Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка11/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   39

ВІЙНА У СПОГАДАХ ОЧЕВИДЦІВ
Сльота Антоніна, Пахомова Мар’яна,

учні 9-Б класу Старомерчицької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Мазалова О.О., вчитель географії


ХХ століття ввійшло в історію, як час жахливих воїн, зневіри в Бога, втрати моральних орієнтирів, знищення любові. Війна показала незбагненне протиріччя між високим рівнем західної цивілізації і варварством, що з’їдало серця людей в самому центрі Європи, перетворюючи їх на бездушних катів.

Війна… З одного боку війна – це фронт, де зустрічалися віч-на-віч у відкритому бою супротивники. З іншого боку – це окупована територія, на якій людина переставала бути людиною, перетворюючись на «нижчу» істоту, від якої залишилися гори дитячих іграшок і взуття, купи протезів, паперові мішки із волоссям. Цей бік війни – це крематорії і газові камери, душогубки і масові розстріли – мав свою географію: Освенцим, Равенсбрюк, Бухенвальд, Майданек і мав свою назву – ПЕКЛО.

Калітіна Євгенія Іванівна народилася 22 жовтня 1924 року в місті Харкові, де і проживала з сім`єю. У березні 1942 року була вивезена до Німеччини. Євгенія Іванівна – колишній в`язень Освенцима, Равенсбрюка, Бухенвальда, Берген-Бельзена. Останні роки проживала в селищі Старий Мерчик, померла в жовтні 2014 року.

«Я ніяк не можу забути цього пекла!» - говорить Калітіна Євгенія Іванівна, згадуючи своє минуле. «До війни я жила у Харкові. Батько евакуювався із заводом, а родина не встигла. На той час мені було 17 років. Після окупації Харкова рідні намагалися не випускати мене з дому, але одного разу в березні 1942 року мені довелося піти на базар за продуктами, а там якраз сталася облава. Мене негайно повели на вокзал, заштовхали у вагон, не дозволили попрощатися з рідними і взяти які-небудь речі. Мене привезли в місто Арользен працювати на завод, але єдиною нашою думкою було – відразу ж бігти, не залишатися в фашистському рабстві. Отримавши вільну хвилинку, на наступний же день вирішили бігти – я і ще близько десяти чоловік молоді. На вокзалі ледве не були виявлені поліцаями-окупантами. Але якась доброзичлива полька допомогла нам вибратися з вокзалу, сісти на потяг, який прямував на схід. Ми розбилися на групи по дві людини, їхали в різних вагонах. Але зі мною поруч їхали німці, які швидко зрозуміли, що я і не полька, і не німкеня, і вони повідомили про свої підозри поліцаям у цьому ж потягу. Багато біженців тоді з нами заарештували. Після цього я потрапила до в’язниці в місті Милсавицьк, де і знаходилась до кінця 1942 року. Пізніше мене відвезли в Освенцим на страшенні муки. Це був найстрашніший час з усіх моїх спогадів про життя, я пробула там майже весь 1943 рік.

Я дуже сильно хворіла, але дівчата, мої подруги по нещастю, завжди мені допомагали, не давали забрати мене до крематорію. А одного разу біля медсанчастини мене, вже напівживу, підняла якась жінка – лікар. Вона стала голосно мене сварити по-німецьки, ніби хотіла примусити мене працювати, і вдавала вигляд, що б’є мене, а сама потягнула до медсанчастини і стала мене лікувати з того дня. Виявилося, що це моя землячка, харків’янка, воєнний лікар, який потрапив у полон до нацистів. Вона допомагала багатьом ув’язненим таємно від німців. І я їй зобов’язана життям.

Весь табір оточували ряди дротів під напругою, багато хто здійснювали самогубства, кидаючись на ці дроти, не витримуючи катувань. В листопаді 1944 року в’язнів Освенциму почали терміново вивозити на захід, намагаючись приховати свої жахливі злодіяння. Мене привезли в Равенсбрюк 10 листопада 1944 року, тут мені було трішки легше, адже взагалі нічого страшніше Освенциму я не знала. В Равенсбрюці я пробула два місяці – ми працювали на полях. Нас часто били, особливо запам’яталася дуже жорстока наглядачка Ельза. Вона ніколи не відпускала своєї жертви, поки не побачить крові. Потім мене перевезли на схід, в Бухенвальд, 27 лютого 1945 року, точніше в один з його філіалів. Там я деякий час була в безсвідомому забутті – голод, холод, виснажлива робота, постійні знущання. В такому стані мене і багатьох інших знову перевозять 16 березня 1945 року в інший концтабір – тепер в Берген-Бельзен, що біля французького кордону. Там в’язні знаходилися в дуже виснажливому стані. І мені самій вже було байдуже і я якось відсторонено дивилась на смерть. В’язні лежали на цементній підлозі, ніхто вже не мав сил пересуватися, я абияк виповзла з бараку і почула крики «Ура!» і чомусь подумала, що напевно нас вже хочуть розстріляти і не мучити більше. Але виявилося, що це нас звільнили англо-американські війська. У мене вже не було сил навіть для радості. Пізніше нас нагодували, підлікували, і скоро до нас приїхали представники Червоної армії. І яким же був наш стан, коли з вуст якогось солдата ми почули вбивчу фразу: «Ну, що німецькі вівчарки, нагулялися?» Звичайно, офіцери тут же цього солдата відчитали, присоромили, але ця фраза була дуже образливою.

Потім мене взяли в якусь частину радянських військ працювати на кухні. Ще на території Німеччини мене допитали працівники СМЕРШу, але особливих питань, або, тим більше, звинувачень у них не виникало. Верталася я додому разом з демобілізованими солдатами. До Харкова повернулася лише взимку, у мене тоді дуже боліли ноги, я майже не могла ходити, дійшла додому тільки вночі, мені довелося досить довго лікуватися.

«Я хочу, щоб нові покоління знали правду про нацизм, щоб ми, колишні в’язні, могли відкрито говорити про те, що було з нами». Калітіна Євгенія Іванівна була в багатьох німецьких концтаборах, кожен залишив свій слід. У всіх в’язнів був свій номер, який випалювали на руці. У нашої героїні їх було аж три: у таборі Аушвіт-Біркенау – №33304; в Бухенвальді (команда Дортмунд) – №53076; в Равенсбрюці – №83809. В 2004 році Євгенія Іванівна була в складі делегації колишніх в’язнів у Німеччині. Група відвідала Бухенвальд та замок міста Хайдельберга. Майже шість десятиліть ярлик «остарбайтера» важким каменем тяжів над долею кожного в’язня за те, що протягом року-двох вимушені вони були по- рабськи працювати на окупанта, бо не зумів, не здатним був захистити їх режим, що називав себе народним, класовим, найдемократичнішим. Довгі роки у себе на Батьківщині влада їх називала спершу зрадниками, згодом – «ненадійними», а відтак – просто людьми другого сорту. Нарешті про них ніби забули, але час не зупинявся.

Сьогодні тим, хто дожив до наших днів, уже давно за вісімдесят. Сивина покрила їх голови, хоч руки продовжують трудитись. Та десятиліття не можуть стерти з пам’яті того, що було впродовж їхнього життя – бо це трагедія цілого покоління, якому історія приготувала драматичну, болючу назву заручників Другої Світової війни.
ЗА ПОКЛИКОМ ДУШІ…
Спасібо Сергій, Петров Максим,

вихованці гуртка «Історичне-краєзнавство»

КЗ «Станція юних техніків №4 Харківської міської ради»,

Керівник: КоптєловаЛ.І., керівник гуртка


Рідний край!.. Які знайомі, теплі, урочисті, багато значущі ці слова… В житті кожної людини дитинство тісно пов’язане із школою. І це, звичайно, не тільки уроки, а всі ті події, до яких ми причетні в позакласний час. Для багатьох учнів нашої гімназії в останні роки невід’ємною частиною життя стала участь в роботі краєзнавчого музею, бо ми навчаємось в гуртку «Історичне краєзнавство» СЮТ №4. Всіх нас, членів гуртка, поєднує любов до нашого рідного краю, інтерес до його історії. Останнім часом, в зв’язку з 70-річчям Великої Перемоги, нас особливо цікавили події, пов’язані з визволенням України, міста Харкова і, звичайно нашого рідного району в роки Великої Вітчизняної війни. Актив гуртка складає штаб «Пошук», за ініціативи якого ми відвідуємо музеї, їздимо на екскурсії, зустрічаємося з ветеранами Великої Вітчизняної війни та праці мікрорайону Залютіно, де ми мешкаємо і навчаємось. Як правило, до таких екскурсій ми запрошуємо ветеранів, учасників та дітей Великої Вітчизняної війни, які доповнюють наші знання своїми спогадами та враженнями про воєнний період. Кожного разу такі спогади сповиті сердешною любов’ю до рідного краю, до Батьківщини…

Останнім часом стало часто звучати слово – «Волонтер». Кажуть, що це та людина, яка свідомо, за покликом душі, без нагороди намагається бути корисною, надати посильну допомогу, зігріти життя інших людей. Ми не певні, що і нас можна назвати таким чудовим словом. Справжні волонтери, - це герої нашої розповіді, про що свідчать і їхні спогади, і їхнє сьогоденне життя. Саме ветерани, усім своїм життєвим прикладом – найперший, на нашу думку, зразок волонтерської справи, волонтерської душі. Сподіваємось, що наша розповідь допоможе всім у цьому впевнитись! Волонтерська справа, як нам здається, корисна і самим волонтерам, бо зігріває їм серця, надає їм доброго почуття та енергії. Кожен з нас на власному досвіді знає, як приємно на душі, коли приймеш участь у добрій справі! Ветерани нам майже ніколи не відмовляють, відгукуються на наші прохання, за винятком тих випадків, коли погано себе почувають. Наприклад, на наші прохання пишуть письмові спогади, інколи обсягом з цілий шкільний зошит. А це - і час, і клопіт, і, головне, треба ворушити в душі старі, болючі рани. Ми бачимо, як радіють ветерани коли ми їм телефонуємо, коли запрошують їх на зустріч, як вони готуються, хвилюються, урочисто одягаються і, часто долаючи якийсь біль тіла, все таки прагнуть зустрітися з нами і донести до дітей різного віку правду подій, правду життя. Тому і ми прагнемо бути корисними. Як приємно, коли, втомлені хворобою люди, щиро, радісно посміхаються, на наших очах зникають під сивинами глибокі зморшки у відповідь на нашу увагу і любов. Є декілька учасників та дітей Великої Вітчизняної війни, з якими нас тісно звела доля протягом останніх років пошукової роботи. Це не тільки дозволяє нам більш поглиблено вивчати історію рідного краю, але навчає нас любові та поваги до людей похилого віку, виховує бажання бути їм корисними. Життя кожного з цих людей гідне окремої розповіді. В цьому нас впевнили і їхні спогади і наше живе спілкування з ними. Наприклад, Почесному голові ради ветеранів мікрорайону Залютіно Д.М. Герасименко скоро виповниться 90 років. Скільки любові і піклування подарував Дмитро Максимович молоді за своє довге життя, особливо в ті роки, коли очолював раду ветеранів мікрорайону Залютіно. Але і зараз Дмитро Максимович, коли дозволяє стан здоров’я, охоче приймає наші запрошення, проводить «Уроки мужності», про що неодноразово писала обласна ветеранська газета «Слово ветерана».

Частий наш гість і член ради ветеранів Ленінського району, до недавнього часу, відповідальна за роботу з молоддю, Світлана Георгіївна Фоменко, яка, як і деякі інші ветерани, прагне не тільки поділитись своїми спогадами, а ще - щоразу зробити нам подарунок і передати до шкільного музею якісь документи, диски або літературу про події в період Великої Вітчизняної війни. Скільки цікавих зустрічей і екскурсій було організовано штабом «Пошук» за участю Світлани Георгіївни! 2015 рік для Світлани Георгіївни ювілейний. Першого лютого ми від щирого серця привітали її з 75- річчям!

Особливо цінні для нас розповіді тих, з ким ми познайомились під час пошукової роботи. Серед них - Самойленко Марія Мусіївна, яка працювала в 9-й лікарні понад 35 років. Учасник Великої Вітчизняної війни Самойленко М.М. розповіла нам про зустрічі з професором О.І. Мєщаніновим та деякими іншими учасниками підпільної групи медпрацівників, яка діяла в період окупації 1941-1943років в нашому районі і врятувала життя понад 2000 воїнів. Завдяки її спогадам ми змогли скласти «Схему 9-ї лікарні в 50-80-ті роки» і порівняти її з сучасним станом. На жаль, навіть будинок керівника групи, професора Мєщанінова не зберігся. Ми доглядаємо за його могилою, яка знаходиться на Залютінському цвинтарі. Марія Мусіївна розповіла нам про деякі випадки своєї воєнної юності. Ми з особливою теплотою почали ставитися до цієї мудрої жінки невеличкого зросту, але дуже високою зразком свого героїчного життя. Саме тому ми охоче відвідали і привітали її нещодавно в 89-й День народження.

Частим гостем наших зустрічей, доки дозволяв стан здоров’я, була і учасник Великої Вітчизняної війни, орденоносна жінка, Віра Яківна Кулик-Стародуб, яка, доки дозволяв стан здоров’я, охоче приймала запрошення нашого штабу «Пошук». Народилась Віра Яківна 28 січня 1930 року в селі Котельва Полтавської області, пережила голодомор, в роки війни була «зв’язковою», бо командир партизанського загону Іван Федорович Забашта саме через неї розповідав всім про справжні новини з фронту та дізнавався про стан у Котельві. Віра раділа, що може бути корисною, хоча це було небезпечним, бо в селі з’явився зрадник, якого звали Яків Прус. В родині Віри Яківни загинуло сім чоловік, а батько повернувся – інвалідом. В 1943 році прийшло визволення! Разом з усіма і Віра Яківна працювала в полі, як тоді казали «за трудодні», щоб наблизити Перемогу! А коли після війни приїхав до Котельви їх славетний земляк генерал-майор Сидір Артемович Ковпак – двічі Герой Радянського Союзу, знаменитий командир партизанського об’єднання на Сумщині, саме Вірі Стародуб, кращий учениці школи, було доручено вручити йому квіти. В 1946 році Віра стала студенткою Охтирського педагогічного училища. Це був не урожайний, голодний рік. Хліб видавали по «карточкам»… Вражені спогадами Віри Яківни, ми запровадили один із звичаїв нашого «Пошуку» - завжди гостей зустрічати «хлібом-сіллю». За свою самовіддану, за покликом душі, працю вона нагороджена значком «Відмінник народної освіти», орденом «Трудового Красного Знамени», має посвідчення «Учасника війни» і багато медалей. Вже декілька років Віра Яківна Кулик за станом здоров’я не може відвідувати наші свята. Тепер ми відвідуємо Віру Яківну вдома, намагаємось бути корисними, надати посильну допомогу. 28 січня ми з вдячністю та любов’ю привітали її з 85-річчям.

В місті Харкові, на Залютіно, в будинку по вул.Золочівській №14, вже майже 40 років мешкають ще одні герої нашої розповіді – «Діти війни», ветерани праці, родина Перепелиць. Воєнне дитинство Володимира Олександровича пройшло на окупованій території в селі Нова Рябина Охтирського району Сумщини, де він і народився 22.10.1937 року. «Батька з перших днів забрали в армію. Мені було на той час 3,5 роки, брату – рік і 2 місяці. Ще був дідусь, бабуся і мама, якій було 29 років. Дідусь, з перших днів почав будувати землянку, яка згодом дуже допомагала під час бомбування не тільки дітям і дорослим, а навіть солдатам. Восени в село вступили німці і почалась окупація. В нашій хаті розташували пекарню, а нас перемістили в маленьку кімнатку. Пізніше в село вступили мад’яри. Мені вони запам’ятались, як сурові і жорстокі люди. Взимку 1942 року в селі з’явилась італійська армія, яку майже нічим не забезпечували, і солдати займались крадіжкою, забираючи у людей останнє! Наш будинок знаходився біля траси Білгород-Суми. Влітку 1942 року із сторони Великої Писарівки по трасі проходила колона радянських військових полонених, яка розтяглась на декілька кілометрів. По бокам були озброєні гвинтівками конвоїри. Полонені були поранені, обірвані, босоніж і дуже голодні. Не зважаючи на заборону, люди стояли повздовж траси, кидали полоненим хліб, картоплю і вигукували прізвища, чи не знають вони про такого-то… Наше село було звільнене 9 серпня 1943 року. Після закінчення школи і Люботинського залізничного училища, я був направлений у вагонне депо станції Основа міста Харкова». За покликом душі Володимир Олександрович відроджував після війни до життя залізничний транспорт. Робота була важка, але потрібна Батьківщині, тому він працював і вчився, а через 53 роки закінчив трудовий шлях на посаді головного технолога підприємства. Який чудовий зразок для нас патріотизму та трудолюбства!

Перепелиця Світлана Сергіївна народилася 1 вересня, тобто в «День знань», 1937 року в місті Ямпіль Вінницької області. Символічно, що за покликом душі вона стала чудовим вчителем! Її батько, Лебець Сергій Кононович, служив ветеринарним фельдшером при військовій частині. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, сім’ю евакували за 24 години. З великими труднощами доїхали до села Яблучне Охтирського району Сумської області. «Там жили мої дідусь Конон і бабуся Ганна. Голова колгоспу організував евакуацію свого господарства, з ними поїхала і моя мама- Марія Артемівна, яка стала членом колгоспу. Їхали ми в товарному вагоні, людей було дуже багато. Потяг часто зупинявся, бо вороги робили наліт і бомбили. Приїхали аж за Волгу, село Ромашки, Паласівського району Сталінградської області. Мама познайомилась з жінкою, в якої теж було троє дітей і теж чекали на четвертого. Ми жили разом. У нас народився хлопчик Володя, а у тьоті Зої – дочка Тамара. В селі народилося 28 дітей, та всі немовлята померли, бо не вистачало вітамінів. А наші дітки вижили! Моя старша сестра Галя і тьоті Зої син Микола, посадили біля ставка картоплю і гарбузи, поливали, а з урожаю нам варили гарбузову кашу і суп. На дві наші сім’ї колгосп виділив корову Рябушку, ми доїли її через день, то одна, то друга сім’я, так що всі вижили. Це було справжнім щастям! В селі був госпіталь, ми часто з дітьми дитячого садка ходили провідувати воїнів, розказували вірші, співали пісень». Погодьтесь, - з раннього дитинства сіялись зернята волонтерства!!! В грудні 1943 року, коли було звільнено частину України, сім’я повертається в Сумську область. «Ми приїхали до Харкова на Балашовський вокзал, а поїзд на Суми їхав з Південного вокзалу. Мама наймає візника, саджає мене і брата на підводу і ми їдемо через Харків. Мені вже було більше 6 років, я пам’ятаю, який зруйнований вигляд мав Харків. Я не побачила жодного вцілілого будинку…».

Після закінчення школи і Охтирського педучилища, з 1 вересня 1956 року вона – вчитель. В 1962 році вийшла заміж за Перепелицю В.О. і переїхала до Харкова, де вчителювала. «Дитина війни», «Відмінник народної освіти України», «Ветеран праці» під час зустрічей з краєзнавцями, з учнями шкіл, Світлана Сергіївна розповідає про своє важке, але, по-своєму, щасливе дитинство, про свою дружню родину, вчить берегти хліб, бути дружніми в домашній і в шкільній родині, і любити свій край, рідну Україну, якій вона, за покликом душі, присвятила своє життя, навчаючи і виховуючи дітей. А ще вона дуже щедро, як господиня завжди зустрічає нас вдома, а також вчить нас щедрості, навіть під час зустрічей в гімназії, пригощаючи присутніх чимсь смачненьким!

Зустрічаючись з ветеранами, ми просимо їх заповнити запропоновану нами анкету, що допомагає нам ближче познайомитись з їхнім воєнним та цивільним життям, краще підготуватись до наступної зустрічі, а також використати анкети, як і всі інші зібрані матеріали та спогади, при написанні звітних робіт про пошукову роботу нашого штабу «Пошук». Наші пошуковці, юні історики-краєзнавці, щороку вдало приймають участь і в обласних, і у Всеукраїнських акціях та експедиціях.

Ми вже згадували про те, що всі герої нашої розповіді мають нагороди та почесні звання. Та нам здається, що одна з головних нагород для них це та любов і повага до них, до їхнього життя, яке, як приклад передається естафетою від покоління до покоління. Тому і ми, за покликом нашої душі, не тільки зустрічаємось самі з ветеранами Великої Вітчизняної війни та праці і прагнемо бути їм корисними, а і залучаємо до наших зустрічей, екскурсій, поїздок по місцям Бойової Слави нашого краю молодших школярів. Разом з ними доглядаємо за могилами, покладаємо квіти на Меморіалі Слави, запрошуємо відвідати ветеранів вдома та зробити для них подарунки власними руками, організовуємо для них зустрічі з ветеранами, передаючи їм естафету вдячної пам’яті, поваги та шанобливого ставлення до тих, хто своїм життям надав нам в цьому яскравий приклад. Сподіваємось, що і вони передадуть своїм молодшим братам та сестрам естафету любові та незгасаючої пам’яті, піклування та поваги до ветеранів, до всіх людей, прагнучи отримати Почесне звання –«Волонтер»!


МІЙ ПРАДІД БУВ ЗАХИСТНИКОМ БАТЬКІВЩИНИ
Старченко Жанна,

учениця 11 класу Золочівської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів № 2 Харківської області

Керівник: Нагула Олена Миколаївна, учитель історії Золочівської

Загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2
Війна внесла корективи в життя багатьох людей, які були її сучасниками. Не стала виключенням і родина мого прадіда, Зібаровськьго Петра Володимировича. Народився він 22 лютого 1902 року у місті Бєлгород в селі Мелехове у сім’ї священника Зібаровського Володимира. Окрім Петра в родині було ще 10 дітей. З 1908 року він навчався у духовній семінарії у місті Ростові-на-Дону.

Прадід Петро зазнав переслідувань, бо він був сином священника та й сам закінчив духовну семінарію. Так як радянська влада була налаштована на насадження атеїзму, то зазнавали переслідувань люди, які пов’язували життя з церквою чи хотіли це зробити. Тож Петро хоча й отримав семінарську освіту, подальше своє життя зі служінням Господу не пов’язав. В нього відбирали паспорт, а також звільняли з робіт. Переслідування припинилося лише після того, як закінчилася війна.

До війни він працював на радіозаводі, звідки його було звільнено, бо один з працюючих розповів, що він з сім’ї священника. Також доводилося йому працювати міліціонером, після чого його було призвано в армію .

Мобілізували Петра до лав Червоної Армії в 1941 році. Свій бойовий шлях він розпочав у Харкові. Тут рота, де служив прадід потрапили в оточення. Від німецької розправи його врятувала жінка, яка вчасно встигнула його переодягти в жіночий одяг та сховати.

На той час у нього з коханою дружиною Валентиною вже було троє дітей. Коли його призвали на війну, з ним також пішов і його старший син, якому вже було 14 років. Та батько не захотів, щоб його син був раненим чи вбитим під час бою, тому схитрував та відправив його додому за деякими речами. Саме за цей час рота вже вийшла за Харків й син залишився вдома за головного чоловіка в сім’ї.

Про стосунки в сім’ї свідчать листи, що збереглися з тих часів, які іноді були написані зовсім поспіхом за браком часу, але завжди з турботою і ніжністю про рідних. Про себе писав прадід небагато, бо не міг усього розповісти – листи підлягали цензурі. Також він оберігав від усіх неприємностей та хвилювань свою дружину Валентину, бо в неї були проблеми зі здоров’ям – хворе серце. Тож Петро, як міг її заспокоював, підбадьорював та надихав на життя, яке треба було берегти, передусім, заради власних дітей .

Під час війни сім’я мого прадіда жила складно, в оселі родини поселилися німці. Вони досить гарно ставилися до дітей й навіть допомагали Валентині з клопотами по господарству, мабуть пам’ятаючи, що десь на батьківщині, на них теж чекає дружина, діти. Цих німців згодом було розстріляно біля Змійова. Петрові сестри, Зінаїда й Клава, одразу ж, як тільки було оголошено про війну, пішли на фронт - працювати медсестрами. Вони допомагали пораненим під час бою. Їм вдалося врятували багато життів радянських солдат. Переживши всі ці страшні обставини того часу вони повернулися додому живими. Як відомо, одного брата разом з його родиною було підірвано в поїзді, коли вони їхали до Східної Німеччини створювати колгоспи. Його батько у 1941 році після смерті власної дружини, Надії, переїхав з Ростова-на-Дону у Харків та почав жити з родиною свого сина Петра. Його на війну не брали через його вік, він вже був старим.

Далі мій прадід Петро потрапив до Польщі де брав участь у звільненні концентраційного табору «Освенцем». Перед приходом радянських солдат до табору, нацисти намагалися ліквідувати сліди своїх злочинів, вони спалювали якомога більше утримуваних. І коли туди вже увійшли радянські солдати, вони побачили, що ще не всі тіла згоріли на той час, деякі з них ще навіть диміли. Солдати звільнили полонених людей та арештувати нацистів.

У 1943 році коли їхня рота знову визволяла Харків від німців, прадід Петро приходив до себе додому, до дружини та дітей. Не багато часу він провів у колі сім’ї, бо вже дуже швидко йому треба було знову йти на війну. У 1944 році дружина народила йому четверту дитину.

Також йому довелося воювати у Чехословаччині та Німеччині до 1944 року. Його було поранено під час бойових дій в Німеччині, де він у госпіталі провів деякий час. У листах про це він майже не писав, бо не хотів хвилювати родину. З розповідей близьких людей та його дітей відомо, що він жив заради своєї родини, завжди думав про них, та з нетерпінням чекав на листа від коханої дружини Валентини й своїх діток, які також намагалися йому писали листи на фронт, бо дуже сумували за батьком.

З фронту він повернувся у 1945 році зі своїм братом Дмитром. Після всього того, що йому довелося пережити він неохоче розповідав про ті страшні роки, та що з ним траплялося. Згодом дід пішов працювати викладачем до ПЗУ.

Загинув на заводі імені Шевченка 15 грудня 1955 року, його задавив автомобіль, який не втримався при обкатуванні. В родині про нього завжди згадують, як про любиму всіма людину й турботливого батька.


Війна у спогадах очевидців

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал