Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка34/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39

ДІЯЛЬНІСТЬ СПІВРОБІТНИКІВ ХАРКІВСЬКОГО

УНІВЕРСИТЕТУ В ЕВАКУАЦІЇ У КЗИЛ-ОРДІ
Кайда Дар’я,

учениця 10-Б класу Харківської гімназії №163

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Дейко Ірина Олександрівна, учитель історії


В історії нашого краю багато героїчних і трагічних сторінок. Одна з них – Велика Вітчизняна війна. У справу розгрому гітлерівських загарбників гідний внесок зробили i харків’яни, зокрема університетське товариство. На фронтах Великої Вітчизняної війни, в тилу ворога, в евакуації вони не припиняли культурного та наукового життя, забезпечуючи та наближаючи Перемогу власною відданістю Батьківщині та невтомною працею.

Війна вимагала оперативної перебудови всієї навчальної роботи. Наприкінці вересня 1941 р. Рада з евакуації при РНК СРСР і Всесоюзний Комітет у справах вищої школи при РНК СРСР визначили місце евакуації Харківського університету – місто Кзил-Орда. Це був обласний центр Кзил-Ординської області Казахської радянської соціалістичної республіки.

Разом із харків’янами в евакуацію вирушила група викладачів і студентів Київського державного університету.

У перші дні після прибуття до Кзил-Орди наприкінці жовтня 1941 р. деякі викладачі Харківського університету були направлені на роботу в міські середні і неповні середні школи, в місцевий педагогічний інститут. Вкрай гострою була житлова проблема як для викладачів, так і для студентів. Частина студентів була розселена в приміських колгоспах і радгоспах, в яких вони залучалася до сільськогосподарських робіт.

Наказом ректора О.В. Сазонова від 10 грудня 1941 р. університет відновив роботу у складі п’яти факультетів: історичного, філологічного, фізико-математичного, хімічного і біологічного. Заняття вели 70 викладачів. Було сформовано 28 академічних груп, у яких налічувався 131 студент.

З 23 лютого 1942 р. на базі тимчасово об’єднаних Харківського і Київського університетів почав функціонувати ОУДУ, ректором якого був призначений О.М. Русько, який до цього часу був ректором Київського університету; проректором з навчальної роботи – О.В. Сазонов, з наукової роботи – Й.Н. Кравець, обидва – працівники Харківського університету. Професорсько-викладацький склад ОУДУ налічував 83 особи, у тому числі 5 професорів, докторів наук, 28 доцентів, кандидатів наук. Тільки за 1942-1944 роки об’єднаний університет випустив понад 260 спеціалістів. До кінця 1942 р. в університеті навчалося близько 500 чоловік.

Навчальний процес в університеті відбувався в умовах перебудови навчальних планів відповідно до військового часу. Термін навчання в педагогічних вузах скорочувався з 4 до 3 років при збільшенні щотижневих занять з 36 до 42–45 годин. На екзаменаційну сесію виносилося 6–8 іспитів і 4–6 заліків. П’ятирічний термін навчання було відновлено з 1 вересня 1942 р.

Долаючи великі труднощі, колектив університету поступово налагоджував навчальний процес, забезпечував підготовку висококваліфікованих кадрів. За період перебування в Кзил-Орді ОУДУ підготував 263 фахівці, з них 160 філологів, 43 історики, 20 фізиків і математиків, 22 хіміки і 18 біологів.

Велику навчальну і виховну роботу серед студентів проводили співробітники історичного, особливо філологічного, факультетів, контингент якого був найбільш чисельним. Філологи працювали в місцевому педагогічному інституті, брали активну участь в агітаційно-пропагандистських заходах. Вони підготували цикл лекцій про гуманізм радянської літератури та боротьбу проти фашистської ідеології. Доцент М.П. Легавка, наприклад, виступав перед трудящими міста й області з лекціями: «М. Горький – публіцист у боротьбі проти фашизму», «М. Горький – письменник-гуманіст», доцент В.Н. Кнейчер – «Народна творчість у дні Великої Вітчизняної війни», доцент С.М. Шаховський пропагував творчість радянських письменників-фронтовиків. Філологи університету проводили семінари для редакторів районних газет області. У місцевій пресі вони опублікували понад 30 статей.

З чисельними лекціями перед трудящими виступали співробітники інших факультетів університету. Викладачі-суспільствознавці ОУДУ надавали допомогу Кзил-Ординському міськкому партії в проведенні семінарів пропагандистів, вони були керівниками гуртків і шкіл з вивчення марксистсько-ленінської філософії і політекономії на підприємствах і в установах.

В евакуації професори і викладачі університету надавали навчально-методичну допомогу викладачам місцевих шкіл та навчальних закладів міста й області. Науковці брали участь у засіданнях методичних об’єднань учителів середніх шкіл, у розробці навчальних програм, читали лекції, в тому числі з культурно-просвітницької тематики, для педагогів і населення міста.

Після визволення східних районів України постало питання про подолання величезних руйнувань, які завдав ворог економіці і культурі. Вживалися екстрені заходи щодо відродження системи народної освіти і культури. Науковцями університету розроблялися програми і навчальні плани, готувалися підручники і посібники для шкіл на території УРСР, що звільнялася від фашистів. Так у період перебування у Кзил-Орді доцент С.М. Шаховський підготував до друку четверте видання підручника української радянської літератури для вузів.

23 серпня 1943 р. був звільнений від фашистів Харків. Розпочалася підготовча робота до реевакуації університету до рідного міста. Планувалося продовжувати заняття ОУДУ в Кзил-Орді до закінчення 1943–1944 навчального року.

Отже, під час перебування університету в Кзил-Орді його колектив у складних умовах евакуації зміг налагодити навчальну, наукову, політико-виховну, культурно-просвітницьку роботу, продовжував підготовку фахівців для народного господарства країни, надавав фронту і тилу всебічну допомогу і тим самим зробив свій внесок до загальнонародної справи боротьби з фашизмом.



НЕЗАБУТНІЙ ШЛЯХ ДО ПЕРЕМОГИ
Конелець Марія,

учениця 7 класу Шебелинської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Заміра Тетяна Петрівна, учитель української мови та літератури


Вклонімося великим тим рокам,

Тим славним командирам і бійцям,

Всім маршалам країни й рядовим,

Вклонімося і мертвим і живим.
Війна... За цим коротким і страшним словом згарища, запеклі бої, зруйновані міста і села, зриті бомбами квітучі сади і лани, сльози матерів і дітей. Війна вимагала від народу неймовірного напруження сил, величезних жертв в ім'я перемоги.

Мій прадід, Строгий Ілля Мартинович, житель селища Андріівка Балаклійського району Харківської області воював на фронті.

22 червня 1941 року... цей день і рік назавжди закарбувався в памяті людей. Без оголошення війни німецькі війська напали на нашу землю. Рідна земля здригалася від вибухів.

Строгий Ілля Мартинович з перших днів війни пішов на фронт. Доля розпорядилася так, що Ілля Мартинович дійшов до Берліна...

У перших числах серпня 1944 року 244-й гвардійський стрілецький полк 8-ї гвардійської армії з ходу форсував на підручних засобах повноводну Віслу, вчепився за прибережну смугу і почав викурювати ворога з траншей. У тилу, в фашистів текла Пилиця. Відступаючи від неї, вони збагнули, що треба мерщій перебиратися на західний берег, бо інакше самі попадуться в капкан.

Під час штурму обох водних рубежів молодший сержант Строгий Ілля Мартинович уже був на новій посаді - командиром відділення зв'язку. До того він командував обслугою у тій самій мінометній батареї. Завжди його міномет влучно бив гітлерівців, діставав їх у щилинах, і за стінами будинків, а в атаці - за танками. У чіткій методичності вогневих ударів угадувався характер молодшого сержанта. Командир батареї давно вже придивлявся до Іллі Мартиновича і ось на підході до Вісли доручив йому надзвичайно відповідальну справу - зв'язок. Бійці мінометної батареї кепкували: «Ілля мартинович - нейрохірург батареї, бо зв'язок називають нервом армії.»

На плацдармі за Пилицею Строгий Ілля Мартинович, готуючись до оборонних боїв, добре налагодив зв'язок між передовою і обслугами. Разом з бійцями вкопав у землю проводи, у небезпечних з-за постійних обстрілів місйях заздалегідь провів резервні лінії.

В обороні полк стояв довго. Передбачалося захопити невелике містечко Головачув, перерізати залізницю та шосейну дорогу і таким чином паралізувати найважливіші комунікації вогора. Атаку гвардійців підтримувала танкова рота, їм допомагали мінометники. Біля самого Головачува по наших танках вдарила ворожа артилерія.

Сили гітлерівців переважали в кілька разів. Бої точилися вже третій день. Фашисти марно силкувалися: гвардійці відповідали на їхні атаки шквальним вогнем з усіх видів зброї. Але в ротах і батареях закінчилося продовольство. Бійці мучились від голоду.

На нейтральній смузі за околицею стояли три наших підбитих танки.дехто з членів їх екіпажів опинився серед оточенців: покинули палаючі машини і приєдналися до піхоти. Поранений сержант-танкіст розказав Іллі Мартиновичу, що на його машині зверху, біля троса, прив'язаний мішок з сухарями. Бійці, які чули цю розмову, мов по команді обернулися до підбитих танків. І їхні погляди, що раптом спалахнули, тут же згасли: туди не доберешся. Спохмурнів і Строгий Ілля Мартинович - справді небезпека велика. Але поранені бійці довго бех їжі не протримаються...

Розшукав командира батареї капітана Остроушка і попросив дозволу принести сухарі. Остроушко відповів одверто:

- Загинеш... Ілля сказав:

- Але ж товариші голодні. Капітан погодився.

Ілля Мартинович повз до танка. Куфайка швидко промокла і холод обпікав тіло. Не зважав: над головою дзижчали кулі. Іллі вдалося доповзти до гусениці танка. Боєць рішуче звівся на весь зріст і відрізав верьовку, на якій висів мішок з сухарями.

Тепер назад. Так само по-пластунськи. Вже біля крайнього будиночка зашурхотіли сухарі, шкіру правої руки обпекло. Але рука не випускала затиснутого в ній гузиря мішка.

Під стіною, що прикривала від ворожого обстрілу, Строгого Іллю Мартиновича оточили бійці. До мішка з хлібом потягнулися руки. Наступного дня, коли небезпека минулася позаду, старшина Григорій Корецький зі вдячністю сказав Строгому:



-Ну, Ілля Мартиновичу, добуті тобою сухарі теж відіграли свою роль у прориві -сили нам додали.

Одержавши підкріплення людьми, зброєю та боєприпасами, полк знову кинувся в атаку і цього разу зламав усі три лінії оборони ворога в районі Головачува, рушив далі на захід...

Ілля Мартинович боляче переживав смерть командира і багатьох інших чудових однополчан.

«Якою ж дорогою ціною, якою кров'ю, - з хвилюванням думав він, -доводиться нашому народові платити за те, щоб усі люди на землі жили вільно. Невже хтось коли-небудь забуде про цю дорогу плату?»

Мій прадід, Строгий Ілля Мартинович, прожив довге життя. Ілля Мартинович прожив дев'яносто років. Після війни працював в Основі у військовій охороні на залізниці. Ілля Мартинович часто говорив: «Мир - це святе, його потрібно берегти!»

ОКУПАЦІЯ СТАРОЇ ПОКРОВКИ НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИМИ

ЗАГАРБНИКАМИ У 1941 – 1943 РОКИ
Кріцин Максим,

учень 6 класу Старопокровської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Чугуївської районної ради Харківської області.

Керівник: Стафєєв С. А., керівник гуртка ЧРЦТКЕУМ,

Давиденко В.Н., вчитель історії Старопокровської ЗОШ І-ІІІ ступенів
Період Великої Вітчизняної війни для Старої Покровки, як і для всього українського народу, був найдраматичнішим. І в родину Кріциної Дар'ї Іванівни війна принесла лихо.

Автори роботи є її онуками, і тому донести до читача розповідь про тяжку долю бабусі – справа гідності. З війни не повернувся її батько та брат матері. Коли до села прийшли німці, Дар'ї було 11 років, В додатках є її письмові спогади та інтерв’ю. Також в якості джерела було використано працю краєзнавця, місцевого мешканця, сучасника подій війни Віктора Івановича Павлова.

28 жовтня 1941 року передові частини 297 німецької піхотної дивізії зайняли Стару Покровку. З цього моменту для мешканців села настають чорні часи. Дар'я Іванівна згадує, як окупанти забрали свиню, курей, корову, як їх виселили з хати, а в їх хаті розташували коней. Краєзнавець додає, що в селі був створений загін поліцаїв з мешканців села, який почав репресії проти селян. В селі була розміщена німецька комендатура, яка керувала роботами жителів. Вранці кожний житель села отримував завдання на день, а наприкінці дня – невеликий шматок хлібу. Жителі працювали на будівництві німецьких укріплень та виконували усю сільську роботу.

Взимку 1941-1942 років в селі проживали біженці з прифронтових селищ Чугуївського району – Базаліївки, Лебежого, тощо. В Старій Покровці було сформовано партизанський загін, але його було видано німцям: базу пограбовано поліцаями, розстріляно командира біля свого будинку та ще 9 партизан.

З літа 1942 року починають вирубувати дубовий ліс. На вирубці працювали військовополонені. Було вирубано близько 1000 гектарів лісу, який зі станції Есхар німці вивезли до Німеччини.

Із села вивозили і робітників, остарбайтерів, 75 осіб. Умови проживання в Німеччині були доволі жорстокі. Ті, хто працював на заводах і фабриках, жили у таборах з жорстким режимом, доволі невеликим харчуванням та 12-часовим робочим днем. Ці умови виснажували остарбайтерів, приводили до хвороб. Незважаючи на те, що ніхто з жителів села не знав, навіщо їх вивозили до Німеччини, вони опиралися, і вивіз був насильницький. Ніхто від окупантів не чекав нічого хорошого. Степанов Яків Панфілович відмовився їхати до Німеччини, і його було вбито біля свого будинку, у своєму городі він був похований. Між сільською молоддю та секретарем сільської управи Русановим Павлом була домовленість – якщо він їде на велосипеді по селу – буде облава, і потрібно ховатися.

Наші джерела доповідають нам, що окупація рідного села була страшним випробуванням для населення Старої Покровки. Люди страждали від голоду, населення села скоротилося. Люди ходили в обносках, одежу доводилося шити з якихось армійських речей.

Усі люди повинні пам’ятати війну, окупацію, ті страшні події, що це більше ніколи не повторилося. І нам, онукам, потрібно бути вдячними своїм дідам і бабусям за те, що вони вижили в тієї війні і перемогли страшного ворога.


У ЗВЕДЕННЯХ ПРО ЦЕ НЕ ПОВІДОМЛЯЛОСЬ…

Операція «Френтік»
Лутіцький Лев,

учень 7Б класу Харківської загальноосвітньої школи I-III ступенів № 20

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Гридунова О.І., керівник гуртка


У літературі, присвяченій Великій Вітчизняній війні, публікації про співдружність країн антигітлерівської коаліції в боротьбі з фашистським агресором посідають досить скромне місце. А бойові дії стратегічної авіації США з аеродромів України, що держали назву «човникових» операцій, недостатньо висвітлені.

«Човникові» операції стратегічної авіації США мають безпосередній зв`язок з Полтавщиною. Тому роблю спробу на матеріалах музею авіації та космонавтики розповісти про події, які відбулися понад 70 років тому.

Наближався до кінця третій рік Великої Вітчизняною війни. В ході зимової компанії 1943-1944рр Червона Армія виграла історичну битву за Дніпро і Правобережну Україну, розгромила фашистських загарбників в Криму, звільнила від ворога майже всю Україну. Війська Українських фронтів вийшли на державний кордон з Румунією, Чехословаччиною. Склалися сприятливі умови для остаточного звільнення тимчасово окупованої території нашої країни, визволення від фашистської неволі народів європейських країн і розгрому фашистського рейху. Стала можливою більш ефективна взаємодія радянських і американо-англійських збройних сил, реально постало питання відкриття другого фронту в Європі.

Військово-повітряні сили Червоної Армії, США та Великобританії і до цього завдавали ударів по військово-промислових об’єктах Німеччини. Однак ефективність нальотів була недостатньою, а втрати значними.

На нараді міністрів закордонних справ в жовтні 1943 року та Тегеранській конференції глав урядів СРСР, США, Великобританії в листопаді-грудні 1943 року були розглянуті пропозиції командування військово-повітряних сил про здійснення авіацією союзних армій наскрізних «човникових» операцій. Після декількох раундів учасники переговорів у лютому 1944 року нарешті здійснили згоду. На території України були обрані аеродроми у Полтаві, Миргороді та Пирятині. Полтавський аеродром був однією з основних баз бомбардувальної авіації в Україні. Для підготовки аеродромної бази було сформовано спеціальне авіаз`єднання - 169-у авіабазу особливого призначення.

Командиром авіабази було призначено досвідченого командира і здібного організатора генерал-майора авіації О.Р. Пермінова, начальником штабу - уродженця Полтавщини полковника С.К.Ковальова.

2 червня 1944 року військова операція, що одержала кодову назву «Френтік» ( «Шалений»), розпочалася. Стартувавши з італійських аеродромів 130 «літаючих фортець» у супроводі 70 винищувачів успішно атакували ворожі об`єкти. Виконавши бойове завдання, літаки взяли курс на схід, було посаджено 64 «фортеці» у Полтаві, Миргороді, Пирятині. Полтава гостинно зустрічала учасників першого «човникового» рейду.

У подальшому успішно стартували з Полтавської авіабази для атаки аеродромів у районі Фокшани (Румунія) бомбардувальники В-17 і 61 винищувач Р-51. Бойове завдання було успішно виконано.

Але трапилася подія, яка згодом стала однією з причин трагедії, яку довелося пережити Полтавській авіабазі. Виконуючи бойову операцію, бомбардувальники водночас вивозили кореспондентів з Полтави. На одному із літаків перебував фотограф Маккей, який віз звіт у фотознімках про операцію «Френтік-1». Літак було збито, понад 500 секретних фотоматеріалів потрапили до ворога. За допомогою секретних матеріалів німецьке командування вирішило знешкодити Полтавський аеродромний вузол.

В ніч з 21на 22 червня 80 німецьких бомбардувальників вчинили наліт на Полтавський та Миргородський аеродроми. Протягом двох годин на воєнні об`єкти було скинуто тисячі фугасних, осколкових бомб. Втрати від нальоту, який німці повторили 23 червня, були тяжкими. На Полтавському аеродромі знищено 47 «літаючих фортець», пошкоджено 24 літаки, значні запаси пального, боєприпасів, транспортних засобів. Та головне, загинули люди. В результаті пошукової роботи було встановлено їх імена, вони виконали свій військовий обов`язок до останку. Вічна їм пам`ять і слава!

Виняткову мужність і героїзм виявили солдати і офіцери авіабази, місцеві жителі - члени формувань протиповітряної оборони.

У ліквідації наслідків бомбардувань особливо відзначились боєць-підривник Ветушка І.Я., який знешкодив 1227 вибухонебезпечних предметів. Сіренко О.А., Ганна Кролівець та Марія Сергієнко, командир відділення медико-санітарного підрозділу Радченко, бійці В`юн, Шарлай, Лень, Могилевська, Котенко та інші.

Але після вимушеної перерви було проведено операцію «Френтік- 2», «Френтік - 3», остання операція «Френтік-7» розпочалася 17 вересня.19 вересня усі літаки стартували з аеродромів Полтавського вузла востаннє.

Всього з 2 червня по 19 вересня 1944 року Полтавською авіабазою було обслужено 1030 американських літаків, які здійснили 2207 бойових вильотів, скинувши на важливі стратегічні об`єкти ворога близько двох тисяч тонн бомб.

Минуло понад 70 років. На жаль, до останнього часу події, пов’язані з операцією «Френтік», не знайшли належного висвітлення в історичній літературі. Але згодом, зважаючи на клопотання громадськості, ветеранських організацій Полтавська обласна державна адміністрація прийняла рішення про відзначення ювілейних дат операції «Френтік» на Полтавщині.


ДОЛЯ ЖІНКИ В РОКИ ВІЙНИ
Маковська Анжеліка, Радєвіч Євгенія,

учні 9-Б класу Сахновщинської гімназії Сахновщинської районної ради Харківської області, вихованки гуртка «Історики - краєзнавці» Сахновщинської станції юних натуралістів.

Керівник: Гунько Світлана Юріївна, вчитель історії, спеціаліст «вищої категорії», старший вчитель, керівник гуртка «Історики - краєзнавці» Сахновщинської станції юних натуралістів
У наш час, у порівнянні з XXстоліттям, менше уваги приділяється вивченню подій Великої Вітчизняної війни, тому тема даного дослідження є актуальною. По-перше, свідки тих подій – люди похилого віку, їх стає все менше, а значить ми можемо втратити людей, які допомагають нам вивчати минулі події, знайомити нас з особистими враженнями, які вони відчували під час війни. По-друге, багато проведено наукових та публіцистичних досліджень про визначні стратегічні операції, героїчні вчинки, але доля жінки в роки війни, висвітлена зовсім мало. Після війни пройшло багато часу, але питання, підняті у роботі, є важливими для сотень людей і сьогодні.

Жінка і війна... В грізні роки воєнного лихоліття мати, любляча дружина, сестра чи кохана – нарівні з чоловіками рішуче і відважно ставали на захист Вітчизни. За підрахунками істориків, у роки Великої Вітчизняної війни понад 2 мільйони жінок з республік колишнього Радянського Союзу брали участь у війні, 800 тисяч з яких перебували безпосередньо на фронті. Жінка воювала. Вбивала ворога, який з неймовірною жорстокістю йшов нашою землею, палив і руйнував домівки, знищував усе живе на своєму шляху.

Жінки взяли на себе безліч «чисто чоловічих» спеціальностей в тилу, так як чоловіки пішли на війну, і хтось повинен був стати за верстат, сісти за кермо трактора, стати обхідником залізниць, освоїти професію металурга та інше.

Сахновщинські жінки зробили безсмертний подвиг в ім'я Батьківщини. Вони брали участь у партизанському русі, приймали безпосередньо дійову участь у вигнанні окупантів з тодішньої землі радянської, у повному їх розгромі.

Безмежна кількість прикладів героїчної діяльності жінок-медиків, діяльності, повної відваги, мужності і відданості Батьківщині. Про військових лікарів і медсестер знято чимало художніх фільмів. Менше добрих слів дісталося санітаркам, а без їхньої важкої брудної праці армія втратила би значно більше бійців. Адже, завдяки підтриманню чистоти, вдавалося уникнути смертельних епідемій у госпіталях і одужання солдатів рухалося набагато швидше. Подвиг військових медиків фронтовики оцінили сповна, вони назавжди зберегли вдячність «сестричкам», які повертали життя скаліченим, постріляним солдатам. Недарма 15 жінок-медиків отримали звання Героїв Радянського Союзу. Жінки у війську виконували функції, близькі їм за жіночою природою: рятували життя людей, допомагали пораненим повернути здоров’я.

Під час війни яскраво проявився зв'язок радянської медицини з народом. На території району був поширений рух надання допомоги медичній службі в обслуговуванні поранених бійців. У складі цього добровільного руху перебувала і наша односельчанка Петраковська Ганна Федорівна, яка продемонструвала вагомий внесок своєю кропіткою працею. Вона, зовсім юна, носила на своїх плечах воїнів, які потребували невідкладної допомоги. Попри жахливі санітарні умови, відсутність чистої питної води, ліків, медобладнання, їжі і нового одягу, вони мали працювати швидко і старанно. Адже рятувати життя бійців - це велика справа. Лікували солдатів переважно беладоною і кодеїном, а також різними настоями з польових трав. Іноді готували настій з кульбаби.

Савенко Дуся Самойлівна, розповідала, що молодих дівчат німці відправляли у рабство в Німеччину, вивозили у товарних вагонах. Щоб не потрапити у заслання на відробітки молодь власноруч спотворювала своє тіло кислотою. Адже, німці боялися хворих і не чіпали їх. А вже інша наша односельчанка, Осауленко Серафима Миронівна, розповідає те, як окупанти ставились до неї та її сім’ї, як підривали ями з людьми, відходили і розкидали запали. Діти думали, що то іграшки, брали їх і підривалися. На магазині висіла табличка з написом «Тільки для німців».

«У війни нежіноче обличчя»( Світлані Алексієвич)… У неї особа смерті, тому жінки всього світу віддають всі свої сили боротьбі за мир. Так, у війни не жіноче обличчя. Але загроза, нависла над нашою країною і над всім світом в роки Другої світової війни, змусила радянських жінок інакше оцінити свої можливості, встати в лад нарівні з чоловіками, замінити в тилу чоловіків, що пішли на фронт, синів, братів. Перемога кувалася і в тилу. Їх було дуже багато-жінок, що беззавітно любили Батьківщину і готових віддати за неї життя. Вони стали прикладом безстрашності і героїзму. Не кожен чоловік здатний витримати труднощі війни, а жінки витримували.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал