Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка21/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   39

ЗАБУТТЮ НЕ ПІДЛЯГАЄ
Вихованці гуртка «Історичне краєзнавство»

Зачепилівського районного Будинку дитячої та юнацької творчості,

учні Сомівського НВК Зачепилівської районної ради

Керівник: Закапко Юлія Вікторівна, керівник гуртка, педагог-організатор


Дана робота – розповідь доньки ветерана Великої Вітчизняної війни, вчителя математики та фізики 5-7 класів Сомівської школи, який працював у ній з 1946 року по 1979 рік, Падалка Миколи Пилиповича.

Народився Падалка Микола Пилипович у 1923 році у селі Миколаївка Зачепилівського району Харківської області. Закінчив 9 класів у 1940 році і вступив до Красноградського державного учительського інституту на фізико-математичний факультет. Вдалося провчитися лише рік – прийшла війна. У вересні 1943 року, при визволенні Зачепилівщини, був призваний до лав Радянської Армії. Дійшов до Берліна. Мобілізувався у 1946 року і відразу пішов працювати вчителем математики та фізики 5-7 класів Сомівської школи. З вдячністю і повагою згадують колеги та колишні учні свого вчителя: доброзичливого, справедливого, вимогливого.

Спогади доньки ветерана Злидень (Приходько) Раїси Андріївни:

В серпні 1944р мій рідний тато – Приходько Андрій Степанович, який воював з перших днів війни, помер від ран під Варшавою.

Моя мама – Приходько Оксана Григорівна, вчителька української мови та літератури Сомівської школи, вийшла заміж за Миколу Пилиповича у 1948 році. Прожили вони дружньо.

Виховали сина і доньку, які працювали лікарями. Для Миколи Пилиповича я була падчерицею, але за все своє життя я не пам’ятаю, щоб у мене було непорозуміння з татом. Він був надзвичайно добрим, чуйним і мудрим. Коли моєму братові було років 10, він був дуже здивований, що я Андріївна, а він Миколайович. Він не знав, що я нерідна донька. З 5-го по 7-й класи тато читав фізику і математику у моєму класі. Я була ображена на нього за те, що від мене він вимагав більше ніж від інших. Тільки згодом я зрозуміла: «Так треба!». За більш ніж 30 років роботи в Сомівській школі, він жодного разу не запізнився. Був надзвичайно пунктуальним. До сьогоднішнього дня всі в селі (а вони майже всі його учні) знають: «Якщо Микола Пилипович зайшов у школу, можна дзвонити на урок і не дивитися на годинника».

Тато рідко говорив про війну… Говорив, що пройшов пішки пів-Європи. Був командиром взводу, і всі бійці були старші за нього. Дуже поважали і любили, бо завдяки знанням з математики і витримці, він приймав рішення в бою зважено і взвод ніс малі втрати.

Коли його тяжко поранили, то багато кілометрів бійці несли командира на руках.

Іноді згадував епізод із війни, вірніше кінець війни. Після бою, взяли в полон німецького солдата – підлітка. Бійці хотіли його вбити, бо дуже вже він був агресивний, та Микола Пилипович його пожалів. В німецького солдата відібрали зброю і залишили без догляду, адже він був майже дитиною. Микола Пилипович був зайнятий справами, та раптом за його спиною пролунав постріл. Коли він обернувся, то побачив, що німецький солдат вбитий. Бійці йому пояснили, що фашистський солдат взяв зброю, що лежала біля відпочиваючого бійця і хотів вбити Миколу Пилиповича, роздумувати було ніколи і прийшлося вбити цього полоненого.

Мене в цій трагедії вражало те, що тато все життя шкодував, що прийшлося убити цього солдата-підлітка.

Війну він закінчив молодшим лейтенантом у 57-й Армії.

Нагороджений ордером Червоної зірки, медаллю «За перемогу над Германією у Великій Вітчизняній війні», орденом «Богдана Хмельницького І степені», медаллю Жукова, медаллю «Захиснику Вітчизни», має дванадцять ювілейних медалей. Микола Пилипович ніколи не хизувався своїми подвигами на війні, ніколи не спекулював своїми ранами. Вів здоровий образ життя - фізичний і духовний .

Помер від хвороби, яка була наслідком тяжкого поранення. Я, мої діти і мої онуки бережуть пам'ять про Миколу Пилиповича і беруть його за приклад.
ПОЛІГ В БОЯХ ЗА НОВИЙ МЕРЧИК
Вихованці гуртка «Історичне краєзнавство»

Валківського районного центру туризму, краєзнавства та екскурсій

учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Корецька Надія Петрівна, вчитель історії


У січні до нас, у Новомерчицький НВК зателефонувала жителька Пермської області Російської Федерації Євгенія Семенівна Позолотіна (Кар- наухова). Літня жінка схвильовано розповіла, що розшукує відомості про свого старшого брата - Олександра Семеновича Карнаухова, який загинув 1943 року, визволяючи наше село. У ході спілкування ми повідомили їй нашу електронну адресу, на яку за кілька днів надійшов лист від племінника загиблого бійця Олега Позолотіна наступного змісту.

«Наша сім’я вже давно розшукує місце поховання брата і дядька Олександра Семеновича Карнаухова, 1918 року народження, росіянина, уродженця с. Кушнаренкове Башкирської АРСР (нині - Росія, Башкортостан), який пропав у роки Другої світової війни. За даними, які зараз маємо, молодший лейтенант кулеметного взводу 214-ї стрілецької дивізії О.С. Карнаухов помер від ран 10 вересня 1943 року, захищаючи від німецько-фашистських загарбників с. Новий Мерчик (Харківська область, Валківський район).

У знайдених нами документах вказано - «похований навпроти школи». Більш точних даних у нас немає. Де знаходилася в роки війни школа в Новому Мерчику? В якому місці «навпроти школи» знаходилося поховання? Що сталося з похованням у повоєнні роки? На ці запитання у нас відповіді немає. На сайті ми знайшли фото обеліска з іменами солдатів і офіцерів, які захищали Новий Мерчик. Проте, прізвища Карнаухов там не знайшли. І знову запитання. Забули нанести ім’я на обеліск? Чи, може, є поховання, про яке ми не знаємо? Чи у Валківському районі є ще одне поселення з назвою Новий Мерчик?

Була знайдена також інформацію про те, що в 1942 році О.С. Карнаухов воював на Сталінградсько- Донському фронті, був двічі поранений і за проявлені мужність та героїзм нагороджений орденом Червоної Зірки. Більше ніякої інформації в нас поки що немає.

На жаль, через відомі причини ми не можемо приїхати на місце загибелі рідної нам людини, вклонитися і покласти квіти... Дуже прикро, що стіни, які зводяться політиками, перекривають нам дороги... перекривають зв’язки і долі багатьох людей... перекривають нашу спільну історію...

Будемо вдячні, якщо ви зможете роз’яснити нам хоча б щось і відповісти хоча б на частину наших запитань».

У ході електронного листування, яке зав’язалося між нашою школою й О. Позолотіним, він повідомив ще такий факт. У роки війни чи відразу після її закінчення до його бабусі - матері О.С. Карнаухова приїздила Галина Начівна, на руках у якої начебто він помер, передала якісь його особисті речі. Але була це жителька Нового Мерчика (постійна або тимчасова) чи однополчанка загиблого бійця - невідомо. В усякому разі новомерчани старшого віку такого прізвища в селі не пам’ятають. Ми припустилися,що це могла бути медична сестра.

Члени гуртка знову і знову пішли по хатах старожилів, які жили в роки війни в селі, щоб хоч щось дізнатися про захоронення загиблих бійців, що полягли звільняючи наше село від німців. На жаль спогади були надто малі.

Відразу після дзвінка Є.С. Позолотіної шкільні пошуківці надіслали їй фото старої школи і братської могили біля неї зі шкільного архіву, а самі взялися за справу. Міркували так: якщо О.С. Карнаухов загинув 10 вересня 1943 року, то значить, був учасником звільнення села від німецько-фашистських загарбників, і його ім’я має бути увічнене на стелі братської могили загиблих воїнів- визволителів. Та, як виявилося - сільська рада підтвердила - такого бійця в списках не значиться. Відверто кажучи, ми трохи розгубилися. Дуже хотілося допомогти родичам загиблого за наше село бійця, а також віднайти документи, які б свідчили про те, що він дійсно тут загинув і нанести його ім ’я на стелу.

Звернувшись до архівних матеріалів, були знайдені відомості і про молодшого лейтенанта О.С. Карнаухова, який дійсно помер від ран у вересні 1943-го, визволяючи наше село. За архівними документами на території Нового Мерчика було чотири військових захоронення. І всі вони розташовувалися недалеко від колишньої сільської школи, де пізніше було споруджено монумент на братській могилі, який існує й досі.

Був розгорнутий масштабний пошук і вже виявили більше 50 імен радянських воїнів, які загинули, звільняючи наше село. Нам потрібно з’ясувати, де і як ховали бійців, загиблих під час боїв першого звільнення району в лютому 1943 року. Зараз ми шукаємо ці відомості, але справа ускладнюється відсутністю очевидців. У селі залишилося мало старожилів. Один із жителів Тімченко В.О. розповів нам, що як закінчився бій, то поранених радянських бійців ховали діти разом з жінками, адже чоловіків майже не було. Зима, холод, голод…, але не могли залишити тіла бійців на полі бою, знімали з мертвих ремені, обв’язували за ноги і стягували на край поля де був виритий довгий окоп. Там і поховали, бо копати взимку могили було важко та й нікому. Чи переховували з того місця бійців до братської могили не пам ’ятає. Німецьких загиблих теж не пам’ятає, каже, певно, німці своїх забирали.

Уточнені списки загиблих у боях за Новий Мерчик передані до сільської ради, де голова пообіцяв нам, що до 9 Травня на стелу будуть нанесені імена тих бійців, які загинули визволяючи наше село.



До того ж це наш обов’язок перед пам'яттю людей, які віддали своє життя, визволяючи наш край від фашистів.
Бійці невидимого фронту
Вихованці гуртка «Юні екскурсоводи»

Золочівського будинку дитячої та юнацької творчості, учні

Золочівської загальноосвітньої школи № 3

Керівник - Федорова К. О., керівник гуртків


В середині жовтня 1941 р. на території району йшли важкі оборонні бої з наступаючим ворогом. Три дивізії й одна танкова бригада обороняли район. Потік поранених був нескінченним. Їх розміщали в Золочівській районній лікарні, яка на той час вже слугувала госпіталем. Бійців, яким була потрібна медична допомога, розташовували скрізь, де тільки можна, навіть в адміністративному корпусі. Їх лікували, оперували, вихожували лікарі, медсестри, санітарки.

22 жовтня 1941 р. Золочів був окупований. Житель селища Володимир Ридберг (на той час 12-річний хлопчик) пригадує, що чув із розмов старших людей про головного лікаря ЦРЛ В. А. Томошевського, ніби-то він видавав одужуючим бійцям паспорти з поміткою «інфекційний хворий», після чого їх виписував з госпіталю. Цим він рятував червоноармійців від окупантів, ризикуючи власним життям своєї сім’ї. Перейшовши через лінію фронту, недавні пацієнти Томошевського знову йшли у бій з фашистами.

Люди розповідають, що аналогічне становище було і в березні 1943 р., коли наші війська знову були змушені відступати. В рай лікарні залишилися сотні поранених, яких не встигли евакуювати на Схід. І знову В. А. Томашевський разом зі своїм медперсоналом рятував солдатів війни. Їх перевдягали в цивільний одяг, видавали паспорти з поміткою про інфекційні захворювання. Це було справжнім подвигом людей у білих халатах – вони зберегли на той час не одне молоде життя. А син Томошевського з горища власного будинку застрілив кілька німців. На щастя, юнак не потрапив до рук ворога, йому вдалося залишитися непоміченим.

Жителі Золочева теж допомагали госпіталю: приносили пораненим картоплю, молоко, хліб, фрукти, чистий одяг і навіть паливо. А хто помирав від тяжких ран, тих ховали на цвинтарі або й території лікарні. Після війни їх перезаховали у братську могилу. Це зробили колишній завгосп ЦРЛ К. Ридберг, його син Володя та інші люди селища.

Військовий госпіталь розташувався у роки війни також у приміщенні нинішньої музичної школи смт Золочів. Там лікувався від поранення один з визволителів нашого району Г. О. Румянцев. В Золочівській же ЗОШ № 4 (сьогодні дитячий інтернат) було обладнано польовий госпіталь.

З дня визволення України від фашистської навали минуле 60 років. Багатьох учасників бойових дій вже немає в живих, інші на сьогодні мають слабке здоров’я. Про події тих жорстоких, буремних літ вони, на жаль, знають не багато, адже Велика Вітчизняна війна для нинішнього покоління – це вже історія. Але історія, яку вони повинні пам’ятати й шанувати, бо живуть у мирній, незалежній державі. Наша думка: на всіх будівлях Золочева, де раніше розміщалися військові госпіталі, необхідно повісити меморіальні дошки, які б нагадували людям про великий подвиг наших земляків. Це потрібно мертвим. Це потрібно живим.


ВЕТЕРАН ВІЙНИ, ГЕРОЙ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ СЯБРО МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ
Волонтерський загін

Берестовеньківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Красноградської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Меркулова О.І., педагог-організатор


69 років минуло з того дня, коли відгриміли останні постріли Великої Вітчизняної війни.

Разом з усім радянським народом на захист Батьківщини стали тисячі трудящих Харківщини

Тисячі й тисячі харків’ян громили гітлерівців на Правобережній Україні і на землях Білорусії.

Розповідається про Героїв коротко, в деяких випадках навіть скупо, бо, нажаль, багато фактів з їхнього життя не вдалося встановити.

Пам’ять про них увічнена у назвах вулиць наших міст, їх імена носить багато шкіл Харківської області.

Про подвиг нашого земляка, героя Радянського Союзу - Сябра Миколи Андрійовича ми дізнались зі слів його доньки Білокінь (Сябро) Т.М.

Сябро Микола Андрійович народився 17 лютого 1921 року в селі Соснівка Красноградського району Харківської області.

У 1933 році закінчив 7-й клас Берестовеньківьської школи, і почав працювати в тільки заснованому колгоспі.

Микола Андрійович прийняв бойове хрещення в 1941 році, коли велися важкі оборонні бої з гітлерівськими полчищами.

На Курській дузі старший сержант Микола Сябро став розвідником.

В канун свята «Великого октября» Микола Андрійович, командир взводу розвідки 615-го полку 167-ї стрілецької дивізії отримав особливе завдання.

Бійці під командування старшого сержанта Миколи Сябра повинні були знищити охорону і зберегти міст.

Переправляючись під Вижгородом, бійці пройшли вгору по річці близько 3км.,переправилися на інший берег і виявили бойову точку ворога

За виконання бойового завдання нагородити Орденом Леніна та Золотою Зіркою за мужність і героїзм. Але помилка при передачі повідомлення привела до того, що нагорода шукала героя 17 років.

Після Дніпра були Фастів, Біла Церква, Польща, після чого бойове поранення рік не давало можливості воювати.

Кінець війни М. Сябро зустрів у шпиталі Курська.

Після війни повернувся до рідного села Берестовенька, де спочатку працював трактористом, а потім ковальом.

Більш за все М.Сябро полюбляв футбол. Кожен рік 2-го травня на сільському стадіоні проходили районі змагання на кубок Сябра.

А коли в 1997 році Микола Андрійович Сябро пішов з життя, про кубок забули …

7-го травня 2005 року, на передодні Дня Перемоги в Селі Берестовенька на сільському цвинтарі відбулося урочисте відкриття пам’ятника герою Радянського Союзу Сябру Миколі Андрійовичу

І хоча з дня смерті Сябра М.А. пройшло вже 17 років, все одно ця людина не лишається без уваги.
Виталий Иванович Попков – легендарный командир

«поющей эскадрильи»
Воспитанники кружка «Историческое краеведение»

Чугуевского центра туризма и краеведения Чугуевского городского совета

Руководитель: Волкова Е.С., руководитель кружка Чугуевского центра туризма и краеведения
Время неумолимо движется вперед, оставляя позади великие события в жизни народов. Но есть события, которые постоянно помнишь, постоянно возвращаешься к ним, чтобы их достойно отметить. Одним из таких великих событий является День Победы в Великой Отечественной войне, 70-летие которого исполняется в мае 2015 года. Сколько бы ни прошло столетий, тысячелетий, это событие останется навсегда в памяти народов.

В работе мы рассказываем о выпускнике Чугуевского военного авиационного училища – Виталие Ивановиче Попкове, дважды Герое Советского Союза, генерал-лейтенанте авиации.

Виталий Иванович Попков родился в Москве 1 мая 1922 года. После окончания московской школы № 94 и аэроклуба Ленинградского района был направлен в Чугуевское авиационное училище летчиков. Виталий Попков прошёл все ступени лётной подготовки: от кружка авиамоделистов к планерной школе, затем аэроклуб и, наконец, Чугуев. Окончить училище ему довелось в фантастическом выпуске 1941 года, где было 59 будущих Героев Советского Союза! Его однокашниками были Кожедуб и Лавриненков, Боровых и Лихолетов, Кустов и Шишкань ... . Профессиональная одаренность молодого пилота, его дисциплинированность, аккуратность и исполнительность не остались незамеченными даже на блестящем фоне курсантов училища, и он был назначен на должность инструктора.

В первые дни войны подопечных Попкова перевели в Батайскую авиашколу, а затем в Азербайджанскую ССР. Пять раз подряд молодой авиаинструктор просил отправить его на фронт, и, наконец, его желание было удовлетворено. Осенью 1941 года Попкова определили в 5-й Гвардейский истребительный авиаполк. Виталий Иванович прошёл славный боевой путь, сражался под Москвой и Сталинградом, на Дону и на Курской дуге, участвовал в операции по форсированию Днепра, участвовал в освобождении Польши, Румынии, Венгрии, Югославии и Австрии, принимал участие в Берлинской операции. Легендарный летчик воевал до последних минут войны, встретив окончательную победу над врагом в небе Праги 12 мая 1945 года.

Под командованием В.И.Попкова в уникальной эскадрилье, состоявшей из 14 лётчиков, 11 получили звание Героя Советского Союза, а сам Попков В.И. стал Дважды Героем Советского Союза. После создания любительского оркестра эскадрилью стали называть «поющей».

Факты из биографии Виталия Ивановича Попкова легли в основу фильма Леонида Быкова «В бой идут одни старики». Немногие знают, что на экране герои фильма воспроизводили эпизоды из боевой жизни настоящих лётчиков - истребителей 5-го Гвардейского истребительного авиационного полка, о которых рассказал командир той самой поющей эскадрильи, настоящий Маэстро - Виталий Иванович Попков. Сам он послужил прообразом сразу двух персонажей: комэска Титаренко («Маэстро») и лейтенанта Александрова («Кузнечик»).

Во время войны В.И.Попков произвел 648 боевых вылетов, участвовал в 117 воздушных боях, сбив 47 вражеских самолётов лично, а 13 самолётов в составе группы, 123 раза штурмовал аэродромы и наземные цели противника.

Как и любому фронтовику, Виталию Ивановичу было, что рассказать о войне, и, по-видимому, он любил это делать. Поэтому сохранились его многочисленные фронтовые воспоминания, как на страницах советских журналов, так и на современных Интернет-ресурсах.

Легендарный ас награждён орденами Ленина (трижды), Красного Знамени (дважды), Александра Невского, Отечественной войны 1-й степени (дважды) и 2-й степени, Красной Звезды, "За службу Родине в Вооружённых Силах СССР" 3-й степени, многочисленными медалями. 8 сентября 1943 года, в дни сражения за Донбасс ему было присвоено звание Героя Советского Союза. За мужество и героизм, проявленные в боях с немецкими захватчиками, 27 июня 1945 года Виталий Иванович Попков был награждён второй медалью "Золотая Звезда". Имеет 18 иностранных орденов и 15 медалей. В 2002 году к 80-летнему юбилею он единственный среди военных России был удостоен ордена преподобного Сергия Радонежского III степени. Виталий Иванович был участником Парада Победы 24 июня 1945 года в Москве.

Виталий Иванович Попков после войны продолжал службу в ВВС. В 1951 году окончил Военно-воздушную академию, в 1964 году - Военную академию Генштаба. Генерал-лейтенант авиации с 1968 года. С 1980 года на преподавательской работе в Военно-воздушной инженерной академии. Почётный член трёх престижных ветеранских организаций: Российского клуба асов, американского Клуба орлов и немецкого клуба лётчиков - истребителей.

«Маэстро» неоднократно посещал наш город, участвуя во встречах выпускников Чугуевского военного авиационного училища, с 1996 года был бессменным Президентом ассоциации «Чугуевцы». Последняя встреча авиаторов, в которой принял участие Виталий Иванович, состоялась в Чугуеве и Харькове в 2009 году.

6 февраля 2010 года Виталий Иванович Попков скончался. Похоронен 10 февраля 2010 года на Новодевичьем кладбище в Москве.

Герой ушел из жизни, но память о нем осталась в любимом многими фильме, в книгах и статьях. Давно прошло время, когда мальчишки поголовно мечтали стать летчиками и космонавтами. Сегодня выбирают более спокойные, приносящие большой доход профессии. В людях не хватает смелости и отваги. Но на въезде в наш город по-прежнему стоит стела с самолетом, как напоминание о мужестве и подвигах тех, кто сражался в небе этой беспощадной войны. 

З ВІКУ ПЕРЕДАНО – ПЕРЕДАМО У ВІКИ
Галілей Валерія,

учениця 10-А класу Харківської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів №113Харківської міської ради

Керівник : Галілей-Нестеренко Алла Миколаївна,

вчитель української мови та літератури,вища категорія
Біда, мов смерч, насунула здаля.

Заплакала обпалена земля,

Немов чиєсь стривожене дитя...

І мирне обірвалося життя!
Герої. Герої... Подвиги. Подвиги... Їх булотисячі, десятки й сотнітисяч.

Саме про такого героя хочеться повідати всьому світу. Це людина з великої літери, ветеран Великої Вітчизняної війни, в минулому – учень, учительта директор школи №113 міста Харкова Штомпель Борис Васильович.

Давно зарубцювалися рани війни, але не слабшає біль втрат у багатьох родинах. Про ці спогади колись нам розповідав ветеран, показуючи фотографії, які дбайливо зберігаються в засклених рамках, пожовклі аркуші листів, надісланих з фронту.

Кожна людина, закінчуючи школу, мріє кимось стати. З розповіді нашого вчителя ми довідалися, що Борис Васильович завжди хотів стати льотчиком. І його мрія здійснилася. Він став механіком-мотористом. Ще до війни юнак захопився літаками. Почав відвідувати аероклуб по вулиці Сумській (зараз там знаходиться банк), читати книги про повітроплавання, вивчати технічну літературу . І дуже пишався своїм захопленням.



«… 21 червня 1941 року. Випускний вечір в рідній 113 школі. Всі радісні, щасливі йшли зустрічати схід сонця. Назустріч - жінка: «Діти, війна!..»- згадував Борис Васильович.

Незабаром його було зараховано до Київського училища льотчиків-випробувачів. Згодом усіх курсантів переправили через Сталінград в Казанські краї. А в жовтні 1941 року – під Шушинське.

«… Мороз, снігу нема, пісок, спали по 60 чоловік в одному наметі, матраци лежали на самій землі, було так холодно, що волосся примерзало до подушки. Потім нас направили до Іркутська на 6 місяців. Голод наступав по-справжньому: вранці 75 грамів сухарів, по обіді –125, на вечір – 75 грамів». Та найважливішим випробуванням для нашого вчителя було очікування повернення з завдань тих, чиї літаки готував до бою.


  • Одного разу, - згадува Борис Васильович, - мій льотчик, у якого був першийвиліт, не повернувся вчасно. Я молився, щоб все було добре. Почувався засмученим і в той же час радісним, коли дізнався, що льотчик був змушений сісти на аеродромі сусіднього жіночого полку через нестачу пального. Вже через 40 хвилин я схвильовано зустрічав свого льотчика.

Болючі спогади навіюювали сум та печаль на нашого героя. Та в словах Бориса Васильовича відчувалася мужність, відповідальність, стійкість. Він справжнісінький герой, бо за часи війни наш механік підготував до вильоту 116 бойових та 300 навчальних літаків.

Роки беруть своє… Нажаль, в минулому 2014 році Бориса Васильовича не стало.І наш обов’язок сьогодні – передати у віки історію нашої видатної особи, нашого земляка.

Ми завжди пам’ятатимемо про тих, кого нема поряд з нами, хто загинув на війні, і піклуватися про тих, хто пройшов цю страшну війну і дожив до наших днів.

Останнім часом я часто думаю: скільки крові треба було пролити й скільки людських страждань треба було знести, щоб ми, сьогоднішнє покоління, могли спокійно спати, навчатися і жити.



Пройшла війна, здавалося б, давно... 
Не чути пострілів і плачу в кожній хаті, 
Але рубці на серці, все одно, 
Не дозволяють ветеранам спати.

Подяка Вам, і шана, і уклін! 
Від тих, чиї діди пройшли крізь пекло,
 
За те, що сонце в небі не померкло,
 
І досі чути православних храмів дзвін!


ВікторНагорний 

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал