Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка22/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   39

БОЄЦЬ ЗА РІДНУ ЗЕМЛЮ


Гиренко Карина, Рогаченко Владислава
,

учениці 10-Б класу, Люботинської загальноосвітньої школи I-III ступенів № 4

Люботинської міської ради Харьківської області

Керівник: Іванченко О.А, вчитель історії та правознавства


Іван Пилипович Абдулов народився в 1922 році в селі Шумиха нині Кемеровської області. В сім’ї Абдулових було четверо дітей: три сина та донька. Рідних И.П. Абдулова давно немає у живих. «Ни в силе, ни в ловкости, ни в рабочей сноровке тягаться с Иваном никто не мог» - спогади односельців. Напередодні війни працював трактористом у рідному селі. Кандидат у члени ВКП (б).

Добровольцями пішли Іван та Кирило Абдулови у ряди Червоної Армії з грудня 1941 року. Разом служили у 849-го стрілецькому полку (303-та стрілецька дивізія). Перше бойове хрещення прийняли під Воронежем. З 1942 року на фронті. Слава про подвиги снайпера І. П. Абдулова рознеслася по всьому Воронезькому фронту. У фронтовій газеті писали: «Наша гордость – ефрейтор Иван Абдулов, прославленный снайпер». Тільки в 1942 роціснайпер 849-го стрілецького полку (303-та стрілецькадивізія 3-я танкова армія, Воронезький фронт) єфрейтор Іван Абдулов в оборонних боях винищив близько 300 фашистських солдатів і офіцерів. У наступальних боях у січні - лютому 1943 року Абдулов знищив ще 120 гітлерівців. Відважний снайпер навчив багато радянських воїнів мистецтву влучної стрільби. Імена братів Абдулових зустрічаються у формулярі дивізії. Ось деякі з них: «1942 год 11 октября. Снайперский счёт врагу: Абдулов Иван – 53. Абдулов Кирилл – 8»

Кореспондент армійської газети 60 - ї армії Воронезького фронту у своїх щоденниках розповідав про снайпера І. Абдулова: "Количество уничтоженных им фашистов уже тогда приближалось к 100. Об Иване Абдулове говорили на слёте больше всех. С похвалой отзывался о нём и командующий армией Генерал - Майор И. Д. Черняховский. Сибиряка ставили в пример не только за личную отвагу и лучший боевой счёт, но и за чувство коллективизма, за стремление передать свои знания и опыт другим метким стрелкам"

У ніч на 07 березня 1943 року воїни 303-ої стрілецької дивізії, пройшовши за шість діб по бездоріжжю в заметіль 270 кілометрів, зайняли позиції на західних околицях Люботина й Буд. Тут вони зустріли фашистських загарбників, що рвалися до Харкова. Розгорілися запеклі бої. Одна з рот 849-го стрілецького полку, що займала оборону між роз’їздом Майський і Старим Люботином, потрапила в оточення. Весь командний склад роти загинув у бою. Тоді командування взяв на себе єфрейтор Іван Пилипович Абдулов. Ручними гранатами вінзнищив 2 ворожих танки. Вогнем з автомата - більше 35 фашистських солдат. Натхненні його мужністю радянські воїни кинулися в контратаку й прорвали кільце оточення. У цьому бою Абдулов загинув.

 Зі спогадів Івана Васильовича Каркавина, командира 3 роти   849 стрілецького полку: «На место «охоты» прославленный снайпер выходил ещё до свету, а возвращался тёмной ночью. И так каждый день. Какого напряжения сил это стоило, сколько требовалось железной выдержки, убедился я сам. Иван Абдулов заметил как немцы в одно и то же время направлялись с котелками за завтраком и обедом - там, где располагалась рота, немецкие укрепления были хорошо видны. А мне, как командиру, было интересно наблюдать за своим бойцом. Заняли мы позицию. Время завтрака прошло, а немцы не показываются. «Будем ждать обеда», - сказал Иван. Дождались. Видим из траншеи вылезает детина с котелком «Полторы тысячи метров», - быстро определил расстояние снайпер. Пробовал  стрелять я, но только ранил врага. Абдулов тут же убивает его на смерть. Пролежали мы ещё час. Появились двое за убитым - раз за разом раздались два выстрела Ивана. Ещё два фашиста нашли смерть.

  Час... Другой... Третий...  Ноги совсем онемели. И только, когда наступила тёмная ночь, мы оставили позицию.

Лишь сам, испытав всё это, я мог по-настоящему оценить каждодневный труд и подвиг снайпера». 

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1943 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками і проявлені при цьому мужність і геройство єфрейторові Абдулову Івану Пилиповичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений Орденом Леніна та Орденом Червоної Зірки.

У центральному парку нашого міста є Алея пам’ятних знаків Героям Радянського Союзу років Великої Вітчизняної війни біля Братської могили на Меморіалі Слави. Герої Радянського Союзу люботинці -   Павло Іванович Шпилько, Юрій Якович Чепіга, Микола Федорович Денчик. Герої Великої Вітчизняної війни, які відзначились в боях за нашу рідну люботинську землю - Павло Костянтинович Казакевич, Іван Васильович Маширь, Іван Пилипович Абдулов.

Біля нашої Люботинської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів № 4 у самому центрі міста Люботин встановлено пам'ятний обеліск Абдулову Івану Пилиповичу. Кожен день, йдучи до школи, згадуєш про його подвиг і про всіх людей, які зберегли нам мирне небо над головою. Навічно зберігається пам'ять про людину, яка віддала власне життя за звільнення нашого міста Люботин!

 

МИ ПАМЯТАЄМО ЦЕЙ ДЕНЬ
Грищун Катерина,

учениця 11 класу, Печенізький ліцей ім.. Г. Семирадського

Печенізької районної ради Харківської області

Керівник роботи: Байбак Лариса Миколаївна, учитель української мови та літератури,

І категорія, старший вчитель

З великим захопленням я прочитала книгу „Пам’ять прожитих літ. 1915-1995 рр.», автором якої є Сокіл Тихін Данилович, Мешканець печенізького району. Він яскраво описав побут українського народу, його любов до праці, його щире бажання навчити своїх дітей поважати рід і берегти Батьківщину.

„В народі кажуть: „Козацькому роду нема переводу”, як розповідала моя бабуся про Соколівський рід, про козацьку династію, що її свекор був шанованим ватажком серед козаків,- так розпочинає книгу Тихін Данилович Сокіл.

«Синів у дідуся було аж п’ять. Всі хлопці були, як кажуть, майстри на всі руки. Виростали сини-соколята, одружувалися, будували житло і відділялися від батька. Як свого годувальника, залишив при собі сина - Данила. Міцний синок, наділений добрим здоров’ячком. Підійшла пора призову в армію...

Службу Данило відбував па Кавказі аж три роки. За роки служби йому було присвоєно звання унтер-офіцера...

Коли розгорілася в країні війна, Данила Івановича забрали на фронт... У серпні 1914 року, підтримуючись двома палицями, несподівано переступив поріг рідної хати син, чоловік, батько.

Радості не було кінця, і хворий Іван Тимофійович піднявся з ліжка, щоб привітати сина. А малеча, умостившись на колінах, роздивлялась нагороди.

У татка на грудях блищали променями сонця два „ Георгіївських хрести ” ...

14 червня 1915 року Данило Іванович і Марія Григорівна поїхали конячкою складати сіно. . Випрягли коня, спутали йому передні ноги і пустили пастися.

Несподівано з високого неба біля коня сіла сімейка чорногузів, за народним повір’ям, вісники людського щастя.

Дружини згрібає сіно у валки, а чоловік кладе копиці. Ось вже почав класти третю, побачив, що дружина хапається за живіт і ледве повзе до копиці сіна.

Данило Іванович підхопив дружину, підвів у затінок до копиці, полагодив із сіна постіль, заславши поверх рядном та положив свою кохану. Вона стогне, звивається, а потім поблідла, чоловік розгубився, та заспокоївся і справно виконав роль бабусі-повитухи. Все обійшлося благополучно. Народився четвертий синок! Це і був я — Сокіл Тихін Данилович.

Ішов 1936 рік, хороші показники урожайності радували нас, комбайнерів... Другого листопада 1936 року, всім колгоспом святково проводжали мене в

лави Червоної Армії...

Пройшовши курс молодого бійця, нас усіх зарахували курсантами полкової школи молодших командирів, і почалося навчання бойової та політичної підготовки.

Коли розгорілася фінська війна, молодших командирів військового округу почали агітувати добровольцями поїхати на фронт.

У середині грудня 1939 року у складі трьохсот шістдесяти чоловік - добровольців, виїхав я до Ленінградського військового округу.

У березні 1940 року мені було присвоєно військове звання молодшого лейтенанта... У далекому Заполяр’ї, де наша дивізія займала оборону, була здоровенна висотка, яку називали « Салантантурі».

Та недовго тримали ми зайнятий рубіж. По нас фашисти відкрили шалений артилерійський вогонь, а через якусь годину налетіли двадцять два літаки- бомбардувальники. Той бік, звідкіля ми наступали, уже був перекритий для відступу. Один вихід — іти до своїх в протилежному напрямку, поза висотою, а це сімдесят п’ять кілометрів. Ми зібрали мертвих товаришів, поховали в кам’янистій ущелині, підіславши голок хвої заклали братську могилу булижником. Одинадцять поранених товаришів ми несли із собою по черзі. Дунаев Ваня із Смоленська помер по дорозі, а через двоє діб помер Іван Крутих із Хабаровська. Цей вихід із бою ми долали чотирнадцять діб.

П’ятиденний сухий пайок давно скінчився, зв’язку з дивізією не було, тому що рація розбита, радист загинув. Над нами кружляв рама-літак- спостерігач, тому ішли дуже скрито, обережно. Неймовірний голод угамовували ягодами - брусницею і чорницею...

У полку вже думали, що ми всі загинули, або попали в полон...23 вересня 1941 року велика група ворога під прикриттям туману форсувала озеро Буоріярві і зав'язала шалений бій, закріплюючись на нашому березі. Наш перший батальйон був знятий із позиції і швидким маршем кинутий на підмогу, щоб витіснити ворога за озеро.

Батальйон розвернувся в бойовий порядок із криком „Ура” за Батьківщину кинулися на ворога. Рядом з моїм взводом був взвод молодшого лейтенанта Петра Пєтухова.

Раптовий наступ потіснив ворога до самого берега, та мене неймовірна сила кинула на землю, я іще гукнув Петра. Не знаю, скільки я пролежав в забутті, але прийшла свідомість.

У роті солоний згусток, ліва рука нерухома, обвисла, як батіг. З великим зусиллям піднявся, прислухався. Бій триває уже далеченько. А тут, як кажуть, ні слуху ні духу. На руці священний компас, кругом - темрява. Зорієнтував напрямок, щоб дійти до дороги, де б змогли мене підібрати.

Та, мабуть, материнським серцем був посланий ангел-охоронець, який на всьому страшному, тяжкому шляху, мов невидимка, шептав на вухо слова пісні: „Не хилися, явороньку, ти ще зелененький, не журися, козаченько, ти ще молоденький”. Ця пісня дала сили вийти на безлюдну дорогу. Над дорогою височив валун із середню селянську хату. Під тим валуном я і присів. Раптом почув знайомий голос старшої сестри Кандакшського шпиталю, де я вже десять днів лежав, поки прочистили вуха після контузії.

Хоч я і був списаний під чисту, та ішла тяжка війна. Печенізький райвійськкомат мобілізував мене, призначив начальником районного навчального пункту по підготовці призовників для поповнення рядів Червоної Армії.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 07.03.1952 року.Т.Д.Сокола нагороджено медаллю „За трудову доблесть”.



Він жив серед нас
Грубник Ірина,

учениця 11 класу Високопільської

загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Валківської районної ради

Керівник: Гнатченко Л.М., вчитель світової літератури


З початком Великої Вітчизняної війни розпочався відлік днів, сповнених стражданнями, безповоротними втратами рідних і близьких, днів, що перепліталися з героїчними подвигами на фронтах війни, в партизанських загонах і підпіллі, самовідданою працею в тилу в ім’я Перемоги.

Сорок років віддав наш земляк, уродженець села Високопілля генерал Дмитро Костянтинович Перемот службі в доблеснихт Військово-Повітряних Силах СРСР.

До 1941 року був : начальником розвідки полку, начальником парашутної служби частини, штурманом ескадриллі. Війна застала Петра Дмитровича в місті Житомир у званні старшого лейтенанта. Любив стрибати з парашутом. Зробив 155 стрибків.

Війну закінчив у званні підполковника. Після війни екстерном здав екзамени до Вищої Військової академії, продовжив навчання в академії Генерального штабу.

В 1982 році вийшла з друку книга «На дальних маршрутах, атором якої є наш земляк, наша гордість – Перемот Дмитро Костянтинович

Димтро Костянтинович пішов за вічну межу життя, але пам'ять про нього живе в наших серцях, як і його побажання: «Нехай сучасні діти ніколи не зазнають страху і втрат, живуть під мирним небом і ясним сонцем, а світлий день визволення і перемоги не вкриється пилом забуття».

Героїчний дух переможців-ветеранів не можна втрачати нинішньому поколінню. І ми віримо, що кожен із нас стане на захист своєї Батьківщини не замислюючись, буде вірним сином своє держави

ВОНИ КУВАЛИ ПЕРЕМОГУ
Група «Пошук»

Кутьківської ЗОШ І-ІІ ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Крейдун В.Т., вчитель історії І категорії


Роки Великої Вітчизняної війни стали часом тяжких випробувань для нашого народу. Люди боролися з ворогом не тільки на фронтах, а і в тилу. Шлях до перемоги був неймовірно тяжкий, политий кров’ю і слізьми.

Село Кутьківка та інші села Кутьківської сільської ради – Касянівка, Довгеньке, Лозова-II, Лозова-І були звільнені від німецько-фашистських загарбників 2 лютого 194З року.

Після визволення Кутьківки жителі села приступили до відбудови господарства. Розпочали цю роботу з вирішення організаційних питань. Вибрали правління колгоспу і його голову.

Головою колгоспу «Хвиля революції» обрали Павла Єгоровича Герасименка, який після поранення повернувся з фронту.

Перша після визволення посівна проходила в надзвичайно тяжких умовах. В господарстві не було тракторів і автомашин, орати доводилося коровами, які вціліли в кутьківців після окупації. Добрива і посівний матеріал доводилося збирати з дворів колгоспників.

Зберігся протокол колгоспних зборів, які відбулися 12 січня 1944 року, де виступила Крейдун Олександра Оксентіївна: «Прийшов той час, якого ми так довго чекали… Тепер ми повинні нарівні з чоловіками брати участь у зборі та вивозі навозу, золи, курячого посліду для того, щоб забезпечити урожай зернових, забезпечити хлібом Червону Армію і себе. Я даю 8 кг посівного зерна і закликаю всіх колгоспників наслідувати мій приклад».

Заклик Олександри Оксентіївни одностайно підтримали всі колгоспники. Найбільше здали хліба такі колгоспники : Крейдуй К.Г. − 50 кг, Куценко Л.П. − 40 кг, Крейдун З.Л. − 30 кг, Демченко Г.П., Бережна П.А., Смущинська Л.М. здали по 20 кг. Всього зібрано було дві тонни посівного матеріалу. Значну допомогу в придбанні посівного матеріалу надала держава.

Необхідно було розвивати тваринництво, яке було так потрібне колгоспові. Колгосп провів контрактацію телят у колгоспників. Внаслідок проведених заходів по зміцненню матеріальної бази колгоспу господарство в кінці 1943року мало 12 голів коней, 9 пар волів, 10 голів корів, 109 голів телят, 40 голів свиней, в тім числі 12 свиноматок, 39 голів овець, 342 штуки курей.

Ці незначні досягнення полегшували працю колгоспників в процесі обробітку землі, але вона залишалася ручною. Працювати доводилося від зорі до зорі. Та, незважаючи на тяжку працю, колгоспники працювали з ентузіазмом і завзяттям,. Вони добре розуміли, що фронту потрібен хліб.

Але не тільки продовольством допомагали односельці фронтовикам.

12 січня 1944 року на загальних колгоспних зборах виступила Денисенко Марія Федорівна. Вона запропонувала зібрати кошти на будівництво танкової колони. Її пропозицію одностайно підтримали колгоспники і запропонували звернутися до жителів Дворічанського району. Для збору коштів обрано комісію з 8 чоловік: Салютін, Крейдун К.Г, Денисенко М.Ф., Крейдун Г.С., Крейдун В.О., Лихачов Я.Ф.

18 лютого 1944 року на загальних зборах розглянуто питання «Збір коштів на побудову танків і літаків». З доповіддю виступив голова колгоспу Герасименко П.Я. Він сказав: «Колгосп виділяє 40000 карбованців на будівництво танків і літаків».



Жінки в’язали шкарпетки, шили рукавиці, теплий одяг. Все це відсилали нашим воїнам. Кожного разу селяни підписувалися на державні позики. При реалізації військової трьохпроцентної позики на колгоспних зборах було прийнято таке рішення: «Кожний працездатний зобовязаний підписатися на 500 крб».

Для успішного проведення весняної посівної кампанії 1944 року колгосп відремонтував свій інвентар: 30 плугів, 124 борони, 2 сівалки бурячних, 14 сівалок зернових, 7 лущильників. Весняна посівна кампанія затримувалася через малу кількість тяглової сили. Для розв'язання цього питання правління колгоспу 7 травня 1944 року скликало загальноколгоспні збори з повісткою дня: «Про закінчення весняної посівної кампанії». Збори ухвалили: «Запрягти все тягло колгоспу і корів колгоспників. При випадках невиконання рішення зборів, корів поставити на колгоспну ферму до закінчення посівної кампанії».

Ось такі рішення приймалися в період війни. Це був час подолання великих труднощів і досягнення високих результатів у трудовій діяльності, час падінь і злетів, час смутку і радощів.

Але життя наших земляків було сповнене світлих надій на майбутнє. Люди своїми руками творили це майбутнє, щоб воно навічно вписало їхні імена в історію. І щоб саме їхнє життя стало історією.



ДОЛЯ ПРАДІДА-ФРОНТОВИКА
Губський Євгеній,

учень 7-Б класу Валківського ліцею ім.О.Масельського,

член гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області.

Керівник: Губська Наталія Віталіївна,вчитель історії, спеціаліст І категорії,

керівник гуртка «Юні музеєзнавці» Валківського районного ЦТКЕУМ

Валківської районної ради Харківської області
За життя Михайла Павловича я не пам’ятаю. Він помер 12 липня 2002 року, коли мені виповнилося трішки більше ніж півроку. Знайомі прадіда Михайла говорять про нього як про спокійну, виховану і скромну людина. Коли мова йшла про роки війни, він завжди говорив, що нічого такого героїчного вони не робили, бо треба були визволяти рідні домівки від загарбників і вони це робили.

Тож дістати бодай якусь інформацію було дуже важко. А ще, колись за святковим столом з рідними, Михайло Павлович проговорився дітям, а вже ті, пізніше онукам, що дід таки був героїчним: спочатку Михайло Губський був одним з трьох особистих водіїв командуючого 65-ю армією 2-го Білоруського фронту генерал-полковника Павла Івановича Батова ( потрапив до нього з кадрової), а вже потім, при Сталінграді, водієм самого командуючого військами 2 Білоруського Маршала Радянського Союзу Костянтина Рокоссовського.

Губський Михайло Павлович, дідусь мого батька і прадід наш з сестрою, народився 4 вересня 1916 р. у селі Мельниково, Валківського р-ну Харківської області. Хоча вдома інколи звучить: «На батьківщині в Грушево…» Народився у простій селянській сім’ї. Навчався Михайло у Мельниківській сільській школі, де закінчив 7 класів ( по тих часах це дуже вагома освіта, бо більшість мала 3-4 класи і все… Згодом Михайла призвали до армії і проходив він службу на Далекому Сході у прикордонних військах, на кордоні з Японією. Брав участь у вирішенні конфлікту на озері Хасан у 1938 році. За виконання завдань отримав високу нагороду - медаль «За бойові заслуги» та знак «За Хасан».

Після демобілізації та звільнення в запас приїхав до рідного села, почав працювати у колгоспі, був механізатором.

Згодом Михайло Павлович Одружився з гарною дівчиною Параскою і 1 січня 1941 року у подружжя народився син Микола. Як і всі звичайні люди, молода родина Губських сподівалася на щастя і мирне небо над головою. Та цим планам завадила війна! І цю сім’ю вона також не обійшла стороною. У перший же день війни, 22 червня 1941 року, вже після обід Михайлові прийшла повістка. Залишив вдома дружину и шестимісячного сина і пішов на фронт захищати свою Вітчизну.

Дідусь Микола частенько згадував часи окупації, говорив, що майже два роки прожили (16 дітлахів) в землянці за селом,....ховалися, а охороняла їх бабуся Зіна. Розповідав, як вибухами рознесло півхати...

Довгий час нашим військам приходилось відступати та після, так би мовити, переломних моментів (Курської та Сталінградської битв) стало зрозуміло, що ворогу не процвітати на нашій землі.

Михайло Губський був учасником Сталінградської битви, битви на Курській дузі. Разом зі своїми бойовими побратимами звільняв багато міст і сіл по всій Україні, Білорусії. Про це свідчать багато чисельні нагороди.

Події Сталінградської битви були особливо пам'ятними ще й тому, що саме там Михайло зустрівся зі своїм тестем Харитоном. У страшну нічну зливу мій прапрадід Харитон їхав на підводі та віз тяжко пораненого бійця, а прадід Михайло повертався з донесенням командиру (машина була розбита, то ж прийшлося йти пішки ще й за запчастинами..) Ніч була темною і дощ був настільки сильним, що не те, щоб побачити обличчя, а голос співрозмовника було чути погано.....Сів Михайло на підводу спиною до "водія кобили" й розговорилися:

- що хлопче давно воюєш?

- з самого початку дядьку...

- а сам то звідки?

- з далеку, з України...

- то ми, мабуть, земляки...я теж з України.....з під Харкова...

- дядьку, так я також харківський.... може чули село таке Грушеве,

Мельникове....

- як?! так я ж також з відти! З Сухої Балки ! А звати тебе як?

- Губський Михайло, дядьку..........

Можна й не говорити, що було далі....сльози, обійми...

Далі фронтовими шляхами прапрадід Харитон і прадід Михайло йшли також окремо, та зустріч далеко від рідної домівки зігрівала серця обох чоловіків та допомогала вижити у страшні воєнні роки. Щоправда, прапрадід Харитон повернувся додому раніше ніж закінчилася війна, бо отримав контузію і мав досить тяжкі наслідки. Тож і був комісований з армії. Прадід же Михайло, навпаки, повернувся з фронту без жодного поранення, хіба що малесенький поріз від осколочку залишився у нього напам'ять про війну.

Говорячи про Рокоссовського, Михайло Павлович частенько згадував, як однією з вулиць Польщі рухалася їхня автоколона і розпочався обстріл. Снаряди летіли мов град і вони вискочили з машин і пострибали у воронки ( в народі давно існує повір'я, що снаряд два рази в одну воронку не потрапляє, тож і мали бодай надію). Воронки були майже по сусідству і ось, не зрозуміло звідки, підбігла вівчарка. Собака почала вміщуватися на місці Михайла, штовхаючи його ближче до командира. Можливо, це було щось містичне, та як тільки прадід перемістився, саме в те місце де він спочатку заліг і де зараз лягла вівчарка - втрапив снаряд. Зрозуміло, що вівчарка врятувала прадіда, ціною свого життя.

За звільнення Польщі одержав медаль «За відвагу», але вона знайшла свого власника лише у 50-х роках.

А потім була жадана перемога над Німеччиною. Михайло Павлович Губський брав участь у штурмі Берліну і залишив свій автограф на стінах Рейхстагу. У родині довгий час зберігався знімок, вирізаний з газети, та при переїзді у місто його було втрачено. На жаль.

На грудях ветерана довго сяяли чисельні нагороди, а в родиному архіві до сих пір зберігаються грамоти і подяки.

Після війни повернувся до рідного села, де й працював механізатором. В рідному Мельниково народився другий син Володимир.

Згодом Михайло Павлович був призначений бригадиром зразкової тракторної бригади при Валківській МТС. Тож у 1953 році родина переїхала до Валок. Після переїзду залишився працювати бригадиром тракторної бригади у колгоспі імені Горького (с.Костів).

За час роботи виявив себе як зразковий та провідний спеціаліст, то ж був направлений в Казахстан, де ділився досвідом роботи з місцевим населенням. У 1962 був нагороджений бронзовою медаллю ВДНГ. Через декілька років знову був нагороджений медаллю ВДНГ. Нагороду вручали у Москві у Кремлівському палаці з’їздів.

Був делегатом з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу. До виходу на пенсію працював бригадиром трактор бригади ( стаж роботи понад 40 років). Після виходу на пенсію, у 1995 році, працював інженером по техніки безпеки у тому колгоспі ім. Горького.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал