Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка14/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   39

БОЙОВИЙ ШЛЯХ КОЛЯДИ ПЕТРА ФЕДОРОВИЧА
Шелест Юлія,

учениця 6-А класу, Люботинської загальноосвітньої школи I-III ступенів №4

Люботинської міської ради Харьківської області

Керівник: Іванченко О.А, вчитель історії та правознавства


Війна залишила нам в пам'ять тисячі героїчних сторінок. Перелистуючи їх, серце неодразово завмирає перечитуючи героїчні подвиги , чи навпаки закрадається злість до ворога, який нещадно нищив не тільки сім'ї, села, міста, а й цілі народи. Але, несучи в собі цю святу біль, цю світлу пам'ять, чи не забуваємо інколи про героїв в наших родинах, які також зробили великий внесок у перемогу.

Серед тисячі героїв Великої Вітчизняної Війни, я хочу свою розповідь присвятити Коляді Петру Федоровичу.

Петро Федорович народився 1 липня 1924 року у Валківському районі, село Бараново Харківської області. Дитинство провів у селі Новий Мерчик, Харківської області. До війни Петро був звичайним сільським хлопцем, який бігав, грався зі своїми друзями, допомагав своєму батькові у господарстві і з нетерпінням чекав на своє повноліття. У своєму рідному селі закінчив 6 класів.

22 червня 1941 року о 3 годині 30 хвилин фашистська Німеччина без оголошення війни здійснила напад на Радянський Союз. Петру тоді було майже 17 років. Німецька окупація району почалась 19 жовтня1941 року і тривала 23 місяці - до 16 вересня1943 року, коли бійці Степового фронту (під командуванням маршала Радянського Союзу Івана Конєва), у складі якого було понад 10 стрілецьких дивізій, 1 танковий корпус, гвардійський мінометний полк, звільнили район. Місто Валки безпосередньо звільняли 242 і 280 гвардійські стрілецькі дивізії четвертої гвардійської армії.

У лавах Радянської Армії на фронтах війни воювало понад 16 тисяч жителів Валківщини, третя частина з них (5241 осіб) загинула смертю хоробрих.

Петро Федорович прийняв присягу 20 вересня 1943 року та був призваний Валківським РВК.

Мав звання молодший сержант, артилерист та служив у 8 гвардійській арміії. Командир – генерал-полковник Чуйков Василь Іванович. Армія визволяла Солонянський, Томаківський, Софіївський, Апостолівський, Широківський райони, місто Дніпропетровськ. З 22 жовтня 1943 р. – до 10 березня 1944 р. діяла під Сталінградом як 62 армія. За успішні дії перейменована у 8 гвардійську. Дійшла до Берліна.

Коляда 16.01.1945 року у бою під Берліном отримав сліпе поранення правої половини грудної клітини.Петро Федорович був звільнений з лав Радянської Армії 4 лютого 1947 року.

Мав багато нагород: орден Вітчизняної війни II ступеня, медалі «Ветеран праці», «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною». Його складне життя в роки війни та поранення дуже негативно вплинуло на його здоров’я і помер він від важкої онкологічної хвороби 19 серпня 1987 року.

На мою думку, якщо людину пам'ятають не тільки рідні, а й інші люди, наприклад односельчани, то можна зробити висновок, що життя прожито недарма. І що в майбутньому діти й онуки можуть пишатися таким корінням. Адже життя прожито і діло зроблено, я маю на увазі захист Вітчизни і добросовісна праця в повоєнні роки. Хоч і ідуть роки, але війна не забувається.


Знову і знову озивається вона у свідомості поколінь, тривожить уяву, змушує замислюватися над трагедією і подвигом нашого народу. 

Схиляємо в скорботі голови перед пам'яттю загиблих за нашу незалежність і мирне сьогодення, хто ціною власного життя наближав історичний День Перемоги.  



Юность, опаленная войной…
Шепеля Елеонора,

учениця 10 класу Грушинськьої школи І-ІІІ ступенів

Первомайської районної державної адміністрації

Керівник: Ольховська Тетяна Олександрівна, заступник директора з виховної роботи


С каждым годом в Первомайском районе все меньше и меньше остается фронтовиков. Так, в нашем селе Дмитровка проживает на сегодня лишь два участника боевых действий: Бутенко Владимир Андреевич и Хоменко Николай Потапович.

Николай Потапович Хоменко родился 1 июля 1927 года в Змиевском районе Виловского сельского совета на хуторе Дептаны. В семье было четверо детей: две сестры и два брата. Отец, Потап Артемович, работал шофером в пожарном депо г. Мерефа. Мама, Ефросинья Романовна, трудилась на рядовых работах в колхозе.

С детства Коля познал тяжелый труд и жизненные невзгоды. Голодное и холодное было детство Николая. До Виловской школы было более двух километров, которые ученик преодолевал ежедневно в зимнюю стужу, идя через лес. Успел подросток до войны окончить лишь 5 классов. Помнит ветеран, как в их хутор вошли немцы, как начались мучения сельчан. Немцы бегали по двору и требовали «млеко». Вывели и забрали корову. Семья осталась без единственной кормилицы. Очень тяжелое настало время. Как пережили страшную, холодную и голодную зиму 1942-1943 года до сих пор удивляется ветеран. Рассказывает ветеран, как фашисты через полицаев известили всех мужчин окружных сел явиться в Тарановскую комендатуру. Полицай уведомил и отца Николая. «Когда мой отец подходил к комендатуре, опоздав на некоторое время, жители Тарановки предупредили его, чтобы он не шел, так как всех явившихся мужчин фашисты расстреляли»,- горестно вздыхает Н.П. Хоменко. Со слезами на глазах повествует ветеран о расстрелах эсэсовцами не только мужчин, но и женщин с детьми. Особенно зверствовали фашисты при отступлении в 1943 году.

Вспоминает ветеран, с какой небывалой радостью встречали все жители передовые части наших войск, которые с боями освободили их хутор от фашистской нечисти. В июне 1944 года получает Николай повестку явиться в Змиевской райвоенкомат. После недолгого собеседования направляют юношу в 163-й зенитный артиллерийский полк. Вскоре полк вел бои за освобождение восточной Латвии. Довелось Николаю Потаповичу хлебнуть горя в ходе проведения боевых операций. Как наводчик зенитного орудия стремился фронтовик сбыть хоть один немецкий самолет. И такой случай не однажды предоставлялся ему в ходе налета вражеской авиации. Но особенно запомнился молодому бойцу первый поученный опыт в боевой обстановке, первое свое боевое крещение.

Так, с боями полк освобождал многие населенные пункты Латвии. В одном из боев осколками сброшенной из самолетов противника бомбы боец был ранен в руку и ногу. К счастью, осколки не причинили столь большого вреда здоровью, но зарубки на теле остались на всю жизнь.

Особо запомнились фронтовику бои за освобождение города Виляны. В боях за освобождение Виляны принимала участие 7-я гвардейская стрелковая дивизия, которая взаимодействовала с 37-й стрелковой дивизией 2-го Прибалтийского фронта. Самолеты противника нанесли по боевым порядкам дивизий бомбовые удары. Но зенитчики артиллерийского полка, где воевал Н. П. Хоменко, прикрыли наступающие дивизии и сбили два вражеских бомбардировщика, вынудив остальных отвернуть в сторону.

День Победы встретил фронтовик в своем 163-м зенитном артиллерийском полку. До октября 1945 года находился полк в Латвии. Затем командование направляет солдата Николая Хоменко на обучение. После непродолжительного обучения продолжает служить фронтовик в 75-м отдельном танковом дивизионе. Последующие четыре года воинской службы проводи сержант Николай Хоменко механиком-водителем танка Т-34. Демобилизовался фронтовик в июне 1949 года.

Грудь фронтовика украшают ордена: орден Отечественной войны, орден «За мужество», многие медали, в том числе медаль «За победу над Германией».

Владимир Андреевич Бутенко родился 25 октября 1926 года в селе Пар-Шляховая Кегичевского района в бедной многодетной крестьянской семье, в которой подрастало четверо детей – три сына и дочь. Отец, Андрей Ефимович, и мать, Евдокия Павловна, работали в колхозе. С раннего детства на Володю обрушилось страшное, неслыханное горе. Мальчику не исполнилось еще и шести лет, когда на краю села Шевченково преступники убили отца, Андрея Ефимовича, за хлеб и продукты, которые он нес своим детям от своего отца из села Марьевка в село Пар-Шляховую. На всю жизнь семье Бутенко запомнился 1933 год, когда из-за неурожая многие люди голодали. Надежда выжить легла на плечи матери, Евдокии Павловны, которая рано утром уходила на работу в колхоз, а поздно вечером, обессиленная, возвращалась домой. Дети весь день оставались одни. Еды никакой не было. Дети ели лопушки, щавель, калачики, белую акацию и всякий бурьян. Но это старшие, Володя и Иван, а совсем маленькие, Федор и Рая, обессиленные не могли даже выйти в поле. Они день и ночь просили есть. Через несколько дней их не стало. Смерть ходила везде. Умирали в домах, на улице, на работе. Чтобы семье выжить, старшего брата Ивана забирает родной дед в село Марьевку, а Володя с мамой остаются вдвоем в Пар-Шляховой.

Несмотря на тяжелую жизнь, мама хотела дать образование своим детям. Так, в 1934 году Володя идет в 1-й класс неполной средней школы в своем селе. Успел подросток до войны окончить лишь 6 классов.

Помнит ветеран, как в их село вошли немецкая и румынская дивизии. Начали гоняться за птицей, другой немецкой живностью. Забирали продукты питания, теплую одежду. В их доме румыны открыли мастерскую и теперь очень часто в дом заходили немецкие солдаты чинить обувь. Подросток все это время проводил на печи, прячась от фашистов. Но сельчане верили: так долго продолжаться не может и освобождение придет. И оно, пусть ненадолго, но пришло. В мае 1942 года наши войска с боями вошли в село и заставили фашистов отступить до Краснограда.

К сожалению, в мае 1942 года наступление наших войск не достигло своей цели. Под Харьковом (от Барвенково до Крутого Лога) много наших дивизий попали в «котел». Горечь этого поражения с болью в сердце восприняли не только воины, которые дрались с врагом на земле Харьковщины, но и жители всех сел нашего района.

Вспоминает ветеран, что в дни отступления многие красноармейцы заходили в их двор к колодцу попить воды. Запомнился Владимиру Андреевичу на всю жизнь один из таких майских дней 1942 года. «Налетели самолеты черными крестами и начали сбрасывать бомбы на боевую технику и личный состав отступающих наших войск. От взрывов содрогалась земля. Слышались стоны и крики раненых. Горели дома, вспыхивали автомобили, село заволокло дымом и пороховой гарью. Мама, я с братом и один из отступающих солдат спрятались в погребе, который был для нас в такое время бомбоубежищем. Прямым попаданием бомба разворотила погреб. Когда односельчане раскопали землю, то обнаружили бездыханными тела мамы, брата и красноармейца. Друг мой, Корней Бондаренко, кричал: «Ищите Володю, он также был в погребе». После дальнейшей расчистки завала только через 6 часов откопали меня, был я без сознания. Позже я узнал, что спасла меня опора перекрытия, которая одной стороной обрушилась и придавила мне ноги, а другой – осталась лежать на верху ямы. Люди облили меня водой и, поднимаясь, я ужаснулся увиденному. Вокруг все сгорело, дом был полностью разрушен. Сердобольные сельчане принесли мне рубашку, брюки. Так я остался круглым сиротой. Жил я у дяди, брата отца, в селе Марьевка. После перенесенного ужаса мне отобрало речь, и я не мог ходить. Только спустя год снова начали двигаться ноги, и восстановилась речь» - с горечью вспоминает В. А. Бутенко.

Встречаясь с ветераном, мы удивлялись, что пришлось пережить, уже начиная с детских и юношеских лет Владимиру Андреевичу. Самой судьбой предначертано ему было испытать горькую чашу страданий, потеряв родных и близких людей, чудом самому остаться живым…

И все же долгожданное освобождение от фашистской нечисти приближалось. В феврале 1943 года наши войска снова с боями выбили фашистов из села. «Был очень кровопролитный бой. Немцы бросали на наши войсковые подразделения эсэсовцев. Было большое количество танков. Бои за село велись с переменным успехом. Однако и на этот раз освобождение села было кратковременным. В середине февраля противник перешел в контрнаступление, и село снова заняли фашисты. «Запомнился случай, - делится воспоминаниями В. А. Бутенко, - когда уже после боя отстали от своих подразделений три наших бойца, и моя приемная семья укрыла их на чердаке дома, потому что в доме расположились пять немцев. Когда немцы улеглись спать, я покормил бойцов и по противотанковому рву проводил их за село».

Особо горестно вспоминает В. А. Бутенко те дни сентября 1943 года, когда, отступая, фашисты почти полностью сожгли село. «На все село осталось лишь пять хат. Уцелела и хата моего дяди, где я жил, так как была крыта железом, но внутри дома все выгорело. Фашисты расстреливали людей, устраивали облавы, не жалели ни женщин, ни детей», - рассказывает В. А. Бутенко.

Но освобождение пришло. На этот раз навсегда. Село было полностью освобождено от фашистов. Настал, наконец, тот день, которого с нетерпением ждали все сельчане. Вскоре призывается Владимир Бутенко полевым военкоматом в действующую армию и распределяется в 9-й армейский запасной полк. После непродолжительного обучения направляют юного бойца в конце 1944 года в 33-ю гвардейскую Севастопольскую стрелковую дивизию в 84-й гвардейский стрелковый полк автоматчиком.

Со своими боевыми товарищами Владимир Бутенко освобождал народы Европы, вел бои в Восточной Пруссии за город Пиллау. Для разгрома противника в Восточной Пруссии первым перешел в наступление 3-й Белорусский фронт, который уничтожил тильзитско-инстербургскую группировку противника. В составе 11 танкового корпуса автоматчики роты, где воевал Владимир Бутенко, порвали мощную оборону противника и устремились к Балтийскому морю.

Гордится ветеран, что в уничтожении в Восточной Пруссии 25 германских дивизий, во взятии в плен 220 тыс. солдат и офицеров противника, в захвате 15 тыс. орудий и минометов, 1442 танков и штурмовых орудий, 363 боевых самолетов принимал участие и он, боец-автоматчик Владимир Бутенко.

День Победы встретил Владимир Андреевич на передовой линии фронта под г. Пиллау (ныне Балтийск). С того времени прошло уже почти 70 лет, а ветеран до сих пор помнит фамилию своего взводного – лейтенанта Цыбулько, который первый объявил бойцам о таком радостном, долгожданном событии.

Великая Отечественная война окончилась, но не для Владимира Андреевича Бутенко. Направляют бойца в учебный батальон, а затем их подразделение перебрасывают в город Ржев Калининградской области. Помнит ветеран, как под Волоколамском их взвод стягивал на переплавку подбитые «тигры». В мае 1947 года формируется отдельная зенитно-пулеметная рота крупнокалиберных пулеметов и направляется в Воронежскую область, а затем в Московский военный округ г. Вышний Волочок. Демобилизовался боец В. А. Бутенко в октябре 1950 года. Вот и настало то время, которого так долго ждал…

Уходил на фронт 18-летним юношей, а возвратился 24-летним, возмужавшим в боях, стройным, красивым, с медалями на груди парнем. Награжденный Владимир Андреевич Бутенко орденами «Отечественной войны 2-й степени» и «За мужество», многими медали.

Прошло 70 лет со времен Великой Отечественной, но не могут забыть наши ветераны своей юности, опаленной войной, пройденных фронтовых дорог… Пусть всегда улыбается вам счастье, защитники Отечества, славные труженики. Заслуживает всяческого уважения ваш жизненный принцип: любовь к своей Родине, к своим родным, к своей земле.
НЕ ЗІГНУЛАСЬ В РОКИ ЛИХОВІСНІ
Шиптенко Вікторія,

учениця 10 класу Новобурлуцького навчально-виховного комплексу

«дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа I-III ступенів»

Печенізької районної ради Харківської області

Керівник: Мутазаккі Тетяна Михайлівна, учитель історії
Скільки існує людство, стільки й ведуться війни. Різні часи, різні масштаби, різна зброя – але суть одна. Війна – це обірвані мрії про майбутню професію, сподівання на довге й щасливе життя. Це останній потиск руки, останній поцілунок, останній погляд найближчої, найдорожчої людини. Вона відгукується в серцях, оскільки немає жодної української сімї, якої б не торкнулася війна, хто б не втратив у цьому пеклі близької людини. Надто боляче сприймаються події 70-річної давнини сьогодні, коли Україна потерпає від «братньої допомоги» Кремля. І тим потрібніше, на мою думку, сьогодні вивчати події Другої світової війни. Залишилося ще чимало недописаних сторінок про її учасників, про труднощі лихої доби, долі людей, у кожного з яких було своє поле бою.

Історію тих лиховісних подій наше покоління знає з кінофільмів, книжок, археологічних розкопок. Але найбільшим скарбом, я вважаю, є спогади очевидців. Щоб зберегти пам'ять про героїчне минуле наших земляків, учні школи беруть активну участь у зборі матеріалів про історію нашого села в роки війни, про солдат, похованих в братській могилі, про односельчан-учасників бойових дій, і тих, хто наближав Перемогу своєю працею в тилу.

Саме про жінок – героїв тилу, я хочу повести сьогодні мову. Війна довела, що жінка – людина сильна. В цей нелегкий час вона бачила сенс свого життя в праці, яка могла б допомогти чоловікам перемогти ненависного ворога. Війна й сьогодні живе в їхній памяті, як найстрашніший гіркий спогад.

Багацькій(Стадник) Ганні Іванівні, жительці села Новий Бурлук, у 1941 році виповнилося 19 років. Як і всі дівчата в її роки мріяла про щасливе подружнє життя з коханим чоловіком. Ця мрія здійсниться, але значно пізніше, в 1946 році, коли її коханий, Багацький Федір Іванович, з численними пораненнями та відзнаками, повернеться додому із фронту. А зараз була війна…

З її початком Федір Іванович пішов захищати Батьківщину, а Ганна Іванівна залишилася вдома. 11 червня 1942 року село Новий Бурлук було окуповане німецькими загарбниками. Німці в нашому населеному пункті пробули недовго. Пішли далі, на схід. Щоправда встановили свою владу, призначили начальника поліції, Кизима Миколу Івановича, і старосту, Редька Олисея. Деякі місцеві жителі в окупації перейшли служити до німців. Окупаційна влада змушувала жителів села працювати на потреби вермахту. Зокрема примушували їх очищувати зерно для відправки в Німеччину. А в кожної жінки вдома сиділа купка голодних дітей. Якщо когось впіймають на крадіжці зерна, то забирають в поліцію і б’ють. Але материнське почуття до голодних дітей пересилювало страх. Трудівниці вирішили перехитрити поліцаїв. Ганна Іванівна порадила жінкам на роботу поверх куфайок одягати чоловічі пальта з розірваними кишенями, в які потім насипали зерно. Так можна було винести майже відро і врятувати своїх дітей від голодної смерті. А так, як жінок багато працювало, то це відразу стало помітно. «Другого дня сотенний Петро Ілліч вбігає в сарай і кричить: «Хто вам дозволив брати зерно?» «Я»,- відповіла Ганна Іванівна. А він налетів на мене, як коршун, хапає за рукав: «Ходім в поліцію!». З переляку вхопилась за стовп. Сотенний смикає мене, чую в мене тріщить куфайка, коси. Жінки стали плакати, а озватися не можна. Сотенний захекався, нічого зі мною не вдіє. І я біля стовпа ледве дихаю. Обертаюся і кажу: «Ну, гад, повернуться наші, то перша куля буде тобі! В лоба!» Сотенний збліт, вибіг з сараю. Жінки обіймають мене, плачуть: «Це через нас тебе битимуть поліцаї!». Через п’ять хвилин входить сотенний, ласкаво кличе: «Галю, йди сюди, я хочу з тобою поговорити». Я вийшла. Він каже: «Галю, я на тебе розгнівався, що ти так сказала. Невже повернуться наші?» Кажу: «Повернуться і скоро!» Сотенний каже розгублено «Тоді я пропав! Ви видасте мене. Галю, я з твоїм батьком був у хороших відносинах, разом з ним у церковному хорі співали». «То ви такого хорошого товариша доньку побили?» - і пішла від нього до жінок». Ганна Іванівна була з числа тих безстрашних жінок, про яких російський поет сказав: «коня на скаку остановит, в горящую избу войдёт».

Ганна Іванівна ще в довоєнні роки була секретарем комсомольської організації. І продовжила виконання своїх обов’язків у воєнні роки. З рук комуніста Пилипенка Артема Івановича, який був зв’язаний з печенізькими партизанами, вона отримувала листівки. Разом з іншими комсомольцями: Лозовим Павлом, Пилипенком Павлом, розклеювали їх вночі. Тому не випадково Ганна Іванівна була в списку на повішання, який склали поліцаї. Але цього не сталося, так як другого дня по подіях в сараї в село прибув радянський каральний загін. Він зупинився в будинку стадника Якуші, бо в нього була велика хата. Туди скликали всіх потерпілих, яких били поліцаї. Провели сюди й сотенного. Почалися допити. Першою викликали Чугай Надію Іллівну – хоробру жінку. Вона розповіла про все, що витворяли поліцаї в селі. Допитували багатьох, в тому числі й Ганну Іванівну. Після допитів сотенного забрали радянські бійці, і більше його ніхто в селі не бачив.

Після визволення села в окрузі залишилось багато померлих бійців. Ганні Іванівна разом з іншими жінками довелося знайти 14 радянських бійців, що визволяли село Новий Бурлук, в Гайку за вулицею Правда. Сповістили сільську раду і поховали бійців спершу на кладовищі, біля церкви, а потім перепоховали у братську могилу. Ім’я одного бійця вдалося встановити за листом, який знаходився при ньому. Цим солатом виявився Лисковцев Яків Васильович, 1910 р.н. Ганна Іванівна написала листа рідним солдата, на який вони відповіли, а згодом, в 1950-х роках, навіть приїхали на могилку, відвідали місце його загибелі та взяли звідти грудочку землі на пам'ять.

Після звільнення населеного пункту розпочався процес відновлення господарства. Ганна Іванівна пішла працювати трактористом в Артемівську машинно-тракторну станцію. За короткий весняний час 1943 року щойно відновлена МТС обробила сотні гектарів ріллі. Умови праці були нелегкими, а часто й небезпечними. На полях ще траплялися випадки виорювання мін, снарядів, гранат. Працювали без вихідних, вдень і вночі, часто не зовсім ситі, не досить одягнені і взуті, без дозволу покинути МТС.

Нелегко було, та не жалілись, розуміли, що в умовах війни, близькості фронту, інакше не могло й бути.

Летять роки… Літа, хвороби, незгоди, велика кількість різноманітних подій стирають з пам’яті сучасників тих лиховісних літ прожите і пережите. Все менше спогадів, все менше знайомих облич. Але ми завжди будемо вдячними нашим односельчанам, які своєю вірою, своїми діями стали для нас взірцем в боротьбі з ворогом.




PОЗИ ДЛЯ СЕНЬЙОPИ PАЇСИ
Щеголєва – Кравченко Наталія Анатоліївна,

керівник гуртка «Географи краєзнавці» Дергачівського Будинку дитячої та юнацької творчості Дергачівської районної ради Харківської області на базі Ветеринарного НВК «ЗШ –ДЗ»

Дергачівської районної ради Харківської області, вчитель географії
Сучасний період розвитку України супроводжується зростанням зацікавленості суспільства до минулого. Серед багатьох подій останнього необхідно особливо виділити період Другої світової війни, у ставленні до подій якого й до цього часу має місце значна емоційна та ціннісну забарвленість, конфліктність у тлумаченні.

Ще в 1945 році О.Довженко у своєму щоденнику писав, жахаючись тій руїні, яка постала на рідних землях, що Україна «втратила сорок відсотків дітей своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання.

Про долю однієї такої українки і йтиме мова в моєму дослідженні… Все життя я називала її своєю хрещеною, хоча вона була хрещеною моєї мами, хоча про це я взнала коли подорослішала. Все це буде потім. А спочатку був вересень 1941 року…

У літку 1941 року німецькі війська вступили на територію України, а в вересні були вже на території Харківської області. Там в селі Петрівське Балакліївського району зі своєю сімє’ю проживала проста українська дівчина Катерина Ханіна. 1942 року її як і багатьох дівчат цього віку забрали до фашистської Німеччини в неволю на роботи.

Катерину Ханіну та решту полонених дівчат які залишилися живими відправили на роботи до заводів Ліхтенберга. Фашисти були жорстокими – часто охоронці знущалися над молодими дівчатами, били палицями, ґвалтували їх. Деякі не витримували та накладали на себе руки, деякі жили та терпіли все заради тих, хто залишився вдома. Доля була доброю до Катерини – їй вдалося вижити. Але життя там було нестерпним, бо думка завжди була вдома - там де залишилися пристарілі мама та тато.

В цей час доля зв’язала дві долі - моряка з Італії Маріо Сініскалькі та простої української дівчини Катерини Ханіної. На той час італієць Маріо потрапив на роботи до заводів Німеччини, яким було ніким замінити робітників, які пішли солдатами на фронти війни. Вони довгий час придивлялися одне до одного, а потім Маріо попрохав Катю навчити його російській та українській мові. Катерина з радістю допомогла йому в цьому.

Так фрау Мензель стала «хрещеною матір’ю» сина Маріо та Катерини Стефано, який народився 1943 року. Як кажуть у нас в Україні – світ не без добрих людей…Жінка пробула з дитиною вдома не довго, бо потрібно було йти працювати, щоб не було проблем на роботі. Подруги та фрау Мензель приносили дитину Катерині на завод, щоб вона змогла погодувати його.

1944 році коли Німеччину почали ділити на частини союзники, Ханіна потрапила зони дій радянських військ. Маріо потрапив до американцв, які депортувати його до Італії. Лише до долі маленької дитини не було клопоту жодної з сторін – його доля була байдужа на фоні ландшафту спотвореного війною.

Маленький Стефано лежав на кроваті коли сталінські людожери зайшли до кімнати Катерини. Вона почала прохати щоб її залишили з чоловіком та сином. Коли вона вимовила, що в неї чоловік італієць, радянські «визволителі» без розмов забрала її з собою.

Стефано знайшла фрау Мензель, яка побачила на його руці прізвище та ім’я батька. Вона побігла до ешелону в якому відправляли Маріо до Їталії. Фрау Мензель передала йому дитину. Маленького Стефано передавали з рук в руки, тому тут і знадобилася бірка з прізвищем батька. Так в 1944 році Катерина втратила не лише коханого чоловіка а й сина.

Українську дівчину Катерину Ханіну «визволителі» засудили до 10 років позбавлення волі за зраду. Її ешелон з Німеччини пройшов через Харків, але не зупинився. Він помчав далеко на схід де відбувала покарання Катерина на протязі 10 років.

Життя Катерини йшло, поступово налагоджувалося. Вона почала працювати в радгоспі. Та що б вона не робила і де б не працювала в її голові крутилося лише одне : «Синочку мій ріднесенький, серце твоєї матінки на кусочки крається, душа від горя розривається. Проклята війна, що ж ти накоїла, сина з матір’ю розлучила. Хто ж мені в цій біді допоможе, скаже, як на білому світі жити, працювати, коли ніхто про тебе не знає. Навіщо ж ти доленька наді мною поглумилася, з чоловіком та сином розлучилися».

Але завдяки тому, що її син Стефано все своє життя не полишав надію на зустріч з мамою, та під час візиту М.Горбачова до Італії звернувся до його дружини Р.Горбачової, 1987 році відбулася зустріч Катерини Давидівни зі своїм сином Стефано. Ця зустріч сталася завдяки допомозі жінці першого й останнього президента Радянського Союзу.

Катерина та Маріо стали перед Богом та їх обвінчали у 1990 році в селі Петрівське Балакліївського району Харківської області. Потім щаслива жінка з сином та чоловіком переїхала до Італії. Там вона прожила останні, але щасливі 15 років. Нажаль в 2005 році її не стало… Земля їй буде пухом. ЇЇ останніми словами були – хай ніхто не повторить жахливий шлях війни!



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал