Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка27/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   39

КАЛЕЙДОСКОП ЛЮДСЬКОЇ ПЕЧАЛІ
Ляшенко Дарина,

учениця 7 класу Куп’янського навчально-виховного комплексу № 2

Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Петренко І.М., вчитель математики


Дана робота – спроба дванадцятирічної дівчинки представити події Великої Вітчизняної війни у досить несподіваному ракурсі. Як у дитячій іграшці – «калейдоскопі» при найменшому обертові з’являються нові візерунки, так і при спілкуванні зі свідками, ознайомленні із сімейними архівами з’являються нові, маловідомі грані однієї із найбільших людських трагедій минулого століття.

Сивочолі жінки й чоловіки у спадок своїм онукам залишили спогади… Хай це були товстезні зошити або кілька рядків про той чи інший день війни. Нехай...! Але вони дають можливість осмислити, усвідомити важливість кожного слова свідків тих подій. Зрозуміти, що історія – це не підручник, а живі свідки та їхнє реальне, а не вигадане і підтасоване життя-картинка.

Хіба може наш сучасник побачити танковий бій очима дитини і порівняти його із весняними жуками? Але хіба точніше скажеш про це?!

Чи багато з нас знають про скромний подвиг матері Величка Володимира Васильовича, котра надала притулок фронтовим артистам і, як звичайна мати, проводжаючи в далекий путь, готує традиційні пиріжки в дорогу?

Кожен епізод калейдоскопу пам’яті додає нові знання з історії нашої Куп'янщини і Батьківщини в цілому.

Історія з життя особистостей – куп'янчан-фронтовиків (інженерів та учителів, робітників і колгоспників) навчають не лише героїчним подвигам, але й звичайній наполегливості, працелюбності, відповідальності за своє життя перед батьками, друзями, перед усіма громадянами своєї Батьківщини – УКРАЇНИ – краю сонця і добра.



У ТІ ДАЛЕКІ Й ТЯЖКІ ЧАСИ

Макух Руслана, Карначова Владислава,

учні 9 класу, члени гуртка «Фольклорно-етнографічне краєзнавство»

Куп’янського навчально-виховного комплексу № 2 Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Мороз Тамара Степанівна,учитель української мови

та літератури, керівник гуртка,учитель вищої категорії
Велика Вітчизняна війна – це героїчна і яскрава, але в той же час кровопролитна і важка сторінка нашої історії. Ця війна названа Великою не тільки з-за воістину великого патріотизму народу, який переміг фашистську Німеччину. Наш народ зміг не тільки протистояти віроломному нападу противника, а я відстояти свою Батьківщину у важкій і нерівній боротьбі проти загарбника . Серед незліченних подвигів, зроблених у Великій Вітчизняній війні, особливе місце займає приклад масової стійкості й терпіння, непереможності духу народу.

Крім того,згадуючи про саму війну,ми часто повертаємося думкою до попередніх поколінь,щоб зрозуміти ситуацію, в якій війна готувалася і була розв`язана.

Велика Вітчизняна війна вже стала для нас історією. Ми дізнаємося про неї з книг,фільмів, фотографій тих років,спогадів людей,якимпощастило дожити до Перемоги. Про неї писали історики і політологи,письменники, учасники й очевидці тих трагічних подій, щоб ми знали,пам`ятали,шанували…

В історії кожного народу є події,про які не можна говорити без завмирання серця. Такою для нас є подія червня 1941року. Чим далі відходять у минуле страшні роки найкривавішої з воєн, тим яскравішою стає заслуга учасників війни 1941-1945 років перед Батьківщиною,перед людством.

І хоча ті страшні роки лихоліття вже давно минули, нам не слід забувати великий подвиг звичайних людей, які вибороли можливість нашого життя. Війна не оминула й мою родину. І сьогодні мені хотілось би розповісти про життя в роки війни мого дідуся, який, як і багато інших чоловіків, був її учасником.

Одного святкового дня,гортаючи сторінки сімейного альбому мого дідуся Кобзаря Якова Прокоповича, 1925 року народження, учасника бойових дій, я звернула увагу на фотографії воєнних років. Коли на уроках історії та літератури нам розповідають про війну, то перед моїми очима з'являються ці фотографії. Мій прадідусь дивиться на них завжди зі сльозами на очах, згадуючи свої молоді роки. А якось я завітала до нього зі своїми друзями, і тоді прадідусь поділився з нами зворушливими спогадами. «Трагічною несподіванкою став для України напад Німеччини у 1941 році. Наш народ не чекав війни. Радів тихому життю, новим горизонтам, що відкривалися перед ним, співав мирних пісень, прославляючи спокій і злагоду. Перші місяці війни наші війська під натиском сил ворога відступали, з болем люди залишали міста і села. Проте, відступаючи, вони знекровлювали ворога, задавали йому тяжких втрат. Стало ясно, розрахунки фашистської Німеччини на «блискавичну» війну зазнали повного краху. Керівництво країни закликало трудящих нещадно бити ворога, який прагнув поневолити наш народ.

Трудящі, не шкодуючи сил, енергії і життя, здійснювали поставлені перед ними завдання. Єдиним гаслом стало-все для перемоги.

19 вересня 1942 року під Сталінградом наші війська пробили оборону противника. Через кілька днів вони з`єдналися в Придонні біля м.Калач.Так була, оточена в Сталінграді, армія Паулюса.Бої тривали довго,поки 2 лютого 1943 року війська генерал-майора Харитонова перейшли кордон біля річки Оскіл і звільнили Тарасівку,31 січня увійшли в Петропавлівку. У боях за Куп`янщину противник мав такі втрати:600 солдат і офіцерів,1600 солдат взято в полон. Були захоплені трофеї:15 танків,23 міномети, 56 кулеметів. Наша армія понесла втрати також,особливо при звільненні с.Сеньково і Біле.У Куп`янську гітлерівські загарбники знаходилися з 24 липня 1942 року по 3 лютого 1943 року- 224 доби . Ці дні були перетворені за чорну ніч нещастя,горя,сліз,насильства та безчинства для населення міста і району.Принесли смерть у сотні сімей.Нині на міському меморіальному цвинтарі поховано 62 чоловіки. Як і весь радянський народ, куп`янчани теж встали на захист Батьківщини. Уже в перші дні на фронт з Куп`янська пішло 6 тисяч людей різного віку. Вони увінчали себе невмирущою славою. Одинадцять з них стали Героями Радянського Союзу».

Щороку в травневі дні ми вшановуємо пам`ять полеглих у боях за рідну землю. Слухаємо спогади свідків тих подій.

Одного разу,підійшовши до пам`ятника загиблим,нам здалося,що ми чуємо стогін катованих. У нашій уяві постали ті,кого більше немає з нами,хто помер у нелюдських муках,але не скорився катам. Ми мовчки поклали квіти до підніжжя пам`ятника і подумки подякували їм,нашим вічним солдатам. Ми будемо завжди пам`ятати тих,хто ніколи не прийде. Їхній подвиг назавжди залишиться в наших серцях.


ДОЛЯ ЛЮДЕЙ ТА СІЛ, ОБПАЛЕНИХ ВІЙНОЮ
Миколенко Анна,

учениця 8 класу Лукашівського навчально-виховного комплексу

(загальноосвітня школа І-ІІ ступенів-дошкільний навчальний заклад)

Красноградської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Бойко Таїса Іванівна, вчитель історії
Невичерпним джерелом патріотичного та морального виховання є історія Великої Вітчизняної війни. Особливо актуальна ця тема в переддень Великої Перемоги. Наш край багатий своїми бойовими, трудовими і народними традиціями. В селі вшановують подвиг народу у Великій Вітчизняній війні. 70-й рік поспіль приходить на нашу землю незабутнє свято Перемоги. Разом з ним повертаються у нашу пам'ять ті, хто не шкодуючи життя свого, здобув її у запеклих, кровопролитних боях з нацизмом. Для наших нащадків свято Перемоги допомагає прилучитися до подвигу дідів та прадідів. У фронтовій дружбі воїнів різних національностей, у єдності фронту і тилу була запорука нашої перемоги.

Чотириста тридцять шість чоловік пішли на фронт з території нашої сільської ради. 232 - загинули. 42 нагороджені високою нагородою: орденом «Красной звезды», медаллю «За відвагу» та іншими нагородами. Наша земля мала честь зростити двох героїв Радянського Союзу: Давидова І.Є. та Нечипоренка М.Г.

До осмислення уроків цієї війни слід підходити особливо серйозно сьогодні – в складних умовах, що відбуваються в Україні. Важливо, щоб з дитячого віку знали правду про війну, про ті випробування, які випали на долю України і українців, а також людей інших національностей, які воювали поряд і полягли в боях саме за нашу місцевість. Про це свідчать відкриття членів історико-краєзнавчого гуртка «Пошук», який працює в Лукашівському НВК. Нещодавно знайдено документи про загибель воїнів Муратова, Тахтаєва, Шамілєва за село Копанки. А також встановлено раніше невідомі імена бійців, які полягли в боях за село Лукашівку. Гуртківці розшукують рідних героїв, які захищали нашу землю, щоб пам'ять про безсмертний подвиг продовжилася в нових поколіннях.

Автор роботи ставить перед собою мету формувати почуття патріотизму, прояву любові до свого народу, самопожертви, відчуття своєї належності до України, усвідомлення спільності власної долі з долею Батьківщини.

Особливо важливо це тоді, коли все проходить через почуття і душі дітей. Тоді дійсно і вони не забудуть, та й іншим забути не дадуть.
ГОРТАЮЧИ РОДИННИЙ АЛЬБОМ

Міхалін Максим, Драконова Олеся, Курячий Богдан,

учні 6-А класу Чугуївської гімназії №5 Чугуївської міської ради Харківської області

Керівники: Оренко Н.В., учитель інформатики, Мантурова О.О., заступник директора з НВР

Кожного року навесні приходить до нас світле і радісне свято - День Перемоги.

У даній роботі ми хочемо розповісти про прадіда Міхаліна Максима - Слепенкова Анатолія Павловича.

Анатолій Павлович народився 30 листопада 1925 року в с. Демидове Локнянського району Великолужської області в родині військового. Хлопцю не вдалося закінчити 10-й клас, бо був призваний до лав Радянської армії. Юнака спочатку направили до Московського піхотного училища, в якому він навчався з лютого по серпень 1943 року. Але закінчити навчання не вдалося. Якось вночі за сигналом тривоги підняли курсантів піхотного училища, відправили на фронт під Харків. Звідси почалася воєнна біографія Анатолія Павловича. Червоноармієць Слепенков у складі 3-го Мото-Стрілкового батальйону 68 Механізованої бригади за два буремні роки пройшов через усю УРСР, форсував Дніпро, воював на Західній Україні.

Одного разу, взимку, переміщуючись разом із танковою колоною в західному напрямку, військові потрапили під обстріл. Анатолія Павловича скинуло вибуховою хвилею з танка, він отримав контузію та пролежав без свідомості довгий час на снігу. Його знайшли та відправили до шпиталю, контузія пройшла, але були відморожені обидві руки. Коли лікар їх оглянув, то наказав ампутувати. Анатолій Павлович не став цього чекати та втік зі шпиталю до свого підрозділу. Там він приховав, що в нього відморожені руки (терпів біль). Товариш порадив звернутися до лікаря, який займався лікуванням обморожених. Анатолій Павлович погодився. У вільний час він заходив до лікаря, виконував усі вказівки і, таким чином, зберіг обидві руки, але до кінця життя страждав: коли руки замерзали, то починали боліти.

Слепенков А.П. нагороджений 10 орденами та медалями, але найдорожчою для нього була медаль «За відвагу» (наказ №4 від 31.01.1944), яку він отримав, коли йому не виповнилося ще 18 років.

1944 рік. Війна ще не закінчилась, але становище на фронті стало спокійнішим. Командування почало направляти молодь до військових училищ. Анатолій Павлович вступив до Казанського танкового училища, яке закінчив уже після Великої Перемоги. З серпня 1945 по жовтень 1946 року служив командиром навчально-танкового полку Московського військового округу.

У 1952 році Слепенков А.П. отримав направлення до танкового полку, який дислокувався в Китаї.

Перед від’їздом до Китаю Анатолій Павлович одружився з вчителькою математики Лідою. Разом вони прожили 48 років. Під час служби в Китаї в родині Слепенкових народилося двоє дітей - Галина та Сергій.

Після Китаю Анатолій Павлович проходив службу в Примор’ї на Сахаліні.

Вже тут йому присвоїли звання «Капітан» і підвищили - він став начальником штабу батальйону.

У липні 1955 року Анатолій Павлович з родиною відбув до наступного місця служби - селища Богуславка, що знаходилось за 40 кілометрів від залізничної станції Гродеково.

У родини Слепенкових була кімната в цегляному будинку на другому поверсі, в якій вони прожили до жовтня 1957 року.

Тоді ж Анатолій Павлович отримав направлення на Сахалін у місто Долинськ. Пробули вони там по серпень 1958 року. Слепенков А.П., як і в Богуславці, був начальником штабу батальйону. У Долинську була вечірня школа, і він вступив до 10 класу, бо дуже прагнув отримати середню освіту.

У серпні 1958 року Анатолія Павловича переводять до обласного міста Південно-Сахалінськ, у штаб армії до відділу кадрів, де він прослужив до вересня 1959 року.

Наприкінці 1960 року Слепенков А.П. разом із родиною прибув до селища Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області. Під час служби Анатолія Павловича в Черкаському Лідія Іллівна вступила до Курського педагогічного інституту, щоб отримати повну педагогічну освіту. Після закінчення працювала вчителем у вечірній школі для військовослужбовців.

У квітні 1964 року Анатолія Павловича з підвищенням на посаді перевели до м. Чугуєва. Тут формувався новий танковий полк. До цього він був начальником штабу батальйону, а в Чугуєві вже командир батальйону. У 1969 році Анатолій Павлович став заступником командира полку зі стройової частини.

8 березня 1969 він вилетів до Єгипту для роботи на посаді радника командира окремої танкової бригади. У цьому надзвичайно складному та відповідальному відрядженні Анатолій Павлович пробув майже 2 роки і, нарешті, повернувся в Малинівський полк на свою колишню посаду.

Закінчив кар’єру військового Слепенков А.П. у м.Чугуєві, маючи військове звання підполковник.

Але, вийшовши на пенсію у лютому 1972 року, Анатолій Павлович не зміг всидіти вдома і продовжив працювати. 8 років був начальником Чугуївської автостанції, потім 6 років – відповідальним секретарем Комісії по боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом при виконкомі.

Помер Слепенков Анатолій Павлович 24 вересня 2000 року.

Анатолій Павлович був надзвичайно скромною та чуйною людиною, готовою в будь-який час прийти на допомогу іншим. Світла пам’ять про цю людину залишиться в серцях його рідних та близьких.


Подорож дорогою життя великої людини
Московкін Микита,

учень 8-Б класу Харківської гімназії №46 імені М.В.Ломоносова

Керівники: Омельченко Л.П, вчитель Харківської гімназії №46 імені М.В.Ломоносова,

Шестопалов Ю.М., Шестопалова І.Ю. методисти Комунального закладу «Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради


27 серпня 1919 року в Херсонській області, в родині землеміра народилася єдина дитина - моя прабабуся Шестопалова Людмила Федорівна. Мій прапрадід, після революції 1917 року роздавав землі селянам, і на честь народження моєї прабабусі мешканці новоутвореного села назвали його - Червона Людмилівка. Це село і досі існує у Великоолександрівському районі Херсонській області.

У ранньому дитинстві Людмила разом з батьками жила в Одесі, там прапрадідусь Шестопалов Федір Митрофанович працював викладачем геодезії у сільгоспінституті, а у 1932 році їх родина переїхала до міста Харкова. Тут Людмила закінчила медичний технікум, у 1936 році вступила до першого Медичного інституту, де познайомилася зі своїм першим чоловіком. Незабаром вони одружилися, народився син. 21 червня 1941 року Людмила, склавши останні іспити та отримавши диплом лікаря, будувала райдужні плани разом з родиною. Але життя внесло свої зміни: наступного дня почалась жорстока і страшна Велика Вітчизняна війна, яка забрала життя її коханого чоловіка, Єфименка Івана Михайловича. Він був військовим лікарем і загинув під Слов'янськом, у лютому 1942 року.

З початком війни прабабуся працювала в медсанчастині Харківського тракторного заводу, але при підході фашистів до міста, її разом з батьками та маленьким сином евакуювалися останнім ешелоном у місто Дербент у Дагестані (тоді це було прифронтове місто). Там її прийняли на роботу в евакогоспіталь. Так почався професійний шлях лікаря-хірурга з великої літери. Майже два роки вона пропрацювала, рятуючи життя бійцям і командирам. Там вона познайомилася з моїм прадідом Анохіним Миколою Олександровичем, колишнім моряком, командиром морської розвідки. Він теж пройшов вже тоді нелегкий шлях. Спочатку захищав Одесу, потім Севастополь, був партизаном у Криму. Після одужання мій прадід знову повернувся на фронт. Але його поранили, і цього разу він попросився до госпіталю, де працювала моя прабабуся. Після лікування, прадід знову прагнув на фронт, але у нього відкрився туберкульоз і заради подальшого життя, прадіда залишили в тилу. Незабаром вони одружилися і після звільнення Криму від окупантів, родина переїхала у село Ускут, нині це село Привітне. Там, прадід був головою сільради, а прабабуся працювала головним лікарем.

Після звільнення Харкова, батьки прабабусі повернулися до рідного міста, а наприкінці війни, переїхали туди мої прабабуся і прадідусь із сином. Війну прабабуся закінчила у званні капітана запасу. 30 травня 1945 року вже у Харкові народився мій дід Юра. Коли дідусеві був 1 рік, прабабуся пішла працювати лікарем-хірургом в 27 клінічну лікарню міста Харкова. Через деякий час вона стала завідуючою хірургічним відділенням цієї лікарні. На цій посаді Людмила Федорівна працювала близько 25 років. На її рахунку більше 40 000 серйозних операцій, врятовані сотні тисяч життів. Прабабуся завжди приходила на допомогу за першим покликом хворої людини, була дуже порядною. За спогадами мого дідуся, дуже часто, коли вона ввечері поверталася додому, то її вже біля дому чекала машина їхати знову на роботу, лікувати тяжкохворого пацієнта. Людмила Федорівна була не тільки хірургом-практиком, але і досвідченим педагогом. Багато років працювала викладачем у першому медичному училищі, на курсах підвищення кваліфікації медичних працівників Міністерства внутрішніх справ. Не раз давала уроки хірургії та була прикладом для декількох поколінь хірургів-практиків. На базі хірургічного відділення лікарні керувала практичними заняттями майбутніх лікарів-інтернів Харківського медичного інституту. Виховала велику кількість майстерних хірургів, видатних людей Харківщини. Так, Світлана Олександрівна Горбунова-Рубан, заступник міського Голови Харкова з питань охорони здоров’я та соціальної політики (з 2010 року), починала свій професійний шлях медика під керівництвом Людмили Федорівни. Прабабуся користувалася великою пошаною і товаришувала з відомими медиками нашого міста, у тому числі директором Харківського Інституту терапії, академіком Малою Любов`ю Трофимівною.

Після реорганізації 27 лікарні, у 67-річному віці прабабуся полишила посаду завідуючою хірургічного відділення і продовжила працювала лікарем-хірургом у 27 поліклініці, а потім у медсанчастині заводу «ФЕД». Віддавши 64 роки свого життя медицині, у 2005 році вийшла на заслужений відпочинок. Завдяки бажанню допомагати людям вона ще кілька років після виходу на пенсію працювала лікарем-волонтером.

Держава не залишила без уваги її заслуги. За участь у Великій Вітчизняній Війні, моя прабабуся була нагороджена орденом «Вітчизняна війна», медалями «За Перемогу над Німеччиною», «20 років (30 років, 40 років, 50 років, 60 років) Перемоги у Великій Вітчизняній Війні», «70 років Збройних Сил СРСР», «Учасник бойовий дій », «Захисник Вітчизни», «Ветеран праці» і ще численними грамотами та дипломами Радянського Союзу.

За особливу професійну майстерність, високу якість роботи, багаторічну сумлінну працю в галузі охорони здоров'я була нагороджена Почесною грамотою Міністерства охорони здоров’я України у 2000 році і медаллю та Почесною грамотою Харківської міської Ради 23 серпня 2010 року.

18 листопада 2013 року, у віці 94 років, перервалося її трудове життя. Проводжаючи у останню дорогу великого лікаря, колеги згадували славний і непростий життєвий шлях Шестопалової Людмили Федорівни і обіцяли довго пам'ятати її яскраву зірку.

Моя прабабуся – взірець для нащадків: її дітей, онуків, правнуків, праправнуків!


ДВА МОЇХ ПРАДІДА
Нерука Олександра,

учениця 7-Б класу Валківського ліцею ім.О.Масельського,

член гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області.

Керівник: ГУБСЬКА Наталія Віталіївна, вчитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ


Обидва мої прадіди родом з Сумщини. Та доля склалася так, що для одного з них Валківщина стала другою Батьківщиною, а діти, онуки і правнуки обох живуть у Валках.

Харитоненко Яким Михайлович - це батько моєї бабусі Олі, і дідусь мого тата, тобто мій прадід. Народився він 9 вересня ще у 1908 році в селі Гаврилова Слобода Середино-Будьського району Сумської області у родині селянина-середняка. Достатку великого в сім'ї не було та на життя родині вистачало. Та й родина, по тих часах, була не великою: Яким і дві сетрички.

В 27 років у 1935 році прадід одружився, тож з війни його чекала вже власна родина. Загалом у Якима Михайловича була дружина і четверо дітей: моя бабуся Оля, дві її сестрички і брат.

На фронт потрапив уже в досить зрілому віці, в діючу армію був призваний в перший місяць після початку війни. Прадід Яким був артилеристом. Потрапляв в оточення. Зміг вийти з нього і повернувся додому на Сумщину, де на той час вже створювався партизанський загін. Яким Михайлович подав заяву на вступ і був прийнятий в загін. Через певний час загін перейшов під командування Сидіра Ковпака.

У складі з'єднання під командуванням Ковпака Харитоненко з Сумщини з боями дійшов до Західної України, де відбулося об'єднання з частинами Радянської армії.

Додому Яким Михайлович повернувся на весні 1945 року. Серед інших нагород прадіда у родині зберігаються Орден Слави ІІ ступеня, Орден Слави ІІІ ступеня, Орден Червоної Зірки, медаль "За відвагу", медаль "Жукова" та медаль "Партизан України".

Двадцять років тому молодша донька (моя бабуся Оля) перевезла своїх тата й маму у Валки. Свого прадіда Якима я ще пам'ятаю, хоча коли 26 серпня 2005 року він помер, я була ще маленька. Похований Я.М.Харитоненко на Рогозовому кладовищі у.Валки.

Другий мій прадід Коваленко Карпо Іванович - це дідусь моєї мами і батько бабусі Каті. Народився він 19 жовтня 1917 року також на Сумщині у Велико-Писарівському районі, в селі міського типу Велика Писарівка в родині селян. Сім'я була великою: дітлахів - п'ять хлопців і двоє дівчаток. Одружився Карпо Іванович ще до війни у 1937 році. Дружина, була старша на 5 років, народила йому аж семеро діточок, серед яких і моя бабуся Катерина.

Коли прадід Карпо йшов на війну, йому вже виповнилося 24 роки. З боями Карпо Коваленко дійшов аж до Варшави, два рази був тяжко поранений. Довгий час змушений був лікуватися. Та і взагалі, наслідки поранень ще довго давалися взнаки. Фронтові шляхи війни прадід долав піхотинцем. Довелось йому повоювати пліч-о-пліч і з партизанами.

Додому, у рідне село, Коваленко повернувся лише весною 1948 року, бо після закінчення війни дослужував строкову.

В родині, як сімейна реліквія і пам'ять про діда-прадіда, зберігалися нагороди Карпа Івановича, серед яких: Орден Слави ІІ ступеня, Орден Слави ІІІ ступеня, Орден Червоної Зірки. Помер Карпо Іванович 24 жовтня 1989 року і був похований на Батьківщині - в с.В.Писарівці Сумскої області. Зрозуміло ж особисто його я не знала, бо народилася вже після його смерті, та це не може бути завадою на шляху моєї гордості за героїчне минуле наших визволителів від фашистської чуми, серед яких були і мої рідні.
МИКОЛА КУЧЕРЕНКО – КОНСТРУКТОР ТАНКА Т-34
Нечаєв Микита,

учень 11 класу Лозівської гімназії, вихованець гуртка «Історики-краєзнавці» Лозівського будинку дитячої та юнацької творчості Лозівської міської ради

Керівник: Шеремет Л.П., керівник гуртка
За підсумками ХХ століття фахівцями різних країн радянський середній танк Т-34 визнаний шедевром світового танкобудування Т-34 створений в кінці 1930-х років, перебував у збройних силах СРСР – Росії з червня 1940 р. по вересень 1997 р. він став наймасовішим танком у світі, перебував на озброєнні в 46 державах і успішно застосовувався в усіх часових поясах і на всіх широтах – від Заполяр’я до Південної Африки. Творцями легендарної бойової машини є Михайло Кошкін, Микола Кучеренко та Олександр Мороз.

Микола Олексійович Кучеренко народився в місті Лозова Харківської області 24 грудня 1907 р. (за новим стилем 6 січня 1908 року).

1 березня 1931 року випускник Харківського експлуатаційнотягового інституту залізничного транспорту був прийнятий на роботу креслеником-конструктором на відомий Харківський паровозоремонтний завод. Цього ж року Микола Кучеренко увійшов до складу засекреченої танкової конструкторської групи цього заводу. У 1934 році він стає заступником начальника конструкторського бюро Афанасія Фірсова конструкторського заводу № 183.

У повоєнний час (1952-1967 рр.) Микола Кучеренко обіймав посаду начальника Головного управління танкового виробництва Міністерства транспортного машинобудування СРСР, яке згодом отримало назву Міністерство оборонної промисловості.

Незаперечна роль танка Т-34 на полях битв Другової світової війни. Відомо, що в 1941 році на третій день війни з Радянським Союзом імперському канцлеру Німеччини було повідомлено про двох захоплених танках: важкого КВ і середнього Т-34. Гітлер в шоці: ніхто у військовому керівництві рейху не знав про існування цих танків. «Якби мені було відомо про такі танки у росіян, можливо, я не почав би цю війну», - заявив фюрер своїм генералам.

У серпні 1941 року, коли до Москви залишалося всього три сотні кілометрів, Адольф Гітлер наказав 2-ій танковій групі генерал-полковника ХайнцаГудеріана повернути на південь – на Харків, щоб захопити завод, який розробив та продукує Т-34.

У 1945 році, підводячи підсумки Другої світової війни, прем’єр – міністр Великобританії лорд УїмстонЧерчілль на питання журналістів про найкращу зброю відповів так: «Три. Англійська гармата. Німецький літак «Мессершмітт». Роійський танк Т-34. Однак, якщо в перших двох випадках мені зрозуміло, як це було зроблено, то я абсолютно не розумію, як з’явився такий танк…»

10 квітня 1942 р. М.О. Кучеренку разом з О.О. Морозовим і М.І. Кошкіним (посмертно) за розробку конструкції танку Т-34 присудили Сталінську (Державну) премію першого ступеня. Величезний вклад Миколи Олексійовича за розробку та модернізацію нових типів танків, у розвиток вітчизняного танкобудування було оцінено ще двома Державними преміями у 1946 та 1948 рр., орденами Леніна (червень 1942 р.), Вітчизняної війни 1-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки і Трудового Червоного Знамені. Помер Микола Олексійович 12 вересня 1976 року, у день танкіста.

На околиці села Шолохове, що по Дмитрівському шосе в бік від Москви, всякому проїжджому відкривається незвичайна картина: перед невеликим двоповерховим будинком у ряд вишикувалися танки. Тут розташований музейний комплекс «Історія танка Т-34» - єдиний в світі музей такого роду.

Сам Микола Олексійович говорив: «Мрію, щоб усі танкісти на землі стали трактористами». Але робив все, щоб країна була готова до оборони.

За зверненнями голови ветеранських рад Лозової, Лозівського району і Лозівського локомотивного депо було присвоєно одному з електровозів ім’я Миколи Кучеренка, - розповідає начальник Південної залізниці Віктор Остапчук. – Пуск «іменного» електровоза було вирішено приурочити до Дня Захисника Вітчизни, адже колишній «южанин» Микола Кучеренко разом з Михайлом Кошкіним і Олександром Морозовим зробив для захисту Вітчизни чимало. Створена ними бойова машина стала пам’ятником Великій Перемозі і її символом в сотнях міст та селищ багатьох країн. А наш електровоз – своєрідний пам’ятник одному з цих великих конструкторів, нашому видатному земляку і колезі…»



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал