Цивільно-правові угоди та договори



Скачати 138.26 Kb.
Дата конвертації08.12.2016
Розмір138.26 Kb.
Цивільно-правові угоди та договори

До найпоширеніших юридичних фактів відносяться угоди. Це вольові та правомірні дії, які спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. В угоді виявляється воля її учасників. Закон допускає різні форми зовнішнього вияву волі: усно, письмово, поведінкою особи.

Угоди укладають як юридичні так і фізичні особи.

Угоди бувають односторонніми(для виникнення такої угоди достатньо волевиявлення однієї сторони); двосторонніми(для виникнення угоди необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін); багатосторонніми (для їх виникнення необхідне волевиявлення трьох і більше сторін).



До двосторонніх угод належать договори.

Договір – це угода двох або більше осіб, яка направлена на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Сторони, які укладають договір, рівні між собою, тобто ніхто з них не користується ніякими перевагами.

Договори можуть укладатися в усній або письмовій формі. Письмова форма може бути простою (наприклад, розписка, що дається за договором позики) або нотаріальною (наприклад, договір купівлі-продажу будинку).

Якщо в угоді діям однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, то така угода називається оплатною. Якщо в угоді одна сторона зобов’язана вчинити дію, а інша має право вимагати вчинення цих дій без учинення зустрічних дій, то така угода називається безоплатною (наприклад, договір дарування, безоплатного користування майном). Деякі угоди можуть бути як оплатними, так і безоплатними (наприклад, договір схову).

Розрізняють угоди реальні і консенсуальні. Реальні угоди вважаються укладеними з моменту фактичної передачі речі (наприклад, угода позики, дарування, перевезення). Консенсуальні – це угоди, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за основними умовами угоди (наприклад, купівля-продаж, найм та інші).

Договори, які щоденно укладають юридичні особи і громадяни, є досить різноманітними.

Розрізняють договори планові та регульовані. До планових відносяться ті договори, які укладаються відповідно до планового завдання. Регульовані (позапланові) укладаються вільно між суб’єктами.

Договори можуть бути односторонніми – коли одна сторона має право, а інша – обов’язок (наприклад, договір дарування); двосторонніми –коли є дві сторони і кожна з них має права та обов’язки; багатосторонніми – коли є три і більше сторони і кожна з них має певні права та обов’язки.

Крім того, цивільним законодавством України передбачені такі конкретні види договорів: договір купівлі-продажу, договір міни, дарування, поставки, майнового найму, підряду, перевезення, страхування, позики, доручення, схову, довічного утримання і т. д.

Кожний договір має свій зміст, тобто сукупність умов, які сформульовані сторонами або випливають із закону, на підставі якого укладається договір. Розрізняють істотні (необхідні), звичайні та додаткові (випадкові) умови договору.

Істотними визнаються такі умови договору, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договору даного виду. Наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними будуть такі умови, як предмет і ціна; у договорі поставки істотними умовами є строк, предмет і ціна.

Звичайні умови, як правило, в договір не включаються, оскільки вони передбачені в нормах цивільного права. До звичайних умов відносяться ті, які самі по собі передбачаються, наприклад, місце виконання договору – якщо воно не вказано, то діє норма Цивільного кодексу (місцезнаходження будови, місцезнаходження кредитора та інше).

Випадкові (додаткові) умови встановлюються за угодою сторін. Додаткові умови, якщо вони включені до договору, повинні бути виконані. Наприклад, винагорода повіреному в договорі доручення за виконання доручених йому дій не передбачається, але якщо сторони передбачать умову про винагороду, то повірений має право вимагати її виплати.

Всі угоди (договори), які укладаються, повинні бути укладені та оформлені відповідно до вимог закону. Таких вимог можна назвати декілька – це умови дійсності угод:

1) Всі особи, які заключають угоди, повинні бути правоздатними і дієздатними в повному обсязі, що дає їм право на здійснення угод. Оскільки угода є вольовим актом, спрямованим на досягнення певного результату, то й укладати її можуть лише особи, які володіють у тому чи іншому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується достатньою психічною зрілістю.

2) Всі угоди за своїм змістом повинні відповідати закону або не суперечити йому. Наприклад, при продажу частки у спільній власності сторонній особі з порушенням прав привілейованої купівлі інший учасник спільної власності може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обов’язків покупця. У даному випадку зміст угоди купівлі-продажу не відповідає закону і тому співвласник має право у межах, встановлених законом, вимагати переведення на нього прав і обов’язків покупця за укладеною угодою.

3) Форма угоди, що обирається за розсудом осіб, які його укладають, за винятком випадків, коли закон зобов’язує укласти угоду у певній формі. Так, наприклад, договір комісії укладається завжди в письмовій формі, а договір позики між громадянами на невелику суму укладається усно, але, за бажанням сторін, може укладатися в письмовій формі.

4) Волевиявлення осіб, які її укладають. Наявність угоди свідчить про те, що обидва учасники бажали її укласти і що зовнішнє вираження їх волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Це означає, що ніхто не може фізично чи психічно тиснути на особу, примушувати її укладати ту чи іншу угоду. Всі угоди, які укладаються під тиском насильства, погрози, обману або внаслідок збігу тяжких обставин, можуть бути визнані судом недійсними, якщо потерпіла сторона подасть позов до суду і буде вимагати визнання угоди недійсною у зв’язку з тим, що в ній волевиявлення не відповідає внутрішній волі даної особи.



Зобов’язання

Цивільні зобов’язання є найбільш поширеним видом цивільно-правових відносин. Особи щоденно по декілька разів вступають між собою чи з організаціями в цивільно-правові відносини, які називаються зобов’язально-правовими.



Зобов’язання – це таке правове відношення, в силу якого одна сторона – боржник – зобов’язана вчинити на користь іншої сторони – кредитора – певну дію (передати майно, виконати роботу тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Суб’єктами зобов’язання можуть бути фізичні та юридичні особи. Сторона, яка має право вимагати від другої сторони виконання якоїсь дії або утримання від неї (наприклад, передати майно, виконати роботу, сплатити гроші і т. д.) називається кредитором, а сторона, яка зобов’язана виконати вимогу кредитора, називається боржником. Наприклад, при заподіянні шкоди потерпілий має право вимагати відшкодування завданих збитків (він є кредитором), а заподіювач зобов’язаний відшкодувати нанесені ним збитки (він є боржником).

Зміст зобов’язання складають права та обов’язки сторін. Наприклад, у договорі купівлі-продажу покупець має право вимагати від продавця передати йому куплену річ. Цьому праву покупця відповідає обов’язок продавця передати покупцеві продану ним річ. Ось такі права та обов’язки сторін у зобов’язанні (договорі) і складають його зміст.

У зобов’язаннях чітко визначений склад осіб – боржник і кредитор, тобто зобов’язання передбачають переміщення майна взагалі не до всіх, а лише до чітко визначених осіб (наприклад, від заподіювача до потерпілого).

Важливою рисою зобов’язальних відносин є також конкретність їх змісту. Боржник у кожному конкретному зобов’язанні повинен вчинити чітко визначені дії чи утриматися від них (наприклад, боржник не може бути зобов’язаний до повернення боргу взагалі, а тільки з вказівкою конкретної суми).

Зобов’язально-правові відносини, як правило, встановлюються на певний, конкретно визначений строк.

Підставою виникнення зобов’язання є передбачені законом юридичні факти, з наявністю яких правові норми пов’язують виникнення прав і обов’язків сторін. Зобов’язання можуть виникати з договорів, і вони називаються договірними зобов’язаннями. Наприклад, сторони уклали договір, за яким одна сторона приймає на себе зобов’язання збудувати дім, а замовник – оплатити вартість робіт. Це зобов’язання, за яким кожна із сторін має права і несе обов’язки, що визначаються договором, який, звичайно, укладається відповідно до вимог закону.

Переважна частина зобов’язально-правових відносин – це договірні відносини, але значна частина зобов’язань встановлюється не договором, а іншими юридичними фактами. Це, зокрема, адміністративні акти, в тому числі для державних, кооперативних та інших громадських організацій (наприклад, органи управління видають розпорядження про поставку продукції), акти планування матеріально-технічного постачання, збуту, закупівлі сільгосппродукції та інші (за цими актами одна сторона має право вимагати від іншої укласти з нею договір про поставку продукції тощо).

Підставами виникнення зобов’язання є охорона і рятування суспільного майна від небезпеки, знахідка, скарб, заподіяння шкоди іншій особі, набуття чи збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав та інше.

Оскільки зобов’язальні правовідносини діють протягом певного часу, то вони можуть у період свого існування як зазнати деяких змін, так і припинити існування. Обставини, з якими пов’язано припинення зобов’язань, називаються підставами припинення зобов’язань. У Цивільному кодексі України є спеціальна глава, присвячена загальним підставам припинення зобов’язань. Крім того, існують окремі види зобов’язань, що мають свої специфічні підстави, вказівка про які міститься в розділах кодексу, що регламентують даний вид зобов’язань.

Найбільш поширеною підставою припинення зобов’язання є його виконання. Тобто зобов’язання припиняє своє існування, якщо воно виконане згідно з його змістом і оформлене належним чином.

У цивільному законодавстві вказується ще на ряд підстав припинення зобов’язань, які часто зустрічаються.

По-перше, зобов’язання припиняються при збігу в одній особі боржника і кредитора, що у відносинах між громадянами можливе при спадкуванні, коли спадкодавець і спадкоємець були зв’язані зобов’язанням і спадкоємець у порядку правонаступництва отримав від спадкодавця права і прийняв обов’язок щодо зобов’язання, став одночасно і боржником, і кредитором.

По-друге, зобов’язання припиняється угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов’язання іншим між тими ж особами.

По-третє, зобов’язання припиняється при неможливості його виконання.

Крім того, зобов’язання припиняється з урахуванням зустрічної однорідної вимоги. Також зобов’язання припиняється через смерть боржника (якщо зобов’язання не може бути виконано без особистої участі боржника) чи кредитора (якщо виконання проводиться особисто для кредитора), або ліквідацією юридичної особи. Таким чином, припиненню за цією підставою підлягає тільки те зобов’язання, яке не може бути виконане без особистої участі боржника чи кредитора (наприклад, зобов’язання автора написати твір).

У цивільному праві є таке поняття, як “забезпечення виконання зобов’язань”, під яким розуміють спеціальні правові міри майнового характеру, які встановлені законом або договором з метою забезпечення точного виконання зобов’язання. У випадку невиконання договору боржником кредитор має право домагатися виконання у примусовому порядку шляхом звернення до суду чи арбітражного суду, примушуючи боржника до виконання зобов’язання. Але примус до виконання застосовується не до кожного зобов’язання, іноді він не дає потрібного ефекту. Тому необхідні додаткові міри, які б гарантували задоволення вимог кредитора чи відшкодування збитків, що виникли внаслідок неналежного виконання зобов’язання.

Способи забезпечення виконання зобов’язань зазначені в Цивільному кодексі України:

1) неустойка;

2) застава;

3) завдаток;

4) порука;

5) гарантія.

Ці способи забезпечення виконання зобов’язань є додатковими до тих зобов’язань, на забезпечення яких вони направлені.

Виконання зобов’язань може забезпечуватись згідно з законом або договором-неустойкою, заставою і порукою. Крім того, зобов’язання між громадянами або з їх участю можуть забезпечуватися завдатком, а зобов’язання між організаціями – гарантією.

Неустойка – це визначена законом чи договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредитору у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов’язання. Різновидністю неустойки є штраф і пеня. Якщо неустойка встановлюється в договірному порядку, а не на підставі закону, то угода про неустойку повинна бути укладена в письмовій формі. Недотримання письмової форми тягне недійсність угоди про неустойку.

Застава – це таке правовідношення, в силу якого кредитор-заставодержатель має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. При цих відносинах в особі кредитора виступає заставодержатель – особа, що бере майно під заставу, а заставодавець – особа, що передає майно під заставу; ним, як правило, виступає боржник. Застава може виникати в силу договору або закону. Договір застави повинен бути укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, товари в обігу або у переробці, договір застави повинен бути нотаріально засвідчений.

Завдаток – це грошова сума, яка дається однією із сторін іншій в рахунок належних з неї за договором платежів у підтвердження укладення договору і забезпечення його виконання. Завдаток в основному застосовується в побутових договорах між громадянами та організаціями, але не має місця при відносинах між організаціями. Якщо за невиконання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, він залишається в іншої сторони. Угода про завдаток повинна бути оформленою письмово, інакше вона визнається недійсною.

За договором поруки поручитель зобов’язується перед кредитором іншої особи відповідати за невиконання нею свого зобов’язання в повному обсязі або частково. Тобто кредитор у випадку невиконання зобов’язання боржником має право пред’явити вимогу про погашення боргу як до самого боржника, так і до поручителя. Договір поруки повинен бути укладений у письмовій формі.

Гарантія як спосіб забезпечення зобов’язань застосовується лише у відносинах між організаціями. За таким договором організація-гарант зобов’язується перед організацією-кредитором погасити заборгованість організації-боржника, якщо остання цього не зробить. Гарантом може бути лише організація, вищестояща по відношенню до боржника, і її відповідальність наступає лише при відсутності коштів у боржника.



Цивільно-правова відповідальність

Цивільно-правова відповідальність – це такий вид юридичної відповідальності, яка наступає за невиконання або неналежне виконання зобов’язань (договорів) і яка передбачена в діючому цивільному законодавстві або угодою сторін, що не суперечить чинному законодавству.

Відповідальність настає лише при наявності певних умов:

а) вини;


б) протиправності дії (бездіяльності);

в) наявності майнової шкоди;

г) причинного зв’язку між протиправною дією і шкодою.

Загальним принципом цивільно-правової відповідальності є принцип вини, тобто відповідальність настає лише тоді, коли заподіювач винен у нанесенні шкоди. Вина – це психічне ставлення особи до своєї протиправної дії. Вона може бути у формі умислу або необережності. Особа, яка передбачає шкідливі наслідки своєї протиправної поведінки і бажає їх настання або ставиться до настання їх байдуже, діє умисно (вина в формі умислу). Необережність – це коли особа передбачає настання негативних наслідків, але легковажно гадає їх відвернути, тобто не бажає, щоб настали негативні наслідки. Підставою цивільно-правової відповідальності є вина як у формі умислу, так і в формі необережності.

В окремих випадках цивільним законодавством передбачена відповідальність, яка наступає без вини, коли шкода заподіяна джерелом підвищеної небезпеки і таку шкоду відшкодовує власник джерела підвищеної небезпеки.

Відносини, що виникають із факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, регулюються ст. 450 Цивільного кодексу. Джерело підвищеної небезпеки – це будь-яка діяльність, у тому числі діяльність з використання, трансформування, збереження предметів матеріального світу, яка створює високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої шкоди через неможливість безперервного і високоякісного контролю за нею людини. Дана стаття передбачає приблизний перелік організацій і громадян, діяльність яких пов’язана з підвищеною небезпекою: транспортні організації, промислові підприємства, власники автомобілів, трамваї тощо.

Для того, щоб накласти відповідальність, дія або бездіяльність, якими заподіяно шкоду, повинні бути протиправними, тобто забороненими законом. До протиправних дій відносяться невиконання або неналежне виконання договору, заподіяння шкоди особі чи її майну.

Під шкодою розуміють будь-яке зменшення або знищення будь-якого особистого чи майнового блага (тобто шкода може бути моральною і матеріальною).

Необхідною умовою виникнення цивільно-правової відповідальності є наявність певного причинного зв’язку між протиправною дією особи і тим негативним наслідком, що настає у результаті цієї протиправної дії.

У деяких випадках боржник звільняється від відповідальності за невиконання зобов’язання або заподіяння шкоди, коли мають місце непереборна сила або випадок. Непереборна сила – це такі явища природи, яким людина не могла запобігти (наприклад, землетрус). Випадок – такий збіг обставин, за яких виконання зобов’язання стало неможливим, але в цьому ніхто не винен. Непереборну силу усунути людина не може, випадок, як збіг обставин, можна усунути і тим запобігти негативним наслідкам.

Залежності від характеру порушеного правовідношення розрізняють договірну і позадоговірну відповідальність. При невиконанні обов’язку, що випливає з укладеного договору, настає договірна відповідальність. У разі порушення обов’язку, встановленого законом або підзаконним актом, виникає позадоговірна відповідальність. Для неї характерна відсутність договірних відносин між особою, на користь якої встановлено відповідальність, і тією, яка її несе, наприклад, якщо особа заподіяла шкоду іншій особі (чи її майну) або організації.

Відповідно до Цивільного кодексу України боржник, що не виконав або неналежним чином виконав зобов’язання, повинен повністю відшкодувати завдані кредиторові збитки (витрати, зроблені кредитором, втрату та пошкодження майна, а також неодержані доходи). Реалізація принципу повної цивільно-правової відповідальності дозволяє належним чином задовольнити інтереси учасників цивільного обороту, а також інтереси потерпілих, оскільки це забезпечує відновлення їх майнового стану, який мав місце до правопорушення.

Для цивільної відповідальності характерна особлива відповідальність неповнолітніх. Неповнолітній віком від 15 до 18 років відповідає за заподіяну ним шкоду на загальних підставах. У випадках, коли неповнолітній віком від 15 до 18 років не має майна або заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, шкода у відповідній частині повинна бути відшкодована його батьками (усиновителями) або піклувальниками, якщо вони не доведуть, що шкода сталася не з їх вини. Цей їх обов’язок припиняється при досягненні особою, яка заподіяла шкоду, повноліття, а також у разі, коли у неї до досягнення повноліття з’явиться майно або заробіток, достатній для відшкодування шкоди.

Якщо особи, що не досягли 15 років, заподіяли шкоду, то за них відповідають батьки (усиновителі) або піклувальники, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їх вини.



Окремі види цивільно-правових договорів

Найбільш поширеними договорами, які укладають фізичні та юридичні особи, є: договір купівлі-продажу, договір майнового найму, договір позики та договір дарування.



Договір купівлі-продажу – це угода, за якою одна сторона – продавець зобов’язується передати майно у власність іншій стороні – покупцеві, а покупець зобов’язується взяти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Цей договір є оплатним, двостороннім, консесуальним і спрямований на безповоротне відчуження майна продавцем і перехід його у власність покупця. Однак не всі учасники цивільно-правових відносин можуть набувати майно у власність. Так майно, що є державною власністю і закріплюється за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, а майно, що закріплюється за державною установою, яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління.

Відповідно до законодавства сторонами в договорі купівлі-продажу є покупець і продавець. Істотними умовами договору є умови про предмет і ціну.



Договір майнового найму – це угода, за якою одна сторона (наймодавець) зобов’язується надати інший стороні (наймачеві) майно у тимчасове користування за плату. Цей договір є двостороннім, оплатним, консенсуальним. Укладається він в усній або письмовій формі. Строк договору за загальним правилом визначається за погодженням сторін, якщо інше не передбачено законом. Сторонами договору є наймач і наймодавець, які мають певні права та обов’язки. Предметом договору майнового найму можуть бути індивідуально-визначені, неспоживчі речі, оскільки надане майно підлягає поверненню.

Договір позики – це угода, за якою одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальникові) у власність (в оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей або рівну кількість речей того ж року і такої ж якості.

Договір позики є одностороннім, реальним, оплатним або безоплатним. Відповідно до договору об’єктом позики можуть бути гроші та інші речі, визначені родовими ознаками, які передаються позикодавцем у власність позичальнику.



За договором дарування, одна сторона (дарувальник) передає безоплатно іншій стороні (обдарованому) майно у власність. Договір дарування є безоплатним, реальним, одностороннім і спрямованим на безповортне припинення права власності дарувальника і виникнення права власності у обдарованої особи. Сторонами у договорі можуть бути як громадяни, так і юридичні особи, а у окремих випадках – і держава. Предметом договору дарування може бути будь-яке майно, не вилучене з товарообігу (тобто, те, яке можна вільно купувати і продавати і яке може бути у власності особи, якій воно дарується). Договір дарування укладається у формі, визначеній загальними правилами цивільного законодавства про форму угод.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал