Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка30/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   39

Керівник: Морозова Любов Володимирівна,

вчитель історії, керівник музею «Пам'ять»


Дана робота – це результат багаторічної пошукової роботи по увіковіченню пам’яті тих, хто ціною свого життя визволяв свій рідний край. У селищі Великий Бурлук є вулиця Леоніда Проценка. Моя розповідь про нього.

Проценко Леонід Олексійович – старший телефоніст батареї 154-го гвардійского артилерійского полку 76-ї гвардійскої стрілкової дивізії 61-ї армії Центрального фронту, гвардії червоноармієць. Служив у військовій частині №45377 (місто Печора Комі АРСР)

Народився 20 червня 1911 гоку в селищі Великий Бурлук Харьковскої області (Україна) в селянській родині Проценка Олексія Івановича та Олександри Яківни на вулиці Набережній №15 (тепер вулиця Леоніда Проценка). Українец. Закінчив неповну середню школу. Леонід, навчаючись в школі, одночасно і працював в сільськогосподарському кооперативі, а потім на різних роботах в колгоспі ім. Леніна. Мав сестру - Марію Олексіївну, двох племінниць - Тамару і Віру. В 1936 році призвали до лав Червоної Армії. В 1939 году демобилизовався. Але до селища не повернувся. Працював у Москві.

Вдруге призвали в червні 1941 року. З цього часу на фронті. Воював на Кримскому, Південно-Східному, Сталінградскому, Донскому і Центральному фронтах.

...Йшли бої за Чернігів. Гітлерівці не змирилися з тим, що вони залишили село Товстоліс. Прагнучи відновити оборону, фашисти кинули велику групу танків і два батальона автоматчиків. Виникла загроза нашому правому флангу у вирішальній операции по звільненню обласного центру, міста Чернігова.  На допомогу гвардійцям була направлена батарея артилерійского полка дивизії. Старший телефоніст гвардії рядовий Проценко швидко з'єднав батарею з СП командира, який знаходився за первою линією траншей. Звязок запрацював.  

Весь день 20 вересня йшов жорстокий бій між артилеристами гвардійскої батареї і танками гітлерівців. Батарея відбила дві атаки танків, а з автоматчиками гвардійці наших підрозділів управилися самі. 

Телефон під час бою працювали відмінно. Здавалося, ні які причини не змогли вплинути на безперебійний зв'язок спостережного пункту комбата з вогневими позиціями. Здавалося, ніхто не звертає уваги на одиноку фігуру солдата - гвардії рядового Проценко, а він сімь разів виходив з телефонним апаратом під свист осколків і куль, шукав пошкодження телефонної лінії і ремонтував її.

Післе звільнення Чернігова артилерійский полк в складі дивізїї просувався вперед і вночі 27 вересня в районі сіл Станецке - Миси вийшов до Дніпра.

У дощову вересневу ніч 1943 началось форсування Дніпра. Командир батареї, гвардії капітан Грідін разом зі старшим телефоністом Проценко на саморобному плоту попливли через річку на щойно захоплений десантниками правобережний плацдарм. Там, на невеликій висотці, вони організували свій спостережний пункт, звідки добре проглядалися позиції ворога. Проценко підключив телефонний апарат до проводу, протягненому ним через річку, і доповів командирові, що зв'язок є. Пішла команда: "Батарея, вогонь!" - І залпи з лівого берега зірвали контратаку гітлерівців. Фашисти засікли СП і відкрили по ньому мінометний вогонь. У цей час хтось з солдатів, зауваживши, що до СП командира батареї рушили німецькі танки, крикнув: "Товаришу капітане! Танки і піхота зліва!" На батарею по телефону пішла команда: "Швидкий вогонь?" На цьому слові зв'язок перервався.

Проценко швидко знайшов обрив, зростив кінці. У цей час поруч розірвалася міна, осколок пошкодив телефонний апарат. У воронці Проценко, поранений в голову, ремонтував апарат, не звертаючи уваги на розриви снарядів. Все було зосереджено на ремонті апарату. Нарешті, він заробив. Проценко чув, як командир наказав батареї відкрити вогонь, але тут відчув слабкість від втрати крові, що сочилася з рани. Однак радість від того, що по лінії йдуть команди на батарею, а звідти - влучний, що знищує, вогонь, була сильнішою болю.

Кілька днів йшли запеклі бої на плацдармі. Не раз під вогнем артилерії ворога, під розривами бомб, піддаючи себе смертельній небезпеці, Проценко не залишав напівзруйнований окоп, в якому був спостережний пункт, йшов або біг, а іноді і повз десятки метрів, щоб відновити зв'язок з лівим берегом.

Під кінець 2 жовтня ворог знайшов СП. Після артпідготовки гітлерівці пішли в атаку. І знову припинився зв'язок. Проценко біжить з проводом на пошук обриву. Вже берег річки, а пошкодження не виявлено. Телефоніст заходить у крижану воду все глибше і глибше, по самі груди. Нарешті він знаходить пошкоджену частину проводу, який дивом тримався на ізоляційній оболонці. Витягнувши провід на берег, він став на коліна і, тримаючи один кінець в зубах, швидко зачистив інший, з'єднав обидва разом. Раптом пекучий біль обік голову. Проценко впав з затиснутим в зубах проводом.

Розрахунки батареї до кінця бою чули голос свого командира, що йшов по кабелю через тіло мертвого героя - телефоніста Проценка.

2 жовтня 1943 гвардії червоноармієць Л. А. Проценко загинув у бою на плацдармі. Похований у братській могилі в селі Миси Ріпкинського району Чернігівської області.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 січня 1944 року за мужність і героїзм, проявлені при форсуванні Дніпра і утриманні плацдарму на його правому березі гвардії червоноармійцю Проценко Леоніду Олексійовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

Нагороджений орденом Леніна (15.01.1944; посмертно), медаллю.

Ім'ям Героя названа вулиця в селищі міського типу Великий Бурлук. Наказом Міністра оборони від 23 серпня 1958 року навічено зарахований до списків особового складу 1140-го гвардійського артіллеріского полку.

Щодня на вечірній перевірці перед строєм підрозділу старшина називає ім'я солдата Леоніда Олексійовича Проценко. Правофланговий відповідає:

- Герой Радянського Союзу, гвардії рядовий Проценко загинув у бою з німецько-фашистськими загарбниками за свободу і незалежність нашої Батьківщини.
ГЕРОЇ ДВОРІЧАНЩИНИ
Тарасов Артем,

учень 10 класу Мечниківського НВК Дворічанської районної ради

Керівник: Павленко М.В., вчитель географії та Харківщинознавства
Мій народе, вклонись

Героїчним своїм ветеранам,

Батьківщину вони захистили в боях
Пам’ятаємо ми усіх, хто боровся з фашистами, і загиблих, і нині живущих, і тих, хто помер уже після війни. Багато-багато жителів Дворічанського району, всіх не перелічити, не дивлячись на труднощі, за час всієї війни і особливо в перший її період «наближали День Перемоги, як могли», разом із всім радянським народом.

І не випадково серед кращих воїнів країни були наші земляки – три Герої Радянського Союзу: Лялін Василь Костянтинович, Титов Микола Петрович і Ковальов Олексій Федорович.



Ковальов Олексій Федорович народився 23 березня 1913 року в с. Токарівці у селянській сім’ї. Закінчів 7 класів і працював у колгоспі. У 1935 році призваний до Червоної Армії. Пізніше працював бухгалтером у споживспілці. В червні 1941 року вдруге призваний на військову службу. Учасник Великої Вітчизняної війни з липня 1941 року.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1944 року командиру гармати 1083-го стрілецького полку 312-ї стрілецької дивізії 69-ї армії I-го Білоруського фронту старшому сержанту О.Ф.Ковальову присвоєно звання Героя Радянського Союзу за мужність і відвагу, виявлені при форсуванні Західного Бугу і відбитті контратак противника на захопленому за рікою плацдармі.

З жовтня 1944 року по лютий 1945 року Ковальов О.Ф. навчався на курсах I-го Білоруського фронту, після закінчення яких йому присвоїли звання молодшого лейтинанта.

Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни ІІ ступеня, двома орденами Червоної зірки.



Лялін Василь Костянтинович народився 9 січня 1920 року у сел. Дворічній в сім’ї службовця. Вчився в місцевій школі, в 1938 році закінчив машинобудівний технікум при Харківському паровозобудівному заводі. В Радянській Армії з 1938 року. В 1940 році закінчив Мелітопольське військово-авіаційне училище. Учасник Великої Вітчизняної війни з 1941 року.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 квітня 1944 року штурману ескадрильї 8-го окремого авіаційного полку дальньої розвідки 8-ї повітряної армії капітану В.К. Ляліну за відмінне виконання 171 бойового вильоту та участь у боях по знищенню бойової техніки і живої сили противника присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Вітчизняної Війни I-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медалями. Після війни продовжував служити в ПВС. Пішов у запас в 1961 році.



Титов Микола Петрович народився 17 грудня 1908 року в с. Колодязна. Після закінчення семирічки працював у колгоспі, був обраний головою сільської ради. В 1929 році призваний в ряди Червоної Армії. В 1936 році закінчив Вищу прикордонну школу НКВС. В 1938 році був демобілізований. Працював учителем в Куп’янському сільськогосподарському технікумі і навчався в педагогічному інституті, який закінчив в 1941 році. Тоді ж був знову призваний на службу. В 1942 році закінчив курси «Постріл».

За уміле керівництво частиною при форсуванні ріки Неман і виявлені при цьому мужність та відвагу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року командиру 12-го гвардійського стрілецького полку 5-ї гвардійської стрілецької дивізії 8-го гвардійського стрілецького корпусу 11-ї гвардійської армії III-го Білоруського фронту гвардії підполковнику М.П.Титову присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденами Леніна, Суворова ІІІ ступеня, Вітчизняної війни ІІ ступеня, Червоної Зірки, медалями.

Пам’ять про них у наших серцях буде жити, поки ми живі.
ДОРОГАМИ ПАМ'ЯТІ
Таратута Євгенія,

вихованка гуртка «Літературне краєзнавство» Зачепилівського районного

Будинку дитячої та юнацької творчості, учениця 8 класу Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Чуб Тамара Миколаївна, вчитель Миколаївської ЗОШ І-ІІІ ступенів,

керівник гуртка «Літературне краєзнавство»
Навчаючись у 10 класі, я не тільки захоплююсь малюванням та спортом, музикою та комп’ютером. Замислююсь над вибором життєвого шляху,намагаюся добре вчитися, бо це – запорука здійснення моєї мрії, вибору майбутньої професії. А з навчальних предметів найбільше люблю історію та літературу, бо вони допомагають не лише оволодіти знаннями, а й показати силу духу людини, нашого народу у складній ситуації. Про це я дізнаюся з книг, фільмів, документів. Бо пам'ять про війну живе: у братських могилах і обелісках, пожовклих фотографіях та сімейних реліквіях, спогадах ще живих свідків тих воєнних літ та родинних переказах. Так і має бути: з нашої поваги і пам’яті про своїх рідних виростає пам'ять про ціле покоління українців, тих, хто в роки Великої Вітчизняної війни воював на фронті, діяв у партизанських загонах та підпільних організаціях, страждав за колючим дротом концтаборів, шив для бійців одяг, випускав танки і зброю, тих, хто просто чекав – чоловіків, коханих – з фронту, знаючи, що це чекання додає солдатам сил, зігріває душу…

Про це я думаю, слухаючи розповідь моєї бабусі про її батька, а мого прадідуся. Прийшовши до неї у гості, я випадково серед різних документів натрапила на посвідчення інваліда війни II групи. На фото – незнайоме обличчя, на посвідченні – ім’я: Соларьов Степан Іванович, дата народження – 10 січня 1908 року. На моє запитання бабуся відповіла,що це мій прадідусь, який помер незадовго до мого народження, тому і не пам’ятаю я його. Я умовила бабусю хоч трохи розповісти мені про нього.

Народився Соларьов Степан Іванович у селі Леонтівка Суджанського району Курської області. Всього зазнав у молодості – голоду і тяжкої праці, революції і колективізації. Одружився з Марією Дмитрівною Середенко, вдвох виростили п’ятьох дітей – Марію, Миколку, Валю, Ліду та Володимира. А працював прадід у колгоспі столяром. Золоті мав руки, ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Та мирне життя перервала війна. Степан Іванович з перших днів війни пішов до військкомату (і його бойовий шлях був довгим та закінчився 1945 року в Берліні). Тоді ж, в 41-у, зазнав і гіркоту поразки, коли доводилося відступати від Москви до Нижнього Новгорода, і поранення, і лікування в шпиталі в місті Йошкар – Ола. Поки вилікувався, радянські війська перейшли у наступ. Свою частину не догнав, тож продовжував воювати в іншій, з якою дійшов до Курська. Рідні місця, здається, якби можна було – на крилах линув би до дружини, дітей … - та не можна: війна. Воював він у розвідці, і одного разу разом з товаришем був на завданні в селі Долгоруково. Не знали воїни, що за ними стежить, вдало замаскувавшись, ворожий снайпер, аж раптом побратим, застогнавши, схопився за груди. Рана була смертельною, і Степан продовжував шлях один. Зрозумівши, що із захопленого фашистами села йому не вибратися, чоловік ризикнув: постукав до якоїсь хати. Мабуть, народився в сорочці: господиня хати переодягла його в цивільний одяг, намазала його тіло якоюсь маззю. Дуже скоро на тому місці був сип, рана. І коли до хати зайшли фашисти, жінка сказала, що це її хворий брат і підходити до нього не можна, бо хвороба заразна. Так і зберегла йому життя, а коли почав дякувати, відмахнулася: « Може, і мого Іванка хтось отак порятує, дай Боже…» … А потім знову фронтові дороги, завдання, бої… Під Києвом - знову поранення, знову госпіталь. А взагалі, поки визволяли Україну, Степан Іванович 4 рази був поранений. Потім сміявся: « Щаслива все ж моя сорочка, в якій народився, не зітліла від солдатського поту. Куди мене тільки не вціляло: і в ногу, і в руку, і в груди, навіть в щелепі куля лишилася – весь пошматований, а живу!» Вберегтись від смерті, може, ще допомагало й те, що свої наркомовські 100 грамів не вживав, а солдати вживали й іноді йшли на безглузду смерть.

З боями Соларьов Степан Іванович пройшов усю Україну, Білорусію, Польщу і Перемогу зустрів у Берліні. За мужність і героїзм, проявлені в боях, отримав багато бойових нагород – медалей і орден Великої Вітчизняної війни. Повернувшись до рідного села, до самої пенсії, і навіть після неї ще 12 років працював столяром. У 1985 році переїхав жити до своєї доньки, а моєї бабусі, в Олександрівку. І ще 10 років, маючи вже такий поважний вік, намагався допомагати по господарству, столярував, щось усе лагодив, майстрував. « Не можу без роботи,» - говорив. Похований в селі Олександрівка.

…Слухаючи бабусю, я думала: як жаль, що я не знала свого дідуся. Він би багато розповів мені цікавого. А ще я впевнена: поки Україна матиме таких працьовитих, чесних, сміливих синів і дочок, як мій прадідусь, вона непереможна.
З попелу забуття
Татьянко Сергій , Зінченко Юлія,

учні 11 класу Пришибської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Татьянко О.П., вчитель історії


Дана робота – спроба побачити війну дитячими очима. Матерієнко Микола Пилипович – учасник Великої Вітчизняної війни, мешканець села Явір. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1944 року за зразкове виконання бойових завдань командування і проявлені при цьому мужність і героїзм лейтенантові Матерієнку М.П. присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі « Золота Зірка». Командир артилерійської батареї 699 – го винищувально - протитанкового артилерійського полку 18 –ї окремої винищувально - протитанкової артилерійської бригади РГК лейтенант М.П.Матерієнко особливо відзначився 1 грудні 1943 року: перебуваючи на напрямку головного удару супротивника, з ходу вступив у бій з групою ворожих військ, що прорвалася в напрямку височини 175.3. Протягом доби батарея під командуванням Матерієнка відбила 13 атак ворога, знищила при цьому понад 350 гітлерівців. Залишившись єдиним живим офіцером у батареї, попри важке поранення, продовжував керувати боєм і відбив ще 3 атаки ворога. Лише після того, як 2 гарматні батареї були розбиті ворожим артилерійським вогнем, закривавлений був винесений з поля бою.

За час перебування на службі з серпня 1942 року воював на Калінінському , 1-у та 2-у Прибалтійських фронтах. Отримав контузію та два легких поранення . Загинув у бою 22 липня 1944 року від вибуху ворожого снаряду. Похований у окремій могилі поблизу сільськогосподарської школи в селищі Константинова одноіменної сільради Догдинського району Латвійської РСР.

Наш герой є для авторів роботи прикладом.

Ми повинні знати історію, цікавитися минулим, щоб не втратити своє коріння, яке дає людині сили жити, щоб не загубитися у великому світі. Щоб більше довідатися про той героїчний час, перегорнули сторінки цього славетного минулого, щоб ще раз переконатися у тому, що наше село є одним із відомих на Слобожанщині, а односельці це герої, герої – патріоти , герої серед нас, про яких ми не забуваємо. Згадуємо досить часто. Розповідаємо нашим маленьким друзям - школярам нашої Пришибської школи.

Ми – сучасна молодь, любимо свою країну так, як любили її наші герої односельці. Будемо гідними наших дідів, адже вони зробили так, що ми зараз їмо власний хліб з безкраїх ланів, п’ємо кришталеву воду із власних джерел.

Яке велике щастя випало нинішньому поколінню – більше 70 років мирного життя. Прадіди завоювали для нас щастя на полі бою, і в мирній праці. Вони полягли, але залишилися непереможеними.

З гордістю говоримо, що належимо до такого героїчного народу. В пам'яті навіки збережемо цей подвиг.

Цією роботою скажемо спасибі нашим нащадкам за те, що вони для нас зробили. Ніколи не забудемо цього!

Молодим юнакам сьогодення випало також страшне випробування. За прикладом наших дідів та прадідів, молоді хлопці повинні захищати кордони нашої держави і сьогодні. Наші односельці – Новіченко Анатолій та Нечитайло Євген мобілізовані до армії і проходять службу в зоні АТО. А той спалах патріотизму, бажання будь – що захистити рідну Україну від знахабнілих загарбників, приведе їх до перемоги.
СТЕЖКАМИ ЧЕРВОНИХ СЛІДОПИТІВ
Терещенко Катерина,

учениця 9 класу, член туристичного гуртка Лозівського РБДЮТ на базі

Комсомольського НВК Лозівської районної ради Харківської області.

Керівник: Терещенко Олексій Миколайович, учитель історії, спеціаліст І категорії, керівник туристичного гуртка


Бажання допомогти, знайти, розшукати, принести користь іншим – це важливі риси, які зараз не так часто зустрічаються. У даній роботі розкрито сторінки історії діяльності червоних слідопитів Комсомольської 8-річної школи у далекому 1975 році.

Довідавшись, що у братській могилі в с. Петровському поховано біля 50 воїнів, а на пам’ятнику дише кілька прізвищ, штаб червоних слідопитів вирішив уточнити список. В цьому допомогли Комсомольська сільська рада і Лозівський військкомат.

За знайденими адресами відшукали родичів загиблих із різних куточків колишнього Радянського Союзу. На могилу до своїх рідних приїхало небагато. Це відбулося 9 травня 1975 року – рік 30-ти ліття Перемоги. Фотографії і листи є історичними джерелами даної роботи, пам’ятними спогадами про простих трудівників, що любили життя і яких забрала війна, та доказами корисної справи червоних слідопитів

ТВАРИНИ – УЧАСНИКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

Тучкова Анастасія,

учениця 11-А класу Люботинської гімназії №1

Люботинської міської ради харківської області

Керівник: Смородько В.А., вчитель історії,

вища кваліфікаційна категорія, старший вчитель.
Дана робота – розповідь про участь тварин у Великій Вітчизняній війні та їхню допомогу героям-визволителям.

Прошло семьдесят лет, как мир стал свидетелем победы советского народа над нацистами.

В те годы рядом с солдатами на фронте воевали и те, кого мы называем нашими меньшими братьями: животные. Им не давали орденов, они не получали званий. Они совершали подвиги, не зная этого. Они просто делали то, чему их научили люди – и гибли, как и люди. Но, погибая, они спасали тысячи человеческих жизней.

Эта тема актуальна и важна для рассмотрения, ведь многие современные люди считают, что Победа – это заслуга техники и героизму людей. Мало кто задумывается о том, что кПобеде мы пришли и благодаря участию животных.



Использование собак

Нашим собакам приходилось нести самую разнообразную службу:

- ездовые собаки, подвозившие на небольших телегах боеприпасы и увозившие на них же раненных солдат. За годы войны ими было вывезено с линии огня около 700 тысяч раненых и доставлено около 3500 тонн боеприпасов (рис.1.).

- собаки-связисты, доставлявшие важные поручения и донесения через самое пекло боевых действий. За годы войны ими было предано более 120 тысяч подобных поручений.

-собаки-миноискатели. Это была одна из самых востребованныхсобачьих «профессий». Благодаря им было обнаружено и обезврежено около 4 млн. мин и прочих боеприпасов (рис.2.).

-собаки-санитары отыскивали в лесах и болотах наших раненых бойцов и приводили к ним медпомощь. К тому же они таскали на себе небольшие рюкзачки со всеми необходимыми медикаментами, необходимыми для оказания ПМП.

- собаки - истребители танков. Не самая приятная собачья профессия, появившаяся в период войны. Этих собак готовили к одному-единственномузаданию в их жизни – подрыву вражеских танков. Для этого их тренировали не бояться подлезать поддвижущиеся танки. Перед заданием на них одевали специальные мешки с минам. И как только собака оказывалась под бронетехникой, мина взрывалась. Таким способом за время войны было уничтожено около 300 вражеских танков. Причиной прекращения использования собак подобным способом стал тот факт, что такие собаки стали бросаться подгусеницы не только немецких, но и советских танков (рис.3.).

- собаки разведывательной службы помогали нашим разведчикам успешно проходить через передовые позиции врага. Также они четко и слажено работали со своим проводником при захвате «языка».

- собаки диверсионной службы занимались подрывом мостов и немецких поездов.

В период с 1939 по 1945 год было создано 168 воинских частей, использовавших собак. На различных фронтах действовало 69 отдельных взводов нартовых отрядов, 29 отдельных рот миноискателей, 13 отдельных специальных отрядов, 36 отдельных батальонов нартовых отрядов, 19 отдельных батальонов миноискателей и 2 отдельных спецполка.

Обследована территория в 15153 кв. км. С помощью четвероногих было разминировано 303 крупных города и населённых пункта, среди которых – Псков, Смоленск, Брянск, Львов, Минск, Киев, Сталинград, Одесса, Харьков, Воронеж, Варшава, Вена, Будапешт, Берлин, Прага, а также 18394 здания и обнаружено свыше четырёх миллионов мин.

Использование лошадей

Несмотря на то, что Вторую Мировую войну называли войной моторов, конница играла в ней немаловажную роль.Число лошадей было огромно: около трех миллионов. Ведь в тогдашней армии лошади были не только в кавалерии: шли по военным дорогам бесчисленные обозы, на лошадях перевозились пушки и многое другое. Лошадь практически была основной тягловой силой. Даже в стрелковом полку по штату полагалось иметь триста пятьдесят лошадей.

Штатная численность лошадей в Красной Армии составляла 1,9 миллиона, а это значит, что за годы войны было потеряно более миллиона лошадей. Впрочем, потери среди конского состава были бы несравненно больше, если бы не четко организованная ветеринарная служба, действовавшая на фронте. Подавляющее большинство раненых и заболевших лошадей возвращалось в строй после лечения.

Использование оленей

В первые месяцы Великой Отечественной войны Усть-Усинский райкомутвердил Андрея Николаевича комиссаром первого оленеводческого отряда РККА. Именно ему былпоручен провод людей и оленей из области Коми на Карельский фронт.В архивных фондах сохранилось письмо бойца одного из оленеводческих отрядов - Савватия Ивановича Филиппова брату от 25 января 1943 г. с Карельского фронта. Боец описывает один из эпизодов участия отряда в боевыхдействиях: "Меня из дорожно-комендантского батальона обратно перевели на оленеводческий отряд и 18 декабря, после перевода на оленеводство, пришлось ездить в тыл противнику на 15 километров, где был бой".

В память о четвероногих друзьях, кто делил с солдатами всю тяжесть военных будней, помогал им на передовой и радовал в минуты затишья между боями, люди поставили памятники.Мы должны помнить тех, кто погиб, дав нам возможность видеть чистое небо над головой. Но нужно вспоминать и добрых друзей человека, помогавших ему на трудном пути к Победе.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал