Департамент науки І освіти харківської обласної державної адміністрації



Сторінка10/39
Дата конвертації17.12.2016
Розмір7.77 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   39

УТРАЧЕНА ЮНІСТЬ

(Доля Ніни Денисівни Ряхової)
Савченко Талех ,

вихованець гуртка «Основи учнівського самоврядування»

Балаклійського ЦДЮТ Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник : Ковалівська Віта Вікторівна, керівник гуртка

«Основи учнівського самоврядування»
Доля Ніни Денисівни Ряхової (дівоче прізвище - Нарожна), як і долі усіх її ровесників, була обпалена війною. Вона народилася 10 травня 1924 року у селищі Савинці (нині смт. Савинці Балаклійського району). У 1941 році закінчила 10-й клас та мріяла стати вчителем. Та несудилося.... Що ж довелося пережити цій жінці?

У 1941 році 17-річною дівчиною, таємно від батьків, пішла до військкомату проситися на фронт, та її не брали, бо не доросла до призовного віку. Маючи невгамовний характер добилася свого, після закінчення курсів радіотелеграфістів була направлена у 467-й окремий полк авіаобслуговування, який був розташований поблизу рідних Савинець. Удома залишався хворий батько та брат, мама загинула під час фашистського артнальту. Зі своєї частини Ніна Денисівна відпросилася на декілька днів провідати хворого батька та брата. На той час у селі панували німці, Ніна потрапляє у полон, разом з іншими полоненими була привезена на біржу праці «Арбайтзамт» до Польщі в м. Катовиці.

За 15 марок її викупила Магда Мегре – німкеня. Не можна сказати, що життя було нестерпним, але одна думка про те що ти раб не давала Ніні спокою і вона разом зі своїми побратимами здійснили втечу, та не судилося і знову Катовицька тюрма.

11 грудня 1942 року вона була відправлена в табір смерті Освенцім - Беркінал, де вона повинна була забути своє прізвище, а знати номер 26703. Муки та страждання, які випали на долю в’язнів переносити було неможливо, про них страшно розповідати та описувати.

В таборі була організована підпільна організація. Підпільники складали вірші, пісні, які закликали жити не падати духом і вірити в нашу перемогу.

Выше головы, русские девушки!

Выше головы, будьте смелей!

Еще два – три большие напора,

Прилетит дорогой соловей.
И откроет нам двери за браму,

Снимет платье в полоску с плечей,

И залечит сердечные раны,

Вытрет слезы с печальных очей.

Выше головы, русские девушки!

Будьте русскими всюду, везде,

Уж терпеть нам осталось недолго,

Скоро будем на русской земле.

( Вірш складений в’язнями табору «Гімн полонених»)

Ніна Денисівна також написала вірш про страждання в’язнів, про любов до своєї Батьківщини, до рідної природи, який тайком обійшов всі блоки.

Утрачена юність

Сама родом з Харківщини, там, де Дінець в’ється,

А село, де я родилась, Савинцями зветься.

А весною, як там гарно - Дінець луки залива,

І лісочки, і гайочки, соловейко в них співа.

Ця краса природи, всіх вона чарує,

І любов і ніжність, всім вона дарує.

Та любов і юність, кати відібрали,

І в наручниках закутих в тюрми скрізь кидали.

Що робити по цих тюрмах – важко розказати,

Чути стогін, крик жахливий, всім не передати.

Під’їджає «чорний ворон», до дверей тюремних.

Погружають, як скотину, в камерах у темних.

Та й привозять в табір смерті, Освенцімом зветься,

Крематорії палають, людська кров скрізь ллється.

Щоб знищити всіх фашистів, треба взятись всьому люду,

Щоб зітерти їх на попіл, й навіки знищити повсюди.

Як же хочеться діждатись, щоб мрії здійснились,

Щоб знищити всіх фашистів, з тюрмів всіх звільнили.

Розповісти всьому люду, що кати робили,

Як знущались, катували, газами душили,

В крематоріях безвинних діточок палили.

Отаке то ми страждання терпим у юнацтві,

Духом стали ще сильніші, хоч здоров’ям слабші.

(Табір Освенцім, 1942 рік)
25 жовтня 1944 року разом з групою в’язнів Ніна Денисівна була перевезена до Флоссенбурзського табору.

Найстрашніша сторінка життя цієї жінки – роки проведені в полоні, щоденні муки, яких довелося зазнати самій та бачити те жахіття яке коїлося навколо. Мало кому вдалося вижити. Але вона маючи сильний, надійний, хоробрий, бунтівний характер, а найголовніше оптимізм, віру у свободу – вижила, вистояла та перемогла всі негоди, які випали їй на долю. Вона ж залишилась жива. Вона повернулася додому…

Позаду залишилися ті страшні випробування, а життя продовжувалося. Ніна Денисівна була дуже цікавою жінкою, брала активну участь у громадській роботі, у військово-патріотичному вихованні молоді, зустрічалася з учнями шкіл як нашого району, так і сусіднього Ізюмського. У особистому житті була щаслива: її оточували люблячий чоловік, син та донька, онуки та правнуки.

Ця мужня жінка пішла з життя на 73 році, залишивши свою «спадщину» (спогади про своє життя) онукам та правнукам.


Подвиг є подвиг. Із спогадів учасника героїчної втечі із острова Узедом Ємця Михайла Олексійовича.
Синепол Ілля,

учень 8-В класу, член етнологічного гуртка «Ми Слобожани»

Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 168

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Мотузка С.М., вчитель історії,

керівник шкільного етнографічного музею


Пам’ять знову й знову повертає нас до тих незабутніх днів.

Ознайомлюючись зі сторінками історії Великої Вітчизняної війни, не можна обминути тих, хто зазнав гіркоти нацистського полону.

А з вуст сивого ветерана ллється розповідь про острів Узедом, про відважного радянського льотчика Михайла Девятаєва, про Володю Соколова, Івана Кривоногова, Івана Папулу та інших в'язнів острова. Скільки мук довелося витримати полоненим! Суворий був режим на острові смерті: по 16 годин на добу працювали полонені.

Михайло Олексійович Ємець до полону був комісаром партизанського загону у з’єднанні С. Ковпака, був поранений, потрапив на острів Узедом, де була розташована секретна база ракетних установ та великий аеродром. Живим ніхто з полонених не повинен був залишитись, але прагнення до свободи – більше за страх.

Ось як згадує про табірний режим Михайло Олексійович Ємець: «Наступила холодна страшна зима. Ще чорнішими стали ліс і море, ще тяжче стало жити ходячим кістякам – в’язням. Тепла немає в тілі, його не дають ні одяг, ні їжа, не гріє барак і постіль, і залишилося тільки дрижати, тулитися в затишку, кутатися в паперові мішки, які підкладали під «мантель», мотати на себе все, що можна. Гріли лише дерев’яні довбанки, які ніколи не намокали і глибоко ховали ноги від негоди. В’язні дякували винахідникові цього взуття, який мимоволі вигадав для них порятунок від морозу, від простуди. Холод особливо дошкуляв вранці, коли до пояса роздягнений вибігаєш на подвір’я, щоб проробити кілька вправ фізичної зарядки. Це було знущання, зловтішна насмішка над нікчемними людьми, адже більшість із тих, хто мусив по команді присідати, не мали сили самостійно піднятися, а хто падав, того били ногами, палицями. Після зарядки – теж бігом до труби, пробитої в декількох місцях, що служила умивальником, підставляти своє худе, посиніле тіло під гострі цівки крижаної води. А тим часом у кімнатах повідчиняно навстіж усі вікна, в бараці гуляє дикий протяг.Та жевріла в серцях патріотів надія на скоре визволення.»

Йшов 1944 рік. Дихнуло свободою і випростовуються, як птахи проти вітру, радянські полонені. Оживають, ідуть за тим, хто сміливо бореться вивезти їх з неволі. Нічого їм не страшно. Поки теплиться життя в грудях – рвуться на схід, на Батьківщину. Серед полонених визріла думка втекти із острова на ворожому літаку. Сміливці гуртуються навколо Девятаєва – військового пілота, який керував підготовкою, що була довга і напружена. В лютому 1945 року команда В. Соколова в складі десяти чоловік розчищала майданчик від снігу. Німецький літак «Хейнкель – 111» – поруч.

Люди запалилися ідеєю втечі, надіються на крила літака. І почалася довга і напружена підготовка до втечі з острова на ворожому літаку». Тікати , сьогодні ж тікати ...

Не можна без хвилювання і водночас без захоплення дивитися на цю посивілу людину, слухати його розповідь: «Ми підкрадаємось до капоніра «хейкнеля», підповзаємо і раптом чуємо там, за валом, голоси. Падаємо обличчям у сніг. Стежимо за механіками. Нарешті ті пішли вїдальню. Чекали якусь хвилину. Кинулись до літака. Соколов обхопив Девятаєва, вхопився за крило. Нарешті Девятаєв у літаку. «Знімай чохли!»,– почулася команда Соколову. Він швидко зірвав чохли, лопаті гвинта перед очима. «Та що це, чому літак не заводиться?» – чуємо голос Девятаєва, – «Немає акумуляторів ...» Ми з друзями швидко прикотили візок з акумуляторами. Ось коли ми дістали силу і крила. Думаємо: «Тепер покажемо хто ми і на що ми здатні!» І раптом земля побігла, попливла, полетіла перед нами. Думками, почуттями ми полинули в небо. Нелегко було злетіти з цього пекельного острова. На краю смерті стояли втікачі. Важкий літак повис у повітрі. Під його крилами і близько - близько пропливли стволи зенітних гармат, мокре обмінене каміння. Прощавай, пекельна земля невільництва! Прощавайконцтабірний острів Узедом! Свобода відкрила нам свої обрії!»

Втеча з пекла здійснена. Де приземлився літак, вони не знали. Посадили його в полі, коли не стало пального. До них бігли люди. Здалеку не могли зрозуміти, хто вони. Та ось на шапках помітили червоні зірки. Свої, рідні! Обіймалися, цілувалися.

Звідки вони ці люди, одягнені у смугастий арештантський одяг? А вони стояли біля німецького літака і витирали свої скупі чоловічі сльози, болючі і важкі, але сльози радості, бо побачили свою землю,почули рідну мову.

Та війна ще не скінчилася, продовжувалась вона і для друзів-втікачів. З частинами радянської армії вони вирушили на фронт і гідно завершили війну.

Подвиг є подвиг. Але цей – незвичайний.

Шана і нагороди розшукали всіх учасників героїчної втечі. У М.П. Девятаєвазасяяла на грудях Золота Зірка Героя Радянського Союзу, М.О. Ємець нагороджений Орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня.

У жовтні 1957 рокубуло знято передачу «Люди несгибаемой воли» – про подвиг Героя Радянського Союзу М.П. Девятаева. У підготовці та трансляції передачі брав участь і М.О Ємець. Про себе говорити не любив, більше згадував фронтових друзів, важкі роки війни.

Після війни багато працював. Про роботу говорив з гордістю та захопленням, був справжнім хазяїном на своєму місці, виховав шістьох дітей, справжніх громадян України.

Звідки вони ці десятеро, одягнені у смугастий арештантський одяг? А вони стояли біля німецького літака і витирали свої чоловічі сльози, болючі і важкі. Та війна ще не скінчилася. З частинами армії вони вирушили на фронт. Подвиг є подвиг. Але цей - незвичайний. І брав участь у ньому наш земляк...

Із досліджених сторінок партизанської підпільної боротьби, вражають подвиги наших земляків Ємця М.О. та Опришка К.Т. . Але є ще люди , які виявилися жертвами цієї страшної війни. Це молоді хлопці та дівчата, що були вивезені примусово до фашистської Німеччини. Сьогодні цих людей називають „остарбайтерами" . Заговорили про них зовсім недавно, коли почали виплачувати компенсації.

Цікава розповідь про перебування на чужині та вступ до лав Червоної Армії від Коваль (Воловик) Варвари Андріївни:

„ 7 червня 1942 року нас забрали в Німеччину. Привезли в місто Розенберг , там хазяї вибирали собі робітників. З Бірок нас було сімнадцять дівчат . Всіх забрав нас лісник на роботу. Працювали в лісі: пиляли дерево. їсти давали один раз на добу о 7 годині вечора. їли варену брукву, коли моркву чи капусту з червами. Ходили босі, зимою в дерев'яних черевиках ( по снігу і морозу!) .

На початку лютого 1945 року хазяїн евакуювався й забрав нас з собою. Дев'ять діб їхали, не зупиняючись і не спавши. їли лише сніг, бо нічого іншого більше не було. На дев'яту добу полонені італійці о 4 годині дня дали по склянці молока. Ось переїхали річку , за річкою було село. В одному будинку ми залишилися ночувати. Наші тіла були пухлі від голоду. Настав ранок. На вулиці велика заметіль. Почали їхати, але ми ,17 дівчат, йшли за возами босими. Потім зійшли з дороги і стояли доти , доки вози не від'їхали. Через деякий час повернулися в той будинок, де ночували. На вікні ми побачили дві скоринки хліба, що хтось недоїв. Розділивши на маленькі кусочки, з'їли. Голодні і в холодній хаті ми сиділи тут дві доби , навіть нічим було підтопити. Раптом в селі з'являються фашисти. Німецькі солдати зайшли до нас, почали розпитувати, хто такі. Ми розповіли. Кожен солдат дав нам по хлібині. Але німці доповіли про зустріч своєму офіцерові. В сім годин ранку офіцер зайшов до нас і сказав: „ Коли прийду о 9грів, їжа була така, аби тільки з голоду не померти. В'язні , щоб зовсім не замерзнути намотували на себе навіть папір. Трішки легше було ногам, які взували в дерев'яні довбанки, вони ніколи не намокали і глибоко ховали ноги від негоди. Вранці, не зважаючи на мороз, потрібно було роздягненим до пояса в'язням вибігати на подвір'я, щоб робити фізичну зарядку. Це було знущання над полоненими, адже багато хто не мав сили навіть самостійно піднятися. Після зарядки бігли до труби , щоб умитися крижаною водою.

Але не зважаючи ні на що в серцях патріотів жевріла надія на визволення.

Йшов 1944 рік. Серед полонених визріла думка втекти із острова на ворожому літаку. Сміливці гуртуються навколо Дев'ятаєва - військового пілота, який керував підготовкою, що була довга і напружена. В лютому 1945 року команда В. Соколова в складі десяти чоловік розчищала майданчик від снігу. Німецький літак „Хейнкель - 111"- поруч. Тікати , сьогодні ж тікати ...

Ось збереглися спогади про цю подію безпосереднього учасника подвигу, нині покійного, Ємця М. О.:

„ Ми підповзаємо до літака „ Хейнкель - 111" і раптом чуємо там, за валом, голоси, падаємо обличчями у сніг, стежимо за механіками. Нарешті пішли в їдальню. Чекали якусь хвилину. Потім кинулись до літака. Соколов обхопив Дев'ятаєва, схопився за крило. Нарешті Д'евятаєв у літаку. Соколову була дана команда знімати чохли. Він швидко зірвав їх , але літак чомусь не заводився. Вияснили, що немає акумуляторів. Ми з друзями швидко прикотили візок з акумуляторами. Думаємо: тепер покажемо ,хто ми, на що здатні ! І раптом земля побігла , попливла , полетіла - піднялися. Нелегко було злетіти з цього пекельного острова. "

На краю смерті стояли втікачі. Тяжкий літак повис у повітрі. Під його крилами пропливли зенітні гармати, обліплене снігом каміння. Прощай, пекельна земле -невільнице! Прощай, концтабір острова Узедом !

Втеча з пекла здійснена . Де приземлився літак , вони не знали. Посадили його в полі, коли не стало пального. До них бігли люди. Здалеку не могли зрозуміти, хто вони. Та ось на шапках помітили червоні зірки. Свої, рідні! Обіймалися, цілувалися.


«Третя рото, шикуйсь! І відсутніх сьогодні - пробач»
Сідаш Владислав,

учень 10 класу, член ради музею Гороховатської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів Борівської районної ради Харківської області

Керівник: Небувайло Тетяна Андріївна,

вчитель іноземної мови, керівник історико-краєзнавчого музею
Близько 350 чоловік було призвано на фронт із сіл Гороховатської сільради. Додому повернулися не всі, приблизно 250 чоловік загинуло. На обліку в сільраді перебувало учасників бойових дій : у 1978- 64 чоловіки, у 1993- 51 чоловік , до 2009- 27 чоловік.

1. Рябуха Федір Лаврентійович

2. Швиголь Михайло Трохимович

3. Сідаш Сидір Максимович

4. Федорченко Микола Антонович

5. Нужний Іван Іванович

6. Шевченко Дмитро Тихонович

7. Ковальов Іван Дмитрович

8. Гомон Феофан Констянтинович

9. Швиголь Петро Трохимович

10. Верещак Федір Володимирович

11. Янковий Василь Федорович

12. Волков Микита Степанович

13. Щербак Павло Порфирович

14. Глухачова Райса Омелянівна

15. Сербін Леонід Констянтинович

16. Ярмак Федір Миколайович

17. Чорнятін Павло Федосійович

18. Копитоненко Матрона Свиридівна

19. Глухачов Олександр Григорович 20.Стрілець Олександр Іванов

21 .Швидич Іван Олександрович 22.Белік Микола Петрович 23.Новікова Лідія Йосипівна 24.Твердун Дмитро Феоктистович 25.Мироненко Микола Олександрович 26.Тверденко Анастасія Арсентіївна 27.Тиницька Марія Іванівна У 2010-були на обліку 10 чоловік

1. Чернятін Павло Федосійович

2. Ярмак Федір Миколайович

3. Твердун Дмитро Феоктистович

4. Стрілець Олександр Іванович

5. Тиницька Марія Іванівна

6. Швидич Іван Олександрович

7. Гомон Микола Степанович

8. Янковий Василь Степанович

9. Літвінова Катерина Олександрівна Ю.Гвозденко Анастасія Оксентіївна



У 2013- 6 чоловік

1. Іван Олександрович Швидич

2. Дмитро Феоктисович Твердун

3. Федір Миколайович Ярмак

4. Катерина Олександровна Літвінова

5. Анастасія Оксентіївна Гвозденко

6. Сидір Максимович Сідаш

У лютому 2015- 3 ветерани

1. Гвозденко Анастасія Окситіївна

2. Швидич Іван Олександрович

3. Ярмак Федор Михайлович

Учасник бойових дій села Радьківка Швидич Іван Олександрович 1927 року народження. Коли Іван Олександрович досягнув повноліття, в 1944 році пішов до армії, де спочатку потрапив до учбового полку, в якому три місяці опановував тонкощі операцій радиста, а звідти -- на південно-західний фронт. На щастя, доля уберегла його від поранень і найщасливіший день для радянського народу - він зустрів уже в Німеччині. Військові заслуги нашого земляка командування відзначило орденами та медалями Великої Вітчизняної війни. Після закінчення війни Іван Олександрович прослужив 5 років, після чого демобілізувався й повернувся додому. Закінчив курси трактористів та працював комбайнером у колгоспі.

Гвозденко Анастасія Оксентіївна народилася у 1926 року в селі Гороховатка Борівського району Харківської області у великій родині, де виховувалося вісім дітей. Після закінчення 6 класів Гороховатської середньої школи пішла працювати в колгосп. Війна для Анастасії розпочалася в 1943-му, саме тоді вона пішла добровольцем записуватися до військкомату. Після 6-місячних курсів у медсанбаті крокувала із фронта на фронт, як санінструктор 161 полку 45-ї Гвардійської Червонознаменної дивізії, дійшла з полком до Ленінграда. Потім визволяла Карелію та воювала в Заполяр ї. Перемогу зустріла в місті Мурманськ і звідти була демобілізована.

Після закінчення війни поїхала в с. Ханжонковка Донецької області та до пенсії працювала та у техпостачанні. Пішовши на пенсію, повернулася до рідного села Гороховатка. За свій бойовий шлях Анастасія Оксентіївна отримала багато нагород, ціну яких не можна передати.

Федора Миколайовича Ярмака на фронт призвали в серпні 1943 року де він і воював рядовим у стрілковому 364 полку, 213 дивізії, 2-го Українського фронту. Під час визволення Харкова його було поранено.

В запасному полку, який базувався м. Словя нськ, дізнався про Перемогу, потім служив на Далекому Сході і демобілізувався в 1950 році. В післявоєнний час працював різноробочим в колгоспі. З 1986 року - на пенсії.

Незабаром славна дата — 70- ти річчя Великої Перемоги. На жаль, число славних визволителів з кожним роком стає все менше. Ми повинні пам' ятати про подвиг наших односельчан.
МОЯ БАБУСЯ – ОСТАРБАЙТЕР
Скачко Євген,

учень 6 класу Золочівської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів № 2 Харківської міської ради Харківської області

Керівник:Нагула Олена Миколаївна, учитель історії Золочівської

Загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 2
Дана робота – спробаавтора довідатися більше про його родину.Крамаренко Клавдія Феодосіївна - остарбайтер, її життя в де що схоже на перепитії, як довелося відчути багатьом людям тої пори.

Автор роботи відтворює власні враження, які виникли після спілкування з Крамаренко К. Ф., їїрозповідей про воєнні роки, опитування його матері, аналізу документів. Цінність даної роботи полягає в спробі автора узагальнити матеріал із історії сім’ї, згадати рідних, нагадати сучасникам про необхідність ставитись з повагою до людей, життя яких обпалене війною,допомагати їм.

Іноді, вивчаючи історію, я задумуюсь над питанням: «Якби можна було обирати час, коли хочеш жити, який би період історії України обрали б мої батьки, родичі, на якому б періоді зупинив свій вибір я сам». Нелегко дати відповідь на це питання, бо доля нашої держави завжди була складною, не безхмарною, в різні часи були якісь труднощі. Неоднозначним, насиченим трагедіями, втратами та перемогами виявилося ХХ століття. Таке ж важке, як і самі обставини, склалось життя у моєї прабабусі, Крамаренко Клавдії Феодосіївни. Народилась вона в неспокійний 1920 рік в с. ДуванкаЗолочівського району.В сім’ї, окрім неї та батьків було ще дві сестри.

Бабуся закінчила чотири класи початкової школи і залишилася працювати в колгоспі з тринадцяти років, сестри поїхали навчатися в м. Харків. Сім’я тяжко пережила голодомор 1932 - 1933 років. Батько на той час працював у колгоспі – був його головою,мати ходила на заробітки по людях. «Під час голоду, - згадувала прабабуся, їли все, аби тільки вижити: з трави, з кори дерев смажили млинці, пекли пиріжки. Голодували не тільки люди, худобу в колгоспі теж нічим стало годувати, бо сіно та інший корм, заготований на зиму, худоба вже з’їла. Тож і роздали корів по селянських господарствах, у яких була змога прогодувати їх, на тимчасове утримання. Так і вижила родина, дякуючи корові - годувальниці, яка хоч і потроху, але все ж підтримувала сім’ю молоком. Згодом, після того як корова отелилася, її повернули в колгосп ».

Ще жахливішими були роки війни. Велика Вітчизняна війна – трагедія, яка не оминула жодну українську родину, ввійшла до кожної оселі, принісши людям велику біду, розставання з близькими, гіркоту втрат, голод. Зачепило це лихо й нашу родину. Перед війною родина переїхала до Золочева. Батьки моєї бабусі залишились працювати в тилу. Незабаром згоріла хата від снаряда, який в неї влучив. Тож довелось ще й бідкатися, відбудовуючи помешкання. Доля їх дітей склалась по-різному. Одна з сестер бабусі була на фронті медичною сестрою. Спочатку вона допомагала пораненим в польовому, а потім у стаціонарному госпіталі. Дві інші сестри стали остарбайтерами. Про значення цього слова я довідався, коли розпитував у батьків про бабусю.

Я дізнався, що Клавдію Феодосіївну та її старшу сестру примусово вивезли до Німеччини. Сталося це 28 липня 1942 року. Потрапила Клавдія в місто Маріенвердер. Де саме перебувала бабусина сестра мені, нажаль, не відомо. Бабуся Клава спочатку працювала на будівництві залізної дороги, потім, як свідчить архівна довідка, у господарстві одного з німців на сільськогосподарських роботах. У господаря, окрім прабабусі, працювали ще троє чоловіків. Сім’я, де перебувала Клавдія Феодосіївна, складалася з господині, її сина, невістки і двох маленьких діток - хлопчиків, Гельмута й Отто. Іноді дітей доглядала бабуся. Згадуючи Батьківщину, вона вчила їх української мови. Основною задачею прабабці був догляд за коровами та праця на полі. Ставились до бабусі, можна сказати по – людські. ЇЇ не били, не ображали, годували. Звичайно ж доводилось працювати не покладаючи рук, але це було для Клавдії звичною справою. Важко було тут, на чужині більш не від тяжкої роботи, а від розлуки з близькими людьми: батьком, матір’ю, сестрами. Невідомо, як там, десь далеко-далеко на Україні, чи живі, чи здорові дорогі серцю люди, родичі, знайомі, якою єБатьківщина, рідне село. Так, у нелегкій праці та з неспокоєм в душі і проходили день за днем в чужій країні.

Згодом хазяїна призвали в армію та відправили на фронт. Німецька сім’я тим часом відправилась в евакуацію вглиб країни, захопивши з собою і робітників зі сходу. Коли радянські війська почали наступ, сестри змогли втекти. Але доля знову склалась у них по-різному. Сестра Віра після звільнення майже відразу відправилась додому. Клавдія Феодосіївна потрапила в групу, яка займалась тим, що збирала трофеї на звільненій від нацистів землі. Саме під час таких робіт бабуся отримала тяжке поранення в ногу. Так трапилось, що зірвалась залишена німцями міна. Тож хоча й звільнилась бабуся 2 березня 1945 року, додому вона потрапила аж 7 жовтня цього ж року, бо тривалий час довелось провести їй у військовому госпіталі, де проходила лікування після пошкодження. Ще довго вона нічого не розповідала про своє минуле, бо під час повернення додому всі проходили перевірку службою безпеки України, чи бува не пішла людина добровільно на співпрацю з окупантами, чи не є зрадником Вітчизни. Кожне необережне слово мого бути використане потім для обвинувачення. Тим паче, що на очах у бабусі декого таки засудили до відправку в концентраційні радянські табори. Іноді вироки були не справедливі, й не завжди відповіли істині. Тож бабуся раділа поверненню, хоча її здоров’я й було вже доволі послаблене.

Нажаль, особисте життя у Клавдії Феодосіївни так і не склалося. Жила вона разом із батьками та дочкою. Працювала у радгоспі «Золочівський». За високі показники в роботі та активну участь в суспільному та громадському житті колективу та зразкову поведінку в побуті Клавдії Феодосіївні присвоєно звання «Ударник комуністичної праці». В 1999 році нагороджена медаллю «Захиснику Вітчизни».Прабабця завжди радо вітала своїхрідних:дочку, онучку й правнука.

Померла бабуся 2007 року залишивши по собі добру пам’ять.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   39


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал