Цивільне право України. Договірні та недоговірні зобов'язання




Сторінка35/41
Дата конвертації29.12.2016
Розмір5.03 Kb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   41
небезпека повинна бути реальною, тобто існувати не лише в уяві особи;
3) можливість настання шкідливих наслідків має залежати саме від діяльності
особи, дії якої потрібно припинити або яка мас вчинити певні дії
Режим, установлений ст. 1163 ЦК України, поширюється як на діяльність, що вже здійснюється і наслідком якої може бути завдання шкоди, так і на діяльність, що буде здійснюватися в майбутньому (виконання робіт, надання послуг, випуск продукції, експлуатація транспортного засобу, застосування ліків тощо).
Як слушно зазначає Є. О. Харитонов, "правомірність чи неправомірність дій, якими створена загроза, значення не має". Тобто правомірність дій однієї особи, внаслідок вчинення яких виникає небезпека для прав та законних інтересів іншої особи, не виключає можливості захисту прав та інтересів останньої. Так, певні види промислової діяльності, які об'єктивно пов'язані із забруднення навколишнього середовища, можуть створювати небезпеку таким абсолютним правам людини, як життя та здоров'я;
4) небезпека повинна загрожувати законним правам та інтересам особи

Доказами такої загрози є невідповідність діяльності (чи бездіяльності) особи стандартам, нормам, правилам, критеріям, встановленим екологічним, земельним, трудовим, житловим, будівельним законодавством тощо, які визначають безпечні умови експлуатації, збереження, застосування тих чи інших об'єктів матеріального світу, форм енергії, порядку реалізації наданих законодавством прав та ін.
Глава 28. Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави
Загальна характеристика зобов'язань із набуття, збереження майна без
достатньої правової підстави.
Інститут зобов'язань з набуття та збереження майна без достатньої правової підстави виник у римському приватному праві як самостійний елемент системи квазіконтрактів.
Згодом у процесі рецепції римського приватного права за візантійським типом у
Київській Русі, а набагато пізніше і в Україні зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави як окремий правовий інститут знайшли своє відображення в кодифікованих цивільно-правових актах різних періодів, зокрема в ЦК
УРСР 1922 р. і ЦК УРСР 1963 р. (як інститут безпідставного збагачення), а також в нині чинному ЦК України 2003 р.
Зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави - це таке правовідношення, в силу якого одна сторона (набувач), яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої сторони (потерпілого) без достатньої правової підстави або на підставі, яка згодом відпала (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.
Такі зобов'язання залежно від способу безпідставного збагачення поділяються на:
1) зобов'язання з набуття майна без достатньої правової підстави, зокрема, помилкове повторне виконання зобов'язання (повторна оплата товарів, повторна поставка), виконання зобов'язання в розмірі, що перевищує дійсний (оплата роботи за договором підряду в розмірі, що перевищує визначену договором суму), тощо;
2) зобов'язання зі збереження майна без достатньої правової підстави, наприклад, виконання зобов'язання за інших осіб (оплата комунальних послуг однією особою за всіх мешканців комунальної квартири за відсутності договору між ними).
Суб'єктами зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави є набувач(боржник) та потерпілий (кредитор). Ними можуть виступати фізичні та юридичні особи, а також держава, територіальні громади, Автономна
Республіка Крим.
Набувачем є особа, яка набула або зберегла майно без достатньої правової підстави або на підставі, що згодом відпала.

Потерпілий - це особа, за рахунок якої відбулось безпідставне переміщення майнових цінностей.
Предметам зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави є безпідставно набуте майно з усіма змінами, яких воно зазнало або може зазнати, крім:
1) заробітної плати і платежів, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліментів та інших грошових сум, наданих фізичній особі як засіб для існування, якщо
їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача;
2) іншого майна, якщо це встановлено законом (ст. 1215 ЦК України).
Умовами виникнення зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави слід вважати низку юридичних фактів, що породжують цей вид недоговірних зобов'язань, а саме:
1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої
(потерпілого).Набуття майна може полягати у придбанні предметів матеріального світу, набутті речових і зобов'язальних прав (наприклад, набуття права власності на помилково поставлений товар, набуття права вимоги, прийняття послуг).
Збереження майна має місце, коли потерпілий зазнає витрат, які за нормального стану речей повинен був понести набувач, тим самим зберігаючи своє майно
(наприклад, несплата набувачем грошових коштів потерпілому за користування майном, яке він взяв в оренду; сплата потерпілим повної суми податку за земельну ділянку, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності, тощо);
2) наявність шкоди у вигляді зменшення або незбільшення майна потерпілого.
Так, зменшення майна потерпілого настає у разі помилкового повторного виконання ним зобов'язання на користь набувача (повторна поставка товарів, повторна оплата рахунків тощо). Водночас незбільшення майна потерпілого може мати місце у разі неповернення набувачем отриманого за недійсним правочином тощо;
3) відсутність правової підстави для набуття, збереження майна набувачем за рахунок потерпілого або набуття, збереження майна набувачем на підставі, яка згодом відпала.
Відсутність правової підстави передбачає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого без достатньої правової підстави, передбаченої законом або договором, адміністративним актом чи одностороннім правочином.
Іноді правова підстава, за якою придбане майно, згодом відпадає. Це може мати місце, зокрема, у разі одержання майна на підставі правочину, який згодом був визнаний судом недійсним, або у зв'язку із набранням чинності нової правової норми, якій надається зворотна сила, тощо;

4) причинний зв'язок між збільшенням або збереженням майна набувачем та, відповідно, зменшенням чи незбільшенням майна потерпілого. При цьому зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виникають незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпшого, інших осіб чи наслідком події (ч. 2 ст. 1212 ЦК
України).
Права та обов'язки суб'єктів зобов'язань з набуття, збереження майна без
достатньої правової підстави.
Враховуючи взаємність зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, наведемо перелік прав та обов'язків однієї сторони - набувача, правам та обов'язкам якого у такому зобов'язанні будуть відповідати аналогічні обов'язки та права іншої сторони - потерпілого.
Набувач зобов'язаний:
1) повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі, а у разі неможливості цього - відшкодувати вартість такого майна, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна (ст. 1213 ЦК України);
2) відшкодувати потерпілому всі доходи, які він одержав або міг одержати від безпідставно набутого майна з часу, коли він дізнався або міг дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу набувач несе відповідальність за допущене ним погіршення майна (ч. 1 ст. 1214 ЦК України);
3) сплатити потерпілому проценти у разі безпідставного одержання чи збереження грошей за користування ними (ст. 536, ч. 2 ст. 1214 ЦК України).
Набувач має право вимагати відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно від часу, коли він зобов'язаний повернути доходи (ч. 1 ст. 1214 ЦК України).
Правові норми, що регулюють зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, відповідно до ч. 3 ст. 1212 ЦК України можуть застосовуватися й до інших, подібних за змістом, правовідносин, зокрема до: %
1) повернення виконаного за недійсним правочином. У силу підстав, передбачених законом (порушення форми, відсутність необхідного обсягу правосуб'єктності тощо) правочин може бути визнаний недійсним, що тягне за собою відпадіння тієї правової підстави, на якій сторони набули майно. У такому разі останнє підлягає поверненню в натурі як безпідставно набуте, а потерпілий має право самостійно обрати спеціальний чи зобов'язально-правовий спосіб захисту права власності: відповідно, позов про застосування правових наслідків недійсного правочину чи позов про витребування безпідставно набутого майна. Поряд з цим в юридичній літературі існує думка щодо можливості субсидіарного застосування вимог про витребування майна, набутого без достатньої правової підстави, і про визнання правочину недійсним та застосування його правових наслідків1;

2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння. Застосування до цього виду правовідносин правових норм, що регулюють зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, не залежить від способу вибуття майна з володіння власника (за його волею чи поза його волею) та добросовісності чи недобросовісності набувача;
3) повернення виконаного однією зі сторін у зобов'язанні. Традиційно вважається, що повернення виконаного однією зі сторін у зобов'язанні стосується переважно порушення грошових зобов'язань. При цьому правовою підставою повернення безпідставно набутих грошових коштів є не помилкове виконання зобов'язання потерпілим, а припинення зобов'язання через об'єктивні обставини;
4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у
себе за рахунок іншої особи. Застосування положень гл. 83 ЦК України до деліктних правовідносин є доцільним у випадку, коли збитки завдані у формі упущеної вигоди, адже ЦК України не передбачає обов'язку набувача компенсувати потерпілому шкоду, завдану в іншій формі.
Глава 29. Зобов'язання з відшкодування шкоди
1. Загальні положення про зобов'язання з відшкодування шкоди
Поняття зобов'язань з відшкодування шкоди.
Одним із видів недоговірних зобов'язань є зобов'язання з відшкодування
шкоди (підрозділ 2 розділу 3 книги п'ятої ЦК України). Згідно зі ст. 1166 ЦК України вони виникають унаслідок неправомірного порушення особистих немайнових, а також майнових прав фізичної або юридичної особи та спрямовані на забезпечення найбільш повного поновлення порушених прав за рахунок заподіювана шкоди або інших осіб, на яких законом покладено обов'язок відшкодування шкоди. Виходячи з цього визначення, можна констатувати: по-перше, шкода може завдаватися шляхом порушення як особистих, так і майнових прав потерпілого, але незалежно від того, які права порушені, зазначені зобов'язання мають майновий характер;
- по-друге, ці зобов'язання виникають внаслідок порушення абсолютних прав потерпілого, до яких належать особисті немайнові права (право на життя, здоров'я, особисту недоторканність тощо) або майнові права (права власника, носія інших речових прав, права законного володільця);
- по-третє, зазначені зобов'язання є недоговірними, оскільки порушують не умови договору, а права, передбачені законом;
- по-четверте, метою цих зобов'язань є відшкодування шкоди в повному обсязі особою, яка її завдала, або іншою особою, яка на підставі закону зобов'язана таку шкоду відшкодувати;

- по-п'яте, хоча наслідком шкоди є порушення абсолютних прав потерпілого, саме зобов'язання з відшкодування шкоди має відносний характер, оскільки виникає між конкретно визначеними особами - кредитором і боржником. Зобов'язання з відшкодування шкоди, як
і будь-яке відносне зобов'язання, має свою структуру. Елементами цього зобов'язання є:
1) сторони (кредитор і боржник);
2) зміст (права та обов'язки сторін);
3) предмет.
Сторонами зобов'язання з відшкодування шкоди можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, орган місцевого самоврядування.
Кредитором виступає потерпілий, а боржником, за загальним правилом, є особа, яка завдала шкоди (його ще називають деліквент). У випадках, передбачених законом, до деліктної відповідальності можуть притягуватись й інші особи (батьки малолітнього чи неповнолітнього, опікуни, піклувальники та ін.).
У деяких випадках, зокрема при суброгації і регресі, відбувається заміна як
боржника, так і кредитора.
Прикладом суброгації є ст. 1282 ЦК України, за якою спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного в спадщину. Про заміну боржника йдеться також у ч. 2 ст. 1184 ЦК України, де зазначено, що в разі смерті опікуна недієздатної особи, яка завдала шкоди, або відсутності в нього майна, достатнього для відшкодування шкоди, якщо сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом,
іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.
При регресі боржник за основним зобов'язанням стає кредитором у регресному зобов'язанні. Наприклад, відповідно до ст. 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має Право зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.
На думку Н. В. Бесмертної, основна відмінність суброгації від регресу полягає в тому, що при регресі одне зобов'язання заміняється іншим (основне зобов'язання припиняється, а додаткове виникає), а при суброгації в зобов'язанні замінюється лише кредитор, а саме зобов'язання зберігається, тобто відбувається заміна осіб у зобов'язанні.
З'ясування відмінності суброгації від регресу має практичне значення при визначенні початку перебігу строків позовної давності. Оскільки при суброгації нового зобов'язання не виникає, перебіг строків позовної давності починається з моменту
виникнення зобов'язання. Перебіг строку позовної давності за вимогою, яка виникає в порядку регресу, починається з моменту відшкодування збитків1.
Змістом зобов'язання з відшкодування шкоди є право потерпілого (кредитора) вимагати поновлення його майнових і особистих немайнових прав, що були порушені неправомірними діями (бездіяльністю) заподіювана шкоди до того стану, в якому вони знаходились до правопорушення, і обов'язок заподіювана шкоди чи інших зобов'язаних осіб (боржника) виконати такі вимоги.
Предметом зобов'язання з відшкодування шкоди є дії боржника, що забезпечують найбільш повне поновлення майнових та особистих немайнових благ кредитора, яким завдана шкода.
Деліктна відповідальність.
Відшкодування збитків є однією з форм цивільно-правової відповідальності, яка залежно від підстав виникнення поділяється на договірну та недоговірну.
Деліктна відповідальність є недоговірною відповідальністю. Вона настає у разі протиправного завдання шкоди будь-кому, коли правопорушник не перебуває в договірних відносинах із потерпілим.
Можна виділити такі особливості деліктної цивільно-правової відповідальності:
1) відшкодування шкоди відбувається на підставі імперативних цивільно-правових норм, дію яких неможливо змінити за згодою сторін (тоді як умови договірної відповідальності можуть установлюватись договором);
2) має місце відповідальність одних осіб за шкоду, завдану іншими (статті 1176, 1177,
1178 ЦК України тощо);
3) може настати без вини заподіювана шкоди (ст. 1187 ЦК України).
Однак ЦК України передбачає і випадки відшкодування шкоди, завданої потерпілому правомірними діями, наприклад, у стані крайньої необхідності (ст. 1171
ЦК України)'.
Залежно від характеру розподілу відповідальності декількох осіб деліктна відповідальність, як і будь-яка інша цивільна відповідальність, може бути: частковою
(ст. 1188 ЦК України), солідарною (ст. 1190 ЦК України), субсидіарною (ст. 1179
України). За розміром деліктна відповідальність є повною.
Варто зазначити, що деліктна відповідальність за завдану шкоду має на меті не тільки поновити майновий стан потерпілого, а й покарати правопорушника.

Цивільно-правове
покарання,
зокрема при деліктній відповідальності, характеризується такими ознаками:
- відбувається на користь потерпілого;
- може переходити на інших осіб (правонаступників заподіювана шкоди);
- у разі коли порушниками є декілька осіб, вони притягуються до відповідальності як одна особа (солідарна відповідальність);
- можуть притягуватися до відповідальності особи, які безпосередньої участі у правопорушенні не брали (батьки, опікуни та ін.).
Система зобов'язань з відшкодування шкоди.
ЦК України інститут відшкодування шкоди поділяє на три частини: загальні положення про відшкодування шкоди (статті 1166-1194 ЦК України); відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю (статті 1195-1208
ЦК України); відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт
(послуг) (статті 1209-1215 ЦК України).
Необхідно звернути увагу на дещо умовний характер такої класифікації цивільно- правових норм, що регулюють відносини, пов'язані з відшкодуванням шкоди.
Особливо це стосується загальних положень цього інституту. В цю частину включені як норми, що мають загальний характер і застосовуються до всіх видів деліктних зобов'язань (статті 1166-1169, 1171, 1190, 1191, 1193 ЦК України та ін.), так і норми щодо спеціальних деліктів (статті 1173-1189 ЦК України тощо).
Саме тому назване зобов'язання потребує додаткової диференціації, її можна здійснювати за різними підставами залежно від того, якою діяльністю завдана шкода, - звичайною чи пов'язаною з підвищеною небезпекою для оточуючих, оперативно- господарською чи такою, в якій втілені владні функції; залежно від того, ким і кому завдана шкода, тощо. Але який би критерій не застосовувався при класифікації деліктних зобов'язань, в її основу покладено поєднання загального (генерального) делікту із спеціальним.
Сутність генерального делікту полягає в тому, що шкода, незалежно від того, кому
і ким завдана, в чому б вона не виражалася, підлягає відшкодуванню, крім випадків, прямо передбачених законом.
Склад генерального делікту зазначений у статтях 1166-1168 ЦК України у вигляді загальних підстав відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду. Особливості такої відповідальності виявляються у спеціальних деліктах.
Аналізуючи норми ЦК України, спеціальні делікти можна поділити на такі види:
1) зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої працівником юридичної або фізичної особи, органом держаної влади, органом влади Автономної Республіки Крим
або органом місцевого самоврядування чи їх посадовими або службовими особами
(статті 1170, 1172-1175 ЦК України);
2) зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої незаконними діями правоохоронних органів (ст. 1176 ЦК України);
3) зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої малолітніми, неповнолітніми, недієздатними та особами, які не усвідомлюють значення своїх дій та (або) не можуть керувати ними (статті 1178-1186 ЦК України);
4) зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки
(статті 1187, 1188 ЦК України);
5) зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого (статті 1195-1208 ЦК України);
6) зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт
(послуг) (статті 1209-1211 ЦК України) тощо1.
Як уже зазначалося, до спеціальних деліктів не можна відносити зобов'язання, що виникають унаслідок завдання шкоди правомірними діями, адже делікт - це правопорушення, а в цьому випадку правопорушення відсутнє. Проте такі зобов'язання також мають свою специфіку і належать до спеціальних зобов'язань з відшкодування шкоди.
Висвітленню правової сутності спеціальних деліктів будуть присвячені окремі параграфи цього підручника.
Джерела правового регулювання зобов'язань з відшкодування шкоди.
Зобов'язання з відшкодування шкоди завжди були в центрі уваги законодавця, науковців, правоохоронних органів та суду. Це пояснюється тим, що ці зобов'язання зачіпають інтереси багатьох суб'єктів цивільно-правових відносин, насамперед фізичних осіб.
Крім ЦК України зобов'язання з відшкодування шкоди регулюються іншими нормативними актами, серед яких необхідно назвати закони України:
- "Про охорону праці" від 14 жовтня 1992 р.;
- "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок
Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 р.;
- "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 р.;

- "Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 14 січня 1998 р.;
- "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 23 вересня 1999 р.;
- "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" від 1 липня 2004 р.
До джерел регулювання названих відносин слід включити і Закон України "Про міліцію" від 20 грудня 1990 р. та інші закони України.
Серед джерел регулювання зобов'язань з відшкодування шкоди чільне місце посідають:
Порядок проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, затверджений постановою Кабінету
Міністрів України від 30 листопада 2011 р.№ 1232;
Положення про застосування Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду", затверджене наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 р. № 6/5/3/41;
Порядок обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та зарахування стягнення з винних осіб коштів до відповідного бюджету і їх використання, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16 липня 1993 р. № 545,
Хоча судова практика і не належить до джерел правового регулювання деліктних зобов'язань, вона відіграє важливу роль у вирішенні спорів з відшкодування шкоди.
Тому слід згадати і про постанови Пленуму Верховного Суду України, зокрема:
- "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" від 27 березня 1992 р. № 6;
- "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 р. № 4;
- "Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат" від 7 липня 1995 р.№ 11;
- "Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів" від 12 квітня 1996 р. № 5;
- "Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів" від 2 липня 2004 р. № 13;

- "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" від 27 лютого 2009 р. № 1.
Загальні підстави виникнення зобов'язань з відшкодування шкоди.
Для виникнення деліктного зобов'язання необхідна наявність певного юридичного факту. Специфіка цих зобов'язань полягає в тому, що юридичні факти, з якими пов'язується їх виникнення, здебільшого є

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   41


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал