Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка24/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   39

ДОЛЯ МОЄЇ РОДИНИ В РОКИ ВІЙНИ
Дідич Артем,

учень 8-Б класу Дворічанської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Інягіна Н.В., вчитель історії вищої категорії


Уроки мужності і хвилини пам’яті для мене не порожній звук. Це вкотре нагадування про повагу, сміливість, благородство, самовідданість, самопожертву. Кожен українець повинен мати почуття відповідальності і обов’язку, громадянські та патріотичні якості. Пам’ять про моїх родичів, які пройшли війну, зобов’язує мене жити згідно з їхніми настановами, не забувати минуле рідного краю.

Я живу в той час, коли про війну нагадують лише старі фотографії, листи-трикутники та спогади сивочолих ветеранів. Про події Великої Вітчизняної війни в нашій великій родині розповідали не дуже багато. Я дуже картаю себе за те, що своєчасно не розпитав своїх рідних про ті страшні роки. Мої прадідусі і прабабусі воювали на фронтах, а деякі вносили свій вклад у визволення Батьківщини в тилу. Я, на жаль, розмовляв тільки з одним дідусем,якому зараз 88 років.

Прадідусь Курочка Василь Миронович, 1927 р.н., розповідав, що йому було 17 років, коли призвали в армію. Він був рядовим і зарахований в частину 168-го запасного стрілецького полку в грудні 1944 року. Охороняв склад зброї «Арсенал МВС №65» (до грудня 1946 року) в місті Балаклія Харківської області. За станом здоров’я безпосереднім учасником бойових дій не був. Має нагороди «Медаль Жукова» і ювілейні медалі.

Про свою старшу сестру, Курочку Ксенію Миронівну, 1921 р.н., дідусь згадує, що вона теж пішла на фронт. Була маленького росту, але дуже сміливою змалечку. Свій бойовий шлях розпочала з Харкова радистом. Вона розповідала, що повзти з великим мотком дроту було дуже важко, але найважчим було те, що не можна було відволікатись на стогін поранених бійців. Треба було перелазити через трупи мертвих і робити свою справу. Було дуже страшно. Ксеня дійшла до Кенігсберга, а 8 травня 1945 року в Каунасі їй прийшла звістка про перемогу. Була нагороджена медаллю «За відвагу», орденом Червоної Зірки та мала особисту подяку від Сталіна.

Про мого прапрадіда, Кобзєва Миколу Гавриловича, 1901 р.н., розповідає його син, Кобзєв Валерій Миколайович: «В кінці 20-х років батько був присланий з Курської області в Дворічанський район «двадцятип’ятитисячником». Мав 6 дітей (двоє народилися вже після війни). Воювати розпочав з перших місяців під Курськом в піхоті. Був учасником Сталінградської битви. В 1944 році поранений: були прострелені легені. Лікувався в госпіталі і за тяжке поранення був признаний непригодним до військової служби і повернувся до сім’ї. Мав медалі «За бойові заслуги» та «За оборону Сталінграда».

Зі спогадів моєї мами, Дідич Наталії Володимирівни, я знаю, що прапрабабуся, Куценко Анастасія Григорівна, 1913 р.н., змалечку з трьома сестрами залишилася сиротою. Пасла телят в поміщика за 5 копійок в день. Перед війною працювала в колгоспі трактористом і комбайнером, бо не вистачало чоловіків. В перші місяці війни змушена була залишити на чужих людей свою 6-річну доньку і евакуюватися разом з сільськогосподарською технікою всередину країни. Потрапила в оточення разом з іншими жінками. Фашисти тримали їх з місяць в полі за колючим дротом. Їй вдалося втекти і тільки після визволення Дворічної повернулася додому. Пізніше працювала в колгоспі, пасла худобу. Мала нагороди за сумлінну працю. Була нагороджена ювілейними медалями перемоги у Великій Вітчизняній війні та медаллю «Победа».

Мій дідусь, Сниткін Віктор Михайлович,розповідає по свого батька, Сниткіна Михайла Михайловича, 1924 р.н., що для того війна почалася у Вільшані 22 березня 1943 року у Лиманських лісах, де формувався полк. Служив рядовим-автоматчиком у 35 гвардійській дивізії 101 гвардійського полку піхотинцем. Звільняв місто Лозову Харківської області. Остання битва була біля села Військове в 1943 році при форсуванні Дніпра (мав медаль «За форсування Дніпра»). Було тяжке поранення в голову 2 жовтня 1943 року. Пораненого знайшли танкісти і переправили до госпіталю. Доліковувався вже у Ташкенті. Нагороджений орденом Червоної Зірки. Ця нагорода знайшла його тільки в 1950 році по запиту командира частини: польова пошта 70934 (6-а армія). Указом Президента України від 27.09.2001 року присвоєно звання «старшина».

Моя мама теж намагалася дослідити історію нашої родини. Вона розпитувала своїх бабусь про тяжкі події воєнного життя. Від неї і я взнав дещо. В 1944 році мало було їжі і діти здобували її самі. Моя бабуся Зіна (тоді їй було 9 років) розповідала: «Навесні лазила по деревах, де були воронячі гнізда, брала яйця і пекла на вогнищі. Їсти було неможливо через неприємний запах,але вибору не було. Ще разом з хлопцями ловила з-під стріх горобців, розчиняла і пекла на паличках: хоч яке-не-яке м’ясо. Разом з тіткою Марфою робили «ладики»: картопля перетиралася з буряком, трішки муки з половою і пекли на капустяних листках в печі. Такі «ладики» застрягали в горлі, але ж їли… А найулюбленішою їжею були «потапці» − шматочки хліба у солодкій воді…».

Мені складно уявити події далеких грізних 40-х років. Що відчували 17-ти і 18-річні юнаки і дівчата? Чи було це подвигом – йти на фронт? Не всі їхні розповіді можна записати, але головне я відчув: в будь-якому віці можна бути патріотом. Якщо ти самовіддано любиш Батьківщину, то готовий не роздумуючи віддати своє життя для її процвітання.
З ВІЙНИ ВОНИ НЕ ПОВЕРНУЛИСЯ ...
Дудка Максим,

учень 11-Б класу Валківського ліцею ім.О.Масельського,

Валківської районної ради Харківської області.

Керівник: Губська Наталія Віталіївна,вчитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області


Линуть дні, минають роки, йдуть у небуття десятиліття. Рано чи пізно забуваються люди, події…

Та є в нашому житті те, що не забудеться ніколи, точніше треба сказати : « Не повинно бути забутим !». Серед таких речей, насамперед, повинна бути пам'ять і знання про свою родину, про тих, з кого починався рід і завдяки кому існують вже багато-багато поколінь.

Щороку травневими днями ми згадуємо, як «чорні» крила війни зачепили усі родини і, в тому числі, і мою….

Своїх прадідів, я звичайно не знав особисто, бо вони, на жаль, не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної. Та і знаю про них дуже мало, але розумію, що якщо зараз не зможу знайти бодай що, хоча б якусь інформацію - взагалі втратимо у майбутньому зв'язок між поколіннями.

Переглянувши багато різних документів, публікацій, даних у інтернет-базі «Меморіал», поспілкувавшись з пошуковцями нашого ліцею, тепер ми моємо певну інформацію з життя моїх рідних.

Прадідусь Іван Данилович Зюбан наш місцевий. Народився в сім'ї селян на Валківщині в селі Рубанівка Костівської сільської ради в далекому 1909 році. Родина в них була досить великою, як говорять зараз «багатодітною»: прадід Іван, ще 5-ть братів: Федір, Андрій, Микола, ще один Федір, Юхим і сестричка Одарочка. До речі, окрім прадіда на фронті воювали ще чотири брати. Двоє - не повернулися з війни у рідну домівку.

Ще до війни молодим Іван Данилович працював у колгоспі, різноробочим. Тепер я знаю, що воли будувалася дорога Харків-Київ, на ці роботи відправлялися багато чоловіків з колгоспів. Серед них був і мій прадід Іван Зюбан.

Іван Данилович був також учасником фінської війни 1939-1940 рр. Зрозуміло, що коли почалася Велика Вітчизняна, військовий досвід у нього вже був.

На фронт потрапив у липні 1941 року. У званні єфрейтора та маючи спеціальність мінометника спочатку воював у 275гв. с.п., а потім - у 91 гвардійській стрілецькій дивізії.

За даними бази даних «Меморіал» знаємо, що загинув Іван Данилович Зюбан на російській землі – у селі Дубровка Рудненського району Смоленської області 20 жовтня 1943 року. Саме такі дані були засвітчені у "похоронці", яка, на жаль, до сьогодні не зберіглася. Тож як офіційний документ - маємо ксероксну роздруковку з дивізійних записів про "безвозвратные потери личного состава".

На батьківщині не дочекалися сина Івана батьки та залишилася вдовою дружина і двоє маленьких діток.

Не менш трагічно склалася доля і другого мого прадіда Євгенія Леонідовича Требухова. Сам він не валківчанин, бо народився на Полтавщині в селі Балясне Диканівського району. Народився малий Євгенко у родині вчителів, то ж і вибір майбутньої професії став не випадковим. На Валківщину потрапив вже після навчання і в довоєнні роки працював завучем Минківської школи та викладав історію.

Коли почалася війна, отримав завдання Валківського РК КПБУ і був залишений на окупованій території в партизанському загоні. Разом з іншими патріотами і підпільниками був викритий зрадниками. У січні 1942 року був повішений німцями у центрі міста Валки. Похований в Урочищі Карпенкове у братській могилі в місці масового знищення мирного населення під час окупації у Дідовій долині.

У Євгена Леонідовича Требухова залишилися мама, дружина і троє діточок.

Після звільнення міста і району було проведено комісію і у 1944 році відбулося перепоховання тіл загиблих у центрі нашого міста. Щоправда, коли родичів загиблих було запрошено на опізнання, дружина тіла Євгенія Леонідовича не знайшла. Уже у 80-х роках ХХ століття, коли по всьому району змінювалися пам’ятники і пам’ятні знаки воїнам - визволителям, а в нашому місті почалося будівництво Меморіалу Слави, останки загиблих в роки війни і похованих у Дідовій долині валківчан вдруге перезахоронили. Вірних даних про місце перепоховання до сих пір не можуть знайти родичі загиблих. Єдина, поки що, інформація говорить, що перепоховання відбулося на Рогозовому кладовищі та місце не зазначено. На сьогодні, так і не зрозуміло, чи перепоховали тіла невпізнаних разом з впізнаними, чи їх було не всі розкопано.... не відомо. А можливо, просто залишки людей були настільки понівечиними, що дійсно не можливо було і впізнати...

Тож справи по встановленню місця вічно спокою мого прадіда ще тривають, але дуже сподіваюся, що скоро нам вдасться знайти його.

Можливо поки що дуже мало вдалося нам знайти інформації, та вважаю, що для того щоб людина назавжди безслідно не відійшла у вічність - цього вже достатньо.

Вічна слава і пам'ять захисникам Вітчизни!


ГЕРОЇ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ, ПОВНІ КАВАЛЕРИ ОРДЕНУ СЛАВИ

ТА МЕДАЛІ «ЗА ВІДВАГУ» – НАШІ ЗЕМЛЯКИ
Єрмачкова Дар’я,

учениця 10 класу Гетьманівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів,

член історико-краєзнавчого гуртка Шевченківського будинку дитячої

та юнацької творчості Шевченківської районної ради Харківської області

Керівник: Василенко Ірина Євгеніївна, вчитель історії, керівник історико-краєзнавчого гуртка
Давно відгриміли останні залпи Великої Вітчизняної війни. У травні 2015 року все прогресивне людство планети святкуватиме 70-річчя Великої Перемоги. Але людська пам'ять знову й знову повертає нас до тих важких і грізних часів воєнного лихоліття, яке стало однією з найбільших трагедій XX століття. Та війна забрала життя більше трьох десятків мільйонів радянських людей, близько восьми мільйонів українців, до п'яти з половиною тисяч жителів Шевченківщини. Більше десяти тисяч фронтовиків і цивільних жителів нашого краю залишилися інвалідами, стали вдовами війни чи дітьми війни. Радянсько-німецький фронт двічі проходив через Шевченківський район, його територія понад сім місяців перебувала під п'ятою фашистського окупанта, ще 15 місяців Шевченківщина була у прифронтовій зоні. Криваве і важке протистояння з фашизмом обпалило своїм смертоносним вогнем практично кожну родину нашого краю, призвело до величезних матеріальних і численних людських втрат.

З кожним роком невблаганно рідіють ряди ветеранів Великої Вітчизняної війни. Але їх сини і внуки не забувають про славне і героїчне минуле своїх батьків і дідів, добрим словом згадують полеглих героїв і ще живих фронтовиків. Про це свідчать багатотисячні мітинги і акції скорботи, які щорічно відбуваються біля меморіалів та пам'ятників на братських могилах 9 Травня, 28 жовтня та в інші пам'ятні дні, пов'язані з Великою Вітчизняною війною.

Шевченківщина дала фронту понад десять тисяч воїнів. При цьому поряд з чоловіками воювали і сотні жінок нашого краю. Наші земляки були стрільцями і танкістами, льотчиками і зенітниками, артилеристами і мінометниками, моряками і кавалеристами, зв'язківцями і саперами, військовими водіями і залізничниками, лікарями, медсестрами і санітарами. Вони воювали на всіх фронтах, побували практично в кожному куточку рідної країни і за її межами, де відбувалися бої з гітлерівцями чи японцями. По різному склалася їх фронтова доля. Одні, пройшовши всю війну, повернулися додому живими і здоровими. Але таких людей було небагато. Значно більше було тих, хто став інвалідом війни чи взагалі склав свою голову на полях важких боїв з ворогом. Вражає те, що серед полеглих кожен третій до цього часу числиться таким, хто у дні воєнного лихоліття згинув безвісти.

Майже три тисячі жителів Шевченківщини були нагороджені орденами і медалями. Сім чоловік за героїчні подвиги в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками отримали найвищу урядову нагороду – звання Героя Радянського Союзу: Безменов Василь Іванович, Нечепуренко Олексій Петрович, Поправка Павло Венедиктович, Штонда Григорій Єгорович, Боженко Олександр Гаврилович, Сухомлин Іван Михайлович, Рослік Павло Адамович. Один чоловік – повний кавалер Ордену «Слави» – Биков Олександр Михайлович. Два – отримали чотири медалі «За Відвагу» – Мітільов Михайло Іванович, Гарячий Ілля Тихонович. З них 5 чоловік повернулися з фронтів війни і продовжували працювати в різних сферах життя Шевченківщини та та інших міст СРСР: Поправка Павло Венедиктович, Штонда Григорій Єгорович, Боженко Олександр Гаврилович, Сухомлин Іван Михайлович, Рослік Павло Адамович, Биков Олександр Михайлович, Мітільов Михайло Іванович, Гарячий Ілля Тихонович. Два чоловіка, що мають це високе звання, загинули на фронтах війни у боротьбі з фашизмом: Безменов Василь Іванович, Нечепуренко Олексій Петрович. Всі ці воїни в наш час отримали звання «Почесний громадянин Шевченківщини». Іменами героїв названі вулиці нашого міста та інших міст України. Пам'ять про земляків-героїв увіковічена на Меморіалах Слави як Шевченківщини, так і інших міст колишнього Радянського Союзу.

У той же час слід визнати, що особистий внесок кожного воїна у велику Перемогу вимірюється не лише орденами і медалями. Сотні героїчних вчинків наших земляків залишилися невідомими чи не відзначеними командирами. Ми ж повинні пам'ятати всіх — полеглих і живих, героїв і пересічних воїнів, відомих і безіменних. Всіх, хто ціною свого життя чи здоров'я затримав ворога на якусь годину на певному оборонному рубежі, а потім визволяв від ненависних окупантів міста і села Європи та Азії. Всіх, хто здобув для нас ту історичну Перемогу. Ми всі в неоплатному боргу перед учасниками війни.

Звичайно, хотілося б зберегти для нинішнього і наступних поколінь фронтовий шлях кожного з наших героїв-фронтовиків. Але в сучасних умовах це зробити вже нереально. Живих фронтовиків залишилися одиниці, вже пішла з життя значна частина їх дітей та інших рідних. Не всі нащадки змогли зберегти документи, які б могли підтвердити участь їх батьків чи дідів у боях з ворогом.

Дана робота, розповідає про фронтову та подальшу долю десяти наших земляків, що отримали найвищі державні нагороди Радянського Союзу, захищаючи нашу Батьківщину від ворога. Це близько 0,5% від тих, кого ми називаємо фронтовиками.

Сподіваюсь, що в найближчі роки цю добру і благородну справу буде продовжено як автором, так і іншими дослідниками-краєзнавцями.

Ми схиляємо голови перед подвигами своїх земляків, на прикладах їх життя вчимося бути гідними громадянами України і намагаємося усіма можливими засобами увіковічнювати пам'ять про їх подвиги.

Здійснюючи подвиги, ці герої зробили крок у безсмертя. Ми, молоде покоління, повинні зберегти пам'ять про відомі вчинки цих людей і дізнатись ще про невідомі нам епізоди життя героїв. Радянський народ отримав перемогу над фашизмом завдяки відвазі і героїзму багатьох солдат.

Лауреат Нобелівської премії Миру Ральф Банч говорив: "Ніхто в світі про мир не може сказати краще тих, хто бився на війні. Важкою була ця праця. Великими були її жертви."

Роки вимірюються справами, вчинки – їх значимістю. Для подвигу ж головне мірило – пам'ять нащадків. І час над подвигом не владний.

Цей матеріал допоможе молодому поколінню дізнатися і зрозуміти дійсну правду про Перемогу, протистояти змогам фальсифікації величі та історичного значення народного подвигу.

«Слобожанські дзвони перемоги»
Ждамірова Юлія,

учениця Харківської загальноосвітньої

школи І – ІІІ ступенів № 157

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Юдко Валентина Михайлівна, учитель історії
1. Війна – страшне жахіття… Війна приносить тільки горе, а перемога в ній терпкий присмак та тяжкі спогади…

2. Мобілізація Червоної Армії.

3. Перебудова державних органів, партійних і громадських організацій на воєнний лад.

4. Організація винищувальних батальйонів.

5. Евакуація заводів та фабрик, установ.

6. Вироблення речей для обороноздатності.

7. Запеклі бої та атаки у вересні.

8. Стійка оборона дивізій в районі Мерефи.

9. Війська НСВС та народне ополчення.

10. Командир А.П. Омельчук та його підрозділ.

11. Ворожі мотоциклісти з боку Куряжа.

12. Ліквідування державної самостійності.

13. «Режим жаху».

14. Захоплення до полону.

15. «Фабрика смерті».

16. «Спеціальні автомобілі».

17. Масовий розстріл у Дрогобицькому яру.

18. Військові таємниці ціною катування.

19. Центр катування військовополонених.

20. Винищення крихт української культури.

21. Підпорядкування національних газет та літератури.

22. «Німці – споконвічні друзі українського народу…Вони хочуть добра й всі жорстокі методи – це шлях до визволення».

23. Дивізії «Адольф Гітлер» та «Мертва голова».

24. Українська допоміжна поліція.

25. Центральний штаб партизанського руху.

26. Підпільний обком на чолі з І.І. Бакуліним.

27. Богодухівські підпільники (О. Зубарєв, Г. Нікітіна, Р. Денхин, А. Кириленко, С. Лискитенко, Д. Коваленко).

28. Заарештування О. Зубарєва та Г. Нікітіни.

29. Розгром фашистських військ під Москвою.

30. Поразка армії «Південь» та визволення Донбасу та Харківщини.

31. 18 січня 1942 року – зимові бої.

32. Розгром німецької армії «Б».

33. 9 лютого – визволення території Радянської України.

34. Курська битва.

35. Відводження ворожих військ.

36. Пам’ять загиблих співвітчизників… Тяжка непросвітна тінь… Вони завжди залишаться в нашій пам’яті.


ЛІКАР ІВАН АНДРІЙОВИЧ ЖЕРНОКЛЬОВ
Злидень Іван,

вихованець гуртка «Юний ерудит» Зачепилівського районного БДЮТ,

учень 11-Б класу Зачепилівського ліцею

Керівник: Буланова Валентина Миколаївна, учитель Зачепилівського ліцею


Понад 30 років працював у Семенівській лікарні Іван Андрійович Жернокльов. Він і під час фашистської окупації не забував про свій людський обов’язок – допомагати людям боротися з недугою, рятувати їм життя.

Осінньої ночі 1941 року на місце нещодавнього бою, що вдень точився на підступах до села, фельдшер Жернокльов разом із дружиною, вчителькою місцевої школи Пелагією Іванівною, та домашньою робітницею Марусею зібрали в приміщенні сільської лікарні вісімнадцять бійців і командирів Червоної Армії, які зазнали різних поранень. Їх перев’язали, нагодували (тих, хто міг їсти). Вклали на оберемки соломи, яку заздалегідь постелили на підлозі.

Виходжувати поранених допомагало все село – ніхто не відмовлявся давати продукти для червоноармійців. Представникам «нової влади» – німецькому офіцеру з солдатами, які не забарилися навідатися до медпункту, фельдшер відповів на їхнє запитання: «Це селяни, хворі на тиф».

Під час лютневих боїв 1943 року, коли радянське командування прагнуло звільнити Харків, але спроби виявилися невдалими, І. А. Жернокльов влаштував у себе на лікування ще дев’ять поранених.

З 27 бійців, яких у 1941 – 1943 роках виходжували сільські медики, померло двоє – ніщо не могло їх врятувати, всі зусилля старого фельдшера та його помічниць виявилися марними.

Та не тільки поранених рятував Іван Андрійович під час Великої Вітчизняної війни. Не один десяток юнаків і дівчат отримав від нього фіктивну довідку про «хворобу», що давала їм можливість уникнути відправлення в Німеччину.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 червня 1944 року Іван Андрійович Жернокльов був нагороджений орденом Вітчизняної війни І-го ступеня, а його дружина Пелагія Іванівна – орденом Вітчизняної війни ІІ-го ступеня.

У 1945 році Харківське книжково-журнально-газетне видавництво в серії «Славні сини Харківщини» випустило книжку Рафаїла Брусиловського «Серця відважних», в якій розповідається про сміливе подружжя Жернокльовів, які навіть в умовах ворожої окупації не забували про свій лікарський обов’язок.


ПАМ'ЯТЬ У МОЄМУ СЕРЦІ
Кобзиста Владислава,

учениця 11 класу Власівського загальноосвітнього

навчально-виховного комплексуКегичівської районної ради

Керівник: Наскалова Л.М, керівник пошукового загону «Пам’ять»


Війна… Страшне слово, скільки в ньому ненависті, злості, крові, сліз, розбитих сердець, скалічених доль, смертей, болю, а заразом це відвага, мужність, героїзм, подвиг!

З кожним роком усе далі відходять від нас події Великої Вітчизняної війни. Давно закопані окопи, зарубцювались рани колишніх солдат, але наша пам'ять щоразу повертається до минулого, адже те, що звідано і пережито, не забудеться ніколи! Це подвиг, якого не знала історія!

Війна увірвалася в юність наших дідів і прадідів, мов чорний смерч. Підпалила квітучу землю, затьмарила міста і села.

В моїй сім’ї ця тема й зараз має відлуння страшного періоду, який забрав абсолютну молодість моїх двох прапрадідів. Багато про що переповідали мені мої прабабуся, котра бачила дитячими очима, як нищать все живе, бабуся, якій в свою чергу, будучи живим, розповідав із тремтячим голосом її тато. Для мене це - прадід. Його історія життя, на мій погляд, заслуговує найбільшої честі й хвали.

Народився Михайло Єгорович Єлізаров у селі Д`ячківка Старовірівського району Харківської області у 1929 році. Там же і навчався у 8-милітній школі, та встиг закінчити лише 4 класи: почалася війна. Це були важкі часи. В кінці серпня 1941 року в село зайшли німці, які почали масово виконувати «свою місію». В цей час завдяки зв’язковим вчасно було повідомлено жителів села Кофанівка, і місцеві, від малого до старого, відійшли до річки Берестова. Можна лише уявити, що на той час пережили мешканці села, не говорячи вже і про малечу: найменшому було півтора рочки. Це був Олексій, наймолодший брат мого прадіда Михайла. Холод, голод, страх, скутість – все це довелося їм прожити цілих 11 діб. Малеча довго не витримувала і їм мусили кляпом із очерету закривати ротика, щоб не накликати біду на решту. Всі вони вціліли, але на цьому лихе не відступило. Після себе загарбники лишили поліцаїв для «збереження» порядку. Місцевих дітей та молодь змушували працювати, влаштовували постійні облави для примусового вивезення до Німеччини. Михайло в свої 14 років був на той момент зв’язковим, бо дуже добре знав місцевість і непомітно проїжджав на велосипеді біля місця примусових робіт, даючи сигнал для втечі.

Одного разу хлопці, у тому числі і Мишко, спостерігали політ літака, з якого спустився парашутист. Зі сторони с.Власівка берег річки був дуже порослим високим і густим очеретом. Саме там парашутист і лишив всю свою амуніцію. Але довідавшись про це, поліцаї почали ретельний обшук із собаками. Та ба, зазнали невдачі. Через свої знання русла й маленьких островків хлопець швидко переховав речі парашутиста, врятувавши таким чином і того солдата, і своїх односельчан від гніву карателів.

Після визволення сіл Власівки та Кофанівки Михайло з рештою дітей вели очистку території від зброї і полеглих солдат. Трупи звозили до братських могил, а зброю і боєприпаси віддавали військовим. Таких хлопців тоді називали «яструбками». Під час одного з таких рейдів мого прадідуся було поранено. (Вже в післявоєнні роки йому було видалено два осколки (Дод.А), а один залишився з ним біля скроні до останніх подиху…).

Події 44-го року в біографії Михайла позначаються як навчання у ФЗН (фабрико-заводське навчання). По закінченню якого його направили до Ворошиловграда.

В умовах розрухи, голоду вижити було надто складно. І він здійснив втечу, за що отримав покарання строком 4 місяці (такою раніше була «винагорода» за втечу з роботи). Але тут доля Михасику теж посміхнулася. Під час покарання його призначили помічником охоронців на вагони-«теплушки», в яких везли арештованих зрадників та поліцаїв. Шлях від Харкова до Благовіщенська тривав 2 місяці; туди й назад – строк вийшов. Згодом після смерті Сталіна судимість було знято.

1949 рік. Михайло почав службу в рядах Радянської Армії. Службу проходив в Білорусії в м.Борисів терміном – 3роки 6 місяців. У воєнному квитку є позначка: вересень 1949р. – «стрілок», лютий 1950р. – «мінометник»(Дод.Б).

Наприкінці 1953 року повернувся Михайло додому. І відразу розпочав трудову діяльність на заздрість всім(Дод.В):


  • 1970р. ювілейна медаль «За доблестный труд. В ознаменование 100-летия со дня рождения Владимира Ильича Ленина»(Дод.Г)

  • 1973р. Орден «Трудового Красного знамени», «Знатний кукурудзовод України» (Дод.Д)

  • 1973-1980рр. «Переможець соціалістичних змагань» (Дод.Е)

  • 1977р. Орден Жовтневої революції (Дод.З)

  • 1982р. бронзова медаль за досягнуті успіхи у розвитку народного господарства СССР(Дод.К)

  • 1984р. медаль «Ветеран праці» (Дод.Л)

Мені й справді є ким пишатися і водночас є над чим замислитися, адже, по-перше, ми, молоде покоління, мало задумуємося про патріотизм як основу людської суті, по-друге, мало взагалі тямимо з приводу відданості улюбленій справі на благо суспільства. Але мені пощастило, що історія мого прадіда не пройшла повз мене і я просто мушу багато в чому орієнтуватися на його героїчні вчинки, відважність, відданість справі.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал