Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка3/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39

ЛІТОПИС МОЄЇ РОДИНИ
Валенко Влад,

учень 10 класу Новомажарівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Годованець Валентина Павлівна,

педагог-організатор Новомажарівської ЗОШ І-ІІІ ступенів
Подвиг радянського народу у Великій Вітчизняній війні не знає собі рівних в історії. В тривалій, найтяжчій з воєн радянський народ зумів не тільки відстояти свою свободу і незалежність, а й вніс вирішальний вклад у справу порятунку європейської і світової цивілізації від знищення фашистськими варварами.

Майже чотири роки тривала ця жорстока кровопролитна битва, і всі 1418 днів люди вершили безсмертні подвиги, виявляючи масовий героїзм. Полум’ яна любов до Батьківщини, надали нашому народові рішучість і волю до перемоги над ворогом, була тією основою, тим життєдайним джерелом, яке народжувало героїв.

Яскравим свідченням масового героїзму є той факт, що за роки війни радянські люди одержали 13 мільйонів бойових нагород, близько 12 тисяч синів і дочок усіх націй і народностей СРСР були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Харківщину по праву називають краєм ратної і трудової слави. За мужність і стійкість, виявлені харків’ янами при захисті Вітчизни в період Великої Вітчизняної війни, більше 270 тисяч наших земляків відзначені бойовими орденами і медалями. Понад 200 чоловік удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Серед них шість уроженців Зачепилівського району і мій прадід Бурмака Василь Антонович, рідний брат моєї прабабусі .

На початок війни з нашої сім’ї на фронт пішли прапрадід Бурмака Антон Маркович, мій прадід Тогобицький Данило Васильович та два прадіди льотчики- Федір Антонович та Василь Антонович Бурмаки. На початок війни в селі залишились: моя прабабуся Бурмак-Тогобицька Оксана Антонівна мій, на той час малолітній, дід Василь Тогобицький його сестра Ольга та тяжкохвора бабуся. Приїхала і дружина Федора з донькою Рімою. Коли німецькі війська зайняли Новомосковск, вона залишилася малолітню доньку, а сама пішла на фронт шукати полк свого чоловіка, Федора.

У травні 1942 року бабусю Ольгу забрали на примусові роботи до Німеччини. Через вісім днів мученицької дороги привезли її на завод «Нікель Верн», де виготовляли патрони та снаряди для німецької армії. Усвідомивши, що вона приймає участь у виготовлені зброї проти батька і братів, Ольга свідомо робила опіки руки кислотою.За саботаж її повинні були розстріляти та замінили розстріл на табір в місті Ревенбрюк.

Я вважаю, що це був подвиг, хоча за нього і немає нагороди та я пишаюсь нею. Багато героїчних сторінок в літописі моєї сім’ї, одна з найяскравіших - бойовий шлях Бурмаки Василя Антоновича.

На грудях мого прадіда Бурмаки Василя Антоновича сузір ‘ям сяють 14 бойових орденів та медалів. Їх вінчає орден Леніна та золота зірка Героя Радянського Союзу.

Що він народжений для неба, Василь відчув ще в тридцяті роки, коли слісарював на заводі і навчався в аероклубі. В 1938 році був призваний до Червоної Армії. Коли юнак переступив поріг солдатської казарми, його однолітки, дізнавшись про навчання Василя в аероклубі, відповіли повагою. Ще б! Вася вже стрибав з вишки, побував за хмароми... І хлопці,на яких неладно сиділи пілотки, розпитували його.

Школу пілотів він закінчив в 1941 році. І ось вже фронт, штурмовий авіаполк, перший бойовий виліт..Майор запаса Бурмака В.А добре пам‘ятає свої перші бої. Було це в 1943 році на Курській дузі, в районі населених пунктів Прохорівка- Томарівка- Борисівка. Фашисти згуртували тут потужний кулак, готовий в наступ на позиції радянських війск.

Командир ескадрилії Зудилов зібрав молодих пілотів і поставив перед ними бойове завдання. При виході до цілі літаки зустріли сильний захисний вогонь ворожих зеніток. Але ні вогонь, ні зустріч з літаками ворога не змусили льотчиків звернути з бойового курса. Наші штурмовики виконали бойове завдання і нанесли відчутній удар по скупченню військ противника.

Високу майстерність та досвід молодий пілот набував в безкінечних штурмовках. Ця майстерність особливо проявилась в боях на Белгородському направленні. По 4-5 бойових злетів за день виконував штурмовик. Так з 2 по 12 липня льотчики полку 170 разів піднімались в небо. Тільки за 9 днів вони знищили 20 ворожих танків, 287 автомашин з вантажем і живою силою, зірвали 8 складів з боєприпасами, 80 опорних пунктів, бліндажів, дзотів і інших вогняних точок, вивели зі строю більше 700 фашистських солдат і офіцерів.

В серпні 1943 року Василь Бурмака воював в небі Харкова.

Важко було відважному льотчику в листопаді 1943 року під Києвом.

За роки Великої Вітчизняної війни мій прадід, гордість нашої родини, виконав 130 бойових вилетів, знищив багато ворожих літаків, танків, автомашин, зенітних орудій, вагонів з бойовою технікою та живою силою, два командних пункта, два склади, три переправи і близько 400 фашистів.Бив ворога на Курзькій дузі, в небі Белгорода і Харкова, Охтирки і Сум, Києва і Василькова, Житомира і Кам янець-Подільського, Льовова і Сандомира,брав участь у визволенні Руминії і Венгрії, Австрії та Чехословатчини.

Указом Президіума Верховної Ради СССР від 15 травня 1946 року Василю Антоновичу Бурмаці присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Давно закінчилась війна, на містинах де були фронтові аеродроми квітнуть квіти, колосяться ниви. Мало серед нас свідків тих героїчних днів. Рік тому пішов з життя мій прадід Бурмака Василь Антонович, він прожив героїчне життя. Після війни він жив в місті Запоріжжя, але часто приїжав на гостину в наше село, особливо на День Перемоги, не тільки ми, його родина, а й всі односельці пишались та пишаються ним. Василь Антонович Бурмака - почесний житель сіл Новомажарівської ради та Зачепилівського району. Експозиція про його бойовий шлях розміщена в районному музеї та музеї Новомажарівської школи, яка рішенням сільської громади носить ім’ я свого славного односельчанина.
ДОРОГАМИ ВІЙНИ ВОЛіКОВА ІВАНА ДЕМ'ЯНОВИЧА
Величко Данил, Філатов Кирил, Клименко Діана, Туз Анна, Семенова Анастасія, Самойлова Ангеліна, учні 7-8 класів, вихованці гуртка «Юні кореспонденти» Дергачівського Будинку дитячої та юнацької творчості Дергачівської районної ради Харківської області на базі Козачолопанського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-дошкільний заклад» Дергачівської районної ради Харківської області

Керівник гуртка: Лобойко Тетяна Петрівна, завідувач шкільною бібліотекою


Дана робота – спогади про дні війни ветерана Великої Вітчизняної війни, учасника бойових дій Волікова Івана Дем'яновича, колишнього учителя Козачолопанської школи, що пройшов бойовий шлях від Білорусії до Берліна.

Юні кореспонденти під час зустрічі з ветераном розпитали про його бойовий шлях, нагороди, отримані за "важку, небезпечну і повсякденну роботу", яку він завжди прагнув виконувати зразково.

З кожним роком серед нас стає все менше тих людей, які пережили лихоліття війни. Тому ми просто забов'язані зберегти для наступних поколінь спогади і особисті враження очевидців героїчних подій українського народу.

Скільки знаю Івана Дем’яновича Волікова про себе він завжди прагне говорити коротко, стисло.

- Хто я? Зараз учитель, педагог, пенсіонер. А під час війни? Учасник бойових дій з 1941 по 1945 роки. З війною зіткнувся у Західних регіонах Білорусії, України. Звідти мій шлях проліг до Сталінграда, а зворотній – через Воронеж, Курськ, Бєлгород, Харків, Київ, Рівне, Мінськ, Варшаву до Берліну у складі 148 гвардійського Червонопрапорного винищувального авіаполку особливого призначення. Військове звання? Гвардії лейтенант-технік. Авіатор. Нагороди? Як і в багатьох: ордени “Червоної Зірки” , “Вітчизняної війни“ , медалі “За оборону Сталінграда“ , “За взяття Берліну“ та іншу. Подвиги? Вважаю, що таких у мене не було. Війна, це, перш за все, важка, небезпечна і повсякденна робота, яку я завжди прагнув виконувати зразково. От і все.

І лише, коли його оточували друзі, з якими товаришував, яких поважав, інколи розкривався ледь - ледь ширше та глибше.

Спостерігаючи за ним, якось аж не вірилось, що ця добра людина свого часу від західних кордонів Білорусії дійшла до Берліну, де й поставив свою позначку на рейхстазі: “Знайте наших! “.

Війна для Івана Дем'яновича розпочалася на заході Білорусії. Радянська армія вперто захищалась, але змушена була відступити.

Ворожа авіація часто штурмувала й бомбардувала радянські аеродроми, з яких пілоти здійснювали по 5-7 вилетів на день. Часто їх літаки повертались із боїв пошкодженими. І тоді інженерно-ремонтній службі необхідно було їх якнайшвидше та найнадійніше відремонтувати. Це було не так-то просто: багато чого із найнеобхіднішого у тих умовах не вистачало.

Ветеран пригадав, що коли наші бійці поверталися, то запитаєш одного-другого, ну що там та як, а вони здебільшого лише махали руками. І немов вогнем обпікали їх словами: ”Повсюди бої йдуть на глибині кількох десятків кілометрів нашої території”.

Пройшли перші вкрай важкі 1,5 місяця війни. Наші втрати були надто великі. Танкові і моторизовані з’єднання гітлерівців просувалися все далі і далі, захопивши стратегічну ініціативу. Фашистське командування спрямувало свої основні сили до Волги, до Сталінграда і на Кавказ. Сумнозвісний наказ №227: «Ні кроку назад», підписаний Сталіним, за яким кожний, хто бодай хоч на якусь мить поступився територією ворогу, піддавався розстрілу. Ми мало що могли протиставити ворогу, коли 3 вересня, за наказом Сталіна і Жукова, всю сталінградську авіацію було кинуто на порятунок міста. Але не будь цієї авіаційної допомоги доля сталінградських захисників була б ще важчою. Як стало відомо пізніше, ця повітряна акція допомогла нашим військовим стратегам у планах щодо оточення 6 армії Паулюса. В спогадах чи не найнебезпечнішими для Івана Дем’яновича залишалися протягом всієї війни жовтневі події під Сталінградом, у місті, коли фашисти розпочали черговий наступ на його захисників. Ось тоді на допомогу сталінградцям і прийшли не лише війська Донського фронту, але й їхня авіація.

- Як сьогодні бачу це фашистське стовковисько, що огризалося до останнього, а потім голодне, обідране, знесилене, крім тих, що полягли у сталінградських снігах і руїнах, яке жахалося наших крилатих соколів і врешті - решт підняло доверху обеззброєні та обморожені руки, - пригадував ветеран.

Бойовий шлях Івана Дем’яновича Волікова проліг через Бєлгородську, Харківську, Дніпропетровську, численні західно - європейські бойові епопеї, через Сандомир до Берліну, де й почув довгоочікуване, радісне, могутнє – Перемога!!! І попри всі жорстокості війни, яких набачився, він залишився доброю, доброзичливою, дивовижно працьовитою і скромною людиною.

Тож нехай повік не згасає добра пам'ять про звитяжні й мирні досягнення таких як він, бо це – наш золотий і неоцінений національний фонд, бо пам'ять про подвиг нашого народу у Великій Вітчизняній війні – незабутня і вічна.


МОРСЬКА ДУША
Виноградська Марина,

член гуртка «Молодіжний клуб» Первомайського районного БДЮТ,

учениця 8 класу Біляївського навально-виховного комплексу

Первомайської районної державної адміністрації

Керівник: Баймак Ольга Юріївна, керівник гуртка
Микола Євстафійович Забава народився 01 грудня 1922 року в селі Бакаївка Олексіївського (Первомайського) району, в селянській родині. Він був першою дитиною. Всього в сім'ї було п’ятеро дітей - три сина і дві дочки. Батько Євстафій Костянтинович працював у колгоспі «Іскра Леніна» конюхом, а мати Мар’яна Микитівна - дояркою. З раннього дитинства пізнав Коля нелегку селянську працю. Серед своїх однолітків він відрізнявся працьовитістю і добротою. У вільний від навчання час допомагав батькові доглядати за кіньми, допомагав і матері переносити важкі бідони з молоком, а також управлятися з домашньою живністю.

До 1941 року Микола закінчив сім класів Закутнівської 7-річної школи. Незабаром багатодітна сім'я переїжджає на центральну садибу колгоспу «Іскра Леніна» в село Кооператорка, нині село Веселе. Після школи у селі Закутнівка разом з батьком Микола працює в колгоспі. Особливо подобалося допитливому хлопчині теслювати. Спритно володів він сокирою, рубанком, різними стамесками, що згодом дуже знадобилося в дорослому житті.

Все життя пам’ятав ветеран, як у перші дні війни, пішов на фронт батько. Скільки довелося пережити матері, Мар’яні Микитівні, яка незабаром отримала звістку, що чоловік пропав безвісти в оборонних боях на підступах до річки Дніпро. Ось як записано в томі 11 Книги Пам’яті України: «Забава Євстафій Костянтинович, 1904 року народження, село Закутнівка, Україна, колгоспник. Призваний 26.06.1941 року. Рядовий. Пропав безвісти у жовтні 1941 року». Підірвавши здоров’я непосильною працею, так і не оговтавшись від прикрості втрат і поневірянь, в 1943 році мати померла, залишивши сиротами п’ятьох дітей. Але про цю непоправну втрату Микола дізнався з листів брата Івана Євстафійовича, будучи матросом крейсера «Ворошилов». Ветеран пам’ятав, ніби це було вчора, як його, сільського юнака, за призовом Олексіївського райвійськкомату направляють у розпорядження Чорноморського флоту і зараховують матросом на крейсер «Ворошилов». Для нього все було вперше: і корабель, і море.

На запитання, які йому не раз ставили школярі: яким же уявлялось йому Чорне море в перший день служби, ветеран посміхався і відповідав: «Особливою любов’ю кожен моряк любить море. Море ніколи не буває однаковим і ніколи не повторюється. Але тоді було не до краси моря. У походах милуватися було ніколи. Це зараз у спогадах можна віддаватися почуттям». А тоді в душі матроса Миколи Забави горіло пристрасне бажання швидше включитися в бойову роботу, випробувати свої сили в запеклих сутичках з ворогом. В перші дні служби Микола малював захопливі картини морських боїв, в яких нещадно бив ворога. Молодому моряку запам’яталася на все його життя перша морська вахта. Вахта на ходовому містку: перед очима морська широчінь, а під ногами палуба, покрита бронею. Палуба новітнього крейсера, який носив ім’я прославленого маршала, наркома військових і морських справ, а потім наркома оборони СРСР К. Є. Ворошилова.

Особливо згадує ветеран і перший свій бойовий рейд на крейсері у березні 1942 року від причалу Поті до Феодосійської затоки для обстрілу позицій противника. Тоді молодий матрос тільки-тільки вчився морської справи. Ніби це було зовсім недавно, до найменших подробиць пам’ятав він цей рейд. Згадував Микола Євстафійович, як під час обстрілу позицій противника налетіли ворожі «юнкерси», почали скидати фугасні бомби. Від осколків в корпусі крейсера з’явилося безліч пробоїн. Вперше молодий матрос побачив справжнє обличчя війни. Серед членів екіпажу були вбиті і тяжкопоранені. «Плавали багато, в багатьох чорноморських портах побували. Ми місяцями не ступали на берег, - ділився спогадами Микола Євстафійович Забава.

Особливо турбувала весь екіпаж крейсера доля міста Севастополь, головної бази Чорноморського флоту. Ось як про це розповідав матрос Забава: «Кожен з нас думав, як допомогти героїчному Севастополю, якого ворог оточив із трьох сторін. Тільки море пов’язувало захисників міста з країною. Морем до них надходило поповнення, боєприпаси, продовольство. Але щоб дістатися до Севастополя, крейсеру треба було подолати сотні миль під ворожими бомбардуваннями, серед мінних полів, під загрозою атак підводних човнів і торпедних катерів.

В один з останніх травневих днів прийшов наказ командуючого висадити десант і знищити розташоване там вороже угруповання. У складі загону, разом з трьома есмінцями супроводу, екіпаж крейсера «Ворошилов» прийняв бригаду морської піхоти - 3400 бійців і командирів, знаряддя, міномети, автомашини, сотні тонн боєприпасів. На підходах до Севастополя загін кораблів зазнав атаки бомбардувальної і торпедної авіації. Однак кораблі відбили всі атаки. Почалося розвантаження, одночасно брали поранених. Поспішаючи, не шкодуючи сил, вивантажували боєприпаси, вносили поранених. Безперервним ланцюжком йшли на крейсер жінки і діти. Була дорога кожна хвилина - в темряві ворог все-таки не міг вести прицільний вогонь. На крейсер доставили сотні тяжкопоранених безпосередньо з переднього краю. На зворотньому шляху німецькі бомбардувальники знову хотіли завдати бомбових ударів по крейсеру. Але есмінці супроводу зустріли ворога потужним зенітним вогнем і змусили скинути боєприпаси далеко від крейсера. Однак три бомбардувальники атакували крейсер. Бомби падали за кормою, підіймаючи тонни води, адже кожна бомба була вагою 250 кг. Потім з’явилися сім німецьких торпедоносців. І тільки вміло маневруючи, екіпаж крейсера звів нанівець зусилля супротивника. Торпеди пройшли повз крейсера. В ході бою німецький бомбардувальник був знищений вогнем гармати «Ворошилова».

Пам’ятав ветеран Великої вітчизняної М. Є. Забава і бойовий рейд в червні 1942 року, обстріл з крейсера румунського острова. На все життя запам’ятав, як на шляху прямування по правому борту несподівано вибухнула міна. Розривом крейсер підкинуло, піднявся стовп води. У димові труби і вентиляційні шахти потрапила велика маса води. Згасло світло, з поста бомбометання викинуло за борт бомби. Через хвилину пролунав ще більш потужний вибух. Крейсер знову підкинуло. Зупинилися нафтові насоси у всіх котельнях крейсера. Крейсер позбувся радіозв’язку. Але корабель вийшов з небезпечного району і виконав поставлене бойове завдання. Після двохмісячного ремонту крейсер «Ворошилов» у січні 1943 року брав участь у наступальній операції зі звільнення Новоросійська.

«Крейсер у складі загону кораблів підійшов до Геленджику, - поринав у спогадах ветеран. - Більше двохсот 180-міллеметрових снарядів було випущено по позиціях противника. Пізніше всі члени екіпажу крейсера дізналися від командира, капітана І-го рангу Євгена Миколайовича Жукова, що в результаті цієї операції знищено було 50 дотів і дзотів, зруйновано велику кількість бліндажів, траншей і ходів сполучення, зареєстровано 8 великих пожеж і вибухів складів боєприпасів».

Згадував Микола Євстафійович, як їх, кількох матросів з крейсера тимчасово перевели на тральщик, так як військова обстановка вимагала знищити міни та снаряди на підступах до міста Севастополь. Адже майже щодня німецькі літаки бомбили Севастополь, скидали на підходах до порту міни різних типів. Відразу після чергового ворожого авіаційного бомбардування у море виходив їх тральщик. Крок за кроком їх екіпаж прасував море, підсікав міни тралами і коли вони спливали на поверхню, нищив кулеметним вогнем або прикріпленими до них патронами. Розповідав ветеран Великої Вітчизняної війни, як кілька разів снаряди вибухали у тралі, і тоді члени екіпажу перебували в декількох кроках від загибелі. Але доля була прихильною до матросу Миколи Забави. Команда тральщика, зі слів ветерана, знешкодила десятки смертоносних зарядів і цим фактично врятувала сотні життів.

А потім знову була служба на легендарному крейсері «Ворошилов». У наступні воєнні роки було проведено ще чимало бойових рейдів. У походах потрібна велика фізична сила, і відчувалося велике фізичне напруження.

Важко було стримуватися, бути спокійним, коли корабель здригався від бомб, які розривалися поруч. Свист снарядів, тріск кулеметних черг, завивання пікіруючих гітлерівських літаків - все це діяло на нерви моряків, але ніхто з моряків крейсера не пошкодував про тяжку службу.

З великою теплотою розповідав ветеран Забава про тих матросів, хто служив з ним на крейсері, хто не раз виручав його в складній бойовій обстановці. Не раз наші ровесники минулих років разом з М. Є. Забавою дивилися фотографії тих воєнних років. Ветеран з щирістю і теплотою називав прізвища своїх бойових товаришів, з якими служив на крейсері «Ворошилов»: Цинцадзе Шота, Шеманева Петра, Булатова Івана та багатьох інших матросів.

Велика Вітчизняна війна закінчилася, але не для Миколи Євстафійовича. До 1947 року тривала його служба на крейсері.

Нарешті повернувся змужнілий, просолений у морі, обвітрений моряк Микола Забава додому. І в цьому ж році зустрів свою майбутню дружину Поліну, яка підкорила моряка доброю, відкритою посмішкою. У квітні 1947 року зіграли весілля. У мирі та злагоді прожили разом 59 років.

Після війни були роки трудового життя М. Є. Забави. Працював Микола Євстафійович на залізничній станції Біляївка стрілочником. Потім тривалий час - завідувачем сінопунктом колгоспу. В останні роки, аж до виходу на пенсію, Микола Євстафійович працював теслярем будівельної бригади у міста Лозова. Будучи вже на пенсії продовжував трудитися експедитором у Первомайському агрохімічному комплексі. Загальний робочий стаж ветерана Великої Вітчизняної війни складав 48 років. Але де б не працював Микола Євстафійович, завжди він трудився з повною віддачею сил.

М. Є. Забава був нагороджений бойовими медалями «За оборону Севастополя», «За оборону Кавказу», «Адмирал Нахимов», Орденами «Вітчизняної війни», «За мужність». На грудях ветеранами виблискувала і трудова медаль «Ветеран праці». Славний бойовий і трудовий шлях пройшов матрос крейсера «Ворошилов» Микола Євстафійович Забава.

Здавалось, що нещодавно, у 2012 році Микола Євстафійович відзначив свій 90-річний ювілей. Але навіть у цьому віці у нього зберігалася виправка військового моряка, яка була все життя. Однак роки брали своє. Останні роки наш дорогий ветеран боровся зі слабкістю і занепадом сил. Та будучи оптимістом, він все життя вважав, що життя людини - це горіння, це сумлінне служіння Вітчизні. Останні роки за ветераном доглядала донька Валентина, яка проживала у місті Куп'янськ, проте залишила багато років тому свій дім заради свого любимого батька.

У минулому 2014 року Миколи Євстафійовича Забави не стало, але пам’ять про нього у серцях його односельчан буде жити вічно. Світлий образ нашого ветерана - моряка Миколи Євстафійовича Забави назавжди збережеться у серцях сучасних учнів та у вдячній пам’яті наших земляків.
ВЕТЕРАНЫ О ВЕЛИКОЙ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЕ…
Волошина Дарья,

ученица 10 класса Мерефянской общеобразовательной школы І-ІІІ ступеней №6

Харьковского районного совета Харьковской области

Руководитель: Кукленко Е.С., учитель мировой литературы,

Терещенко Е.Л., учитель истории
Сегодня, переосмысливая историю, надо склонить голову перед величайшими жертвами, понесенными нашим народом в самой кровопролитной войне, которую когда-либо знало человечество. Следует отдать долг памяти, советскому солдату, освободившему мир от фашистской агрессии, гражданам страны, трудившимся в тылу на благо победы. Без их отваги и самопожертвования не возможна была победа над врагом. Все вои моральные и физические силы они отдавали на то, чтоб мы с вами могли счастливо жить на своей родине свободными людьми. На Украине в годы Великой Отечественной войны погиб каждый шестой житель. Война вошла в каждую семью. Один ветеран рассказал мне свою военную одиссею. Яременко Владимир Васильевич рассказывал: « В 1941 году после учений нас собрали на станции и отправили воевать под Ленинград. Затем меня отправили в 354-й пушечный артиллерийский полк, 205-ой бригады. Я воевал под Брянском, на Украине, в Румынии, Югославии, Чехословакии, освобождал Будапешт и Заполярье, за что мне была вручена медаль. Преследуя противника, мы в отдельные дни преодолевали по 25-30 км. Ни днем, ни ночью не утихали бои. Разбитые немецкие армии отступали к Вене. Их отступление порой переходило в паническое бегство. Началась массовая сдача в плен венгерских войск. В Австрии я был ранен в плечо. Сведенья об окончании войны застало меня в Австрии, в городе Брук. В июле 1946 года демобилизовался. Война еще долго не отпускала меня, так как и после ее окончания я еще четыре года спал в каске.»

Многие отличились в войне и получили множественные награды. Одним из таких людей есть житель города Мерефа Максименко Николай Матвеевич, имеющий богатый военный опыт. Вот, что он рассказывал о войне: «Я был призван на войну в 1943 году в возрасте восемнадцати лет, и прошел большой фронтовой путь. Воевал в Украине, Латвии, Литве, многих других городах и на различных военных объектах. За годы военной службы мне пришлось быть и партизаном, и пулеметчиком, и разведчиком, командовать взводом и отделением. Довелось мне побывать и в плену у фашистов. На продолжении всей службы я находился на передовой линии, имею легкие и тяжелые ранения. За время службы я находился под таким огнем противника, что даже через столько лет страшно это все вспоминать. За боевые достижения в войне с немецкими захватчиками имею тринадцать наград: « Победитель Великой Отечественной войны», «За отвагу», «Отменный разведчик», «Фронт советской армии», «Георгия Жукова», «20 лет победы», «25 лет победы», «40 лет победы», «50 лет победы», «60 лет вооруженных сил СССР», «Орден Отечественной войны 2-й степени».

Другой ветеран, Максименко Алексей Данилович рассказывал о войне следующее: «28 февраля 1943 года я был призван Змиевским военкоматом на прохождение службы в Советской армии. Был причислен к 25-й дивизии во 2-й батальон. Самым трудным был мой первый бой, под селом Охочее. Тогда наша дивизия была вынуждена отступать за Северский Донец. В этом бою я был тяжело ранен в голову и отправлен на лечение. В январе 1944 года был направлен в 151-ую Жмеринско-Будапештскую дивизию в 485-й батальон 2-ая батарея. С этой дивизией я прошел с боями от Винницы до Карпат. Потом попал в Венгрию, где освобождал Будапешт. После этого наша дивизия пошла на Вену, освобождать венский штат. В это время я получил медаль за отвагу. За освобождение Будапешта получил орден красной звезды. После Вены отправился в Австрию, освобождать Брук. Там и встретил окончание войны».

А, Марьяненко Григорий Павлович поведал о том, как тяжело было советским солдатам из-за голода и холода. Вот его рассказ: «Когда, началась война, меня отправили в город Ленинград в 13 танковую бригаду и сразу бросили в бой. Окопались возле Ленинграда, в болотистой местности, так там и остались. Окоп в торфе не выроешь, так что приходилось разрезать торф на части, и эти части накладывали друг на друга, и это была вся наша защита. Жили в палатках. Постоянно мокрые, грязные, голодные. Есть было совершенно нечего, и большинство солдат умерло от голода. Руки были опухшие, как «подушка». Так и сидели в обороне. Если прорвется через оцепление самолет и скинет ящики с продовольствием, тогда хоть чуть-чуть достанется еды. Когда перебросили резервы в помощь Ленинграду, началось наступление (1944г.). При наступлении погибло очень много солдат, почти вся боевая техника была уничтожена. Когда прорвали окружение и начали продвигаться, дальше меня ранили. Осколок разрывного снаряда попал в левое бедро, и перебил нерв − левую ногу, пришлось ампутировать. За боевые заслуги я был награжден орденом Отечественной войны II степени. После госпиталя вернулся в Мерефу инвалидом II группы. Дом был полностью сгоревший. Родных не застал в живых, все погибли. Горсовет дал квартиру. По возможности помогли устроиться на роботу».

Пройдут столетия… Пройдут годы… Но мы всегда будем помнить имена тех, кто ради Победы не щадил своей жизни.

Війна очима дітей



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал