Д. Ушинський На превеликий жаль, це «золоте правило»



Скачати 132.8 Kb.
Дата конвертації27.01.2017
Розмір132.8 Kb.
М. Г Стельмахович
Українська родина етнопедагогіка

Якщо педагогіка хоче виховати людину у всіх її відношеннях, то вона повинна перше пізнати її також в усіх відношеннях.

К. Д. Ушинський

На превеликий жаль, це «золоте правило» виховання ще кілька десятиліть тому було проігнороване, що зробило офіційну педагогіку «бездітною», а разом з тим безликою, абстрактною, заформалізованою.

Причиною цього лиха, окрім інших, були також різні деформалізовані процеси в суспільстві, породжені репресіями і свавіллям тоталітарного режиму, культами й застоєм, насадженням національного нігілізму, сталінського, брежнєвсько-сусловської лжепедагогік.

Вихід з даної ситуації бачимо у поверненні до прогресивних народних навчально-виховних традицій, в інтенсивному використанні і дальшому розвитку етнопедагогіки, загальнолюдської педагогічної культури, в тому числі і дитинознавства.

Якщо сказати коротко, то термін «народне дитинознавство», можна трактувати, як суму психолого-педагогічних знань про дітей, набутих у процесі навчально-виховної практики трудящих. Вона концентрує у собі вироблені нашим народом погляди на дітей, емпірічні знання про умови й рушійні сили онтогенезу людських якостей на стадії дитинства.

Дитинознавство включає традиційні погляди на віковий розвиток дітей і виступає як невід'ємна частка духовної культури нашого народу, як органічний компонент української родинної етнопедагогіки, в якій кожен вік людини має своє обличчя, своє призначення: дітей пестять, молодих навчають, виводять в люди, а до старих звертаються з порадою.

У процесі багатовікової практики безперервних конфліктів і спостережень український народ нагромадив величезну кількість надзвичайно цінних знань про дітей.

У народі кажуть, що ранок є найкращою порою доби, весна - року, а дитинство - життя. А ще кажуть, що людина двічі живе на світі: перший раз - у дитинстві, а другий - у спогадах про нього. Тепер багато хто з нас ставить собі за мету вчитися в народу, запозичувати його багатющі знання та досвід з метою власного духовного зростання. І народному дитинознавству належить тут першорядна роль. То ж пригорщами черпаймо з його чистої криниці золоті скарби народної виховної мудрості.

Народна педагогіка пропагує любов і гуманне ставлення до дітей. Дитину треба пестити, приділяти їй велику увагу, віддавати тепло і ласку.

Народне дитинознавство не релікт і не якийсь екзотичний музейний експонат для замилування, а могутній виховний засіб, який треба активно й постійно використовувати, бо в ньому сфокусований згусток колективного розуму народу. Тут усе продумано і зважено від великого до малого, до найменших дрібниць. Геній колективного народного

розуму створив такі педагогічні шедеври, як народна казка, дитячий фольклор, дитячі ігри, іграшки та забавлянки; дав у розпорядження батьків і педагогів, кожної людини зокрема, таке могутнє знаряддя боротьби за життя, як рідна материнська мова, різні види народного мистецтва, ремесла, родинно-побутової культури, величезної суми найрізноманітних знань.

Народну педагогіку створювали трудящі маси. Вони ж і застосовували її; користувалися нею. Національна педагогіка стала життєвою школою виховання мільонів людей.

Народ завжди високо цінить працю вихователя «не той батько, що дитя породив, а той, що виховав».

Народною педагогікою постійно підкреслюються суспільна значущість виховання, його спрямованість у майбутнє. З покоління в покоління передається народний вислів: «Якщо твої плани розраховані на рік - сій жито, якщо твої плани розраховані на 10-річчя - саджай дерева, якщо твої плани розраховані на віки - виховуй дітей». Той, хто вміє виховати порядну, чесну людину, здавна вважається найкращим майстром на землі - таку думку стверджує народна мудрість.

Моральне виховання - один з найважливіших напрямів формування справжньої людини.



Головна мета народної дидиктики полягає в тому, щоб виховати людину вдумливою, дипитливою, творчою. Вона налічує сотні дидактичних вправ та ігор для розвитку розумових здібностей. Впровадження їх у шкільну практику, особливо в молодші класи, дає дуже добрі результати.

Живі, конкретні приклади з педагогіки життя народу - її педагогіки - завжди приваблюють своєю змістовністю, свіжістю, оригінальністю, цілеспрямованістю, емоційністю. Вони завжди хвилюють і кличуть до роздумів. І чим більше будемо спиратися на них у педагогічній пропаганді, тим краще, бо народ не тільки споживач педагогічних досягнень, а й найперший їх творець і наймудріший учитель.

Термін «народна педагогіка» в науковий обіг ввів великий російський педагог Ушинський, який високо цінував народну мудрість про виховання. Згодом названий термін все частіше зустрічається в педагогічній літературі.

Народна педагогіка - результат колективного внеску багатьох поколінь у духовну культуру народу, це найгуманніші й найдемократичніші ідеали виховання.

Народна мудрість про виховання й навчання найяскравіше виражена у фольклорі, який за словами О. М. Горького, невідступно і своєрідно супроводить історію кожного народу. В ньому знаходимо чимало діамантових педагогічних розсипів, які в сукупності становлять золотий скарб педагогічної теорії і практики.

Отже, народна педагогіка є сумою знань і вмінь у справі виховання і навчання.

Цілі, завдання і засоби народної педагогіки відображені у фольклорі (казках, легендах, прислів'ях, приказках, піснях), а також іграх і танцях, прикладному мистецтві, музиці, святкових обрядах, традиціях трудового і сімейного виховання.

Народна педагогіка - це багатотомний усний підручник навчання і виховання, який зберігається в пам 'яті народу, постійно ним використовується, систематично збагачується й удосконалюється.

Народна педагогіка наймудріша тому, що вона створювалася протягом ряду століть, шліфувалась, перевірялась досвідом мільйонів людей багатьох поколінь. Її ще справедливо називають школою, яка завжди з нами, - школою сім'ї й отчого дому, материнською і батьківською казкою, першим університетом життя, через який проходить кожна людина.

Народна педагогіка стала першоосновою становлення професійної, наукової педагогіки.

Педагогіка у загальному розумінні слова - це наука про виховання, освіту й навчання підростаючого покоління.

У середині 70-х років XX століття у науковому обігу з'явився термін - етнопедагогіка, запропонований відомим чуваським педагогом Г. Волковим, - це наука про народну педагогіку.



Основна мета виховання за українською народною педагогікою вбачається в тому, щоб навчити кожного бути людиною. «Дивись - не забудь: людиною будь», - кажуть українці.

Зміст - весь процес формування особистості й підготовки її до активної участі у виробничому, суспільному й духовному житті. У дещо вужчому, але конкретнішому вираженні зміст виховання в народній педагогіці охоплює формування морального обличчя, інтелектуальний і фізичний розвиток, прищеплення працьовитості й естетичних смаків. Удосконалення виробничого досвіду людей. Розширення й поглиблення знань про природу, суспільство та й про саму людину, піднесення культури ставлять перед народною педагогікою нові завдання, вимагаючи розширення змісту виховання.

Традиція у перекладі з латинського - «передача». Педагогічне значення традицій, що вони одночасно виступають і як результат виховання зусиль народу протягом багатьох віків, і як незамінний виховний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює свою духовну культуру, свій характер і психологію в своїх дітях.

Наукове дослідження української етнопедагогіки дало змогу виявити її провідні принципи:

- гуманізм (виявляється у гуманному ставленні до дітей, у застосуванні

найдоцільніших засобів впливу на них: «Діти як квіти, полий: то

ростимуть»);

- природовідповідність (вимагає будувати процес з урахуванням особливостей природи: «Гни дерево, доки молоде; вчи дитя, поки мале»);

- зв'язок виховання з життям;

- виховання працею;

- врахування вікових і індивідуальних особливостей вихованців; єдність вимог і поваги до особистості;

поєднання педагогічного керівництва з розвитком самостійності та ініціативи виховання.

В українській етнопедагогіці використовуються три форми організації дітей:



  1. індивідуальна;

  2. групова;

  3. фронтальна (масова).

До індивідуальних форм організації виховання відносимо догляд дорослих за дитиною; до групових - виховання дітей у сім'ї, участь дітей і молоді в об'єднаннях ровесників; до фронтальних - участь молоді в праці, додержання народних традицій, свят.

Кожна з цих форм може по різному виявлятися на кожному етапі життя.

Народна педагогіка не раз наголошує на виховній силі слова («Вола в'яжуть мотузком, а людину словами»).

У формуванні суспільної свідомості провідну роль відіграють такі методи, як розповідь, бесіда, роз'яснення, інформування, порада, дискусія.

Народна педагогіка виробила розгалуджену систему різноманітних стимулюючих методів: вимога, суспільна думка, орієнтація на очікувану радість, змагання, напучення, заборона, застереження, навіювання, заохочення, покарання.

Вихователь має бути людиною вимогливо. Ігнорування вимогливості у вихованні призводить до сумних наслідків («Хто дітям потаче, той сам заплаче»). Під вимогою у народі прийнято розуміти побажання або прохання, висловлене так, що не припускає заперечення. Головний обов'язок народних вихователів - мудро застерігати людину від необаченого кроку, напучувати (давати поради, настанови).

Справжній успіх у вихованні приходить тоді, коли воно спирається на самовиховання, зливається з ним. До самовиховання залучають змалку. Форми самовдосконалення узгоджуються з віковими та індивідуальним розвитком особистості. Вони різноманітні й виражаються загалом у вигляді пристосування, наслідування, орієнтації на дорослих, ровесників, старших товаришів, друзів, народних героїв.

Одне з чільних місць в організації самовиховання народна педагогіка відводить народним святам, обрядам, символам, як засабам вираження, настрою переконань, світогляду індивида.

Винятково благородну місію щодо організації самовиховання відіграє народна символіка. У народній педагогіці символіка супроводжує усі періоди розвитку людини. Той чи інший народний символ переважно означає щось добре, світле, оптимістичне, відображає основні віхи життя людини: розмальоване яйце (писанка) - символ весняного пробудження і родючості; коровай - символ праці і достатку та інше.

У народній педагогіці здавна існує думка, що без глибокої самовідданої любові до дітей не буває і не може бути повноцінного сімейного виховання. Моральне виховання дітей - справа тонка і складна. Тут не має місця фальші, непослідовності у взаєминах між батьками і дітьми. Народна педагогіка нещадно бореться з «ножницями» у вихованні, тобто розходженнями між словами і вчинками дорослих.

Народна дидактика входить до складу народної педагогіки, відображаючи здобутки у галузі освіти і навчання, що виражаються у поглядах народу на принципи, зміст і методи навчання та втілення у народній практиці форм і методів озброєння підростаючого покоління знаннями, уміннями і навичками, розвитку їхніх пізнавальних сил і здібностей.

Провідна мета народної дидактики - сформувати справжню людину, освічену, культурну, духовно багату, доброзичливу, працьовиту, підготовлену до певного виду трудової діяльності.

Для активної життєдіяльності людина має бути озброєна певною сумою знань, умінь і навичок. І серед них у поле зору народної педагогіки потрапляє насамперед засвоєння рідної мови. Через мову дитина входить у сферу людського спілкування, усвідомлює пізнання навколишнього світу і духовний розвиток особистості.



Фольклор у народній дидактиці - це не лише засіб розвитку мовлення, а й активний поширювач знань з історії народу.

Дидактичні принципи - це основні положення, якими керується вихователь при організації навчання:

  • принцип природовідповідності (за яким навчання треба проводити з урахуванням природи дитини, зокрема її особливої піддатливості до навчання: «Гни дерево, доки молоде; вчи дитя, поки мале»);

  • народна філософія сенсулізму, яка вважає, що навколишній світ пізнається в основному через відчуття і почуття як відображення об'єктивної реальності, висунула на передній план принцип наочності («Краще раз побачити, ніж сто раз почути»);

  • свідомості і активності (справжній успіх грунтується на свідомому навчанні, бажанні вчитися);

  • доступності (вимагає, щоб нові знання були посильними для дитини, грунтувалися на її життєвому досвіді, вже здобутих знаннях);

  • спрямування народної дидактики в майбутнє, орієнтація на додержання принципу міцності навчання;

  • народна дидактика постала зі школи життя, тому провідним її орієнтиром стало життя, життєві потреби людини, реалізація принципу зв'язку навчання з життям, який передбачає передовсім життєвість змісту навчання;

  • науковість (бо дидактика постійно прагне до наукових знань);

  • виховуючого навчання. Навчання і виховання в народній дидактиці тісно переплітаються.

Методи навчання - це способи педагогічних дій, за допомогою яких досягається засвоєння знань, умінь і навичок, а також розвиток пізнавальних і творчих здібностей людини. Прийом є частиною методу, його деталлю, що виявляється в окремих операціях мислення, моментах процесу засвоєння знань, формування умінь і навичок.

Методи і прийоми умовно можна поділити на чотири групи:

    1. наочний показ - показ дітям явищ навколишньої діяльності;

    2. словесні методи навчання;

    3. практичні методи навчання;

    4. ігрова група методів.

Форма навчання є важливим компонентом народної дидактики. Найпоширеніші:

  • навчання «ланцюжком»;

  • самонавчання;

  • челядництво;

  • колективне голосне читання та інші.

Педагогічна думка України має глибокі історичні коріння, які беруть свій початок з давніх часів.

Українська етнопедагогіка остаточно склалась у процесі формування української народності на багатющій культурній спадщині давньоруської народної педагогіки.

Українську народну педагогіку за змістом і виховними цілями можна умовно поділити на п'ять органічно пов'язаних між собою складових частин:

    1. народну фамілогію (родинознавство);

    2. етнічне дитинознавство (етнографію дитинства);

    3. народне виховання;

    4. етнодидактику;

    5. педагогічну деонтологію.

Народна педагогіка особливу роль відводить батькам насамперед як вихователям.

Основою виховання є праця - найперше життєдайне джерело людської гідності, моральності та щастя. Тому прекрасною є родинна виховна традиція, за якою кожний член сім'ї, у тому числі й дитина, обов'язково трудиться, бере на себе частину загальних турбот та обов'язків.

Дітей змалку привчають до самообслуговування, до посильної праці. Чим старші діти, тим складніші й вагоміші їхні обов'язки. Навіть тоді, коли дитина почала ходити до школи й на першому плані стало її навчання, вона не усувається видів праці, зокрема побутової.

Домашні умови, побут сім'ї, її культурний рівень справляють величезний вплив на естетичну сприйнятливість дитини, на формування її смаків та уподобань. Народна педагогіка в обов'язок батьків увела прилучення дітей до прекрасного, орієнтуючи на застосування таких надійних засобів естетичного виховання дітей у сім'ї, як природа, праця, мистецтво, естетика побуту й поведінки, залучення до художньої творчості.

Народну педагогіку неможливо уявити без фізичного виховання. Одвічне прагнення людства мати фізично досконале, здорове, життєрадісне покоління, підготовлене до продуктивної праці.

Народна педагогіка є динамічною виховною системою, яка змінюється й удосконалюється разом з економічним розвитком суспільства.

Сумніву не підлягає, що саме етнопедагогіка, народні виховні засоби є тим джерелом, яке за його повного використання може зробити значний вклад у збагачення педагогічної науки, будівництво національної школи, встановлення гармонії сім'ї і школи у відношенні сучасних виховних проблем, пов'язаних з поверненням батьківській і шкільній педагогіці її істинно народної духовно-моральної основи.

За критерії оцінки науковості будь-якої теорії родинно-шкільного виховання треба брати ступінь її відповідності етнопедагогіці. Перебудова виховання дітей та підлітків у школі та сім'ї мусить проходити через застосування етнопедагогіки. Здійснити це треба не тільки в сім'ї, а й у дитячому садку, в школі, професійно навчальних закладах, а також у педагогічній пропаганді, батьківському всеобучі.

Застосування знань і засобів етнопедагогіки ставить реальний заслін бездуховності, національного нігілізму, історичному безпам'ятству, допомагає дітям і підліткам усвідомити свою роль, як спадкоємців народних цінностей і традицій національної сімейно-побутової культури

Література:



  1. «Народне дитинознавство». Київ, 1991.

  2. «Педагогіка життя». Київ, 1980.

  3. «Мудрість народної педагогіки». Київ, 1971.

  4. «Народна педагогіка». Київ «Радянська школа», 1985.

  5. «Українська народна педагогіка». Навчально-методичний посібник.

Київ, 1997.


2


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал