Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка26/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   39

ОФИЦЕР - ПРОФЕССИЯ ГЕРОИЧЕСКАЯ
Корсикова Евгения,

ученица 11 класса Староверовской общеобразовательной школы І-ІІІ ступеней

Нововодолажского районного совета

Руководитель: Соловьёв Г.М., учитель истории


Накануне Великой Отечественной войны 1941 – 1945 гг. Красная армия испытывала острую нехватку командиров. Поэтому с переходом страны на военные рельсы незамедлительно были созданы училища по подготовке офицеров для сухопутных войск, войск противовоздушной обороны, пулеметно-минометных подразделений, парашютных частей. Вдвое было увеличено количество пехотных, бронетанковых и летных училищ. Эту же функцию выполняли и курсы "Выстрел", которые создавались во всех военных округах и были направлены на подготовку младших лейтенантов – командиров взводов. Срок обучения составлял сокращенную программу и ограничивался двумя-четырьмя месяцами. Сеть военно-учебных заведений дала один миллион офицеров в начальный период войны, что составило ровно половину офицерского состава, подготовленного за всю войну. Но уже с 1942 года главными поставщиками офицеров для фронта стали военно-учебные заведения. Основными из них были военные училища, подготовившие до 60 процентов всех офицеров армии и флота. Основным принципом обучения и воспитания во время войны был принцип «учить войска тому, что необходимо на войне». Почти вся учебная программа отрабатывалась на полигонах, в учебных классах проводили минимум времени. Курсантами изучался опыт предшествующих войн и конфликтов. При поступлении в военное училище одним из условий для приема было написание ими воспоминаний – эпизодов боевых действий. Такая система подготовки офицеров вполне удовлетворяла потребности действующей армии. Высокие профессиональные знания, большой армейский опыт и сильные нравственные традиции – все это вместе обеспечило особую роль офицерского корпуса для формирования и укрепления действующей армии и Победы.

Готовясь к 70-летию Победы в Великой Отечественной войне, актив Образцового школьного музея истории села Староверовка решил установить, кто среди ветеранов-земляков был офицером, какова их судьба. По данным "Книги Памяти" (том 10) и Староверовского военно-учетного стола мы узнали, что за годы войны было подготовлено более 80 офицеров из числа наших земляков, из них двадцать два человека погибло или пропали без вести. Расскажу о некоторых из них.

Каждый офицер мечтает стать генералом, но для достижения этой цели необходимы особые усилия, трудолюбие и воля, выносливость и воинская доблесть. У выпускника Староверовской средней школы 1938 года Зиновьева Якова Васильевича все такие качества были. Он прошел путь боевого офицера, дважды был тяжело ранен, а после войны Яков Васильевич продолжил учиться в академии в Москве. Генерал-майор всю свою жизнь посвятил служению Родине.

Второй выпускник нашей школы генерал-майор Зиновьев Василий Константинович с 1946 по 1949 год учился в Харьковском Гвардейском танковом училище, в 1964 году окончил Военно-политическую академию имени Ленина. Службу проходил на различных должностях, с 1974 по 1981 год - начальник Львовского высшего военно-политического ордена Красной Звезды училища.



Субачев Михаил Иванович начало войны встретил курсантом Симферопольского военного училища. Потом был Южный фронт, тяжелое ранение, госпиталь - и вновь в боях в составе 8-й Гвардейской армии командиром батальона. Закончил войну в Берлине. С 1945 по 1949 год служил в ГОВГ. С 1949 по 1989 год - военный руководитель Староверовской средней школы. Майор в отставке, награжденный двумя орденами Боевого Красного Знамени, орденом Богдана Хмельницкого и другими орденами и медалями, отличник народного образования, Михаил Иванович был честью и совестью педагогического колектива нашей школы и самым авторитетным и любимым учителем молодежи.

Толстой Степан Калистратович окончил полковую школу. Воевал на Воронежском фронте, где получил первую боевую награду – орден Красной Звезды. Особенно отличился при форсировании Днепра. В самых сложных условиях Толстой и его однополчане захватили небольшой участок на правом берегу Днепра, который стал впоследствии плацдармом у хутора Великий Букрин. Наш земляк постоянно проявлял воинскую доблесть, показывал товарищам пример героической борьбы с врагом. Командование представило Толстого Степана Калистратовича к званию Героя Советского Союза. Он дважды был ранен, контужен, второе ранение надолго приковало комбата к постели. В боевой строй он уже не вернулся. Весной 1946 года майор Толстой С.К. был демобилизован в запас по болезни и вернулся в родное село. Работал начальником пожарной охраны, заведующим районным архивом. В 1959 году вместе с женой переехал на ее родину в город Кутаиси (Грузия). Умер там же 2 апреля 1962 года.

Младший лейтенант Меренков Филипп Фролович ушел защищать Родину на второй день после объявления войны – 23 июня 1941 года. С фронта он часто посылал в Староверовку письма, потому что оставил дома своих самых родных и дорогих людей. Солдатские письма были очень тёплые и патриотические. Маме, жене Варе, своим троим деткам он писал о том, как прошел день, как они «били фрицев», как «гнали их всё дальше на запад», и верил, что война скоро закончится разгромом Германии и «нашей победой». Вдова Меренкова Варвара Антоновна всю жизнь хранила треугольнички с фронта, а потом передала их в школьный музей. Филипп Фролович погиб на Польской земле 8 января 1944 года.



Дюкарев Михаил Васильевич – старший лейтенант, участник Сталинградской битвы, сражения на Курской дуге. Освобождал Белоруссию, где был дважды ранен и контужен. Прошел с боями не один километр в Польше и Восточной Пруссии. Участвовал в штурме Кенигсберга, где опять был ранен. Последние бои запомнились офицеру своей ожесточенностью при взятии Берлина. Награжден орденом Отечественной войны 2-й степени, Красной Звездою, медалями. После войны Михаил Васильевич работал учителем и директором Третьестароверовской школы. Вел большую общественную работу в селе.

Подвиг их бессмертен, память о них вечна.


ЖИВИЛЬНА СИЛА ПАМЯТІ ЛЮДСЬКОЇ
Кравченко Олександра, Шамрай Валерія,

учениці 8-А класу Червонодонецької загальноосвітньї школи І-ІІІ ступенів № 2

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Кулініч Т. Б., вчитель історії і правознавства


Дана робота є синтезом кількох напрямків дослідження іі авторів.

Одним з аспектів дослідження є вивчення бойового шляху 228 стрілецької дівізії, яка визволяла територію селища Червоний Донець від фашистських загарбників.

Зміст автори роботи розкривають у формі розповіді про історію створення і діяльності на базі школи Зала Бойової Слави 228 с.д., який на їхню думку є предметом гордості школи і створює умови для поглиблення знань сучасних поколінь про наймасштабніші події за всю світову історію – Другу Світову і Велику Вітчизняну війни.

Провідною ідеєю цієї роботи є розуміння того, що для тих, хто вижив і тих, хто втратив близьких, найдорожчим і найважливішим сьогодні є пам’ять нащадків про ціну, уплачену за мирне небо.

Зберегти цю пам’ять для наступних поколінь і тим самим віддячити героям – з такою метою пов’язані все життя і діяльність людини яка стала живою легендою і прикладом для відданих своїй справі людей. Це Кізіна Валентина Петрівна. Багато років вона віддала школі і свєму дітищу – Залу Бойової Слави, а зараз, перебуваючи вже 20 років на пенсії, веде, в міру своїх сил, активну суспільну діяльність, пов’язану з організацією «Діти війни». В основу роботи покладено її спогади і спогади інших учасників тих подій.

Трагічні події в Україні сьогодні народжують своїх героів. Історикам і нащадкам стане у нагоді цей безцінний досвід встановлення імен, підтримання зв’язків та вшанування пам’яті їх подвигу у боротьбі за світле майбутнє.


ГЕРОЙ ЖИВЕ У ПАМ'ЯТІ НАРОДНІЙ (КАНДАУРОВ П.С.)
Кутнякова Анастасія,

учениця 7-В класу Харківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 85

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Антонюк Тетяна Петрівна, вчитель історії


Далеким минулим здаються зараз події часів Великої Вітчизняної війни. Моя сім'я теж зазнала втрат, але героїчних вчинків загальновідомого характеру я не можу назвати. Перемогу нам здобули відомі, але більше невідомі герої, які можливо, так і не усвідомили, що Велику справу вони зробили.

У нашому районі є пам'ятне місце парк імені П.С.Кандаурова, де знаходиться братська могила, а щодня нагадує нам живим про одного з таких героїв.

Народився 15 травня 1913 у селі Чікаревка нині Жердевського району Тамбовської області в сім'ї селянина. Закінчив два курси педагогічного технікуму в 1932 році. Жив і працював в Аннінському районі Воронезької області. У 1933 році призваний до лав Червоної Армії. Закінчив об'єднану кавалерійську школу в 1936 році, потім зенітне артилерійське училище. З червня 1941 року на фронтах Великої Вітчизняної війни. Загинув в бою 23 серпня 1943 року. Командиру 670-го зенітного артилерійського полку (5-а зенітна артилерійська дивізія, 7-а гвардійська армія, Степовий фронт) майору Кандаурову П. С. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно. Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни 2-го ступеня. Похований у братській могилі в м.Харкові.

Кадровий офіцер Кандауров П.С. з перших днів війни перебував у діючій армії. «Військова кісточка» - таким він залишився в пам'яті товаришів по службі, та всіх людей, що знали його. Всебічно освічений, добре знав і тактику, і матеріальну частину командир, строгий і справедливий вихователь підлеглих, мужній і стійкий воїн, він понад усе ставив виконання обов'язку перед Батьківщиною. І коли для цього було потрібно йти на ризик, Петро Степанович йшов не роздумуючи, якщо потрібно - кидався в саме пекло бою. Він і загинув як артилерист - на вогневій позиції, поруч із гарматою.

У наступі на харківському напрямі зенітний артилерійський полк майора Кандаурова постійно перебував у бойових порядках стрілецьких і танкових частин і з'єднань, оберігаючи їх від ударів з повітря. Не один раз зенітникам доводилося вступати в бій і з наземним противником, знищуючи «тигри», «фердинанди» і «пантери». Командир полку не тільки організовував вогонь батарей; а якщо виникала необхідність, він сам ставав до гармати, відмінно справляючись з обов'язками навідника. Три літаки і два танки - такий його особистий рахунок в боях на підступах до Харкова. Забезпечуючи бойові дії 7- гвардійської армії, полк під командуванням П. С. Кандаурова в січні - серпні 1943 року знищив 52 літаки ворога.

23 серпня 1943 року наші передові частини увірвалися в зранений Харків. Як і раніше, майор Кандауров П.С. зі своєю батареєю завжди знаходився попереду. Пильно стежачи за небом, зенітники встигали успішно знешкодили і наземного ворога.

Гітлерівці наполегливо чинили опір, при будь-якій можливості атакували, не рахуючись із втратами. Зруйновані будинки, завалені щебенем і цеглою вулиці заважали бачити ворога. Раптово до позицій батареї прорвалися німецькі танки. Декількома кулеметними чергами їм вдалося вивести з ладу весь розрахунок одного знаряддя. Тоді до нього кинувся командир полку і декількома вдалими пострілами підпалив одну з машин. Над «пантерою» замайорів блакитно-сизуватий дим, і через кілька хвилин вона перетворилася на палаючий факел. Гітлерівці були змушені відійти.

Захопившись боєм, відважні зенітники не помітили, як з провулка, що знаходився поза їх увагою, підкралися три танки і одночасно відкрили стрілянину. Біля гармати, з якої продовжував вести вогонь командир полку, розірвалися одразу два снаряди. Посічений їх осколками, майор Кандауров впав замертво.

Так у бою за звільнення Харкова від німецько-фашистських загарбників здійснив свій останній подвиг Петро Степанович Кандауров.

Плине час… Змінюються покоління, але Герої будуть жити серед нас до тих пір, поки ми будемо пам'ятати про них. А пам'ятати треба…


МОЇ ДІДИ – МОЯ ГОРДІСТЬ
Лебединський Олексій,

учень 7-го класу Вільшанської ЗОШ I-III супенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Лебединська К.О., вчитель української мови


Згадайте предків своїх,

Щоб історія перед вами

Не згасла, і золотої

Нитки не загубить.
Давним-давно зарубцювалися рани війни, але не слабшає біль втрат у багатьох родинах. Вицвіли фотографії, які дбайливо зберігаються в засклених рамках і сімейних альбомах, пожовкли аркуші листів, надісланих з фронту, похоронки…

Але в кожного з нас є таке, що його не забути, воно назавжди викарбувалося в нашій пам`яті – священне й дороге, бо нерозривно пов’язане з великою боротьбою за честь і незалежність нашої Вітчизни.

Велику Вітчизняну війну пройшли два моїх прадіди. Про прадіда по бабусиній лінії я чув ще змалечку, знав, що він був справжнім героєм, повторив подвиг Гастелло, був представлений до нагородження званням Герой Радянського Союзу, але перебування у полоні завадило цьому. Про прадіда по дідусевій лінії у нас говорили мало, можливо тому, що сам він скромно оцінював своє перебування на фронті: був зв’язківцем, бив ворога, визволяв Батьківщину від фашистів, робив те, що повинен був робити кожен громадянин країни. Але один документ повністю все змінив…

Лебединський Іван Охрімович народився 17 червня 1911 року в селі Вільшана. Дитячі роки та юність пройшли в селі Токарівка. Як і всі діти того часу, він рано почав працювати. А коли в селі з`явилася перша техніка, він з великою цікавістю почав освоювати залізного коня і вже перед війною працював у МТС бригадиром тракторної бригади.

Робота була надзвичайно цікавою і водночас важкою, доводилося з раннього ранку до пізньої ночі трудитися в полі, вирощуючи такий потрібний країні урожай.

Кохання прийшло зненацька. Просто запала в душу юнакові невеличка худенька дівчина Оленка, яка з часом стала його дружиною. У молодій сім`ї один за одним народилося четверо дітей. Живи та радій життю, але… Важкі були 30-ті роки, двоє діточок не вижили… Аж тут нова біда – війна.

Іван Охрімович пішов на фронт в перші дні війни. Був зв’язківцем. Воїни-зв`язківці забезпечували командування безперебійним зв’язком, що сприяло чіткому управлінню військами. Хоча зв’язківцям і не так часто доводилося вступати в безпосередні сутички з ворогом, їх бойові завдання були не менш небезпечні, ніж на передовій лінії. За форсування Дніпра прадід був нагороджений медаллю «За відвагу». У 1943 році потрапив до німецького полону під містом Лохвиця Полтавської області. Ще до війни навчився ремонтувати взуття, і саме це вміння допомогло йому вижити в тяжкі дні неволі, по суті врятувало життя. Прадід лагодив черевики німецьким офіцерам, а вночі – і полоненим. І весь час шукав нагоди, щоб втекти з полону, бо іншого шляху до порятунку не бачив. І одного разу йому це вдалося.

Іван Охрімович пройшов усю війну, перемогу зустрів у Відні.

Повернувшись додому, професійно зайнявся ремонтом взуття. Чи то дійсно це ремесло було до душі, чи вдячність за врятоване життя вплинуло на його вибір, але чоботарем прадід був вправним. Усі вільшанці ремонтували у нього взуття, слава про його майстерність ширилася і за межами села.

Після війни у сім`ї мого прадіда народилося ще двійко діток, серед яких і мій дідусь, від якого я дізнався про Івана Охрімовича.

Що ж то був за документ, і чому він мав таке важливе значення для нашої сім`ї? Це нагородний лист! Саме з нього ми і дізналися, що Лебединський Іван Охрімович теж був героєм. В архівних документах за номером запису 40759285 говориться про нагородження його медаллю «За відвагу»: «…проявляв зразки мужності і відваги. Незважаючи на вогонь противника, в складних умовах тов. Лебединський усунув більше 130 розривів лінійного зв'язку. В боях за місто Відень, там, де зв'язківцям працювати було неможливо, він зумів організувати безперебійний зв'язок, з допомогою якого можна було керувати наступаючими підрозділами».

На жаль, Іван Охрімович не зміг побачити такі цінні для нього документи, бо за його життя архіви не кожному були доступні.

Я народився в славному роді Лебединських, який тримається на справжніх чоловіках, захисниках Вітчизни (прадіди – герої Великої Вітчизняної війни, дідусь – учасник бойових дій у Чехословаччині), майстрах своєї праці, справжніх патріотах. У мене є гідний приклад.

МОИ ПРАДЕДЫ – ГЕРОИ

Либерман Никита,

ученик 5-А касса Мерефянской общеобразовательной школы І-ІІІ ступеней №6

Харьковского районного совета Харьковской области

Руководитель: Терещенко Е.Л., учитель-методист истории и права

Война – это большая беда, несчастье, горе для всех людей, для всей страны. Она коснулась и нашей семьи. В годы Великой Отечественной войны воевали два моих прадеда: Глушко Петр Михайлович и Костюк Михаил Григорьевич. К сожалению, прадед Михаил погиб в 1943 году при обороне Изюма. Похоронен в братской могиле. И это все сведения, которые нам известны. А вот о прадеде Петре у нас сохранилось больше информации.

Глушко Петр Михайлович родился 17 марта 1923 года селе Пристин Купянского района Харьковской области в бедной семье. Отец умер рано, мать осталась с тремя детьми на руках. Петр Михайлович окончил 7 классов Пристинской семилетней школы в 1939 году. После окончания школы учился в Лисичанском фабрично-заводском училище по специальности столяр. По этой специальности и работал до начала войны.

17 августа 1941 года Купянским военкоматом был призван в ряды Советской армии. С августа 1941 года по январь 1942 года был курсантом 50-го отдельного запасного телеграфно-телефонного батальона. С января 1942 года по май 1943 года был телеграфистом 81-го полка связи. С мая 1943 года по ноябрь 1943 года связист 275-го стрелкового полка.

За время военных действий Петр Михайлович был трижды ранен (2 легких и 1 тяжелое ранения). Тяжелое ранение получил при обороне Москвы. Был награжден медалью за отвагу. После ранения находился на лечении в эвакогоспитале 3999 в городе Казани с ноября 1943 года по февраль 1944 года. С февраля 1944 года по октябрь 1944 года был курсантом 65-й окружной школы воздушных стрелков. С октября 1944 года по март 1945 года служил стрелком в 9-ом воздушном полку. С марта 1945года по октябрь 1945 года служил в 208-ом воздушном полку.

Участвовал в боях и походах с 1 января 1942 года по октябрь 1945 года. Демобилизован прадед Петр 15 октября 1945 года в звании младший сержант. После войны работал кузнецом в вагонном локомотивном депо Купянска-Узловой. Там и проработал до самой пенсии. Петр Михайлович перенес инсульт, был парализован. После второго инсульта 9 апреля 1994 года скончался.

Я очень горжусь подвигом моих прадедов, потому что они воевали, отдавали свои жизни, чтобы мы жили. Вечная память героям!



ЖИТТЯ НЕ КІНЧАЄТЬСЯ СМЕРТЮ, ЯКЩО ЗАЛИШАЄТЬСЯ САД

(ЛІТОПИС РОДИНИ ЛОГВІНОВИХ)
Логвінова Катерина,

учениця 10-А класу Харківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №170

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Хавіна С.Я., учитель української мови та літератури


Алегоричному порівнянню великого красивого весняного саду з глибоким корінням у рідній українській землі відповідає історія нашої сім’ї. Сад, закладений декілька століть тому, пов’язаний із історією народу України переказами, легендами та фотографіями. Наша сім’я – це приклад єдності людей із різних куточків України та симбіозу українського, татарського, єврейського та російського народів. Перші спогади про мою родину я отримала з розповідей дідуся моєї мами, які нагадували казку. Мої пращури жили на землях Запорозької Січі, були козаками. 1775 року Запорозьку Січ було ліквідовано, а наша родина переїхала до Харкова. Ще декілька поколінь сім’ї присвячувало своє життя захисту Вітчизни.

Інше коріння проростало з Московської губернії, де прапрапрадідусь був ветеринаром. Костянтин Миколайович Вишняков був засновником династії лікарів у моїй родині. Із дитинства Костянтин захоплено дивився на коней. Згодом отримав омріяну професію і все життя лікував тварин. Свій дар він передав сину Інокентію, який після одруження переїхав у село Карачовку Харківської області, де працював ветеринарним лікарем. Естафету лікування перехопила моя прабабуся, вона пройшла війну та отримала багато нагород. Після війни вступила до Харківського ветеринарного інституту, я дуже пишаюсь своєю прабабусею і хочу бути схожою на неї.

Прадідусь мого батька був із великої єврейської родини, яка мала фотосалон на Дніпропетровщині, а прабабуся жила у Вінниці. Після революції обидві родини були розкулачені та заслані до Сибіру, де жили у Кулунді. Там уперше бідні та обездолені зустрілися мої прадід і прабабуся. Моя прабабуся Варвара прийшла працювати у бригаду прадіда – Вольфа. Кохання зародилося миттєво. Відтоді вони не розлучалися.

Друга світова війна принесла багато горя нашій родині, забравши життя братів та сестер моїх предків. Разом із цим життя продовжувалось, об’єднувалося коханням, створюючи нові гілки моєї родини. Ще до війни зустрілись мій прадід Володимир із моєю прабабусею по лінії мами Лідією. Володимир, нащадок запорозьких козаків, під час війни був танкістом. Кохання було настільки великим, що прабабуся не змогла залишитись удома. Прадідусь забрав її з собою на фронт, а наприкінці 1941 року вони одружились. Усю війну Володимир і Лідія були разом. Під Сталінградом прадідусь був поранений протитанковою міною, та не залишив поле бою, довів танк до місця розташування наших військ. Без свідомості його доставили до шпиталю. Після одужання він знову пішов на фронт і ще два роки боронив рідну землю від загарбників. Нагородами за мужність і відвагу були ордени та медалі, а спогадами – щорічні операції по виділенню залишків міни. Він дуже мало говорив про війну, а по очах відчувався сум за загиблими товаришами. Поранення нагадувало про себе все частіше, і чергову операцію його серце не витримало. Через двадцять років не стало прабабусі. Досі згадую, як вона розповідала мені казки, співала колискові, коли я була маленькою, пам’ятаю її добрі, лагідні очі, іноді сумні, іноді веселі…

Прадідусь Олександр народився під Смоленськом. А прабабуся Олександра походила з династії ветеринарних лікарів, жила у Харкові. Їх також «познайомила» війна. Олександрі було вісімнадцять років, коли по радіо Левітан оголосив: «Почалася війна». Її батька та двох братів забрали одразу, а дві сестри залишились у Харкові, приречені на голодне існування. У сім’ї були зовсім маленькі діти, і моя прабабуся ходила в ліс та по селах, щоб здобути їжу. Під час окупації Харкова прабабуся пішла працювати у бригаду по обслуговуванню літаків. У ній служив мій прадід Олександр. Так зустрілися та одружилися Олександр і Олександра, разом дійшли до Берліну, щасливо прожили шістдесят років. Після війни, повернувшись до мирного Харкова, прабабуся стала ветеринарним лікарем, а згодом викладала в Харківському ветеринарному інституті, а прадідусь очолював хлібний комбінат. На жаль, він помер на дев’яносто третьому році життя. Прабабуся живе з нами та часто згадує тяжкі і веселі дні її цікавого та шляхетного життя.

Я часто пригадую ще одного мого прадідуся – Віктора Карловича. Більш складну життєву долю важко уявити. Він із сім’ї науковців. Батько розробляв верстати для царської Росії. У післяреволюційні часи його сім’ю було переселено з великої квартири в центрі Харкова у комунальну, будинок знаходився в районі Левади. Проте мати не здавалася – шила плаття та пальта. А батько продовжував працювати на заводі. Одного разу у маленького Віктора однокласник запитав про його національність. Він гордо відповів: «Я і моя сім’я – євреї». Через добу до будинку під’їхала чорна «Волга» і батька забрали. Віктор більше ніколи не бачив свого батька, а в його документах з’явилась печатка «син зрадника». У 1945 році закінчилась війна, і Віктор спробував вступити до інституту. Проте несправедливе, зухвале, жорстоке клеймо у документах не давало хлопцю можливості навчатися. Незважаючи на долю, Віктор працює на заводі та розробляє двигуни для тракторів, отримує декілька патентів на винаходи, і після смерті Сталіна здійснює свою мрію – вступає до вузу. З відзнакою закінчивши інститут, він починає працювати в науково-дослідному інституті, який займався вивченням металів. За роки роботи отримує 25 патентів на винаходи, один із яких був використаний за кордоном у відомій металургійній фірмі. Віктор Карлович щорічно отримував гонорар за використання патенту. Дев’яності роки та похилий вік брали своє. Його серце не витримало. Біля могили росте береза як символ незламності духу.

Бабуся Людмила і дідусь Леонід, батьки моєї мами, стали інженерами, як і прадідусь. Мати мого батька, Олена, як її батько, усе життя працювала на заводі, а Микола, її чоловік, працював водієм. Зараз вони на пенсії.

Я пишаюсь і обожнюю своїх батьків. Вони для мене – приклад справжнього кохання, дружби, поваги та взаєморозуміння. Моя мати Ольга продовжила династію лікарів. Вона працює у дитячій лікарні. Коли я бачу своїх батьків, то розумію, яким має бути подружнє життя: теплі і ніжні стосунки,  почуття, що зігріває серця.

Я щаслива, що народилася і живу на такій чудовій, багатій, мальовничій землі. Тут жили мої прадіди, діди, тут живу я зі своїми батьками. Де б не була, скрізь відчуваю поклик рідної землі. Я буду продовжувати вивчення моїх коренів, доповнювати генеалогічне дерево на сімейному сайті. Участь у конкурсі об’єднує дітей і батьків, бо ми знаємо, що без минулого нема майбутнього. Наші предки живуть у наших серцях більше, ніж будь-коли, немов музика, яку співаєш тихенько і без якої неможливо жити, бо це мелодія, що полегшує біль і відновлює сили. Це лейтмотив, який дає нам сили жити сьогодні та завтра.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал