Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка2/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39



НАПРЯМ «»ВІЙНА У СПОГАДАХ ОЧЕВИДЦІВ»
РАДИСТ С ПОДВОДНОЙ ЛОДКИ «С-1» БАЛТИЙСКОГО ФЛОТА
Алешин Дмитрий, Тур Ярослав,

воспитанники краеведческой группы «Чайка» Харьковского детско-юношеского

клуба моряков Харьковского городского совета Харьковской области,

ученики 7-А класса Харьковской общеобразовательной школы № 111

Руководитель: Кудлай Л.К., руководитель краеведческой группы «Чайка», методист Харьковского детско-юношеского клуба моряков Харьковского городского совета Харьковской области, «Старший учитель», «Отличник образования Украины»
В архиве Музея Клуба юных моряков хранится папка Валентина Григорьевича Носарева жителя нашего города, которого считают первым военнопленным краснофлотцем в годы Великой Отечественной войны. Данная работа создана на основе воспоминаний самого В.Г. Носарева, переписки с краеведами Лиепаи и Балтийска, фотографий из семейного альбома семьи Носаревых и тех снимков, которые были сделаны в процессе общения юных краеведов с радистом с подводной лодки «С-1».

Валентин Григорьевич Носарев родился в Харькове 4 июля 1919г. и до войны проживал по улице Плехановская, 97. В 1933г. по окончанию семилетнего обучения, он поступает в ФЗУ при заводе имени Малышева. Как вспоминает Валентин Григорьевич, тогда, для учащихся ФЗУ  в 1935г. был организован спортивный пеший переход в противогазах по маршруту: Харьков-Киев в честь перевыполнения военной программы и ІХ-го съезда ВЛКСМ». После окончания ФЗУ, В.Г. Носарев совмещает учебу в вечерней средней школе с работой по специальности 



электрообмотчика. Через год он переходит в конструкторское бюро по электро и ра-диооборудованию танков в звании чертежника-конструктора. В 1939г. Валентин Носарев, по агитации вербовщика, оказался призванным на Балтийский флот, где после обучения в Кронштадтской электроминной школе, был направлен радистом на Краснознамённую подводную лодку «С-1».

По возвращению из отпуска, который Валентин Григорьевич получил в конце 1940 г., служба на ПЛ С-1 продолжалась по обычному расписанию до начала войны. Первый день Великой Отечественной войны старшина І статьи В.Г. Носарев встретил в Либаве (Лиепая), где ПЛ стояла в ремонте на заводе «Тосмаре». База Балтийского флота в Либаве входила в состав Прибалтийской военно-морской базы и являлась самой южной из тех, на которых базировались корабли Краснознаменного Балтийского флота. К началу Великой Отечественной войны в Лиепае оставались часть сил 1-го дивизиона подводных лодок, среди которых были подводные лодки «С-1» (капитан-лейтенант И.Т.Морской), и «С-3» (капитан-лейтенант Н.А. Костромичев). 22 июня 1941 года в 4 часа утра немецкая авиация совершила первый налет на город и военно-морскую базу. Объекты флота успешно отражали атаки противника и пострадали незначительно. Вечером 23 июня 1941 года, выполняя приказ вышестоящего командования, были взорваны склады топлива, заводские сооружения судоремонтного завода «Тосмаре», а также пять из шести стоявших на ремонте подводных лодок вместе с эсминцем «Ленин» и ледоколом «Силач». Такой же приказ получили и экипажи ремонтирующихся подводных лодок «С-1», «М-71», «М-80», «М-83», «Ронис» и «Спидола». «Вечером, третьего дня войны. – как вспоминает Валентин Григорьевич. – мы пришли на завод в 3 часа утра, где командир Иван Тихонович Морской, вопреки приказу после затопления лодки с экипажем перейти на одну из береговых частей, решил перейти с экипажем на другую, тоже находящуюся на ремонте ПЛ «С-3». Эта лодка имела ход, но так как у нее были разобраны трубы вентиляции балластных цистерн и воздушной магистрали, она не могла погружаться. Когда подошли латышские буксиры, чтобы вывести лодку в аванпорт, было еще темновато, но латыши набросили конец троса буксировочного не на кнехт, а на штурвал поворота пушки 100мм, чем согнули его. Выйдя через аванпорт в море, мы пошли в сторону Риги, но примерно через час, я как и вся команда «С-1», находясь на верхнем легком корпусе «С-3» заметил со стороны берега Вентспилс два катера». Это были немецкие торпедные катера "S-60" и "S-35" из состава 3-ей катерной флотилии. «Когда катера подошли совсем близко, продолжает свои воспоминания В.Г. Носарев,- мы открыли огонь из 45мм пушки, а пушка 100мм. из-за погнутого штурвала не могла производить выстрелы. Вскоре мы стали стрелять из винтовок с 5-ю трассирующими патронами. Катера подходили к нам с одной стороны, что облегчало отражение их атак. Но вскоре они перестроились».  Катера атаковали ПЛ ручными гранатами, а затем в 03.39 катер "S-60" сбросил прямо по курсу ПЛ глубинную бомбу в непосредственной близости от нее. В 04.40 ПЛ затонула. В некоторых источниках говорится о 3-х спасенных, в некоторых - что людей в воде немцы расстреляли из автоматов. Последнее утверждение присутствует во многих источниках. Но это неправда. Радист краснофлотец Носарев Валентин Григорьевич, член экипажа ПЛ «С-1» не погиб, хотя во всех архивах он числится погибшим, а семья получила похоронку. «После того, как мы поняли, что немцы должны сбросить мину на нашу ПЛ, - рассказывает В.Г. Носарев, - мы, кто находился в легком корпусе решили покинуть лодку и плыть к берегу… Сознание того, что плыть в морской воде значительно легче, что я еще молод и полон сил, воодушевляло, и я плыл дальше, несмотря на то, что рядом уходили под воду молодые ребята…. Вскоре я заметил, что рядом со мной никого нет, и, обернувшись, увидел катер, который стоял передо мной как стена. Мне подали флагшток и уже, не помню как, оказался на палубе немецкого катера... То, что пишут о расстреле подводников, находящихся в воде – неправда, - закончил эту часть воспоминаний Валентин Григорьевич». Спасенные, по утверждению В.Г. Носарева 13 подводников в этот день оказались первыми военнопленными подводниками-краснофлотцами в годы Великой Отечественной войны. Потом был плен, бесчисленные допросы, тиф, долгие годы пребывания в лагере и борьбы за выживание. 5 мая 1945г. Валентин Григорьевич совершил побег из лагеря. После встречи с наступавшими английскими войскам вместе с другими беглецами, был передан командованию советских войск. С этого дня по 14 июня 1946г. служил в частях аэродромного обслуживания группы советских оккупационных войск в Германии после повторного принятия военной присяги.

Сейчас, находясь в таком преклонном возрасте, Валентин Григорьевич мечтает написать книгу о первых днях войны, чтобы рассказать правду о судьбе подводников с подводных лодок, находящихся на ремонте в предвоенный период в Либаве. Являясь членом Харьковской организации ветеранов-подводников, Валентин Григорьевич частый и любимый гость в Харьковском клубе юных моряков и помогает в патриотической работе, проводимой музеем клуба.


Хатинь нашого краю
Андрущенко Олексій,

учень 8 класу Володимирівського навчально-

виховного комплексу(загальноосвітня школа І-ІІ ступенів –

дошкільний навчальний заклад) Красноградської районної державної

адміністрації Харківської області

Керівник: Власенко Наталія Іванівна, вчитель історії та географії, ІІ категорія


А яке розкішне село з’явилося на Красноградщині у 1924 році, коли молодим родинам, що вирішили жити окремо від батьків, наділили землю під забудову, под. городи, луки. Сюди переселялася молодь із сіл Катеринівка, Гадяче, Вільховий Ріг. Люди раділи, адже наділені землі були такими родючими, що встроми хворостину – голобля виросте. На загальних зборах одноголосно вирішили назвати своє поселення Тарасівкою на честь славнозвісного Тараса Шевченка. Хати зводили толокою, тобто працювали всі разом, переходили від одного обійстя до іншого, залишаючи людей наодинці зі щастям. Родини поповнювалися новонародженими. Здружилися, покумувалися. Згодом збудували контору, клуб з читальнею. Жінки навесні очепурили свої хати, біля багатьох осель були посаджені і вишні, і калина, і бузок. Посередині села опинився ставок, а вікна хат дивилися через його дзеркало з одного берега на інший.

Лютий 1943 року був справді лютим на тріскучі морози, сніговії, хурделиці, на пронизливі пекучі вітри. Наступ радянських військ видався невдалим – десятками пробиралися на схід воїни, уникаючи полону, Група бійців опинилася в селі Тарасівка, де за всі роки фашистської окупації не було постійно перебуваючи німців. Поділилися жінки з воїнами цивільним одягом своїх чоловіків, обігріли на плечах. Вранці солдати зникали із села, ховалися у скиртах, очікуючи чергового наступу радянських військ, а на ніч поверталися до хат, вечеряли, грілися. Та всьому приходить край. Вистежив солдатів поліцай, з’їздив до Вільхового Рогу, і саме в День Радянської Армії – 23 лютого 1943 року – в Тарасівку приїхали на кількох танкетках фашисти.

День почався звичними клопотами: топили піч, напували худобу, носили сіно, солому для вечірнього годування скотини. Хтось вирішив відвідати родичів, які жили по той бік від ставка. Окупанти, доїхавши до першої хати, вигнали на вулицю всіх, хто в чому був. Будь-яка спроба протидії кінчалася розстрілом на місці. Як підкошена першою у другій хаті упала на долівку Домаха Осінна. Кинулася до неньки, затужила її донечка Надя – і теж навіки закривала дитячі очі. Все, що було в хаті, обливали соляркою, підпалюючи житло як із середини, так і з двору. Задихнулася в диму найменша дитина Домахи, коли залишилась на печі в палаючій хаті.

Вигнаних з хат людей розділяли на дві групи: хлопчаків-підлітків та чоловіків, підштовхуючи прикладами, загнали в приміщення контори і поставили вартого, а дівчат з жінками закрили у клубі. Всі чекали, що їх спалять живцем. Коли вороги дійшли до хати Сироти Марії Антонівни, вона встигла сховати у ясла корови амуніцію і сумку з патронами того молодесенького солдатика, який грівся на печі разом з її синочком Петром. Марія Антонівна ще в липні 1941 року одержала похорону на чоловіка, мобілізованого разом з машиною, на якій шоферував, - загинув він десь під Смоленськом. Відрядивши сина за поріг хати, вступила жінка в двобій з ненависним ворогом: той підпалював ковдру і все, що було на ліжку, а вона тушила вогонь. Не думала тоді Марія Антонівна, що її застрелять, що її синок, на прізвище Сирота, справді стане круглим сиротою. Здивований рішучістю жінки, ворог махнув рукою і вийшов із хати. Не бачила жінка, що горить-палає солом’яний дах в її оселі, що вже повно диму в коморі, де зимувала корова. По селу було чутно гуркіт техніки, рев худоби, тріск підпалених крокв.

Суворовець Олена Петрівна, виштовхнута з хати з трьома дітьми, зуміла не потрапити до колони жінок, а побігла через весь город до тернівника - там у неї був окоп, куди ховала вона дітей під час обстрілу дальнобійною артилерією. Двійко старших її діток, напівроздягнені, поспішали за матір΄ю, а третього, мізинчика, вона притиснула до грудей, готова затулити його від кулі власним тілом. Яма була присипана снігом, пострибали туди старші, віддала мати їм молодшенького, а сама побігла до хати: «Треба ж хоч якусь одежину взяти, бо замерзнуть діти». Хата вже вся горіла. Олена заскочила всередину, схопила перше, що потрапило під руки, і, задихаючись від диму, вибігла надвір. Напроти дверей стояв розлючений фашист з пістолетом, без жалю застрелив він молоду матір: упала вона обличчям додолу, а руки стискали одежину діткам. Ось так в одну мить залишилося троє сиріт, яких війна назавжди позбавила материнської ласки, турботи, підтримки.

Катруся Скора 23 лютого 1943 року прийшла провідати старшу сестру, яка перед війною вийшла заміж. Збудували батьки молоди гарну, простору хату. Чоловік сестри воював, а в хаті сестри теж переховувався радянський солдат. Почувши дивний гуркіт, Катя визирнула у вікно, побачила ворожі танкетки, схопила солдатську форму, яка лежала на виду, і заховала її в сінях. Сестра, побачивши, горять сусідські хати, випустила корову з комори. А ось добігти до батьківської хати сестри не встигли – згоріла хата, загинули корова і порося. На щастя, мати відвідувала куму і залишилася живою. «Гріли своїх солдатів, мерзніть тепер самі!» - сварився поліцай на жінок та дітей. А коли фашисти навтішалися пожежею і вже вмощувалися на танкетках, щоб повернутися до Вільхового Рогу, почулися постріли. Лунала вони з боку хати Сироти Марії Антонівни. Фашисти відкрили метушливу стрілянину, хоча це від вогню рвалися патрони, заховані Марією Антонівною в яслах корови.

Не впізнали свою Тарасівку хлопці та діди, які вийшли з контори: догоряли крокви на хатах, чорним став сніг, а по згарищах ходили почорнілі від горя жінки. Скільки жаху натерпілися, але під вечір дізналися й про таке: поки фашисти палили хати, поліцаї оточили скирту, де ховалися перевдягнуті в цивільне радянські бійці, облили соляркою солому і підпалили. Тих, хто виповзав із солом’яної схованки, поліцаї негайно розстрілювали, а тіло кидали у вогонь.Ось так замість тих солдатиків, яких так гостинно вітали жінки с.Тарасівка, залишилося у полі 12 напівзгорілих трупів.

Чиї вони діти, звідки? Ніхто цього не знав. Зараз відомо одне: саме після таких подій у похоронках з’являлися записи «Пропав безвісти».

Свідків тих трагічних подій сьогодні можна перелічити на пальцях однієї руки. Нема нині і чепурної Тарасівки, та повинна не згасати і живих пам’ять про тих, хто ціною власного життя виборов нам незалежність від фашистської чуми. Світла пам’ять усім, хто трагічно загинув 23 лютого 1943 року в с. Тарасівка Красноградського району. Хай подібне ніде ніколи не повторится!
БОЙОВИЙ ШЛЯХ 270 СТРІЛЕЦЬКОЇ ДИВІЗІЇ. ГЕРОЇЗМ І ТРАГЕДІЯ
Арнаутова Ірина,

учениця 11 класу Полтавського навчально-виховного комплексу

Лозівської районної ради Харківської області

Керівник: Полатайко С.М., вчитель історії
В переддень святкування70-ї річниці Великої Перемоги надзвичайно зріс інтерес до проблем Великої Вітчизняної війни, до її «білих плям».

Дане дослідження-це спроба висвітлити бойовий шлях 270 стрілецької дивізії, показати героїзм і трагічність подій, пов’язаних із звільненням міста Лозова в зимовий період 1942 року. Актуальність даної теми полягає в дослідженні початкового періоду діяльності цього військового підрозділу в перші найтрагічніші, дні і місяці Великої Вітчизняної війни.

Тому метою дослідження є вирішення таких питань:

зібрати і проаналізувати матеріали про формування 270-ї стрілецької дивізії;

показати важливість і необхідність для нашого народу збереження пам’яті про командирів і солдат, що визволяли наш край;

привернути увагу моїх однолітків до вивчення історії своєї Батьківщини.

В процесі дослідження проведено аналіз матеріалів кабінету історії школи:

фотоілюстрацій військових газет; друкованих видань, присвячених даній темі.

Результатом мого дослідження є висвітлення участі 270 стрілецької дивізії в бойових діях, пов’язаних із визволення міста Лозова.

Вивчаючи дане питання я прийшла висновку, що бойовий шлях 270-ї стрілецької дивізії дійсно був сповнений трагізму в період 1942 року , що спонукає мене до подальшої роботи над даною темою.

Своїм дослідженням я спробую розвіяти гіркоту роздумів ветеранів Великої Вітчизняної війни про те, що сучасна молодь не знає історію війни і не являється носієм світлої пам’яті про тих, хто загинув, але не скорився.

ІЗ СПОГАДІВ ВЕТЕРАНІВ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

СЕЛА ТАВІЛЬЖАНКА
Бабич Тетяна, Бабич Катерина,

ученицяі Тавільжанської ЗОШ I-III ст. Дворічанської районної ради

Керівник: Білоус Л.М., вчитель історії і правознавства
Так це було… І нам від цього ніде не дітись. Була Велика Вітчизняна війна. І були люди, які брали в ній участь тому, що не брати участь в історичних подіях, які відбувалися на твоїй землі, просто неможливо. Люди нашого села, що жили в 40-х роках минулого століття, без власної волі стали заручниками війни. Серед них ті, хто був на фронті, а також ті, що залишилися в окупаційній зоні. Це і дорослі, і діти, і старі люди. Вони мріяли про мирне, спокійне життя, але час і доля вирішили все за них. Сьогодні з них мало хто залишився та їхні спогади збереглися в нашому шкільному музеї. Говорять односельці-фронтовики.

Бабич Надія Федорівна народилася 20 квітня 1920 року. В 1940 році закінчила 7 класів Тавільжанської школи. Працювала в своєму колгоспі на рядових роботах; шість років носила пошту. З 1940-1943 роках рила окопи понад залізницею в Лозно-Олександрівському районі.

В 1943 в Старому Осколі пройшла курси телефоністів. Після їх закінчення працювала телефоністкою на Курській дузі, приймала участь в боях під Прохорівкою, під час переправи військ через Дніпро. Передавала дані про наявність німецької техніки. Для виконання завдання прийшлося перебувати майже чотири доби в воді. Після цього попала в госпіталь. Потім знову в свою частину, захищати Батьківщину. Доводилось відвойовувати у фашистів кожний клаптик землі. Разом з своєю частиною вона дійшла до Карпат.

Нагороджена Бабич Н.Ф. чотирма бойовими медалями.

Бабич Ганна Григорівна народилася 1 листопада 1924 року в селі Тавільжанка, де і закінчила 7 класів. Член ВЛКСМ з 1943 року. Працювала в колгоспі. На війні була санінструктором, мала звання старшого сержанта. Звільняла українські міста Дніпропетровськ, Кіровоград. Брала участь в обороні Праги, звільняла Польщу, Німеччину. Розповідала, як чехи і словаки зустрічали їх з квітами, пригощали фруктами. Отримала подяки за участь в боях під Кіровоградом в 1944 році, за звільнення міста Ясси і інші.

Була в Люксембурзі, до Берліна не дійшла 15км-20км. Має вісім медалей, в тому числі медаль «За отвагу» і «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 г».



Шевченко Лідія Олександрівна народилася 8 березня 1942 року в селі Тавільжанка. Закінчила 4 класи в 1947 році Тавільжанської школи. Була призвана в армію Дворічанським РВК 165 в відділення дорожно-будівельного батальйону. Була сапером у 1943 р. В січні 1944 р. − регулювальником в 22 відділенні дорожно –експлутаційного батальйону. 23 червня 1945 р. Указом Президії Верховної Ради демобілізована.

Нагороди: Грамота командуючого Другим Українським фронтом (1945), має багато ювілейних медалей.

Воював і чоловік Лідії Олександрівни − старшина I статті Шевченко М.Д. (з червня 1941 р. до 1948 р.). Після повернення додому обоє працювали в колгоспі «Маяк», мали трудові нагороди: «За доблесну працю», «Ветеран праці».

Демченко Василь Андрійович народився 14 червня 1907 року в селі Тавільжанка. Закінчив 3 класи Тавільжанської школи. До війни працював в колгоспі «Жданово» бригадиром тракторної бригади. В 1941 році був у 15 запасному транспортному полку в місті Богучер. З 1942 року - 181 танковій бригаді водієм бронетранспортера, ця бригада формувалась в Сталінграді. В битвах під Воронежем його поранили. В місті Ербіт Свердловської області 6 місяців лікувався в госпіталі. Після одужання буд направлений у 358 зенітну частину, яка закінчила свою бойовий шлях в місті Швибусі на річці Одер. Василь Андрійович розповідав, що при визволені міста Любліна бачив барак, в якому було два крематорії для спалювання полонених. В одному з них лежала гора взуття різних розмірів… Золою з крематоріїв бауери удобрювали поля...

На війні загинув брат Демченко Іван Андрійович.

Василь Андрійович має 6 медалей, серед них медаль «За бойові заслуги». Тепер Василь Андрійович знаходиться на заслуженому відпочинку і проживає в місті Волгоград.

ВІД ДІДА – ДО ОНУКА
Брижань Тетяна,

учениця 9 класу, Хрестищенської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Красноградського району Харківської області

Керівник: Нартов Г. А., учитель історії


«Мій дід, Нартов Гаврило Андрійович народився 14 липня 1907 року в селі Старовірівка Полтавської губернії. Ще в дитинстві переїхав до села Петровське Карлівського району Полтавської області.

У жахливому 1943 році мобілізувася на фронт, залишивши вдома 4-х неповнолітніх дітей. Він був направлений до другого Українського фронту в саперний батальон.

У жовтні 1943 року Гаврило Андрійович з бойовими товаришами, маневруючи під вогнем ворога, одним з перших форсував річку Дніпро і висадився на протилежному березі разом з десантом. Десять разів перепливав в цю ніч річку Дніпро. За третім разом, коли паром був навантажений гарматами, неподалік розірвалася міна, пробивши один з човнів, паром почав занурюватися під воду. Не зважаючи на шквальний вогонь ворога, Гаврило Андрійович кинувся рятувати гармати. Бойова техніка була врятована. При форсуванні Дніпра Гаврило Андрійович був поранений, направлений в госпіталь, де провів майже два тижні. За ці героїчні дії був нагороджений медаллю «За відвагу».

Після госпіталізації знову повернувся на фронт і був направлений до 2-го Українського фронту у розвідроту. Спочатку їх навчали цим не простим завданням, але навчання було недовгим. Вже через два тижні шість чоловік, у тому числі і Гаврила Андрійовича, було відправлено на передову. Вони приєдналися до складу п̕ ятої гвардійської загальновійськової армії. На них було покладено величезну відповідальність, яка супроводжувалася повсякчасною небезпекою з боку ворога.

У розвідку ходили майже завжди вночі, що вимагало неабияких вмінь. Група складалася з чотирьох чоловік; обов̕ язково один з них володів німецькою мовою. За спогадами Гаврила Андрійовича, найважчим завданням командира було те, коли потрібно взяти «язика». Для отримання інформації треба брати не звичайних рядових єфрейторів, а штабс-єфрейтора чи унтер-офіцера. Потрібно було докласти великих зусиль, щоб доправити «язика» командуванню живим та неушкодженим. За відмінне виконання своїх доручень та участь у бойових операціях Гаврило Андрійович в 1944 році був нагороджений двома орденами: Орденом Слави ІІІ ступеня, Орденом Червоної Зірки.

У 1945 році наші війська в Європі звільняли місто за містом, але яких втрат коштували ці перемоги. Тільки в березні Віденська операція забрала більшу частину дідової роти, а в боях за Прагу він втратив свого кращого друга, з яким познойомився при звільненні Житомира.

Так згадував ті події зі сльозами на очах мій дід Гаврило Андрійович. У 1945 році отримав також дві нагороди: Медаль «За визволення Праги», Медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
Ковалі перемоги
Бухтата Анастасія,Білоус Олена, Бурлаєнко Кирило, Василєва Валерія, ГригорчукМикола, Молько Наталія, Пишна Дарія, Ротор Євген, Сизонова Лілія,Ткач Яна,Ткаченко Ярослав, учні 7 класу Петрівського навчально-виховного комплексу Красноградської районної державної адміністрації Харківської області,учасники гуртка «Юні краєзнавці та туристи»

Керівник: Ніколенко С. М., учитель географії


Авторами даної роботи було зібрано і опрацьовано спогади очевидців, фронтовиків,учасників Великої вітчизняної війни.

Братські могили в селі Петрівка. Вже 70 років сплять тут вічним сном ті, хто загинув смертю хоробрих, звільняючи село від фашистів. Все менше і менше залишається в живих героїв Великої Вітчизняної війни, все далі й далі відходять у минуле жахливі сторінки історії нашого народу. Ніхто і ніщо не вічне у цьому світі. Помирають люди, стираються з мапи населені пункти. А спогади? Який фінал чекає на них? Одне ми знаємо точно: вони не відійдуть у забуття, роки не зітруть їх у порох. Значить, вони – вічні! Спогади будуть безсмертними доти, доки є на світі рід людський. Учні нашої школи не залишають обділеними увагою визволителів нашого краю. 19 вересня, 9 травня – це свята, винуватцями яких є старенькі фронтовики, для яких школярі влаштовують концерти, навідуються до їхніх садиб. Знайомі мелодії із вуст дітей звучать так натхненно і зворушливо, що «мороз» іде шкірою. Мимохіть думаєш: «Не дай, Боже, щоб цим дітям дісталася доля старшого покоління». Обов’язковим атрибутом цих свят є спогади ветеранів про те, як кувалася Перемога. Перцевий Григорій Федотович,який народився 17 листопада 1924 року в с. Петрівка в багатодітній сім’ї згадував ,проте що в 1943 році німці розстріляли його батька. Зібрали 170 чоловік біля елеватора на Балках – і жодного з них не залишилося в живих. Коли демобілізувався , то побачив удома невеселу картину. Було холодно й голодно, то я ж відразу влаштувався на роботу Учасник битви на Дніпрі, звільнення Києва, штурму Кенігсберга та багатьох інших військових операцій. Нагороджений орденом Вітчизняної війни «За мужність», «За взяття Кенігсберга». Як інвалід війни І групи, він міг би вимагати до себе підвищеної уваги – все ж таки не багато таких людей залишилося поміж нас. Та чоловік звик розраховувати лише на власні сили. Пересада Петро Антонович зізнався ,що згадувати суворі роки війни дуже важко, але й забути про них неможливо. Пройшов важкими дорогами майже всю війну. В 1944 році брав участь у звільненні Польщі. Ветеран Великої Вітчизняної війни нагороджений медаллю «За відвагу». В 1944 році був поранений. Після одужання попав в м. Ригу, воював при 122-й дивізії, був зв’язківцем. Уже перестали топтати ряст на цьому світі Стрюк Григорій Савич, Рожко Матвій Антонович,Зінченко Микола Павлович. Люди відійшли у вічність, але спогади надовго закарбувались у наших серцях. Ми й досі пам’ятаємо, як розповідав Стрюк Григорій Савич про те, що ворог скаженів, коли бачив, що зламати мужність радянських людей неможливо. Коли німці побачили солдат, вони залишили свої окопи і зброю, стали втікати. Григорій Савич кинувся до окопу то побачив там німецький кулемет. Не довго думаючи, почав пригощати фашистів їхньою ж зброєю. Дуже багато було вбито ворогів від його вогню. Воював він у різних кінцях світу, звільняв Угорщину, Румунію, Чехословаччину. Найбільше врізалось у пам’ять, коли звільняли Братиславу. І ось коли вони пішли в наступ, то їм на допомогу прийшла місцева молодь. Вони допомагали радянським солдатам, надавали медичну допомогу, обороняли місто. Рожко Матвій Антонович згадував, що у 1942 році він воював на Південно-Західному фронті, у 61 стрілковій дивізії, полкова розвідка. Бої були суворі, багато втрат. Матвій Антонович розповідав про штурмування Берліна. Бої були дуже важкими. Просувались не більше 200 метрів за добу. Матвій Антонович не сказав ні слова про нагороди, які так і виблискували проти сонця. «Пішов хлопчиськом – повернувся зрілим мужчиною» - так можна сказати про Зінченка Миколу Павловича. Він так довго був відсутнім, такого набачився на тій проклятій війні, що по вінця вистачило б не на одне життя. Миколі Павловичу довго не вірилося, що він живим повернувся додому. Часом болючі спогади дають про себе знати…. Йому випало воювати у Польщі. Німці зубами вгризались у кожен клаптик землі. У Кракові німці відступали, та його ногу зачепив снаряд. Поблизу наших не було. Він почав плазувати колією, яка його і врятувала. Коли дістався до дороги, то сили зовсім полишили. У ту мить йому здалося, що з небес спустився його ангел-охоронець в особі незнайомого солдата, який і відніс його у санроту, а вранці підводою Миколу Павловича відвезли до санбату. Лікарі констатували гангрену, але ногу не ампутували. Дуже хотілося б побачити йому рятівника і сказати велике людське «спасибі» за те , що подарував найцінніше… життя. Наші діди-прадіди не просто здобували Перемогу, завойовували мирне життя, відбудовували країну. Вони просто хотіли, щоб їхні нащадки жили під мирним небом, встигли зробити більше, зуміли зберегти і примножити їхні добрі справи. Хотіли, щоб у нашій пам’яті жили спогади про ті буремні роки. Ми, на щастя, війни не зазнали. Та бачимо її на сторінках історичних книжок, з екранів телевізорів, у бабусиних сивих косах, у тяжких дідусевих ранах, бачимо в милицях сусіда, обелісках на братських могилах, у медалях та орденських планках. Минуле знову повертається до нас через роки й десятиліття, щоб нагадати про тих, хто не зламався під ворожим тиском, не скорився, не зрадив, а головне: вірив у дорогу перемогу, заради якої воїни пройшли крізь усі кола пекла. У грудях підіймається гаряча хвиля вдячності за все те, що було зроблено в ім’я нашого щасливого, а головне мирного сьогодення.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал