Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка12/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   39

Степаненко Дмитро,

учень 9-А класу Нововодолазького НВК

Нововодолазької районної ради Харківської області

Керівник: Трегубова О.А., вчитель історії Нововодолазького НВК


Наше людство за всю свою історію зазнало чимало лиха. Мабуть, на першому місці це - війни, які були в усі віки, і ніхто не може сказати, чи настане колись мир в усьому світі, чи схаменуться люди і перестануть вбивати один одного? Це, звісно, риторичне питання.

Про одну з таких трагедій ми знаємо не з підручників історії, а з вуст наших дідусів та бабусь. Це Друга Світова війна. Майже в кожній сучасній родині є своя трагічна історія тих страшних часів. Біда прийшла в кожен дім, в кожну родину. У когось вона забрала тата, у когось чоловіка чи сина, не пошкодувала навіть дітей та жінок. Але дуже багато є історій з щасливим кінцем. Ми дізналися, скільки героїв, мужніх та відважних людей у нашій країні, і це не тільки чоловіки, а й жінки і навіть діти.

Одна з таких героїчних жінок була моя прабабуся, Стрєлкова Валентина Степанівна 1920 року народження. Коли почалася війна, вона була у тому прекрасному віці, коли як кажуть “весь шлях попереду”. Вона була молода вродлива, будувала плани на майбутнє. Була студенткою педагогічного училища, мріяла стати вчителькою та навчати дітей, жити спокійно в мирній країні, але в одну мить все змінилося. Прийшла війна. Валентина Степанівна не встигла закінчити навчання. Не вагаючись ні хвилини, вона вирішила йти на фронт медсестрою. Зовсім юною дівчиною моя прабабуся пройшла курси медичних сестер і була мобілізована добровільно на фронт Пичаським районним військкоматом Удмурської Народної Республіки, на службу в евакуаційний госпіталь №45 (цей госпіталь першої медичної допомоги знаходився на передовій), де лікувала тяжко поранених солдат. Дуже багато бійців вона врятувала, витягуючи поранених з - під куль з поля бою. Та не менше померло на її руках. У цьому госпіталі вона працювала з 1942 по 1944 роки, а потім за високі досягнення у службі Валентину Степанівну перевели в евакуаційний госпіталь № 2953 та призначили головною. Там вона несла службу до 1945 року. В травні 1945 вона зі своєю групою медиків дійшла до Берліну. Прабабуся багато розповідала про те, як вони йшли туди, скрізь були зруйновані міста і села, і на кожному кроці були тіла загиблих солдат, як радянських так і німецьких воїнів, бо то були запеклі бої, коли наша армія виганяла ворога. Шлях до Берліну був дуже нелегким. Моя прабабуся пройшла Польщу, Угорщину, Болгарію, де героїчно рятувала тяжко поранених солдат, незважаючи на те, що сама не один раз потрапляла під кулі та гранати ворога. Вона була така маленька, тендітна дівчина на вигляд, але дуже мужня і хоробра, залишилася живою і навіть залишила свій напис на Рейхстазькій стіні. Вона була нагороджена двома медалями одночасно: “За відвагу” та “За взяття Берліну” . Також була нагороджена “Орденом Червоної Зірки” та багатьма іншими, понад 38 медалей та 4 ордени. Валентина Степанівна була демобілізована у 1946 році. З війни вона повернулася не тим юним дівчиськом, якою йшла на війну, а вже жінкою, яка побачила багато горя, лиха, це тільки зробило її сильнішою та загартувало її волю.

Я дуже пишаюся тим, що в мене була така прабабуся. Я щиро вклоняюся усім героям тієї війни, адже якщо б не вони, то втрати були б значно більші. Я сподіваюся, що наше суспільство не допустить такої трагедії, зробить висновки на майбутнє, щоб не допускати стільки горя та біди.


Війна у спогадах очевидців
Стовбуров Максим,

учень 10-Б класу Харківської спеціалізованої школи

І-ІІІ ступенів № 162 Харківської міської ради Харківської області

Керівник Красільник Наталія Євгенівна, вчитель української мови та літератури,

керівник історико-краєзнавчого гуртка
Війна - це дуже страшна річ. Вона забирає багато життів та робить нещасними багато сімей. Однією такою сим'єю була і сім'я моєї бабусі. Вона втратила старшого брата у Другій Світовій війні. Бабусі тоді було 3 роки, і тому вона нічого не розуміла на той час, потім її матуся розповіла їй про цей випадок. Як розповіла мені бабуся, брату було 19 років, коли його призвали на фронт. Його відправили до Москви, щоб пройти "курс молодого бойца".

Це було в 1941 році. Скрутна сітуація на фронті змусила головнокомандуючів відправити всі сили на оборону Москви. Під час однією з атак німців, брат опинився у самому центрі боротьби. Як казала мені бабуся, там "кров з землею змішувалася", незрозуміло було де живі, а де мертві. Потім сім'ї моєї бабусі розповіли, що брат пропав безвісті

Бабусіна сім'я жила в селищі Дубровки, це недалеко від селища Прохоровка, де було одне з самих кривавіших битв за Другу Світову війну. Оскільки селище Дубровки були недалеко від лінії фронту, всього в 50 кілометрах, то через нього проходили майже всі танки, що йшли на фронт. Німецькі танки зруйнували багато домівок у бабусіному селищі, але бабусіній хатині пощастило. Коли біля бабусіного селища йшли криваві бої, через селище летіло багато снарядів, що запускали радянські САУ, як каже бабуся, було моторошно.

Колись бабуся пішла гуляти, щоб знайти свою матусю, але вона не знала, що вона в садку, відійшла  далеко від хати і заблукала. Вона не знала форми німців, і тому коли по дорозі вони їй зустрілися, вона підішла до них. Бабуся каже, що їй дуже пощастило, що то були не німці, а австрійці, і вони не вбили її, а допомогли знайти дорогу додому. Але не кожному так пощастило, як моїй бабусі: в селі було багато хлопчиків, коли один з офіцерів радянської армії подарував одному хлопчику на ім'я Ваня свій ремінь, він дуже зрадів і ходив з ним по вулиці, щоб ухвалитися перед своїми друзями. Одного разу до нього під'їхала автівка з німцями, з неї вийшов офіцер та підійшов до Вані, він наказав Вані, щоб він віддав їм цього реміня, Ваня мовив, що не віддасть офіцерський ремінь, німецький офіцер почав силою відбирати ремінь, але хлопець всіляко намагався  вирватися, потім один із солдатів збив Ваню з ніг, коли хлопець намагався встати, німець вдарив його прикладом зброї по голові. Хлопець впав мертвим, бо німець влучив йому в вісок. Після цього німці зняли ремінь, а хлопець так і залишився лежати серед дороги.Нажаль, таких випадків було дуже багато.

Війна - це страшно. Війна - це горе для всіх. Я радий, що наші прадіди знищили нацизм у самому корені.
МІЙ ПРАДІД – ДЛЯ МЕНЕ СПРАВЖНІЙ ГЕРОЙ!
Страхольот Марина,

член гуртка «Юні музеєзнавці» КУ «Вовчанський будинок дитячої юнацької творчості»

Вовчанської районної ради Харківської області

Керівник Ковальова Г.О., керівник гуртка «Юні музеєзнавці»


Бабуся часто мені розповідала про Велику Вітчизняну війну. Вона згадувала про дідуся, який був у тому пеклі… Страхольот Іван Євдокимович народився 17 червня 1922 року. Під час війни був в партизанському загоні. Ось уривок з книжки «Остання зима», в якій згадується і про мого прадіда: « …На крайньому тапчані лежить кулеметник Іванко Страхольот. Зовсім ще молоденький комсомолець з худим, наївним, майже дитячим обличчям. Цей юнак проявив справжню мужність, коли вороги підійшли до села Серхів. Там у нас був тільки один взвод з роєм кулеметників. Майже по десятку ворогів припало на кожного нашого бійця. Але віддати їм село – означало б віддати і дорогу, що вела до центрального табору. Партизани зайняли оборону.

Іван зі своїм «дягтярем» окопався біля школи. Він спокійно бив по ворогах, що підкрадалися до села. Змінюючи диск, хлопець підвівся, і в ту ж мить куля навиліт пробила йому груди. Кажуть, наче він спочатку дуже злякався і з жахом дивився на кров, яка його заливала. Але після перев’язки одразу повеселішав, знову припав до кулемета.

Перев’язала Страхольота медична сестра Ганнуся Гапонова. Вона сама була поранена в ноги, але як тільки прийшла до тями, разом з усіма стріляла по фашистах.

… Ганнуся дрімає, а Іванко Страхольот, поспішає поскаржитись на лікарів.

- Товаришу генерале Олексію Федоровичу! Вони мене хочуть відправити в тил…Що я там не бачив на Великій землі? Чи в нас немає госпіталю? Я на Велику землю після війни поїду.

- Після війни, Іванко, ніякої Великої землі не буде. І малої не буде. Вся радянська земля – єдина і вся без фашистів! А щодо відправки в тил, давай так вирішимо…Літаків поки що немає, погода їх до нас не пускає. А до прильоту першого літака ти постарайся одужати! Тоді сперечатися з лікарями не доведеться. Згода?

Іванко погоджується…».

Мій прадід в такому ранньому віці пройшов нелегкий шлях. Я пишаюся ним, тому що для мене він справжній герой!


ВОСПОМИНАНИЯ ВЕТЕРАНА ВЕЛИКОЙ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЫ ЧЕРНИЧЕНКО МАРИИ ЯКОВЛЕВНЫ
Тараненко Анна,

ученица 8-А класса, воспитанница кружка «Юные музееведы»

Дергачёвского Дома творчества Дергачевского районного совета

при Дергачевском лицее № 2 Дергачевского районного совета

Руководитель: Кологойда С. П., руководитель кружка,

учитель украинского языка и литературы


Великая Отечественная Война - это огромная душевная рана в человеческих сердцах. Это была самая величайшая война за всю историю человечества. Огромное количество людей погибло в этой войне. Ужасно подумать, что в этой трагедии принимали участие не только взрослые люди, но и наши сверстники - дети тринадцати-четырнадцати лет. Люди отдавали свои жизни за судьбу своей Родины, за своих товарищей. Даже многим городам, которые выстояли весь напор гитлеровской армии, присвоили звание героев.

Очень много вытерпели наши солдаты в эти четыре года. Вспомните героический подвиг Ленинграда - девятьсот дней держались люди в окруженном городе и не отдали его! Люди выдерживали мороз, холод, голод, вражеские бомбардировки, не спали, ночевали на улице. Вспомните Сталинград, Киев, Севастополь, Брянск, Керчь, Харьков, Дергачи..! Вспомните другие города! Перед этими подвигами мы должны, нет, мы обязаны склонить голову!

Мне хочется рассказать о прекрасной женщине, ветеране войны, частом госте нашего лицея, активного участника всех школьных праздников, экскурсий Черниченко Марии Яковлевне. К сожалению ее уже нет среди нас. Тяжелая болезнь и нелегкие пройденные дни войны забрали ее от нас
31 октября 2007 года. Но мы надолго запомним ее рассказы – воспоминания об участии в Великой Отечественной войне…

Родилась Мария Яковлевна Черниченко 22 января 1922 года в с. Козачья Лопань. В семье было пять детей. Маленькая Маша окончила 7 классов и пешком пошла в город Харьков искать медицинское училище, потому что с детства мечтала стать медиком. И еще больше убедила ее в этом ранее местная акушерка Мария Григорьевна, которая гладя девочку по голове, все время повторяла о том, что именно Маша станет ее сменой. Так и случилось. Мария Яковлевна отучилась два года в акушерской школе, откуда была направлена на работу в 1-й родильный дом Харькова.

Когда же началась война, то Марию вместе с другими медиками Дергачевский военкомат призвал на фронт и направил в эвакогоспиталь 1774, который располагался на месте нынешнего ХГЗВА.

- 23 июня 1941 года врачи уже принимали раненых, - вспоминала Мария Яковлевна. Их было очень много, военный госпиталь на 1200 коек был переполнен. Тогда было принято решение отодвинуть госпиталь дальше в тыл. Нас перебросили на Ленинградский фронт. Обосновались в Ленск–Кузнецке. Госпиталь пришлось делать на месте конюшни, предварительно все там вычистив. Условия, конечно, были ужасными. Средние медработники всячески помогали хирургам, сдавали кровь. Есть было нечего, приходилось собирать бруснику, чернику, капусту. Все ели сырым, а также приносили нашим раненым. В сутки нам выдавали 125 граммов хлеба. Всю зарплату мы отдавали в фонд победы. Уж очень хотелось, чтобы война поскорей закончилась. Приходилось стоять и в карауле, и на дежурствах регулярно находиться. Возвращались до такой степени уставшие, что в очередной раз, когда начиналась бомбежка – не было сил даже подняться и бежать. Но однажды, благодаря своему бессилию, мне удалось даже спастись – если бы я побежала, то была бы убита.

В Ленинградской блокаде мы пробыли 900 дней. Когда ее сняли, нас перевели на 4 Украинский фронт, а мне в то время было всего лишь 19 лет.

Победу встречали в Кракове. Представьте, все вокруг цветет, весна, а по радио во всеуслышанье объявляют о нашей Победе. Все торжествовали, и даже раненые выходили на улицы встречать Победу.

Самыми важными для меня наградами стали медали «За оборону Ленинграда», «За боевые заслуги», «За победу над Германией», ордены «Отечественная война», «За мужество».

25 ноября 1945 года я вернулась домой. В 1946 году поступила в Харьковский медицинский институт. Училась и одновременно работала в Харьковской 16 поликлинике: до 4 курса - медсестрой, а на 5 курсе мне уже дали ставку врача.

В 1947 году родилась дочь Жанна. После учебы на стажировку пришла в нашу Дергачевскую больницу гинекологом, где проработала 40 лет, до пенсии. Заработала трудового стажа 56 лет. В 1992 году ушла на пенсию.

Частыми гостями моими были школьники Дергачевского лицея №2. Они приглашали меня к себе, где совместно мы проводили праздники, вечера, экскурсии, походы, конкурсы, митинги у памятника погибшим.

Мария Яковлевна была очень приятной, ласковой, веселой, жизнерадостной женщиной. С ней всегда было о чем поговорить, посоветоваться. А с какой печалью она вспоминала военные годы, своих однополчан.

Очень жалко, что нет среди нас этой замечательной женщины – ветерана Великой Отечественной войны – Чередниченко Марии Яковлевны. Память о ней будет вечной!



«Память про шлях до Великої Перемоги за спогадами

пращурів фронтовиків»
Трегубов Ілля,

учень 8 класу КЗ «Обласна спеціалізована школа-інтернат ІІ-ІІІ ступенів

«Обдарованість» Харківської оласної ради

Керівник:Піщуліна Н. О.,вчитель історії


Велика Вітчизняна війна залишила після себе безліч трагедій, віроломства й зруйнованих доль. Війна пройшла залізним плугом через кожне серце, кожну долю й кожне життя. Не можна висловити відчуття нашихпращурів, що пережили жахіття однієї з найкривавіших воєн на планеті.

Для моєї бабусі війна пройшла не околицею – вона її бачила на власні очі. А прабабуся Сосонна Галина Тихонівна пішла на фронт з перших днів війни. Вона працювала операційною сестрою, асистентом хірурга фронтового госпіталю 2-го Українського фронту під командуванням маршала Конєва. Прабабуся цілодобово була в операційній, коли потрібна була кров, відразу здавала. Потім вона жартувала, що її кров тече в поранених всіх національностей.

Прабабуся отримала медалі за взяття Праги й Берліну, також – «За бойові заслуги» та Орден Червоної Зірки, Орден Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, багато ювілейних медалей. Сосонна Галина Тихонівна закінчила війну у званні старшого лейтенанта медичної служби. Вона пройшла всю війну: від першого до останнього дня. Після працювала лікарем-стоматологом. На жаль, Галина Тихонівна не дожила до 70-річчя Великої Перемоги.

Жінки допомагали в тилу й на фронті, вони спростували поширену думку, що у війни не жіноче обличчя, розділивши порівну з чоловіками криваву ношу воєнного лихоліття.

Мій прадідусь, Авраменко Гнат Олексійович, батько моєї бабусі Трегубової Нелі Гнатівни, народився у 1908 році у селі ВласівкаКегичівського району Харківської області. Після одруження, у 30-ті роки, був головою сільської ради у с.Рокитне, після чого працював на хлібній базі. Він був учасником Фінської війни, а в перші дні Великої Вітчизняної призваний до лав Червоної Армії Нововодолазьким райвійськкомісаріатом, спочатку до військової частини м. Чугуїв, а потім – на фронт. На фронті прадідусь був у званні лейтенанта, командира взводу 173 стрілецької дивізії. Коли Гнат Олексійович пішов захищати рідну землю, вдома залишилась дружина Авраменко Дарія Тихонівна та маленька 2-річна донечка Неля. Син Володимир народився у вересні 1941 року, прадідусь так і не побачив його.

У 1943 році нацисти лютували як ніколи. Прабабуся з дітьми ховалася в погребі. Навколо палали хати, вулиці перетворювалися на попелища. Стрільба, вогонь, галас… 14 вересня 1943 року Нова Водолага була визволена.

Кожне нове покоління дивиться на минуле очима свого часу. Однак усім слід пам’ятати, що національна пам’ять – надзвичайно цінний сукупний досвід поколінь. Саме пам’ять про спільне життя наших предків тримає в купі родини, вона ж об’єднує більші спільноти, такі як нації. Усі, хто причетний до боротьби з загарбниками, по праву є носіями слави йпам’яті про Велику Перемогу. Я дуже пишаюсь своїми пращурами – фронтовиками!
ВІЙНА У СПОГАДАХ ОЧЕВИДЦІВ

Хірна Олена,

учениця 8-А класу Харківської спеціалізованої школи

І-ІІІ ступенів № 119 Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Корягіна О. А., учитель історії, вища кваліфікаційна категорія


В нашому суспільстві є непохитна традиція – шанування героїв та ветеранів Великої Вітчизняної війни. Тому що їх героїчні вчинки, не тільки під час війни, а і в мирному житті, є прикладом для сучасної молоді. Дана робота – спроба побачити війну через спогади дідуся, якого, нажаль, вже немає серед нас.

Черноіваненко Олександр Федорович народився у 1920 р 1935 року переїхав до Харкова на будування Харківського тракторного заводу. З 1940 р. працював техніком-технологом ХТЗ. Він любив свою роботу, але 5 липня 1941 р. був призваний до лав Червоної Армії Орджонікідзевським РВК. Пішов воювати добровільно, бо ще більше він любив свою Батьківщину.

17 липня 1-ий батальйон Сумського артилерійського училища, де проходив навчання дідусь, спрямували на оборону Києва. Там батальйон увійшов до складу 41 стрілецької дивізії. Біля села Гороховатка Кагарлицького району боєць Черноіваненко пройшов перше бойове хрещення. Виконання бойової задачі - врятувати вісьмох товаришів із ворожого кільця, - взяв на себе дідусь. У вересні Олександр Федорович потрапив до 968 стрілецького полку 255 стрілецької дивізії. Дивізія вела жорстокі оборонні бої у Краснопавлівці, Ізюмі і та в інших населених пунктах Харківської області. За участь у цих боях Олександр Черноіваненко отримав першу урядову нагороду – орден Червоної зірки, йому було присвоєно звання молодшого лейтенанта.

Під Сталінградом Олександр Федорович воював уже у званні лейтенанта, був поранений. За бойові заслуги був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеню (04.02.45 р.) та орденом Вітчизняної війни І ступеню (06.04.85 р.). Після закінчення війни у 1945 році Олександр Федорович повернувся у Харків, закінчив освіту, технікум при ХТЗ і став працювати інженером у виробничому диспетчерському відділі.

Один рік працював директором завода «Комсомолець», але за станом здоров’я повернувся на завод ХТЗ.

Помер Черноіваненко Олександр Федорович 17 вересня 2006 року. Досягнення мого дідуся, відзначені нагородами, були, є і будуть цінною реліквією нашої родини. Уся родина пишається моїм дідусем.




Спогади остарбайтера Миколи Сергійовича Полторацького
Цибульник Вікторія,

учениця 9 класу Караванської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Люботинської міської ради Харківської області

Керівник: Цехмістер Віта Борисівна, учитель історії

Караванської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів
Я хочу розповісти Вам про найкращого друга мого вже покійного дідуся, який був ветераном Великої Вітчизняної війни, про долю Миколи Сергійовича Полторацького. Як він розповів, що це був самий важкий період в його житті з 2 жовтня 1942 року по 9 квітня 1949 року.

2 жовтня 1942 року з усіх сіл нашого Карлівського району зібрали всіх юнаків та дівчат старших 17-ти років, а мені тоді було неповні 17 років. Зігнали нас на залізничній станції в Карлівці. В товарні вагони і повезли у Полтаву, а потім сформували довгий состав із товарних вагонів в яких були юнаки і дівчата з інших районів, і повезли нас у Німеччину. Привезли в м. Кассель на товарну станцію, а звідти пішки відправляли на околицю міста Остороде- алле- Гара - це було велике військове містечко.

Завели у двоповерховий будинок, де ми потім проживали. Спали на підлозі, на роботу водили не далеко. Місцевість була така: з однієї сторони гори, вкриті лісом, а з іншої рівнинами, скільки бачить око. І біля підніжжя цих гір почали копати траншею. Годували погано. Весь час сварили і били дубинками для того, щоб краще працювали.

І так ми протримались півмісяця, стали зовсім слабкими і вирішили із земляком втекти і повернутися в розподільчій табір, де змішатися з тими. Там буде надія на те, що нас, таких вимучених, вже не виберуть на важкі роботи. Йшли ми три ночі, вдень ховалися у лісі, і вже майже не вистачало півночі, щоб ми прийшли в цей табір. Але не далеко від нашого місця схованки була дорога з гір, і по ній йшли люди, а за ними пес, і він нас вчув. Нас схопили. Відвели в село, здали поліцейському, який відвіз нас на підводі в містечко Гьотинген, де знаходився поліцейський відділок. На допиті нас дуже побили, ми обманули, що втекли з розподільчого табору, щоб не повернули назад. Вони не повірили. Мене німець після тяжких стусанів, взяв за виворот, нахилив вперед і бив палицею по потилиці. Я знепритомнів, прийшов до тями мокрий, мабуть, відливали водою, що потім говорив не пам’ятаю. Відвезли нас у концтабір, а через 2 місяці мене і 10 чоловік забрали у німецьке місто Остероде-алле-Гара, де ми знову копали траншеї під фундамент для бараків, призначених військовополоненим французам і таким, як і ми. Почувався я дуже погано, потилиця перетворилася в суцільну рану, з якої сочився гній. Було дуже боляче, а працювати потрібно, земля кам’яниста, довбали її киркою, а я не міг, бо кожен удар нею віддав болем у голову.

Після розгрому німців під Сталінградом вони до нас почали ставитися краще дозволили писати листи додому, так мій друже Васю дізнався, де я знаходжуся у Німеччині. І коли радянські війська зайняли місто Остероде; то він відпросився у командира і почав мене шукати у цьому місті, де було 4 табори остарбайтерів, обійшов всі, а мене не знайшов дуже плакав, думав, що я загинув. Справа в тім, що у Німеччині є два міста Остероде, а ще є місто Остороде- алле- Гара, що означає місто в горах.

Зустрілися ми, з Васею, у квітні 1946 року і від радості плакали, обіймаючи і цілуючи один одного. Ми не могли повірити, що зустрілися.

Так доля розпорядилася з двома друзями. Мій дідусь ветеран війни, а його друг – «зрадник» Батьківщини. Але ця дружба тривала протягом всього їхнього життя.

Пам’ятаймо про загиблих чи померлих ветеранів, остарбайтерів, працівників тилу, вклонімося живим.


ВІЙНА У СПОГАДАХ ОЧЕВИДЦІВ
Цуренко Лоліта , Ткач Дар’я,

учні 8-А класу Харківської загальноосвітньої школи I-III ступенів № 104

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Піддубна Олена Михайлівна, провідний бібліотекар


Згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН з 1991 року 11 квітня у світі відзначається День визволення в’язнів фашистських концтаборів, метою якого є збереження історичної пам’яті про трагічні події Другої світової війни, що забрала життя мільйонів людей, загиблих у нацистських концтаборах, гетто та місцях примусового утримання. Цю дату було встановлено в пам'ять про інтернаціональне повстання в’язнів найбільшого концентраційного табору – Бухенвальд.

Панченко Федір Савелійович – колишній в’язень фашистських концтаборів Освенцима, Маутхаузен-Лінца, член ради борців антифашистського протистояння. Страшні події свого життя він описував у власних віршах, статтях та спогадах.

Влітку 1942 року німці схопили мене на вулиці і заштовхнули в ешелон, набитий молодими українцями. Через 5 днів нас доставили на "пересильний пункт" – у Розенберг, де протягом години розподілили між новими господарями. Сто дівчат і сто парубків, у тому числі і я, Федір Панченко, були відправлені на металургійний комбінат до Сілезії.

Наскільки нам "пощастило", було зрозуміло вже з надписів, якими табори смерті зустрічали своїх мешканців. У Освенцимі на воротах було написано: "Робота робить вільними", в Бухенвальді - "Кожному - своє", а в Маутхаузені, в якому я побував у подальшому, - "Усяк той, що входить, покинь всі надії, вихід лише через трубу"...

І досі перед очима клубки їдкого чорного диму із труб крематорію, від якого фашисти рятувалися за допомогою протигазів, та гори попілу, який ув’язнені голіруч розсіювали по свіжозораній землі.

На руці залишилася тату, яка нагадує жахливі дні із життя - це № 188587.

Минали дні, наближалися війська-визволителі. Тих, хто залишилися живими, визволили американські війська, знищивши німецьких охоронців. Я після визволення з табору важив ледве 39 кілограмів. Після повернення на Україну п’ять місяців лікувався в шпиталі. Працював на Харківському тракторному заводі.

Колишній тракторобудівник, мешканець Орджонікідзевського району, Федір Савелійович був гостем нашої школи у 2005 році. Учням він залишив у подарунок книгу з побажаннями та жерстяний номер, точну копію того, що отримав у концтаборі Маутхаузена-Лінц.


Війна у спогадах очевидців

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал