Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка31/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   39

БЕЗ ПАМ'ЯТІ НЕМАЄ МАЙБУТНЬОГО
Філімонов Роман,

учень 10-го класу Дворічанського ліцею Дворічанської районної ради

Керівник: Інягіна Н.В., вчитель історії вищої категорії
Я хочу познайомити вас із ветераном трудового фронту, безпосереднім учасником післявоєнної відбудови і просто людиною, яка дуже багато знає – Трегуб Марфою Петрівною. На 1941 рік їй було майже 17 років, тому в її памяті ті дні залишили багато спогадів, якими вона щедро погодилася поділитися зі мною.

Народилася Марфа Петрівна в 1924 році. Пережила голодомор. На момент початку війни закінчила семирічну школу.

За спогадами бабусі з осені 1939 року стали літати літаки. Для дітей літак взагалі був диковинкою: як пролетить який раз, то довго дітвора говорила про це. А то стали часто літати на захід, робити в небі якісь «викрутаси».

Далі вона почала довгу і цікаву розповідь про своє життя: «У селі 22 червня якраз було весілля. Багато людей зібралося біля магазину, що добудовувався, щоб зустріти весільний поїзд. Але раптом дорослі почали бігти до сільської ради. Ми теж галопом побігли. На будівлі висіло одне-єдине на все село радіо, як велика тарілка. І люди, піднявши голови, здивовані стояли. А звідти лунало: 22 червня рівно о 4 годині на нас віроломно напала фашистська Німеччина. Жінки зразу заголосили, а чоловіки стали аж чорні. До нас, дітей, ще не дійшло, що таке війна. Уже і свадьба – не свадьба. У понеділок почали збирати на фронт, пішов зразу і вчорашній жених. Хто поступав куди вчитися, ніде не поїхав.

Страх був, особливо в кого в сім'ї були хлопці молоді. Кожного дня по кілька чоловік забирали на фронт. Мого батька, Трегуба Петра Омеляновича, брали якраз на мій день народження, перед Покровою. Я ледь не до Вільшани бігла за підводою, тоді він мене взяв, посадив біля себе. З усіх сіл району зібралося багато чоловіків. Коли попрощалися, я з односельцями вернулася додому. Листів не було. Мати їздила в Боброве, там він був в обозі. Тоді перевели в Старобільськ. Мати вже далеко не могла їздити. І більше батька ми не бачили. Загинув він у січні 1942 року. Ще дядько воював».

Далі бабуся розповіла про свої нелегкі юнацькі роки. Її посилали копати окопи. Тяжка праця. «Перший раз везли на окопи під Чернігів. Погрузили на коней, а потім на поїзд. Коли приїхали до якогось ліска, то заборонили вогонь розводити. А недалеко висадився десант німців. Розпочалась паніка… З Чернігова пішки прийшла додому.

А тоді ще рили окопи у крейді біля Тавільжанки. «Пам'ятаю, як одного разу (це було влітку 1942 року,) я з іншими дівчатьми та жінками рила окопи, і бачила, як над Дворічною літак радянський кружляв. А на нього полював німецький. І таки підбив. Льотчик упав на парашуті над селищем, але був уже мертвий (пізніше дізналися). А один дотяг аж за Тавільжанку, у лощині впав, недалеко від села Петровське. Вони були в окопах напроти, злякалися, зіщулилися. Тоді побігли до того місця. Літак заглибився в землю. Але льотчика шукали довго, так і не знайшли. Зараз там, серед поля, кущ терну росте…»

Та, за словами Марфи Петрівни, Токарівка постраждала набагато менше, ніж більшість навколишніх сіл. Це пояснюється тим, що село не має ніякого стратегічного значення для обох сторін.

«Уже як Сталінград відбили, дорогу розчищали від снігу на Вільшану. Повернувшись додому дуже втомленою, раптом побачила чужого чоловіка, який спав на печі. Виявляється, то кінна розвідка прийшла. Було їх чоловік 20 у селі. Попросив він мене принести з колгоспної комори продукти. Я ж ото принесла, що дали. Мати наварили борщу. Усі разом повечеряли. Радянські розвідники йшли на Вільшану по дорозі, а німці у цей час по яру з Добролюбівки. І за селом, в напрямку Вільшани, зав'язався бій. Ото лише один бій люди і чули. Бо Вільшана тоді далеко простягалася по яру, і Токарівка трохи далі починалася, ніж зараз. Тому постріли і чути було.

Уже після війни хлопчаки довго у тих ярках знаходили патрони. Від снарядів загорілися дві крайні хати у Вільшані. Прийшов до їхньої хати один тяжко поранений у руку розвідник. Що з ним, точно не пам'ятає. А так німців не було в селі, лише окремі інколи забігали та поліцаї командували. Село не зазнало прямого вторгнення. Як тікали, скинули кілька бомб на полі між Добролюбівкою і Токарівкою».

Після перемоги почалася не менш складна епоха відбудови. Марфа Петрівна розповіла: «У 1945 році працювала на тракторному заводі у Сталінграді, відбудовувала його. Було важко. Приходилося і цеглу дівчатам тягати, і важкі ноші з розчином. Діждалася вона відпустки додому. Поїхала 25 жовтня. На роботу треба 8 листопада виходити. Але половину відпустки витратила, щоб дібратися додому. Не відпочивши добре, уже й назад слід вертатися. А грошей нема на дорогу. Плачуть мати, плачу й я, бо знаєм, що за неявку на роботу можуть покарати. І пішки не доберешся до Сталінграда. Повістка приходить одна за другою. Розплакалась, та й пішла на Дворічну. Мене було засуджено. Вирок винесли у Харкові: 10 років в колонії... Тоді направили у Львів. У 1947р помилували. Повернулась додому, живу в Токарівці і по цей день».

На прикладі Марфи Петрівни видно, що історію творили люди. Завдяки їм наш народ вижив у ті страшні часи. Ми – останнє покоління, яке ще може почути про цю війну від її учасників. І лише від нас залежить, щоб ці свідчення залишились у пам'яті наступних поколінь, бо без пам'яті немає майбутнього.


А ПАМ'ЯТЬ СВЯЩЕННА
Хлівняк Євген, Cорокін Валерій, Мезенцева Оксана,

Бутівченко Анна, Ляшенко Анжеліка,

учні 11 класу Люботинської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 5

Керівник: Пахомова Н.М., класний керівник 11 класу

Люботинської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 5


Актуальність даної роботи полягає у необхідності збереження пам’яті про події Великої Вітчизняної війни в Україні, Харківській області, Люботині через спогади живих свідків цих подій – дітей війни, через встановлення місць поховання воїнів – земляків, через збір відомостей та впорядкування братських могил воїнів, що загинули під час визволення Люботина.

Робота є проміжним підсумком роботи пошукових груп класу, яка включає три напрямки проектної діяльності:

І. Ненаписані сповіді, які опалила війна

Мета проекту:


  • Збір спогадів дітей війни – жителів Старого Люботина, про події, що відбувались під час німецької окупації та визволення Люботина у роки Великої Вітчизняної війни;

  • Створення фільму спогадів свідків подій у Люботині у роки Великої Вітчизняної війни;

  • Оформлення і видання збірки спогадів дітей війни про події часів німецької окупації та визволення Люботина.

Шляхи реалізації проекту:

  • Опитування членами пошукових груп жителів мікрорайону, співбесіди із свідками подій часів окупації та визволення Люботина;

  • Проведення відеозйомок спогадів, створення фільму;

  • Записи спогадів, друкування зібраних матеріалів, створення збірки.

  • Дарування фільму та збірок свідкам подій та їх нащадкам;

  • Проведення шкільної краєзнавчої конференції на основі зібраних матеріалів;

  • Популяризація форм роботи щодо збереження пам’яті про події війни, залучення до проекту учнів інших класів.

ІІ. Ніхто не забутий, ніщо не забуто

Мета проекту:

  • Встановити списки наших земляків – жителів Старого Люботина, які не повернулись із фронтів Великої Вітчизняної війни;

  • Встановити час і місце загибелі кожного із старолюботинців, що не повернулись із фронтів Великої Вітчизняної війни;

  • Знайти місця поховань загиблих на війні солдат;

  • Встановити зв’язки із нащадками загиблих воїнів, познайомити їх із набутими відомостями про їхніх рідних, про місця їх поховання;

  • Узагальнити відомості про місця загибелі та поховань воїнів-земляків, створити карту поховань загиблих земляків

Шляхи реалізації проекту:

  • Опитування жителів мікрорайону, співбесіди із членами сімей, у яких солдати не повернулись із війни;

  • Робота з Інтернет – ресурсами – ОБД «Меморіал» та іншими;

  • Встановлення зв’язків із волонтерами, офіційними особами тих адміністративних одиниць, де знаходяться місця поховань наших земляків;

  • Збір фотоматеріалів про місця поховань.

ІІ. Братські могили – це пам'ять землі

Мета проекту:



  • Підтримувати у належному стані братську могилу на території школи, забезпечити постійний догляд за станом могили (як частина загальношкільного проекту);

  • Брати активну участь в щорічній підготовці урочистостей до Дня Перемоги, що проводяться на братських могилах у Старому Люботині та хуторі Смородському (як частина загальношкільного проекту);

  • Постійно доглядати за братською могилою у Червоній долині, встановити зв’язки із Харківським обласним департаментом культури щодо встановлення братської могили на облік;

  • Проводити роботу щодо встановлення імен воїнів, похованих у братській могилі в Червоній долині;

  • Встановлення імен воїнів, що перепоховані до братської могили у Старому Люботині з могили від старолюботинського ставка (у 2007р).

Шляхи реалізації проекту:

  • Опитування жителів мікрорайону, співбесіди із жителями, які мають відомості про події, що відбувались на даній території та історію поховання;

  • Робота із матеріалами краєзнавчих музеїв м. Люботина, Харківського та Дергачівського районів;

  • Співпраця із Харківським обласним департаментом культури щодо відновленням інформації про поховання та встановлення братської могили на облік

Активну пошукову роботу ми розпочали ще 2009 року, навчаючись у 6 класі, вболіваючи за те, що свідків подій війни залишається все менше. Пошуковими групами нашого класу зібрані спогади дітей війни – наших бабусь, дідусів, сусідів, які ще сьогодні живуть поруч з нами, а окремих уже немає. Ми створили фільм «Ненаписані спогади, які опалила війна», який брав участь у акції «Слобожанські дзвони Перемоги» 2010 року. Такі фільми ми подарували всім учасникам зйомок та їх рідним.

Сьогодні нами встановлені місця загибелі та поховання шістнадцяти наших земляків – старолюботинців. На даному етапі нашої пошукової роботи ми встановлюєм зв’язки із сім’ями загиблих воїнів та волонтерами, що проживають на території поховання загиблих.

Учні нашої школи постійно доглядають за трьома Братськими могилами, одна з яких – найбільша у Люботині – саме на території нашої школи. Кожного 9 травня ми, учні і вчителі, нашої школи готуємо і проводимо мітинг для жителів мікрорайону. Цим днем живе вся школа протягом в сією весни. У кожного класу є своє завдання – привітання ветеранів, підготовка Почесного караулу, музичних виступів, віршів, виготовлення Гірлянди Слави, покладання вінків і гірлянди. Ми зібрали списки всіх жителів нашого мікрорайону – Старого Люботина -, які пішли на фронт і не повернулись, списки сімей мирних жителів які були знищені фашистами. Ці прізвища й імена звучать під дзвін колокола, але майже щороку перед святом до нас приходять жителі і знаходиться хоч одна людина, про яку ми до цих пір не знали, ми добавляємо її до списку. Зараз ми помічаємо: хоч все далі від нас відходить Велика Вітчизняна війна, хоч все менше ветеранів щороку з нами, але останні 2-3 роки кількість людей, що приходить на наш мітинг вшанувати пам'ять загиблих, збільшується.

Ще одна Братська могила, за якою ми доглядаємо і де теж щороку проводимо мітинг, знаходиться у селищі Смородському, за 5км від школи.

Крім того, у 2010 році випускники нашої школи віднайшли ще одну Братську могилу, яка кілька років (приблизно 20) не впорядковувалась ніким, знаходиться у полі за трасою Харків – Київ, там раніше було поселення, відділення сільськогосподарської організації. Вже шостий рік ми доглядаємо цю могилу, але немає на ній жодного прізвища похованих. У зв’язку з цим нам, звичайно, потрібна допомога дорослих і військкомату Харківського району. Сьогодні нами встановлені зв’язки із Харківським обласним департаментом культури, організована співпраця з міською Радою ветеранів, службами міста щодо відновленням інформації про поховання та встановлення братської могили на міський та обласний облік.
СУДЬБА БАЛТИЙСКОГО МАТРОСА
Шматько Юлия, Костюкова Анна,

ученицы 11-А класса Изюмской общеобразовательной школы I-III ступеней № 6

Изюмского городского совета Харьковской области

Руководитель: Жерновой В.В., учитель истории высшей категории


Данная работа посвящена трагической судьбе нашего земляка старшины 2 статьи Балтийского Краснознаменного флота Каранды Валентина Ефремовича (05.03.1917 – 05.11.1942). Долгое время он считался пропавшим без вести вместе с экипажем подводной лодки «Щ-305», которая не вернулась с боевого задания в ноябре 1942 года. Тайна гибели «Щ-305» была раскрыта лишь в 2007 году, когда шведские моряки случайно обнаружили ее на дне в районе Аланских островов.

В настоящее время, остается открытым вопрос, о юридическом статусе лодки – чем она является, братской могилой или затонувшим кораблем, имеющим возможность подъема и установки в качестве берегового памятника.

Экипажем лодки командовал капитан 3 ранга Дмитрий Сазонов распоряжавшийся судьбами 38 подводников. Одним из членов экипажа корабля был наш земляк Валентин Каранда. Валентин Ефремович Каранда происходил из многодетной семьи потомственного рабочего и с детства отличался уникальными музыкальными способностями. Это помогло ему стать одним из лучших специалистов акустиков Балтийского флота.

Служба Валентина Каранды после Учебного Отряда проходила на лодке «Щ-305» относившейся к классу средних советских подводных лодок по флотской терминологии «Щуки». В свою очередь «Щ-305» поступила на вооружение флота в первой половине 30-х годов.

Подводная лодка «Щ-305» приняла участие в боевых действиях на Балтике с первых дней войны. «Щука» патрулировала финские воды в поисках вражеских кораблей, выставляла минные заграждения, высаживала на занятый противником берег разведгруппы.

22 августа 1941 года «Щ-305» провела морской бой на глубине с финской подводной лодкой «Ветехинен» - «Водяной». Это было первое боевое столкновение подобного рода, и первое столкновение «Щуки» с «Водяным». Судьба трижды сводила эти лодки в бою, словно по велению мистической силы. Но тогда, в августе сорок первого, акустик Валентин Каранда своевременно обнаружил противника, отследил пеленги его атаки, чем спас «Щ-305» от верной гибели. Старшина Каранда до флотской службы моря не видел, гражданскую специализацию имел самую мирную – стекловар Изюмского завода оптического стекла, что не помешало ему стать настоящим моряком.

В результате неудачных боевых действий первого года войны на Балтике, советский флот был блокирован в Кронштадте и Ленинграде. Вся тяжесть операций на морских коммуникациях противника легла на плечи советских подводников.

Летом 1942 года «Щ-305» снова имела боевое столкновение с «Водяным». После короткого артиллерийского боя командир «Водяного» Уммо Лейко благоразумно решил увести свою лодку в глубину.

Осенью того же года советская «Щука» исчерпала лимит везения. Лишь в наше время выяснилось, что в начале 1942 года у побережья Аланских островов «Водяной» ночью атаковал «Щ-305», и потопил ее таранным ударом.

За всю историю Второй Мировой войны, это был единственный случай, когда одна лодка потопила другую лодку таким способом. Экипаж «Щуки» погиб полностью – все 38 подводников. Лишь спустя год родные Валентина Каранды получили справку, что он, старшина 2 статьи Балтийского флота, пропал без вести. С такой формулировкой Валентин Каранда значится на страницах «Книги Памяти» № 7 по Харьковской области. Когда составлялась книга, подводная лодка «Щ-305» еще не была обнаружена.

История этого корабля и его боевого экипажа вызвала пристальный интерес у школьников-следопытов, тем более что она касалась нашего земляка. Удалось разыскать его родных и записать воспоминание о Валентине Каранде. Работа над этой темой продолжается, она обширна, как история Великой Отечественной войны.
ПОВНИЙ КАВАЛЕР ОРДЕНА СЛАВИ Г.Г. ТОЛОКОНЦЕВ
Штепка Анастасія,

вихованка гуртка «Юний ерудит» Зачепилівського районного БДЮТ

Керівник: Буланова Валентина Миколаївна, учитель Зачепилівського ліцею
Толоконцев Григорій Гнатович народився у селі Малий Орчик Костянтиноградського повіту Полтавської губернії (тепер Зачепилівського району Харківської області) 11 квітня 1909 року. Працював у місцевому колгоспі ковалем. На фронтах Великої Вітчизняної війни - з липня 1941 року, ідучи на фронт, залишив дружину Анастасію Романівну з двома дітьми – сином Іваном та дочкою Ганною.

Про його воєнні роки майже ніяких відомостей немає. Про цей період його життя можна довідатися тільки з нагородних листів.

У 1944 році у дім прийшла похоронка, у якій сповіщалося, що Толоконцев Григорій Гнатович пропав без вісті 13 липня. Та того разу сталася помилка – солдат вижив, продовжував воювати і навіть став кавалером трьох орденів Слави.

Перший орден отримав на початку квітня 1944 року за бої на річці Південний Буг. А вже у кінці квітня цього ж року командир 173-го гвардійського стрілецького полку 58-ї гвардійської стрілецької дивізії представляє його до другого ордена Слави. У лютому 1945 року гвардії сержанта Толоконцева представляють до нагородження черговим орденом Слави – 1-го ступеня. Але Указ Президії Верховної ради СРСР про нагородження Г. Г. Толоконцева орденом Слави було підписано 27 червня 1945 року, коли його вже не було серед живих – 14 лютого від тяжких ран він помер у госпіталі. Похований у м. Олава (Нижньоселезьке воєводство, Республіка Польща).



УПАВ СОЛДАТ В БОЮ НЕРІВНІМ, ЩОБ ПІДВЕСТИСЯ НА ГРАНІТ…
Щеголяєва Аліна, Старіков Артем,

учні 7,6 класів Артемівського навчально-виховного комплексу

«дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа

І-ІІІ ступенів» Печенізької районної ради Харківської області

Керівник: Щеголяєва В.В., вчитель початкових класів
Дана робота містить опис бойового шляху та подвигу учасників Великої Вітчизняної війни, яких поєднує відвага і самопожертва заради майбутнього: росіянина Семена Павла Івановича та героя-односельця Камишева Івана Павловича.

Автори наголошують на необхідності цікавитися подіями і досліджувати особистості героїв Другої Світової війни, що були звичайними людьми, але не пошкодували свого життя заради свободи і незалежності рідної України. Знання історії рідного краю, подвигів і вчинків людей, що увіковічили свої імена, виховує справжніх патріотів, які із гідністю готові захищати свою Батьківщину у будь-який час.

Нинішнє покоління має усвідомити, що героями не народжуються, ними стають, коли твоїм близьким, рідним, державі загрожує небезпека. Героїзм не знає кордонів, не визначений національністю, не має часових обмежень. Такі люди, як герой Великої Вітчизняної війни Камишев Іван Павлович та Семенов Павло Іванович, є серед нас, ми ними пишаємося, бо ми є гідними нащадками своїх предків.
100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПОВНОГО КАВАЛЕРА ОРДЕНА СЛАВИ –
ЯЦИНИ МИКИТИ ОМЕЛЯНОВИЧА

Янковська Наталя Тимофіївна,

учитель математики, спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії, директор музею «Історія школи» Огульцівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Валківської районної ради Харківської області, керівник історико-краєзнавчого гуртка Валківського центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області


Немає в Україні жодного міста чи села, яких би не зачепила чорним крилом Велика Вітчизняна війна. Жителі Огульців вписали в її історію немало славних сторінок. 651 огульчанин наближав час перемоги над фашистською Німеччиною, 320 з них загинули, а 325 держава нагородила орденами та медалями. І мова піде про одного з них.

В травні 2014 року в Огульцівській ЗОШ І-ІІІ ступенів відзначалося 100-річчя з дня народження Яцини Микити Омеляновича – повного кавалера ордена Слави. На святкування були запрошені гості: дружина його сина Марія Федорівна Яцина, почесна жителька села Огульців Столярова Майя Тимофіївна, Вільхівська Ляна Миколаївна, працівник Валківського краєзнавчого музею. Саме такі зустрічі і сприяють безсмертю героїв, а спілкування з родичами учасників воєн бентежать наші душі й серця. Недаремно існує вислів: «Хто помер, але не забутий, той безсмертний».

Яцина Микита Омелянович - учасник двох воєн: Радянсько-Фінляндської, та Великої Вітчизняної, розвідника дивізіону, кавалера ордена Слави, тобто нагородженого орденами Слави ІІІ,ІІ,І-го ступенів.

Звання кавалера ордена Слави прирівнюється до звання Героя Радянського Союзу. У нашому районі два кавалери ордена Слави.

Народився Микита Омелянович 28 травня 1914 року в с.Огульці в родині селянина, закінчив 6 класів Огульчанської трудової семирічки. Працював у Байрачанськомусадокомбінаті (1930-1932рр.), на заводі «Світло шахтаря» (1932-1935, 1940-1941). Служив у Червоній Армії, а точніше в робітничо-селянській Червоній Армії - з 1935 року, брав участь у радянсько-фінляндській війні 1939-1940 років.

З першого дня Великої Вітчизняної війни Микита Омелянович – на фронті. Служив розвідником управління дивізіону 293-го мінометного полку, який воював на 1-му Білоруському фронті.

Сержант Яцина 18.07.1944 в бою під м.Витична (Польща) воював в передових піхотних підрозділах під сильним вогнем ворога, тричі відновлював телефонний зв'язок командира дивізіону з батареями, за що 26.08.1944 нагороджений орденом Слави 3 ступеня.

02-03.02.1945 в боях під м.Франкфуртом-на-Одері, (Німеччина) командир розрахунку міномету Яцина М.О. замінив вибувшого зі строю старшого розвідника, очолив розвідгрупу і підартилерійським вогнем вів спостереження за ворогом, що дало можливість пізніше їх знищити. 04.02.1945 Яцина, не зважаючи на поранення, вчасно надав розвіддані, що дало можливість командуванню провести вдалі бойові операції. 23.03.1945 нагороджений орденом Слави 2 ступеня.

16-28.04.1945 в боях біля села Герсдорф (35 км. на південний схід від Берліну) старший розвідник Яцина першим ввірвався в траншею ворога, з автомата і гранатами знищив близько 10 гітлерівців. В наступних боях Яцина вів спостереження за ворогом, що дало можливість знищити 10 вогняних точок. 15.05.1946 нагороджений орденом Слави І ступеня.

За всю війну був тричі поранений.

За словами самого Микити Омеляновича, ордени Слави він отримав за форсування Вісли, Одеру та взяття Берліну. Крім орденів Слави нагороджений медалями «За відвагу», «За оборону Москви», а також «За взяття Берліну».

В 1945 році демобілізований. Повернувся в рідне село. Після війни працював на заводі «Світло Шахтаря» аж до виходу на пенсію по інвалідності. Мав 2-х синів Олександра 1939 та Миколу 1948року народження.Зі слів Марії Федорівни Яцини присутні на святі взнали, що сам Микита Омелянович, як і більшість ветеранів Великої Вітчизняної війни, був не щедрий на розповіді. Але, відмічаючи кожного року День Перемоги 9 травня, співав:

Выпьем за Родину

Нашу привольную,

Выпьем за тех,

Ктокомандовал ротою,

Ктозамерзал на снегу,

Кто в Ленинградпробирался болотами,

Глотку ломаяврагу.

Інколи прохоплювалися вислови, як розвідники брали «язика», потрапляли в засідку, а з очей стікала пекуча сльоза, коли згадував імена загиблих товаришів.

02.01.1964р. Микита Омелянович похований в с.Огульці. В 2014 році наш краєзнавець Столярова М.Т. допомогла гуртківцям віднайти його могилу. У день святкування 100-річчя Яцини М.Огуртківці та гості поклали квіти на могилу кавалера ордена Слави та побували біля будинку, в якому колись проживала його родина.

Розвідники завжди були першими. Тож зустріч, присвячена 100-річчю з дня народження Яцини М.О. – це перше свято з циклу шкільних заходів, присвячених 70-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні.

НАПРЯМ «СТЕЖКИ ОПАЛЕНІ ВІЙНОЮ»
МІЙ ПРАДІД – ВЕТЕРАН ЯПОНСЬКОЇ ВІЙНИ



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал