Цивільне право України. Договірні та недоговірні зобов'язання



Pdf просмотр
Сторінка30/41
Дата конвертації29.12.2016
Розмір5.03 Kb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   41
консенсуальним (коли обидві сторони лише зобов'язуються вчинити відповідні дії), відплатним (коли фактор виконує свої обов'язки за плату).
Зобов'язальні
відносини,
що
виникають
унаслідок
укладення
договору
факторингу, поділяються на внутрішні і зовнішні. Учасниками внутрішніх відносин є сторони договору факторингу (фактор і клієнт), зовнішніх - фактор і боржник.
Підставою виникнення факторингових відносин є не лише договір факторингу, а й первісний правочин, за яким виникає право грошової вимоги клієнта.
Договори факторингу не є однотипними, оскільки вони можуть мати різну мету і сутність. Тому залежно від мети факторингу А. Ю. Бабаскін виділяє два його типи:
1) купівля права грошової вимоги, коли здійснюється безпосередньо фінансування клієнта під відступлення права грошової вимоги. У такому разі весь ризик невиконання
боржником обов'язків щодо сплати грошових коштів покладається на фактора, і клієнт не відповідає перед фактором за невиконання або неналежне виконання боржником переданої грошової вимоги, що є предметом договору факторингу;
2) забезпечення виконання зобов'язань, коли в договорі йдеться лише про можливість відступлення клієнтом права грошової вимоги з метою забезпечення виконання його зобов'язання перед фактором1. У цьому випадку факторинг є одним із видів забезпечення виконання зобов'язань, що відповідає ч. 2 ст. 546 ЦК України. Через те що договори факторингу можуть мати різноманітні вияви, їхкласифікують за різними підставами (критеріями):
1) за правовий режимом учасників - внутрішній і міжнародний;
2) за наявністю повідомлення боржника - відкритий і закритий;
3) за наявністю регресної вимоги - регресний і безрегресний;
4) за способом фінансування фактором клієнта - договір факторингу з фінансуванням і без попереднього фінансування;
5) за предметам договору - простий і вексельний2.
Сторонами договору факторингу є фактор і клієнт. ЦК України та інші законодавчі акти встановлюють спеціальні вимоги до сторін договору факторингу, зокрема те, що ними можуть бути лише суб'єкти підприємницької діяльності.
За ч. 3 ст. 1079 ЦК України фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
Визначення поняття фінансової установи закріплене у ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг": нею є юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи кілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.
Клієнтом може бути будь-яка юридична особа або фізична осо-ба-підприємець.
У зобов'язаннях, що виникають з договору факторингу, окрім сторін, бере участь і третя особа - боржник. Не будучи стороною договору факторингу, боржник набуває внаслідок укладання такого договору певні права, що пов'язані з виконанням його обов'язку сплатити грошові кошти на користь фактора.

Предметом договору факторингу є право грошової вимоги як окремий вид майнових прав.
Під грошовою вимогою слід розуміти можливість вимагати від боржника передачі певної суми грошових коштів у рахунок платежів за правочином. Грошова вимога може
бути:
1) наявною, тобто за я кою строк платежу настав до укладення договору факторингу;
2) майбутньою, тобто такою, яка виникне в майбутньому. Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника або з моменту настання певної події, якщо передання права грошової вимоги зумовлене її настанням. Договори про передачу майбутньої вимоги повністю охоплюють взаємовідносини сторін, тому додаткове оформлення передачі права такої вимоги фактору не вимагається, однак на розсуд сторін воно може бути здійснене.
Наявність у домовленостях кредитора і боржника умов про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження не є підставою для визнання договору факторингу недійсним. У такому випадку боржник не може пред'явити факторові вимоги до клієнта у зв'язку з порушенням ним умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги (ч. 2 ст. 1085 ЦК України). Проте у цьому разі клієнт не звільняється від зобов'язань або відповідальності перед боржником у зв'язку
із порушенням ним умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги (ст. 1080 ЦК України).
Наступне відступлення фактором права грошової вимоги третій особі не допускається, якщо інше не встановлено договором факторингу (ч. 1 ст. 1083 ЦК
України).
Розрахунки між сторонами за договором факторингу здійснюються на основі їх домовленостей і залежать від типу факторингу.
При купівлі права грошової вимоги фактор передає клієнтові грошові кошти в розмірі грошової вимоги з вирахуванням розміру своєї винагороди (плати). Розмір винагороди фактора визначається за домовленістю сторін і складається з процентної ставки за фактично наданий кредит і комісійної винагороди. Розмір комісійної винагороди фактора зазвичай обчислюють у відсотках від розміру відступленої грошової вимоги або в інший спосіб, наприклад, у певній твердій сумі. Комісійна винагорода визначається з урахуванням низки обставин: розміру предмета факторингу, строків пред'явлення грошової вимоги до боржника, фінансового стану боржника або клієнта тощо.
При цьому, як зазначається в Постанові судової палати у господарських справах
Верховного Суду України від 10 липня 2007 р. у справі №26/347-06-6531, слід розуміти, що сама грошова вимога, що передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Форма договору факторингу визначається за правилами, закріпленими в ст. 513 ЦК
України, яка визначає форму правочину щодо заміни кредитора у зобов'язанні. Отже, договір факторингу має бути укладений у тій самій формі, що й первісний правочин, на підставі якого виникло право грошової вимоги, яке передається чи буде передане фактору. Якщо первісний правочин підлягає державній реєстрації, то й договір факторингу також повинен бути зареєстрований у порядку, встановленому для реєстрації первісного правочину, якщо інше не встановлено законом.
Оскільки договір факторингу належить до договорів з високим ступенем комерційного ризику, його виконання, як правило, забезпечується неустойкою, заставою, гарантією, порукою та іншими способами забезпечення виконання зобов'язань (наприклад, страхуванням фінансових ризиків).
Права та обов'язки суб'єктів договору факторингу.
Права та обов'язки сторін за договором факторингу мають взаємний характер і залежать від типу і виду факторингу, хоча деякі з них фактор і клієнт набувають за будь- яким договором факторингу.
Отже, фактор зобов'язаний:
1) передати грошові кошти в розпорядження клієнта (ч. 1 ст. 1077 ЦК України);
2) надати клієнтові звіт і передати суму, що перевищує суму боргу клієнта, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, у випадку, коли відступлення права грошової вимоги факторові здійснюється з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, якщо інше не встановлено договором факторингу (ч. 2 ст. 1084 ЦК України);
3) надати у встановлених випадках додаткові послуги.
Фактор має право:
1) наступного відступлення права грошової вимоги, якщо це допускається договором факторингу (ст. 1083 ЦК України);
2) на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги (ч. 1 ст. 1084 ЦК України);
3) на отримання винагороди в розмірі й порядку, передбачених договором.
Клієнт зобов'язаний:
1) відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (ч. 1 ст. 1077 ЦК
України);

2) сплатити факторові залишок боргу, якщо сума, одержана фактором від боржника, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права вимоги (ч. 2 ст. 1084 ЦК України).
При купівлі права грошової вимоги за договором факторингу клієнт має
право вимагати від фактора сплати обумовленої договором суми коштів за відступлене право грошової вимоги.
Права та обов'язки за договором факторингу виникають не лише у його сторін, а й
у боржника.Відступлення клієнтом права грошової вимоги фактору означає для нього заміну кредитора подібно до цесії, тому за договором факторингу обов'язок боржника здійснити платіж первісному кредитору (клієнту) замінюється на обов'язок здійснити платіж новому кредитору (факторові).
Проте боржник зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж (ч. 1 ст. 1082
ЦК України). Виконання боржником грошової вимоги факторові звільняє його від обов'язку перед клієнтом.
Боржник має право:
1) вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов'язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов'язку перед ним (ч. 2 ст. 1082. ЦК України);
2) пред'явити до заліку свої грошові вимоги, що ґрунтуються на його договорі з клієнтом, які виникли в боржника до моменту, коли він одержав повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові, якщо фактор пред'явив боржнику вимогу здійснити платіж (ч. 1 ст. 1085 ЦК України);
3) вимагати від фактора повернення сум, сплачених йому за відступленою грошовою вимогою, коли боржник має право одержати ці суми безпосередньо від клієнта, якщо фактор:
- не виконав свого зобов'язання передати клієнтові грошові кошти, пов'язані з відступленням права грошової вимоги;
- передав клієнтові грошові кошти, знаючи про порушення клієнтом зобов'язання перед боржником, пов'язаного з відступленням права грошової вимоги.
Однак, якщо боржник має право одержати суми, уже сплачені факторові за відступленою грошовою вимогою, безпосередньо від клієнта, то у разі порушення клієнтом своїх обов'язків за договором, укладеним з боржником, останній не має
права вимагати від фактора повернення цих сум (ст. 1086 ЦК України).

Відповідальність сторін договору факторингу за невиконання або неналежне його виконання Визначається на основі загальних положень ЦК України про відповідальність за порушення грошових зобов'язань (гл. 51) та умов договору факторингу.
Однак необхідно зауважити, що однією з особливостей договору факторингу є те, що клієнт відповідає за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, коли інше не встановлено договором факторингу. Грошова вимога ж є дійсною, якщо клієнт має право відступити право на неї і в момент відступлення цієї вимоги йому не були відомі обставини, внаслідок яких боржник мав право не виконувати її(ст. 1081 ЦК України).
У випадку фінансування клієнта шляхом купівлі в нього права грошової вимоги він не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором (ч. 1 ст. 1084 ЦК України).
Припинення договору факторингу здійснюється на загальних підставах припинення зобов'язань (гл. 50 ЦК України).
Глава 21. Договори щодо розпорядження майновими правами
інтелектуальної власності
1. Загальна характеристика договорів щодо розпорядження майновими правами
інтелектуальної власності
Інститут права інтелектуальної власності є одним із найважливіших інститутів цивільно-правової науки. Охороняючи духовні цінності нашого народу, він створює правові підстави регулювання суспільних відносин, які виникають у процесі творчої та науково-технічної діяльності людей. Так, відповідно до чинного законодавства України створення творів літератури, науки та мистецтва, винаходів, корисних моделей, промислових зразків тощо є підставою для виникнення у їх автора комплексу особистих немайнових та майнових прав на результат своєї творчої праці.
Право інтелектуальної власності на твори літератури, науки та мистецтва (авторське право) виникає в автора автоматично, без виконання будь-яких формальностей, з моменту створення твору. На відміну від авторського права, момент виникнення права
Інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі та промислові зразки
(патентного права, або права промислової власності) супроводжується проходженням процедури реєстрації зазначених об'єктів у відповідних державних органах.
Правомірно набуте авторське або патентне право може передаватись іншим особам на підставі договору (слід акцентувати увагу на тому факті, що відчужуватися можуть лише майнові права автора, особисті немайнові авторські права, за окремими винятками, є невідчужуваними). Відповідно до ст. 1107 ЦК України розпорядження майновими правами інтелектуальної власності може здійснюватися на підставі таких
договорів:

1) ліцензії на використання об'єкта права інтелектуальної власності;
2) ліцензійного договору;
3) договору про створення за замовленням і використання об'єкта права
інтелектуальної власності;
4) договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;
5) іншого договору щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.
Договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності
є двосторонніми(правами та обов'язками наділені обидві сторони договору: суб'єкт права інтелектуальної власності та особа, яка виявляє бажання використовувати об'єкти авторського чи патентного права);консенсуальними (договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди за всіма
істотними умовами), відплатними (обов'язку однієї сторони вчинити певні дії відповідає обов'язок іншої сторони).
Істотними умовами договору щодо розпорядження майновими правами
інтелектуальної власності є: предмет (об'єкт права інтелектуальної власності, права щодо використання якого передаються за договором; конкретні права, що передаються; способи використання зазначеного об'єкта тощо), ціна(плата за використання об'єкта права інтелектуальної власності) та строк (період у часі, протягом якого діє договір). Крім того, за власним бажанням сторони можуть включити у договір й інші умови, без досягнення згоди за якими договір не буде вважатись укладеним.
Сторонами договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності є суб'єкт права інтелектуальної власності (ліцензіар, автор тощо) та особа, яка виявила бажання використовувати об'єкт права інтелектуальної власності (ліцензіат, замовник тощо).
Сторонами цього договору можуть бути як фізичні особи, які досягни 14 років, так і юридичні особи (незалежно від форми власності та місцезнаходження).
Форма договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності є письмовою. У разі недодержання письмової форми ці договори є нікчемними. Проте законом можуть встановлюватись випадки, в яких договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності можуть укладатися усно (ч. 2 ст. 1107 ЦК України).
Майнові права, щодо розпорядження якими укладаються відповідні договори, не підлягають обов'язковій державній реєстрації, хоча вона може бути здійснена на вимогу однієї зі сторін у порядку, встановленому законом. Відсутність державної реєстрації не впливає на чинність прав, наданих ліцензією або іншим договором, та

інших прав на відповідний об'єкт права інтелектуальної власності, зокрема, на право звернення до суду за захистом своїх прав.
Розглянемо особливості окремих договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.
2. Окремі види договорів щодо розпорядження майновими правами
інтелектуальної власності
2.1. Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності
Особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права
інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері (ч. 1 ст. 1108 ЦК України).
За згодою ліцензіара, наданою в письмовій формі, ліцензіат може видати письмове повноваження на використання об'єкта права інтелектуальної власності іншій особі
(субліцензію) (ч. 4 ст. 1108 ЦК України).
Види ліцензій на використання об'єктів права інтелектуальної власності: виключна, одинична, невиключна та іншого виду, що не суперечить закону.
Виключна ліцензія надається лише одному ліцензіату і унеможливлює використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта в зазначеній сфері.
Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і унеможливлює видачу ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежені цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта в зазначеній сфері.
Невиключна ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним
іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта в зазначеній сфері.
Виходячи із законодавчого визначення ліцензії на використання об'єкта права
інтелектуальної власності, можна дійти висновку, що остання повністю охоплюється поняттям ліцензійного договору (який буде розглянуто в подальшому), а отже, не потребує додаткового закріплення в ЦК України як окремий вид договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. На наш погляд, названі норми ЦК України в контексті розглянутої проблеми потребують деякого редагування.

2.2. Ліцензійний договір
Поняття та загальна характеристика ліцензійного договору.
За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог закону (ч. 1 ст. 1109 ЦК
України). Сторонами ліцензійного договору є ліцензіар та ліцензіат. Ліцензіар - фізична чи юридична особа, яка за ліцензійним договором передає у визначених межах та на певний строк належне їй право інтелектуальної власності на результат творчої чи науково-технічної праці.
Ліцензіат - фізична чи юридична особа, яка за ліцензійним договором отримує дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності у визначених межах та на певний строк.
Істотними умовами ліцензійного договору слід вважати: вид ліцензії (за загальним правилом, за ліцензійним договором надається невиключна ліцензія, якщо інше не зазначено в договорі), сферу використання об'єкта права інтелектуальної власності
(конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права тощо),розмір, порядок і строки
оплати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші
умови, які сторони вважають за доцільне включити в договір.
Сторони ліцензійного договору мають чітко визначити можливий обсяг використання об'єкта права інтелектуальної власності: ті права та способи використання об'єкта права інтелектуальної власності, які не визначені в ліцензійному договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату. Крім того, предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об'єкта права
інтелектуальної власності, що не були чинними на момент укладання договору.
Досить детально в ЦК України врегульовано питання щодо строку ліцензійного договору. Відповідно до ст. 1110 ЦК України ліцензійний договір укладається на строк, встановлений договором, який повинен спливати не пізніше спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності. У разі відсутності в ліцензійному договорі умови про строк договору він вважається укладеним на строк, що залишився до спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності, але не більше ніж на п'ять років. Якщо за шість місяців до спливу зазначеного п'ятирічного строку жодна із сторін не повідомить письмово другу сторону про відмову від договору, договір вважається продовженим на невизначений час. У цьому випадку кожна зі сторін може в будь-який час відмовитися від договору, письмово повідомивши про це другу сторону за шість місяців до його розірвання, якщо більший строк для повідомлення не встановлений за домовленістю сторін.
Ліцензійний договір у випадках, передбачених законом, може передбачати укладаннясубліцензійного договору, за яким ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату)
субліцензію на використання об'єкта права інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором.
Права та обов'язки сторін ліцензійного договору.
Основними обов'язками ліцензіара є:
1) передати ліцензіату об'єкт інтелектуальної власності (разом зі всією інформацією та необхідною технічною документацією);
2) забезпечити ліцензіату безперешкодне використання цього об'єкта в обумовлених межах;
3) не розголошувати змісту предмета ліцензії;
4) не передавати об'єкт інтелектуальної власності третім особам, якщо інше не передбачено договором.
Ліцензіар має право:
1) на отримання винагороди за ліцензійним договором;
2) вимагати від ліцензіата використовувати об'єкт інтелектуальної власності відповідно до умов договору;
3) на інформацію про межі і обсяг використання об'єкта інтелектуальної власності ліцензіатом, про одержані в результаті такого використання прибутки; про подальші вдосконалення ліцензіатом предмета договору та їх безоплатне використання.
Основними обов'язками ліцензіата є:
1) сплачувати винагороду за використання об'єкта інтелектуальної власності;
2) використовувати предмет договору в межах наданої ліцензії;
3) надавати інформацію про межі використання об'єкта інтелектуальної власності, отримані прибутки, а також зроблені вдосконалення.
Ліцензіат має право:
1) на використання об'єкта інтелектуальної власності в межах, обумовлених ліцензійним договором;
2) вимагати від ліцензіара забезпечення належних умов використання об'єкта
інтелектуальної власності;

3) на негайну та безоплатну передачу ліцензіаром усіх подальших удосконалень предмета ліцензії, якщо це передбачено договором.
2.3. Договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної
власності
Поняття та загальна характеристика договору.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   41


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал