Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка29/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   39

«ВИ – ПЕРЕМОГЛИ! МИ – ПАМЯТАЄМО!»
Пошукова група«Слідопит»

Крутоярівського загальноосвітнього навчально-виховного комплексу

(загальноосвітній навчальний заклад І-ІІ ступенів – дошкільний навчальний заклад)

Кегичівської районної ради Харківської області

Керівник: Андрусенко Ольга Михайлівна,

вчитель української мови та літератури


З метою вшанування живих учасників бойових дій, увіковічення пам’яті загиблих, донесення правди про ті далекі події ми вирішили присвятити нашу роботу 70-річчю визволення Кегичівщини та України від німецько-фашистських загарбників.

Ми хотіли донести правду, не дати нікому применшити, забути велич і славу нашої Перемоги, бо для нас Перемога – це данина честі і поваги нашим дідам і прадідам, це день пам’яті і скорботи тих, хто не повернувся з війни. Про це ми ніколи не повинні забувати, пам’ятати, якою ціною дісталася нам Перемога, кому нею завдячувати.

Україна опинилася в самому епіцентрі кровопролитних боїв. Воєнні дії на її території тривали з 22 червня 1941 по 28 жовтня 1944 року, тобто 1225 днів і ночей.

На землях України радянські війська провели 15 стратегічних (5 оборонних і 10 наступальних) операцій ;це склало майже половину стратегічних операцій Великої Вітчизняної війни.

У бойових операціях взяли участь 54 армії збройних сил СРСР. Безпосередньо для звільнення української землі з січня 1943 по жовтень 1944 року було проведено 11 стратегічних і 28 фронтових операцій. 680 діб тривала безпрецедентна битва за звільнення України.

Харківщина та місто Харків мали велике політичне, економічне і воєнно-стратегічне значення та посідали у воєнних планах Гітлера значне місце. Він називав його « замком, який запирає український простір». Харків, як важливий залізничний вузол, був тісно пов’язаний з багатьма економічними районами. Через місто пролягали шляхи на Донбас і Кавказ.

П’ять діб стримували наші війська ворога. Але фашисти, маючи первагу в живій силі та озброєнні, 24 жовтня 1941 року вдерлися в місто Харків. Окупанти вбивали без суду та слідства, грабували, гвалтували. Було встановлено комендантську годину У центрі міста, під балконами будинків, можна було побачити тіла повішених.

Вулицями рухалася величезна чорна машина, яку місцеві жителі називали «душогубкою». Під час облав до неї заштовхували жінок, дітей, старих – усіх, хто попадав під руку, і вивозили в невідомому напрямку. Крім страшних знущань люди вмирали від голоду та хвороб. Тільки в 1942р. у Харкові померло 22 708 мешканців ( з них – 13 749 від голоду). Загалом загинуло близько 200 тис. чоловік. На каторжні роботи в Німеччину вивезено близько 300 тис. юнаків і дівчат.

Багато людей загинуло у концтаборах, яких у Харківській області налічувалося 22 – більше, ніж у будь-якій області України. У таборах було встановлено нестерпний режим – катування голодом, пораненим не надавали ніякої медичної допомоги.

Дуже трагічною стала доля єврейського населення Харківщини. Для них було створено окреме місце проживання від всього міста. Туди було переселено 16 тис.чоловік. Більшість із них була страчена в Дробицькому Яру. На місці колишнього гетто в 1992 році було встановлено Стіну Суму.

Велика Вітчизняна війна стала суворим випробуванням для Кегичівщини. 7 жовтня 1941 року гітлерівці окупували весь район. Майже два роки господарювали тут німецькі окупанти.

Жахливі цифри документів говорять про жорстокість окупантів. За час перебування на території району фашисти вивезли до Німеччини 242 жителі, з них жінок -194 та під час відступу вигнано 625 осіб, з них жінок – 410. Вбили, розстріляли, повісили німці 420 жителів району, з них - 2 дітей до 12 років (Ф.Р-25, оп.-1,од.зб.№2).

Перемога дорого коштувала жителям району. У кожній сім'ї на полі бою чи у фашистських катівнях загинув хтось із близьких. На фронтах війни смертю героїв загинули 853 чол., померли від ран у госпіталях - 211 чол., у концтаборах - 24 чол., пропали без вісті - 1475 чол. Загинуло 37 партизанів і підпільників, а також 71 патріот, чинивших опір окупантам.

Відразу після звільнення району серед трудящих зародилася патріотична ініціатива - зібрати кошти на побудову бойових літаків. Люди почали зносити все, що якимось дивом вціліло в них на цей час, - гроші, сімейні реліквії, облігації, продукти харчування. В грошовій оцінці було зібрано мільйон карбованців, за рахунок якого потім побудували ескадрилью пікіруючих бомбардувальників «Пе-2», що одержала почесну назву «Кегичівський колгоспник». Шлях ескадрильї проліг через Білорусію, Польщу, а потім і до Німеччини.

У Кегичівському районі народилися, виховувалися й працювали люди, які залишили помітний слід в історії нашої держави. Серед них 6 Героїв Радянського Союзу: Клименко М.Ф. , Волошин А.М. , Семченко Я.Є. , Даценко Й.Г. , Степаненко Г.І. , Бендеберя Ф.К.

Братських могил не злічити. У нашому селі Крутоярівці також є пам’ятник воїнам, які загинули за нас, за щастя багатьох людей. В братській могилі лежать сто п’ять бійців, більшість з яких невідомі.

Все менше і менше живих ветеранів Великої Вітчизняної війни . На жаль в нашому селі не залишилося жодного . Та все одно ми поважаємо і пам’ятаємо їх:

Галушко Сергій Прохорович . В 1943 році пішов до армії , де був рядовим зв’язківцем. За чотири роки побував в багатьох місцях України та Білорусії. Був нагороджений медаллю « За бойові заслуги» .

Кнот Август Рудольфович . Війна застала на службі в лавах Червоної армії в Тернопільській області в танковій частині. Визволяв Польщу , брав Берлін , допомагав Празі визволятися від німців. Після Праги частину , в якій служив Август Рудольфович відвели в Австрію до Відня, звідки і демобілізувався . Нагороджений багатьма медалями.

Рибальченко Олександр Дем’янович , був кулеметником взводу 132-її частини. Звільняв Кривий ріг. Визволяв Молдавію. Війну закінчив в Австрії. Нагороджений чотирма медалями.

Лях Микола Трохимович. Війна застала Миколу Трохимовича в Сталінграді. Служив водієм, брав участь у визволенні Луганська та Харкова. Пізніше служив у військах зв’язку під Варшавою. Перемогу зустрів в місті Люблені.

Процик Микола Іванович захищав місто Ленінград. Нагороджений шістьма медалями. Був командиром полку.

Овчаренко Василь Йосипович служив 880-му артилерійському полку. Його загін звільняв Харків, а закінчив свою дорогу в Берліні.

Пройдуть тисячі, мільйони років, але ми все одно ніколи не забудемо той безсмертний подвиг наших співвітчизників.


СТОРІНКИ НЕЗВИЧАЙНОЇ ДОЛІ
Приходіна Анастасія,

учениця 10-го класу Дворічанського ліцею Дворічанської районної ради

Керівник: Радченко Л.Ф., вчитель світової літератури, спеціаліст вищої категорії,

«вчитель-методист»


Пам’ять людська має свою особливість – нічого не забувати. Минуло 70 років,відколи закінчилась Велика Вітчизняна війна, а в моїй сім’ї ще до цього часу пам’ятають ті події. І я час від часу поринаю у спогади своєї прабабусі, яка багато розповідала про ті трагічні та важкі часи, що довелось пережити її родині. Наші сімейні спогади часто зупиняються на свідках тих подій, і серед них мій двоюрідний прадід Говоруха Кузьма Іванович, 1926 року народження, який пережив події Другої світової війни, залишився живим.

Сімнадцятилітнім юнаком, 15 вересня 1943 року, Кузьма був призваний на фронт. Мав військове звання червоноармієць-стрілок. Через кілька місяців був тяжко поранений. У нього були пошкоджені рука, нога, перебиті шийні хребці. Майже нерухомим його мали відправити до Москви в госпіталь. Але на шляху туди сталось непередбачуване. Потяг на Москву, який віз поранених, був обстріляний фашистськими бомбардувальниками. На щастя, тут він скинув лише дві бомби, решту – на станції Тополі. Поранених, яких спочатку винесли із вагонів, знову завантажили і потяг продовжив свій шлях.

У госпіталі воїн лікувався 3 місяці, одужання проходило досить повільно. Кузьма Іванович не мав змоги лежати, змушений був сидіти, щоб кістки швидше і правильно зростались.

Через три місяці надіслав додому листа, який прабабуся пам’ятає майже дослівно (вона всі його листи пам’ятає добре і переказує рідним і дітям). Він писав: «Добрий день, любі батьки! Я живий, здоровий. Довго не міг писати, бо не приходив до тями. Вже повністю одужав. Їду на фронт, при штабі буду зв’язківцем».

Службу проходив в Ленінграді, Латвії і Литві. Наступним етапом його військового життя було визволення Литовського міста Шауляй від фашистських загарбників. З повідомлення Радянського інформбюро: «В ході Шауляйської операції 6-та гвардійська армія 1-го Прибалтійського фронту зранку перейшла в наступ на Двинському напрямку і, подолавши опір супротивника, просунулась вперед на 10-15 кілометрів. В ніч на 27 липня 3-й гвардійський Сталінградський механізований корпус повністю блокував всі підступи до міста Шауляй. Ввечері 27 липня корпус, у взаємодії з частинами 51-ї армії, ударом з півночі та сходу оволодів містом».

Під час визволення міста був танковий бій. Кузьма Іванович був у піхоті, отримав осколочне поранення в голову і був за крок від смерті. Але поряд опинився сержант, який зробив йому перев’язку, що врятувало Кузьмі Івановичу життя. Через добу після бою, коли забирали мертвих, побачили, що він ще живий. Знову госпіталь. Складна операція. Воїн півроку пролежав у комі.

А батьки отримали похоронку: «Говоруха К.І. загинув і похований в м. Шауляй Литовської РСР». Це була страшна звістка, яку тяжко переживала вся родина.

Минув час… Одного разу моя прабабуся зі своєю мамою йшли працювати в поле. На дорозі зустріли листоношу, яка вручила їм листа від Кузьми Івановича. Так іноді траплялося в ті роки. Жінки довго плакали, не вірячи в своє щастя, в сльозах обціловували лист. Він писав: «Дорогі рідні, після поранення і госпіталю повертаюсь додому, мене комісували. Чекайте, незабаром повернусь».

Після його повернення похоронку здали до військомату. І вже через багато років, коли моя бабуся працювала у військоматі і переглядала документи, то знайшла похоронку на дідуся Кузьму. Вона дізналася, що його внесено до списку загиблих. Бабуся довела, що це її рідний дядько і що в даний час він живий і здоровий. Але, невідомо з якої причини дідусь Кузьма і досі значиться в списках загиблих. На меморіальній плиті братської могили в м. Шауляй вигравіруване його ім’я.

Зараз він вже старий, слабкий, але головне, живий, оточений рідними, їх любов’ю та турботою.

Після демобілізації повернувся в рідне село Новоєгорівка Дворічанського району, одружився, має трьох дітей. Все своє життя присвятив мирній праці на землі, працював в колгоспі трактористом. Хліборобська доля була для нього щедрою і принесла його родині добробут і благополуччя.
ПАМ'ЯТЬ НІКОЛИ НЕ ПОМРЕ - ВОНА ЖИВА
Роженко Катерина,

учениця 9-Б класуВалківського ліцею ім.О.Масельського,

член гуртка «Юні музеєзнавці»Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області.

Керівник: Губська Наталія Віталіївна,вчитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник Зразкового Музею Бойової Слави Валківського ліцею ім. Олександра Масельського,керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ

\
Цю розповідь, я хочу почати зі слів Гафура Гуляма:


Ви йдете — Й лягає на землю трава, 
І жде вас домівка, і квіти, і води... 
У шумі тополь — чуєм ваші слова. 
А стан ваш — то посох, опора народу. 

Життям своїм чистим — у бурі й вогні 
Життя ви утвердили й сонце над краєм. 
Ви — святість сердець на священній війні. 
Ви смерть подолали — вам смерті немає, 

І кров ваша чиста, як промінь зорі, 
Всіх недругів змила з гарячої тверді. 
Ви — світу основа, ви — богатирі, 
Ви карк поламали неправді і смерті...
Згадуючи розповідь мого дідуся, який брав участь у війні, на очах з'являються сльози. Вони крають серце, прострілюють душу. Мені пощастило знати дідуся особисто і колись я в нього запитала: "Дідусю, розкажи, як там було, що було з вами, що ти відчував?" Перші його слова були такими: "Онучко, було тяжко..." і заплакав.

Моє маленьке, нічого не розуміюче серце, зжалося від цих сліз. Не розуміючи, що пережили ці бідні люди, я попрохала розповідати далі, і він продовжив: "...їсти нічого не було, всі були худі та голодні. Допомагаючи на кухні, люди потайти крали погану їжу: підгорілу кашу, гнилу та в'ялу картоплю, різне шкаралупиння та очистки - зав'язували у вузлик і ховали під подушку. Було й таке, що солдати один в одного крали цю «їжу», бо їсти хотіли всі. Був страшний голод, а ще - холод ! Взимку морози досягали 35 градусів і більше….та, не зважаючи на не людські умови, радянські воїни з усіх сил намагалися боронити кордони своєї Батьківщини і не віддати ворогу бодай метра рідної землі.

Навіть одяг змушені були солдати знімати з убитих, а взуття інколи носили по черзі».

Ще дідусь розповідав, про переправу через Віслу. Річка вражала своїм кольором - вода була червона, червона від крові… «У 1944 році переправлялися через Одер », - згадував ветеран - «це було у лютому і треба було переправити на той берег гармати, 2-х коней і 4-х солдат. До берега залишалося лише метра три….. та ворог побачив нас і почав обстріл. Коні, техніка, люди відразу були скинуті вибуховими хвилями у воду…випливали, як могли…..руки й ноги зводила судома….вода була настільки холодна, що захворіли всі….а я - на туберкульоз».

Все пережите емоційно й фізично далося взнаки - мій дідусь після війни осліп та всі жахіття війни щоночі приходили до нього у ві сні і весь час стоїть перед очима.



На жаль, дідуся вже немає з нами. Він помер у досить поважному 86-річному віці. І скільки б не пройшло років у моєму серці дідусь назавжди лишиться не лише рідною людиною , а й героїчною людиною, без участі якої та сотні-тисяч таких же, не було б Перемоги.

Пам'ятаючи ті роки, ми пам’ятаємо солдат - наших визволителів, ми вшануємо їх, та їхні подвиги 1941-1945 років.
СУДЬБЫ МЕРЕФЯН В ГОДЫ ВЕЛИКОЙ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЫ
Савченко Виталий,

ученик 10 класса, Мерефянской общеобразовательной школы І-ІІІ ступеней №6

Харьковского районного совета Харьковской области

Руководитель: Терещенко Е.Л., учитель истории


Бесспорно, войны – это черные пятна в истории. Сколько горя, страданий и боли они принесли человечеству во все времена. 22 июня 1941 года гитлеровская Германия без объявления войны напала на Советский Союз. Это было начало Великой Отечественной войны ― тяжелой разрушительной и кровопролитной. Двадцать семь, а по некоторым оценкам тридцать миллионов людей погибли в этой войне. Безусловно, все эти цифры шокируют. Воспоминания об этой войне больно режут сердца людей. Но еще больнее становиться оттого, что все эти события постепенно изглаживаются из людской памяти. Все, что было жестокой реальностью для прабабушек и прадедушек нынешнего подрастающего поколения, сейчас все это представляется лишь своеобразным ужастиком в уме. Происходит это потому, что живых доказательства рассказов о войне − ветеранов − с каждым годом становится все меньше и меньше. Поэтому именно о них − о нашем главном достоянии и пойдет речь в моей работе.

Множество людей были вывезены из СССР, на роботы в Германию. Людям, которые добровольно согласились на выезд в Германию, обещали роботу по специальности, с хорошим питанием и достаточной зарплатой. Но на самом деле все оказалось не таким, как обещали: зарплата очень маленькой, питание − плохим, а условия работы − нестерпимыми. Принудительная отправка советских людей в Германию проходила в условиях массового саботажа населения. Люди прятались, не появлялись на указанный пункт сбора, поэтому нацисты проводили облавы, которые стали системой при наборе. Всего из Харьковской области в Германию было вывезено 167 тысяч человек. Одним из них был Щаблий Георгий Филиппович, в 1924 году рождения, который проживает в городе Мерефа Харьковской области. Он рассказывал нас, что « 12 апреля 1942 года ему было 17 лет, когда его забрали немцы из дома и отправили в Харьков (места сбора) для отправления к Германии. Нас загрузили в товарные вагоны с забитыми окнами и дверями и повезли в Германию без еды и води. Потом этапом погнали к лагерю «рабочей силы». Через два дня раздали кофе, сняли отпечатки пальцев и погнали на завод, который изготовлял самолеты и машины амфибии. Работали мы с 7 часа утра до 19 часа вечера. Кормили плохо: утром чашка кофе без сахара, в обед 100 грамм хлебу из тирсы. Вечером черпак супа из свеклы. В праздничные дни хлеб из муки и суп из моркови. Во время боев на Орловско-Курской дуге завод сожгли и нас рабочих развезли по разным местах. Я попал к хозяину, который имел мастерскую по ремонту обуви. И я стал у него работать. Освободили нас 12 апреля 1945 года американские войска и передали советским войскам. Потом я служил в советской армии до 1947 года».

На работы в Германию вывозились как взрослые, так и дети, причем особой разницы между их обязанностями не делалось, условия же проживания были одинаковыми. Рассказы тех, кто вернулся на родину, после освобождения ужасают. Николай Яковлевич Колесник, тогда 16-летний парень, работал на шахте Дикшагайде – в отряде Нидербергу у Нойкирхен – Влинь. Он вспоминал: “Между грязными бараками – серыми неприятными – едва заметные тропинки. Везде болото: лагерь напоминает конюшню. Вокруг лагерной кухни стояла вонь, которую невозможно описать. Во всех концах лагеря к деревьям были прикреплены громкоговорители. Половина четвертого нужно было вставать. Я работал разнорабочим. К половине пятого мы уже позавтракали и отправлялись в дорогу, потому что в половине шестого мы уже должны были быть в шахте. За день каждый должен был выполнить свою норму – 2-3 метра вперед. Отметку о выполнении нормы мастер делал на каске. Когда все выполнили норму, нас ставили в вагонетку и поднимали наверх. Немцев было очень мало, лишь пять – среди них мастер и штейгер. Нам сразу сказали, кто и где должен работать. Младшие на горе, старшие - под землей. Я должен был бросать лопатой уголь в вагонетку. Если я не выполнял норму, то должен был оставаться после работы. Один раз, мы присели, чтобы немного отдохнуть, но пришел мастер, мы встали, но он схватил меня и начал бить. При этом он сломал свой метрометр. На следующий день я должен был работать на подкосе. Немец бурил, а я, стоя на коленях, выгребал уголь. Мастер следил за нами, а потом взял свой метрометр и ударил чеха. Молодой немец был очень старателен, так как он не хотел на фронт. От дома Ахтеррат было 4 км к шахте. У нас были двухъярусные кровати. Комната была большой, в ней – 26 людей. И на горе 2 комнаты, в каждой – по 4 людей. Я жил на чердаке”.

Не менее тяжело пришлось людям, проживавшим в оккупированных немцами городах. Им приходилось тяжело работать, чтоб хоть что-то заработать на пропитание. Особенно тяжело приходилось детям. Вот что рассказывает по этому поводу Крайник Владимир Кузьмич: « Родился я 15 мая 1932 года в г. Мерефа. До войны окончил первый класс. В 1941 году пошел во второй. Учиться пришлось недолго, так как все чаще и чаще Мерефу бомбили немецкие самолеты, по тревоге перерывались занятия. В октябре 1941 года Мерефу оккупировали немецкие войска. Город заняли тихо, без боя. Я сидел в бомбоубежище со своими соседями. Выглянули наружу из убежища, услышали немецкую речь и поняли, что Мерефу заняли немцы. Отец добровольно ушел на фронт, а я с матерью попал в оккупацию, которая длилась до 1943 года. Почти сразу вернулся отец инвалидом 1-й группы, потому-то после контузии он ослеп. Жизнь была очень трудной. Комендантское время с 7 часов утра и до 19 часов вечера ограничивало передвижение гражданского населения по городу и за городом. Приходилось работать в колхозе. Мать уходила в далекие и близкие села, чтобы выменять на свои вещи зерно, для того, чтобы как-нибудь выжить. В здании Мерефянской школы № 6 жили немцы. На первом этаже находились лошади и сено. Во дворе стояла немецкая школа на колесах. Вся территория школьного двора была перекопана под огороды. С начала войны все, кто не отправился на фронт, работали в колхозе. Работали даже зимой, по большей части в парниках: сеяли там помидоры, капусту и другие овощи. Во время оккупации стога сена стояли до зимы, и немцы заставляли убирать их, затем вывозили. Чтобы выжить приходилось рубить дрова, а на вырученные деньги покупалось зерно. Чаще всего мы ели очистки картофеля, которые приносились с немецкой кухни. Все, особенно дети страдали из-за голода. У нас опухали ноги, случались голодные обмороки. Весной 1942 года появилась крапива, различная зелень, жить стало легче. Весной нас всех собрала Прасковья Петровна у себя дома и начала с нами проводить занятия. На нашей улице проживало человек 6-7 детей, которых эта добрая учительница собрала для обучения. Все лето мы проходили к ней домой, и почти полностью освоили программу второго класса. А после войны уже учились в 3-ем классе».

И мы, не знавшие войны, тоже обязаны помнить о ней. Память…Она нетленна и вечна. Она смотрит на нас со старых фронтовых фотографий, с тех вещей, которые хранят бывшие фронтовики, и она не дает померкнуть для потомков ни одной героической странице истории Победы над фашизмом.


ВОНИ ЗАХИЩАЛИ НЕБО КУП’ЯНЩИНИ
Сайченко Юлія, Петренко Катерина, Курило Валерія, Тіхоніна Анастасія, Тростянка Євгенія,

учні 8-10 класів Куп’янської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст..№ 12 Куп’янської міської ради ; члени гуртка « Юні музеєзнавці» Куп’янського Центру дитячої та юнацької творчості

Керівник: Дубовецька З.І., вчитель історії вищої категорії
Велику роль у висвітленні подій Великої Вітчизняної війни відіграють шкільні музеї бойової слави, краєзнавчі музеї з військовими експозиціями, меморіальні музеї, тощо.

Музей бойової слави в Куп’янській ЗОШ № 12, був відкритий в 1981 році. За 34 роки змінилося три шкільних покоління, ветерани поступово відійшли у вічність, а шкільний музей ніби зупинився у часі,тому перед нами, юними музеєзнавцями 2014 року постало завдання дати нове життя музею та його експозиціям: систематизувати і проаналізувати зібраний матеріал; реставрувати музейні експонати в; створити електронну версію .

Одна з експозицій шкільного музею присвячена військовим пілотам, які захищали небо Куп’янщини від німецької авіації з березня по серпень 1943 року, а саме воїнам 108 гвардійського штурмового авіаційного Рава-Руського ордена Суворова полка.

В експозиції знаходиться переписка 69 ветеранів полку та їх рідних з пошуковим клубом «Факел» 1981--1982 рр. При аналізі листів учасників війни, ми звернули увагу на зворотну адресу респондентів: Конотоп,Абакан, Дворічна, Воронеж, Ромни, Харків, Ленінград, Тула, Одеса, Свердловськ, Єйськ, Донецьк, Львів та інших міст.

Багато ветеранів війни не дожили до 80-х років, тому відповідь надавали дружини, діти, розповідаючи про своїх чоловіків чи батьків, намагалися допомогти пошуковцям, надаючи адреси однополчан тощо. Так по крупинам вдалося відтворити історію полку.

Свій бойовий шлях 11-й авіаполк розпочав в1938 р. в місті Конотоп Сумської області.



У вересні 1939 р. полк брав участь в операції до Західної України, взимку 1940 р. - у війні з Фінляндією. У вересні 1940 полк переіменували в 299 штурмовий авіаційний полк .

Початок війни льотчики зустріли в навчальному таборі під Одесою,тому освоювати бойові навички доводилося безпосередньо в боях. Полк воював на різних фронтах війни.

16 серпня 1943 року за бойові дії під Калугою полк отримав найменування 108 Гвардійський ШАП. За участь у боях під Луцьком в липні 1944 року за визволення міста Рава-Руська 108 полку було присвоєно найменування «Рава-Руський». За оволодіння сильним укріпленим пунктом у Польщі він був нагороджений орденом Суворова.

Полк за час війни виховав 5 Героїв Радянського Союзу: И.П.Вовкогон, Ф.А.Жигарін, С.К.Ананьїн, Г.М.Дранов, В.Я.Рабошапка.Льотчики і стрілки 108 полку збили 319 ворожих літаків. Вічна слава та світла пам'ять 110 авіаторам, хто не повернувся з війни!

Після звільнення Куп’янська 3 лютого 1943 р. німецька авіація намагалася знищити стратегічні об’єкти: вузлову станцію, залізничну колію, містки та військовий аеродром, який знаходився в полі поблизу суміжних сіл Подоли, Курилівка, Ківшарівка.

299-й авіаполк дислокувався на польовому аеродромі 5 місяців з березня по серпень 1943 року та приймав участь в Харківській оборонній операції і по звільненню Донбасу.

Нерідко екіпажі штурмовиків здійснювали по 3-4 бойові вильоти за день. Ведучими груп штурмовиків призначались найдосвідченіші льотчики, як командир полка Ананьїн, штурман полку Ф.О. Жигарін, капітан О.І.Сироткін, командири ескадрилій.

Багато штурмовиків поверталось із завдання з серйозними ушкодженнями, були випадки тяжких поранень і загибелі екіпажів. Всього в Куп’янську загинуло 28 авіаторів,памятний знак яким установлено в 1981 році при вїзді в смт.Ківшарівка.

Невтомними трудівниками виявили себе інженери ескадрилій,техніки літаків . День і ніч вони не відходили від пошкоджених літаків, готуючи їх до нових бойових вильотів.

З листа Л.О. Донської ми дізналися про те, що в полку служило16 жінок : укладачі парашута, механіки по приборам, електромеханіки, радіомеханіки,фототехнік.

Одна з експозицій музею розповідає про командира полку майора Ананьїна С.К.(1904-1960): переписка з родиною, льотна книга, планшет, карта польоту, фото.

В льотній книзі Ананьїна С.К. значиться 262 бойових вильоти, із них 180 вночі. Він прославився як майстер нічного штурмування. З 18 серпня по 5 вересня 1942 року він здійснив 50 групових бойових вильотів без втрат та особисто збив 2 ворожих літаки.

22 квітня 1943 року майор Ананьїн з Курилівського аеродрому здійснив блискучий наліт на німецький аеродром в Краматорську і знищили 15 ворожих літаків, групу привів без втрат. 31 травня 1943 на чолі групи з дванадцяти літаків-штурмовиків «Іл-2» знищив і пошкодив на аеродромі Краматорська вісімнадцять ворожих літаків. При поверненні з бойового завдання майор Ананьїн С.К. був атакований 4-ма винищувачами противника та збив два «фоккери». Відважний і мужній командир полку був важко поранений в руки і перестав відчувати штурвал. Німецький кулемет рубав машину Ананьїна, яка втрачала висоту, а його ранило в голову. Тоді він зажав руль управління ногами, втрачав свідомість, але привів літак на свою територію і зумів посадити розбиту машину.

8 вересня 1943 за вміле командування полком, зразкове виконання бойових завдань Ананьїну С. К. присвоєно звання Героя СРСР і вручено медаль «Золота Зірка»

Після лікування Ананьїн з 1944 року командував 672-м ШАП. Війну закінчив в Австрії..

Цікавою виявилася піша екскурсія до могили легендарного льотчика, командира ескадрилії 866-го винищувального авіаполку 17 –ї повітряної армії Героя Радянського Союзу Чучваги І.І., яка знаходиться в селі Курилівка. Готуючись до походу ми дізналися про його героїчні подвиги в небі над Куп’янщиною. 12 березня 1943 року, прикриваючи залізничну станцію Купянськ-Сортувальний, в парі з сержантом Бондарем А.А. в ступив у нерівний бій з 6-ма мессершміттами , збив 2-ві машини і сам був підбитий. Охоплений полум’ям літак направив на бомбардирувальник противника і загинув. В свої 23 роки він здійснив 229 бойових вильотів,провів 86 повітряних боїв та збив 20 ворожих літаків.

Звання Героя СРСР було присвоєне 24 серпня 1943 року посмертно.

Не менш шанований в Куп’янську відважний льотчик 106гвардійського винищувального авіаполка М.Ф.Хімушин- Герой Радянського Союзу, на рахунку якого 11 збитих ворожих літаків. Загинув в небі над містом 27 липня 1943 року, вступивши у нерівний бій з 9-ма «мессерміттами», а коли закінчились набої направив свою машину на бомбардувальник.

Похований на міському кладовищі, вулиця і ЗОШ №4 носять його ім’я.


НЕ МАЄ ПРОСТОГО СОЛДАТА, БО КОЖЕН солдат ГЕРОЙ
Світличний Ярослав,

вихованець гуртка «Юні археологи» Золочівського БДЮТ, учень 11 класу

Золочівської гімназії № 1 Золочівської районної ради Харківської області

Керівник – Світлична О. В., керівник гуртків


Їхні імена не зустрінеш в підручниках історії, не почуєш серед нагороджених званням героя ВВв, але ці люди пожертвували своїм здоров’ям, життям, внесли свій внесок, щоб ми могли святкувати день Перемоги. Серед наших земляків, багато учасників Великої Вітчизняної війни і в кожного своя історія, свій бойовий шлях.

Жученко Анатолий Данилович – ветеран війни, він служив в 976-ій танковій бригаді, був командиром танка. У вересні місяці 1941 року танковій бригаді, був даний наказ: захищати місто Вінницю. В цьому бою було знищено багато фашистських танків, взято два ешелони з продовольством. Але на наступний день місто Вінницю довелося залишити.

22 серпня 1942 року батальйону, в складі якого воював Жученко Анатолій Данилович, був даний наказ: взяти сопку висотою 367 метрів. При взятті цієї сопки Анатолій Данилович був поранений. Його відправили в госпіталь, де ампутували ногу. В госпіталі Анатолій Данилович пролежав одинадцять місяців. Своє життя і служіння Батьківщині продовжив в селищі Золочів, працюючи воєнкомом.

Чалий Іван Іванович - учасник Велико Вітчизняної війни, воював на ІІ Українському фронті у складі 6-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії. В районі Кременчуга, нижче від міста по течії Дніпра, в селі Куцевалівка, Іван Іванович разом зі своїм товаришами форсував Дніпро. Після прориву оборони супротивника на Дніпрі батальйону, в якому служив Чалий Іван Іванович, було завдання взяти висоту біля села Куколівка. Висоту радянські війська взяли, але супротивник пішов у контрнаступ. Протягом дня мужнім захисником Вітчизни довелося відбрити три атаки ворога. В цьому бою був поранений Чалий Іван Іванович, але з поля бою він не пішов, а боровся до тих пір поки фашисти не відступили.

Лебединець Вались Васильович - учасник Великої Вітчизняної війни, він звільняв села Золочівського району і Золочів від фашистських загарбників. Свій бойовий шлях наш земляк закінчив в Берліні, в лігві нацизму. Служив він у складі 309-ї стрілкової дивізії, котра приймала участь у наступі на село Яблучне, де розміщалися фашисти. У ворогів були танки, піхота, артилерія. Довгий, кровопролитний бій почався о 9 годині ранку. Багато радянських солдатів були ранені в тому бою, згадував Василь Васильович. Довелося нашим воїнам відступати, так як сили були нерівні і фашисти почали оточувати 309 стрілкову дивізію. Виходили із кільця ворога радянські солдати темною ніччю лісом. В цьому бою Василь Васильович був поранений і доставлений в госпіталь. Після госпіталю його було направлено в 214-й запасний полк. В складі цього полку і дійшов Лебединець Василь Васильович до Берліну. В битві за Берлін був нагороджений за проявлену мужність і відвагу медаллю «За бойові заслуги».

Пройшло 70 років з тих трагічних подій, але це не повинно заважати пам’ятати і вшановувати кожного бійця – учасника найжорстокішої війни ХХ століття.



«ТИ ПРИЙШЛА, ПЕРЕМОГО, СЛІДАМИ ВІЙНИ…»
Севостьянова Катерина,

учениця 6 класу, Севостьянова Аліса, учениця 8 класу

Пристанційної ЗОШ І-ІІ ступенів Дворічанської районної ради

Керівник: Сомова Ю.М., вчитель географії І категорії, старший вчитель


Лазарєва Тетяна Стефанівна (в дівоцтві − Чугрієва), наша прапрабабуся, народилася 25 січня 1915 року в мальовничому селі Криничне на Дворічанщині. Всі члени родини Тетяни Стефанівни працювали у радгоспі, що знаходився в селі Бологівка. Коли дівчина підросла, то теж пішла працювати до того ж радгоспу. Сім’я жила досить бідно, як і більшість родин у ті часи. У 1932 році, коли Тетяні виповнилося 17 років, в Україні розпочався голод. Це були дуже тяжкі часи. Від голодної смерті родину рятувала власна городина. Найсмачнішими стравами були варена кукурудза та буряки. Хліб випікали з перемеленої кукурудзи. Шкурки з картоплі мати мила, висушувала та потім перемелювала їх на борошно. Потім з нього випікали оладки. Це було справжнім бенкетом у родині. Худо-бідно Чугрієвим вдалося пережити голодомор.

Настав 1941 рік… 22 червня по всій країні рознеслася страшна новина – на світанку Німеччина почала війну проти Радянського Союзу. О 3 годині 30 хвилин частини Червоної армії були атаковані німецькими військами на всьому протязі кордону. На той час наша прапрабабуся Тетяна вже була заміжня та мала трьох маленьких дітей – Олександра, Марію та Катерину. Її чоловік в той час працював у радгоспі. Молода сім’я мешкала в селі Бологівка. Всіх чоловіків родини було мобілізовано на фронт: батька Стефана Чугрієва, чоловіка Андрія Лазарєва та брата Івана Чугрієва. Групу мобілізованих чоловіків проводжали усім селом з музикою, гарними побажаннями. Були і сльози матерів та дружин.

Із радгоспу відправляли в армію найкращих коней, трактори, автомашини. Вивозили в район зерно та продукти. Почалися дуже тяжкі часи. В селі залишилися одні жінки та люди похилого віку. Жінки виконували всю роботу, як жіночу, так і чоловічу. Бабуся Тетяна залишилася сама з трьома малолітніми дітьми. Щоб не померти з голоду вона сама садила та обробляла земельну ділянку, де вирощувала картоплю, буряк, моркву, кукурудзу. Це і було єдиним джерелом харчування.

В 1942 році Тетяна Стефанівна отримала першу похоронку… Загинув брат Іван Стефанович.

На початку 1943 року на території району точилися запеклі бої за визволення від фашистів. Німецькі літаки щодня бомбили Бологівку. Гул літаків було чути і вдень, і вночі. Одного дня німецький літак скинув бомбу прямісінько на подвір’я родини Лазарєвих. Загорілася солом’яна стріха на хаті… Бабуся в цей час з старшою донькою поралася у дворі. В хаті залишилося двоє молодших діточок. Жінка кинулася до палаючої хати рятувати їх. Маленькі діти від жаху сховалися по кутках. Знайшла доньку, схопила її на руки та винесла з того пекла. Потім повернулася за сином. Знайшла його, але в цей час обвалилася стріха, яка вже майже повністю згоріла. Долаючи нестерпний біль, бабуся таки вибралася з палаючої хати з дитиною на руках, але отримала дуже сильні опіки спини, рук, і ніг. Шрами залишилися на все життя…

В цьому ж 1943 році прийшла ще одна похоронка. Загинув чоловік Андрій. Так Тетяна Стефанівна у 28 років залишилася вдовою, а троє маленьких дітей − напівсиротами.

2 лютого 1943 року Дворічанський район було визволено від німецько-фашистьких загарбників, але війна в країні тривала. На фронті ще залишався батько Стефан. Він не дожив до Перемоги лише рік. У 1944 році на нього теж прийшла похоронка…Кожного року сім’я отримувала похоронки. Всі дорослі чоловіки в родині загинули…Залишився лише маленький Сашко, єдиний маленький чоловік у колись такій великій родині.

Закінчилася війна, Тетяна Стефанівна виростила трьох дітей, має онуків, правнуків і праправнуків. Але шрами від опіків та шрами на серці від нестерпного болю за загиблими рідними не дають спокою…

25 січня 2015 року нашій любимій прапрабабусі виповнилося 100 років.
ЖЕНЩИНЫ-ЗЕМЛЯЧКИ – УЧАСТНИЦЫ ВЕЛИКОЙ

ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЫ
Сидора Алёна,

ученица 11 класса Староверовской общеобразовательной

школы І-ІІІ ступеней Нововодолажского районного совета

Руководитель: Соловьёв Г.М., учитель истории


На сегодняшний день самая актуальная тема, волнующая многих, - попытки пересмотра истории Великой Отечественной войны и заслуг её участников, живых и павших. Сфера для ревизии, вроде, сугубо неподходящая, но такие попытки имеют своё место ещё со времен М.С.Горбачёва. Я считаю, что пересматривать историю Великой Отечественной войны можно, но менять – не нужно. Ведь Великая Отечественная война – это наше прошлое, причем горькое прошлое, кроме этого, это наша непреходящая гордость за победу над коварным врагом. А пересмотр заслуг участников войны - это вообще неуважение к нашим ветеранам: они защищали Родину ценой собственной жизни.

Мне хочется рассказать о своих землячках, женщинах-участницах Великой Отечественной войны, так как их вклад в общую победу над фашистами также неоценим.

Война – это всегда большая кровь и колоссальные жертвы. Но наши потери в Великой Отечественной войне могли быть куда более сокрушительными, если бы не подвиг людей, боровшихся за жизни раненых и больных воинов. В 1941 - 1945 годах врачи, фельдшеры, медсестры и санитарки поставили на ноги 17 миллионов солдат и офицеров Красной армии. Многие из сандружинниц и санинструкторов военного времени не дожили до дня победы. По воспоминаниям ветеранов Великой Отечественной войны, медсестры даже после завершения боя оставались под ударом, поскольку немецкие снайперы целенаправленно охотились на тех, кто оказывал помощь раненым. Потери санитарок, санинструкторов в годы войны составили более 88% людских потерь медицинских служб Красной армии. Тяжелым был труд медсестёр и в госпиталях. Юным девушкам доводилось разгружать прибывшие с вокзалов автомашины с ранеными, таскать беспомощных людей на перевязки, на рентген, мыть, скоблить полы в палатах, топить печи, стирать и сушить бинты, простыни, солдатское бельё. Помимо этого – уход за ранеными, помощь в операциях, уколы, раздача лекарств, бессонные дежурства. Сёстрам милосердия удавалось выхаживать самых, казалось, безнадёжно раненых. «Ни один раненый не должен остаться на поле боя!» - требовали приказы военного времени. В приказе Наркома обороны № 281 от 23 августа 1941 года говорилось: за вынос с поля боя 15 раненых с их оружием - представлять к правительственной награде медалью «За боевые заслуги» или «За отвагу», 25 раненых – к награде орденом Красной Звезды, 40 раненых – к награде орденом Красного Знамени, 80 раненых – орденом Ленина каждого санитара и носильщика. Таким образом, их работа была приравнена к боевому подвигу. Как выносили раненых с поля боя? На плащ-палатках, собственных плечах, ползком, под бомбёжкой, пулемётным и артиллерийским огнём. И первую помощь истекающим кровью оказывали чаще всего под обстрелом. Тяжелейший труд, в особенности, если учесть, что почти половина санитаров и санинструкторов были женщинами! Для миллионов мужчин в окровавленных шинелях эти молодые женщины стали поистине ангелами милосердия.

Я горжусь тем, что такие отважные женщины есть и в нашем родном селе. Одна из них - Наталья Митрофановна Бездетко. Наталья Митрофановна родилась в 1919 году. После окончания Чутовской средней школы поступила в Полтавский педагогический институт, который закончила в июне 1941 года, а уже 26 июня вступила в Красную Армию. Долгими дорогами войны прошла Наталья с госпиталем, в котором работала медсестрой. Она лечила бойцов, перевязывала им раны, с врачами вместе делали операции, а ещё поддерживала настроение и боевой дух советских воинов, читала им стихи, газеты, книги, по просьбе слепых, обгоревших, безруких писала от их имени письма домой. И вот так до 1945 года, до конца войны, которая стала для Наташи школой жизни и милосердия. Вернувшись на родину, она начала работать учителем Резуненковской школы. В 1952 году вместе с мужем переехала на работу в Староверовку. 40 лет была здесь учителем украинского языка и литературы, директором вечерней школы, школьным библиотекарем. Наталья Митрофановна была настоящим интеллигентным человеком, она гордилась своей профессией. За творческую работу избиралась делегатом первого Всеукраинского съезда учителей, депутатом областного и районного советов. Награждена орденами Трудового Красного Знамени, Отечественной войны II степени, орденом Жукова, многими медалями. Не менее храброй была наша землячка Раткевич Анна Федосеевна. Родилась Анна Федосеевна 26 апреля 1922 года в селе I Староверовка. Её молодость выпала на годы войны, поэтому вместо девичьего романтизма и беззаботных мечтаний она в первые дни Великой Отечественной войны добровольно пошла на фронт санитаркой. Не счесть, сколько видела смертей, крови и ран товарищей. Военная судьба бросала её с одного фронта на другой: от Харькова до Сталинграда, от Сталинграда до Белоруссии, из Белоруссии – в Восточную Пруссию. Закончила военную службу в Чехословакии. Свой вклад в разгром врага внесли наши медики: капитан Гудыря Марта Егоровна, лейтенант Карпова Александра Павловна, завмедчастью Винокур Фаина Абрамовна, медсестры Доненко Зинаида Ивановна, Ухова Анастасия Аверьяновна, Корытко Мария Карповна и Мирошниченко Варвара Захаровна, санитарки Машкина Агафия Фоминична и Чернова Екатерина Степановна.

Помимо медсестёр и санитарок, в годы Великой Отечественной войны были востребованы связисты: радисты, телефонисты, механики дальней связи, линейные надсмотрщики, сигнальщики. Им приходилось работать под огнём противника, принимать личное участие в бою, если этого требовала обстановка: в необходимых случаях боем обеспечить работу связи. Одним из первостепенных качеств связиста является стремление в любых условиях, часто с риском для собственной жизни, сохранить технику связи, а если это оказывается невозможно, то уничтожить её, чтобы она не досталась врагу. В этих условиях требовались огромное самообладание и выдержка. Такими качествами обладали наши земляки: Амелина Наталья Матвеевна, Бурцева Александра Ивановна, Машкина Лидия Иосифовна.

Насколько велика и разнопланова была роль женщин в этой страшной войне, какой подвиг они совершили во имя победы, во имя жизни. Среди них - инструктор по подготовке лыжных батальонов Пашкова Людмила Ивановна, регулировщица Гончаренко Варвара Борисовна, стрелок Дуракова Надежда Васильевна, писарь Алефирова Екатерина Яковлевна, библиотекарь Сергеева Дарья Захаровна, портная Пашкова Ульяна Ивановна.

И сколько бы не прошло лет после 9 Мая 1945 года, мы всегда будем помнить о тех, кто отстоял родную землю в смертельном поединке с фашистскими захватчиками.

МОЯ БАБУСЯ – ОСТАРБАЙТЕР
Скачко Євген, у

чень 6 класу Золочівської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів № 2 Харківської області

Керівник: Нагула Олена Миколаївна, учитель історії Золочівської

Загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2
Іноді, вивчаючи історію, я задумуюсь над питанням: «Якби можна було обирати час, коли хочеш жити, який би період історії України обрали б мої батьки, родичі, на якому б періоді зупинив свій вибір я сам». Нелегко дати відповідь на це питання, бо доля нашої держави завжди була складною, не безхмарною, в різні часи були якісь труднощі. Неоднозначним, насиченим трагедіями, втратами та перемогами виявилося ХХ століття. Таке ж важке, як і самі обставини, склалось життя у моєї прабабусі, Крамаренко Клавдії Феодосіївни. Народилась вона в неспокійний 1920 рік в с. Дуванка Золочівського району. В сім’ї, окрім неї та батьків було ще дві сестри.

Бабуся закінчила чотири класи початкової школи і залишилася працювати в колгоспі з тринадцяти років, сестри поїхали навчатися в м. Харків. Сім’я тяжко пережила голодомор 1932 - 1933 років. Батько на той час працював у колгоспі – був його головою, мати ходила на заробітки по людях. «Під час голоду, - згадувала прабабуся, їли все, аби тільки вижити: з трави, з кори дерев смажили млинці, пекли пиріжки. Голодували не тільки люди, худобу в колгоспі теж нічим стало годувати, бо сіно та інший корм, заготований на зиму, худоба вже з’їла. Тож і роздали корів по селянських господарствах, у яких була змога прогодувати їх, на тимчасове утримання. Так і вижила родина, дякуючи корові - годувальниці, яка хоч і потроху, але все ж підтримувала сім’ю молоком. Згодом, після того як корова отелилася, її повернули в колгосп ».

Ще жахливішими були роки війни. Велика Вітчизняна війна – трагедія, яка не оминула жодну українську родину, ввійшла до кожної оселі, принісши людям велику біду, розставання з близькими, гіркоту втрат, голод. Зачепило це лихо й нашу родину. Перед війною родина переїхала до Золочева. Батьки моєї бабусі залишились працювати в тилу. Незабаром згоріла хата від снаряда, який в неї влучив. Тож довелось ще й бідкатися, відбудовуючи помешкання. Доля їх дітей склалась по-різному. Одна з сестер бабусі була на фронті медичною сестрою. Спочатку вона допомагала пораненим в польовому, а потім у стаціонарному госпіталі. Дві інші сестри стали остарбайтерами. Про значення цього слова я довідався, коли розпитував у батьків про бабусю.

Я дізнався, що Клавдію Феодосіївну та її старшу сестру примусово вивезли до Німеччини. Сталося це 28 липня 1942 року. Потрапила Клавдія в місто Маріенвердер. Де саме перебувала бабусина молодша сестра мені, на жаль, не відомо. Сестри розповідали, що коли був вільний час, вони мали змогу навідувати одна одну, отже перебували вони недалеко одна від одної. Бабуся Клава спочатку працювала на будівництві залізної дороги, потім, як свідчить архівна довідка, у господарстві одного з німців на сільськогосподарських роботах (доглядала за свинями, доїла корів, працювала на полі). У господаря, окрім прабабусі, працювали ще троє чоловіків. Сім’я, де перебувала Клавдія Феодосіївна, складалася з господині, її сина, невістки і двох маленьких діток - хлопчиків, Гельмута й Отто. Іноді дітей доглядала бабуся. Згадуючи Батьківщину, вона вчила їх української мови. Основною задачею прабабці був догляд за коровами та праця на полі. Ставились до бабусі, можна сказати по – людські. ЇЇ не били, не ображали, годували. Звичайно ж доводилось працювати не покладаючи рук, але це було для Клавдії звичною справою. Важко було тут, на чужині більш не від тяжкої роботи, а від розлуки з близькими людьми: батьком, матір’ю, сестрами. Невідомо, як там, десь далеко-далеко на Україні, чи живі, чи здорові дорогі серцю люди, родичі, знайомі, якою є Батьківщина, рідне село. Так, у нелегкій праці та з неспокоєм в душі і проходили день за днем в чужій країні.

Згодом хазяїна призвали в армію та відправили на фронт. Німецька сім’я тим часом відправилась в евакуацію вглиб країни, захопивши з собою і робітників зі сходу. Коли радянські війська почали наступ, сестри змогли втекти. Але доля знову склалась у них по-різному. Сестра Віра після звільнення майже відразу відправилась додому. Клавдія Феодосіївна потрапила в групу, яка займалась тим, що збирала трофеї на звільненій від нацистів землі. Саме під час таких робіт бабуся отримала тяжке поранення в ногу. Так трапилось, що зірвалась залишена німцями міна. Тож хоча й звільнилась бабуся 2 березня 1945 року, додому вона потрапила аж 7 жовтня цього ж року, бо тривалий час довелось провести їй у військовому госпіталі, де проходила лікування після пошкодження. Ще довго вона нічого не розповідала про своє минуле, бо під час повернення додому всі проходили перевірку службою безпеки України, чи бува не пішла людина добровільно на співпрацю з окупантами, чи не є зрадником Вітчизни. Бабуся пройшла гідно й цю перевірку, про що свідчить відповідна довідка. Кожне необережне слово мого бути використане потім для обвинувачення. Тим паче, що на очах у бабусі декого таки засудили до відправку в концентраційні радянські табори. Іноді вироки були не справедливі, й не завжди відповіли істині. Тож бабуся раділа поверненню, хоча її здоров’я й було вже доволі послаблене.

На жаль, особисте життя у Клавдії Феодосіївни так і не склалося. Жила вона разом із батьками та дочкою. Працювала у радгоспі «Золочівський». За високі показники в роботі та активну участь в суспільному та громадському житті колективу та зразкову поведінку в побуті в 1962 році Клавдії Феодосіївні, на той час телятниці радгоспу, присвоєно звання «Ударник комуністичної праці». В 1999 році нагороджена медаллю «Захиснику Вітчизни».

Прабабця завжди радо вітала своїх рідних: дочку, онучку й правнука.

Померла бабуся 2007 року залишивши по собі добру пам’ять.



ЖИВА ЛЮДСЬКА ПАМ’ЯТЬ
Скрипник Анжела,

учениця 5 класу Покровської ЗОШ І-ІІ ступенів Коломацької районної ради Харківської області

Керівник: Скрипник С. М., вчитель української мови та літератури,

керівник гуртка «Мистецтво живого слова» Коломацького БДЮТ


Жива людська пам’ять, не старіє вона з роками, не тьмяніє. Вона стукає в наші серця. І доки існуватиме наш рід, існуватиме пам’ять, бо без неї немає у нас майбутнього.

Коли почалася війна солдатів строкової служби для боротьби з навіженими фашистами було мало. Необхідно було поповнювати ряди армії. Хто були ці новобранці? 18-річні юнаки, необізнані у військовій справі, вчорашні школярі. Серед наших односельців таких було чимало. Хочу розповісти про одного із них – Гладкого Андрія Пилиповича. Він був призваний із Покровської сільської ради 24 червня 1941 року. Далі - 3-й Український фронт. Спочатку – Київ, далі – Фастів. У бою на Дніпрі загинуло 60 солдатів-побратимів. Важко було.

Згадується ветеранові випадок. Коли він із товаришем на конях під’їздили до лісу, тут з’явилися німецькі літаки і почали їх обстрілювати. Товариша вбило осколком. А його врятувало чудо. Він упав з коня, покотився і опинився у глибокій ямі, де і пересидів наліт. Коней повбивало також.

У День Перемоги – 9 травня – був у Австрії. Ветеран був нагороджений медалями: «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За оборону Києва» і двома ювілейними медалями.



Память жива
Смоковський Руслан,

учень 10-А класу Харківської загальноосвітньої

Школи І-ІІІ ступенів № 71

Харківської міської ради Харківської області

Керівник:Терентьєва Світлана Сергіївна, учитель історії
Полум’я Другої світової війни, складовою частиною якої була Велика Вітчизняна війна, палахкотіло шість років.

Вогняне колесо війни двічі, туди й назад, прокотилося усією територією України, знищуючи все на своєму шляху.

З перших же днів війни абсолютна більшість українського народу піднялась на захист Батьківщини. Але для реалізації його зусиль був необхідний високий рівень воєнного мистецтва збройних сил, який підтримувався талантом воєначальників. Час народжував своїх героїв. Іван Степанович Конєв у розквіті сил і воєнного таланту зустрів випробування, яке випало на наш народ.

У Велику Вітчизняну війну генерал-лейтенант І.С. Конєв вступив на посаду командуючого 19-ої армії. З 1941 по 1943 рік Конєв командував Західним, Калінінським фронтами. У 1943 році він був призначений командуючим військами Степового фронту, на чолі якого досягнув успіхів у Курській битві, в Білгородсько-Харківській операції і в битві за Дніпро.

23 серпня 1943 року прийшло довгождане звільнення міст і сіл Харківщини.

Після Харкова у вересні 1943 року армія І. Конєва звільнила Полтаву, потім - Кременчук, діючи в ході Полтавсько-Кременчуцької операції, з ходу форсували Дніпро. У жовтні 1943 року Степовий фронт був перейменований в 2-й Український фронт, і Конєв залишився його командуючим. У 1943 році під його керівництвом пройшли П’ятихатська та Знам’янська операції, а в січні 1944 року - Кіровоградська та Корсунь-Шевченківська операції. Навесні 1944 року він провів одну з найуспішніших операцій – Умансько-Ботошанську. З травня 1944 року й до кінця війни І.С.Конєв командував 1-м Українським фронтом.

Звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна й медалі «Золота Зірка» Івану Степановичу Конєву присвоєно 29 липня 1944 за вміле керівництво військами фронтів у великих операціях.

У січні 1945 року армії Конєва провели Вісло-Одерську, Берлінську та Празьку операції.

Другою медаллю «Золота Зірка» маршал Конєв був нагороджений
1 червня 1945 за відмінне керівництво військами в завершальних операціях Великої Вітчизняної війни.

Іван Степанович Конєв володів воєнним талантом, творчим мисленням, здатним передбачаати розвиток воєнних подій.

Історія не знає жорстокіших злочинів, ніж ті, які приніс світові фашизм. Україна, для якої й раніше історія не скупилася на людські трагедії, на попіл руйнувань, і протягом цієї війни була викупана в крові.

Але чорні хмари війни не змогли заступити солдатам тої війни світла людяності, не відібрали у них любові до життя, до квітучих весен, поваги до інших народів.

Перемогу здобули ті, хто зараз є старшим поколінням. Ветеранські лави рідшають з кожним роком. Наш громадянський обов’язок - увічнити пам'ять усіх полеглих, зберегти всі меморіали та воєнно-історичні реліквії.

Трагізм і велич, скорбота і радість, біль і пам’ять ... Все це - Перемога. Цього року в травні буде святкуватися 70-річчя з дня великої Перемоги. Пам’ять про Велику Вітчизняну війну важлива уже тому, щоб люди пам’ятали про ціну людського життя.

Молоде покоління має знати та пам’ятати героїчне минуле своєї країни.
ДІТИ ВІЙНИ

Снурніков Олексій,

учень 9-А класу Чугуївської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №8

з поглибленим вивченням іноземних мов

Чугуївської міської ради Харківської області

Керівник: Кривенко Т.В., педагог – організатор, класний керівник 9-А класу
У той далекий літній день 22 червня 1941 року люди займалися звичайними для себе справами. Школярі готувалися до випускного вечора. Діти гралися, навіть не підозрювали, що усе це скоро закінчиться і на вустах буде тільки одне слово - війна. У цілого покоління, народженого з 1928 по 1945 рік, вкрали дитинство. "Діти Другої Світової війни" - так їх називають сьогоднішніх 70-93-річних людей. І справа тут не лише в даті народження - їх виховала війна.

Сьогодні я хочу розповісти про людину, яка пройшла складне, важке, голодне, холодне життя. Моя розповідь про мою бабусю Петрову Зінаїду Єгорівну, яка народилася 12 травня 1932 року в мальовничому краю, що на Слобожанщині в місті Чугуєві. Із розповіді бабусі, я дізнався, що в сімї мого прадідуся Шкрябіна Єгора Семеновича та прабабусі Шкрябіної Ганни Моісеївни було 11 дітей. Але спочатку, до їх подружнього життя у кожного були свої сім’ї та діти. Дідусь мав сім’ю і трьох дітей, його дружина загинула. У бабусі була одна дитина її чоловік теж загинув. Бабуся та дідусь познайомилися і у них разом стало четверо дітей. В якому році вони побралися, бабуся Зіна не пам’ятає. У подружжів Шкрябіних народилося потім ще семеро дітей.

Прадідусь Єгор під час Фінської війни був командиром партизанського загону у П’ятницькому лісі. Жили в землянках, життя було дуже важке, виживали тільки за підтримкою людей. Люди з ближніх сіл приносили воду, їжу, приганяли худобу. Про це бабуся Зіна дізналася зі слів жителя села П’ятницьке вже після війни. Він розповів про те, що знав її батька і його батьки допомагали партизанам.

Після Фінської війни дідусь працював завідуючим складом в КЕЧі. У нього на складі були лісо та горючо смазочні матеріали. Він запрявляв машини та видавав лісоматеріали. Одного вечора батько не прийшов додому ночувати, всю ніч заправляв машини. Коли він спитав керівників, що трапилося, куди всі їдуть, вони відповіли: «Нічого не бійся Семенович все буде добре». Так ми дізналися, що почалася, страшна війна.

На початку війни бабусі Зіни було 9 років вона закінчила перший клас. Війну вона запам’ятала на все життя. Бабуся розповідала, а непрошена сльоза котилася із очей. В перші дні війни троє братів пішли на фронт. Наймолодший брат Михайло був призваний в Морський флот потрапив на підводний човен. Дуже запамяталися останні хвилини прощання з братом. Мати плакала, а Михайло говорив, що він приїде додому героєм. Але не судилося, жоден з братів з війни не повернувся.

Коли ввійшли німці в місто то вже була осінь, вони були кремезні, високі і чомусь запам’яталися всі в окулярах. Діти їх боялися.

Проживала сім’я бабусі Зіни по вулиці Каляєва в будинку Борисових. Сім’я Борисових жила в домі, а ми з сім’єю в підвальному приміщенні. Коли німці прибули в місто то почалися повальні пограбування. Німці не нехтували ні чим: ні білизною, ні дитячими іргашками, навіть забирали серветки, скатертини та обов’язково їжу. Почалася перша окупація міста.

Начальник дідуся Єгора коли виїджав з міста то віддав ключі зі своїє квартири по вулиці Червоних Бійців, щоб ми туди переїхали, але не судилося потрапити до цієї квартири, вона вже була зайнята сусідами. Тоді наша сім’я переїхала в квартиру цих людей. Жилося під час першої окупації дуже важко, щоб не забрали дівчат до Німеттчини бабуся ховала їх в погріб в діжку, накривала кружком та ставила великі каміння. Так в тяжких муках в голоді, холоді вони жили. На площі Леніна колись було Суворовське училище, в тій будівлі німці облаштували їдальню. Вони з дівчатами приходили туди, а німець кухар наливав їм їжі, вони їли, а решту відносили додому. Але добрими були не всі. Жити в місті стало дуже небезпечно. На базарній площі повісили двух партизан. Батько старався поменше виходити в місто ні з ким не спілкуватися, він дуже боявся щоб його не видали. Але коли стало зовсім нестерпно батько вирішив евакуватися. Хтось із людей дав підводу і ми погрузили якісь пожитки і хотіли вже їхати, але почався обстріл, ми всі поховалися в погріб, а я побачила що сестрички Валі з нами не було, я крикнула батькові, що Валя залишилася на підводі. Батько вибіг схопив сестричку і в погріб, і тут в нашу хату потрапив снаряд. Коли все стихло ми вирушили. По дорозі нам в селах допомагали, а було й таке що і проганяли. Щоб заробити на харчі, батько допомагав господарям, щось латав, десь комусь щось робив по господарству. Так ми добралися в Курську область, Валуйський р-н, село Новийізрух. Там батько пішов працювати в місцевий колгосп, допомагав молотити зерно. Навііть я брала ціп і допомагала. Я пішла навчатися до другого класу. Навчалася добре, тоді вчителька поставила мене навчати першачків. Я їх навчала, задавала домашнє завдання. Отаке було не легке життя.

Коли ми почули що наше місто звільнили то зразу поспішили додому. Але нашій радості було мало. Всього й місяця не пройшло, як в місто знову прийшли німці. Два німця поселилися в нашій хаті. Було страшно й моторошно. Вони завжди запрошували нашого тата за стіл їсти. Батько дуже боявся, але ослухатися він не міг. Пам’ятаю, я дуже захворіла, прийшов ад’ютант нашого квартиранта і дав мені пігулку. Я дуже боялася її випити, а німець приказав. І дійсно мені стало набагато краще, а потім я зовсім одужала. Німці часто пригощали нас шоколадом, шоколадки були в залізній коробці. Так ми виживали. Але не всі німці були такі щедрі, інші могли забити до смерті. Я їх всіх неповажаю всією душею. Із-за них загинули мої брати, ціле покоління молоді скалічено, загнано в рабство, вбито… Моя країна стогнала, плакала, стікала кров’ю, але не зважаючи на все це, змогла перемогти і вистояти… Влітку 1943 року наше місто визволили знову та назавджи.

Після війни було важко, пережили голод. В полі збирали колоски, їли траву, пасльон, лободу, кору з дерев. Батька знову запросили до Кечі на теж місце роботи. Він зібрав спеціалістів і почалося нове життя. Із 11 дітей в сім’ї залишилося семеро. Троє загинули під час війни, брат Володя, вже після війни. А останні дожили всі майже до 100 років.

Ось таку історію свого життя повідала мені моя бабуся Зінаїда Єгоровна Петрова. Почувши її розповідь, я наче сам пережив її життя. Яке воно незвичайне: важкі дитячі роки, голод, холод, війна. Про її долю можна писати книжки. Переживши такі лихі часи, народ піднявся. Народилося нове покоління дітей. Скільки було збудовано нових будівль, створено нових місць відпочинку в місті. Я навіть не підозрював, що це створено моїми ровесниками, що люди створювали все самі, а саме головне, що вони хотіли жити краще ніж їхні батьки -, а най головне – в мирі.
ВИСОТА МАРШАЛА І. С. КОНЄВА
Собур Микита,

учень 7-А класу Харківської спеціалізованої

школи I-III ступенів №85 Харківської міської ради

Керівник: Антонюк Тетяна Петрівна, вчитель історії


Іван Степанович Конєв (16 (28) грудня 1897 - 21 травня 1973) - радянський полководець, Маршал Радянського Союзу (1944), двічі Герой Радянського Союзу (1944, 1945).

Народився 28 грудня 1897 року в селі Лодейно Щеткинской волості Миколаївського повіту Вологодської губернії. В липні 1943 року Конєв призначений командувачем військами Степового фронту, на чолі якого зумів домогтися успіхів у Курській битві, в Бєлгородсько-Харківської операції і в битві за Дніпро. У серпні 1943 року війська Степового фронту Конєва звільнили Білгород і Харків.Бєлгородсько-Харківська стратегічна наступальна операція («Полководець Румянцев») - заключна операція Курської битви, що тривала з 3 по 23 серпня 1943 р. з метою завдання поразки бєлгородсько-харківської угруповання вермахту, звільнення Харківського промислового району, створення передумов для остаточного визволення Лівобережної України. Операція здійснювалася силами Воронезького і Степового фронтів. Кодова назва - «Полководець Румянцев».13 серпня з'єднання 53-й, 57-й, 69-й і 7-ї гвардійської армій прорвали зовнішній оборонний обвід Харкова. Німці завдали другий контрудар північніше Охтирки танкової і моторизованої дивізії у фланг 27-ї армії 18 серпня (угруповання німецьких військ було 16 тис. солдатів, 400 танків, близько 260 гармат). Вранці 18 серпня німці після артпідготовки напали на розташування 166-ї дивізії. До 11 години фронт був прорваний, і німцям вдалося своїми військами зробити клин в обороні противника глибиною 24 кілометри. Для локалізації удару були введені 2 танкових корпуси, атакували у фланг і в тил. 3 наступали армії просунулися далі на 12-20 кілометрів, створюючи загрозу німцям з півночі. Тут важливу роль відіграла авіація, а також 4-я гвардійська і 47-я армії, виділені з резерву ВГК. Німці вирішили 20 серпня оточити дві дивізії в районі Котельви, але їх план провалився. 13 серпня була прорвана зовнішня оборонна лінія Харкова, 17 серпня почалися бої на його околицях, при тому наступаючі несли великі втрати (в деяких полках 7-ї гвардійської армії налічувалося не більше 600 чоловік). 18 серпня війська 53-ій армії почали бої за лісовий масив на північно-західній околиці міста. Німці його сильно укріпили і тільки з настанням темряви радянська артилерія вийшла на свої позиції і 19 серпня німці були вибиті звідти. Незважаючи на те, що удар охтирської угруповання німецьких військ було зупинено наступ Воронезького фронту було сповільнено. Лише 21 серпня-25 серпня була розгромлена ахтирська угруповання противника. Зважаючи на те, що більша частина шляхів для відступу німецької угруповання в Харкові була відрізана, у другій половині дня 22 серпня почали виводити свої війська. Щільний кулеметно-артилерійський вогонь ар'єргарду не дозволяв штурмувати Харків, і щоб не дати боєздатним частинам вермахту піти, командувач Степовим фронтом Конєв віддав наказ про нічний штурм. Були зосереджені великі маси військ на невеликій території, прилеглої до міста. 23 серпня о 2 годині ночі почався штурм Харкова. В місто увійшли з'єднання 53-й, 69-й, а потім і 7-ї гвардійської армії. В 4:30 183-я дивізія зайняла площу Дзержинського, а до світанку місто було в основному звільнений. 23 серпня Москва салютувала визволителям Харкова, але знадобилося ще тиждень, щоб остаточно розгромити німців. 30 серпня Харків був повністю звільнений.
Голосні і тихі мемуари про війну розкажуть нам родини…

Суріна Ірина,

учениця 11 класу Андріївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Чаговець Любов Василівна, вчитель історії

Летять і летять роки. Але скільки б їх не минуло, не зітруть у пам’яті світлі імена тих, хто приніс на нашу землю мир.

Чим далі відсувається від нас минуле, тим дорожчі є для всіх нас сьогоднішні ветерани – живе втілення подвигу, якому немає рівних у світі

Друга світова війна. Здається, ми знаємо про неї багато з книг, фільмів, але все це якось далеко від нас і уявити все те, що відбувалося в ті страшні роки в тилу і на фронті дуже важко. І тільки, знайомлячись з історією життя близьких тобі людей, ці події стають ближче, зрозуміліше, їх починаєш приймати серцем і переживати.

70 років назад відгриміли залпи війни. І як добре, що є такі поняття, як пам’ять, історія, які зберігають все те, що відбувалося в минулому,бо без минулого нема сьогодення і майбутнього. Немає такої української сім’ї і, в якій би хтось не був учасником Другої світової війни.

Ті важкі часи, які згадують наші дідусі та бабусі, ніколи не викреслити з пам’яті, ніколи не забути. Спливають роки, відлітають у вічність, а спогади кожного разу, немов гармати, що розриваються під час вибуху, такі сильні, і так хвилюють душу і серце, ніби відлуння із глибини віків. А тому 11 клас Андріївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1 присвятив свій останній навчальний рік проекту «Голосні і тихі мемуари про війну розкажуть нам родини…»

У моєї однокласниці Булан Насті прадідусь Коваленко Іван Федорович - учасник Великої Вітчизняної війни. Вже в 1939 році приймав участь у військових діях в Монголії на Халхін-Голі. А потім воював на фронтах Другої світової війни. Дуже багато втратив друзів на фронті. Дійшов до Берліну і у 1946 році повернувся до рідної Батьківщини. За роки Великої Вітчизняної війни був нагороджений 12 медалями, після війни отримав ще 7 медалей вже за трудові подвиги. Прабабуся Коваленко (Федченко) Анастасія Федорівна теж учасниця Другої світової війни. В роки війни працювала на Балаклійському воєнному заводі. Мала багато нагород. Дні, місяці, роки вона чекала свого чоловіка з війни, і він повернувся…

У іншої моєї однокласниці Валкової Юлії прадідуся Петрова Василя Максимовича у 1939 році мобілізували на Фінську війну. Повернувся, але в 1943 році знов пішов на фронт: мінував дороги, мости, робив переправи. Пройшов війною аж до Берліну. А жінка Василя Максимовича в роки війни готувала їсти і носила в ліс партизанам.

Другий прадідусь Юлії Валковий Павло Захарович війну зустрів 15- річним юнаком. В 18 років пішов на фронт. Пробув на війні 3 місяці, за які встиг дійти до Берліну. Після війни 6 років служив в лавах Радянської армії на території Німеччини артилеристом. За гарну самовіддану службу отримав звання молодшого сержанта та був нагороджений медалями. В кінці строку служби його також нагородили армійським іменним біноклем та рушницею «Зілмер». Бінокль як реліквія і спогади про прадіда залишилися до сих пір у родині.

У нашого мера шкільного міста Щербак Катерини прадідусь Щербак О.І. теж ветеран Великої Вітчизняної. Учасник Фінської війни, продовжив далі воювати проти німецько-фашистських загарбників. Звільняв міста Лозову, Балаклію, Ізюм, Харків та інші. Під час Великої Вітчизняної війни був розвідником. За виконанні ним завдання отримав багато нагород.

Мій дідусь Сурін Станіслав Олексійович є дитиною війни. Народився він в липні 1944 року в Росії, в селі Архангельське Орловської області. Його батько Сурін Олексій Пилипович, мій прадідусь, до війни працював головою колгоспу, дуже любив землю, говорив: «Чорна земля, та білий хліб родить». І хліб ростив, і фермою керував, працюючи від зорі до зорі, проявивши трудову звитягу в тилу. Та війна постійно вимагала поповнення в людських резервах. Надійшла черга і до мого прадідуся Олексія Пилиповича.

В червні 1944 року у тридцяти чотирьохрічному віці він пішов на фронт. Пройшовши відповідну підготовку, прийнявши присягу, став командиром стрілецького взводу. Брав участь у боях за Вінницю. В одному з боїв був смертельно поранений. Мій прадідусь віддав своє життя за свободу і незалежність нашої Батьківщини і знайшов вічний спокій на Вінницькій землі, так і не дізнавшись про народження третього, наймолодшого сина, мого дідуся,який знає свого тата лише з фотокартки та розповіді мами, моєї прабабусі Олени Єгорівни. На її долю випали важкі випробування: втрата годувальника, трьох синів треба якось підняти на ноги, але вона не впала духом.

Діти війни також рано подорослішали, від почуття відповідальності за себе і свою родину…

Ми дуже пишаємося своїми рідними. Вони, не дивлячись ні на що, йшли вперед, йшли до перемоги. Завдячуючи їм та іншим ветеранам, ми живемо під мирним небом, але чим далі йде відлік часу, тим гостріше ми відчуваємо біль за тих, хто не повернувся з полів битви, хто здобув для нас перемогу ціною власного життя.

70 років минуло з часу закінчення тієї страшної війни, на якій загинули десятки мільйонів людей. Все менше і менше залишається в живих тих, хто наближав Велику Перемогу зі зброєю в руках або в тилу, працюючи на заводах, фабриках, в колгоспах і радгоспах.

Історія має чогось навчати. А історія наших родин навчила нас з повагою ставитися поважати одне одного і жити в мирі та злагоді. Ми стали мудрішими. Що ми можемо зробити для тих,кому ми завдячуємо своїм життям? Держава повинна забезпечити їм безбідну старість, а наше завдання з пошаною і повагою ставитись до них, допомагати і пам'ятати про їх подвиг трудовий і ратний. Вдячна пам'ять нащадків - це те, що дійсно вони заслужили! Адже людина жива, поки про неї пам'ятають.

ЙОГО ІМ’ЯМ НАЗВАНА ВУЛИЦЯ
Суркова Анастасія,

учениця 7-Б класу Великобурлуцької загальноосвітньої школи I-III ступенів

Великобурлуцької районної ради Харківської області



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал