Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка35/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39

РОКИ, ОПАЛЕНІ ВІЙНОЮ
Мірошніченко Світлана,

учениця 7-Б класу Харківської

Загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №118

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Дубинка Р.Г., вчитель української мови та літератури

Дана робота – спроба осмислити війну дитячими очима, Парасочка Олексій Наумович – учасник бойових дій, син полку, стрілок 41-ої та 35-ої гвардійських стрілкових дивізій, пройшов бойовий шлях від Москви до Бер-ліна.

Авторка роботи виявила бажання дослідити складний життєвий шлях свого прадідуся - Парасочки Олексія Наумовича, який у вісімнадцятирічному віці став воєннозобов’язаним і уже вчився цінувати своє життя та життя побратимів. Тільки зрідка, розповідаючи про тяжкі роки війни, прадідусь зізнавався, що не раз дивився в обличчя смерті. Але шляху назад не було, адже служити батьківщині – це найвища нагорода для військового.Про те, що Парасочка Олексій Наумович є справжнім героєм, свідчать його нагороди: медаль «За взятие Берлина», медаль «За освобождение Варшавы», медаль «За победу над Германией», орден « Красной Звезды», орден «Отечественной Войны», орден « За мужність».Якщо б зраз, у сучасному світі, таких героїв було більше, на кордони нашої держави не посмів би зазіхнути жоден ворог.

ДОЛЯ УКРАЇНЦІВ ДЕПОРТОВАНИХ ДО НІМЕЦЬКОГО РЕЙХУ
Немашкало Ярослава,

учениця 10 класу, Мереф’янської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів №6 Харківської районної ради Харківської області

Керівник: Терещенко О.Л., вчитель історії


Перебування українських людей в Третьому рейху перетворилося на страшні моральні і фізичні страждання. Гітлерівці вважали, що жорстокість і приниження, яким піддавалися "завербовані", зроблять їх покірними на каторжних роботах. Злочинне ставлення до насильно вивезених людей, що називалися в документах гітлерівців "робочою силою", починалося з перших же кроків на шляху до неволі, коли під охороною їх гнали на залізничні станції для перевезення на збірні чи пересильні пункти, які були розміщені у великих містах. Туди зганяли людей, захоплених на Харківщині, Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Вінниччині. «Особливо знущався начальник пункту гітлерівець Краузе. Відразу ж після прибуття в "завербованих" у примусовому порядку брали кров для німецьких госпіталів. Спали на підлозі, у тісноті, як шпроти в бочці, солома кишіла вошима і, здавалося, сама ворушилася під людьми. Годували один раз на день: суп пшоняний - вода без картоплі і 200 гр. хліба. На третій день під конвоєм гнали в лазню. Але що це була за "лазня"! Милися разом чоловіки і жінки, німці знущалися над жінками, обзивали принизливими прізвиськами. Агенти гестапо проводили перевірку "завербованих" і виявляли "особливо небезпечних осіб". Пильність варти доходила до того, що навіть до туалету людей водили під конвоєм» - згадує свідок Терентьєва С.А. Про настрої людей, що побували на київському нереальному пункті, свідчать численні написи на стінах цього приміщення, залишені невільниками перед відправленням до Німеччини. "Хто прибуде сюди з Миронівки, той нехай прочитає наші імена і пам'ятає нас, тому що ми вже не повернемося. Дрига Катя, Запорожець Настя, Кузьменко Ніна, Коваль Марія". Дівчина із с. Червоне Згуровского району Полтавської області зробила наступний напис: "Прощавайте, наші товариші, не потравляйтеся сюди, викручуйтеся..." Інші писали: "Отут сиділи дівчата на цьому вікні і думали, як втекти додому. Слава рідній домівці! Якщо можна, тікайте..." У цих написах не тільки безмірне страждання, приреченість і туга за рідною домівкою, у них − дух непокори, ненависть до фашизму. Повною мірою почуття розпорядженням німецьких чиновників, той нехай не сподівається на милість. Продовжує розповідь про ті жахи Загорулько Дмитро Сергійович: "Як нескінченний конвеєр тяглися ешелони з невільниками з України до Німеччини. Нас вивозили, як худобу, в брудних і холодних вагонах, двері яких і забивалися і нерідко обмотувалися колючим дротом, вікна забивалися дошками й у вагонах навіть вдень панувала темрява. У кожен вагон заганялося 60 і більше душ. У нашому знаходилося 113 чоловік. Погода стояла тепла, тому у забитих вагонах було задушливо. Через велику скупченість деякі люди майже всю дорогу стояли по черзі то на одній, то на іншій нозі. При найменшій підозрі охорона стріляла по вагонах. Ешелон йшов дві доби. У дорозі лише зрідка ми одержували їжу, Деякі харчувалися тим, що змогли взяти з дому і сховати від охоронців. На великих станціях давали "суп", який називали − "баландою". Воду дозволялося брати тільки тим, хто мав посуд, і те не більше літри на людину. Як зараз пам'ятаю: на ст. Допоміжна розгнуздана арава поліцаї увірвалися до вагону, і знущалися над людьми: ґвалтували дівчат, розбивали голови рукоятками і прикладами пістолетів. Скалічивши й пограбувавши ув'язнених, бандити пішли. У трьох кілометрах від ст. Котовськ потяг знову зупинився. Вздовж ешелону забігали конвоїри, почувся дзенькіт ключів, стукіт дверей, що відкриваються, у сусідніх вагонах лементи, постріли. Через щілини ми спостерігали, як охорона виштовхувала з вагону по 2-3 чоловіки і тут розстрілювали. От вони вигнали жінок, зірвали з них одяг і, немов скажені, стали виривати шматки тіла у нещасних, убили двох дівчат, а інших, що втратили свідомість, кинули назад до вагону. Підійшла черга і до нас. Відкрилися двері. У вагон забігло кілька німців, які почали бити всіх. Втомившись, вони відібрали чотирьох товаришів і розстріляли їх... 14 діб ми знаходилися в дорозі. У вагоні нестерпна жара люди знемагали від спраги. Щоб хоч трохи втамувати її, люди облизували залізні запчастини у вагоні, бо умлівали від задухи. Багато хто зомлівав, втрачав свідомість. У вагоні істеричні крики... Хворим не надавалася ніяка допомога. Від жахливих умов, виснаження і хвороб не менш 10-20 % людей, навіть за визнаннями самих фашистів, вмирало в дорозі. Були випадки, коли охорона відбирала в породіллі дитину і викидала з вікон вагонів прямо тоді, коли потяг їхав.

Прямо з ешелонів "східних робітників" - "остарбайтерів", як нас тепер називають, гнали в спеціальні пересильні табори "дургангстабори". От що являв собою такий табір. Площа його складала від 1 до 5 га і була обнесена колючим дротом у два-три ряди, глибоким ровом. Охорону несли збройні шуцмани з вівчарками. На території табору знаходилися стандартні бараки, де жило від 20 до 50 чоловік. Білизна, мило та інше, як правило, не видавалося. Гітлерівці ввели тавро - знак "ОSТ" - "Схід", що "остарбайтери" зобов'язані були носити на правій стороні! грудей чи на Ізуці. От що розповідав очевидець Ф.П. Ситник про "арбайтцамт": "На ринку йшов торг. Товсті бауери, попалюючи цигарки, проходилися вздовж темних будівель, біля яких рядами були виставлені раби. Були тут дівчата і юнаки з України, селяни із Сербії, французи і поляки. Дружини німецьких бауерів у капелюшках з перами тикали парасольками в груди дівчатам, презирливо кривили випнуті губи. "Ця худа, а ця слабка... не коштує і п'яти марок". Торг йшов такий безсоромний, начебто це були не люди, а речі... Штефан Ґонт і його дружина Ганна купили Ганнусю за 17 марок. Відбиток її пальця залишився на документі купівлі-продажу. На груди дівчині прикріпили значок "ОSТ" і номер "141". Ніхто не запитав її ім'я, відкіля вона, чи є в неї мати. "Рабиня № 141". Дорогою хозяєва сварилися. Дружина Ганна лаяла чоловіка за те, що він заплатив за рабиню так дорого: 17 марок. Подумати тільки! Штефан лаяв баварську владу за те, що завозять мало рабів. "Зовсім не має вибору", - говорив він таким тоном, начебто мова йшла про корів чи кіз".

"Остарбайтерів" примушували працювати по 14-16, а то і всі 20 годин. Ось що розказав нам Островський Л.К.: "Оскільки норми виробітку були значно завищені, інтенсифікація роботи була дуже високою. Наприкінці робочого дня ми настільки знесилювалися, що падали з ніг. Нерідко в спустілих після роботи цехах під верстатами знаходили тіла "східних робітників". Подумати тільки, а серед них були і мої друзі... Уже після одного-двох місяців фашистської каторги ми, здорові та міцні українські юнаки і дівчата, ставали схожими на виснажених хворобами людей. Ні про яку охорону праці, звичайно ж, не могло бути й мови! Але зате як була поставлена охорона робочої сили! Нас приводили на підприємство і вели під конвоєм поліції. На самому виробництві спостереження за робітниками вела охорона табору, а також німецькі майстри, що не давали людям протягом усього робочого дня розігнути спину і перепочити - били тим, що потрапляло під руки." Важку чоловічу роботу виконували жінки. Вивезена з Васищева Кучерява М. розповідала: "О 4 годин встаємо, отримуємо рідку баланду з одного буряка, о 6 годині йдемо на роботу на завод. Робота важка, працюємо до ночі. Почуваю себе погано..." "Робота важка, чоловіча. Копаємо канави для водопровідних труб 3 метри завглибшки, копаємо кирками, тому що тут каміння. Як рубаємо тією киркою, аж голова відлітає, а їсти хочеться...", - скаржилася інша невільниця Н.Т. Горбачова.

Лікарська допомога "остарбайтерам" майже не надавалася. Згадує Горбачова Н.Т.: "У таборі в трьох дівчат з Білорусії від корости всі груди вигнили і стегна теж згнили і лежать вони, як колоди, а в однієї жінки опухли вуха і все обличчя обсипало прищами", "коли українці отут хворіють, то вони (гітлерівці) говорять, що придурюються і не хочуть працювати'1, "для нас у них лікаря немає...". Безнадійно хворих людей, що втратили працездатність і стали інвалідами, гітлерівці спочатку відправляли додому, щоб даремно не годувати. Відправленню на Батьківщину переслідували тривалі переїзди до спеціальних "кранктаборів", дійсних таборах смерті, де норми харчування були вдвічі менше. Стиліна Антоніна Іванівна, що повернулася через хворобу з Німеччини, розповідала: "Поверталися ми на Батьківщину під конвоєм. Багато з тих, хто їхав, ставали в Німеччині каліками - без ніг, без рук, без очей. Дорогою багато хто вмирав у вагонах від голоду. У Брест-Литовську нас понад тисячу чоловік, загнали в табір, де протримали два тижні. У таборі щодня вмирали десятки людей. Так на вузлових станціях інші ешелони, що везли людей у Третій рейх, зустрічалися з нашим. Від побаченого серед людей створювалася паніка, і тоді гітлерівці припинили зовсім відправлення хворих і покалічених додому. З тих пір залишити "кранктабір" стало можливим тільки через трубу крематорію».

Одним з них був Щаблій Георгій Пилипович, 1924 року народження, який проживає у місті Мерефа Харківської області. Він розповідав нас, що « 12 квітня 1942 року йому було 17 років, коли його забрали німці з дому і відправили до Харкова ( місця збору) для відправки до Німеччини. Нас завантажили в товарні вагони з забитими вікнами та дверми і повезли до Німеччини без їжі і води. Потім етапом погнали до табору «робочої сили». Через два дні роздали каву, зняли відбитки пальців і погнали на завод, який виготовляв літаки та машини амфібії. Працювали ми з 7 години ранку до 19 години вечора. Годували погано: вранці чашка кави без цукру, в обід 100 грам хлібу з жмиху та тирси. Ввечері черпак супу з брюкви. В святкові дні − хліб з муки і суп з моркви. Під час боїв на Орловсько-Курській дузі завод спалили і нас робітників розвезли по різним місцях. Я потрапив до хазяїна, який мав майстерню по ремонту взуття. І я став у нього працювати. Звільнили нас 12 квітня 1945 року американські війська та передали радянським військам. Потім я служив в радянській армії до 1947 року».

А ось як про ці події згадує Максимович Тетяна: « Наприкінці серпня 1942 року до села прийшли її родичи з міста Славянська. В нас, у селі, німців не було, тому що знаходилось у 40 км від райцентру « Лозова». В селі були старости та поліцаї. Німці проводили набір молоді до Німеччини і з нашого села треба було відправити декілька чоловік. Вночі до нашої хати приїхали поліцаї та староста, на підводі, забрали мене та повезли до Лозової, збірного пункту. А потім погрузили в вагони і привезли до Харкова, добавили ще людей і відправили до Перемишля. Там було багато українців. Туди приїжджали хозяєва з заводів, фабрик. Придивлялись і вибирали собі, тих, хто їм подобався. Таким чином я попала на завод « Юнкер», який знаходився в місті Дессау. Поселили нас в великі ангари, там де раніше знаходились машини, не було не вікон ні дверей. Були двоярусні дерев’яні ліжка. Таких ангарів було два. Хлопців селили окремо. Охороняла нас поліцаї з собаками, ангари були огороджені колючою проволокою. Поліцаї строїли на колонами і водили на заводи. У зв’язку з тим, що я зі школи добре знала німецьку мову, мене відправили працювати до контору, де я нумерувати документацію, потім перевели до цеху . Ті хто не слухався, особливо хлопці, жорстоко били. Годували гнилою брюквою. З ранку 10 грам маргарину, четвертинку хліба на цілий день, сахарина 5 штук та каву з жолудів. В обід привозили шпинат, брюкви з червами.

Таким чином, перегорнувши гори матеріалів, вислухавши ще живих очевидців, ми розуміємо яке тяжкі часи вони пережили. І що ніщо не може виправдати таку жорстокість до людей різних національностей. Але були і серед німців ті що зоставались людьми в таких умовах, бо за невиконання розпоряджень держави їм теж загрожувала небезпека
Дитинство, опалене війною
Овчарова Катерина, Валкова Наталія,

учениці 7 класу Андріївської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Чаговець Світлана Вікторівна,

педагог – організатор, вчитель російської мови та світової літератури,

вища кваліфікаційна категорія


Наближається знаменна дата в житті нашого народу-70 річчя Великої Перемоги. Учні Андріївської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 присвятили цій важлвій події проект під назвою «Сторінки історії Андріївки, опалені війною». В ході роботи над проектом була проведена пошукова робота, діти знайшли і описали події Другої світової війни, пов’язані з нашим селищем. Один із розділів проекту – це «Війна очима дітей», в якому зібрано спогади дітей війни селища Андріївка.

Із спогадів Пивовара Івана Никифоровича, жителя селища Андріївка, дитини війни

«Коли почалася війна, мені було неповних шість років. Сім’я наша складалася із шести чоловік – батька, матері, старшого брата, двох моїх молодших сестричок та мене. Батько працював у вагоноремонтному ДЕПО імені Кірова на станції «Основа», брат Семен – на заводі № 75 в Харкові, а мама опікувала нас, малечу. Сестричці Марії було три роки, а Надійці – шість місяців.

Одного разу батько приїхав з роботи і говорить мамі: «Почалася війна». Ми, діти, не надали батьковим словам ніякого значення, бо не розуміли, що це і навіть не відчули ніякого страху. З батьками нам нічого не страшно. Пам’ятаю, що по вулицях ходили стохатники (так тоді називали квартальних) і наказували заклеювати шибки на вікнах папером хрест на хрест для захисту від розривної хвилі. Через деякий час, може, в серпні, може, в липні, з’явилися біженці . Одні їхали на підводах, інші пішки йшли. Вони гнали корів, овець, свиней, везли курей та інших птахів. Була сильна спека, худоба виморена, пити і їсти хоче, почала , як кажуть, приставати. Люди просили мешканців, щоб вони забрали корівку, або овечку, щоб не загинули в дорозі. Були такі люди, що брали корівок. Основна маса біженців рухалась в напрямку Балаклії.

Після біженців з’явилися військові частини. Їхали різні машини, якісь для мене незрозумілі. На них лежали широкі квадратні човни. Це вже потім, після служби в армії, я зрозумів, що то були понтони для будівництва переправ через річки.

Осінь для мене пройшла якось непомітно. Почалася зима. Снігу ще не було. Одного разу, сидячи біля вікна і дивлячись у вікно, я побачив, як до нашої хати прямує німець. «Мамо, он до нас німець іде», - звернувся я до мами. А він, повісивши гвинтівку чи автомат на груди, «чеше» прямо в хату. Я заховався на піч. Німець, зайшовши в кімнату, нишпорив по всіх закутках і кричав: « Матка, яйка, шпік, цукор». В Андріївці почали з’являтися німецькі прихвосні. Німці призначали з місцевих старосту, поліцаїв.

Зима 1941-1942 року була сувора, дороги позамітало снігом, були такі намети, вище парканів. Староста, поліцаї примушували людей чистити дороги, а чоловіків ганяли на роботу до лісу, говорили, що на побудову мосту чи переправи через річку Дінець. На правому березі Дінця, в селах Копанка, Червоний Дінець, були позиції Радянської Армії. От німцям і хотілося перейти річку, завоювати і закріпити там свої позиції. Крім цього поліцаї видавали німцям колишніх активістів, яких вони знищували, катували, розстрілювали, вішали. Основна частина населення не хотіла працювати на німця і з цією метою наносила собі травми. Наш сусід, щоб не ходити на примусові роботи, сокирою прорубав собі чобіт і травмував ногу навмисно.

Пам’ятаю, що на колишньому колгоспному дворі знаходився німецький табір для військовополонених. Фашисти дуже знущалися над радянськими воїнами. Тримали їх гірше, ніж скотину, запрягали у дерев’яні сани і водили по вулицях, щоб ще більше залякати мирне населення. Влітку, у жнивну пору, почали забирати молодь на каторжні роботу в Німеччину. Забрали і мого брата Семена. Андріївка жила під «німцем», але інколи налітали літаки Радянської Армії і бомбардували фашистські позиції. Зима 1942-1943 року дуже багата для мене на спогади. Десь у середині січня німецькі прихвосні, поліцаї та старости, почали втікати з Андріївки, а в лютому вже прийшли Радянські війська. Мій батько, за чиїм завданням я не знаю, став клеїти калоші, їх тоді клеїли з резини автомобільних шин. Він часто ходив на якісь збори, бувало, що і ночувати не приходив. Як пізніше з’ясувалося, він готувався іти в партизанський загін, який діяв на території Балаклійщини. Одного разу батько наказав мамі забирати нас, дітей, і йти до Бикових, наших родичів. Це був останній раз, коли ми бачили нашого татка живим. В той день, коли зовсім стемніло, на вулицях піднявся гуркіт, стрілянина, загорялися хати. Здавалося повітря гускло від вибухів та розривів. То німці втікали під натиском визволителів. Вранці тато не повернувся додому, і мама стала його шукати. Мій батько був розстріляний разом з тими ополченцями, яких німці захопили на території сільської ради. Розпачлива втрата батька краяла серце. В цей же день бойові дії в Андріївці припинилися, німці відступили, мирне населення почало поступово відроджувати селище. Треба було захоронити загиблих, впорядковувати свої двори та готуватися до весняної сівби, хоча на берегах Дінця продовжувалися запеклі бої. Німець дуже опирався, не хотів здавати позиції. Ще до квітня в околицях нашого селища тривала війна. У квітні люди почали поратися на огородах, моя мама теж почала копати і саджати наш огород. Робили все це вночі, бо вдень було боязко. Налітали літаки, бомбили, рвалися снаряди. А вночі від пострілів «катюш» було добре видно, де копати ямки під посадку картоплі.

Почалося мирне, але неспокійне життя. Зима настала не дуже сувора, як тоді казали, «сирітська». Ми сиділи вдома в хаті, бо були голі, босі і простоволосі і чекали маму, яка прийде ввечері і прнесе нам щось поїсти. Родині без годувальника було дуже важко. По осені, перед комплектуванням класів, я сам пішов до школи і записався у перший клас. Тоді мені було вже 9 років. У класах було по 45 учнів і всі різні за віком. Для навчання у мене не було ні книжок, ані зошитів, ані ручки з пером. Лічити до тисячі мене навчила мама, хоча сама була неписьменна. Так «з горем пополам» в 1945 році я закінчив перший клас і перейшов у другий. Навесні 1945 року в нас квартирували два бійці-сапери, які розміновували поля. Дядя Ваня якось вранці розбудив мене і сказав, що сьогодні в школу йти не треба – війна скінчилася, тобто – Перемога! А я тоді, як кажуть, «за своє нічого» і побіг до клубу № 2. Що там коїлося!? Пісні, танці, музика, сльози... Ранок без війни, спокійне пробудження! І був по-весняному лагідний, сонячний, травневий день, до якого йшли наші батьки і діди довгих 1418 вогненних днів і ночей».


Іван Миронович Сипало – Герой Радянського Союзу
Падалка Олексій,

вихованець гуртка «Джура», Зачепилівського Будинку дитячої

та юнацької творчості Зачепилівської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Падалка Віталій Леонідович, практичний психолог


Народився 14 червня 1922 року в с. Зачепилівка Зачепилівського району Харківської області в родині селянина. В 1930 році поступив в Зачепилівську середню школу, яку закінчив в 1941 році.

У вересні 1941 року з підходом німців до Зачепилівського району, рішенням райкому партії був призначений начальником з евакуації худоби колгоспу «Червоний партизан».

Незабаром він дістався Ворошиловоградської (зараз Луганської) області, здав худобу державній установі.

У січні Марковським райвіськоматом Луганської області був призваний до лав Червоної Армії і провів три місяці у запасному полку у місті Моршанську на Тамбовщині, де формувалася перед відправкою на фронт 48-а армія Брянського фронту. Але на весні 1942 року на Сипала І.М. чекав ще не фронт, а піврічні курси молодших лейтенантів, які успішно закінчив восени того ж року. У жовтні прийняв командування взводом автоматників окремого батальйону 73 стрілкової дивізії 48 армії на Брянському фронті.

Іван Миронович побував у багатьох запеклих боях.

Так 12 липня 1943 року після потужної артпідготовки гвардії молодший лейтенант Сипало з криком «За Батьківщину, вперед!» підняв свій взвод в атаку на вогневі точки ворога, і в той же день бійці прорвали вкрай складну оборону гітлерівців і продовжили наступ на лівому фланзі 11-ої гвардійської армії на Волхівському напрямку.

Тільки у 1943 році бойовий офіцер І.Сипало був тричі пораненим – у боях на півночі від Орла, під Навлею-Речицею, коли піднімав солдатів у атаку з гранатами на засаду німецьких танків, та на білоруській землі, неподалік від міста Невель. Але щоразу після лікування він не просто повертався на фронт, а ставав у лави рідної дивізії.

23 червня 1944 року Червона Армія розпочала стратегічну операцію з визволення Білорусії, що ввійшла в історію під кодовою назвою «Багратіон». 5-та гвардійська Городоцька стрілецька дивізія здійснювала прорив оборони гітлерівців у районі селища Осінтроф на північ від Орші. Рота І.Сипала по заздалегідь розчищеним від мін смугам нейтральної землі стрімко увірвалася до ворожої траншеї.

Розвиваючи атаку, бійці знешкодили дві укріплені вогневі точки з їх гарнізонами та першого ж дня наступу прорвалися до 3-ої лінії німецьких траншей; при цьому було знищено 150 фашистських солдат і офіцерів. Коли доводилося вступати у рукопашний бій з гітлерівцями, за взірець для бійців були командири, серед них і Іван Сипало. Він не покинув бою і тоді, коли був поранений осколком снаряда у ногу.

Фашисти не втримали і відступили. За цей бій Іван Миронович Сипало отримав свою першу нагороду – Орден Червоної Зірки.

У боях на Німані 15 липня 1944 року комроти І.Сипало особисто знищив 27 гітлерівців. Уранці 16-го він підняв бійців в атаку і розширив зайнятий плацдарм ще на 5 кілометрів на захід. А незабаром, у кривавих боях на території Східної Прусії, 20 жовтня 1944 р., коли рота відбивала контратаку, яку підтримували танки, гвардії старшого лейтенанта Івана Сипала, тяжко пораненого в обидві ноги, евакуювали до армійського шпиталю.

Через півроку, у березні 1945 р., 22-річний І.Сипало за бої на Німані був удостоєний найвищої військової нагороди – звання Героя Радянського Союзу з врученням медалі «Золота Зірка» та ордена Леніна.

Після війни І.М.Сипало продовжив служити в лавах Червної Армії. В 1946 році капітан демобілізувався.

Закінчив в 1952 році Харківський державний педагогічний інститут, працював інструктором Харківського обкому КП України, завідував відділенням культпросвітустанови обласного Управління культури, очолював обласну бібліотеку для дітей.

Жив полковник у відставці І.М.Сипало в Харкові.

Нагороджений орденами: Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, медалями.

Помер 10 листопада 2002 року.
СЕЛИЩЕ БУДИ ХАРКІВСЬКОГО РАЙОНУ. 1943 РІК. ХРОНІКА ВИЗВОЛЕННЯ



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал