Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка33/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   39

ПІД ГРІЗНИМ НЕБОМ ФРОНТОВИМ
Дараган Еліна,

учениця 9-В класуВалківського ліцею ім.О.Масельського,

член гуртка «Юні музеєзнавці»Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області.

Керівник: Губська Наталія Віталіївна,вчитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області.
Учнями нашого ліцею, зокрема членами Ради Зразкового музею бойової слави та гуртка "Юні музеєзнавці, постійно ведеться пошукова робота. Одним із напрямків роботи є встановлення прізвищ та пошук біографічної інформації про вчителів, що після Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками повернулися у рідні села та міста, отримала педагогічну освіту і почали відновлювати навчання для дітлахів, насамперед у нашому рідному місті. Важкий тягар ліг на плечі цих фронтовиків, бо відновлювати приходилось не лише освіту, а й власне, будівлі, в яких можна було проводити навчання.

Великою підмогою у зборі інформації для нас є ті люди, які знали наших вчителів-ветеранів особисто: колеги, учні, сусіди і, навіть, керівництво. Ось спогад колишнього працівника відділу освіти, Почесного голови ветеранської організації працівників освіти Валківської райдержадміністрації, нині, на жаль, вже покійної Галини Назарівни Беспутної :

"Серед наших земляків-фронтовиків – піхотинців, мінометників, артилеристів, танкістів, розвідників Дмитро Трохимович Троцький вирізняється рідкістю своєї воєнної спеціальності. Старшим сержантом-механіком винищувального авіаполку пройшов він Велику Вітчизняну від першого до останнього дня.

Родом Дмитро Трохимович з Кирило-Ананіївки, що на Полтавщині. Там же по закінченні місцевої семирічки здобув спеціальність учителя початкових класів. Звідти 1939 року пішов на строкову службу до армії, де й застала його війна.

Як і в тисяч наших бійців, нелегким був фронтовий шлях Д.Т. Троцького. Зазнав на ньому і тяжкого відступу перших воєнних місяців, і виснажливих оборонних боїв під Сталінградом, пекучої спеки і лютих морозів, жорстоких ворожих бомбувань і обстрілів, постійних передислокацій підрозділу.

Та найважчим було не це, а, як справедливо і влучно сказав герой проникливого фільму про воєнних льотчиків «У бій ідуть тільки старики»: «Найважче в нашій професії – чекати». Не злічити тих годин, які проводили техніки в напруженому очікуванні повернення з бою товаришів, впізнаючи ще здалеку за гулом моторів своїх підопічних. І найстрашніше, що випадало на долю механіка – було не дочекатися свого літака…

Випало і Дмитру Трохимовичу зазнати болю втрат – війна є війна. Але ніколи не траплялося такого, щоб у повітряній сутичці технічно підвела льотчика підготовлена сержантом Троцьким машина. Тому й цінували його на вагу золота, бо на техніці знався блискуче, міг усунути будь-яку несправність і, якщо брався за пошкоджений літак, неодмінно повертав його в стрій. У цьому особистий внесок у Перемогу, відзначений орденом Червоної Зірки, медалями «За оборону Сталінграда», «За визволення Бєлграда», «За взяття Будапешта».

По війні повернувся Дмитро Трохимович додому, до своєї давньої мрії — нести дітям знання. 1949 року закінчив Харківський педагогічний інститут, працював директором школи, в якій і сам колись навчався. А з 1961року проживав на Валківщині. Викладав у школах району історію, опісля тривалий час був методистом райметодкабінету.

Ми, колеги Дмитра Трохимовича, знали його як розумну, дуже відповідальну людину, захопленого, глибоко ерудованого історика, талановитого, досвідченого педагога, уважного і доброзичливого до молодих освітян".

Час лине швидко, і таку величну дату, як 70 років з дня Великої Перемоги, ми відзначаємо вже без багатьох справжніх ветеранів. Йдуть у вічність минулі покоління і зберегти пам'ять про тих, завдяки кому ми взагалі живемо на цьому світі є нашим святим обов'язком.


Війна - це сум, і жаль, і муки…
Дегтярьова Владислава, Самойленко Анастасія

члени гуртка «Фольклорно-етнографічне краєзнавство»

Куп’янського навчально-виховного комплексу

№ 2 Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Мороз Тамара Степанівна,

учитель української мови та літератури,учитель вищої категорії


Давно відомо, що корисно для кожного згадувати історію рідної землі. Щоправда, доводиться давати нову оцінку тим чи іншим подіям. Та найкращим є детальне вивчення подій, в яких вирішувалась доля поколінь, всього людства. Наш Куп’янськ не обминула крута історична доля. У Велику Вітчизняну війну місто опинилося на рубежі кровопролитних битв.

Відстань майже 70 років відділяє Куп’янськ від одного з найтрагічніших у його історії часів. Ніколи наше місто не піддавалося такому спустошенню, як у воєнні 1941-1943 роки. Ніколи не втрачало стільки своїх жителів, як у роки  Великої Вітчизняної війни.

Ця відстань вражає величиною, змушує переглянути підвалини пам’яті, озирнути перебіг тих грізних подій.

24 червня 1942 р. частини 6-і німецької армії захопили Куп’янськ. В оборонних боях за Куп’янськ радянські воїни чесно, мужньо і відважно виконували свій обов’язок. Це знайшло своє відображення в різних документальних і літературних джерелах. Письменник Костянтин Симонов у книзі «Солдатами не народжуються» описує такий епізод. Під Сталінградом ведуть розмову Синцов, Левашов, Гурський. Левашов каже: «Так, на все тепер люди йдуть… І завжди, між іншим, ішли. Пам’ятаю, влітку під Куп’янськом у нас єфрейтор Аксюта був, кулеметник. Йому в бою ногу нижче коліна відірвало, на клапті обвисла. Так він сам дотягнувся й відрізав, щоб не заважала, і за кулеметом зостався, кров’ю  спливаючи! При моїх очах було, хтось розповів би – не повірив! Ну скажіть, яка ще мужність повинна бути в людини? Чого ще можна від неї вимагати? А втім все одно відступали. Як це сполучити? Хіба солдат у цьому винен

         Так, солдат ні в чому не був винний. Просто на той час ворог був сильніший. Командуючи 38-ю армією К.С.Москаленко згодом так характеризував ті подій: «З 22 по 26 червня тільки воїни 38-ї армії знищили тисячі фашистських солдатів і офіцерів, 218 ворожих танків, велику кількість гармат, кулеметів і мінометів і збили п’ять літаків.» І далі: «Звичайно, 38-а армія зазнала чималих втрат у боях під Куп’янськом. Але, незважаючи на запеклий характер боїв, що точилися між Сіверським Дінцем і Осколом, вона зуміла зберегти свої основні сили, які й зайняли оборону на нових рубежах».

         Зберегти основні сили вдалося, але і втрати, особливо в людях, взятих у полон, були відчутними. Ось що з цього приводу писав Вільгельм Адам – колишній начальник управління кадрів 6-ї німецької армії, оцінюючи події: «13 червня був нанесений удар на Вовчанськ, який одержав найменування операція «Вільгельм» і 22 червня удар на Куп’янськ спільно з 3-м танковим корпусом, який потім залишився в підпорядкуванні 6-ї армії. Протягом кількох днів оточені зꞌєднання були розбиті. Повз німецькі війська, що рахувались на нові висхідні позиції, продефілювало 20 тисяч полонених у наш тил».

         224 доби знаходився Куп’янськ в окупації. 224 доби – сліз, знущання і смерті.

Перед відступом, вночі, з 1-го на 2-ге лютого 1943 р., в кожну хату поселили німців на ночівлю (їх передній край). В хату, де мешкала родина Ківшарів, поселили сімнадцять солдат. Вся родина була одягнена по-зимовому, а німці внесли сіно й на підлозі лягли спати, залишивши чергувати біля печі одного з солдат. Десь біля години ночі хтось з вартових німців прогрюкав у вікно і підняв тривогу. Всі німці схопились, взяли свою зброю й вибігли на вулицю, де звідусіль лунали вигуки «фарен нах Куп’янськ, русіш». В момент, коли німці одягались, відбулась курйозна подія. В хаті була чавунна піч, яка топилась вугіллям. Німці сушили біля неї своє взуття, а командир відділення був взутий у валянки, оббиті шкірою. Днювальний наказав господині оселі досипати вугілля, оскільки воно все погоріло. Піч розжарилась і шкіра на валянках побрижилась. Коли почулися сигнали тривоги, один з фашистів схопився й почав взувати валянки, а вони не лізуть на ногу, він цими валянками почав бити днювального по обличчю. Але тривога є тривога – німець через силу, на босоніж, взув ці валянки і, шкандибаючи, побіг доганяти своїх.

За три дні до звільнення села від німців сюди була направлена команда фашистів, яка мобілізувала всіх чоловіків для відправки на роботу в Німеччину. Робилося це просто. Німці йшли селом разом зі зрадниками, які на пальцях показували, скільки чоловіків у хаті. В хату заходив озброєний автоматом німець і давав команду: п’ять хвилин на збори і, вже під конвоєм, чоловіків виводили на вулицю, відправляли на Захід в Німеччину.

- Оборонні та визвольні бої на Куп’янщині, як у краплині роси, віддзеркалили всю картину Великої Вітчизняної війни. Куп’янчанам довелося бути свідками відступання частин під ударами сильного ворога, і пережити страхіття гітлерівської окупації, і відчути радість визволення від неї.

У місті й районі в час воєнного лихоліття мало залишилося сімей, з яких би фронт не вирвав для своїх жорстоких і безжальних потреб де одного, а часто й двох, трьох і більше мирних трударів. Розстріл мирних куп’янчан на Крейдяний горі ввійшов в історію міста смутком, слізьми і вічним болем.

         Беззахисна мати з дитям стояла перед дулом німецького автомата в глибокім яру над ямою… Навколо – холодна глина і глумливі лиця німецьких солдатів. Дитя з острахом обвило материну шию. Мати в розпачі пригорнула, втішала дитя, щоб зажмурило очі, не плакало… Не відає наш батько, що люті вороги діють з нами… Не бійся, дитя, скоро все мине… Моє ти недоросле, недогодоване… Пролунали постріли. Крізь морок смерті мати відчула, як здригнулося дитя. Навіки погас білий світ. Тяжка глина накрила матір з дитям.

         Німецькі солдати поставили гвинтівки, закурили, гомоніли, сміялися, дивилися, як люди в ямі мучаться, корчаться, кидаються та стогнуть.

         Люди ліс рубали, ішли по глину, гнали череду, стояли над яром, бачили як в могилі земля ворушилася, чули, як стогнала земля…

         Сімдесят одна людина загинула від свавільної руки німецького розбійника біля Крейдяної гори в яру. А в Куп’янську не одна така могила.  За що їх стріляно? Що вдіяло немовля?.. За що вбито старого часового майстра, чесного трудівника Фліта? Кравця Ткаченка? Старикову? Залізничника Садовського, робітницю Берестову? Рядових мирних трудівників? За що їм дротом руки в’язали, били, катували, знущалися, мучили, живцем у могилу закопували?

То ж схилимо голови перед пам’яттю наших загиблих земляків. Вічна пам'ять героям…


Широка дорога долі ветерана війни і праці –

відданого сина Зачепилівського краю А.Г. Чайки
Донцова Дар’я,

учениця 11-Б класу Зачепилівського ліцею

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Омельченко Лідія Яківна, учитель історії


Дана робота – спроба побачити війну очима молодого покоління. Чайка Андрій Григорович – учасник бойових дій, що в період з 1941 по 1945 рік захищав землі нашої країни від ворожої навали.

Автор роботи фактично однолітка того Андрія Чайки, який зі шкільних лав пішов боронити свою Батьківщину – відтворює власні враження, які виникли після розповіді його доньки про воєнні роки батька як свідка й учасника. Це і осмислення, усвідомлення того, що пам’ять про шлях до Перемоги не повинна мати термінів давності, що героїчний дух переможців-ветеранів не можна втрачати нинішнім поколінням, що кожен з нас, не дивлячись на вік чи стать, переборюючи власний біль, в разу необхідності вчинить так, як герой даних спогадів.


СТЕЖКИ ОПАЛЕНІ ВІЙНОЮ
Думіндяк Іванна, Зульфігарова Ельнара,

учениці 9-А класу Ізюмської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2

Ізюмської міської ради Харківської області

Керівник: Деркач Є.Ю., вчитель історії та правознавства


Велика ВітчизнянаВійна – цевеличезна рана в людськихсерцях. Почаласяця страшна трагедіядвадцять другого червнятисячадев’ятсот сорок першого року, а закінчиласятільки через чотири роки, через чотириважких року – дев’ятоготравнятисячадев’ятсот сорок п’ятого року.

Цебуланайбільшавійна за всю історіюлюдства. Величезнакількість людей загинуло в ційвійні. Жахливоподумати, що в ційтрагедії брали участь нашіоднолітки – дітитринадцяти-четирнадцятироків. Люди віддавалисвоїжиття за долю своєїБатьківщини, за своїхтоваришів. Навітьмістах, яківистояли весь натиск гітлерівськоїармії, присвоїлизваннягероїв.

Дужебагатовитерпівукраїнський народ у цічотири роки. Люди витримували мороз, холод, голод, ворожібомбардування, не спали, ночували на вуліці.

Земля Ізюмщини неодноразово випробувала на собі вест тягар воєнних лихоліть. З часів татарської навали, козацької слави, гусарської доблесті наші земляки несли нелегку військову службу. Але найстрашніші, найкривавіші вогняні навали пройшлися по нашій землі під час ІІ світової війни. Події тієї війни залишали незгладимий слід в історії краю, увічнювали імена героїв і приносили численні жертви і страждання людям.

Чи стануть події на нашій землі такі ж відомі, як Сталінградська і Курська битви, блокада Ленінграда, оборона Севастополя? … Залежить тільки від нас.
ВИВЧЕННЯ БОЙОВОГО ШЛЯХУ ВІЙСЬКОВИХ ЧАСТИН І ФОРМУВАНЬ, ЯКІ ОБОРОНЯЛИ ЧИ ВИЗВОЛЯЛИ МІСТА, СЕЛА, РАЙОНИ ВІД НІМЕЦЬКИХ ОКУПАНТІВ

Єхало Андрій, Носакова Ярослава,

учні 6-А класу Ізюмської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №10

Ізюмської міської ради Харківської області

Керівник: Лаврова Світлана Валеріївна, заступник директора з виховної роботи


Дана робота розкриває тему за напрямком «Стежки опалені війною» такого змісту: вивчення бойового шляху військових частин і формувань, які обороняли та визволяли міста, села, райони від німецьких окупантів.

Автори роботи дослідили чималий пласт матеріалів про події того часу. Поштовхом до написання роботи стало знайомство учнів з пам’ятним знаком «Визволителям Ізюмщини від вдячних нащадків», який встановлено на центральній алеї міського парку в 1994 році на вшанування пам’яті воїнів 267-ої стрілецької дивізії, 106 мотострілецької бригади І гвардійської армії та відвідання міського краєзнавчого музею. Робота складається з даних положень:



  • В 1942 році наша країна знов зазнала суворих іспитів;

  • суперечливе висловлення Верховного Головнокомандувача;

  • катастрофічний провал Харківської операції;

  • формування 267-ої стрілецької дивізії;

  • початок операції за звільнення Донбасу;

  • звільнення м. Сватове;

  • Капитолівка – своєрідний плацдарм для звільнення Ізюма;

  • Ізюм – центральний пункт в ході зимової та весняної кампанії;

  • дії 267-ої стрілецької дивізії на різних фронтах;

  • похідне положення дивізії для наступу з Північної частини Кримського півострова;

  • присвоєння 267-ій стрілецькій дивізії назви «Сиваська»;

  • штурм Сапун-гори та нагородження 267-ої Сиваської стрілецької дивізії Орденом Червоного Прапора та Орденом Суворова ІІ ступеню;

  • вихід 267-ої Сиваської стрілецької дивізії у складі І Прибалтійського фронту до Балтійського моря;

  • останній бій дивізії;

  • розформування 267-ої Сиваської Червоного Прапора Ордена Суворова ІІ ступеню стрілецької дивізії;

  • бойові заслуги бійців геройської 267-ої Сиваської Червоного Прапора Ордена Суворова ІІ ступеню стрілецької дивізії.


Нечипоренко Микола Гаврилович – Герой Радянського Союзу
Заблоцький В’ячеслав,

учень 8-А класу Зачепилівського ліцею

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Падалка Віталій Леонідович, практичний психолог


Народився М.Г.Нечипоренко 6 грудня 1896 року в селі Миколаївка Зачепилівської волості Костянтиноградського повіту Харківської губернії в родині селянина. Українець. Нелегким було його дитинство і юнацькі роки. З 1912 по 1914 рік батракував у куркулів. З 1915 року став рядовим 23 артилерійської бригади Південно-Західного фронту.

З 1918 року він боєць першого Костянтиноградського загону, червоноармієць 15, 55, 414 полків. З 1926 року обирався головою Бердянського сільського споживчого товариства, головою виконкому Бердянської сільської Ради депутатів трудящих, головою колгоспу «Червоний Жовтень». Працював дільничим інспектором Красноградського заготзерно, а з 1933 по 1934 рік очолював колгосп ім. Орджонікідзе. З 1934 по 1941 рік був головою та заступником голови виконкому Бердянської сільської Ради, потім знову обирався головою колгоспу «Червоний Жовтень», працював обліковцем тракторної бригади.

З 1941 по 1945 рік – учасник Великої Вітчизняної війни. Воював на Південно-Західному, Сталінградському, Західному, Ленінградському та 2-му Українському фронтах.

У серпні 1941 року його призвали в Червону Армію, проходив службу рядовим на посаді гарматного номера, заряджаючого, навідника гармати в 260-му гвардійському гарматному артилерійському полку 17-ої гвардійської гарматної артилерійської бригади 2-го Українського фронту.

Особливо відзначився у вуличних боях в Будапешті. 28 грудня 1944 року під вогнем ворога підібравшись до гармати, сам відкрив вогонь та знищив вогневу точку. 9 січня 1945 року батарея підтримувала наступ стрілецького батальйону. Під артилерійським вогнем ворога стрілки залягли. М.Г.Нечипоренко розвідав місце знаходження гармати ворога та повернувшись до своєї гармати, влучним вогнем знищив дві німецькі гармати. 12 січня. коли вибув зі строю командир взводу, Н.Г.Нечипоренко прийняв на себе командування і керував вогнем. Будучи пораненим, продовжив виконувати бойове завдання.

В післявоєнні роки працював полеводом, потім головою, заступником голови колгоспу «Червоний Жовтень», завідуючим конефермою, обліковцем тракторної бригади, очолював бригаду по боротьбі з шкідниками сільськогосподарських культур.

Батьківщина високо оцінила мужність і відвагу М.Г.Нечипоренка у Великій Вітчизняній війні присвоївши йому звання Героя Радянського Союзу (15.05.1946), нагородивши орденами Леніна (15.05.1946) та «Червоної Зірки», медалями «За відвагу» (18.07.1944), «За оборону Сталінграда» (10.12.1943), «За взяття Будапешта» (15.04.1947), «За взяття Відня» (10.05.1947), «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», «50 років Збройних Сил СРСР» (23.02.1968), «За доблесну працю. В ознаменування 100 – річчя з дня народження В.І.Леніна» (13.04.1970).

26 травня 1975 року після тяжкої і тривалої хвороби помер М.Г.Нечипоренко, член КПРС, славний син радянського народу, почесний колгоспник колгоспу «Червоний Жовтень».



ЗАМОК П’ЯТИ ШЛЯХІВ
Іллющенко Ольга Степанівна,

Губська Наталія Віталіївна,

вчителі історії та члени ради Зразкового музею бойової слави

Валківського ліцею ім.О.Масельського,

Валківської районної ради Харківської області


Готуючи Бєлгородсько-Харківську наступальну операцію, влітку 1943 року радянське командування планувало завдати фронтальний удар суміжними флангами Воронезького і Степового фронтів у напрямку Богодухів-Валки. В ході цієї операції 7 серпня було звільнено місто Богодухів. А 11 серпня наші танкісти увійшли в село Високопілля. Наступ продовжувався у напрямку Харків-Перекіп-Левендалівка.

Кілька разів протягом першої половини серпня переходило з рук в руки село Високопілля, де відбувалися жорстокі танкові сутички наших військ з дивізіями резерву противника «Мертва голова» і «Вікінг». Однак друга спроба визволення району теж виявилася невдалою. Бійці Першої танкової армії генерала М.Є. Катукова не зуміли виконати наказ перерізати залізницю й шосейку Харків-Полтава, щоб на кінець 12 серпня, оволодівши Чутовим і Кочубеївкою, вийти до Полтави й Карлівки. Сили наших танкових військ були розсіяні по широкому фронту між Мерефою і Богодуховим, і через це більш як на місяць було відтерміноване в часі звільнення міста і району.

Найважливішим стратегічним пунктом в системі оборони німців стало місто Валки. Розташоване в центрі схрещення п'яти упорядкованих доріг, воно, за висловом військового кореспондента газети «Правда» Бориса Полєвого, стало ніби замком, що замикав ці п'ять ґрунтових шляхів - на Харків, Полтаву, на Красноград, на важливу залізничну станцію Ков'яги і до Нової Водолаги «Валки - це замок, що замикає шлях на захід, до Дніпра. Хто володіє Валками, той дійсно тримає, в руках рух по цих упорядкованих шляхах», - писав він у газеті «Правда» 17 вересня 1943 р. Після Харкова Валки стали найбільш укріпленим ворожим рубежем на шляху до Полтави і Києва. В експозиції нашого музею є передрук статті Б.Полєвого про рідні Валки.

Командуючий Степовим фронтом генерал І.С. Конєв у своїй книзі «Записки командуючого фронтом» писав: «річка Мжа і її обривисті береги сприяли організації сильної оборони. Спішно рилися окопи повного профілю, створювалися бліндажі, споруджувалися доти і вогневі точки. Сапери ворога обплутували ці позиції колючим дротом, мінували дороги, влаштовували протитанкові пастки.

Сюди фашисти підтягли моторизовані полки гренадерів, сильну артилерію. Ціною великих втрат німці продовжували утримувати Мжинський рубіж. У кількох місцях були зібрані ударні кулаки для контратак проти навального наступу наших військ».

Наступ на Валки проходив із двох боків: з північно-західного (Перекіп)- 53-а армія генерала І.М. Манагарова та перший механізований корпус генерала М.Д. Соломатіна та з північного сходу - 107-а стрілецька дивізія генерал-майора П.М. Бежка. Як результат, 11 вересня були звільнені Велика Лихівка, Шарівка, Черемушна, а наступного дня - Литвинівка.

Близько 10 стрілецьких дивізій з різних боків дружно вдарили по Валках. Той же Борис Полєвой так описував бої під Валками, свідком яких був сам: «Біля Валок і на лівому фланзі Мжинського рубежа контратаки відзначалися особливою жорстокістю. Кожна з них коштувала фашистам сотень життів, значної маси техніки. Але в гітлерівців був наказ: щоб там не було, утримувати Мжу і не здавати Валок. І вони контратакували, не рахуючись ні з якими втратами. Щоб уявити собі силу тутешніх боїв, досить сказати, що одна наша частина за добу відбила 14 підтриманих танками контратак і перемогла в них 700 фашистів; друга частина за 8 годин відбила 5 контратак, які відбивалися з підтримкою танків і самохідних гармат, знищивши при цьому 400 гітлерівських піхотинців і гренадерів, 4 танки і 2 самохідні гармати».

"Майже п'ять днів після Литвинівки ми не могли прорватися у місто. Якихось 2-3 кілометри, а бої тривають майже за кожен сантиметр"- саме так колись давно нашим учням розповідали ветерани-журавльовці подружжя Супрунів Олена Олексіївна та Василь Володимирович. "Те, що місто бачили як на долоні", - говорили ветерани, - " і не могли у нього увійти - збивало з ніг. Розуміння, що нас там чекають, чекають нашої допомоги - дуже підтримувало".

Тож зрозуміло, що першими до Валок увірвалися сапери 327-го окремого саперного батальйону під командуванням підполковника Івана Андріановича Журавльова. Вони зробили проходи в мінних полях та під шаленим вогнем противника спорудили два мости через річку.

16 вересня передові частини Радянської Армії під прикриттям ночі в багатьох місцях прорвали оборону ворога, нависла загроза оточення його укріплень. Але фашисти ще трималися. Вранці вони, зосередивши в глибині своїх укріплень велику масу артилерії, обрушили на наші частини вогонь десятків гармат. Та у відповідь упевнено заговорила й наша артилерія. Ця дуель тривала майже увесь день. Громити ворожі укріплення допомагала авіація, пробивалася вперед піхота. А надвечір 16 вересня наші рідні Валки були остаточно звільнені від окупантів. Звільнення ж району закінчилося 18 вересня зі звільненням с.Сидоренкове.

Після визволення Валківщини передові частини Червоної Армії, звільняючи все нові й нові території, рушили до Дніпра...



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал