Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка20/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   39

«ТАКИМ - І ДУНАЙ НЕ ПЕРЕШКОДА...»
Богинська Юлія,

учениця 8 класу Бесарабівького навчально-виховного комплексу



(загальноосвітній заклад І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад)

Кегичівської районної ради Харківської області



Керівник: Баткіна В.В., вчитель історії та правознавства
Розділ книги про мужність і героїзм воїнів кегичан на фронтах Великої Вітчизняної війни відкривають розповіді про наших земляківГероїв Радянського Союзу.

Їх імена золотими літерами вкарбовані в героїчну історію нашої держави, будуть вічно жити у вдячній пам’яті сучасників і нащадків, служитимуть вірним, орієнтиром для виховання юного покоління в патріотичному дусі.

Імена Героївбезсмертні!

Село Бесарабівка Кегичівського району. Колись тут був маєток пана Бесараба. Ставки, цегляний завод, річка Багата. Тут народився Герой Радянського союзу, мінер – підривник, Степаненко Григорій Іванович

Григорій Степаненко був по-справжньому закоханий в професію хлібороба. У Бесарабівці його знали як одного з кращих механізаторів. Та в 22 роки свого життя йому довелося поміняти улюблену професію, коли в 1939 році Г.Степаненка призвали до армії. Став він тут сапером, оволодівав всіма секретами інженерної і мінної справи. Він наполегливо вчився розміновувати містки, очищати дороги від мін та інших «сюрпризів». Став Григорій Іванович не тільки досвідченим сапером, але й успішно закінчив школу молодих командирів, прийнявши на свої плечі піклування про навчання й виховання відділення молодих воїнів.

Він і в думці не гадав, що скоро набуті знання ще й як знадобляться в бойовій обстановці, коли гітлерівська Німеччина віроломно напала на нашу країну. Перше своє бойове хрещення Григорій Степаненко пройшов на Карельському фронті. У вогненних поєдинках з ворогом в умовах пересіченої місцевості особливі випробування випали на долю саперів. Вони влаштовували лісові завали, щоб перетнути шлях ворожим танкам, мінували вузькі прогалини між озерами. Сапери споруджували дзоти, встановлювали дротяну загорожу вздовж переднього краю піхотинців, мінуавли найменші проходи на лісових галявинах, вздовж річок і озер. До цього варто додати, що це все робилося протягом коротких літніх ночей. Бо ж вдень сапери разом з піхотинцями відбивали все нові й нові атаки ворожих танків та піхоти. В ці дні сержант Григорій Степаненко відзначався своєю надзвичайною фізичною силою й витривалістю, мужністю та винахідливістю при спорудженні інженерних споруд, відбитті атак знахабнілого ворога. Незабаром друзі-однополчани тепло поздоровили його з першою нагородою — орденом Червоної Зірки.



Після Карелії фронтові стежини повели Григорія Івановича на Північно-Західний фронт. Тут у кровопролитних боях радянські воїни стояли насмерть, вони вистояли в жорстоких боях, а потім перейшли в рішучий контрнаступ, звільняючи тимчасово захоплену ворогом рідну землю. Григорій Іванович в ці дні відчував особливе піднесення. Він щиро радів, що врешті прийшло свято і на нашу вулицю — радянські воїни виганяють з рідної землі непроханих гостей, визволяючи все нові й нові населені пункти від гітлерівських загарбників. За ратні подвиги Г. Степаненко в 1943 році був нагороджений орденом Вітчизняної війни.

Будучи командиром відділення інженерної розвідки 56-ї інженерно-саперної бригади, Г.І. Степаненко у складі військ 4-ї гвардійської армії брав активну участь у здійсненні Ясси-Кишинівської операції. Воїни його відділення особливо відзначилися в боях за м. Унгени. Всі сапери відділення одержали за цю операцію бойові нагороди, а їх командир став кавалером ордена Слави третього ступеня.

Сапери його відділення розвідки з боями пройшли через Румунію, Югославію, знищуючи повсюдно фашистів, визволяючи народи від рабства і поневолення. Вони вийшли до Дунаю, південніше Будапешта. На підступах до цією могутньої водної перешкоди гітлерівці створили потужну систему інженерних споруд, сподіваючись надовго затримати тут наших воїнів. На значних площах були закладені комбіновані мінні поля, де поруч з протитанковими фугасами були встановлені численні протипіхотні міни, різноманітні «сюрпризи», малопомітні перешкоди. Все це фашисти досить вміло замаскували під рельєф місцевості. І нашим саперам - розвідникам було нелегко розгадати всі ці перешкоди ворога, щоб потім знешкодити їх, прокласти дорогу для наступу піхоти й танкових з’єднань.

П’ять днів і ночей Г. Степаненко із своїми бойовими друзями вів інженерну розвідку прибережної смуги Дунаю між містами Байя та Мохач. Двічі він перепливав Дунай, висаджувався на берег, зайнятий противником. Мета — виявити інженерні укріплення, вогневі точки гітлерівців. Дані, зібрані відважними саперами, були враховані командуванням при підготовці операції по форсуванню Дунаю.

Коли осіннім днем 1944 року воїни 41-ї стрілецької дивізії почали форсування цієї широкої річки, з ними були і сапери старшого сержанта Г. Степаненка. Під ураганним вогнем ворога вони форсували Дунай, щоб зустріти піхотинців, показати їм проходи в мінних полях, зроблені сміливцями вночі напередодні операції. Завдяки цьому наші війська досить успішно прорвали оборону ворога, розгорнули стрімкий наступ на Придунайській рівнині.

За самовідданість і мужність при форсуванні Дунаю Григорію Івановичу Степаненку було присвоєно в березні 1945 року звання Героя Радянського Союзу. Навіть широкий Дунай не став перешкодою для відважних воїнів!
ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НІМЕЦЬКОЇ ТА РАДЯНСЬКОЇ СТРІЛЕЦЬКОЇ ЗБРОЇ НА ПОЧАТОК ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ
Богун Павло,

чучень 11 класу Люботинської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 5

Люботинської міської ради Харківської області

Керівник:Чурілов Євген В’ячеславович вчитель історії,

керівник гуртка «Юні археологи»
Актуальність теми дослідження. Друга світова війна принесла багато смертей і страждань.У цей період зіткнулися найсильніші держави того часу. Це протистояння вимагало величезного напруження матеріальних і людських ресурсів.

У війні використовувалася велика кількість різноманітної військової техніки, в тому найбільша кількість якої складала проста стрілецька зброя.

Метою роботи є вивчення технічних і бойових характеристик виявлення позитивних і негативних якостей, порівняти озброєння, яке застосовується країнами-учасниками війни. В рамках поставленої мети можна визначити наступні завдання:

• визначити історію створення, представлених в даній роботі зразків зброї;

• вивчити бойові характеристики озброєння;

• розглянути пристрій озброєння;

• виявити позитивні і негативні властивості озброєння;

• провести порівняння озброєння СРСР та Німеччини.

У найстрашнішої війни в історії людства зіткнулися генії збройової справи двох країн. Але яку зброю було краще? Відповісти однозначно на це питання не можна.

З одного боку, в ході аналізу відповідних джерел та літератури вдалося з'ясувати, що радянське стрілецьку індивідуальне зброю, в цілому, було більш ефективним. Хоча не варто забувати про гвинтівки, які практично ідентичні. Однак, пістолети-кулемети (ППШ-41) і пістолети (ТТ) були більш ефективною зброєю, ніж німецькі зразки.

З іншого боку, німецька армія мала на озброєння кращі зразки мінометів (81-мм міномет sGrW-34) і кулеметів (MG.34).

Можливо, такий розподіл пов'язано з кваліфікації армії. Адже не варто забувати, що німецька армія спиралася на моторизовані війська, а значить, потрібен хороший кулемет і міномет.

Деякі можуть задатися питанням: чому, якщо в цілому радянське озброєння, спочатку війни армія СРСР терпіло поразки?

Не варто забувати, яким би техніко-бойовими характеристиками не володіла зброя, завжди вирішальну роль відіграють солдат, який йде з ним у бій.


КЕРІВНИК ПЕРЕПРАВИ (І.О.ТАНКОПІЙ)
Бойко Віталій,

учень 8-Б класу Харківської спеціалізованої

школи I-III ступенів №85 Харківської міської ради

Керівник: Антонюк Тетяна Петрівна, вчитель історії


Танкопій Іван Олексійович - командир 17-ї стрілецької бригади військ НКВС Південно-Західного фронту, полковник.

Народився 25 серпня (7 вересня) 1902 року в селі Ямпіль нині Ямпільського району Вінницької області Республіки Україна. Українець. Закінчив 4 класи сільської школи. Працював у господарстві батьків, наймитував.

У 1919 році вступив до лав Червоної Армії. Брав участь у Громадянській війні. У 1927 році закінчив Об'єднану військову школу імені ВЦВК СРСР. Переведений в прикордонні війська, які тоді входили до складу ОГПУ, а пізніше - НКВС СРСР.

У 1935 році закінчив Вищу прикордонну школу НКВС СРСР. Служив у прикордонних частинах в Карелії, потім був керівником тактики навчального відділу 2-ї прикордонної школи, викладачем у військовому училищі НКВС в місті Сортавале Карело-Фінської РСР, командиром батальйону Ленінградського військового училища НКВС СРСР.

З перших днів Великої Вітчизняної війни І.О.Танкопій в боях, командував частинами прикордонників. З початку 1942 року - старший помічник начальника відділення Відділу бойової підготовки Управління внутрішніх військ НКВС СРСР. Учасник Московської битви. У 1942 році призначений командиром 17-ї стрілецької бригади військ НКВС, яка підкорювалась Управлінню внутрішніх військ НКВС по охороні тилу діючої армії.

Відразу після визволення Харкова 16 лютого 1943 року бригада в повному складі (6 000 бійців) була введена в Харків. Бригада повинна була забезпечувати в місті охорону громадського порядку, боротися з німецькими диверсійно-розвідувальними групами, надавати населенню допомогу у відновленні мирного життя. Було у бригади і особливе завдання.

До звільнення Києва Харків повинен був стати столицею визволеної від окупантів Української РСР. У ньому розміщувалися державні органи республіки і ЦК Компартії України і Раднарком УРСР. Прийом, розміщення і охорону цих установ повинна була забезпечити 17-та бригада. Крім того, оскільки Харків залишався прифронтовим містом, бригаді було відведено місце в системі його оборони. Батальйони бригади негайно приступили до обладнання позицій у виділених їм секторах і кварталах.

4 березня 1943 року ворог почав наступ. 10 березня його передові загони вдерлися в Харків. Бригада полковника Танкопія вступила у важкі вуличні бої проти переважаючих сил ворога. Разом з нею билися частини інших дивізій, але вони всі понесли важкі втрати і дивізіями були тільки номінально. Повнокровна дисциплінована бригада полковника НКВС Танкопія стала основою оборони радянських військ у Харкові.

Бійці не тільки обороняли свої позиції, але і переходили в контратаки, часто вибиваючи ворога з захоплених ним кварталів. Іван Олексійович Танкопій з перших хвилин боїв за місто знаходився безпосередньо на передових позиціях бригади, показуючи бійцям і командирам високий приклад мужнього і вмілого виконання військового обов'язку. Всіма силами він намагався в кровопролитті шестиденних безперервних вуличних боїв не тільки завдати максимальної шкоди супротивнику, але і зберегти своїх бійців.

15 березня ворогові вдалося розсікти оборону радянських військ у місті. Полковник Танкопій очолив одне з оточених угрупувань в районі Харківського тракторного заводу. Отримавши наказ про прорив з Харкова, Танкопій організував і особисто очолив останню атаку своїх бійців. Була захоплена переправа через річку Сіверський Донець, за якою проводився відхід і евакуація поранених.

В цьому бою полковник Танкопій був поранений, але відмовився перейти міст, поки хоч один солдат бригади буде залишатися на ворожому березі. На чолі загону прикриття він відбивав атаки ворожих військ. У цьому бою він отримав друге, смертельне поранення. Стікаючого кров'ю командира бійці на руках перенесли на східний берег. На руках своїх бійців Іван Олексійович Танкопій помер і був похований на східному березі річки Сіверський Донець.

Коли 23 серпня 1943 року Харків був остаточно звільнений від ворога, в місто була введена саме 17-та бригада НКВС. Бійці бригади урочисто перепоховали свого командира на Алеї Героїв міського кладовища № 2 у Харкові.

За мужність і героїзм, проявлені на фронті боротьби з німецько-фашистськими загарбниками, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1943 року полковнику Танкопію Івану Олексійовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно.

І.О.Танкопій нагороджений орденами Леніна (26.10.1943, посмертно), Червоного Прапора (1942), Вітчизняної війни 1-го ступеня, медаллю.

Наказом Міністра внутрішніх справ СРСР в 1985 році полковник І. А. Танкопій був навічно зарахований до списків військової частини Внутрішніх військ МВС СРСР. Коли ця частина була розформована, наказом Міністра внутрішніх справ України від 30 червня 2000 року Герой був зарахований до списків особового складу 1-ї роти Військового інституту Внутрішніх військ МВС України (нині Академія Внутрішніх військ МВС України).

Ім’ям І.О.Танкопія названа одна з вулиць міста Харкова. На цій же вулиці встановлено пам’ятник загиблим 17-ої стрілецької бригади.


Гортаючи сторінки історії війни
Бондаренко Владислав,

учень 7 класу Роздольської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів відділу освіти Красноградської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Бондаренко О.Г., учитель української мови та літератури
9 травня 2015 року буде відзначатися 70-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні та Року ветеранів Великої Вітчизняної війни 1941 -1945 років.

Ми, молоде покоління, шанобливо ставимося до ветеранів Великої Вітчизняної війни, вивчаємо героїчні сторінки історії українського народу у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.

На жаль, в с.Ясна Поляна, Роздолля, Вільне та Шкаврове не залишилося жодного ветерана, всі вони померли, але пам'ять про них в наших серцях назавжди.

Нещодавно мені довелося перегортати сторінки альбому «Навічно в пам’яті народній», в якому відображені події святкування Дня Перемоги в 1985 році. З цих матеріалів я дізнався, що під час визволення наших сіл загинуло 46 офіцерів та рядових солдат. Жителів рідних сіл загинуло в ці роки 169 чоловік, яких не дочекалися матері, дружини, сестри, діти, односельчани. А були такі сім'ї, до яких не повернулося по декілька чоловік. Наприклад, Бородай Юхим Омелянович, Бородай Надія Іванівна (учасниця місцевого підпільного загону), Бородай Степан Іванович, брати Гнатенко Іларіон Тимофійович, Гнатенко Федір Тимофійович; брати Геращенко Гаврило Титович, Геращенко Іван Титович, Геращенко Григорій Титович, Геращенко Леонід Титович та багато інших.

Доброю традицією нашого села було колективне відзначення урочистого Дня Перемоги. На цих світлинах я бачу місцевих жителів, малечу, школярів, приїжджих гостей та ветеранів.

На колективному фото 1985 року на святі було багато присутніх ветеранів та гостей. Про кожного з них можна розповідати цікаві історії. Павло Михайлович Кесюр, політрук – учасник Сталінградської битви. В центрі фото – Бурлай Микола Іванович, якого призвали до армії 21 вересня 1943 року. Записи в армійській книзі свідчать про те, що він мав звання гвардії рядовий стрілок – кулеметник 290 гвардійського полку ІІ роти. Був учасником битви за Дніпро. Солдатам ІІ роти доводилося бути і кулеметниками, і розвідниками, і зв’язківцями. Саме через це під час з’єднання дротів телефонної котушки він отримав перше поранення в руку, але кулі не оминали його і надалі, третя куля була найнебезпечніша, вона прошила хребет і застряла біля серця. Так і довелося Миколі Івановичу жити з кулею, а також з горбом на спині через травму хребта. Ця людина була світла, трудолюбива, але до свого дев’яносторіччя він не дожив декілька місяців. 28 жовтня 2008 року він пішов з життя.

Хочеться сказати теплі слова про незвичайну жінку Гусар Наталію Іванівну. За життя вона була ініціатором проведення урочистостей біля пам’ятника. Під час окупації поранених солдат переховували селяни та члени місцевої підпільної групи, серед яких і була Гусар Наталія Іванівна. Багатьох воїнів їм довелося врятувати, але двох тяжкопоранених не вдалося. Їх поховали на місцевому кладовищі. Ніхто не знав, звідки вони, як їх звати та інше. Тільки й пам’ятали юні підпільники, що один з них був родом із Сибіру. Лише в 2004 році слідопити дізналися прізвище цієї люди, це був Третяков із Сибіру.

Були серед ветеранів і поети, і співаки, і гармоністи, взагалі талановиті люди. Ось усміхається на фото Супрун Василь Андрійович, великий друг дітей, місцевий поет. Всі його спогади виливалися у власних поезіях, які завжди були сповнені оптимізму, бадьорості, залюбленості в рідний край.

Пам’ятник серед села, за яким простяглися безмежні поля, завжди буде стояти і нагадувати про тих, хто в братських могилах спить. Нам треба пам’ятати про ту страшну війну не заради страху, а заради перестороги, заради того, щоб більше вона ніколи не прийшла у наш квітучий край.
Вчителі – учасники Другої світової війни
Булан Анастасія,

учениця 11 класу Андріївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Чаговець Любов Василівна, вчитель історії


В Андріївській загальноосвітній школі №1 І-ІІІ ступенів в музеї історії школи виставлена експозиція «Вчителі-учасники війни». З фотографій на учнів усміхнено дивляться молоді військові. В 1945 році вони повернулися після жахливого кровопролиття до самої мирної професії – вчительства.

Мартинов Михайло Петрович, Шевченко Іван Степанович, Пивовар Олександр Митрофанович, Сидоренко Григорій Семенович, Покутний Йосип Фомич, Бондаренко Василь Кирилович, Квачов Петро Федорович, Шелест Тимофій Олексійович, Духова Олександра Микитівна - всі вони повернулися з різних фронтів з безліччю нагород, з гіркими спогадами про війну.

Сьогодні про ветеранів-вчителів зберігається безцінний матеріал в музеї школи.

Пивовар Олександр Митрофанович в Червону Армію був призваний в 1939 році Балаклійським РВК. Розпочав свою службу у складі 303-го гвардійського стрілецькогого ордена Кутузова полку. Дивізія, в яку входив цей полк приймала участь в бойових діях під час радянсько-фінської війни, форсувала річку Свирь на Карельському півострові. Вже в 1945 році у складі 3-го українського фронту дивізія, в якій воював Олександр Митрофанович, звільняла Угорщину від німецько-фашистських окупантів. Нагороджений орденами та медалями. Закінчив війну у званні гвардії рядового (так скромно Олександр Митрофанович розповів про свою участь у війні).

Бондаренко Василь Кирилович свій бойовий шлях почав із Запоріжжя, коли йому було 23 роки. В Волохові зустрів Червону Армію. Воював по всій території України. Під час війни пройшов 3000 км. Брав участь у запеклих боях та ходив у розвідку.Має 28 медалей: за сміливість та мужність, за участь у різних боях. Тричі був поранений. Василь Кирилович знав п'ять мов: німецьку, румунську, угорську, українську та російську. Дуже любив малювати, писав вірші.У мирний час працював учителем географії.

Сидоренко Григорій Семенович ще до війни завершив навчання на історичному факультеті Ленінградського педагогічного інституту, міг залишитися у тилу, але добровільно пішов воювати артилеристом. Завершив війну у званні капітана. Працював учителем історії в нашій школі.

Шевченко Іван Степанович теж пішов добровольцем на фронт. Звільняв такі міста як Сталінград, Харків, Мінськ, Краків. Мав шість нагород. Повернувся до нашої школи у званні полковника, але був дуже скромною людиною, а тому не всі про це знали. Всю війну воював у танковій бригаді.

Покутний Йосип Фомич воював, як він сам скромно говорив, гвардії рядовим на третьому Українському фронті. За бойові заслуги мав безліч нагород, серед яких і орден Червоної зірки. Після війни працював вчителем фізики, але писав вірші-спогади про бойових друзів, про свій танк та його екіпаж.

Квачов Петро Федорович воював у складі повітряних сил Балтійського флоту у військовій морській авіації. Брав участь у звільненні Ленінграда,Виборгу, Таллінна, Риги. Повернувся додому у 1947 році у званні старшого лейтенанта з 10 нагородами…

Серед нас не має вже вчителів-ветеранів Великої Вітчизняної війни, пішли в минуле історичні події, але забути цього не можливо. Говорять, що перемога дається легко. Шлях до перемоги тяжкий. Він проходив через окопи і партизанські ліси, через підпілля і застінки гестапо , через розпач і віру, через смерть і безсмертя.Солдатські душі... Вони очима-зорями дивляться на нас з небес, журавлями пролітають над нами, сумно курличучи в небесній далині.

В страхітливому вогнищі війни народилося безліч героїв, чиї подвиги стали легендою і вічно житимуть у народній пам'яті, житимуть у віках, викликатимуть захоплення і велику шану всіх наступних поколінь і чесних людей світу.

НАША ЗЕМЛЯЧКА – ПОВНИЙ КАВАЛЕР ОРДЕНА СЛАВИ
Бутко Марія,

учениця 9 класу Андріївської ЗОШ І – ІІІ ступенів № 2

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Мошура Віта Вікторівна, вчитель української мови та літератури


У кожної держави, кожного народу є дати і події, які складають основу, опорні точки їхньої історії, підґрунтя історичної пам'яті і національної гордості. Для нас, для прийдешніх поколінь, такою знаковою віхою була і вічно буде Перемога у Великій Вітчизняній війні.

Війна...Скільки вона наробила горя, скільки життів забрала в небуття, скільки страждань змусила винести…Але наші люди, наші ветерани, колишні воїни - все подолали, все стерпіли. Що їм довелося перенести? І холод, і голод, і злидні, і страх. Вони мужньо пройшли цей етап в історії, ніколи не опускаючи очей, ніколи не падали духом. 70 років минуло з того дня, коли відгриміли останні вибухи Великої Вітчизняної. Цявійна стала невід'ємною частиною життя й історії кожного з нас. Немає такої родини, яку б не обпалила війнанаші прадіди воювали і гинули заради Перемоги. В кожній сім’їпам’ять про неї буде житии завжди, адже в кожній з них, чи то прадід, чи то прабабуся, брали у ній участь.

Буваючи інколи на уроках чи під час екскурсій у Кімнаті Бойової Слави, що є у нашій школі, я звертала увагу на стенд, присвячений жителямБалаклійського району, які отримали високі урядові нагороди в роки Великої Вітчизняної війни: стали Героями Радянського Союзу та кавалерами ордена Слави. І особливо запам’ятався мені портрет красивої чорноволосої дівчини Мотрони Нечепорчукової. Мені захотілося більше дізнатися про долю моєї землячки, одну із чотирьох жінок – повних кавалерів ордена Слави.

Народилася Мотрона Семенівна Ноздрачова ( в дівоцтві Нечепорчукова)

3 квітня 1924 р. в селі Вовчий Яр Балаклійського району Харківської області в звичайній селянській родині. Голодомор 1930-х років забрав усіх рідних дев’ятирічної Мотрони. А вона – вижила. Можливо, вже тоді доля готувала її до милосердної місії– щоб дівчина стала ангелом-охоронцем воїнів Вітчизни.

Після смерті рідних дівчинка потрапила до інтернату для сиріт. З самого дитинства М. Нечепорчукова мріяла допомагати людям, старанно навчалася і з відзнакою закінчилаБалаклійську акушерско-сестринську школу, після якоївлаштувалася в місцеву районну лікарню медсестрою. Колирозпочаласявійна,Мотрона два рокибулауфашистській окупації. Два довгі роки. На фронт вдалося потрапити лише у квітні 1943 р. До того ж не з першого разу – М. Нечепорчукова була тендітноюдівчиною і в свої 19 років мала вагувсього 45 кг. Мотя схитрила, умовивши подругу, що захворіла, віддати їй свою повістку на фронт. Після швидкого проходження медичних курсів товариства Червоного Хреста

М. Нечепорчуковунаправилидо 100-гострілецького полку 35-й дивізії.Бойове хрещенняМотронивідбулося в боях під Ізюмом, на ріднійХарківщині. В одному зі своїх інтерв’ю газеті «Вечерний Ставрополь» М. Нечепорчуковазгадувала: «Скільки вже пройшло, а все згадується. Зараз якось не так болісно, а перші десятиріччя… Жили з болем у душі. Потім почали зустрічатисяскільки сліз, спогадів було... Одного дня наш батальйонзнімализ передової іперекидали на інше місце. Ми бігли кукурудзянимполем; все пошматоване війною, одне бадилля стримить.Попереду біжить моя подруга Галина, і в неї прямо у ногах розривається міна. А мене кидаєголовою увирву, краї якої гарячі, обпалені... Я так і не змогла написати рідним Галини, як вона загинула прямо у мене на очах. Та хіба тільки вона одна...»  

Ледве не загинула і сама Мотрона.Біляофіцерського бліндажа раптовою кулеметною чергою було поранено вартового. Медсестра, незважаючи на небезпеку, підбігла до пораненого й стала надавати йому медичну допомогу. Довкола йшов бій, але Мотронаврятувала солдата. Післяінциденту начальник штабу підійшов до неї і сказав: «Запам’ятай, неможна покладатися лише на серце. Розум за будь-яких обставин повинен бути холодным і розважливим. Загинути на війні – заслуга невелика. Вижити самій і врятувати іншого – ось мудрість вашої професії, сестричко». Але за самовідданість та героїзм подякував.Потім були страшні бої за визволення України. Після низки важких багатоденних боїв на Курській дузігітлерівці міцнозасіли на Дніпрі. Під час боїв за Дніпротри доби Мотя Нечепорчукова без відпочинку та перерви рятувала життя наших бійців, шукаючи серед поля бою вцілілих, надаючи їм медичну допомогуі переправляючи до своїх, в госпіталі. В журналі «Огонек» від 9 травня 1970 р. водному з репортажівбула розповідь: «Двоє тяжкопораненихспираються на неї, Мотю. За плечі цих двохтримаються другі, за других чіпляються треті. Йде,тихо просувається полемця незвичайна процесія: не в ногу, важко, повільно... На чолі неї, попереду – невеличка дівчина в гімнастерці, залитій кров’ю, в розірваних чобітках...» Мотрона винесла з поля бою 24 важкопоранених бійців і командирів та надала медичну допомогу 49 воїнам. За цей подвигМотябула нагороджена медаллю «Завідвагу».

На початку серпня 1944 року при форсуванні Віслигвардії сержантМотронаНечепорчукова, санінструктор санітарної роти 100-го гвардійського стрілецького полку 35-ї гвардійської стрілецької дивізії (1-й Білоруський фронт), надала першу медичну допомогу 26 пораненим.

11 серпня 1944 года за мужність та зразкове виконання службового обов’язку гвардії сержант НечепорчуковаМотрона Семенівнабула нагороджена орденом Слави III ступеня. Вонавідзначилася в боях і під час проривуворожої оборони на лівому березіВісли, де надала першу медичну допомогу 69 пораненим військовослужбовцям.

Під час стрімкого наступувійськ 8-їгвардійської армії в січні 1945 рокутилові підрозділи відстали. Санінструктор МотронаНечепорчуковазібрала 27 поранених і підготувала їх до евакуації, чекала хоча б якогось транспорту. Зненацька вонапочула автоматні постріли. Виглянувши на вулицю, побачила ворожих солдатів. Схопивши автомат, Мотя відкрила вогонь. Її підтримав старий солдат-фельдшер, до бою приєдналися поранені, котрі могли тримати зброю. Відбивши напад ворога, гвардії старший сержант Нечепорчукова без втрат доправила поранених в польовий госпіталь. 18 березня 1945 р. в безперервних боях на лівому березі Одеру безстрашна медсестра надала медичну допомогу 50 пораненим, серед них було 27 тяжких. 13 квітня 1945 р. за героїзм гвардії старший сержант МотронаНечепорчуковабула нагороджена орденом Слави II ступеня. Під часбоїв за Берлін гвардії старшина Мотя Нечепорчукова винесла з поля бою 78 поранених солдатів, сержантів та офіцерів.Була поранена сама, але не кинула поле бою, продовжувала надавати медичну допомогу всім, хто її потребував. На її листі нагородкомандуючий 8-й гвардійської армії генерал-полковник В.І. Чуйков власноручно написав: «Гідна нагородження орденом Слави I ступеня».Нагородження цим орденом М.С. Нечепорчуковоївідбулося 15 травня 1946 року.



В книзі «Героям - слава» описується такий випадок: «Якось до Моті на вулиці Берліну підійшов офіцер. Привітався, зняв з руки годинника. - Це вам, сестра, - сказав він здивованій дівчині. - Я вас довго шукав. Пам’ятаєте Одер? Острівці серед річки... А наберезі багнюка. Ви витягнули мене з-під обваленої стіни. Німець кидав тоді бомби, снаряди... Будинки падали. А ви витягнули мене, не побоялися. Зробили перев’язку, а потім, такого здорованя,дотягли до якогось будинку... Пам’ятаєте? Якби не ви, я бзагинув...» Але Мотрона не пам’ятала. За роки війни було сотні випадків, коли безстрашний санінструктор кидалася під кулі, рятуючи поранених. Солдати часто називали її «Ласкаві ручки». За всю війну Мотрона врятувала 250 життів наших солдатів та офіцерів.

В 1973 роціКомітет МіжнародногоЧервоного Хреста за виняткову самовідданість і мужність, виявлені під час порятунку поранених, присудив Мотроні Семенівні найвищу нагороду Комітету – медаль «ФлоренсНайтінгель».

На фронтіМотрона знайшла й особисте щастя – стала дружиною гвардії старшини Віктора Степановича Ноздрачова, з яким вони разом демобілізувалися в 1945 році. В щасливому шлюбі народилися дві доньки. Повернувшись із Німеччини, сім’я оселилася в с. Красногвардійське Ставропольської області, де Мотрона влаштувалася на роботу до Дмитріївської дільничної лікарніКрасногвардійського району, а пізніше – у відділення загальної хірургії Ставропольської крайової лікарні. Через декілька років родина переїхала до Ставрополя.

Мотрона Семенівна відсвяткувала своє 90-річчя. Побажаємо здоров’я і радості нашій прославленій землячці, яка проживає в Ставрополі, але духовними, історичними, родинними зв’язками пов’язана з Україною, з нашою Балаклійщиною.

Розповідь про скромну та відважну дівчинуможна було б завершувати, але є одна важлива деталь її біографії. Досягнення Моті із Вовчого Яру є унікальним: із більш чим двохсот тисяч радянських лікарів та півмільйона фельдшерів, санінструкторів та санітарок, що були на фронтах Великої Вітчизняної війни, повним кавалером ордена Слави стала лише одна жінка – Мотрона Нечепорчукова!



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал