воїнам довелося стояти на підступах до Дворічної через відсутність переправ через р. Оскіл. Збудувавши дві переправи 2 лютого 1943 року, наші воїни все таки визволили Дворічну із страшних рук окупантів.

Окупація Дворічанщини тривала з 24 червня 1942 року по 2 лютого 1943 року. Але війна на цьому ще не закінчилася, після визволення в Дворічній знову почалася мобілізація молоді призивного віку, адже Радянській армії потрібні були свіжі сили для перемоги. Троє наших земляків були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу: В. К. Лялін, штурман ескадрильї 8-го окремого авіаполку далекої розвідки 8 повітряної армії (уродженець смт. Дворічна); старший сержант О. Ф. Ковальов, командир гармати 1083-го полку 1-го Білоруського фронту (уродженець с. Токарівка); полковник М. П. Титов, командир 12-го гвардійського полку 5-й гвардійської дивізії 11-ї гвардійської армії 3-го Білоруського фронту (уродженець с. Колодязне).

8 травня 1945 року ввечері було підписано акт про капітуляцію Німеччини. Ми вибороли перемогу, але якою ціною… За час окупації району гітлерівцями вбито 218 мирних жителів, матеріальних збитків завдано на суму 23703786 карбованців. При оборонно-визвольних боях на території Дворічанщини безвісти пропало 128 радянських воїнів, загинуло 538, імена 157 з яких – невідомі. Всього не фронті загинуло 2828 чоловік.

Наш обов’язок пам’ятати ці події і цифри, наш обов’язок пам’ятати ці подвиги. Адже у сучасної молоді з кожним днем все менше шансів поговорити з ветеранами-очевидцями тих подій, дітьми війни. Їх залишилося не так багато. На жаль, час робить свою справу. Будемо цінить ветеранів і пам’ятати, що тільки завдяки їхнім подвигам і стражданням ми можемо зараз жити вільно на цій землі!


Селище Березівка, опалене війною
Сириця Валерія,

учениця 8 класу Березівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Харківської районної ради Харківської області

Керівник: Сахно А.Б., керівник гуртків, методист КЗ «Харківська обласна

станція юних туристів» Харківської обласної ради
Я народилася і живу в невеличкому мальовничому селищі Березівка, що на Харківщині. Наближається надзвичайно урочистий і хвилюючий день – 70-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні. День і рік перемоги над фашизмом буде вічно жити в пам’яті людей. Дорогу ціну заплатив народ, захищаючи свою Батьківщину.

На світанку 22 червня 1941 року фашистські бомби впали на наші мирні житла, на безмежні пшеничні поля. Радіо принесло страшну звістку. Чорні крила війни закрили сонце. Кров’ю і пожежами котилася вона по нашій рідній землі.

Із червня 1941 року і до травня 1945 продовжувалась битва з ворогом. Шлях до перемоги був надто довгим і важким. Неперевершені зразки мужності і героїзму виявляли наші солдати у жорстких і кровопролитних боях. Багато з них віддали своє життя за Вітчизну, за мирне голубе небо.

Я хочу розповісти про участь мого рідного селища у тій страшній кривавій війні. На початку війні майже 400 березівців пішли на фронт. Війна стрімко наближалася до селища. 23 жовтня 1941 року фашистські війська ввійшли в Березівку. Для мешканців селища почалися трагічні дні окупації.

Мої земляки воювали майже на всіх фронтах, проявляючи стійкість, мужність, героїзм. Так, Тертишник Федір Іванович брав участь у визволенні блокадного Ленінграду. У тому пеклі він познайомився із жінкою-солдатом Євгенією. В холоді і голоді на попелі руїн зародилося їхнє кохання. Після закінчення війни вони повернулися в Березівку вже подружжям, обидва нагороджені медалями «За оборону Ленинграда».

На Далекому Сході воювали: Мендюра Григорій Гнатович, Шевченко Федір Павлович, Кукленко Павло Улянович, Яковенко Віктор Петрович, Святенко Василь Прокопович, Якименко Олександр Якович.Всі вони нагороджені медалями «За победу над Японией».

Не можу не згадати Святенка Михайла Лукича – кавалера орденів Слави ІІ і ІІІ ступенів і орденів «Червоної Зірки».

У війни не жіноче обличчя… Але скільки жінок, дівчат виносили на своїх тендітних плечах поранених, збивали ворожі літаки, були снайперами. Серед них були і жінки із Березівки: Джунь Марина Іванівна, Краснікова Марія Іллівна, Чернявська Катерина Сергіївна. Остання, Чернявська Катерина Сергіївна, молодший сержант медслужби, була на Першому і Другому Українських фронтах, Першому Білоруському, нагороджена медалями «За боевые заслуги», «За победу над Германией».

Наша героїчна односельчанка Мірошниченко (Курзіна) Євдокія Семенівна в окупованому гітлерівцями селищі врятувала в 1943 році льотчика Олександра Спіріна, літак якого був збитий в бою у небі над Харковом. Про жінку-патріотку писали фронтові газети. Льотчик вижив, і вже після війни разом із дружиною навідав Євдокію Семенівну.

Йшла війна…Ворог топтав нашу землю… В Березівку почали приходити страшні звістки-похоронки. Більше 200 жителів не повернулися на рідну березівську землю. Мене вражає сила почуттів, мужність солдатських вдів. Говорять, що якби вітром зірвало жалобні хустки з голів матерів і дружин, закрили б вони небо чорними скорботними птахами страшенного горя. Паморозь лягла на їхні скроні, роки поорали зморшками обличчя, але душі залишилися молодими…До останнього подиху вони берегли свою вірність і любов до загиблих чоловіків.

За архівними даними 140 жителів селища були вивезені в Німеччину працювати.

17 червеня 1942 року – чорний день в Березівці. На чужину було відправлено 100 мешканців селища. Молодь зігнали в церкву і школу. Від крику, особливо від дівочого плачу, як потім згадували старожили, крижаніли душі і серця.

Колона приречених йшла пішки до самого Харкова, де вже чекав готовий до відправки товарняк. Частина відправлених в Німеччину померли в рабстві і навіки покояться в чужій землі. А от Супрун Михайло Романович повернувся і не сам, а з дружиною. Там в неволі він зустрів свою половинку, Любов Іванівну, там у рабстві проросли пагінці їхнього кохання. Повернулися додому й інші хлопці і дівчата, як їх в народі називали, остарбайтери.

Знову я хочу звернутися до архівних даних. Близько 500 дітей було зареєстровано в Березівській селищній раді напередодні війни. Діти війни – обездолені, голодні, які не знали дитинства. На примусові роботи до Німеччини було вивезено 22 дитини віком 16-17 років. Березівські діти війни поруч з матерями орали, косили, сіяли, збирали урожай. Землю обробляли коровами, дуже часто корів водили діти. Вірі Святенко згадує, що під час війни, коли їй було 13 років, вона бігла попереду корови і боялась, що та відтопче їй ноги.

29 серпня 1943 р. моє рідне селище було звільнене від фашистських загарбників. Але війна продовжувалась…

Березівці працювали для фронту, для перемоги. Відбудовували зруйноване господарство, вирощували хліб, збирали кошти для виготовлення літаків і танків, виготовляли подарунки солдатам-фронтровикам. Трудовий тягар ліг на плечі жінок, дітей, літніх людей.

9 травня – День Перемоги, він прийшов, святий, щасливий і водночас терпкий. Поверталися в село фронтовики.

О, як же їх стрічали, світе мій,

Таких стрічань історія не знала.

О тій пори весняній золотій

Сльоза мого села не просихала.

Роки! Скільки б їх не минуло, не зітруться у пам’яті світлі імена тих, хто віддав своє життя за Батьківщину. У кожного загиблого був той клаптик землі, яку він затулив, падаючи. У граніті, у бронзі, у серцях живе великий подвиг воїнів-визволителів. Не забули своїх героїв-воїнів і мої односельці.

Травень 1946 р. По всій Березівці розкидано могили воїнів-визволителів. Тому останки загиблих воїнів Червоної Армії звозять в центр селища в єдину братську могилу. На високому постаменті з букетом квітів стоїть кам’яна «Скорботна матір».

На мармурових плитах викарбувані імена 26 воїнів-визволителів Березівки, а також імена 118 односельців, які загинули на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни.

У минулому році, на мітингу, присвяченому Дню Перемоги, я читала вірш. Переді мною сиділи дідусі-ветерани, яких залишилося зовсім мало:Мендюра Григорій Гнатович, Тертишник Андрій Іванович, Штода Іван Семенович, Шевченко Микола Євгенович.

На грудях стареньких, немічних, сивочолих фронтовиків виблискують бойові нагороди. Ветерани потребують нашої уваги і турботи. По моїх щоках текли жагучі сльози і я не приховувала їх.

Мій прадідусь Григорій мужньо захищав Батьківщину, закінчив війну у Берлині. Додому повернувся інвалідом, його руки і ноги були повністю вкриті шрамами від ран. Коли я народилася, дідуся вже не було в живих. Прадідуся Григорія я бачила тільки на пожовклих фотокартках.

У внуках і правнуках Ви, діду, живете в серцях –

Вас ми всі пам’ятаєм.

Ось і прийшла 70-та весна Перемоги! Але на жаль в цьому році вона не мирна. На сході моєї України йдуть бої, що забирають життя найкращих синів Батьківщини.

Я - українка! Я дуже люблю свою неньку Україну. Звертаюся до всіх з такими словами:Зупиніться, схаменіться! Нам більше не потрібні загиблі воїни, солдатські вдови, діти війни, сироти.

Хай квітує 70-та весна Перемоги, буяє зелень бузку, щедро всміхається сонечко. Ми – у 2015 році. Бажаю усім миру і чистого голубого неба!



ТЕСТ НА ТЕМУ : ЛЮБОВ ДО СВОЄЇ БАТЬКІВЩИНИ
Ситник Ольга,

учениця 11 класу Миколаївського навчально-виховного комплексу

Лозівської районної ради, член гуртка «Історичне краєзнавство»будинку дитячої та юнацької творчості Лозівської районної ради Харківської області

Керівник: Яковлева О. В., вчитель, завідувач шкільного музею.


Дана робота – спроба дослідити героїчні події минулого села Миколаївки Лозівського району Харківської області, відкрити нові сторінки історії своєї Батьківщин та показати підґрунтя формування патріотизму підростаючого покоління.

70 років відділяють нас від того травневого дня, який приніс перемогу і мир усій Європі та Азії. Плата за неї – мільйони втрачених людських доль. До сьогодні вона не визначена.

Наше село – одне з тисячі українських сіл. Небачена жорстокість Великої Вітчизняної війни проявляється в тому, що і сьогодні, через 70 років, ми продовжуємо відкривати все нові і нові сторінки історії 1941-1943років на території своєї маленької батьківщини. Навіть там, де вже знесені існуючі колись хутори і села: Рожевський, Забужинський.

Кожна така знахідка – нові прояви героїзму наших солдат. А ще – велика школа виховання патріотизму, любові до своєї Вітчизни

В роботі на конкретних прикладах з життя нашої Миколаївської сільради доведено: наші сільчани безмежно люблять свою землю і за будь-яких умов її захищатимуть.

І сьогодні наші хлопці на передовій в АТО. А в школі створено куточок « Вони захищають Україну» , біля школи насаджено алею дубів імені загиблого в АТО нашого земляка Сергія Бричака


Робота «Бойовий шлях 2-го Українського фронту»
Ситніков Владислав,

учень 8-А класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 121

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: учитель історії Вискребець Л. М.


Робота присвячена вивченню бойового шляху 2-го Українського фронту, тобто дослідженню дій Степового фронту у військових операціях, які відбувалися влітку 1943 та протягом другої половини 1943-1944 років на українських землях.

Актуальність роботи продиктована необхідністю увіковічення пам'яті подвигу українських військ у боротьбі за визволення земель від окупантів у річницю 70-ліття Перемоги у Другій світовій війні.

Таким чином, метою даного дослідження є вивчення участі військ 2-го Українського фронту у наступальних операціях 1943 та 1944 років за визволення українських земель.

Створення Степового фронту відіграло важливу роль у швидкому переході радянських військ від оборонних дій в рішучий наступ. Фронтове об'єднання, що знаходилося в резерві Ставки, своїм вступом в лінію діючих фронтів різко змінило обстановку на користь Червоної Армії на найважливішому в літній кампанії 1943 південно-західному напрямку.

Війська Степового фронту приймали участь у Бєлгородсько-Харківській наступальній операції.  На світанку 3 серпня потужної артилерійської і авіаційної підготовкою розпочався контрнаступ на бєлгородсько-харківському напрямі. З'єднання загальновійськових армій Воронезького і Степового фронтів на напрямку головного удару вклинилися в оборону противника на глибину 5-6 км. Незабаром в прорив були введені 1-а і 5-а гвардійська танкові армії із завданням передовими бригадами завершити прорив тактичної зони оборони ворога і основними силами розвинути успіх в оперативній глибині.

З проривом ворожої оборони перед військами Степового фронту практично постало завдання звільнення Бєлгорода. Удар з фронту здійснювала 69-а армія В. Д. Крючьонкіна, а 7-а гвардійська армія під командуванням генерала М. С. Шумилова, форсувавши Північний Донець, повинна була атакувати ворожий гарнізон зі сходу.  5 серпня війська 69-й і з'єднання 7-ї гвардійської армій Степового фронту штурмом оволоділи Бєлгородом. У цей же день після напружених боїв був звільнений Орел.

Наступ радянських військ продовжував стрімко розвиватися. До 11 серпня війська Степового фронту, долаючи запеклий опір танкової угруповання противника, підійшли до зовнішнього обводу харківських оборонних ліній. В результаті вельми напружених боїв 12 і 13 серпня війська Степового фронту на низці дільниць підійшли впритул до міського обводу і зав'язали бої на околицях Харкова. Особливо жорстокі бої розгорнулися з 18 по 22 серпня. Однак ці спроби противника не могли змінити хід бою за Харків. 23 серпня місто Харків було звільнено.

У ході подальшого наступу з'єднання фронту до кінця вересня 1943 вийшли до Дніпра, завдавши удари в напрямку Полтави, Кременчука, Краснограда, Верхньодніпровська, розгромили з'єднання 8-й і 11-й польових армій Вермахту. Війська фронту сходу форсували Дніпро, захопили на його правому березі кілька плацдармів, які в ході подальших боїв були об'єднані в один південніше Кременчука. З нього 15 жовтня 1943 вони почали наступ у напрямку на П'ятихатки і Кривий Ріг.

20 жовтня 1943 на підставі директиви Ставки ВГК від 16 жовтня 1943 Степовий фронт перейменовано в 2-й Український фронт.

Війська 2-го Українського фронту брали участь у визволенні Правобережної України, Болгарії, Угорщини, Югославії, Австрії. 10 червня 1945 був сформований Одеський військовий округ. Командувачем призначений І.С. Конєв.

Отже, робота присвячена актуальній проблемі, що знаходиться в полі зору воєнної історії.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал