Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка17/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   39

КОСТЮЧЕНКО АРТУР ІВАНОВИЧ
Костюченко Анастасія,

учениця 11 класу Чугуївської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №8

з поглибленим вивченням іноземних мов Чугуївської міської ради Харківської області

Керівник: Маліцька О. А., вчитель історії


Дана робота присвячена професійній діяльності людини, яка всього себе віддала професії захисника Вітчизни - Костюченку Артуру Івановичу. Автор роботи - донька Анастасія, з розповіддю про виконання військового обов’язку свого батька.

Мій тато Костюченко Артур Іванович народився 13 січня 1977 року у с. Мезенівка Краснопільського району, що на Сумщині.

Він хотів захищати рідну землю від ворогів, служити в армії, бо знав: є армія – є держава!

З серпня 1994 по червень1998 року - курсант Військового інституту артилерії при Сумському державному університеті Збройних Сил України м. Суми. Трудовий шлях мого тата на військовій ниві розпочався на Чугуївщини з 1993 року, у селищі міського типу Малинівка при в/ч 1310, на посаді командира взводу управління реактивної, артилерійської батареї реактивного артилерійського дивізіону.

В м.Чугуєві служив при в/ч А-0501 з 2000 по 2011 рік, спочатку командиром батареї, потім начальником штабу - першим заступником командира гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи.

З серпня 2011 по червень 2013 року мій батько був слухачем командно-штабного інституту застосування військ (сил) у м.Києві. З липня 2013 року – командир механізованого батальйону в/ч 1688 смт. Гончарівськ, Чернігівської області.

Після подій на Майдані в Києві та анексії Криму 2014 року за наказом командира Гончарівської військової частини їде на схід України. Там, у Луганській і Донецькій областях, уже розпочалася антитерористична операція – АТО, яка змінила долі багатьох родин. На війну тато пішов без вагань, за розповіддю друзів, завжди говорив, що він є патріотом України. Захищав землю там, аби ми жили спокійно тут.

Довго батько тримав у таємниці своє відрядження від родини, оберігаючи нас від хвилювань. 13-го січня 2015 року у день свого народження, перебуваючи поряд з родиною, він переконав усіх у тому, що ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ! Та на жаль, не так сталося, як бажалося. В ім’я волелюбного народу, в ім’я миру, не вагаючись, готовий був віддати найдорожче – життя. І він його віддав. 14-го лютого 2015 року, саме у день закоханих 38-річного командира Артура Івановича Костюченка не стало. Життя хороброго воїна передчасно обірвалося при виконанні службових обов’язків в зоні антитерористичної операції на сході України. Він загинув захищаючи Україну, наш мир та спокій від терористів.

Посада командира відповідальна й важка. Досвід ведення бойових дій приходив з кожним завданням. Артур Іванович завжди був упевнений і мужній. Чергове бойове завдання він отримав 14 лютого 2015 року. Його групі належало «зачистити» село Волноваху, що на Донеччині. БТР, на якому їхав мій тато з бійцями підірвався на міні. До своєї родини повернувся у цинковій труні вантажем «200».

Тіло загиблого воїна привезли у рідне село. Невтішний в горі батько Іван, кохана дружина Наталя, доньки Анастасія та Анна. Весь Краснопільський район Сумської області 17-го лютого 2015 року прощався зі своїм героєм. Сільський будинок культури, де проходила громадянська панихида, не вміщав бажаючих віддати честь, шану й повагу земляку. Зібралися сотні односельців, колишніх однокласників, друзів, викладачів, товаришів і бойових побратимів по АТО.

Розповідає сільський голова Мезенівської сільської ради Микола Васильович Гавенко: «У нашому селі всі знають один одного. Артур був хорошою, вихованою людиною, урівноваженим та ввічливим зі всіма свої земляками й товаришами по службі. Він частенько приїздив у село відвідати свого старенького дідуся Миколу Анатольовича, який воював під час Великої Вітчизняної війни.

Дружина Артура – Наталя теж з нашого села і має двох доньок Настю та Анну, яких батько дуже любив. Тому смерть героя є для нас загальною трагедією. Тішить тільки те, що завдяки мужності, хоробрості й відвазі Артура, та таких як він, що не шкодують свого життя, наша Батьківщина буде звільнена від ворога».

Провести в останню путь свого командира прибули бойові побратими тата. На громадській панахиді, вони говорили про те, що поважали його, адже він не робив кар’ери, а чесно виконував свій обов’язок командира.

Із болем у серці говорив на панихиді заступник командира батальйону по роботі з особистим складом Олександр Серітко: «АТО - це справжня війна, де, на жаль, гинуть люди. Під час перебування у зоні антитерористичної операції Артур показав приклад героїзму, мужності, вірності бойовій дружбі, вірності військовому обов’язку, обов’язку перед Батьківщиною. Той факт, що Артур Іванович пішов під кулі, характеризує його, як справжнього бойового офіцера і добру людину, котра була гідним прикладом для молоді».

Мій тато справжній – герой, бо не боявся ворога і не ховався за спини своїх бійців. Він часто говорив: Якщо не мені потрібні солдати, то кому? Нехай знають і молоді і ветерани, що Артур Іванович був одним із найкращих людей нашого суспільства і погодяться з тим, як тяжко втрачати близьких і рідних людей.

Поховали мого тата, як Героя під звуки Гімну України і вибухи траурного салюту.

Народна мудрість говорить: «Людина живе доти, допоки про неї пам’ятають». Пам'ять – частина духовного життя народу, його найсвятіша істина, той хто пам’ятає, завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого.

Герої не вмирають. Їхні подвиги, прекрасне життя віддане за мир на землі – то шлях у безсмертя, вони завжди живі в серцях. Селищною радою було прийнято рішення про присвоєння імені мого батька Костюченка Артура Івановича Мезенівській загальноосвітній школі, де він навчався. За рішенням Сумської міської ради одна з вулиць м. Сум буде перейменована на вулицю героя-земляка. А на дошці Пам’яті, яка є на Алеї загиблих героїв у Сумах, буде увіковічено його ім’я.



Герої не вмирають
Малахова Олена,

учениця 8 класу Зідьківської загальноосвітної школи І-ІІІ ступенів

імені Г.І.Ковтуна Зміївської районної ради Харківської області

Керівник: Гільбрант Раїса Іванівна, вчитель історії вищої категорії


На всіх етапах розвитку нашої держави було кому постояти за рідний край. Смерть або подвиг за віру,за процвітання було для зміївчан найвищою нагородою. Нещодавно ми святкували 70 річчя з дня визволення України від німецько - фашистських загарбників. Це день болю, скорботи, радості. Мільйонами людських втрат далася Перемога. Пам’ять! Гірка пам’ять війни. Вона ніколи не згасне. Вона ятрить мозок. Пам’ять! Що ти залишила? Похоронки? Сльози матерів! Поминальний дзвін та тепло свічки? Про що ти задумався ветеране? Які сторінки твого життя гортає пам’ять, від чого стікає кров’ю твоє наболіле серце?

Ми завжди з великою повагою говоримо про героїв Великої Вітчизняної війни, хлопців – афганців і здавалося так далеко ті війни і так далеко той справжній героїзм,ті подвиги як далеко той біль. І зараз,коли пройшло 70 років з дня повної Перемоги над фашистською Німеччиною, знову мова йде про честь і гідність незалежної України.

Рік тому, точкою відліку нової історії України стала Революція гідності. Історії, рушієм якої виступив сам український народ, долаючи шалений опір корумпованої системи, мільйони українців заявили про свої громадянські права, стали на захист ідеалів демократії та європейського майбутнього нашої держави. Кулям снайперів протистояли відчуття справедливості, стійкість, сила духу, відвага, та самопожертва людей.

Герої не вмирають. Ми завжди будемо пам’ятати тих, хто віддав своє життя за Україну - це герої Небесної сотні. Серед янголів Небесної сотні наш земляк - Зерний Євген Анатолійович, уродженець селища Бірки Зміївського району, сержант, військова спеціальність – начальник короткохвильових радіостанцій.

Естафета поколінь триває. Історія вічна. З покоління в покоління,від батька до сина, передається мужність, відвага, любов до Батьківщини. Діти продовжують своїх батьків,дідів захищати рідну землю. Сьогодні Небесна сотня стала Небесним полком, Небесною дивізією, бо щодня на Донбасі та і не тільки-гинуть люди в результаті війни.

Господь благословив мій край на творчість і любов, а разом з тим на муки і скорботу. Ніхто не думав,що знову матерям прийдеться проводжати своїх дітей на війну. І знову вибухи, кров, страждання, діти сироти, матері і вдови.

Серед учасників АТО учні нашої школи-випускники. Це: Христосов Костянтин, Нестерцов Роман, Носик Олександр. Вони вибрали собі мирні професії – перекладача іноземної мови, архітектора,шофера, не знаючи що їх чекає надалі.

В школі, як згадують про них вчителі, вони дуже любили уроки історії, літератури, але завжди і мужність тих, хто вмів «боротись і шукати, знаходити і не здаватись», кожен з них знав про те, що він частинка світу, своєї землі, де народився.

Тому, коли Україна здригнулася від російських «Градів», танків БТР, коли земля умилася кров’ю, не задумуючись пішли на фронт. Зараз вони служать в складі 22 харківського батальйону. Скупо воїни розповідають про дислокацію, тому що це державна таємниця. Під час зустрічі з ними ми бачили, що з бешкетливих хлопців – сформувались захисники своєї землі. У кожної людини є свій початок шляху. А для них АТО це частина їхнього життя. Їх єднає рання громадянська зрілість, відданість Україні. Уже в свої 25 років вони твердо знають, що єдиний шлях в житті для них необхідний - шлях служінню народу, захисту своєї землі.

В своїх розповідях для них дуже важко втрачати своїх друзів, бачити окривавлену землю, чути розриви касетних бомб з яких їх по декілька разів на день обстрілюють, бачити , що на очах всього миру хтось нівечив і паскудив школи, кінотеатри, святі храми, танцювали навколо вогнику із ікон.

Наші воїни вважають, що коли мова йде про захист своєї землі, про порятунок народу, тоді у війні людина бере участь за велінням серця. У бій готові йти навіть ті, хто у своєму житті не брав у руки зброї, ті, про кого говорять, що вони мухи не скривдять. Усі, хто здатен тримати зброю, стають на захист землі, де народився, бо в школі життєвих цінностей на першому місці є інтереси країни.

Якщо б встали ветерани Великої Вітчизняної війни, вони б розповіли, як важко було брати фортеці, форсувати Дніпро, піднімати прапор над рейстагом. Але зараз ветерани, мабуть, не зрозуміли б нас, що ми наробили. Район, звідки почали кувати Перемогу, звільняти Україну, Мілове, Артемівськ, Вольноваха, Горлівка - знову під вибухами касетних бомб (заборонених міжнародними договорами), «Градів». Не за це вони боролись.

Я бачу, що і в цього покоління сумні очі тому, що воно пережило страх війни,біль розлук, тривогу за майбутнє дітей, повернення в дім каліки - сина, чоловіка або зовсім не повернулись поклавши голови в бою.

Війна поруч, вона дає нових героїв. Я так хочу, щоб живих…

Молитимемось за них, пам’ятатимемо про них весь час - вірю це допоможе, збереже їх. Бо це потрібно не тільки їм. Це потрібно нам.

Герої не вмирають. Вшановуючи вічну пам'ять тих, хто віддав своє життя за Україну, ми стверджуємо справжні, неудавані та неминущі цінності, на які має піднятися наша держава.

З прикладу Героїв Небесної Сотні, Героїв АТО народжується українська нація патріотів, які розмовляють різними мовами, сповідують різні релігії, але об’єднанні прагненнями збудувати краще життя на своїй землі. Разом ми здолаємо перешкоди, відновимо єдність і територіальну цілісність нашої держави.

Сьогодні Україні дуже важко і щодня я прошу Господа, щоб бійці наші повернулися додому, щоб Господь благословив Україну, яка горить вогнем і здригається від вибухів бомб.



Герої для кожного різні
Нєсмєянова Тетяна,

учениця 10-Б класу Куп`янської

загальноосвітньої школи I-III ступенів №1

Куп`янської міської ради Харківської області

Керівник:Дєєва Ольга Юріївна,учитель української мови та літератури
Закриваєш очі і бачиш внутрішнім зором вогняні дощі. Затикаєш у відчаї вуха та чуєш нестерпний галас ненависної війни. Зранку народжуєшся ніби заново, тріскаєш шкаралупу свого страху та підставляєш лице болючим ударам страшних та водночас правдивих картинок побаченого та почутого.

Коли над головою гніздяться птахи-літаки, а танки заміняють навіки залишених під шквалами обстрілів домашніх тварин - надія стає хворобливішою. Її чуттєві дотики здатен відтворити лише духовний символ. Лише справжній герой.

Але що то за химерна істота-герой? Чи то напівбог Геракл, легендарний ідеал хороброго серця? Чи казкові сміливці, чи славні воїни із середньовічних літописів?

Особисто для мене, герой-це людина, яка, попри все, здатна знайти в собі сили та пережити пекло, що звуть негласною війною. Людина, яка не зрадить даному слову навіть на порозі смерті, яка готова віддати власне життя, захищаючи мир та добробут своєї країни. І якщо так, то Україна повна героями так само, як її пишні поля повні золотих кіс ніжної пшениці, а славний Дніпро повен могутніх синіх вод.

Одного разу у нашій школі відбулася зустріч з солдатом, що пережив все те, про що мені доводилося чути лише з синього екрану телевізора. Його ім`я - Лопатін Денис Ігорович. Це було важко назвати словом «зустріч». Це було родинне коло, в якому очима свідка розкривалася картина подій, що відбуваються на сході нашої країни.

Денис-це 25-річний юнак, «воїн світла», куп`янчанин, закінчив Куп`янську НВК №7. Учасник боїв під Іловайськом. За іронією долі, тільки тому, що потрапив у полон під Іловайськом, залишився живим.Усі його бойові побратими загинули.

Денис говорив про АТО, про бої, у пекучих обіймах яких ледь залишився живим, про зраду співвітчизників. Із його вуст лилися тихі, сумні слова, і кожні очі в аудиторії наповнилися солоною водою, що текла по щоках так само рясно, як душа наповнювалася скорботою.

«Коли волонтери приносили малюнки діток перших - п`ятих класів або навіть зовсім маленьких, по п`ять рочків, тоді ніби краще ставало, тепліше, відчувалася підтримка і хотілося далі жити»,- говорив Денис.

«Як тільки окріпну трохи, стану на ноги - тоді одразу повернуся в АТО, бо хто як не я буде воювати? Я ж присягу давав, клявся, що Україну захищатиму - її цілісність, суверенітет та недоторканність. Не можу ж я зрадити, навіть якщо вб`ють.»

Слова Дениса перевернули з ніг на голову моє світосприйняття, вразили до глибини душі. Цей чоловік став для мене символом незламності, нездоланного духу українського народу та його відданості рідній землі. Він настільки ж сильний душею, як його віра у Правду, у майбутнє і в українців.

Після зустрічі учні моєї школи разом із солдатом намалювали дерево, на листках якого написали побажання воїнам світла, що залишилися на Донбасі.

Коли настав час прощатися, кожен із старшокласників потиснув Денисові руку та виказав слова найщирішої подяки, яку тільки може почути людина, а тим паче-солдат, який самовіддано жертвує собою заради щастя за його мужньою спиною, заради спокою на рідній землі, що реве та стогне від болю під його ногами та благає про допомогу.

Тож кожен обирає сам, хто для нього герой. Але я щиро переконана, що нація має йти саме за такими людьми, як Лопатін Денис Ігорович, бо ця Людина ціною власного щастя, комфорту та спокою захищає кожного з нас.

На жаль, Україна втратила вже багато героїв, але навіть ті солдати, яких вже немає поруч з дружинами, синочками та дочками, які вже ніколи не візьмуть до рук автомат, не закриють собою беззахисну, слабку дитину, які повернулися додому посмертно або ж залишилися безвісти зниклими під обламками будинків і танків - усі вони беззаперечно заслуговують на горде звання «герой», що передбачає собою вічну славу та добру пам`ять у кожній голові.

Ми, свідомі громадяни України, повинні свято оберігати таких героїв, як Денис Лопатін, та сотні, тисячі, мільйони інших, і ніколи не допускати, щоб світлі образи вже загиблих солдатів покидали обрії наших душ.

К ВЫПОЛНЕНИЮ БОЕВЫХ ЗАДАЧ ВСЕГДА ГОТОВЫ

Николюк Ангелина,

ученица 10 класса Клугино-Башкировской общеобразовательной школы

І-ІІІ ступеней Чугуевского городского совета Харьковской области

Руководитель: Жиглова Юлия Владимировна, учитель истории и правоведения, специалист высшей категории, учитель-методист


В августе 2013 года 92-ю механизированную бригаду возглавил подполковник Виктор Николюк – опытный и грамотный командир. За короткий срок он успел проявить свои высокие профессиональные качества, высокую заинтересованность в успехе работы по повышению боеготовности части и ее имиджа, заботу о комфорте военнослужащих, за что, безусловно, снискал уважение и доверие у офицеров и всего личного состава.

Виктор Дмитриевич Николюк, 1975 года рождения, уроженец Кировоградщины. В 1996 году окончил Харьковское гвардейское высшее командно-танковое училище, в 2007-м — Национальный университет обороны Украины. Служил командиром разведывательной роты, танкового батальона, начальником штаба 93-й механизированной бригады, командиром механизированного полка в учебном центре «Десна», командиром 92-й механизированной бригады, которая дислоцируется в г.Чугуеве.

Чугуев на протяжении столетий прочно сохраняет статус города воинской доблести и боевой славы. Сегодня соединения Чугуевского гарнизона - достойные приемники и продолжатели славных традиций защитников Родины.



Подразделения 92-й механизированной бригады, под командованием комбрига полковника Виктора Николюка  (позывной «Ветер»), с сентября 2014 года держат оборону в районе города Счастье и Станицы Луганской, охраняя стратегически важные объекты.

Ведущая ударная мобильная сила бригады – это сформированная ротно-тактическая группа – подразделение разнородного состава, включающее в себя пехоту, разведку, артиллерию, зенитчиков, подразделение материального обеспечения, на данный момент принимает участие в антитеррористической операции на территории Донецкой и Луганской областей, демонстрирует высокий боевой и моральный дух. Группа способна выполнять самые сложные боевые задачи в отрыве от главных войск.



Ротно-тактическая группа 92-й ОМБР, в составе более 250 бойцов, после прохождения соответствующей подготовки получила задачу передислоцироваться в район проведения антитеррористической операции. Несколько дней рота совершала длительные переходы. В районе Новокатериновки колонна попала в засаду и была разбита шквальным огнем противника из «Градов» и минометов, в результате чего техника роты была практически уничтожена. Самостоятельно, мелкими, разрозненными группами, а также благодаря умелым действиям командования бригады, волонтеров и разведывательной роты батальона «Донбасс» более 200 бойцов сумели рассредоточиться и выйти из-под огня «Иловайского котла».

Виктор Дмитриевич уделяет особое внимание вопросам сохранения жизни и здоровья своих подчиненных, проявляет заботу о судьбах военнослужащих. Он придерживается принципа «командир должен идти впереди и вести за собой подчиненных». И эти слова командира бригады невозможно поддать сомнению.

В марте 2015 года Виктор Николюк стал лауреатом ХVІ городского конкурса профессионального мастерства «Человек года».
Герої поруч з нами
Онацький Віталій,

учень 8-А класу Бабаївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

імені Героя Радянського Союзу Потапенка П.О.

Харківської районної ради Харківської області

Керівник: Волкова Каріна Володимирівна., вчитель історії
Дана робота – спроба привернути увагу до подвигу героїв антитерористичної операції на сході України. Воронченко Ігор Олександрович - генерал-майор української армії, який керує Антитерористичною операцією на Сході України, народився у селищі міського типу Бабаї, що на Харківщині. Бажання стати військовиком мав з дитинства. Закінчив Ташкентське танкове училище, після чого потрапив до радянської групи військ у Німеччині, де командував танковим взводом. У 1988 році повернувся до Радянського Союзу, служив у Білоруському військовому окрузі на посадах командира танкової роти та начальника штабу танкового батальйону.

Після розпаду СРСР повернувся на Батьківщину та прийняв присягу на вірність народу України.

Указом Президента України № 670/2013 від 6 грудня 2013 року Ігорю Воронченку було присвоєно звання генерала-майора.

Під час окупації Криму був заарештований, чотири доби перебував у полоні, а після звільнення повернувся на Україну. Зберігши вірність присязі та народу України.

Автор роботи розповідає про людину, яка не на словах, а наділі довела вірність і відданість військовій присязі та народу України. Це усвідомлення того, що наш рідний край багатий на патріотів, які в будь-яку хвилину готові стати на захист Вітчизни.
ЕСТЬ ТАКАЯ ПРОФЕССИЯ – РОДИНУ ЗАЩИЩАТЬ
Поисковая группа 4-А класса

Клугино-Башкировской ООШ I-III ступеней Чугуевского городского совета

Руководители: Воронова Е.А., заместитель директора по учебно-воспитательной работе,

специалист высшей категории, «Старший учитель»,

Белевцова Т.И., учитель начальных классов, специалист высшей категории
Данная работа рассказывает об одном из современных защитников Отчизны, принимающих участие в антитеррористической операции на востоке Украины – капитане Неверове Андрее Владимировиче.

Родившись в прекрасном городе Алушта, находящемся ныне на временно оккупированной территории Крыма, проведя детство в Крымском заповеднике, где вместе с друзьями не раз находил каски, гильзы, фрагменты орудий Великой Отечественной войны, всерьез увлекшись героическим прошлым полуострова, Андрей Владимирович с юных лет определился со своей будущей профессией – быть нужным людям, защищать свою страну, стать настоящим офицером.

Пройдя срочную службу в качестве связиста в роте обеспечения, он поступил в Харьковский институт танковых войск, по окончанию которого, в 2004 году, получил распределение в 92-ю отдельную механизированную Чугуево-Ропшинскую орденов Октябрьской Революции и Красного Знамени бригаду. Был заместителем командира роты по вооружению, зампотехом командира танковой роты и, наконец, с 2008 года – командиром этой роты.

Летом 2014 года – трудное для Украины время – капитан Неверов А.В. Получил в свое распоряжение 42 мобилизованных военнослужащих для подготовки их к службе в зоне АТО. И уже в начале сентября танковая рота Неверова дислоцировалась около города Счастье Луганской области.

Перед ним и его бойцами стоит важная и ответственная задача – удерживать единственный мост через реку Северский Донец, который соединяет Луганск и Счастье, и контролировать дорогу, ведущую из Луганска.

На их блокпосту бои то стихают, то возобновляются. Военнослужащие находятся в постоянной боевой готовности, ежечасно ожидая нового штурма. 17 сентября около 16.00 противник открыл огонь из ПТУРов по позициям 92 ОМБР с Веселой горы. Андрей Владимирович вместе с экипажем находился в танке, когда в него во время обстрела попала управляемая ракета. Неверов А.В. так вспоминает о происшедшем: «Броня спасла. Из 40 ее сантиметров снаряд пробил 37, оставив нам на спасение всего лишь 3 см. Танк загорелся. Покинуть его через башню мы не могли из-за непрекращающейся стрельбы, поэтому были вынуждены «выкинуть» его в кювет и выбираться через нижний люк».

Командир танковой роты сомневался, что экипаж выживет: «Попадание из ПТУРа – это один из тысячи случаев, если выживает экипаж. Вот нам повезло». Сам экипаж уверен, что дело не в везении, а в грамотных действиях командира.

Вот уже седьмой месяц капитан Неверов со своими боевыми товарищами на Луганщине. Под его началом люди разных возрастов (от 24 до 55 лет) и профессий: рабочие, фермеры, установщики антенн, электрики, строители и даже директор Лозовской школы №2. И все они в строю, чем необыкновенно горд их командир. Он уверен, что с такими людьми Украине удастся защитить свою территориальную целостность и независимость.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал