Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка32/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   39

Ажніна Лілія,

вихованка гуртка «Літературне краєзнавство» Зачепилівського районного

Будинку дитячої та юнацької творчості, учениця 8 класу Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Чуб Тамара Миколаївна, вчитель Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів,

керівник гуртка «Літературне краєзнавство»
Травень - це пора, коли ми беремо в руки червоні, наче кров, гвоздики і йдемо, щоб віддати шану воїнам-визволителям: хтось іде, щоб подарувати квіти ветерану, хтось стоїть з ними біля меморіалу Пам'яті загиблим. А я зі своїми батьками їду в місто Комсомольське Старобешівського району Донецької області до нашого діда Івана Олександровича Єфімова, щоб подякувати йому за його мужність і любов до Батьківщини, до життя, за те, що він є, що вижив, незважаючи ні на що.

Народився мій прадід 11 липня 1927 році в Орловській області, в селі Калинівка Червонознаменного району. Дитинство його було безрадісним, і щоразу, коли він згадував про ті часи, його голос бринів печальними, повними болю нотками. Коли йому було 9 років, померла мама, а батько в 1937 році переїхав на Донбас разом з дітьми (у дідуся було ще троє братів - Костянтин, Федір та Серафим). Жили вони бідно. Старші брати і батько працювали в полі, піднімали колгосп, сільське господарство, а Івановим обов'язком були всі домашні клопоти. В 1941 році почалася Велика Вітчизняна війна. На фронт пішли Костянтин, Серафим і Федір. Через деякий час прийшли похоронки на Костянтина і Серафима. Федір повернувся з війни в званні офіцера і прожив до глибокої старості.

Війна наближалася до кінця. Ні мій прадід, ні його батько навіть не підозрювали, що вона в їхній родині ще довго відгукуватиметься страшною луною. Восени 1944 року мого прадіда призивають до армії. Він служив у Владивостоці. Через рік Японія розпочала війну проти Радянського Союзу. Єфімов Іван Олександрович, стрілець артилерійсько-десантного батальйону 1-го Далекосхідного фронту брав участь у Маньчжурській операції. Під час жорстоких боїв у місті Цицикар мій дід виявив неабияку хоробрість і відвагу, за що 9 серпня 1945 року був нагороджений медаллю «За відвагу». Війна з Японією тривала не довго, але за законами того часу мій прадід продовжував нести службу на Далекому Сході до 1951 року. Служба на східних кордонах нашої держави вимагала особливої пильності, мужності, витривалості. Іван Олександрович був нагороджений орденом Вітчизни ІІ ступеня та орденом «За мужність». Після війни, повернувшись додому, мій прадід займався мирною працею, нехай часом було важко, але жив він щасливо, а головне - мирно, без війни.

Мої рідні завжди з гордістю і якимось надзвичайним захопленням говорили про те, що наш дід Іван служив на дуже «рідкісній» війні. А якщо вдуматися, то це так. Ветеранів залишилося мало, а ветеранів Японсько-Радянської війни - ще менше. Кожного 9 Травня згадуються герої Великої Вітчизняної війни, а про героїв цієї війни всі чомусь мовчать. Можливо, тому, що ми всі про неї мало знаємо? Моя мама, запитуючи дідуся про те, які японці, схожі вони на фашистів, чим займався він на війні, завжди чекала захоплюючої і детальної розповіді, але кожен раз він відповідав, посміхаючись крізь сльози: «Нічого там хорошого не було. Було страшно». Ми всі здогадувалися, що з ним там, на війні, щось сталося, сталося з його душею, з його життям... Порівнюючи той час з подіями сьогоднішніх днів, мимоволі ловлю себе на думці: «Історія повторюється...» І хочеться запитати найголовніших людей на Землі: «Навіщо вам війни? Навіщо покалічені життя та долі? Навіщо сльози і страх? Гроші? Але гроші, «зароблені» на сльозах і крові, щастя не принесуть! Одумайтеся! Зупиніться!»

… Мого прадіда не стало минулої весни. (Наче доля його вберегла, щоб не бачив жахіття нової війни.) Але я буду пам'ятати його завжди, нехай зі слів мами і бабусі. Коли я виросту і в мене буде своя сім'я, діти, то і вони будуть знати, що їх ПРАПРАДІД - ГЕРОЙ ЯПОНСЬКОЇ ВІЙНИ 1945 РОКУ. Я пишаюся своїм прадідом!
ЗВІЛЬНЕННЯ ДВОРІЧНОЇ

ВІД НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ
Алєксєєва Євгенія,

учениця 9 класу Мечниківського НВК Дворічанської районної ради

Керівник: Павленко М.В., вчитель географії та Харківщинознавства
Протягом 13-18 січня 1943 року 7-й кавалерійський корпус, який був у підпорядкуванні командуючого Воронезьким фронтом, перейшов у наступ у відповідності з поставленним завданням: 19 січня оволодів містом і залізничними станціями Валуйки і Уразове.

Саме з визволенням Валуйок була пов’язана одна історія, яку розповів Володимир Гордієнко.

Закінчувався 1942 рік. Фронт відкотився далеко на схід. На рідкість сувора зима товстою кригою скувала Оскіл. Ніби завмерла Дворічна, навколишні села. Фашисти лютували. Не лагодилась справа з доставкою на фронт людей, техніки, боєприпасів по магістралях Південної залізниці. Фашисти не встигали ліквідовувати наслідки численних аварій, несподіваних вибухів. І от новий сюрприз.

Морозної ночі в напрямку на Валуйки з Куп`янська вийшов поїзд спеціального призначення. Німці особливо охороняли його. Залізничники не знали часу відправлення потягу і навідь хто буде стояти за реверсом локомотива. Посилена охорона, засекреченість не були випадковістю. На Сталінградський фронт їхали офіцери-льотчики. Разом з ними відправлялось цінне військове майно, продовольство, техніка. Було наказано забезпечити потягу «зелену вулицю». На підвишіній швидкості проходив він одну зупинку за іншою. У вагоні першого класу гітлерівські аси різалися в карти, підстьобували шнапсом свої до краю напружені нерви. Не лише в небі, а й тут, на землі, їм не було спокою. І все ж ніхто з них, мабуть, не гадав, що останні хвилини їхнього життя відстукують невгамовні колеса вагонів.

Та й хто міг знати, що їх потяг пустили на зайняту колію, що на перегоні між станцією Тополі і роз’їздом Соловей в цю ніч вже стоїть, очікуюючи їх, інший потяг. Як два велетенських страховища, зіштовхнулися всією масою своїх тіл паровози, вхопивши один одного в сталеві обійми, і замертво звалились, тягнучи за собою уламки вагонів.

Робочий ритм на цій ділянці залізниці надовго порушився. Німецько-фашистським загарбникам було завдано відчутних втрат…

У наступні дні наші війська просувалися вперед і до 30.01.43 року вийшли на рубіж Борки-Кукуївка-Тополі. Вночі корпус здійснив марш і до ранку 31 січня був у районі Логачівка-Піски, маючи передовий загін в районі Другого Лиману, а також розвідку на рубежі Тавільжанка-Токарівка.

1 лютого 6-й Гвардійський кавалерійський корпус з 301-ю танковою бригадою, 37-ю стрілецькою бригадою, 288-м винищувально-протитанковим артилерійським полком, 388-м і 390-м окремими гвардійськими мінометними дивізіонами, 319-м зенітним артелирійським полком головними силами зосиредились в районі Орлівка-Миколаївка-Виноградне-Буденівка-Тавільжанка в готовності до наступу зранку 02.02.43 року у напрямку Дворічної. Виходячи із загального завдання штабу армії і загальної обстановки, командир корпусу вирішив до 3-ї години частину військ зосередити в районі Другий Лиман-Миколаївка в готовності до наступу в Південно-Західному напрямку на Дворічну.

11-а Гвардійська кавалерійська дивізія 02.02.43року до 3-ї години зосередилась в районі Другий Лиман-Петрівка-роз’їзд Гряниківка-Миколаївка в готовності до бойових дій у напрямку Кам’янка-Красне і Довгеньке-Кутьківка-Касянівна-Лозова-2-Лозова-1 і далі на Моначінівку-Гусинку.

83-я Гвардійська Уральська козача кавалерійська дивізія в ніч на 02.02.43 року рухалась за маршрутом Другий Лиман-Буденівка-Тавільжанка і до 22-ї години розташувалась на східній околиці Буденівки.

Передовий загін дивізії – ескадрон 258-го Гвардійського кавполку 11-ї Гвардійської кавдивізії, ескадрон 226-го Гвардійського кавполку 83-ї Гвардійської Уральської козачої кавдивізії – вели бої з противником силою роти піхоти, взводом автоматників з артмінбатареями, які обороняли Дворічну, перетворивши її у вузол опору.

Одержавши наказ форсувати Оскіл, 201-а танкова бригада 02.02.43 року мала вийти в район Дворічної на рубіж дальшого виконання завдання. Але місцевість, зайнята противником, мала перевагу на передньому краї його оборони…

Із матеріалів архіву Міністерства оборони СРСР відомо, що через Оскіл по льоду в районі Червоної Долини була споруджена переправа: справа від села – для колісних машин, зліва – для танків вагою 35 тонн. Взвод бойових машин 295-го танкового батальйону лейтенанта Сапарова атакував Дворічну з тилу. Потім перед ним було поставлено завдання о 18-й годині вийти на західну окраїну села, забезпечуючи форсування річки головними силами бригади.

Передовий загін в складі мотострілецького кулеметного батальйону, двох батарей 288-го винищувально-протитанкового артполку, виконуючи наказ, атакували противника з боку головної переправи, з півдня. Після короткого бою до 19-ї години вийшли на південно-західну окраїну Дворічної, знищивши в бою до 60-ти фашистських солдатів і офіцерів, дві гармати, один міномет, два кулемета.

Втрати наших військ: поранено два молодших командири, було знищено три танки, один з яких при форсуванні річки в районі переправи пішов під лід разом з екіпажем…

Вічна пам'ять героям!


НЕЗАБУТНЯ, ОБПАЛЕНА ВІЙНОЮ, ЮНІСТЬ…
Білик Юлія,

вихованка гуртка «Літературне краєзнавство» Зачепилівського районного

Будинку дитячої та юнацької творчості, учениця 9 класу Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Чуб Тамара Миколаївна, вчитель Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів,

керівник гуртка «Літературне краєзнавство»
Немає в нашому селі жодної людини, яка б не знала Кирсу Марію Олексіївну. Адже все своє життя Марія Олексіївна працювала вчителькою, 10 років – директором школи. А для мене Марія Олексіївна – сусідка, дуже цікава співрозмовниця, на долю якої випало багато труднощів і випробувань. Адже її дитинство і юність були обпалені важкими роками становлення народного господарства, війни та післявоєнної відбудови країни. Дізнавшись про це, я попросила її поділитися своїми спогадами.

«Моєю маленькою Батьківщиною є село Новоселівка. Та в дитинстві не думалося, що в майбутньому стільки доведеться пережити. Найстрашніші дитячі згадки – про страшний голодомор 1933 року. У нашій сім’ї було 10 чоловік: дідусь, бабуся, батько, мати і шестеро дітей. Було тяжко виживати в такий важкий період життя. Дідусь помер ще восени 1932 р. Батько їздив на Кубань, обмінював різні речі на хліб. Привезе хлібину, розріже всім по шматку, а ми як за себе кинемо. Він через деякий час знову їде, дістає хоч якусь їжу. Але цього було мало.

Нарешті повіяло весною. Ми вже всі були пухлі, вилазили на подвір’я, рвали молодий спориш і їли. А за городом було озеро. Наша мама ходила туди, рвала очерет, приносила додому, і ми виїдали його м’якеньку середину. Найстарший брат Микита пішов у поле, навіяв зерна з соломи, наївся і там же помер. Почали й інші діти вмирати з голоду в селі. За травень 1933 р. померло у нашій сім'ї п’ятеро дітей та бабуся. Хоронили, де були місця, клали в одну яму по кілька чоловік.

У нас за городом було кладовище, там їх і поховали, як могли. З дітей я залишилась одна, хоч була пухла ще довго. А потім, як почала відходити, по ногах пішли глибокі гнилі рани, які залишилися на все життя. Коли в полі зібрали урожай, змололи жита, дали людям трохи борошна. Напекли селяни коржів, наїлися і від цього теж багато хто помер. А мама, як відтухла, цілий рік після роботи ходила на кладовище та голосила на все село. Люди говорили, що це Єфросинія голосить за своїми дітьми. Я восени пішла до школи і майже півроку ходила на милицях, так боліли ноги.

Страшне слово увірвалося в кожну душу - «війна». Це було 22 червня 1941 р. Всьому прийшов кінець: радощам, весіллям, бажанням, мріям, сподіванням. Ми чули, що десь ідуть бої, але ніколи не думали, що це дійде й до нас. А десь приблизно 15 вересня 1941 р. нас, підлітків, послали в с. Чернещину на горі розчищати місце для аеродрому. Ми там працювали, веселились, бігали. Увечері поверталися додому на підводі. Тільки доїхали до річки Орчик, як почули гул літака і страшний вибух. Нас розкидало з підводи в різні сторони. Це був німецький літак, який скинув бомбу на луках. Ми зі страхом ледве добралися додому. Ось я наяву тоді й побачила, що почалася війна і в нас. А через три дні опівдні на мотоциклах, машинах промчали німецькі солдати через наше село. Ми з мамою заховалися в якусь яму за хатою. Найменший братик Ваня, якому було всього два місяці, залишився в хаті у колисці, підвішеній до стелі. Як ми переживали, щоб нас не знайшли солдати, та щоб братик залишився живий.

Під окупацією німців наше село було 2 роки. Жителі стали замкнутішими, обережнішими. Серед своїх з’явилися зрадники, поліцаї, старости. Та молодість брала своє. Ми збиралися біля двору моєї подруги Наді Кардаш, бо клубу в селі не було, співали, веселились, але з’являлися два поліцаї і розганяли нас. Гумові батоги аж свистіли в повітрі. Ми швидко розбігалися, і якщо десь потім крадькома і збиралися, то вже тихенько.

На 12 травня 1942 року було заплановано вивіз молоді 1923 – 1925 років народження на примусові роботи до Німеччини з сіл Чернещина і Новоселівка.

Як же тоді буйно цвів бузок! Його пахощі розносилися по всьому селу. А соловейки витьохкували, аж заливалися піснями. Ми вже всі зібралися на краю села і чекали підвід з Чернещини. Раптом з’явився жандарм Краснік. Матері плакали, голосили, а він батогом як замахнувся, кінь став на диби, і всі порозбігалися в різні сторони. Та скоро повернулися, бо вже показалися перші підводи з Чернещини. Довгою колоною із 120 підвід з дівчатами і хлопцями рушили на Зачепилівку. Крик, плач супроводжував колону.

Наша підвода була другою ззаду, і ми з дівчатами посхоплювалися з неї і побігли степом в сторону Педашки. Вслід нам пролунали постріли, але ми вже були далеко. Ввечері добралися до радгоспу «Коржиха», до рідної тітки Настусі.

Там ми ховалися на горищі, а через 3 дні вирушили додому. Вночі ішли степом, через село Климівка. Пізно ввечері дійшли додому. Довго ховалися на горищі, а коли все стихло, пішли працювати. Але так було недовго. Знову почали ганятися за молоддю. Нас кілька чоловік вночі втекли в ліс і там ховалися, а на ранок мама прийшла до річки, почала гукати, щоб я поверталася додому, бо в заручники взяли батька. Знову нас забрали, а батьків повернули. Нас розмістили в Зачепилівці в приміщенні «Заготзерна», де ми просиділи 4 доби. Потім прийшов поїзд за молоддю. У нас, втікачів, були довідки, що ми працювали в радгоспі на жнивах (які нам дістав один поліцай), тому нас відпустили. У вересні 1943 р прийшли наші війська. Пам’ятаю той день: 18 вересня стало дуже тихо, ходив по селу есесівець і підпалював всі хати, сараї, усе збіжжя. І, очевидно, наш снайпер його застрелив, бо він довго лежав у рівчаку. У нас згоріла хата, сарай, сіно, клуня, погрібник. Ми з мамою вирішили погасити хоч хатні двері, щоб щось взяти, бо ми ховалися в окопі під грушею, і з їжі в нас була одна хлібина і помідори.

Я носила воду з колодязя, і раптом чую тупіт - за мною гнався есесівець з автоматом. Я швидко побігла до окопу, а він за мною. Тут були моя мама і троє маленьких діток. Мама впала на коліна, обіймала його ноги і просила, щоб не стріляв. Я притулила братика, якому було 2 роки, до себе і подумки прощалася з світом. Діти кричали, а він запитав: « Чей ребёнок?» Я відповіла, що мій. А він питає: «Сколько тебе лет?». Кажу: «16!» Він засміявся, підняв автомат і тричі вистрелив угору. Потім пішов через город, запитавши, скільки км. до Полтави (мабуть, саме туди зібрався тікати). Я зійшла в окоп, лягла і відчула, ніби в мене відірвалося серце. А на ранок в моїх косах з’явилось сиве пасмо... А того есесівця б і сьогодні впізнала, бо то була моя смерть. Надвечір прийшли наші війська. Ми гостили їх чим могли. Батько з фронту не часто слав листи. А 17 лютого 1945 р. загинув під Будапештом. Десь там і похований...»

РОГАНЬ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ
Борисовський Матвій,

учень 5 класу Роганської гімназії Харківської районної ради Харківської області

Керівник: Гливчак Надія Ігнатівна, вчитель історії

вищої категорії


Доля мого рідного селища дуже складна. Однією з найстрашніших сторінок літопису Рогані є Велика Вітчизняна війна. У роки війни селище чотири рази переходило «з рук у руки». 23 жовтня 1941 р. Рогань було окуповано німецькими загарбниками. Найкривавіщі та найжорстокіші бої тут, на підступах до одного з найбільших міс т країни, велися у 1943 році. В кінці лютого наші війська з боями взяли Харків і роганці радісно вітали своїх визволителів. Та вже в березні радянські війська відступали з величезним и втратами. В селище знову прийшли окупанти.

Остаточно Рогань було звільнено 13 серпня 1943 року, а в роганській землі назавжди лишились лежати бійці 48-ї Гвардійської стрілецької дивізії, яка входила до складу 57 армії, що звільняли Рогань. Воювали в лавах 57 армії і наші земляки – Кравченко І.С. та Коваленко О.М.

357 чоловік поховано в братській могилі на селищній площі ім. Орджонікідзе. Вже 50 років тут стоїть пам’ятник.

Дорогою ціною дісталась перемога нашому народу. Багато роганців пішли на фронт. На плечі жінок і дітей ліг важкий тягар майже цілодобової виснажливої роботи. І після війни було не до свят- в перші повоєнні роки орати приходилось коровами, а то й самим тягнути плуг.

528 роганців не повернулись додому з війни, їхні імена занесено в місцеву Книгу Пам’яті та викарбовано в пам’яті народній. Надійно. Назавжди. Навічно.


ВІЙСЬКОВІ З’ЄДНАННЯ В ОБОРОНІ КРАСНОГРАДА
Бугаєнко Олексій,

вихованець гуртка«Моделювання іграшок-сувенірів» Красноградського РЦДЮТ

Красноградської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник :Бугаєнко Тетяна Олексіївна , керівник

гуртка «Моделювання іграшок-сувенірів»
У другій половині вересня однією з турбот командування Південного фронту стало збереження рівноваги на правому фланзі. 20 вересня, коли фронт бойових дій 38-ї армії Південно-Західного фонта відсунувся на лінію Полтава -Красноград, положення 6-ї армії було визнано небезпечним і командувач фронтом генерал-лейтенант Д. І. Рябишев і командувач 6-ю армією генерал-майор Р. Я. Малиновський стали приймати екстрені заходи по ліквідації загрози обходу.

20 вересня о 17 годині 295-а піхотна дивізія й підрозділи 13 танкової дивізії Вермахту вийшли на оборонні рубежіКраснограда. Зав’язався запеклий бій, що тривав п’ять годин. На той час в місті, окрімцивільногоополчення, наших військ не було. Захисники міста були знесилені та знекровлені настільки, що не могли продовжувати опиратися ворогові.   

З 21 вересня штабом Південного фронту і штабом 6-ї армії була розвинена виняткова енергія у справі перекидання резервів з метою подовження (нарощування) лінії фронту по річці Оріль. На допомогу 28-ї кавалерійської дивізії була надана 26-а кавалерійська дивізія. Потім на автотранспорті і пішим порядком були перекинуті в найкоротший термін:

а) артучилище в район Краснограда до 23 вересня, відстань 180 км училищем пройдено за добу;

б) 270-я стрілецька дивізія (з 12-ї армії) в район Краснограда автотранспортом до 23 вересня; відстань понад 200 км пройдено за дві доби;

в) 275-а стрілецька дивізія

Так був здійснений контрманевр 6-ї армії проти угруповання наступальної 17 німецької армії, що виунулася в район Краснограду.

23 вересня командарм-6 отримав орієнтування від командуючого фронтом про майбутні задачі: силами 270, 275 і 255-ї стрілецьких дивізій, 26-ї, 28-ї кавалерійських дивізій, артучилища і 12-ї танкової бригади оволодіти Красноградом і виїхав зі своєї опергрупою (район Нового Павловська, 12 км на південний схід від Краснограда) для підготовки цього наступу.

Запеклі бої точилися вісім днів. Зранку 29 вересня війська вермахту перейшли у наступ. Почалися оборонні бої з метою стримання наступу військ вермахту в Харківському напрямку. Та вже з 2 жовтня знову почався наступ, спрямований на Харків.

У ході запеклих боїв воїни 6-ї, 38-й і 21-ї армій Південно-Західного фронту, проявляючи масовий героїзм і стійкість, призупинили натиск рвалися до Харкова ворога, забезпечивши час, необхідний для евакуації промислових підприємств міста, рухомого складу залізничного транспорту, установ, організацій, госпіталів населення.

Утримання цього рубежу оборони арміями Південно-Західного фронту дозволило значній кількості бійців і командирів зі складу частин і з'єднань, оточених у районі Києва, пробитися до своїх військ.

З виходом німецьких з'єднань і частин групи армій «Південь на харківський напрямок почався новий період бойових дій - період боїв безпосередньо на підступах до Харкова та Харківського промислового району.


ТРАГЕДІЯ СЕЛА ШЛЯХОВЕ КЕГИЧІВСЬКОГО РАЙОНУ

ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ (ПЕРІОДУ 1943 РОКУ)
Виноградова Ганна,

учениця 11 класу Піщанського навчально- виховного комплексу

( загальноосвітньої школи I – III ступенів – дошкільного навчального закладу )

Красноградської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Єдикіна Людмила Василівна, вчитель історії
В умовах підвищення інтересу суспільства до долі своїх предків, актуальною залишається проблема невідомих героїв. Велике занепокоєння викликає факт наявності неврахованих жертв та причини їх існування під час Другої світової війни.

Під час проведення акції було вирішено основне завдання:



  • висвітлено події початку 1943 року на території рідного краю: сторінка з історії с. Шляхове.

З метою зацікавлення молодого покоління до вивчення сторінок історії періоду Великої Вітчизняної війни та висвітлення різних питань даного періоду, працює дитячий підрозділ громадської молодіжної пошукової організації «Фенікс - К». Нині живуть безліч людей, чиї рідні зникли, не залишивши жодної звісточки. Завданням нашої організації є відновлення зв’язку між рідними.

На мою думку, робота трохи приблизила нас до вирішення цього завдання, бо її результатом є перезаховання воїнів радянської армії та мирних жителів на території Кегичівського районів Харківської області.

Дана робота буде цікавою для всіх, хто захоплюється історією рідного краю, має на меті збереження культурних цінностей. У ній відображені реальні історії з життя людей, які полягли за наше життя. Сподіваюся, що матеріали роботи стануть в нагоді і допоможуть встановити імена безіменних героїв.
НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ БОРІВЩИНИ
Вишнякова Аліна,

член гуртка «Історичне краєзнавство» при Борівському БДЮТ

на базі Богуславської ЗОШ І-ІІІ ступенів, учениці 10 класу Богуславської ЗОШ І-ІІІ ступенів Борівського району Керівник: Літвінов Д.С., керівник гуртка, вчитель історії
Цього року вся європейська спільнота відзначає 70-ту річницю закінчення Другої світової війни. Для кого це перемога, для інших можливість жити по новому після повалення тоталітаризму та мілітаризму.

Жителі нашого району вже відзначили одну знакову подію в цьому році, для нас це 2 лютого – день Визволення Борівщини від німецько-фашистських загарбників. До меморіального комплексу воїнам-визволителям у селищі Борова та селах району, щороку приходять вклонитися керівники району, депутати обласної та районної рад, представники громадських організацій, ветерани, молодь. 7 місяців тривала окупація Борівщини. Весь цей час на території району діяв партизанський загін під керівництвом Павла Журавльова та Борівське підпілля. Крім партизанів і підпільників не можна не згадати і окремих патріотів. Наприклад, Сусанну Олександрівну Головіну. Будучи лікарем Борівської лікарні, вона врятувала десятки молодих людей від німецької неволі, видаючи їм довідки про вигадані хвороби. Щоб запобігти масовим вивезенням юнаків та дівчат до Німеччини, вона не побоялася оголосити район тифозним.



Взагалі в роки Другої світової війни воювати на фронт пішло 4207 борівчан, 3780 із них не повернулись додому. Близько 40 чоловік боролися в підпіллі, 78 мирних жителів загинули при бомбардуванні, 53 замучені на допитах. Майже півтори тисячі нагороджено орденами та медалями, а п’ятеро удостоєно звання Героя Радянського Союзу: Григорій Запорожченко, Володимир Біжко, Василь Колеснік, Віктор Сентюрін та Єгор Шутько. Матеріали акції за темою «Німецька окупація на Борівщині» присвячена вивченню основних подій часів окупаційного режиму на Борівщині в контексті «нового порядку» загарбників в Україні, зміни в адміністративно-територіальному устрої, соціальній сфері. Окремий розділ присвячено діяльності підпілля та партизан, а також на підтвердження тих подій, розповіді очевидців подій.

Минуло 70 років після закінчення найжорстокішої і кровопролитної війни. На жаль очевидці йдуть. Забуваються їхні розповіді. Бідніє історія яку неможливо прочитати в підручниках. Ця історія може бути страшною, несподіваною, що не звичною, суперечливою. Але це наша історія, наших предків, батьків, нашої країни. Вона варта того, що б її знали і пам'ятали. Серед таких свідчень, особливе місце займають розповіді «дітей війни». Прикладом найбільш яскравих свідчень є розповідь Гомона Михайла Лук’яновича, нашого співвітчизника, науковця, автора більш як 200 наукових праць, а в той же час ще дитиною, очевидець подій Другої світової війни.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал