Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка15/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   39

ФРОНТОВІ ЛИСТИ
Щепілов Ігор,

учень 8-А класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 70

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Третяк Лідія Олександрівна, вчитель української мови та літератури


Ці листи епохи війни,

Що зберігаються в сімейних архівах,-

На папері політ жовтизни,

І потерті до дірок на згибах…

Ігор Фролов
Мудрість віків зберігається в книжках, а багатство народної душі — у пам’яті, у серці, у вчинках. Як не можна уявити дерева без коріння, яке напоює його цілющою вологою та живильними соками, так і людство – без пам’яті. Людина успадковує надбання попередніх поколінь, давні сімейні традиції від рідних, близьких людей, тому має знати якомога більше про свою родину. Завдяки бабусі я отримав чимало інформації про своїх прадідів, знаю про своє коріння.

Валентина Анатоліївна, моя бабуся, розгортає зошит, і вкотре, дивуючись з мого почерку, говорить: «У нашій родині всі писали каліграфічними літерами». Потім виходить до сусідньої кімнати, а через декілька хвилин повертається зі скринькою. Я сідаю поруч, зазираю всередину. Там пожовтілі від часу листи з фронту.

Фронтові листи…Вони нескінченно дорогі для нашої родини. Ці листи – тонесенька ниточка, що зв’язує мене з моїми прадідусями. З хвилюванням і обережністю беру до рук реліквію. Конверт-трикутник - звичайний зошита листок. На трикутнику красивими літерами написана адреса: Курська обл.. Мікояновський район, совхоз «Тракторист», Первомайське відділення, Баришенській Прасковії Степанівні. Відправник Баришенський П.М. 19219-Г. На зворотньому боці штамп: «Перевірено військовою цензурою 05168».

Розгортаю лист і починаю читати: «Здравствуйте, дорогие мои родители. Горячий привет Вам… Жив здоров, чего и Вам желаю, любящий Вас… Прощайте. 22/09 – 1943г.»Лист короткий, стриманий, написаний простим олівцем, охайно, розбірливо, рівним каліграфічним почерком. Про що думав прадід Павло, коли, схилившись над аркушем паперу, квапливо складав листа матері, бабусі та брату додому? Мабуть, багато чого хотів розповісти про солдатське своє життя, прагнув поділитися своїми радощами й прикрощами, бідами й перемогами. Але чи варто писати про безсонні ночі, про шквал фашистських обстрілів, схожих на свинцевий град, про голод і холод у тил, де вистачає своїх бід? Головна його турбота – заспокоїти близьких, повідомити, що живий - здоровий, воює, б'є ворога, запевнити, що повернеться з перемогою

Листи допомагали вижити на війні, витримати, вступити в лютий, непримиренний бій з ворогом. Зв'язок з рідними, впевненість, що ти захищаєш свою сім'ю, що тебе чекають, давала сили воювати й вірити в перемогу. І кожна звісточка з фронту - це світло у віконці для родини. Листи зберігали тепло рідних рук і сердець, яке зігрівало душу, опромінювало будні, надавало сили, надихало на працю.

Беру ще один лист. Читаю. Прадідусь Павло повідомляє, що списався з татом, який живий і зараз у госпіталі, поранення неважке, тому турбуватися не варто. Це після двох років мовчання! Нарешті сім’я дізналася, що їх тато живий! У наступному листі радісна новина: родина, що була в окупації, звільнена. Ще лист, ще…У них стільки турботи, доброти, любові, за якою приховане грізне дихання війни. Прадідусь Баришенський Павло Миколайович так і не повернувся з війни.

Сам час визначив долю фронтових листів - бути історичною цінністю. У них сама історія, велич і трагедія Великої Вітчизняної війни. Нині люди вже не пишуть один одному таких листів, а шкода. Мені б дуже хотілося, щоб мої однолітки пам'ятали про своє коріння, про роки війни й про дивовижні людські відносини. Листи від прадіда Павла я буду берегти як сімейну реліквію.

У переважній більшості не збереглися листи тих, хто повернувся живим. Не залишилося жодного листа прапрадіда Баришенського Миколи Івановича, який пройшов усю війну, повернувся в 1945 році. Життєва логіка: навіщо зберігати листи, кому вони потрібні, коли ось він сам, обпалений вогнем війни, а груди прикрашають численні нагороди.

Війна закликала взяти до рук зброю не тільки чоловіків, а навіть дітей. Моєму прадіду Баришенському Анатолію Миколайовичу, 1931 року народження, було лише 11 років, коли йому довірили з обрізом у руках охороняти колгоспні поля. Чого тільки не довелося пережити малому хлопчині, але все витримав, вижив. Коли ж після війни повернувся батько, Микола Іванович, життя потроху стало налагоджуватися. Хоча не було часу на відпочинок ні у батька, ні у сина, потрібно було повертати до життя село, допомагати людям, які перенесли стільки випробувань. А це було завдання не з простих. І посада голови колгоспу покладала на демобілізованого воїна подвійну відповідальність.

Змужнів Анатолій, захотілося юнакові відправитися працювати до великого міста. Доля привела до Харкова, де він і зустрів свою єдину любов – мою прабабусю Олександру Василівну, вони разом працювали на Харківському тракторному заводі. Їхню справу продовжили моя бабуся, Щепілова Валентина Анатоліївна, а пізніше і моя мама.

Із нагород у прадідуся Баришенського Анатолія Миколайовича ціла колекція ювілейних медалей. Його часто запрошували виступити перед учнями шкіл району. Одна з таких зустрічей запам’яталась мені. Я навчався у 2 класі, коли прадідусь прийшов до нас на класну годину, його цікава розповідь до сих пір збереглася в моїй пам'яті. Анатолій Миколайович – надзвичайно скромна людина. Бабуся розповідала, що своє посвідчення учасника Великої Вітчизняної війни він отримав, мабуть, одним із останніх. Вважав, що свідків його юнацьких літ не можна знайти. Та коли наважився звернутися до військкомату, виявилося, що у його картці все зафіксовано, де був, чим займався під час війни.

Часів не вибирають, у них живуть і помирають...У такі нелегкі часи жили мої рідні. Я пишаюся, що виріс у такій родині. Я збережу у серці пам’ять, а сімейні реліквії передаватиму з покоління до покоління, як найцінніший скарб, як найбільше надбання кількох поколінь.


ШЛЯХАМИ СПОГАДІВ ПРО ВІЙНУ
Ярмолюк Андрій,

учень 9 класу, Ленінської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів,

Красноградської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник:Ярмолюк Наталія Вікторівна, вчитель історії та географії


Минають роки. Відлітають у вічність. Минуло стільки років відколи замовкли останні постріли гармат,настала тиша,прийшов на нашу землю мир довгожданий, вистражданий, оплачений найвищою ціною людського життя. Все далі відходять грізні і важкі роки Великої Вітчизняної війни, але не згасає пам'ять про тих, хто не шкодував своєї крові, свого життя. Кожен із нас поділяє думку, втілену в словах : «Ніщо не забуто, ніхто не забутий!»

Роки … Скільки б їх не минуло, не зітрутьу народній памяті світлі імена тих, хто віддав своє життя за незалежність нашої Вітчизни . Не забули своїх героїв-воїнів і наші односельці. Золотими літерами вписані їх прізвища та імена в книзі «Вічної слави ». Їх імена викарбувані на братській могилі. Над нею височить пам’ятник молодому солдату, який оберігає вічний сон своїх побратимів.

Наша мала батьківщина славиться своїми людьми, які зробили багато хороших справ, що запам’ятаються надовго. Дорогою ціною дісталась нам перемога. Країна втратила мільйони кращих синів і дочок,які віддали своє життя у боротьбі з ворогами на фронтах Великої Вітчизняної війни заради нашого майбутнього.

Землі потрібні пісні, вірші та квіти. Щоб на нашій прекрасній планеті жили прекрасні люди, щоб до густих садів і білих будівель завжди повертались лелеки, з появою яких у людей з являється спокій і радість від миру на рідній землі. День сьогоднішній нерозривно пов'язаний з учорашнім, і кожен слідна землі , і нинішня радість , і небо безхмарне, і щасливе життя-це ваш слід на землі, наші ветерани.

День 9 травня 1945 року назавжди ввійшов в історію, як всенародне свято – День Перемоги.

У цей день ми схиляємо голови над світлою пам’яттю загиблих синів і дочок, стійких і хоробрих солдатів, партизанів, усіх відомих і невідомих героїв, які віддали своє життя у боях за свободу і незалежність нашої Вітчизни.


НАПРЯМ «ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ»
СПРАВЖНІЙ ПАТРІОТ
Адамова Дарія,

учениця 10 класу Кобзівського навчально-виховного комплексу

(загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів – дошкільного навчального закладу)

Красноградської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Адамова Алла Миколаївна, учитель української мови та літератури
Дана робота – спроба висвітлити коротке, але яскраве життя випускника навчального закладу 2002 року, який пішов добровольцем у зону АТО з перших днів, - Дейнеги Сергія Євгеновича. Світла пам'ять про героя й справжнього патріота назавжди збережеться в серцях односельців. У лихі часи залишився воїн вірний присязі й помер за рідну землю. На війні солдатів дістають не лише кулі, часом від страшної дійсності, від великих навантажень і болючих утрат зупиняються їхні серця. Але Герої не вмирають, бо серце болить за рідну країну, яку хочуть спаплюжити якісь мерзотники. Сергій хотів, щоб всі ми нарешті зрозуміли, що для її захисників Україна сьогодні – понад усе. Справжні патріоти повинні вступати до ЗСУ та добровольчих батальйонів, щоб захистити Україну від бандитів і найманців. І, можливо, тоді в нас все буде добре.

РУДЕНКОВ АНДРІЙ СЕРГІЙОВИЧ
Багмут Вікторія,

учениця 6 класу Мереф’янської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №7

Харківської районної ради Харківської області

Керівник: Кольяк Валентина Мусіївна, педагог-організатор

Мереф’янської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №7 Харківської районної ради

Харківської області


Багато років Україна не знала війни. Та біда прийшла і в наш дім. Не найкращі часи переживає зараз наша держава. Неоднозначні події змінюють одна одну. Слова «Мирне небо, «Слава героям», «Цілісність держави» набули нового і особливого змісту. Не обійшла війна і наш дім.Сталося так, що проживаючи на Харківщині в мирні дні, мій брат пережив справжні воєнні будні.

Руденков Андрій Сергійович народився 29 липня 1995 року в селищі Селекційне Харківського району Харківської області в сім'ї робітників. Навчався в Мереф'янській загальноосвітній школі 1-ІЙ ступенів № 7 з 2001 по 2010 рік.

У період навчання активно захоплювався футболом, був вправним гравцем, неодноразово отримував за свою гру нагороди та відзнаки від керівництва Мереф'янської школи №7, від Мереф'янської міської ради та Харківського районного відділу освіти.

Після закінчення 9 класу продовжив навчання в коледжі міста Мерефа, де здобував робітничі спеціальності.

Починаючи з 2013 року Андрій Сергійович поступив на військову службу до лав української армії на умовах контракту. Військова частина розташована в селищі Рогань Харківської області. Багатогодинні тренування у військовій частині ще більше загартували Андрія.

Зараз він має військове звання -старший солдат. Під час проходження військової служби двічі був задіяний у АТО на сході України. Необхідно було доставити терміново допомогу, на яку так чекають бійці, що відстоюють цілісність нашої країни, ведуть боротьбу за волю і кращу долю України.Дорога в Ато пройшла без особливих негараздів. Та прибувши до місць, де проходили бої з терористами, довелось побачити іншу землю, землю политу кров'ю її синів.Затриматись довелось на декілька тижнів, бо ешелон автомобілів, в якому перебував і сам Сергій Андрійович Руденков потрапив під обстріл.

Бої йшли між українськими військовими та терористами і місцевими «ополченцями». Товариш Андрія, який знаходився поруч нього, був поранений в обличчя осколком від снаряду. Сам Андрій, на щастя, залишився неушкодженим, та побачене і пережите на папері не передаси. Він особисто бачив, як війна калічила юнаків та безжально забирала їх молоді життя. Хтось допомагає захищати країну зі зброєю в руках, хтось допомагає фізично і матеріально, Андрію випала місія доставити допомогу бійцям, та все одно доводилось освоювати різну воєнну техніку.

Ми знали, що наперекір оголошеному перемир'ю, бойовики кожної миті могли нанести удар по наших військах. То були і обстріли з мінометів, і вогневі удари із танків. Тому ми мали бути завжди напоготові, щоб допомогти нашим українським військовим відбити напад. Коли дорога з АТО до Харкова була відкрита та тимчасово захищена від обстрілів, колона автомобілів, в якій знаходився і Сергій повернула знову до Харкова. За героїчно проявлену витримку під час перебування в зоні Ато Руденков Андрій Сергійович нагороджений медаллю «За відвагу».

Зараз Андрій продовжує проходити службу у військовій частині в селищі Рогань. І ми знаємо, що Україна для нього була і буде понад усе..Ми можемо бути впевнені, що страждальна наша держава вистоїть та переможе у святій своїй боротьбі, бо на її захисті стояли і стоять сильні і мужні воїни.
МІЙ ГОЛОС ПРОТИ ВІЙНИ


Бражко Мирослава
,

учениця 9-Б класу, Люботинської загальноосвітньої школи I-III ступенів № 4

Люботинської міської ради Харьківської області

Керівник: Іванченко О.А, вчитель історії та правознавства


«Українське питання» та загострення між цивілізаційної конфліктності є випробуванням як для країн-світових лідерів, так і для країн, які так чи інакше були втягнуті у вирішення української кризи, а також міжнародних інститутів.

Україна - країна, територіальну цілісність і державний суверенітет якої гарантували США, Франція, Великобританія і Російська Федерація. Внаслідок агресії Росії в Криму, а згодом - на Сході України, зруйнована система міжнародних договорів, післявоєнна система безпеки, знову виникли лінії поділу в Європі.

Загострилась проблема невизнаних територій - Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії, ЛНР/ДНР - так званої «Новоросії».

Позиціонування країн по українському питанню розділило світ на дві опонуючи групи - Росія-США і союзники, що використовують воєнну риторику.

Україна стала уособленням загрози світової війни та викликом світовому порядку. Україна сьогодні ризикує перетворитись на простір нового геополітичного розколу в центрі континенту. Я вважаю, що подальша ескалація конфлікту та неспроможність провідних держав забезпечити його політичне врегулювання поверне ситуацію на континенті до часів «холодно війни».

Ризики масштабного збройного конфлікту в регіоні за участі «ядерних держав» істотно зростуть.

Консерватизм міжнародних безпекових інституцій загрожує європейській та світовій безпеці. Мають бути подолані кризові явища, зокрема інституційна неспроможність ООН, Рада Безпеки ООН у питаннях попередження та врегулювання збройних конфліктів.

На мою думку, сьогодні врегулювання українського конфлікту мирними, дипломатичними засобами з огляду на важкі людські та економічні втрати є єдиним виправданим шляхом.

Соціально-політична нестабільність всередині держав - нова зброя сучасних війн. Подібно до того, як національні держави колись мобілізували внутрішні ресурси для здобуття глобального впливу, тепер вони повинні мобілізувати глобальні ресурси, щоб гарантувати внутрішню соціально-політичну стабільність.

Демонструючи інституційну слабкість Україна стає потенційною жертвою для зовнішньої агресії. Водночас, країна виявила спроможність до збройного супротиву агресору, виявляючи патріотизм, відданість громадянського суспільства ідеям державної незалежності.

Збройний конфлікт на Донбасі ставить під удар стабільність світоустрію. Інтернаціоналізація цього конфлікту може перетворитися на масштабну європейську війну, в якій не буде переможця. Таким чином мають рацію ті, хто вважають що в цього конфлікту немає і не може бути воєнного рішення. Заклик до політичного врегулювання конфлікту є у документах і заявах ЄС, ПАРЄ, представників НАТО та ОБСЄ, лідерів держав що підписали Будапештський меморандум, усіх держав-партнерів України.

Вже зараз бойові дії призвели до гуманітарної катастрофи: тисячі жертв серед мирного населення, більше мільйона біженців, зруйновані десятки населених пунктів та інфраструктура регіону, планомірно знищуються економічні та соціальні об'єкти. Голод, холод, злидні, безробіття, насильство і кримінальне свавілля, страх і відчай мирних громадян – це нова реальність на Донбасі, породжена війною.

У цій критичній ситуації необхідно забезпечити три взаємозв'язаних умови подолання конфлікту:

По-перше, забезпечити діалог і переговорний процес на двох рівнях одночасно - національному (за участю конфліктуючих сторін) і міжнародному.

По-друге, організувати міжнародну миротворчу місію, що гарантуватиме дотримання умов досягнутого миру на перехідний період, який буде визначений новим мирним планом.

По-третє, широкий національний діалог про умови та перспективи забезпечення суверенітету, цілісності та єдності країни, розвиток місцевої демократії на базі самоврядування, посилення гарантій громадянських прав і

свобод.

Війна має бути зупинена. Мир, компроміс, відновлення нормального життя регіону і всієї країни – ці цілі можуть об'єднати всіх українців і зупинити катастрофу, що насувається.


Генерал Нацгвардії С.П. Кульчицький в спогадах вихованців
Брендак Руслана,

учениця 10 класу Студенокського навчально-виховного комплексу


Ізюмської районної ради Харківської області
Керівник: Сухомлин Т. М., керівник гуртка «Юні музеєзнавці»
Студенокського навчально-виховного комплексу
Ізюмської районної ради Харківської області


  • Кожна людина з великою любов’ю і душевним трепетом згадує те місце, де вона народилася, де промайнуло її дитинство, дитинство з дивосвітом-казкою, з материнською ласкою у затишній батьківській оселі. То родинне вогнище, маленька батьківщина кожної людини. То її велике «Я», з якого починається людина, родина, батьківщина і вся наша велична й неповторна у світі Україна.

  • Чи могла передбачити наша Україна, що на двадцять третьому році незалежності вона знову буде стогнати від куль. Знову буде насипати могили над своїми полеглими синами.

  • Дні і ночі з листопада 2013-го до лютого 2014 року назавжди вкарбуються в нашу історію. Україна вийшла на майдани і вулиці за свою честь і свободу, за гідність держави і людини, за право бути рівними у колі вільних народів світу. Три місяці стояв український Майдан. 22 січня на барикаді розстріляли першу жертву непроголошеної війни за волю: студента Сергія Нігояна. Почалось «полювання» на активістів Майдану. Наприкінці протистояння рахунок убитих і поранених сягнув далеко за кілька сотень.

  • Їх нарекли Небесною Сотнею – тих, хто поліг з вірою у вільну Україну, українців, які загинули у Києві на Майдані, вулицях Грушевського та Інститутській. Гинули за честь, за волю, за право бути народом – джерелом і мірилом влади у власній державі, за країну, в якій не страшно жити і народжувати дітей.

  • Ще довго-довго з покоління в покоління будуть передавати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, хто залишив життя земне у 2013-2014 рр. Ця подія сколихнула весь світ, не залишила байдужою жодної душі.

  • Це все було. Це наше минуле. Але сьогодні твориться історія, учасниками якої є ми самі. І від кожного з нас залежить доля нашої Батьківщини. Сьогоднішні події в Україні не дають спати кожному свідомому українцю. Знаємо, що на сході нашої держави проходить антитерористична операція, непроголошена війна. Сьогодні, як ніколи, ми повинні допомагати своїй державі, щоб вона була нероздільною, щоб ми мали свою Батьківщину. Ми повинні підтримувати своїх воїнів, які гинуть від куль ворога, захищаючи нас і нашу Україну.

  • Але, на жаль, кожного дня із засобів масової інформації дізнаємося про нові жертви наших силовиків. Це означає, що не лише батьки втрачають своїх синів, дружини – коханих чоловіків, діти – батьків, але і ми – своїх захисників. Це велика кривава рана, яка залишиться назавжди в нашій пам’яті, в історії України.

Спогади командира 3 відділення 2 взводу 2 роти 1 добровольчого батальйону Національної гвардії України ім. Героя України Сергія Петровича Кульчицького сержанта Перев’язко Максима Миколайовича

  • Нас привезли безпосередньо з Майдану - самооборону, яка утримувала і захищала майдан впродовж всього періоду Революції Гідності. Привезли до людей, з якими ми боролись, бились, убивались впродовж усієї Революції Гідності (Ч А 3027, спецпідрозділ «БАРС», с.Нові Петрівці, 20 км. від Києва).

  • А тут - щось нове. Я побачив генерал-майора, за яким не бігала свита посіпак-прислужників. Який не цурався бруду, грязюки, болота і ходив по полігону, як простий рядовий солдат (весна 2014 була пізня, весь полігон був у воді і багнюці).

  • Наш батальйон складався з людей, половина з яких не проходила службу в армії. Питань було мільйон. Постійні черги коло приміщення для отримання набоїв. Суперечки і сварки. Всі хотіли стріляти і зовсім не бажали крокувати на плацу… Сергій Петрович був скрізь і завжди. Вчасно, оперативно і мудро вирішував усі питання. Нікому ми не віддавали «честь». «Честь» - військове вітання, коли права рука прикладається до скроні при зустрічі зі старшим або таким самим по званню. Отже, «честь» ми віддавали лише одному Сергію Петровичу. Він якось дуже швидко заслужив нашу повагу. Ми неписаними правилами вносили зміни у військовий статут нашого батальйону і, як нам здавалось, усієї української армії. Привчали офіцерів усіх рівнів відповідати на привітання: «Слава Україні»…, любити щиро і по-справжньому свою країну. У відповідь приймали вимоги військової дисципліни і служби. Це відбувалось не завжди гладко. Часто навпаки. Конфлікти були щодня, інколи щогодини. І я на сто відсотків впевнений: велика заслуга Сергія Петровича, що ми не відібрали зброю і не постріляли деяких офіцерів, які нам «видавались поганими». Бо інколи було велике бажання перегризти їм горлянки.

  • І саме Сергій Петрович тихо і не помітно налаштовував на нормальну роботу і співпрацю наш механізм під назвою «1 добровольчий батальйон Національної гвардії України».

  • Далі було АТО. Звістка про те, що Сергій Петрович їде з нами, дещо здивувала, але додала бадьорості і оптимізму. Вже потім, після його загибелі, ми дізнались, що це було його звичною справою - воювати по всіх гарячих точках СРСР і країнах, де будувався соціалізм і комунізм. Але на той момент ми просто взяли зброю, дивились вперед у невідоме і чекали, що ж буде далі.

  • Перший військовий досвід - блок-пости у місті Павлограді, що на Дніпропетровщині. Це місто має багато важливих стратегічних об’єктів, і теж могло бути захоплене сепаратистами. Ми стояли на всіх в’їздах у місто і спільно з місцевою міліцією перевіряли весь транспорт, що рухався. Міліція, як міліція, завжди хоче хабара і, не соромлячись нас, твердо і планомірно вимагала його у порушників і не порушників правил дорожнього руху. Звісно, ми відразу це припинили. Міліції це, звичайно, дуже не сподобалось. Серед ночі підняли Сергія Петровича. А він, у свою чергу,- все начальство міста і…. міліція почала працювати на одну зарплату. Принаймні доти, доки ми там були.

  • Ще один приклад: у Маріуполі була спроба захоплення військової частини. Стало очевидним, що це може відбутись і у нас. Сергій Петрович особисто розробляв план захисту нашого місця дислокації, перевіряв кожен блок-пост. Перебудовував його вразі виявлення слабких місць. А у весь інший час сидів на лавці і зажурено щось думав, думав і думав.

  • Далі був Слов’янськ. Ми попали на гору Карачун. Для нашого генерала було звичною справою чи на гелікоптері облітати, чи на БТР об’їжджати наші позиції. А це не робота генерала! Задача генерала – сидіти за картою і розробляти подальший хід операції. Але просто сидіти за столом він не міг. Мав не той характер і не ту совість, що його колеги-паркетиники з столичного генерального штабу.

  • Через два тижні мене забрали з діагнозом панкреатит в Ізюмський шпиталь. В гелікоптері був Сергій Петрович. Він черговий раз облітав позиції. Всю дорогу цікавився моїм здоров’ям, морально-психологічним станом. По прибуттю в Ізюм наказав видати все, що треба для лікарні. Поранених і хворих було достатньо, але він переймався і знаходив час для кожного.

  • Після лікування я мав відпустку на реабілітацію і відпочинок. Додому не поїхав. Поїхав до Харкова. Там під час «розкачування» міста в проукраїнський бік, фарбування мостів, світлофорів, ліхтарних стовпів у кольори національної символіки, вивішування державних стягів зустрів свого земляка Станіслава, прізвища не пам’ятаю. Він родом з Рівненщини, але вже 30 років живе у Харкові. Інструктор з греко-римської боротьби та рукопашного бою. Коли настав час повертатись на Карачун, він назбирав коштів і купив усе на той момент, найнеобхідніше, що просили хлопці. Вийшла чималенька передача, що ледь помістилась у машину, якою він мене і довіз до м. Ізюма. По дорозі він попросився зі мною. Я чомусь вирішив, що можна, але треба обов’язково спитати у генерала. Був ранок. За горою Крем’янець розміщувалося командування штабу АТО, техніка, резерв і т.д. Звідси прилітали і відлітали «вертушки». Я знайшов Сергія Петровича, доповів про прибуття. Він саме збирався снідати з якимись полковниками. Я не був йому ні другом, ні панібратом, але він, впізнавши мене, не відцурався і запросив мене і Стаса до столу. Так само, легко і просто, з ним міг поснідати будь-який солдат. Після сніданку я розказав генералу про Стаса. Він вислухав. Дісталося і мені. Генерал швидко опустив нас на землю, нагадав, що це не фестиваль, а війна, і якщо зі мною щось станеться, то мені ще дадуть якусь пенсію, а за Стаса хтось сяде до в’язниці. Стас, звичайно, засмутився, але ми добре розуміли, що це війна і тут не до прогулянок.

  • До загибелі генерала і всіх, хто був у тому гелікоптері, лишалось якихось дві години.

  • Гелікоптер робив свій звичайний рейс на блокпости по доставці води, їжі, набоїв і інших речей, переданих з дому чи волонтерами. На борту летіло 5 чи 6 беркутівців з Рівного (вони летіли на зміну своїм колегам з Івано-Франківська), генерал, механік гелікоптера, два «ВВ-шники» на кулематах, що з бійниць відсліжували можливого противника, я і два пілоти. Долетіли до Карачуна. Гелікоптер довго не сідав, мабуть, пілоти уточнювали, куди треба в першу чергу: на вишку, чи на 5 блок - пост. 5 блок-пост був розміщений на трасі між Слов’янськом і Краматорськом, в 3-4 кілометрах від нас. Сіли на Карачун. Нас зустрічали нацгвардійці і десантники з 95-ї аеромобільної бригади. Всі разом почали вивантажувати речі. Дехто вітався з Сергієм Петровичем, дехто прощався і бажав щасливої дороги беркутівцям з Івано-Франківська, які вже стали для нас друзями. Вони повертались на короткий заслужений відпочинок до своїх сімей. Гелікоптер піднявся і полетів на 5 блок-пост. Ми довантажили речі на машини і почали рухатись до телевежі. «Сєпари» обстрілювали наші позиції з «НОНИ». Треба було швидко доїхати під укриття. Гелікоптер встиг долетіти до 5 блокпоста, скинути кілька мішків і взяв курс на Ізюм. Постріл. Вибух. Гелікоптер завив і за деяку мить рухнув. Всі рвались на підмогу, але добре розуміли, що це кінець. Кінець для пілотів, для беркутівців з Івано-Франківська, для ВВ-шників-кулеметників, для Сергія Петровича. Шок. У декого цей шок був ще три дні. Останнє, що запам’яталось, це те, що Сергій Петрович увесь політ цікавився моїм здоров’ям, морально-психологічним станом, як пролікувався і, може, я не полечу, а залишусь і ще підлікуюсь. І його посмішка, яка завжди додавала настрою і оптимізму.

  • Я пам’ятаю людей, інколи незадоволених його деякими вчинками. Всім не догодиш. Я нічого не буду казати на захист генерала, і лише побажаю всім, хто скептично або з глумом відгукувався і надалі говорить зле про Сергія Петровича, спробуйте пройти його шлях, опинитись в його ситуаціях і при цьому заслужити такий самий авторитет і світлу пам’ять.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал