Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка19/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   39

ГЕРОЇ НАШОГО ЧАСУ
Шило Аліна,

учениця 9 класу Ульянівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Богодухівської районної ради, вихованка Комунального закладу

«Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради



Керівник – Астапова Т. М., керівник гуртків, вчитель географії
Сьогодні, у складний час для нашого суспільства, актуальною постає одна рис людського характеру – патріотизм, що, подібно до любові, керує людською свідомістю, заставляючи робити великі і малі вчинки в ім’я своєї Батьківщини. Патріотизм – величний вияв нескінченної любові до рідного краю. Патріотизм, як і честь виховує великих, сильних людей, які не рахуються із ціною свого життя і здатні пожертвувати ним заради рідної землі. Патріотизм породжує впевненість у собі, волю в перемогу, віру у свій народ. Патріот живе у єдності зі своїм народом, він живе своїм народом, адже життя народу стає його життям. Вірність і мужність – ось головні риси героїв: вірність своєму народу, своїй Батьківщині та мужність у втіленні цього в життя.

Вже понад рік у нашій країні іде неоголошена, гібридна, але від того не менш кривава і страшна війна. У цій війні народжується нова, справді незалежна і демократична держава – Україна. Дякувати Богу, у нашому краї не лунають вибухи, не гинуть люди. Богодухівці живуть мирним життям.

30 березня 2015 року богодухівська громада урочисто вшановувала справжніх героїв, наших захисників, які гідно відстоювали незалежність і суверенітет України у зоні проведення АТО. Знаємо, що більшість із них знаходилися в гарячих точках майже рік. І ось, нарешті, довгоочікуване повернення додому здійснилося. Звичайно, були квіти, сльози радості, слова вдячності та щирі обійми рідних і друзів. Не можна передати словами відчуття матерів, дружин, які чекали своїх рідних. На щастя, вони повернулися. На щастя, більше п’ятдесяти демобілізованих учасників АТО повернулися живими!

«Обов’язок кожної людини на цій землі захищати від ворога свою землю. Дякуємо вам, що у тяжкий для України час ви не заховалися за кордонами та чужими спинами. Нехай Господь дарує мир Україні, а вам – людську повагу, вдячність, розуміння», – звернувся до демобілізованих настоятель Богодухівського Свято-Покровського храму отець Стефаній.

Сьогодні на сході захищають незалежність нашої держави чотири випускники нашої школи, двоє з яких – кадрові військові. Маємо надію, що наші герої з честю виконають свій обов’язок перед Батьківщиною і живими повернуться додому.

Днями настоятель Свято- Покровського храму отець Стефаній поділився з нами історією вишитої ікони в честь Почаївської Божої Матері, яка нещодавно потрапила до храму. «Лікар –хірург, Бітчук Вадим Денисович, виконуючи свої службові обов’язки в зоні бойових дій на Донеччині, отримав поранення у руку. З молитвою та проханнями звернувся він до Божої Матері і пообіцяв, якщо повернеться вправність його руки, він вишиватиме ікони. Лікарі доклали максимум зусиль, щоб прооперувати, дістати осколок. Людина, яка рятувала життя іншим, була врятована. Одну з ікон, яку В. Д. Бітчук вишив після повернення працездатності руки, він передав через волонтерів і у місто Богодухів, у наш Свято-Покровський храм. З вдячністю Божій Матері Вадим Денисович виконує свою обіцянку, вишиваючи ікони. Ця історія є правдивим і реальним свідченням сьогодення про те, що звернувшись зі щирою молитвою і проханням до Господа, людина отримує допомогу у всіх життєвих ситуаціях. На даний момент Вадим Денисович збирається повернутись в зону бойових дій, щоб продовжити виконання своїх професійних обов’язків хірурга. Тож хай щастить добрій людині!
НАПРЯМ «МИ ВІЧНО БУДЕМО ПАМ’ЯТАТИ І ВАМ ЗАБУТИ НЕ ДАМО»

МИ ВІЧНО БУДЕМО ПАМ’ЯТАТИ І ВАМ ЗАБУТИ НЕ ДАМО

Алексеєва Ірина, Тараненко Ірина,

учениці 9-А класу Харківської спеціалізованої школи

І-ІІІ ступенів № 119 Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Корягіна О. А., учитель історії, вища кваліфікаційна категорія


Велика Вітчизняна війна стала жахливим випробуванням для населення Радянського Союзу та, зокрема, Харківщини. Адже Харків мав велике політичне, економічне і воєнно-стратегічне значення та посідав у планах Гітлера значне місце.

Серед захисників Батьківщини були і викладачі нашої школи. На жаль, за довгу історію школи не були зібрані свідчення про цих героїчних людей. Але ми не маємо морального права забувати іхні імена. Тому ми, під керівництвом учителя історії, почали збирати документальні матеріали в архівах країни, міста, району, відділу освіти, військкоматах; провели велику кількість бесід із співробітниками та родичами видатних педагогів школи № 119 м. Харкова. Вся ця пошукова робота знайшла відображення на стендах шкільного музею, експозицію якого ми готуємося відкрити до 70-ї річниці Перемоги.

Варто розповісти про директорів школи – учасників бойових дій..

КУПРІЯНОВ С. Ф. народився 11 лютого 1918 р. у Харківській губернії. З 1934 р. працював учителем Артемівської НСШ. 29 грудня 1939 р. був призваний до лав Червоної Армії. У 1941 р. закінчив Грозненське танкове училище. Із боями дішов до Відня. Закінчив війну у званні ст. лейтенанта. Нагороджений Орденом Вітчизняної війни, медаллю «За перемогу над Німеччиною», іншими медалями. Був демобілізований 27 квітня 1947 р.

ЯРЕМЕНКО Г. Ф. народився 11 березня 1918 р. У 1936 р. вступив до природничого факультету Сумського педагогічного інституту. У 1940 р. був призваний до лав Червоної Армії. Ворога зустрів у Львівській області, під містом Броди, де відбулась масштабна танкова битва. Був комсоргом полку. Пройшов із боями всю війну. Був демобілізований у 1946 р.

ЯРУШИН В. В. народився у 24 листопада 1923 р. у Башкирській АРСР. У 18 років добровольцем пішов на фронт. Воював на Калінінському, Центральному, Західному та 2-му Прибалтійському фронтах на посаді навідника і командира гармати (з 10.1942 р. до 09.1944 р.). У грудні 1944 р. з-під Кеннігсберга Віктор Васильович був направлений в Дніпропетровське Червонопрапорне артилерійське училище, в якому після його закінчення залишився викладати. Пізніше проходив військову службу у військово-учбових закладах міст Суми та Харків. Ярушин В.В. був нагороджений медаллю «За відвагу», Орденом Слави III ступеня, Орденом Вітчизняної війни, медаллю «За бойові заслуги», «За мужність», медаллю «За перемогу над Німеччиною», іншими медалями. У 1954 році демобілізувався у званні підполковника.

ШТОМПЕЛЬ Б. В. народився 24 жовтня 1923 року на Полтавщині. В червні 1941 закінчив середню школу № 113. Після школи був призваний до лав Червоної Армії, з вересня 1941 р. по січень 1942 р. навчався у 1-ій Київській льотній школі, пізніше був переведений до Іркутського авіаційного технічного училища. У 1943 р. був направлений спочатку на Карельський фронт, а потім під Єльню, де служив механіком 909 знищувального полку, потім - 126–го Гвардійського бомбардувального авіаційного полку та підготував до польотів 116 бойових і 300 навчальних літаків. Демобілізувався гвардії старшиною запасу з орденом Вітчизняної війни та медалями «За бойові заслуги», «За взяття Кенігсберга» та «Взяття Молодечно». У мирні дні отримав орден «За мужність». З 1961 по 1966 рр. працював учителем фізкультури в СШ № 119, пізніше очолював СШ № 113.

Вивчення історії рідного краю шляхом дослідження біографій та життєвого шляху героїв зміцнює нашу громадську свідомість.


МИ ПАМ'ЯТАЄМО
Бабіна Юлія,

учениця 9 класу Червонознаменівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Первомайської районної державної адміністрації

Керівник: Бабін Олександр Іванович, вчитель історії


Хто така людина? Для чого прийшла вона на цю землю? Яке її завдання? Багато філософів намагалися знайти відповідь на дане питання. Людина унікальна істота, яка володіє величезною силою.

Людина може створювати, а може і руйнувати, людина несе в собі зло, але є в ній і добро. Хто ж така людина?

Людина унікальна, і унікальність її в тому, що вона може розвиватися, вдосконалюватися. Але найголовніше її завдання це боротьба, і боротьба не з навколишнім світом, а з самим собою. Не дарма є таке прислів'я: хто переможе себе, той переможе весь світ.

Кожен сам вирішує, яким йому бути: добрим чи поганим, і коли людина визначається, то починає отримувати від життя все, що заслуговує.

Ось про таку людину я хочу розповісти.

Афанасій Никифорович Кравченко, народився в 1904 році в місті Ростові в родині залізничного робітника Никифора Івановича Кравченка. З дев’яти років почав ходити з батьком на роботу.

Афанасій показав себе енергійним і працелюбним хлопцем, в його руках будь-яка робота кипіла. Його помітив секретар комсомольського осередку. І вже в 1919 році він вступив до комсомолу.

Життя було дуже важким, довелося подолати багато труднощів і негараздів. Йшла громадянська війна, а це означало холод, голод і розруху. Ч

До 1922 року працював слюсарем в ДЕПО, звідки і був покликаний по мобілізації комсомолу на 52 піхотно-Командні курси. Після демобілізації в 1923 році повернувся на колишню роботу у своє рідне місто.

Хлопець багато працював, часто виконував роботу своїх товаришів, був дуже активним, тому був відряджений на навчання в радянську партійну школу. Після її закінчення був призначений секретарем райкому ВЛКСМ міста Слов'янська.

Але життя повернулося так, що довелося ще випробувати і господарські посади. Афанасій Никифорович встиг побувати і заступником директора тресту, і на посаді директора радгоспу.

У 1931 році А.Н.Кравченко був призначений директором радгоспу «Червоний» Олексіївського району Харківської області. Пропрацював він на цій посаді до останніх днів життя.

Здавалося, життя ставало все прекрасніше і прекрасніше. І всі мріяли про красиве майбутнє. Звістка про початок війни з Німеччиною перервала розмірене життя, і ті прекрасні мрії, порушила тишу, яка так радувала людську душу.

Війна… Це горе, сльози. Вона постукала в кожний будинок, принесла біду, зруйнувала долі багатьох сімей. З кожної сім’ї на фронт пішли батьки і діти, чоловіки, бабусі и дідусі, брати та сестри…. Тисячі людей пережили страшні муки, але вони вистояли і перемогли.

Почувши цю звістку, Афанасій зібрав речі і пішов на службу. Вже 25 червня 1941 року виконував роботу заступника начальника авіаційних майстерень у званні капітана. Він володів неабиякою винахідливістю і кмітливістю. Робітничо-селянська хитринка поєднувалася в ньому з мудрістю розторопної людини.

Характерною рисою фронтового життя авіаторів було поєднання бойових дій з постійним навчанням. Кожен перепочинок у бойових вильотах заповнювався теоретичними та практичними заняттями. Любов до Батьківщини, кришталева партійна чесність, допитливий розум, організаторські здібності дозволили йому пережити цю війну.

Він був гідним захисником своєї Вітчизни, і про це говорять його Подячні листи та нагороди. Верховним головнокомандувачем у зв'язку з перемогою в Берлінській операції були відзначені льотчики авіаційних корпусів та дивізій фронтової і дальньої авіації під командуванням генералів Е.Я. Савіцкого, Е.Ф. Логінова, В.Є. Нестерцева і багатьох інших.

Подвиг авіаторів, вчинений в ході Берлінської операції, завжди буде прикладом мужності та відваги в боротьбі за честь, свободу і незалежність нашої Батьківщини. Кравченко був нагороджений медалями: «За оборону Ленінграда», «За взяття Кенігсберга», «За взяття Берліна».

Був початок травня 1945 року. День починався як день, але обіцяв бути довгим. І не тому, що це був весняний день, а навесні вони довгі. Просто від першого травня, кожен день здавався довше попереднього. Люди чекали майбутнього ранку. Його чекали солдати, його чекали діти, нареченні і вдови, хоча їм, здавалося, вже нічого було чекати. Їх похоронки зі страшними словами повільно жовтіли в скринях, біля ікон, серед убогих сімейних архівів.

А зелень бушувала однаково пишно і на солдатських могилах, і на полях, і килимом лягала в садах, ліси мерехтіли зеленими вогнями, а в садах той зелений вогонь заливало біло-рожеве забарвлення квітів.

Страшні роки війни залишилися позаду, а попереду чекала повна розруха. Повернувшись у своє рідне село, Афанасій Никифорович побачив страшну картину. Напівспалене село, звідки ще не вивітрився гіркий запах диму, обдерті і знесилені підлітки і жінки відновлювали своїми руками руїни. Довелося докласти багато праці і сил, щоб провести хоч невеликий ремонт житла та господарських споруд. Люди працювали, не покладаючи сил і вдень і вночі. Директор відчував велику підтримку своїх односельців і тому був великим ентузіастом. Він був завжди зі своїми робітниками. Але життя А.Н. Кравченка було коротким. Він прожив всього 48 років. Але і за цей час зробив дуже багато. І за це йому велике спасибі і низький уклін.


ПАМ'ЯТЬ ВІЧНО ЖИВА
Балковий Станіслав,

учень 11 класуШелестівського НВК

Коломацької районної ради Харківської області

Керівник: Завгородня О.О.,вчитель історії вищої категорії


В матеріалах шкільного музею було знайдено лист, датований 1975 роком, в якому йдеться про захисника нашої Коломаччини, лейтенанта Кузнєцова Веніаміна Сергійовича:

«Більше тридцяти років намагався я встановити військову долю свого батька – Кузнєцова Веніаміна Сергійовича, зниклого без вісті на фронті в 1943 році. Після важких пошуків і за допомогою багатьох товаришів з різних центральних і місцевих організацій вдалося, нарешті, з вірогідністю встановити, що він загинув і похований в районі станції Коломак наприкінці лютого 1943 року. Краснокутськийрайвійськом майор Г.Воробйов повідомив мені, що Шелестівській сільраді надіслане прохання нанести прізвище лейтенанта Кузнєцова В.С. на меморіальну дошку на братській могилі воїнів, загиблих при звільненні села Шелестове. Наприкінці травня цього року прийшов лист із Шелестівської сільради про те, що прізвище Кузнєцова В.С. на меморіальну дошку братської могили занесено…»

Кузнєцов Веніамін Сергійович народився 24 жовтня 1903 року в селі Малинівка Лапшинської волості Нікольського повіту Вологодської губернії / , в родині селянина. З раннього дитинства пізнав нелегкий селянський труд – ходив за плугом, косив, сіяв льон, копав картоплю. В.С.Кузнєцов рано вступив до партії, працював головою Покровської сільради і був висунутий на господарчу роботу в системі лісозаготівельних підприємств Наркомату шляхів сполучення СРСР. В 1931 році він був призначений керівником Вохомськоголістрансгосу тресту «Півнтранліс» Пізньою осінню 1939 року, коли розпочалася фінська війна, В.С.Кузнєцов добровільно пішов в лави діючої армії. Він був зарахований в комуністичний лижний батальйон і направлений в саму північну частину фронту – в район Петсамо на березі Баренцового моря. В березні 1940 року було укладено мир, В.С.Кузнєцов повернувся в Лузу.

Незабаром розпочалась Велика Вітчизняна війна. І наприкінці вересня 1941 року В.С.Кузнєцов знову був змушений одягнути військову форму. Пісня недовготривалого навчання в Вишкільських військових таборах Кіровської області він був призначений секретарем політвідділу знову сформованої 41-ї окремої стрілецької бригади. Бригада була відправлена на схід – в Красноярськ, проте погіршення обставин під Москвою спонукало командування повернути бригаду на Західний фронт. Вивантажившись з ешелонів в Загорську, 41-а бригада брала участь в розгромі німецько-фашистських військ під Москвою, звільнила районний центр Московської області Лотошино. Взимку 1942 року бригада була перекинута на Північно-Західний фронт, в район міста Осташкове, де вона не допустила прориву німців на східний берег озера Селігір.

Навесні 1942 року бригада була відведена місто Володимир, де на її основі була сформована 180 стрілецька дивізії. Молодший політкерівник В.С.Кузнєцов був направлений секретарем політвідділу цієї дивізії, направленої на Воронезький фронт.

180-а стрілецька дивізія брала участь в великій Острозько-Росошанській операції по оточенню і розгрому німецьких, італійських і румунських військ південно-західніше Воронежу. Потім вона наступала північніше Харкова, і до початку лютого 1943 року вела вітчизняні наступальні бої на лівому фланзі Воронезького фронту між Харковом і Полтавою.

1 лютого лейтенант В.С.Кузнєцов за власним проханням був направлений із штабу дивізії на передову в якості замісника по політчастині командира 8-ї роти 2-го батальйону 86-го стрілецького полку. Опір німецьких військ ставало все більш лютим: гітлерівське командування виношувало плани весняного наступу. В Полтаву приїхав сам Гітлер, який наказав почати наступ танковим ударом в стик Південно-Західного і Воронізького фронтів…

20 лютого 1943 року в важкому бою проти контратакуючого противника В.С.Кузнєцов був поранений .Більше ніяких відомостей від нього не надходило. Так віддав своє життя в боях за волю Батьківщини лейтенант В.С.Кузнєцов. Ось декілька коротких витягів із його листів з фронту:

26 січня 1942 рік. «З 6 січня знаходжусь на фронті. Зараз женемо німців так,що вони не встигають п’яти прибирати».

3 березня 1942. «В боях беру участь з 6 січня. Німців женемо безперервно на захід, не дивлячись на відчайдушний опір. Неодноразово я був під сильним бомбардуванням , злетів одного разу в повітря від вибуху бомби, але залишився цілий та неушкоджений. На кулі перестали звертати увагу».

30 листопада 1942 року. Єлець. «Пишу з дороги. Їду на фронт. Буду , мабуть, біля Воронежу. Через два дні будемо в бою».

13 грудня 1943 року. «Пройшли вже більше трьохсот кілометрів вперед. Тепер працюю політкерівником стрілецької роти. Я тепер набагато південніше Воронежу».

Веніамін Сергійович Кузнєцов – один з мільйонів маловідомих і безвісних героїв Великої Вітчизняної війни, кров’ю і життям своїм відстояли свободу і незалежність нашої Батьківщини. Пам'ять про них буде вічно жити в серцях народу.


Славетний син Довжанської землі
Барбіна Юлія,

учениця 10 класу. Довжанського навчально-виховного комплексу

імені Героя Радянського Союзу П.Г.Стрижака, вихованка гуртка «Юні археологи» Золочівського будинку дитячої та юнацької творчості

Керівник: Світличний Ю. О., вчитель історії
Сьогодні я розкажу Вам про життєвий подвиг нашого односельця Героя Радянського Союзу Павла Григоровича Стрижака, який дорогою ціною свого життя заплатив за перемогу у найстрашнішій за всю історію людства війні.

Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 23.09.1944 р. за мужність та відвагу, проявлені в боях, командиру батареї 313-го гвардійського артилерійського полку 121-й гвардійській стрілецької дивізії 1-го Українського фронту гвардії капітану П.Г.Стрижаку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Вітчизняної війни 11 ступеня і орденом Червоної Зірки.

Павло Григорович Стрижак народився 13 вересня 1922 року в нашому селі, в сім'ї колгоспників. Він в дитинстві дуже любив різні ігри та забави. Коли йому виповнилося 8 років, вступив до 1 класу Довжанської семирічної школи, а в 1937 році закінчив її. Павло з дитинства мріяв стати військовим, то ж вступає до Харківської військової школи. Провчившись в ній 2 роки, перейшов до Одеського військово - артилерійського училища. Почалася Велика Вітчизняна війна. Одеське училище було евакуйоване в місто Уральськ. Закінчивши це училище, Стрижак отримав звання молодшого лейтенанта. Бойовий свій шлях Павло Григорович розпочав від Волги. Він командував батареєю, яка в боях знищила багато німецьких танків, солдат. Всі важливі завдання вирішував сміливо і розумно. На гвардій капітана Стрижака завжди можна було покластися. Піхотинці знали: «Стрижак не підведе, виручить».

Під містом Броди фашисти атакували воїнів 313-го гвардійського артилерійського полку 121 гвардійської стрілецької дивізії, всклад якої входила батарея гвардії капітана Стрижака. В нерівному бою після другого поранення Павло Григорович загинув смертю героя. Батарея виконала свою задачу, ворог не пройшов. З військовими відзнаками поховали капітана Стрижака Павла Григоровича в м. Червоноармійську.

Золочівський район. Тихе село Довжик. Тут Павло Григорович народився, тут пройшло його дитинство та юність. Ми ніколи не забудемо свого земляка - героя, завжди шануватимемо його величний, мужній подвиг.



В пам'ять про Павла Григоровича Стрижака, ми, молоде покоління, даємо слово, що наша держава - Україна буде вільною і незалежною!

Не забудемо усі ми його ніколи!

Барбіна Юлія,

учениця 11 класу Довжанського НВК ім. П.Г. Стрижака

Золочівської районної державної адміністрації,

Керівник: Барбіна Олена Василівна,

директор краєзнавчого музею Довжанського НВК ім. П.Г. Стрижака
Ще в дитинстві я промовляла рядки:

«Я на вулиці живу

Мирошника Миколи.

Не забудемо усі

Ми його ніколи»

На білоруській землі Микола Мирошник повторив подвиг Олександра Матросова. Народився він у 1925 році в селі Довжик Золочівського району. Закінчив семирічну школу і навчався у Харківському ремісничому училищі. Мріяв поповнити ряди робітничого класу.

Та війна не дала здійснитися мріям юнака. Рідна земля горіла і стогнала під чобітьми фашистів. Необхідно захищати країну!

Та малолітнього хлопця не брали на війни. Йому було лише 16. Дочекався повноліття в 1943 став стрілком 1го стрілкового батальйону 118 го гвардійського стрілкового полку 37 гвардійської стрілкової дивізії. Бої йшли на білоруській землі під містом Слонім.

Фашисти хотіли взяти плацдарм, який захищали гвардійці, і скинули їх в річку Щару. З лівого флангу безперебійно строчив кулемет. Не можна було рухатися вперед гвардійцям. Тоді рядовий Мирошника по своїй ініціативі кинувся ворожого дзоту, почав кидати гранати. Вогняна точка ворога зірвалася. Підрозділ кинувся в контратаку. Та знову застрочив кулемет. Почали падати бійці на полі бою. Тоді боєць кинувся до другої вогняної точки. Не пройшло й десяти секунд, як кулемет затих. Своїм тілом Мирошник закрив амбразуру дзоту.

Бійці кинулися вперед і зайняли важливий рубіж, від якого розвернувся наступ на захід.

Микола Мирошник віддав своє життя в ім’я звільнення Батьківщини від окупантів, в ім’я Перемоги над фашизмом.

Загинув герой 10 липня 1944 року в районі міста Слонім і похований у братській могилі.

Ми, молодь, вважаємо своїм обов’язком розповідати юним жителям нашої країни про тих, хто в 19 років ціною свого життя кував перемогу над ворогом, кому ми зобов’язані своїм щастям.

Великі трагедії в маленьких серцях
Білик Сергій,

студент Красноградського коледжу Комунального закладу

«Харківська гуманітарно-педагогічна академія» Харківської обласної ради

Керівник: Абасалієва Оксана Миколаївна практичний психолог

Красноградського коледжу Комунального закладу «Харківська гуманітарно-педагоігчна академія» Харківської обласної ради
Велика Вітчизняна війна принесла українцям неймовірні випробування і страждання. Особливо відчутно торкнулася вона наймолодшої частини населення – неповнолітніх громадян. Саме для них ці жахливі часи, наслідки воєнного часу виявилися найтяжчими.

У нашому дослідженні ми розглядаємо життєву трагедію дітей, що опинилися в дитячих будинках міста Краснограда Харківської області у період голодомору та Великої Вітчизняної війни

Чому ми вважаємо, що ця тема гідна уваги? У нашій країні йде війна. Багато дітей залишаються без батьків, не мають належного догляду. Не можна повторювати помилки минулого та допустити нову трагедію маленьких сердець! Ми маємо вберегти нашу Батьківщину та залишитися повноцінними господарями.

Мета нашого дослідження полягала у вивченні фактів, пов’язаних із особливостями проживання вихованців, що опинилися в дитячих будинках міста Краснограда Харківської області у період голодомору та Великої Вітчизняної війни. Вивчаючи літописи рідного краю, інтернет-ресурси впорядковану інформацію з даної теми ми не знайшли.

Завдання:


  1. Встановити адреси, за якими знаходилися корпуса дитбудинків у місті Краснограді;

  2. З’ясувати особливості контингенту вихованців (вік, стать, національність тощо);

  3. Визначити основні причини, через які діти опинилися у дитячому будинку.

  4. З’ясувати особливості умов проживання

Процес встановлення адрес, за якими були розміщені корпуса дитбудинків виявився не з легких. Із спогадів очевидців ми з’ясували наступні адреси: вулиця Шевченко буд.24, 36,38,66, 99. Дослідивши матеріали архівів, вдалося підтвердити лише одну адресу – вул. Шевченка 24. Нажаль згадок про інші корпуса нема.

Проаналізувавши архівні матеріали, а саме: особові справи дітей, які перебували у дитячих будинках (архів відділу освіти Красноградської районної державної адміністрації Харківської області); протоколи засідань Виконкому міської Ради депутатів трудящих (архів Красноградської районної адміністрації Харківської області); фотокартки, подяки, грамоти, листи, альбоми дітей та працівників дитячих будинків (Красноградський краєзнавчий музей імені П.Д.Мартиновича) можемо зробити висновок про контингент вихованців. Це були діти різної статі та віку. Є довідки, видані судмедекспертом, щодо встановлення віку дітей за особливостями фізіологічного розвитку. Покинуті в транспорті, на вокзалах, на дорозі, в полі, вони були виснажені як фізично так і психічно, не знали чи не пам’ятали ні власне ім’я, ні вік.

Що ж стосовно національності, то серед вихованців переважно були українці та росіяни, поодинокі випадки згадок про інші нації. Цікавим є той факт, що навіть у особових справах дітей, що мали виражені єврейські прізвища, ім’я та по-батькові вказано, що вони росіяни чи українці. На жаль, доказів, що пояснювали б цю ситуацію немає, тому можемо лише будувати здогадки про те, що страх репресій змушував визнавати себе представником «дозволеної» нації.

Вивчаючи матеріали, можемо виділити ряд причин, через які діти опинилися у дитячому будинку:



  1. «підкидиші» (офіційних причин не встановлено), скоріш за все батьки були в такій матеріальній скруті, що не могли виховувати дітей.

  2. малозабезпечені (офіційні звернення батьків, родичів з проханням взяти дитину на виховання у дитячий будинок)..

  3. діти засуджених (офіційні документи про позбавлення волі батьків). Вивчаючи матеріали, звернули увагу на велику кількість вихованців, що мали засуджену матір. При цьому батько або загинув, або помер. Не знайдено жодного випадку, коли засудженим був батько. Чому жінки йшли на злочин, чому опинялись за гратами. Мабуть, це матеріальна скрута, голод, а може навіть і репресії.

  4. діти-сироти (офіційні документи про смерть обох батьків). У дитбудинку перебували діти, батьки яких померли від голоду, загинули на фронті чи в тилу під час окупації.

  5. психічно хворі (офіційні документи, що підтверджують діагноз).

Аналізуючи архівні матеріали, віднайшли декілька довідок у післявоєнний час про направлення до дитячого будинку дітей хворих на шизофренію. Чому вони не були розміщені у спеціалізований заклад, де б отримували необхідну допомогу, а мусили з Києва переїздити до Краснограда, що сталося з їх батьками не відомо. Міркуємо, що дітей відсилали з великих міст для того, щоб не псувати статистику.

Шукаючи факти про особливості умов проживання у дитбудинках, ми усвідомлювали, що мова йде про часи голодомору, війни, післявоєнний період і голод, тому не очікували віднайти інформацію про повноцінне матеріальне забезпечення. Та, на жаль, свідчень, що дали б нам змогу хоч якось змалювати картину виявилося зовсім мало.

У Протоколах засідань Виконкому міської Ради депутатів трудящих (архів Красноградської районної адміністрації Харківської області) у післявоєнний час ми знайшли питання, що розглядали великі показники захворюваності серед дітей на кишкові хвороби та на туберкульоз, при цьому піднімалась проблема прибирання сміттєзвалища, що поблизу дитбудинку. Про взаємозв’язок цих фактів можуть говорити лише спеціалісти-лікарі, ми ж робимо висновок про недбальство влади стосовно і так нещасних дітей.

Факти, що нас вразили стосуються виховання дітей. У музеї ми знайшли плани виховної роботи, фотоальбоми, що висвітлюють проведені заходи. Не зважаючи ні на що, вчителі займалися розвитком дітей та готували їх до дорослого життя.

Матеріали дослідження надруковані у місцевій газеті. Чекаємо на листування та спілкування з очевидцями, чиї спогади будуть безумовно цінними.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал