Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка18/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   39

ГЕРОЇ ЖИВУТЬ ПОРУЧ
Пошукова експедиція «Патріот»

Шапарь Катерина, Губська Дарина, Огородня Валерія, Юргілевич Аліна,

Жейнов Максим, Лісін Микита, Толок Карина,

учні 9 класу Малоданилівського ліцею Дергачівської районної ради Харківської області

Керівники: Ковальова Аліна Федорівна, класний керівник;

Базирь Лариса Олександрівна, педагог-організатор


За свою багатовікову історію український народ, обороняючи власні кордони, свободу і гідність, ніколи не спокушався на чужі землі, не прагнув підкорити інших, не нав’язував своєї волі. Він завжди жадав миру, злагоди й братерства. Це кредо втілив у своєму «Єретику» Кобзар, що бачив майбутнє України як велике об єднання слов’ян:

Щоб усі слов’яні стали

Добрими братами…

На жаль, не дотримуємося ми сьогодні настанов Великого сина українського народу. «Україна в огні», - так писав О.Довженко у своїй повісті про Велику Вітчизняну війну, про мужній український народ. І зараз ми бачимо в Україні палають міста, зруйновано будинки, а найстрашніше — це загиблі невинні людські душі мирного населення та воїнів АТО. Сьогодні наша Батьківщина переживає найважчі часи за всю історію свого існування як незалежної держави, бо саме зараз її доля під великою загрозою. На захист надбань українського народу пішов цвіт нашої нації. Хтось - за повісткою з військкомату, хтось - за покликанням серця пішов захищати рідну землю, рідну країну. Серед них і наші земляки, випускники Малоданилівського ліцею: Безбородов Богдан, Безбородов Микола, Новіков Сергій, Корнус Вадим. Не дібрати слів про кожного героя, та нас найбільше вразив вчинок мирного лікаря, який щоденно допомагав мирним людям, та коли його професія стала вкрай необхідною пораненим бійцям – без вагань відправився на фронт.

Вадим Валерійович Корнус – у зоні АТО проводив до півсотні операцій на день у польових умовах.

Пліч-о-пліч із українськими військовими у зоні АТО працюють і медики. Лікарі чергують на блокпостах, рятують життя у польових шпиталях. Незважаючи на брак медикаментів, відсутність придатних умов для існування, ризикуючи власним життям, вони рятують сотні солдатів та мирних мешканців, наших співвітчизників. Для молодого хірурга Вадима Валерійовича Корнуса, 20 серпня 2014 року, коли він отримав повістку з’явитися у районний військкомат м. Дергачі, усе відійшло на другий план: робота у поліклініці, сім’я, донька Валерія та маленький син Андрійко, друзі… Жодних зволікань – треба рятувати людські життя. Через день, 22 серпня, Вадим Валерійович уже заступив на роботу у Харківському військовому шпиталі, потім - у м. Дебальцеве. На передовій, під "музику" снарядів, що летіли від "Градів" і мінометів, при світлі ліхтариків, у холодних наметах, досвідчений хірург стояв на ногах по 24 години на добу, ризикуючи власним життям, рятував поранених. На прохання журналістів розповісти про трудові будні медика у зоні війни, Вадим Валерійович лише зауважував, що ніяких подвигів не звершував, а робив свою роботу. Зі слів Корнуса В.В.:

« Був серпень, велися активні бойові дії під Дебальцевим. Багато поранених. Але розгублення чи страху не відчував. Це мій професійний обов’язок, як і кожного лікаря, рятувати життя без зволікань. Часу на будь-які роздуми не було. До нас привозили важко поранених з різних бригад. І оперували їх нерідко прямо під вогнем противника, у наметах, тому що до найближчого міського шпиталю могли не довезти – помруть... Два тижні поспіль ми приймали поранених. Згадайте 28 серпня 2014 року, коли сили АТО потрапили в оточення під Іловайськом в Донецькій області. Йшли запеклі бої між українськими силовиками і проросійськими сепаратистами. Терористи завдали удари, застосовуючи танки та артилерію, точились постійні вуличні сутички. Шалений потік поранених. Бо в день доводилося приймати по 50 бійців. На початку вересня оголосили перемир'я, бої трохи вщухли. Але ми швидко звикли до обстрілів. А от до того, що хтось помирає, і ти не можеш або не встигаєш допомогти, звикнути не можливо.

Один із важливих законів військово-польової хірургії – медичне сортування. Тобто медик швидко з потоку поранених визначає, кому найперше надати допомогу, а хто відносно легкий. Боляче робити таке сортування, бо бачиш, що людина ще жива, але вогнепальне поранення у життєво-важливий орган – і ти змушений відсортувати живу людину в бік смертників. Від твого вибору, кого, коли і як лікувати, залежить життя пацієнта і твоя совість. До цього також важко звикнути.

Працювали у наметовому містечку м. Дебальцеве. Умови польові. Намети, ліхтарі. Але це війна, а не розваги. Тому скиглити, що немає комфорту – неприпустимо. Усім тяжко. Я щасливий тим, що робив добру справу також і для місцевих жителів. Крім того, тут мешкають - мої рідні - дядько Андрій та тітка Оля, тут поховані дідусь та бабуся по материній лінії.

Наразі працюю хірургом у Харківському воєнному медико-клінічному шпиталі Північного регіону. Планів та прогнозів ніяких не будую на 2015 рік. Оскільки іде війна, і країна потребує медиків, то, напевно, за першим наказом Президента нас мобілізують на війну.

Перед складними операціями заходжу до власноруч збудованої каплички та прошу божого благословення. Інколи у лікаря хвилини аби врятувати і треба бути вкрай зосередженим у ці лічені секунди. Допомагає віра, що ці поламані долі, біль, кров молодих хлопців не даремна. Віра, що Україна відстоїть свою територію і перемога за нами.»

Трагічні події на сході нашої держави не залишили байдужою жодного учня ліцею. Волонтерська організація «Краплина добра» брала активну участь в акціях «Подай руку допомоги захисникам», «Захистимо Україну! Підтримаємо українську армію». Неодноразово учні та вчителі ліцею відвідували Харківський воєнний шпиталь з метою підтримки поранених. Часто проводять опитування серед молоді, основним питанням є – чого вони бажають?... «Правди, реформ, змін, а не слів. Адже скоро саме молодь буде творити історію і йти разом з Україною», - була відповідь солдат. Тож, візьмемося міцніше за руки, як у тому «живому ланцюзі», й доведемо всім, що, найголовніше, як писав Т.Г.Шевченко:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине.

От де, люди, наша слава,

Слава України!


«Я ВІРЮ ВАМ І НИЗЬКО Б`Ю ЧОЛОМ…»
Семеринський Владислав,

учень 11-А класу Люботинської гімназії №1

Люботинської міської ради Харківської області

Керівник: Смородько В.А., вчитель історії


«Я знаю вас, нащадкизапорожців,

Я вірю вам і низькоб'ючолом.

Дивлюсь на вас і віроюзаймаюсь,

І б'юполаманимкрилом»

Олександр Олесь
Дана робота – розповідь сина про участь батька у воєнних діях в зоні АТО та приклад для наслідування.

Своїм батьком я захоплююся з дитинства. Ніколи я не бачив кращого за нього приклада для наслідування. Його характер неповторний. З батька можна писати образи для відважних козаків із історичних романів. Надзвичайно прямолінійний, чесний, сміливий, незламний. Він володіє незвичною «книжністю» характеру й суджень, правильністю їх. Шалений спокій і відданість своїм переконанням за будь-яких обставин. Для мене – найкращий у світі приклад справжнього чоловіка.

Зима 2013 року перетворила більшість українців на патріотів. Найактивніші вийшли на вулиці Києва і творили революцію, соціально свідомі пропагували рух диванних патріотів, були і противники революції Гідності в Україні і за її межами, але не спостерігати за подіями на Майдані було не можна. Здавалося, що не залишилося жодної душі, що не чула б про події в Україні.

Я б відніс свою родину і себе до умовних «диванних патріотів», яких була більшість. Щоденні судження і нескінченні розмови на тему революційних подій, участі у міні-проектах, ходах – все це з кожною хвилиною робило ситуацію напруженішою. Потім - анексія Кримського півострову. Початок антитерористичної операції на Донбасі. Майбутнє України висіло на волосині. У повітрі застигло нестерпне «Що далі?». Ми замислювалися над майбутнім, втративши сьогодення, це був тільки початок.

У липні 2014 Семеринський Євгеній Володимирович разом із двома товаришами вирушає до військкомату. Я впевнений, що, ідучи, він приймав надзвичайно важке рішення для себе, для родини. Я знаю, що він розумів це. Але батько – людина, що не має альтернативних варіантів.

Він потрапляє до ротно-тактичної групи 92 Харківської механізованої бригади, кілька тижнів підготовки проходять в околицях міста Чугуєва (Башкирівка), отримує посаду водія БТР, техніку у розпорядження.

У серпні того ж року, події в Іловайську сколихнули всю Україну. Внаслідок тактичних помилок командування утворився Іловайський котел, у якому полягло дуже багато українських вояків. До місця бою наше командування підтягує підрозділи 72-ї механізованої бригади, однак у повній готовності до атаки знаходиться тільки ротно-тактична група зі складу 92-ї механізованої бригади. 25-26 серпняпереважаючісилиросійськихвійськрозбилибатальйонно-тактичнугрупу 51-ї механізованоїбригади в районі Кутейникове - Старобешеве. Надійшлаінформація про великівтрати, героїчнийопір, і це дозволяло оцінитирівень і концентрацію супротивника.

В той самий час 92-га виходить на марш. Солдати були розгублені, ніхто не знав куди ішов.

25 серпня колона вирушила залізницею в зону АТО, 26 – зійшла з платформ і вирушила 200 – кілометровим маршем на позиції. Непідготовлена техніка ламалася, неякісне паливо часто змушувало зупиняти рух колони. У БТР під керівництвом батька під час рейду із хвоста в голову колони відмовляє один із двигунів.

Через погану координацію колони і провокаційний обстріл сепаратистами, хвіст і голова колони почали вести вогонь один проти одного. Під час інциденту група не зазнала втрат.

На другий день руху, біля селища Старобешеве, почався артилерійський обстріл колони. Бійці 92-ї відмічають дивний вихід бригади на «пристріляні» позиції. За чутками, бій проти тактичної групи вели частини 8-ї мотострілкової бригади РФ, яка розбила і розкоординувала дії колони. Після першого обстрілу добре проявили себе танкісти і екіпажі САУ, що моментально відкрили вогонь у відповідь. Але танки і САУ були підбиті, контрудар зупинено. Близько тридцяти вояків загинуло під час артобстрілу.

Після розбиття колони, вцілілі бійці змушені були виходити із оточення самостійно. Батько разом із трьома товаришами, переховуючись від сепаратистів, вийшов до одного з селищ поблизу місця подій. І, за допомогою місцевих, пройшовши блокпост супротивника, виїхав на підконтрольну Україні територію.

Наступним етапом служби стало зміцнення державного кордону поблизу міста Харкова .

А з березня 2015 він знов знаходиться в АТО. У складі тієї ж 92-ї бригади. Батько проходить військову службу в районі міста Щастя, такого сумного і парадоксально нещасливого. На жаль, це ще далеко не кінець.

Я завжди захоплюватимуся і пишатимуся своїм батьком. Сумніваюся, що зможу знайти будь-де у світі кращий приклад для наслідування. І доки потрібно – чекатиму на повернення свого героя.
МІЙ БРАТ – ГЕРОЙ
Скляр Гліб,

учень 6 -А класу, Люботинської загальноосвітньої школи I-III

ступенів №4 Люботинської міської ради Харьківської області
Керівник: Іванченко О.А, вчитель історії та правознавства Люботинської загальноосвітньої школи I-III ступенів №4 Люботинської міської ради Харьківської області
Ширяєв Олег Вікторович народився 28 вересня 1986 року. З 1993 по 2003 рік навчався у нашій Люботинській загальноосвітній школі І- ІІІ ступенів № 4. Наприкінці кожного року, учні нашої школи пишуть твір на тему «Чи є герої в наші дні?» У 2003 році випускники нашої школи теж писали твір за такою темою, але ніхто тоді не замислювався над тим, хто стане справжнім героєм. Ось роздуми з твору Олега : «Кожну людину, що виявила хоробрість , самовідданість і відвагу можна вважати героєм, а вчинок такої людини можна назвати подвигом.

Людина протягом свого життя робить багато різних вчинків: добрих і поганих, буває байдужою до чужого лиха, або протягає руку допомоги. Інколи ризикуючи своїм життям незважаючи на небезпеку йде на подвиг». На вигляд він звичайний хлопець, яких багато в нашій школі. Олег середнього зросту, худорлявий, у нього високий лоб, прямий ніс, світле волосся і трохи смагляве обличчя. Ніхто й гадки не мав, що на перший погляд така непримітна людина зможе здійснити подвиг.



З 2003 по 2008 рік продовжив навчання у Харківському національному економічному університеті.

З 2008 по 2009 служив у Збройних силах України. Після закінчення служби, з 2009 по 2014 рік працював у банківській системі. Швидко просувався по кар’єрній лінії та пройшов шлях від рядового економіста до керівника. У 2007 році вступив до організації «Патріот України», у якій і проходив військову підготовку. Був учасником суспільного руху. Після подій на майдані 2014 року разом з соратниками патріотичного руху створили суспільний рух «Східний корпус»

"Східний Корпус" – це рух, який народився в Харкові на початку 2014 року. Багато хлопців колишні та діючі спортсмени. На даний час вони різними шляхами ведуть боротьбу за оборону країни та її зміцнення.« Ми ламаємо старе, щоб дати життя Великій Україні!За основу беремо традиції Українського Козацтва.

Ми боремось проти того, хто вбиває нас та Україну. Наш ворог той, хто є ворогом України. В цілому ми за релігію, традиції, лад, екологію та суцільний розвиток нашої нації і держави. Ми віримо в силу предків та світле майбутнє»


Рота спецпризначення МВС "Східний Корпус" - офіційно входить до складу МВС, бездоганно та неухильно дотримується законів України та своєї совісті (створена для захисту Харківщини та держави вцілому).

Полишивши дружину та маленьку доньку пішов добровольцем на війну. Був учасником в зоні АТО на Донбасі у секторі «М» у перших боях за Широкине.



На захисті Маріуполя: «Сірко» та його бійці ( Середа, 25 лютого 2015). Ми пацанів не кинемо, вивеземо, - командир спецпідрозділу «Східний корпус» за декілька хвилин до спецоперації. У Широкиному, що на околицях Маріуполя, в оточення потрапили бійці Донбасу. Дізнавшись про це,  Олег (позивний «Сірко») збирає своїх бійців. Операцію узгоджує з керівництвом сектору і виїжджає разом із журналістами Громадського на допомогу. В дорозі він розповідає про свій підрозділ. Він існує з травня. Але перший бій був саме за Широкине.  «Східний корпус» ще називають молодшим братом полку «Азов». Вони входять до його складу. Поки що це невеликий спецпідрозділ, у якому 50 бійців. Усі вони харків'яни. Переважно колишні спортсмени та активісти харківського Євромайдану. Серед бійців є також колишні міліціонери, молодший науковий співробітник і керівник банку.

Я пишаюсь своїми батьками, своєю бабусею, своїм братом.

Від свого батька успадковую впевненість у своїх вчинках, чесність і справедливість, порядність, любов і ласку до мене, до мого брата, до моєї дорогесенької, щирої і ніжної матусі. Від своєї дорогесенької мами –я успадковую всі ті добрі, щирі і ніжні риси характеру, які є зараз у моєї мами. А найбільше я горджуся своїм старшим братом, який ризикуючи власним життям став на захист нашої рідної України !
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ
Стадник Оксана,

учениця 11 класу Красноградського НВК №2, член наукового товариства

з філології Красноградського районного Центру позашкільної освіти

Керівники: Лопушанська Наталія Василівна,учитель української мови та літератури, Стадник Ольга Василівна,учитель української мови та літератури, керівник наукового товариства з філології Красноградського РЦПО


Болить зранена душа нашої держави - України. Болять рани наших мужніх воїнів-захисників, котрі захищають єдність нашої країни. Болять серця матерів, наші серця і душі, переживаючи за них - солдатів, які зупиняють терор і сепаратизм.

Василь Малюк зростав у дружній селянській родині на Черкащині. Міг стати хліборобом, учителем, інженером чи обрати іншу мирну професію, та 1971-го року, коли хлопець став першокласником, на екрани вийшов фільм Володимира Рогового «Офіцери». Він і визначив подальшу долю героя цієї розповіді.

Останній дзвінок, урочисте вручення атестатів зрілості - - і невдовзі дитяча мрія стає реальністю. Василь вступив до Сімферопольського вищого військо-політичного будівельного училища. Прикрий випадок трапився в день прийняття військової присяги. З'ясувалося, що юнакові не вистачає двох місяців до сімнадцятиріччя. Та все ж бажання стати військовим, неабияка наполегливість і велика працелюбність зробили свою справу.

Через чотири роки Василь Малюк отримав направлення у залізничні війська. Будівництво Байкало-Амурської магістралі не обходилося без військових, тож і потрапив молодий лейтенант у суворий сибірський край. Пізніше була служба в Уральському військовому окрузі.

Період розпаду великої країни став для військових непростим випробуванням. Слід було визначитися зі своїм майбутнім. Тож 1996 року Василь приїхав до нашого міста, де вже тривалий час мешкала його старша сестра з родиною, і продовжив службу в системі МВС: спочатку служив у позавідомчій охороні, потім, до виходу на пенсію, - - у податковій міліції.

Минулого року, коли наша країна опинилася у небезпеці, офіцер запасу В. Малюк неодноразово звертався до військового комісара ОМВК з проханням направити його в зону проведення антитерористичної операції. Та йому неодноразово відмовляли. Та все ж домігся свого - у серпні його взяли на військову службу. Спочатку перебував у таборі під Чугуєвом, а нині воює у складі 92-ої окремої механізованої бригади ЗСУ - заступником командира підрозділу з виховної роботи.

Він чітко розуміє поставлені перед ними завдання і разом з командиром підрозділу націлює бійців відбивати атаки противника, заздалегідь підготувавши для цього зручні вогневі позиції. Завдяки їхнім умілим тактичним діям, у складній бойовій обстановці вдається зберегти особовий склад роти. І це найголовніше, бо на кожного бійця вдома чекають дружина, батьки, діти.

22-річний красноградець Віктор Домбровський перед початком АТО мав завершити строкову службу в лавах Збройних сил України. Війна на Донбасі внесла свої корективи в мирні плани нашого земляка. Хлопець у перших лавах записався добровольцем.

Домбровський Віктор Олегович народився 17.04.1992 р. З першого по дев'ятий клас навчався в ЗОШ № 1 ім. Копиленка, яку закінчив у 2006 році. Десятий і одинадцятий клас закінчив у Ленінській загальноосвітній школі 2008 р. Вступив до Харківської академії залізничного транспорту на будівельний факультет.

До лав Військових сил України був призваний 22 квітня 2013 року. Присяга у Віктора пройшла 25 травня 2013 року. Він був направлений до військової танкової частини «Десна», яка знаходиться в Чернігівській області в селі Гончарівське. А у червні 2013 р. був направлений зі своєю військовою частиною на Схід. Два місяці він служив в Луганській області в селі Новосвітлівка. А 18 серпня, у бою з сепаратистами під Луганськом він отримав важке осколкове поранення з ураженням живота, ніг та тулуба. Харківські лікарі прооперували бійця. Потім Віктор знаходився у Вінницькому військовому шпиталі. Наразі Віктор повернувся у свою частину і продовжує захищати нашу Батьківщину.

Геннадій Малінін - мешканець Піщанки, народився в Псковській області. Росіянин за національністю і справжній український патріот у душі. Він охоче їздив на батьківщину мами, навідував свою любу бабусю - - і до недавнього часу почував себе там, немов удома. Та торішня весна усе змінила.

Він мав дві батьківщини: де народився й де проживає всі ці роки. Та розвиток подій спростив його вибір: не між державами, а справедливою боротьбою і відвертою війною. Тож коли отримав повістку з військкомату, не шукав можливості уникнути мобілізації. Без найменших роздумів поїхав на схід. Було це 4 квітня.

Потрапив Г.Малінін до Луганського прикордонного загону, бійці якого тримають під контролем значну частину території, що розділяє Україну та Росію. Межа між двома державами тривалий час була умовною, що й дозволило легко долати кордон і людям, і важкій техніці.

Він відверто зізнається: служити набридло, хочеться якнайшвидше повернутися додому, до свого колективу, йому ніколи й на думку не спадало достроково припинити свою мобілізацію.

Інколи людині важко говорити про свої почуття, про те, що її хвилює, окрім звичних буденних проблем. І тоді виручають сторінки героїв у соціальних мережах, на яких вони вільно висловлюються про наболіле та залишають цікаві пости. Часом ця інформація для розуміння позиції героя твоєї розповіді цінніша, ніж тривале спілкування з ним.

«Це треба прочитати всім українцям, та особливо - - росіянам» - - читаю слова на сторінці Геннадія Малініна. Він також підтримує їх:

«Знаешь, в чем разница между нами и вами? Когда у вас беда, мы плачем вместе с вами...

... мы плакали, когда был Беслан...

...когда был Норд Ост...

...ми сочувствовали, когда взрывали ваши метро, дома...

...ми плакали, когда у вас гибли люди...

Задорнов назвал нас еврохохлами, ви обзывали майдаунами и бендеровцами.

Так вот знаешь, почему мы не хотим под крыло России, а хотим в Европу?

Потому, что в то время, когда гибли наши люди, Жириновский кричал, что пришлет патронов, а Европа помогала гуманитарной помощью;

...в то время, когда Медведев говорил, чтобы президент не был тряпкой, польский самолет увозил наших раненых.

А когда мы победили в своей борьбе, вы ударили в спину, прислав войска в Крым, стянув их на границу.

От этого предательства особенно больно...»

А вже пізніше він виставив ще один пост:



«Сначала мне было обидно за то, что россияне е адрес Украины бросались словами «фашисти».

Так они называли в своє время и прибалтов. Прибалты построили современное европейское государство.

Затем фашистами стали грузины. Грузины с одной из самих отсталых коррумпированних стран создали новое, показательно фантастическое для простого российского обивателя государство.

Теперь фашистской стала Украйна.

Зта логическая цепочка приводит к одной мысли: все у нас будет хорошо».

Так думає український захисник із російським корінням. Зараз Геннадій вже повернувся додому.



Сливка Сергій народився 21 липня 1978 року в м. Красно граді. Навчався в середній школі №4. По закінченні 11 класу, вступив до Харківського військового училища, 2000/2002 роках служив у лавах Збройних сил України, сержант запасу. Навесні 2014 року потрапив до Луганського прикордонного загону. За мужність нагороджений 3 грамотами. Сергій теж повернувся вже додому.
ПОДВИГ ОЛЕГА БЕРЕЗОВСЬКОГО
Усатенко Вікторія,

учениця10-А класу Люботинської загальноосвітньої школи I-III ступенів №4

Люботинської міської ради Харьківської області
Керівник: Іванченко О.А, вчитель історії та правознавства

Люботинської загальноосвітньої школи I-III ступенів №4

Дана робота - спроба побачити війну дитячими очима. Березовський Олег - учасник бойових дій антитерористичної операції на Сході України.

Кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня, військовослужбовець одного із загонів спеціального призначення Національної гвардії старший лейтенант Олег Березовський − людина, про яку варто написати книгу. Книгу не тільки про офіцерську відвагу, витримку, героїзм, а й про незламність духу, віру в себе, здатність вистояти перед найсуворішими випробуваннями долі. Адже у свої 24 роки, пройшовши війну на Сході країни, втративши у бою кисті рук, спецназівець має жагу до життя та любить свою Вітчизну, за яку проливав кров…

Олег Березовський народився і виріс у Харкові. З дитинства у хлопця проявилися різні таланти − він успішно займався музикою (грав на фортепіано), добре малював. Проте мрією Олега було стати військовим, і не просто військовим, а бійцем якогось елітного підрозділу спеціального призначення. Для цьоговін завзято займався спортом, особливо бойовими мистецтвами − тхеквондо, тайським боксом, кікбоксингом, боксом.

Після школи юнак вступив до Академії внутрішніх військ МВС України. Одягнувши лейтенантські погони після завершення навчання, Олег Березовський продовжив службу у дніпропетровському батальйоні з конвоювання та охорони підсудних. Обіймав посади командира взводу, потім заступника командира роти з виховної роботи. Коли ж дізнався, що у тоді ще Центральному територіальному командуванні ВВ формується загін спеціального призначення, подав клопотання про перевід до омріяного спецназу. Старший лейтенант Березовський, на той момент вже неодноразовий чемпіон України з кікбоксингу та тайського боксу, успішно пройшов відбір до спецпідрозділу і обійняв посаду командира бойової групи (до речі, тест із фізичної підготовки із надважкими нормативами офіцер складав особисто командиру загону спецпризначення, який поставив собі за мету відібрати кращих із кращих і безжально відсіював десятки кандидатів у «специ»).

Наказу відбути у зону антитерористичної операції старший лейтенант Олег Березовський чекав як належного − спецназ має бути там, де «найгарячіше». Війна на Сході залишила в Олега безліч спогадів. Протенайбільше і, мабуть, назавжди у пам'ятьйомуврізавсяйогоостаннійбій.

Зранкутретьоголипня колона з шести бронемашин Нацгвардії, в одній із яких був і старший лейтенант Березовський, вирушила у напрямку села Миколаївка Донецької області. Завданням гвардійців було дістатися вказаного квадрату і зайняти там оборону, паралельно провівши розвідку місцевості. Протягом руху колона кілька разів потрапляла під незначні обстріли бойовиків. Коли ж близько опівдня військовослужбовці НГУ наблизились до пункту призначення, потрапили у справжню біду – сепаратисти влаштували засідку і відкрили по військовим правоохоронцям шквальний вогонь.

Буквально за ліченіхвилини у бронетранспортер, який йшов першим у колоні, влучили близько десятка пострілів з гранатомета, − пригадує Олег Березовський. − Мій бронетранспортер йшов другим. Ми почали на ходу відстрілюватися, зокрема, я з автомата Калашникова вів вогонь через бійницю. Аж раптом укорпус бронемашини якраз біля мене влучив снаряд. Пролунав вибух: автомат понищило, мене ненадовго оглушило та осліпило. А коли трохи оговтався від шоку і відкрив очі, побачив, що мені відірвало кисті рук…

Пораненого офіцера доправили до Центральної лікарні міста Красний Лиман, де його одразу прооперували, а звідти перевезли до Харківського військового госпіталю. Власне, коли старший лейтенант Березовський вів свій останній бій, а потім опинився у краснолиманській лікарні, батьки навіть не здогадувалися про те, що він у зоні АТО − офіцер просто не сказав їм про своє небезпечне відрядження, щоб вони не хвилювалися. Батько Олега дізнався, що із сином сталося лихо, коли його вже транспортували до Харкова. А матір героя побачила свою дитину лише 8 липня, коли старшого лейтенанта Березовського мали літаком доправляти у Київ, до Центрального госпіталю Міністерства оборони.

Про що казати, поранення сина стало для його батьків великим ударом − у будь-якої матері буде боліти серце за сина, який опинився на межі життя та смерті. Єдине, що хоч трохи заспокоює рідних Олега, це те, що у столиці він знайшов всебічну підтримку від командування Нацгвардії, товаришів по службі, волонтерів. Зокрема, офіцер безкоштовно отримує всі необхідні ліки. А командувач Національної гвардії генерал-лейтенант Степан Полторак, коли 24 липня відвідав Олега у шпиталі, щоб вручити йому орден «За мужність» ІІІ ступеня, зазначив, щонайсучасніші протези кистей рук офіцеру придбають за державний кошт.

Безумовно, велике значення для Олега Березовського має моральна підтримка. Приміром, до гвардійця постійно приїжджають друзі, причому із деякими з них він не спілкувався роками. Роблять приємні сюрпризи спецназівцю і зовсім незнайомі люди. Так, над своїм лікарняним ліжком Олег почепив листівку, на якій дівчинка, яка одного дня разом із волонтерами несподівано завітала до нього у гості, написала: «Горжусь тобой! С любовью, Ева». Дитина, дізнавшись про подвиг старшого лейтенанта Березовського, як могла цими словами висловила повагу, захват мужністю героя, хотіла у такий спосіб подякувати офіцеру за те, що він воював і за її щасливе майбутнє, і за світле завтра всієї України...

На мою думку, Олег – справжній Герой, бо не шкодуючи власного життя, він здійснив справжній подвиг, захищаючи нашу землю !



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал