Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка25/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   39

УВІЧНЕНА ПАМ’ЯТЬ
Кодацька Олександра,

учениця 9-Б класу Валківського ліцею ім.О.Масельського,

член гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області.

Керівник: Губська Наталія Віталіївна,вчитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник гуртка «Юні музеєзнавці»Валківського районного ЦТКЕУМ


Проходять роки і, навіть, десятиліття….а ще скільки по всій нашій Батьківщині лежить під мармуровими плитами невідомих солдат, що загинули, визволяючи рідні домівки від німецько-фашистських загарбників під час Великої Вітчизняної війни.

Скільки родин й до сьогодні не знають місця вічного спочинку своїх дідів та прадідів.

Створюючи у музейному комплексі нашого ліцею «Пам’ять» карту-експозицію, присвячену 65-річниці визволення України від фашистських загарбників, були вражені кількістю загиблих валківчан та уродженців району на Кіровоградщині. За даними «Книги Пам’яті» (т.8 ) наших земляків там полягло найбільше, аж 309 чоловік. Про них ми вже неодноразово розповідали: як шукали місця поховань, налагоджували зв’язки з пошуковцями, встановлювали прізвища солдат за воєнними списками та вилучали їх зі списків невідомих та возили їхні родини на місця захоронення.

Ось ще одна історія, до якої ми також маємо відношення, бо саме ми поставили останню крапку у точному встановленні місця вічного спокою ще одного валківчанина. Під час чергової поїздки на Кіровоградщину учні нашого ліцею звірили усі списки на меморіальних плитах пам’ятників і зафіксували відповідність документів.

То ж Павло Андрійович Коляндра дійсно загинув, визволяючи с.Млинок Онуфріївського району, де й похований у братській могилі в центрі міста разом з 4 своїми земляками. Відвідавши це місце, ліцеїсти також висадили біля нього привезені з Валківщини деревця.

Про долю П.А..Коляндри ми дізналися від Євдокії Іванівни Миколенко та Катерини Павлівни Михайленко.



У лютому 1943 року в селі Майдан Валківського району німецькими окупантами було проведено каральну акцію. Приводом стало убивство в сусідньому селі німецького солдата. Гітлерівці зібрали близько 40 майданських чоловіків і розстріляли за селом. Потім ще кілька днів не дозволяли рідним забирати загиблих. Люди потайки вночі на санчатах перевозили розстріляних і ховали вдома. І лише кільком чоловікам дивом вдалося вціліти . Серед знищених селян був і дід Є.І. Миколенко – Мефодій Федорович Коляндра, якого також поховали вдома під яблунею . А історію цю Євдокія Іванівна почула від своєї мами .Розповідь землячки доповнила Катерина Павлівна Михайленко , яка нині мешкає в Сидоренковому, а під час війни маленькою дівчинкою була свідком майданської трагедії:

- Разом із іншими чоловіками німці забрали тоді й мого батька Павла Андрійовича Коляндру. Що буде з ними , ми не знали , але нічого хорошого не чекали і були дуже налякані . Пригадую , вночі хтось тихенько постукав у шибку , і ми з мамою почули батьків шепіт : «Це я , я…» Він і розповів , як німці розстрілювали наших односельців , потім ходили між трупами, штовхали їх ногами. добивали ще живих.

Батькові і ще двом чоловікам пощастило . Кулі їх не зачепили . В темряві вони відповзли з місця розстрілу і поодинці повернулися в село. Один з них – Григорій Андрійович Борщ, нині вже помер. Другий – Василь Устимович Коляндра після пережитого потрясіння онімів. Пригадую , як прийшов він потім до батька , намагався щось розповісти , показував знаками, але говорити не міг. А років через п’ять під час грози блискавка потрапила в його хату, пройшла її наскрізь . І мова до нього повернулася – певно , від пережитого стресу . Тоді він і розповів про розстріл . Пізніше В.У. Коляндра виїхав у Чутове, і більше нічого про його долю не знаю. А батька ми тоді довго переховували в погребі . Прикрили його схованку різним мотлохом , гіллям , їжу і воду подавали крізь щілину . Після визволення Майдану батько приєднався до нашої армії . Пам’ятаю, як провели його з мамою за село. Він плакав , прощаючись з нами. З війни батько не повернувся . Загинув у Кіровоградській області , де й похований у братській могилі в селі Млинок Онуфріївського району. Він був розвідником і не повернувся з чергового завдання . Про це ми дізналися значно пізніше.

Останки розстріляних окупантами мешканців по війні поховали в братській могилі , де встановлено меморіальну дошку з їх іменами , а також з іменами односельців , загиблих на фронті…

Зараз ця могила і пам’ятний знак над нею знаходяться на території села , що належить Чутівському району на Полтавщині. Та не чужий він для нас , адже в цій могилі поховано наших земляків .

А День пам’яток історії та культури, що відзначають щорічно в нашій державі 18 квітня – для нас нагода згадати усіх, чия пам’ять увічнена нині монументами і обелісками , вшанувати і вклонитися їм.
СПОГАДИ, ЩО НЕ ЗАБУЛИСЯ...
Козинець Альбіна,

учениця 8-В класу Валківського ліцею ім.О.Масельського,

Валківської районної ради Харківської області.

Керівник: Губська Наталія Віталіївна,вчитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник гуртка «Юні музеєзнавці»Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області.


Не має жодної родини на Україні, що не згадувала б з болем у серці та слізьми на очах ці роки. «1941 – 1945» навічно закарбувалися у серцях людей, що пережили їх, які втрачали своїх рідних і друзів. Найменшим, що ми можемо зараз зробити - це пам’ятати !!! Пам’ятати всіх, завдяки кому ми зараз можемо жити і радіти. І, насамперед, своїх рідних, чий маленький внесок у Перемогу був досить вагомим для держави. Адже вірно говорять: « Допоки ми пам’ятаємо - війна не повториться !!!» Давайте пам’ятати, щоб наші майбутні діти, онуки і правнуки про страшні роки війни знали лише з старих книжок і кінофільмів, а героїчні вчинки їх далеких предків були взірцем героїзму і патріотизму в очах майбутньої малечі.

Не оминула війна і мою родину. З честю на захист Батьківщини від німецько-фашистських загарбників став мій прадід Титарев Павло Ілліч.

Я – валківчанка, а прадід Павло народився в селі Латишівка Коломацького району 13 липня 1919 року. В сім’ї він був один. Дитинство малий Павло провів у рідному селі. Як і всі, досягнувши певного віку, пішов до армії. Було це у 1939 році. По закінченню служби у 1941 році був призваний на фронт, бо вже почалася війна…

Павло Ілліч був зв’язківцем, забезпечував на фронті безпровідний зв'язок між солдатами. Мені, ще зовсім малій, прадід розповідав про фашистів, про тяжкі бої та холодні зими… Говорив він так: « Ідеш вулицями, а вони під хатами гниють, замерзлі. Зими ж то в нас дебелі, сильні, морозні, важко було їм зимувати. Форми вони то мали зимові, та то не допомагало, саме тіло не пристосоване до такого клімату. А з наших же і ніхто не приютить ту погань.» Згадував він також один випадок, що трапився з ним « Йшли ми від однієй станції до іншої підрядом, але випадково зі своїми трьома товаришами ми відстали. Потім помітили , що позаду йдуть німці, нам довелось впровадитись (внедритися) до них. В даній ситуації врятувало знання мови ( двоє моїх товариша знали німецьку мову). Говорили з німцями вони, а я з іншим товаришем мовчали. Разом з німцями ми дісталися призначеного місця і відстали від німців. Ризикували ми, звичайно ж, дуже і до сих пір не розумію, як нам вдалося, та до місця відрядження ми дісталися неушкодженими».

За виконання важливого завдання та виявлену сміливість і кмітливість мій прадід і його Саме товариши були нагороджені Орденами «Червоної Зірки». За роки війни Павло Ілліч був нагороджений багатьма медалями, серед яких : медаль «За визволення міста Кеніксберг», «За визволення Вітебська» та інші.

Після повернення з війни прадід Павло брав участь і відбудові сіл Коломацького району . Працював електриком в колгоспі «Імені Ілліча». В мирний час одружився з Кісь Марією Миколаївною. Прабабця Марія працювала в Коломацькій школі вчителькою німецької мови. Згодом в родині народилося троє дітлахів: Зінаїда (моя бабуся), Григорій та Василь.


Помер фронтовик Титарев Петро Ілліч 8 листопада 2007 року. Похований на кладовищі в рідному селі – Латишівка.

Кожен солдат – герой
Колодько Анастасія,

вихованка гуртка «Туристсько-краєзнавчий», учениця 10 класу Золочівської ЗШ № 2

Золочівської районної ради Харківської області

Керівник – Слинько О. І., керівник гуртків


Поливаний Єфим Іванович – ветеран Великої Вітчизняної війни, був на фронті з вересня 1941 року по травень 1945 рік, служив в 13-й Київськії дивізії, закінчив війну старшим сержантам. Воював на Карельському фронті, учасник прориву під Орлом, битви на Курській дузі, звільняв з боями Борисівку, Золочів, Миронівну, Велику Рогозянку, Богодухів, Кривій Ріг, Кіровоград.

За форсування Дніпра, Поливаний Єфим Іванович нагороджений медаллю «За відвагу», за взяття міста Сандамир (Польша) – орденом Червоно Зірки. Кінець війни зустрів Єфим Іванович в Чехословаччині.

Після війни повернувся інвалідом в рідний Золочів. Це була сором’язлива людина, який не любив розповідати багато про себе в своїх бойових походах. Давали знати про себе рани ветерана, не забував однополчан, що похоронені в боях, там де проходили битви. Поливаний Єфим Іванович закликав пам’ятати ті страшні дні 1941-1945 років і берегти прекрасне, світле теперішнє людей.

Веретільник Федір Амвросієвич народився в 1902 році в Золочеві. До війни працював в Харкові на станція Основа. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, був призваний до армії, служив кулеметником. В лютому 1943 року при звільненні села Ступки Зіньківського району Полтавської області частина в якій служив Федір Амвросієвич потрапила в оточення фашистів. Сили були не рівними. В бою загинуло багато, загинув і Веретільник Федір Амвросієвич. Його ім’я занесено в списки Меморіальної дошки, яка установлена на Кургані Безсмертя. Федір Амвросієвич віддав своє життя за те, щоб ніколи більше на нашій землі не кров люди. Вічна слава солдату! Пам'ять про нього буде жити в серцях вдячних нащадків.

Шиш Петро Михайлович – ветеран Великої Вітчизняної війни. Знаходився на фронті з 1941 року по травень 1945 року. Повернувся з війни зі званням єфрейтора. Петро Михайлович служив в 36 тому окремому зенітно-артелеріському дивізіоні, він був числі тих, хто кому довелося бути серед освоїти грізні ракетні установки, які з на фронті називали «катюшами». Єфрейтор Петро Михайлович громив ворога на Курській дузі, в степах України, в Білорусії, дійшов до Берліну, звільнюючи землю від фашистського гніту.

За бойові заслуги, за мужність і стійкість Шиш Перо Михайлович нагороджений медалями «За бойові заслуги» «За перемогу над Німеччиною», «За взяття Берліну», «За доблесну працю у Великій вітчизняній війні в 1941-1945 рр.», «20-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», «50-річчя Збройних сил СССР». В 1974 році перестало битися серце Перта Михайловича, але пам'ять про буде завжди жити в серцях.




ШЛЯХИ-ДОРОГИ МОГО ПРАДІДА ГРЕВЦОВА ІВАНА ІВАНОВИЧА
Колосов Микита,

учень 5 класу Куп’янської гімназії №2

Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Сурова Олена Вікторівна, учитель історії Куп’янської гімназії №2


Безсумнівно, що кожна освічена людина повинна знати історію своєї країни. Але історія країни складається з доль звичайних людей.

Досліджуючи минуле своєї родини в роки війни, можна багато дізнатися не тільки про своїх предків, їхні долі, але і про історію Великої Вітчизняної війни. Про те, що таке фашизм і чим він страшний.

Немає такої родини, якої не торкнулася Велика Вітчизняна війна. І моя родина не виключення.

Я хочу Вам розповісти про свого прадіда Гревцова Івана Івановича – інваліда Великої Вітчизняної війни.

Мій прадід, батько моєї бабусі, народився в с. Кам’янка, Дворічанського району, Харківської області 31 жовтня 1914 року третьою дитиною в сім’ї. Батька свого не знав, бо той пропав безвісти в першу світову війну, ще до його народження. Мати не змогла жити без батька, пішла з життя, наклавши на себе руки.

Старших сестру і брата взяли до себе рідні по матері, а мій прадід залишився жити з дідусем і бабусею по батьківській лінії.

Коли прадіду виповнилося 14 років загинув його дід. І він поїхав на Донбас у пошуках роботи. У місті став учнем складача в типографії.

Два роки прадід Іван відслужив в Червоній Армії.

У роки служби в армії з прадідусем стався такий випадок. Він стояв на посту вночі, а командир полку проводив перевірку постів разом з черговим караульним.

Коли вони наблизилися до вартового, треба було на запитання: «Стій, хто йде?» – назвати пароль. Комполку не назвав пароль, а лише назвав свій чин та прізвище, на що прадідусь вигукнув: «Стій, буду стріляти!».

Не вірилося командирові, що молодий солдат виконає своє попередження і зупинився він тільки тоді, коли роздалися два постріли у повітря.

А на ранок перед строєм командир полку оголосив подяку за твердість і вірність виконання Уставу радянського солдата.

В передвоєнні тривожні часи (1938 рік) мій прадід став курсантом Школи Удосконалення Командно-Технічного Складу Народного Комісаріату Шляхів Сполучення в м. Харкові.

22 червня 1941 року стало самим найтрагічнішим днем для радянських людей. Почалася Велика Вітчизняна війна – найстрашніша війна з усього людства.

Курсанти ще здають екзамени, а окупанти вже близько.

Гревцов Іван Іванович закінчив ШУКТС 20 вересня 1941 року.

22 вересня 1941 року молодого командира відправили в розпорядження начальника відділу охорони Карагандинської залізниці. Це сталося за місяць до окупації Харкова.

І хоча на прадідуся розповсюджувалося право «броні» (так тоді називали тих людей, яких відправляли в далекий тил), він кажучи по-простому «оббивав» пороги військкоматів, щоб піти на фронт захищати свою Вітчизну.

14 квітня 1942 року Гревцов І.І. іде добровольцем до лав Робітничо-Селянської Червоної Армії.

Воював на Волховському фронті, де радянські війська намагалися розірвати ворожу блокаду навколо легендарного міста Ленінграда.

Прадід служив у польовій розвідці. Група розвідників повинна була здійснити розвідку перед боєм. Розвідували, де знаходяться ворожі позиції, кількість фашистів. Полювали за «язиком» - тобто викрадали німця та доставляли в штаб командування, щоб взнавати воєнні таємниці ворога.

10 вересня 1942 року під час одного такого рейду група розвідників з 7 бійців пішли у тил ворога. Зайшли дуже далеко в розташування німецької армії. Почався сильний обстріл. Снаряд розірвався серед групи розвідників. Коли мій прадід опритомнів, побачив велику воронку, та розкидані тіла товаришів. Боліла голова, не відчував ліву руку. Одежа була в крові. Погано пам'ятає, як дістав з медичного пакета джгут та перетягнув руку, щоб не втрачати кров. Скільки часу не пам’ятав, а це було кілька діб, пробирався до своїх. Часто втрачав свідомість. Йшов тільки ночами, щоб не потратити в полон.

Десь біля лінії фронту його підібрали санітари, та на возі везли по твердій вибоїстій розбитій дорозі до польового шпиталю. Від трясіння біль у роздробленій руці був нестерпним і прадід скрізь зуби цідив лайливі слова. Санітари сприйняли ці лайки в свою адресу, але прадід відповів їм, що то він лає Гітлера, бо соромився признатися, що так легше терпіти біль.

Після поранення прадід знаходився 7 місяців у Попаснянському евакогоспіталі. Смерть тоді переміг, але назавжди залишився інвалідом.

8 березня 1943 року звільнений в запас внаслідок поранення.

Нагород у нього було небагато – орден «Червоної зірки», медаль «За доблесну працю».

А медаль «За перемогу над Німеччиною» була найдорожчою нагородою, бо закінчилась перемогою над фашизмом найжорстокіша війна.

З 15 квітня 1943 року прадід почав працювати інструктором-ревізором в воєнізованій охороні Карагандинської залізниці.

А 18 вересня 1944 році його відкомандирували в відділ охорони Північно-Донецької залізниці на посаду начальника гауптвахти станції Дебальцеве.

По мірі визволення України від окупантів, прадід призначався на роботу все ближче до рідних місць.

Так 1 жовтня 1944 року він отримує нове призначення в 3-й загін воєнізованої охорони станції Куп’янськ-Вузловий - пожежним інструктором-ревізором.

Де б не був, чим би не займався, прадід Іван у всьому намагався бути кращім. Був першим в соціалістичних змаганнях.

Добросовісно якісно виконував свою роботу, був суворим, але справедливим.

На його об’єктах за всі роки роботи не було не тільки пожеж, але й незначних порушень.

Я пишаюся своїм прадідом, Гревцовим Іваном Івановичем, що захищав нашу країну. Завдяки всім героям Великої Вітчизняної війни ми живемо в мирній країні. Пам'ять про нього я завжди буду зберігати у своєму серці, адже йому я зобов'язаний своїм щасливим дитинством.

БІЛЬ АФГАНІСТАНУ
Корсікова Євгенія,

учениця 10 класу Старовірівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Нововодолазької районної ради Харківської області

Керівник: Соловйов Г.М., вчитель історії, спеціаліст вищої категорії, старший вчитель.


У грудні 1979 р. у внутрішні справи Афганістану втрутився Радянський Союз, який ввів докраїни свої війська для підтримки прокомуністичного режиму. Спочатку радянські війська розташовувались гарнізонами у великих містах країни, але поступово втяглися в бойові дії по всій території. Присутність іноземних військ викликала стихійний опір афганського народу. Пік бойових дій припав на 1984-1985 роки.

У 1986 р. нове радянське керівництво на чолі з Михайлом Горбачовим визнало «помилковим» рішення своїх попередників, і з кінця цього року почався поетапний вихід радянських війск з Афганістану. 15 лютого 1989 р. останній радянський солдат залишив афганську землю.

Так Афганістан став однією із сторінок нашої історії – одночасно трагічною і героїчною, сторінкою мужності і відваги, болю і розгубленості, честі і подвигу, одвічним свідком священного виконання військової присяги.

Ще довго будуть ламати списи в безкінечних суперечках стосовно тієї війни історики і політики, але істина очевидна і неспростовна: разом з болем невиправних втрат ми мусимо зберігати пам’ять про кожного з убитих в Афганістані співвітчизників.

В Старовірівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів щорічно 15 лютого відзначається День виведення обмежного контингенту радянських військ з Афганістану, вшановується пам’ять воїнів-інтернаціоналістів.

Через афганську війну пройшло 546255 тисяч солдат і офіцерів Радянськоі Армії, з них – понад 160 тисяч громадян України. В ній брали участь більше 10 тисяч мешканців Харківської області, з них 123 воїни – наші земляки-нововодолажчини. Пораненими із Афганістану повернулися більш ніж 8 тисяч українців, 3560 із них стали інвалідами, 80 пропали без вісті.До цих пір у списках зниклих без вісті або тих, що потрапили у полон, залишаються 288 учасників афганської війни. Не повернулися з війни понад 14453 військових, з них 242 жителя Харківської області, серед них троє – з Нововодолазького району. Це Нерубацький Павло Петрович, Мотика Сергій Миколаєвич і наш земляк Апальков Володимир Вікторович.

Апальков Володимир Вікторович народився в селі Старовірівка 1 серпня 1964 року. В Старовірівській середній школі він закончив 8 класів, після чого вступив навчатися до Кременчуцького залізничного технікуму. Після закінчення технікуму протягом двох місяців працював майстром депо на станції Основа. 1 жовтня 1983 року його було призвано до лав Радянської Армії. Володимир служив в Демократичній Республіці Афганістан в місті Джалолабаді – «найзеленішому і найтеплішому місті Республіки», - так писав в своєму листі Володя додому. Загинув при виконанні військового обов’язку 16 лютого 1984 року. Посмертно був нагороджений орденом Червоної Зірки.

Володимир загинув героїчно, боягузства з його боку не було.

Сьогодні всі афганці ніби брати, їх об’єднує справжня чоловіча честь і дружба, подвиг і пам’ять про бойових побратимів. Вони на власні очі побачили в мирний час всі страхіття війни. Афганістан навчив їх по-справжньому цінувати життя, дорожити моральними цінностями.

Скрізь пекло сірих гір Сходу пройшли й інші наші земляки-старовірівчани:

Дураков Андрій Михайлович, Дураков Михайло Леонідович, Ровенський Володимир Михайлович, Меренков Олександр Іванович, Колесніков Ігор Вікторович, Волобуєв Володимир Семенович, Головінов Віктор Михайлович, Скабаров Олександр Анатолійович, Тарсуков Сергій Павлович, Зінов’єв Микола Олександрович, Кондрашкін Олег Петрович, Григорян Карен Генрікович, Цижман Петро Євгенійович, Івлев Іван Іванович, Вінник Людмила Михайлівна, Лунін Микола Іванович, Авраменко Федір Олесандрович, Литвінчук Юрій Йосипович, Сотніков Сергій Анатолійович, Тишинський Володимир Олексійович.

А декілька років тому приїхала до нашого села ще одна сім’я, яка також втратила сина в Афганістані. Це мати Шеховцова Анатолія – Попова Надія Яківна. Шеховцов Анатолій народився 10 лютого 1965 р. в селі Шебелінка Балакліївського району Харьківської області. Закінчив Шебелінську школу, потім навчався у Кегичівському профтехучилищі за спеціальностю тракторист. Анатолій з перших днів служби на батареї виявив здібність організатора і зачинателя добрих справ. Товарищі бачили в ньому надійну і рішучу людину. Тож не дивно, а цілком закономірно, що за кілька місяців на погонах Анатолія з’явилися сержантські нашивки, а незабаром він був призначений заступником командира взводу – сувора дійсність висвітила його вольовий характер і мужні риси. Молодший сержант Шеховцов побував на 15 бойових операціях. Відзначився на операції в районі населених пунктів Пішгор і Кіджоль 7 листопада 1984-го, коли підрозділ забезпечував просування афганської колони. Тоді він на тягачі ліквідував завал на дорозі, під вогнем бандитів знешкодив дві протитанкові міни і надав допомогу афганським водіям в евакуації пошкоджених машин. Командування представило сміливого воїна до нагороди. Загинув 18 березня 1985 року поблизу кішлака Душах. Похований Анатолій Шеховцов в селі Андріївка Балаклійського району.

Нажаль рік тому померла і його мати, Надія Яківна.

Довічний сум, глибока рана ніколи не загоїться у серці матері воїна-інтернаціоналіста Апалькової Віри Дем’янівни.

Аби хоч трохи зарадити суму матері, її навідують учні нашої школи, а в день Перемоги та в день виводу військ з Афганістану на могилу Володимира Вікторовича покладаємо вінки і квіти. 22 лютого 1989 року на будинку Апалькових було встановленно меморіальну дошку, іменем Апалькова Володимира названу одну із вулиць села Старовірівка, на фасаді Старовірівської ЗОШ І-ІІІ ступенів у 2007 році встановлено меморіальну дошкуна честь випускника Апалькова В.В. Віра Дем’янівна іноді заходить до школи на запрошення вчителів та учнів.

Не з власної волі шли наші співвітчизники на ту війну й не свою землю боронили, але інтернаціональний обов’язок виконували чесно, з гідністю.

Під час афганської війни, на понівечених кулями й осколками висотах, при захисті мирних кишлаків, охороні вантажів проявилися найкращі риси радянських воїнів. В Афганістані воювали люди обов’язку і честі, які до кінця залишалися вірними присязі. Вони стали гідними продовжувачами традицій батьків і дідів, які пройшли Велику Вітчізняну війну.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал