Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка28/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   39

ЛЕГЕНДА МОЄЇ РОДИНИ
Облогіна Поліна,

учениця 8 класу, вихованка гуртка «Географи-краєзнавці»

Харківського Палацу дитячої та юнацької творчості

Харківської міської ради Харківської області

Керівник Облогіна Г.В., керівник гуртка
Хочу розповісти про легенду нашої родини - Ольгу Іванівну Зміївську. Це рідна сестра моєї прабабусі. Вона не мала своїх дітей, тому моя бабуся Надя була їй за доньку,а моя мама - за онуку. Та й мені пощастило з нею спілкуватися.

А легендою її назвали тому, що пройшла всю Велику Вітчизняну війну з самого початку й до кінця.

Народилася Ольга Іванівна Зміївська сьомого червня 1915 року у місті Богодухів Харківської області. Закінчила семирічку, працювала на підстанції і навчалася на фельдшерських курсах. Тоді ж познайомилася із чудовим хлопцем, офіцером Іваном Порфирійовичем Рикловим, невдовзі вийшла за нього заміж.

… 22 червня 1941 року, неділя. Вихідний день, неділя. Вранці щаслива і юна Оля з подругою, яка була теж дружиною військовослужбовця, поїхали до столиці прикупити своїм чоловікам чогось смачненького. Але там їх наздогнала страшна новина – фашисти напали на Радянський союз. Коли дівчата повернулися до військової частини, то своїх чоловіків вже вдома не застали, адже командування їх відправило на сховатися до лісу. Через деякий час частину відправили на передову, а жінок до м.Богодухова Харківської області у шпиталь. Так зі своїм коханим Ольга більше ніколи й не побачилася – через кілька місяців він загинув під Смоленськом.

За фахом Ольга Іванівна була фельдшером. Тому відразу повернулась до Харкова працювати у військовому шпиталі. А коли цей заклад евакуювали на схід, вона стала супроводжувати санітарні ешелони, які возили поранених із передової в тил на лікування. Скільки смертей, сліз і горя побачила Ольга! І одного разу дівчина залишилася на передовій. Це був Волховський фронт. Скількох поранених вона врятувала, виносячи їх під вогнем противника, скільки разів сама була на волосинці від смерті! Але кожного разу, коли ворожа куля повинна була душа її Івана?

Навіки запам’яталася участь у прориві блокади Ленінграда і очі тих, хто, якимось дивом переживши страшні місяці голоду, зустрічав визволителів. Всю війну Ольга рятувала солдатів, виносила їх з поля бою, а тут… Очі схожих на старих дітей… Це неможливо забути ніколи.

Молода , вродлива лейтенант медичної служби завжди казала правду в обличчя, що не завжди подобалося командирам. Після одного з таких випадків Ольга Іванівна була відправлена в окрему бригаду морської піхоти, де була командиром санітарного відділу. Так вона дійшла до Польщі, там же була важко поранена.

Осколки німецької міни, яка розірвалася поряд, потрапили їй у груди, ноги. Один з осколків застряг у легенях біля самого серця, його вона носила все життя . Поранення і контузія були такі важкі, що у медсанчастині вирішили, що її поранення несумісні із життям. Тіло відправили до моргу, бо вирішили, що дівчина уже померла! Через кілька годин вона отямилась і почала стогнати. Охоронець почув це і покликав лікарів. Так її врятували. Поки вона одужувала, війська дійшли до Берліна. Але на цьому війна для Ольги Іванівни не закінчилась. Її повинні були списати, але поки вона одужувала померла мати, у батька інша родина, чоловік загинув і випросила призначення на Далекий Схід. Там брала участь у боях за Порт-Артур.

Війна війною,але й серед бою продовжує життя, а життя – це любов. Свою другу половинку, моряк Петра Єгоровича Величка, вона зустріла в останні дні війни на Далекому Сході.

Після демобілізації разом приїхали жити до міста Волгоград(Сталінград). Там деякий час їхнім домом була баржа, якою керував Петро Єгорович. Потім вони побудували маленький будиночок.

Надивившись за роки війни на поранених, скалічених та померлих, Ольга Іванівна не стала працювати за фахом, але все життя віддала медицині. Вона працювала у Волгоградському медичному інституті в машинному бюро. Багато медичних праць: кандидатських та докторських дисертацій, статей та досліджень – було надруковано її руками. Ще вона була активним діячем ветеранського руху.

Була нагороджена Орденом Красної Зірки, Орденом Вітчизняної війни І ступеню, медаллю Нахімова, медаллю «За оборону Ленинграда», медаллю «За оборону СоветскогоЗаполярья», медаллю «За перемогу над Німеччиною» медаллю «За победу над Японией» та іншими.

Померла моя прабабуся 27 травня 2010 року, не доживши місяця до свого 95-річчя. Похована вона у місті Волгоград поруч зі своїм чоловіком.

А ще залишилась про Ольгу Іванівну пам’ять не тільки серед родичів, а і серед тих, кому вона подарувала життя, винісши їх із поля бою.

У Ольги Іванівни була велика родина – чотири брати і сестра (моя прабабуся). Найстарший Микола дійшов до Подздаму, Дмитро був у полоні, Поліна працювала в перші дні війни у шпиталі, захворіла на малярію і тому залишилася в окупованому Богодухові, а наймолодший Григорій геройськи загинув під Кенегзбергом(Калінінград).

Я пишаюсь тим, що у мене є така родина.


Лихота Катерина Прокопівна
Олійник Анна,

 учениця 6 класу Золочівської гімназії №1

Золочівської районної державної адміністрації

Керівник: Клюс В.А., вчитель історії

Лихота Катерина Прокопівна народилася 27 листопада 1924 року у мальовничому селі Мала Писарівка у великій сім’ї, що складалась з батька, матері та п’ятьох дітей – одного хлопчика та чотирьох дівчаток. Сім’я була середнього достатку. Жили дружно. Один до одного відносилися з любов’ю і повагою. Батько Прокіп працював лісником, а мати Єлизавета доглядала за дітьми та поралася по господарству.

Катерина росла кмітливою, дотепною і доброю дитиною, дуже мріяла стати лікарем. Коли виповнилося вісім років пішла навчатися до школи. Вчилася на пʾятірки. По закінченню сьомого класу у 1939 році вступила до Богодухівського медичного училища на фельдшерсько-акушерське відділення. У 1941 році отримала посвідчення про медичну освіту. пройшовши прискорений курс навчання, бо на той час війна крокувала по Україні і німці от-от мали окупувати рідне село.

У жовтні 1941 року Мала Писарівка була окупована фашистами. Катерина перебувала вдома або у сестри Люби, яка жила неподалік від батьків. У неї вона няньчила дітей. Саме перед війною народилася племінниця Лідочка. Так тривало до весни 1943 року. Під час окупації молодь забирали на роботи до Німеччини, але довгий час Каті вдавалося уникнути відправлення. Та одного разу у село приїхав спецзагін, влаштував облаву, в результаті якої вона разом з подругою Марією потрапила до Німеччини на примусові роботи.

Невеличке містечко Берінгем. Саме до нього потрапили дівчата після довгого переїзду. Жили в бараках, працювали на фабриці, де шили військовий одяг. Було важко, холодно і голодно. Після робочої неділі всім дозволяли ще працювати на місцевих хазяїв, щоб заробити їжу. Катерині пощастило. Вона потрапила до простих, добрих людей, які не гнобили і не нарікали, що є українкою, бо була дуже працьовитою. Так тривало до весни 1945 року.

Йшов час. Радянські війська вели запеклі бої вже на території фашистської Німеччини. Всі, хто перебував у полоні, прислухалися до новин, що просочувалися на територію фабрики. І ось настала довгождана мить. Військові частини регулярної армії підійшли і до їхнього містечка. Відбулося визволення. Радості радянських людей не було меж! Через деякий час всім робочим дозволили виїжджати до України та інші республіки СРСР у свої населені пункти. Добиралися товарними поїздами. Важко, ніяких умов для пасажирів, але радість повернення на Батьківщину пересилила усі негаразди.

Влітку 1945 року Катерина разом з Марією та іншими подругами повернулися до рідних домівок. Закінчилося перебування у лігві ворога…

Вдома у родині рідних людей Катя гостювала недовго. Восени цього ж року прийшла працювати у Золочівську районну лікарню медичною сестрою, в якості якої пропрацювала два роки. У 1947 році, тобто через два роки, її перевели у пологове відділення акушеркою. Там вона проробила до вересня місяця 1984 року, віддавши медицині 39 років свого життя. Із загального стажу роботи – 37 з них відповідальна робота акушерки. Її любили і поважали колеги і породілля, бо вона мала добру вдачу, чуйне ставлення до людей. Користувалася повагою адміністрації, бо була гарним спеціалістом . Мала нагороди і грамоти, неодноразово її фото висіло на районній дошці Пошани.

У 1950 році Катерина Прокопівна зустріла юнака Дмитра, з яким одружилася. Чоловік був Інвалідом Великої Вітчизняної війни 1-ї групи, а згодом – 2-ї групи. У сім’ї народилося дві дівчинки – Людмила та Тетяна, які вивчилися, створили свої родини і подарували їм онуків: Оленку, Романа та маленьку Катюшу.

Катерина Прокопівна була доброю і веселою жінкою, вданою до роботи. Мала хоббі – майстерно в’язала крючком і вишивала. ЇЇ вироби збереглися й по сьогодні. На протязі всього життя вона не розірвала зв’язок зі своїми подругами по фабриці. Спілкувалася з ними до останніх хвилин свого життя, особливо, з найкращою подругою Марією, яка, навіть, була поруч в останній день її життя.

Разом подружжя прожили 42 роки. Та тяжка хвороба не дала сил ще пожити. У 1992 році люблячої жінки, гарної матусі і бабусі не стало.


ВСЯ ІСТОРІЯ – ЦЕ ІСТОРІЯ НАШИХ ПРЕДКІВ
Пишняк Ілля,

учень 10-го класу КЗ «Обласної спеціалізованої

школи-інтернату II-III ступенів «Обдарованість» Харківської обласної ради»

Керівник Бабай Л.В., методист Дворічанського ЦДЮТ


Якщо ми не забудемо

наших дідів, їх будуть

пам'ятати наші онуки.

Немає невідомих солдатів,

не повинно бути невідомих дідів –

вони теж солдати Людства.
Кажуть, що з роками притупляється біль серця. Ні, не притупляється. Це – як дерево взимку – наче й неживе воно, але приходить весна – і знову оживає. Війна пройшла крізь життя, немов розпечене залізо. Є події, над якими не має влади час.

Ось розповідь мого діда Миколи Терентійовича Пишняка незадовго до його смерті.

«Народився і виріс я в багатодітній сім'ї, в мене було три брати. Жили бідно. А виховували нас наші батьки жити і працювати по-чесному, у праці хліборобській. Ледь піднялися на ноги – одному коні, другому – воли. Аби працювали та допомагали великій білоруській сім'ї. Все було б добре. Я теж вже мав свою батьківщину. Та війна у 1941-му перервала нашу мирну працю. Двоє старших братів, Карп і Костя, пішли бити ворога. (На жаль, Карп не повернувся з війни – вічна слава героям). Нам же меншим наказали дбати про батьків, про свою родину, про своє село. Та не так сталося, як гадалося. Тільки відгриміли перші бої (тоді, на початку війни, фронт швидко просувався на схід), мені з меншим братом довелося багато чого пережити. То тепер говорять, що просто була війна. Та і все. А хіба можна забути ті страшні вибухи та завивання снарядів, дріб кулеметів, особливо ворожих?! Бо саме вони приносили біль, горе і страх. Та і люди були різні. Знайшлись і у нас в селі німецькі прихвосні, які заради свого спокою продали наше село, сповістили в німецьку комендатуру про те, що в лісах наших організовується партизанський загін.

Я, чесно кажучи, тоді ще не знав про це. А довідався лише згодом, коли село запалало у вогні. А село було чималеньке, десь дворів під сто. Стало ясно, що німці – це не просто фашисти, це іроди і нелюди. Багато тоді дорослих чоловіків і жінок пішли в білоруські ліси. Аби зберегти своє життя, життя своїх дітей та помститись отим нелюдам.

Трохи згодом по вулицях, чи як тепер їх назвати після суцільної пожежі, пішла чутка, що в село партизани прийдуть. Зібрались люди біля церкви, яка дивом вціліла, й розповіли, що діється у світі білому. І я тоді вирішив: «Піду в партизани». Тоді було мені ледь вісімнадцять.

В партизани мене прийняли, як у свою сім'ю. Але перед цим все одно перевірили. У наш загін, який очолив перший секретар обкому, полковник Андрій Васильович Берма, просто так людей не брали. Обов'язково повинен хтось поручитися за тебе. Мене добре всі в селі знали, то прийняли без вагань.

І почалось партизанське життя. Наш загін мав кілька окремих груп: розвідка, диверсійна група, група зв'язківців, група забезпечення продовольством. В перші роки окупації, коли нашій армії було важко, коли країна ще не мала достатньої зброї, продовольства, одягу, головним завдання нашим було забезпечувати цим, особливо продовольством, регулярні частини армії. Тут слід сказати, що така заготівля, звичайно, в основному організовувалася за рахунок власних господарств селян. І люди це розуміли. Навіть нам допомагали. Здавали нам м'ясо, худобу, ділилися запасами зерна чи борошна, овочів тощо. Все це було на добровільних засадах. Правда, доводилося окремих «розумників», як мовиться, ставити на місце, але це були поодинокі випадки. Про них я не хочу і згадувати.

Всі дорослі були одержимі думкою: як швидше вигнати ворога та розпочати наново нормально жити. Не подумайте, що ми тільки те і робили, що заготовляли продукти. Згодом підривали поїзди, карали зрадників. Поїзди підривали з військовою технікою. Але найретельніше планували підрив поїздів, які вивозили наш ліс до Німеччини. Ліс – це ж «білоруське золото». Хто б його віддавав за так?

А от німецьких посіпак і зрадників, які вислужувалися перед їх фюрером, ми били нещадно. Бо вони дуже багато нам зла принесли. Це ж по їх вказівці село наше спалили, це ж вони смертельно поранили командира партизанського з'єднання, генерала. Це ж вони розстрілювали наших односельчан, просто людей, які до них не приєднувалися. Це вони носили фашистські шинелі, картузи з фашистською емблемою, били людей і відбирали все до останнього.

Одного разу напали і на наш продовольчий обоз. Навкруги болото, густий ліс, а попереду ця зграя. Кричать, стріляють. Значить, лякають нас. Було нас тоді чоловік зо тридцять, а їх – не порахувати. Все одно не віддали людську допомогу їм до рук, відбилися, перебили їх, гадів. А самі нашими доріжками приїхали в табір.

Після нахабного вбивства ними нашого генерала, ми таки дали їм прочухана. Розбили ми ту фашистську банду і викреслили з пам'яті їх імена. Бо вони продали і нас, і нашу країну.

Для мене війна закінчилася відразу після визволення України та Білорусії. Вийшовши з лісів, ми розділились. Частина партизанів влилася до наших регулярних військових частин. Частина, під командуванням Сидора Ковпака, теж на фронт. А кілька чоловік, які найкраще знали людей та свій край, були залишені в органах міліції. Тут теж була робота. І було її чимало. Порядок наводити було скрізь потрібно. Мене призвали до органів внутрішніх справ. Тобто став я міліціонером…»

Про те, що Микола Терентійович був героїчним партизаном, говорять його численні нагороди, в тому числі Орден «Великої Вітчизняної війни», медаль «За відвагу», медаль «Партизану України» та ще 16 ратних і трудових відзнак.

Ще додам, що мій дід Микола Терентійович старанно і плідно працював до кінця трудового віку. До військових відзнак додав ряд трудових нагород за відмінну працю. Тому і радів, коли до нього приходили і запитували про його життя. Було йому що розповісти, було чим поділитися.




ГЕРОЙ, КОТОРОГО МЫ ДОЛЖНЫ ПОМНИТЬ И ЗНАТЬ
Поколодный Владимир,

ученик 5-А класса Харьковской гимназии №39, воспитанник кружка юных туристов

Центра детского и юношеского творчества № 2

Харьковского городского совета Харьковской области

Руководитель: Попов Н.М., руководитель кружка юных туристов, директор Центра детского и юношеского творчества № 2 Харьковского городского совета Харьковской области
Я живу на Баварии, - есть такой район в городе Харькове, точнее в Липовой Роще. Каждый день по пути в школу и домой прохожу небольшой дом с ухоженным садом. Как- то прогуливаясь с дедушкой, я узнал, что в этом доме жил Герой Советского Союза Петр Петрович Дзюба – прославленный летчик, «украинский Маресьев», как его часто называли и очень захотелось узнать больше об этом «настоящем» человеке.

- Деда, расскажи!

- А давай-ка внучек узнаем все о жизни Петра Петровича, познакомимся с его родными, они и сейчас живут здесь, с историческими материалами, документами, которые сохранились в семье и в архивах – проведем поиск. Идет?

- Идет!


И мы узнали, что Петр Петрович Дзюба родился в 1915 году в селе Константиновка Донецкой области в большой семье – мама, папа, четыре брата и сестра. Окончил индустриально - химический техникум в городе Славянск. В 1931 году семья переехала в Харьков и Петр Петрович работал в железнодорожных мастерских на станции Залютино-Харьков. В 1935 году комитет комсомола направляет его в Харьковский областной аэроклуб. Так решилась его судьба, сбылась детская и юношеская мечта. Пётр Петрович старательно овладевал знаниями и в 1936 году по путёвке Осоавиахима был направлен в Ульяновскую школу лётчиков - инструкторов, а потом учился в школе лётчиков истребительной авиации. С 1937 года в рядах Красной Армии. В 1939 году окончил Одесскую военную авиационную школу лётчиков. Уже тогда проявлялся его профессионализм и настойчивый характер и бесстрашный дух будущего истребителя.

С 1941 года находится на службе 2-го истребительного полка под Киевом. В первый день Великой Отечественной Войны адъютант эскадрильи лейтенант П. П. Дзюба дежурил по авиационному гарнизону и по тревоге поднял в воздух первое звено, поставив истребителям задачу: сбивать вражеских бомбардировщиков. Через некоторое время в воздух вместе с двумя И-16 поднялся и сам. В этот день он открыл свой боевой счёт - сбил в составе группы 2 "Юнкерса".

Сначала лейтенант П. П. Дзюба воевал на И-16, позднее пересел на ЛаГГ-3. В первые же дни боёв он сбил вражеский истребитель Мессершмидт-109, пилот которого был взят в плен. Это был один из первых захваченных немецких лётчиков. Вот как описывал этот день в своей книге "25 фронтовых тетрадей" В. Дружинин:

"Молодой лётчик - истребитель Пётр Дзюба вступил в первый бой с немецкими "Юнкерсами". Синь небес прошили огненные трассы. А через несколько дней пулемётной очередью он перебил мотор фашистского "Мессера". Лётчик выбросился на парашюте и попал в плен.

Победитель и побеждённый встретились, но уже не в воздухе, а на земле. Рассматривая немецкого лётчика, Пётр Дзюба сказал:

- Откровенно говоря, я не ждал второй встречи. За что воюете, "коллега" ?

- За победу немецкого оружия, - высокомерно заявил фашист. Через переводчика задал встречный вопрос:

- А во имя чего вы бьётесь так безрассудно ?

- За землю, на которой нас мать родила..."

И он всю войну продолжал храбро сражаться на фронтах Родины.

Только при обороне Киева Пётр Дзюба совершил более 150 боевых вылетов. "Бить и бить фашистских захватчиков, сколько бы их ни появилось", - говорил он товарищам. И наши лётчики сражались с врагом насмерть.

Лето 1942 года. Белый Колодезь. Сюда, на аэродром, Пётр Дзюба за короткое время дважды сажал после тяжёлых боев свои пылающие машины. Рискуя жизнью, спасал самолёты.

- Нашего Петра ни свинец, ни огонь не берёт. Уже 10 фашистов сбил, а сам только почернел, - шутили боевые друзья.

- Везёт ! - в ответ весело говорил Дзюба.

Очередной боевой вылет. Советские истребители взяли курс на Харьков. Внизу уже проплывали дома Старого Салтова. Неожиданно появились вражеские самолёты. Завязался жестокий бой. Позже, уже в госпитале, Пётр Дзюба рассказывал:

- Был сбит и тяжело ранен в районе Салтова. Знал, разбит мотор, повреждено правое крыло. Решил идти на посадку. Деваться некуда - врезался в берег реки приблизительно на посадочной скорости. И лишь косой удар спас меня, машина разбилась.

После госпиталя для Петра Дзюбы снова начались тяжёлые фронтовые будни. Пересев на Як-1 он сражался в небе Сталинграда, Севастополя, Ростова, Донбасса.

В августе 1943 года Пётр Дзюба вступил в неравный бой с 12 вражескими самолётами и, победив, показал, на что способны советские лётчики.

Родина высоко оценила подвиги воздушного бойца. Указом Президиума Верховного Совета Союза ССР от 1 ноября 1943 года за образцовое выполнение боевых заданий командования на фронте борьбы с немецко - фашистскими захватчиками и проявленные при этом мужество и героизм Гвардии капитану Дзюбе Петру Петровичу присвоено звание Героя Советского Союза с вручением ордена Ленина и медали "Золотая Звезда" ( № 1271 ).

Воздушные пути героя прошли по разным широтам и меридианам войны: Никополь, Николаев, Сиваш, Перекоп, Севастополь. Счет побед рос.

8 мая 1944 года в очередном бою под Севастополем фашистский снаряд попал в самолёт. Загорелась кабина, около земли взорвались бензобаки. Обгорелого и искалеченного лётчика еле вытащили из-под обломков. Но сердце его билось наперекор всем смертям.

Нескончаемо долго тянулись дни в авиагоспитале. Петр Петрович учился ходить на протезе - жизнь Дзюбе врачам спасти удалось, но одну ногу он потерял. Все это время он думал только об одном: сможет ли летать ? Напряжённые тренировки, громаднейшие усилия над собой, забота врачей и желание бить врага сделали невозможное - он вновь стал в боевой строй и продолжал летать с одной ногой.

За годы войны Гвардии майор П. П. Дзюба совершил более 430 боевых вылетов, провёл 96 воздушных боёв, сбил 22 самолёта врага лично и 16 - в группе с товарищами. Награжден орденами:

- орден Ленина;

- Золотая Звезда Героя Советского Союза

- Дважды орденом боевого Красного Знамени

- Орден Александра Невского и др.

Из армии уволился в 1946 году Петр Петрович вернулся в Харьков и поселился в своем доме на Баварии. Его деятельный характер и жизненная энергия не позволили ему «сидеть дома» на пенсии и он стал работать на заводе «Строймаш» заместителем директора, а в последствии возглавил спецчасть в Харьковском авиационном институте. Петр Петрович уважаемый человек, местные жители доверяли ему – он депутат городского совета двух созывов, ведет обширную общественную деятельность - частый гость в школах, проводит встречи в родном авиаклубе в Коротыче.

В феврале 1965 года Пер Петрович после тяжелой болезни ушел из жизни. В память об этом человеке названа одна из улиц города – проспект Дзюбы. Также на протяжении последних десяти лет ЦДЮТ № 2 проводит открытые соревнования Октябрьского района по технике пешеходного туризма в закрытых помещениях посвященные памяти Героя Советского Союза Петра Петровича Дзюбы.
ДВІ ДОЛІ
Попович Анастасія,

учениця 7-го класу Токарівської ЗОШ I-II ступенів

Дворічанської районної ради

Керівник: Мешкова О.Б., директор Токарівського сільського

Будинку культури
В селі Токарівка Дворічанського району проживає дуже цікава людина, колишня вчителька місцевої школи, Лебединська Анастасія Григорівна. Вона народилась 14 листопада 1928 року, пам'ятає багато подій з життя нашого краю, тому зустрічі з нею проходять завжди незабутньо.

Мені хочеться переповісти її спогади про Велику Вітчизняну війну. Розповідь цю записано на відеокамеру, тому я маю можливість дослівно передати їх від її імені.

«В 1933 році мій батько пішов з життя, а невдовзі і мати, тому на початок війни я залишилась сиротою. Проживала я у своєї тьоті в с. Токарівка, в неї теж чоловік та син загинули на війні. Так ми і жили – дві сироти. На початку війни мені виповнилось 13 років, я ще навчалась у школі.

На шкільних канікулах всі діти обов’язково працювали в колгоспі. Головою колгоспу був під час війни Федір Андрійович Ковальов. Робота була дуже тяжка. Я набирала відрами воду у велику бочку із ставка і возила її кіньми в поле. Чоловіків в селі не було, всі були на фронті, тому всі роботи виконували жінки та діти. Ще до війни в нас було 3 жінки-трактористки – Михайлівська Ліза, Федорівна та Мартинівна (повністю прізвища я уже не пам'ятаю). Так вони й залишилися працювати на тракторах. Сіяли, бувало, і коровами. А як врожай збирати, то доводилось і мені допомагати косити з хлопцями. Хлопці були теж молоді, їм було по 15-16 років. Два хлопці сидять на косарці, один косить, а другий скидає. А коней нікому було поганяти. Тоді хлопці і попросили мене допомогти. Вони мене підсаджували на коня. А сідла не було, тому замість нього підкладали якусь одежу.

Також доводилось працювати в дитячих яслах. Там знаходились діти жінок, які працювали в полі. Деякі були ще дуже маленькі і їх треба було годувати грудним молоком. Мені прив’язували на спину дитину, я йшла у поле з нею. Там мати її годувала і я несла її назад до ясел.

Працювала під час війни там, куди посилали. У полі жінки в’язали снопи, складали їх у копи, а потім перевозили їх і складали у скирту. Я теж скирдувала вилами сіно. Та, бувало, так за день наробишся, що ввечері живіт дуже болів.

Бачила і фашистів. Вони проходили по селу, два зайшли до нас у двір, на них були сорочки мишачого кольору. У нас була корова і вони попросили молока: «Матко, млєко!». Тьотя здоїла корову і подає німцю молоко в цеберці, але туди попала муха. А він показує, що не візьме такого молока. Тоді німець каже: «Яйка». Ми дали їм з десяток яєць і вони пішли. В основному німці розташувалися на станції Дворічна, а у нас були місцеві поліцаї – Терешківський Михайло і Мосійчук Михайло, але вони були не дуже злі. А звір був поліцай Коріньок. Якось ми з дівчатами пішли у поле нарвати цукрових буряків, щоб було хоч щось поїсти. Нас помітив Коріньок, він почав у нас стріляти і лаяти, лякав нас дуже сильно.

Також бачила і радянських воїнів. Влітку 1942 р. вони відступали і проходили через наше село. Їх було багато. Вони переночували в нашому селі, ночували також і в нашій хаті. Моя тьотя прала їм сорочки, годувала їх. А на другий день вони пішли в сторону с. Іванівка. Солдати замаскували свою техніку гілками, люди допомагали їм у цьому, підносили гілки дерев. А потім пішли, вся дорога була зайнята солдатами. Ми їх проводжали і бачили, як прилетів літак. Він пролетів в сторону с. Добролюбівка і скинув на поле 6 бомб. Пізніше, коли я робила на цьому полі, я бачила там воронки від цих снарядів.

Після цього пройшли німці по Валуйському шляху в сторону м. Валуйки, йшли біля с. Мечніково їхні танки. Так розповідали в селі. В мого чоловіка Василя Григоровича був друг з с. Жовтневого – Площенко Василь Григорович. Він йому розповідав, що коли наші війська відступали, то він був серед них і пам’ятає, що недалеко від с. Іванівка був бій і в тому бою загинув один радянський солдат. Цього солдата так і похоронили там, біля Іванівки».

Під час розмови Анастасія Григорівна часто згадувала свого чоловіка – Василя Григоровича. Він зробив дуже багато для села, був завзятим місцевим краєзнавцем, зібрав і написав історію сіл Токарівської сільської ради – с. Токарівки, с. Добролюбівки, с. Мечніково, с. Петрівського. Він працював учителем в Токарівській школі, довгий час очолював Токарівську ветеранську організацію, був дуже цікавим співрозмовником. Спогади Василя Григоровича про війну також записані зі слів Анастасії Григорівни:

«В 1941 році Лебединський Василь Григорович закінчив 10 класів і його забрали в армію, коли йому ще не виповнилось 18 років, день народження у нього в жовтні. Під Орлом його тяжко поранили під час бою. Німці наступали і один з них вистрелив йому в голову, але влучив у каску. Каску розбило, голову поранило. Товариші його перев’язали і залишили в житі на нейтральній смузі, а самі терміново відступали. П'ять днів він повз по житу в сторону наших військ. Повз ночами. Було спекотно, дуже хотілося пити, в голові паморочилось, він часто непритомнів. На ньому була спідня сорочка, документи він закопав там у ямці. На п’яті сутки він доповз до своїх. Вони його перев’язали в медсанбаті і погрузили на кукурузник. В цьому літаку могло сісти тільки два чоловіки, тому внизу був відсік для поранених. Німці погано влучали у цей літак, так як він весь час летів то вверх, то вниз. Потім його пересадили на другий літак і відправили в Середню Азію. Там зробили операцію. Він сильно кричав на операції, тому що вона робилась без наркозу. Але лікар його потім похвалив. Інші бійці питали його, скільки йому років, тому що він став сивий за цей час… Операція на голові була дуже складною, був порушений відділ мозку, який керує рухами, тому він ходив, похитуючись.

А потім все налагодилось. Його відправили до Сибіру. Там він зустрів земляка з Києва, який йому допоміг знайти роботу водієм на хлібопекарні. Там він вже одужав, набрався сил. Потім його перевели завідуючим продуктовим складом. А коли він вже зовсім поправився, то відправили під Москву навчатися на сапера у військове училище. Після закінчення училища він одержує звання «старший лейтенант» і разом з іншими направляється на фронт. У той час німці вже відступали. Їх везли потягом до західних кордонів України. В місті Стрій на потяг напали фашисти, зав’язався бій. Наші відбили атаку. Потім вони попали в Польщу, Чехословаччину. Їх завданням було розмінування мостів, доріг, будинків… А вже згодом він повернувся у рідне село, Токарівку, де ми і зустрілися».

Ось про такі дві долі розповіла мені Лебединська Анастасія Григорівна. Кожен з них, як міг, боронив Вітчизну – хто на фронті, хто в тилу. І тільки завдяки мужності, героїзму, любові до рідного краю таких людей наш народ одержав перемогу у Великій Вітчизняній війні.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал