Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка13/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   39

Червона Ірина,

учениця 11 класу Нововодолазького НВК

Нововодолазької районної ради Харківської області

Керівник: Трегубова О.А., вчитель історії Нововодолазького НВК


Тема Великої Вітчизняної війни - незвичайна тема... Вона ніколи не перестане хвилювати людей, ятрячи старі рани. Сучасні молоді люди не знають і не хочуть війни. Але ж її не хотіли і ті, хто гинув, не думаючи про смерть, про те, що не побачать більше ні сонце, ні траву, ні листя, ні своїх дітей. Велика Вітчизняна війна. Волелюбний, незламний дух далеких пращурів серед сотні літ повів на смертельний двобій із ненависним нападником – фашизмом – наших дідів та батьків. Біль за рідну землю, яку топче окупант, готовність поєднати власну долю з долею свого народу, країни, - все злилося у могутньому пориві дати гідну відсіч чужоземним зайдам. “...похмурого літа 1941-го, у найперші місяці війни, разом з усією Вітчизною одягли військові шинелі і 2279 жителів Нововодолазького району.

Війна. Скільки вона наробила горя, скільки життів забрала в небуття, скільки страждань примусила винести? Але наші люди наші ветерани, колишні воїни-все винесли, все витерпіли. І холод, і голод, і страх. Вони мужньо пройшли цей етап в історії, ніколи не опускаючи очей, ніколи не падаючи духом.

Не оминуло це лихо і моєї родини. Ось і мій прадід Дюкарєв Андрій Олександрович був на передовій. Він, як і всі інші чоловіки, захищав Батьківщину, був тяжко поранений і відправлений на лікування у госпіталь. Йому навіть хотіли ампутувати обидві ноги. Але крізь вікно мій прадід втік з госпіталю. Згодом рани загоїлися, але декілька шматочків від німецької бойової гранати залишились у його нозі. Через недоліковане поранення все подальше життя він кульгав. Після перемоги йому присвоїли звання Героя Великої Вітчизняної війни. А потім продовжував відстоювати честь країни.

Також моя прабабуся Луньова Ганна Сергіївна 1923року народження була учасником війни, але в той час у неї на руках, у віці 1 року, був мій дідусь Мет Євгеній Григорович. Мати-хранителька Життя. Ця висока гуманна думка втілена в дуже сильній сцені, коли Ганна Сергіївна, охоплена ненавистю і жаданням помсти, піднімає гострі вила, щоб зберегти своє життя та захистити єдиного маленького сина. Також вона розповідала мені про маму мого прадідуся. Під час війни їй було 23 роки. Вони разом працювали санітарками у госпіталі. Скільки було перепрано скривавлених бинтів і простирадл! З ранку до вечора вони працювали, не покладаючи рук, а у вільний час допомагали медсестрам доглядати хворих. У їхніх думках було одно: коли ж усе це закінчиться, і вони вірили в перемогу, вірили в кращі часи, які рано чи пізно обов’язково прийдуть.

Для моєї бабусі це дуже болюча тема. Вона з маленькою дитиною мусила переховуватись від фашистських загарбників та допомагати у військовому госпіталі , хоча сама була ще дуже молодою (17 років) в той час. Так і мій дідусь не хоче згадувати цих страшних подій , адже найкраща пора у житті – дитинство у нього пройшло під постійними переховуваннями та пострілами довкола. Сьогодні діти війни - це особливе покоління. Зараз вони-останні свідки тих трагічних днів. Останні свідки Великої Вітчизняної війни. Зараз - це вже літні люди. Але своє військове дитинство вони не забудуть ніколи.

Чому війна може навчити людину? Перш за все, цінувати мир та об’єднуватись заради нього. Цінувати можливість бути поруч з близькими, а не чекати їх роками з фронту. Вільно кохати, а не отримувати «похоронки» на наречених. Спокійно йти по вулиці, а не бігти мерщій в бомбосховище. Купувати в магазині свіжі булочки, а не пекти хліб з лободи. Ветерани можуть розказати нам, яка страшна війна, наскільки кращий мир. Але їх стає все менше… Так давайте самі пам’ятати про це, щоб великі та малі війни залишилися в історії!


ИЗ ЖИЗНИ МЕДСЕСТРЫ КОРОЛЬ ОЛЬГИ ТИХОНОВНЫ
Члены кружка «Пешеходный туризм»

Чугуевского центра туризма и краеведения Чугуевского городского совета Харьковской области,

Руководитель: Холоденко И.А., руководитель кружков-методист Чугуевского центра туризма и краеведения Чугуевского городского совета Харьковской области
Хочу колени преклонить,

Пред медицинскою сестрой,

Умевшей душу залечить,

И вдохновить на новый бой!
Великая Отечественная войны была самой тяжелой и жестокой из войн, когда-либо пережитых нашим народом. Мы так часто слышим о героизме солдат, спасавших жизни людей, об их подвигах, которые вошли в историю и остались в памяти людей. Но так редко - о девушках, совсем юных, которые также героически спасали жизни, получали медали за отвагу и погибали за нашу Родину. Мы хотим рассказать о медсестре, которая в годы войны спасла огромное количество людей, о старшей медсестре Король Ольге Тихоновне, которая, пережив все ужасы этой войны, живет в нашем городе и в этом году отметит свой 94 – день рождения.

Родилась Ольга Тихоновна Король 25 июня 1921 года в живописном селе Бородаевка Днепропетровской области. Ее мама Ольга Демидовна и папа Тихон Александрович были обычными крестьянами. Папа умер рано, поэтому Ольге Тихоновне пришлось рано повзрослеть. Окончив семилетнюю школу, девушка поступила в медучилище, по окончании которого ей присвоили звание военфельдшера и вручили военный билет. Тогда Ольга Тихоновна уже понимала, что в случае войны могут призвать.

Перед войной царило тяжелое напряжение. В село Бородаевка, где жила Ольга Тихоновна, часто приезжали военные, служившие на границе, в отпуск. Слушая рассказы, люди ожидали чего – то неизвестного, а оттого и пугающего, как перед грозой. Весть о войне застала ее дома, после ночного дежурства. «Король Ольге Тихоновне по месту работы получить расчет, взять с собой ложку, кружку, пару белья, и явиться в военкомат к 8 часом утра 28 июня», - такую повестку вручили медсестре 23 июня 1941-го года. Провожая на фронт, мама молчала и тихо молилась, чтоб у дочери было все хорошо. Старшая сестра Варя тоже ушла на фронт старшим военным фельдшером, а младшая - осталась с мамой, позже они переживут все ужасы оккупации.

В Днепропетровске, куда направили юную медсестру, в госпитале на 1800 коек, было много раненых. Ольга и при операциях ассистировала, и была старшей медсестрой, и в аптеке дежурила, хотя по возрасту была самой младшей из девушек. Людей в госпитале в начале войны не хватало катастрофически, раненые прибывали и прибывали. Особенно было тяжело физически: целый день на ногах, переносили тяжелораненых и на себе, и на носилках в дождь и в зной, в холод и под снегом. Однажды Ольга не спала 19 суток и от переутомления потеряла сознание, правда после этого три дня отсыпалась. «Особенно тяжело было морально, - вспоминает Ольга Тихоновна, - каждый день умирали в госпитале по 6 – 7 человек, а мы ничего не могли для них сделать». Коллектив, в котором работала девушка, был дружным и сплоченным, жили как одна большая семья, поддерживали друг друга.

На грани жизни и смерти Ольга Тихоновна оказывалась дважды. Первый раз в 1943 году, когда ее, старшину и пятерых солдат отправили в командировку. Из – за взорванного на реке моста группа попала в затор и вынуждена была свернуть в лес, к полянке у озера. Солдаты поужинали, а ей кушать совсем не хотелось, съела лишь маленький кусочек сала и хлебушка. После приема пищи солдаты стали проситься искупаться, так как стояла ужасная жара. Ольга Тихоновна вначале не разрешала, потому что оккупанты часто, отступая, отравляли водоемы, но потом поддалась на их уговоры. Спустя время, солдаты потеряли сознание, и медсестре не удавалось их привести в чувство. Старшина с Ольгой Тихоновной попытались их быстро доставить в госпиталь. Однако, объясняя встречающему доктору, что случилось, медсестра сама потеряла сознание. Впоследствии оказалось, что солдаты отравились не озерной водой, как все тогда подумали, а салом. Говорили, что в штабе была диверсия: специально были завезены испорченные продукты. Ольге Тихоновне повезло: пролежав полтора месяца в госпитале, она поправилась и приступила к работе. А вот ее солдаты умерли в первый же день.

Второй раз она оказалась на краю жизни, когда ранило осколком при разгрузке раненых. Ольга Тихоновна потеряла много крови и получила тяжелую черепно – мозговую травму. Их прославленный хирург профессор Самуил Лазоревич Фельдман сказал: «Если мы ее будем оперировать, то потеряем», поэтому рану просто зашили. Пролежав три дня без сознания, девушка пришла в себя и быстро пошла на поправку. А врач при этом все время повторял: «Вот когда вернемся домой, тогда и сделаем полноценную операцию, а пока терпите». Так и терпела Ольга Тихоновна вплоть до 1947 года.

Их госпиталь №1812 прошел с Южным, Калининским, 1 – Прибалтийским, с Ново – Землянской группой 3 - го Белорусского, а после и с 2 – Дальневосточным фронтом, освобождая от оккупантов родную землю.

За лечение раненых офицеров и бойцов по фронтовому управлению Король О.Т. в 1942 году одной из первых была вручена медаль «За боевые заслуги». За заслуги перед Родиной Король Ольга Тихоновна была награждена медалью «За победу над Германией». С окончанием войны на западе военная служба для Ольги Тихоновны не закончилась. Ее ждал Дальний Восток: испытания сопками, жарой, и новой, не менее страшной войной. Медалью «За победу над Японией» наградила Родина отважную медсестру.

С 28 июня 1941 по16 февраля 1946 года длилась война для Ольги Тихоновны. Демобилизовалась она в 1948 году.

Город Чугуев знает в лицо героев войны, на доске Почета города - портрет Король Ольги Тихоновны. С памятного победного мая минуло семь десятков лет. Но долг нашего поколения перед погибшими и пережившими войну сохранить память и не забыть ни одного ветерана, отдать дань благодарности всем, кто с каждым фронтовым днем приближал долгожданную Победу.

Вся жизнь фронтовой медсестры Ольги Тихоновны Король – это подвиг и пример для каждого из нас, пример героизма и служения людям.
ДИТИНСТВО, ОПАЛЕНЕ ВІЙНОЮ
Члени експедиційного загону «Патріот»,

учні 7 та 9 класів Красноградської гімназії «Гранд»

Красноградської районної державної адміністрації Харківської області

Керівники: Соловйова О. О.,учитель історії та економіки,

Оніщенко С.К., учитель історії та правознавства
Із кожним роком усе далі від нас події Великої Вітчизняної війни. Земля давно зарубцювала свої рани, та рани людської пам’яті знову і знову повертаються в минуле.

Дана робота – це спроба відобразити події Великої Вітчизняної війни та часи післявоєнної відбудови Красноградщини поглядом наших найрідніших, бабусів та дідусів, прабабусів та прадідусів учнів-членів загону «Патріот», знайомих, які в той час були однолітками авторів,донести до свідомості кожного що війна це страждання, сльози, втрати,що необхідно пам`ятати та шанувати кожного на долю кого випало це жахливе випробовування.

Приходько Ніна Степанівна, народилася 10 квітня 1937 року у селі Берестовенька. Коли почалася війна їй було лише 4 роки , але вона все добре пам`ятає ,а особливо зухвалий в`їзд німців у рідне село. Захопивши Красноградщину фашисти почали вивозити до Німеччини молодь, серед них було багато дітей.

26 травня 1943р.Чухно Ганну Іванівну примусово забрали до Німеччини в село Лебен,що поблизу міста Шаген.

Жульєва Ганна Анисипівна у 1942 разом з іншою молоддю була відправлена до Німеччини. Там вона працювала на заводі де виготовляли міни. У 1943 році під час роботи на станку, Ганни Анисипівни відрізало пальці. Визволили її з німецької неволі радянські солдати у травні 1945 року.

Самойленко Уляна Степанівна 1927 року народження згадує: «Після захоплення міста,німці поселялись в хатах та примушували нас віддавати їм їжу погрожуючи розстрілом,оббирали до останньої нитки. Молодь почали вивозити в Німеччину, необминуло це і мене.».

Голян Віра Миколаївна 1931 р.н., мешкає в селі Вознесенське Красноградського району в свої 10 років під час окупації німецькими військами сховала на горищі партизана, таким чином врятувала йому життя.

Попову Василю Федоровичу, коли почалася війна було 14 років, мешкав він разом з родиною у селі Піщанка Красноградського району.« Коли Радянська Армія почала визволяти Україну і німецькі війська відступали, вони стали ще більш жорстокими і жадібними. Німці при відступі мінували дороги, залізничні колії, спалювали хати. Забирали з собою усю худобу », - згадує Василь Федорович.

З тугою в серці та з болем в душі згадують наші співрозмовники про важкі після-воєнні часи.

Черкас Володимир Сергійович розповів: «У повоєнний період дуже скрутно було з харчами, тому ми їли і лободу, і щирицю, і кукурудзу, і картоплю, яку іноді

збирали на полях.»

Некрасов Анатолій Іванович народився 14 липня 1942 року, батько тільки повернувся з служби в рядах Червоної Армії тут почалася війна і його забирають на фронт. «Нас у мами залишилося троє хлопців, я був самий менший. Топили у хаті соломою, яку ми з братами носили з поля,обробляли город так й виживали.В школу ходили по черзі, одягаючи одяг бо була страшна бідність»,- згадує Анатолій Іванович.

Плужник Галина Петрівна народилась 6 лютого 1942 року в с.Петрівка Красноградського району . «Батька забрали на війну я та старша сестра жили з мамою. І ось в 1944 році прийшла страшна звістка про загибель батька. Мама дуже захворіла та в 1947 році померла. Мене з сестрою забрали до дитячого будинку.Старшу сестричку удочерили,а мене забрали дідусь з бабусею.Я допомагала по господарству,на городі,носила дрова з лісу на зиму. Прагнула працювати невідставаючи від старших хлопців та дівчат, намагалася брати побільше дров,але вони падали,кололи руки, шкарябали обличчя...».

Згадує Анахіна Надія Василіївна : «Народилася 26 травня 1941року, напередодні війни, у селі Петрівське. Особливо запам` ятала 1947 рік – рік великого голоду і холоду. Їли гнилу картоплю, кору дерев,топити було нічим і було так холодно, що вода замерзала в хаті...».

Маслова Марія Іванівна народилась 6 серпня 1943 року у самому розпалі війни.Батько воював на фронті. Коли Марії Іванівни було півроку тата вбили. «Пам`ятью мені від батька залишився тільки лист з фронту, який я зберігаю і час від часу його прочитую, щоб якось полегшити душевні страждання та сердечну тугу»,- говорить наша співрозмовниця.

Автори роботи, вражені тим, що випало на долю їхніх рідних, вони усвідомили, що війна необминула жодну родину, несучи з собою руйнування,горе,страх та залишила болячий відбиток на долях всіх хто вижив у цьому пеклі.

Ми не повинні і не маємо права забувати те, що відбулося сім десятиліть тому: якою ціною завойовано мир, чому нам пощастило народитися вільними людьми, кому ми повинні дякувати за це…

Любі наші, низький уклін вам і усім тим, хто пережив ці роки і спасибі усім тим, хто боровся наше майбутнє.Ми у вічному боргу перед тими, хто своє життя і здоров’я поклав на вівтар священної боротьби за мирне і щасливе майбутнє!

Все, що ми можемо зробити для вас – це наша підтримка, любов і повага – те, чого так не вистачало вам в дитинстві. Діти війни заслужили гідну старість і турботу держави! Дякуємо вам , дорогі наші, за щасливе дитинство. Ми Вас пам’ятаємо і ніколи не забудемо!

Нажаль, зараз у нелегкий для країни час, зовнішній агресор знову провадить свої загарбницькі плани на Сході України. Через політичні амбіції керівництва Російської Федерації, ми втрачаємо найкращих синів українського народу.

Подвиг ветеранів, дітей війни додає нам сил та наснаги у нинішній боротьбі за свободу, незалежність та суверенітет України. Ми господарі на своїй землі, правда за нами – тож ми знову обов’язково здобудемо перемогу в ім’я європейського майбутнього рідної Батьківщини.
Спасибі за мирне небо у вільній країні!
Шаповал Анастасія,

учениця 8-Б класу Харківської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів №126 Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Ключко С.М., вчитель історії


Минуло вже 70 років від тих часів, а ми все згадуємо і згадуємо. Війна, можливо, й повернулася на нашу землю через те, що йдучи по вулиці люди просто сором’язливо відвертали погляди від ветеранів, забуваючи сказати: «Спасибі за мирне небо у вільній країні!». Цим поодиноким героям, яких так мало залишилось, не потрібні ні багатства, ні слава. Їм потрібні лише наші теплі слова і турбота.

Я хочу розповісти про мого сусіда, Гаврилова Миколу Васильовича. Він народився в селі Болтове Новгородської області у 1922 році. У незвичайній родині: його батько був священиком, якого репресували (про це довго заборонялось навіть згадувати). Як і всі діти того часу, грав у різні ігри, пас корів і гусей, єдине, чим відрізнявся від своїх однолітків – це чудовим музичним слухом та мелодійним тембром голосу, який часто лунав у сільському клубі. І не дивно, що хлопець, після закінчення сільської школи, поїхав до Ленінграду вступати в музичне училище.

Коли почалась війна, з музичного училища він перейшов вчитись у військово-медичне училище, яке закінчив за 4 місяці прискореним курсом, і вже в 1941 році добровольцем пішов на фронт.

До 1942 року воював на Північно-Західному фронті. Став начальником медичної служби. Вивозив ранених з поля бою і надавав першу медичну допомогу перед відправкою до шпиталю. «Не одна родина молилася за його здоров’я» – так казала його дружина, Гаврилова Галина Тимофіївна, згадуючи його зустрічі з іншими ветеранами. Доводилось надавати допомогу і мирному населенню. Часто «останніми жертвами» нерозірваних снарядів та мін ставали діти, що не розуміли всієї небезпеки цих смертоносних предметів.

За мужність і героїзм у 1942 році Гаврилов М.В. нагороджений медаллю «За бойові заслуги».

У 1942 році дивізія, в котрій служив мій сусід, брала участь в обороні Північного Кавказу. Там велися дуже важкі бої за перевали. Німецькі армії отримали наказ знищити війська, що відступали за Дон, і заволодіти Північним Кавказом. У цих боях майже вся девізія, в якій він служив, загинула, але німців не пропустила. Микола Васильович вийшов з цих боїв, не отримавши жодної подряпини, можливо, допомагали материнські молитви та Псалтир, який він ховав під гімнастеркою.

За участь у цих боях його нагородили медаллю «За оборону Кавказу». Після битви за Кавказ він продовжив свій бойовий шлях і закінчив війну в Німеччині, у місті Потсдам.

Після війни Гаврилов М.В. не зміг відразу повернутись додому. Ще чотири роки він служив в «Групі окупаційних військ» у Німеччині. Всього він прослужив у Радянській Армії 27 років.

У 1953 році Гаврилов М.В. вступив до Ленінградського Військово-Фармацевтичного інституту і закінчив його з червоним дипломом у 1958 році.

За відмінні успіхи в навчанні його нагородили орденом «Червоної Зірки».

У 1967 році Микола Васильович закінчив Ленінградську Медичну Академію з відзнакою. Службу в радянській Армії він завершив у 1968 році, у званні майора медичної служби.

Після закінчення служби, в 1969 році, він разом з сім'єю переїхав на постійне місце проживання до Харкова. У нашому місті працював в організації «УКРМЕДТЕХНІКА», де виконував обов’язки директора трьох магазинів «Оптика». Саме йому Харків може завдячити відкриттям першого, в Радянському Союзі, магазину «Дитяча оптика».

Гаврилов Микола Васильович був чесним і справедливим. Завжди був у перших рядах – як на війні, так і в мирний час. Колектив його поважав і цінував. Про нього досі тільки хороші спогади колег та знайомих.

На жаль, ця чудова людина померла 17 лютого 2015 року.

Хто забуває історію — той повторює її помилки! І доки ми пам’ятаємо і шануємо ветеранів-героїв, доти є шанс мирного життя в нашій країні.
ЦЕ ПОТРІБНО НЕ МЕРТВИМ — ЦЕ ПОТРІБНО ЖИВИМ
Швиголь Олександр,

учень 10 класу Гороховатської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Борівської районної ради Харківської області

Керівник: Небувайло Т.А., керівник шкільного історико-краєзнавчого музею


Заходжу до історико-краєзнавчого музею Гороховатської середньої школи і зупиняюся перед стендом, на якому розміщені фотографії учасників Великої Вітчизняної війни Гороховатської сільської ради.

Вдивляюсь у знайомі та незнайомі обличчя героїв війни. Пам'ятаю, до декого з них я разом з вчителями ще встиг відвідати, їздив додому, прохали розповісти пам'ятні епізоди фронтового життя, про участь в бойових операціях. Майже всіх їх зараз немає в живих.

Добре знайомі документи, експонати, серед них є особливо дорогі для мене. Це фото наших сімейних героїв, про яких жоден член моєї родини не може згадувати без сліз, але з гордістю і великою пошаною. Серед інших виділяється фотознімок Григорія Івановича Стрільця, мого прадідуся. Груди його прикрашають орден Слави, орден Червоної Зірки, багато медалей. Вони свідчать про мужність колишнього фронтовика, його безстрашність в боротьбі з ворогом. На жаль, я не знав мого героїчного дідуся особисто, доля його забрала задовго до мого народження. Але кожного року на День Перемоги, дні його народження і смерті наша родина збирається разом, щоб вшанувати пам'ять дідуся Григорія. Із вуст моєї бабусі, його доньки Рудяги Марії Григорівни, дізнаюся про героїчне минуле прадідуся.

Славна біографія була у нього. З шістнадцяти років почав вирощувати хліб. Серце його наповнювалось гордістю від того, що обрав він саме цю найпочеснішу на землі професію, за що його називають хлібодаром. Трудився на совість. Старався бути в числі тих, кого називають правофланговими.

А коли прийшли на нашу землю фашистські загарбники, щоб перетворити в попіл міста і села, стоптати кованим черевикам рідні ниви, разом з тисячами своїх ровесників став прадідусь на захист рідної Вітчизни.

Г. І. Стрілець в роки війни знаходився у стрілецькому підрозділі Першого Українського фронту. Пройшов він фронтовими дорогами від Курської дуги до самого лігва фашистського звіра. І завжди був на передньому краї. Тричі виносили Григорія Івановича санітари з по'ля бою пораненим. І тільки зарубцьовувались рани - - він знову повертався в стрій.

Небагатослівним був мій прадідусь на зустрічах з молодим поколінням, не любив згадувати жахіття війни, які до останніх років не давали йому спокійно спати, повертаючись у нічних кошмарах.

Але щоб молодь не забувала, якою ціною дістався мир у тій кровопролитній війні, він інколи ділився спогадами. Деякі з них записала його онука, моя мама. Звичайно, всі вони пов'язані з визначними подіями в боях з фашистами.

...Коли радянські війська зайняли оборону під Курськом, на нейтральній смузі лишилась висота. Незабаром, в ході боїв, вороги захопили її, готувались до вирішального удару. Підрозділу, де знаходився й артилерист Г. Стрілець, було дано наказ - - відбити висоту. В числі інших відзначився мій прадідусь. Влучними пострілами з гармати знищив бліндаж, декілька дзотів...

Йшли жорстокі бої за Дніпро. Гітлерівці за будь-яку ціну намагались втриматись на правому березі, не дати розвинути наступ радянським військам. Вони навіть вважали свій рубіж неприступним...

На одній з дільниць фронту форсував Дніпро й командир відділення Г.І.Стрілець. Звичайно, не всім вдавалось дістатись берега, де стояли ворожі війська, де земля горіла- під ногами, а вода в річці кипіла від вибухів мін, снарядів, бомб. Однак невелика група бійців разом з своїм командиром відділення захопила плацдарм - - можна сказати, вгризлась в землю і почала розширювати його. Це дало можливість основній масі бійців сходу форсувати Дніпро.

Пам'ятним було форсування й ще однієї річки - - Одер. Багато товаришів втратив в тих боях мій прадідусь, і це майже за крок до Перемоги. Тому завжди в очах ветерана були сльози, які пекли і боліли не менше ніж бойові рани, бо згадувалося відразу, якою ціною дісталася довгоочікувана Перемога.

Пекла серце ненависть до фашистів, вела його на подвиг. А подвигів на його рахунку було немало. Про це свідчать високі урядові нагороди: орден Слави III ступеня, орден Червоної Зірки, медаль «За відвагу», «За бойові заслуги» та «За Перемогу над Німеччиною в Великій Вітчизняній війні 1941-1945рр.»

Коли затихли останні залпи переможного салюту, повернувся прадідусь до рідної домівки. Після Перемоги він трудився в колгоспі «Родина» трактористом. Знову став за штурвал степового корабля. І знову його називали гвардійцем. Тільки тепер вже трудового фронту. Більше сорока літ віддав хліборобській справі прадідусь Григорій Іванович. З року в рік добивався високих успіхів у змаганні серед механізаторів. Бойові нагороди поповнювались ще й нагородами за ударну працю ордени Трудового Червоного Прапора та орден «Знак Пошани».

На все життя пов'-язав Г. І. Стрілець свою долю з землею, з хлібною нивою. Все своє життя прагнув прищепити іншим любов до хліборобської справи. Серед колишніх його учнів і мої дідусі Рудяга Микола Семенович та Швиголь Іван Михайлович. Вони стали досвідченими механізаторами, справжніми майстрами своєї справи. І гідно пронесли горде звання «хлібодара» через увесь свій трудовий шлях.

Не старів душею ветеран! Він навіть в останні роки життя знаходив собі роботу: працював лісником, допомагав механізаторам ремонтувати техніку, заготовляв лікарські трави для аптеки, виступав перед молоддю, розповідаючи юнакам про хліборобські професії, про вогненні роки Великої Вітчизняної війни.

Закриваються за мною двері шкільного музею, але знаю , не надовго. Бо на славному стенді ще залишилися фото моїх родичів-героїв: Швиголя М. Т., Швиголя П. Т. та Яковенка С. К. І мій священний обов'язок - дослідити їх життєвий шлях і розповісти про них людям, бо доки народ пам'ятатиме своїх героїв, і якою ціною йому дісталася Перемога, доки в країні буде мир.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал