Цивільне право України. Договірні та недоговірні зобов'язання



Pdf просмотр
Сторінка20/41
Дата конвертації29.12.2016
Розмір5.03 Kb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   41
Клієнт мас право:
1) визначати маршрут прямування вантажу та вид транспорту;
2) вимагати від експедитора надання інформації про хід перевезення вантажу;

3) давати вказівки експедитору, які не суперечать договору транспортного експедирування та документам, наданим експедитору;
4) змінювати маршрут доставки вантажу і кінцевого вантажоодержувача, завчасно повідомивши про це експедитора, з відшкодуванням витрат на зміну маршруту відповідно до договору транспортного експедирування.
Договором транспортного експедирування можуть бути передбачені й інші права та обов'язки його сторін.
Відповідальність сторін договору транспортного експедирування Ґрунтується на загальних принципах відповідальності за порушення цивільно-правових зобов'язань.
Про це можна зробити висновок, проаналізувавши ст. 934 ЦК України, в якій вказується, що експедитор відповідає перед клієнтом згідно з гл. 51 ЦК України, а також застосувавши аналогію цієї норми до відповідальності клієнта перед експедитором.
Проте акти цивільного законодавства містять і деякі спеціальні норми щодо відповідальності сторін за договором транспортного експедирування. Так, експедитор
відповідає перед клієнтом за кількість місць, вагу, якщо проводилося контрольне зважування у присутності представника перевізника, що зафіксовано його підписом, належність упаковки згідно з даними товарно-транспортних документів, що завірені підписом представника перевізника, у випадку, коли інше не встановлено договором.
Крім того, експедитор несе відповідальність за дії та недогляд третіх осіб, залучених ним до виконання договору транспортного експедирування, у тому ж порядку, як і за власні дії (ст. 14 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність", ч. 2 ст.
932 ЦК України)._
Клієнт відповідає за збитки, завдані експедиторові у зв'язку з порушенням обов'язку щодо надання необхідних для виконання договору транспортного експедирування документів та інформації (ч. 4 ст. 933 ЦК України).
Особливості відповідальності експедиторів та клієнтів на окремих видах транспорту також встановлюються транспортними статутами та кодексами. Так, в п. 105 Статуту залізниць України, зокрема, вказується, що експедиторські організації несуть матеріальну відповідальність за перевезення у межах і розмірах, передбачених цим
Статутом та окремими договорами.
Припинення договору транспортного експедирування Здійснюється на загальних підставах припинення зобов'язань. Проте особливістю цього договору є те, що законом допускається одностороння відмова від нього - клієнт і експедитор можуть у будь-який час і за будь-яких обставин відмовитися від договору транспортного експедирування, попередивши про це другу сторону в розумний строк та відшкодувавши цій стороні збитки, завдані у зв'язку із розірванням договору (ст. 935 ЦК України).


Глава 10. Договір зберігання
1. Загальні положення про договір зберігання
Поняття і загальна характеристика договору зберігання.
Інколи виникають обставини, за яких власник не може самостійно здійснювати володіння своїм майном, а тому передає його на зберігання іншій особі. За таких обставин між особою, яка передала майно на зберігання, і особою, яка його прийняла, виникають зобов'язання щодо зберігання майна.
Зберігальні зобов'язання можуть виникати на підставі:
1) договору зберігання або іншого договору, в якому зберігання є супутнім обов'язком;
2) особливого статусу особи, зокрема опікуна;
3) дії осіб, які завдяки правомірним вчинкам заволоділи чужим майном, наприклад, безхазяйним майном, знахідкою, скарбом, бездоглядною домашньою твариною;
4) ініціативи у надзвичайних ситуаціях;
5) прямого припису закону, наприклад, про зберігання спадкового майна;
6) рішень суду, актів слідчих органів та державної виконавчої служби, адміністративного акту'.
Центральне місце серед підстав виникнення зобов'язань по зберіганню майна посідає договір зберігання, врегульований гл. 66 ЦК України. За своєю юридичною природою цей договір відноситься до групи договорів про надання послуг.
Договір зберігання є одним із найдавніших договорів. Ще римському приватному праву був відомий договір (який відносився до реальних контрактів. За цим договором одна сторона
(депонент) передавала іншій стороні (депозитарію) річ на схов, зберігання.
У своєму розвитку на терені України договірні зберігальні відносини на різних етапах оформлювалися договором поклажі (дореволюційне законодавство) і договором схову
(ЦК України УРСР 1963 р.). За ЦК України 2003 р. ці відносини опосередковуються договором зберігання.
За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем) і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч. 1 ст. 936 ЦК України).

Договір зберігання є двостороннім (обов'язки виникають як у зберігана, так і у поклажодавця), може бути
реальним
або
консенсуальним,
відплатним або безвідплатним.
За загальним правилом, договір зберігання є реальним (укладеним з моменту передачі на зберігання). Однак відповідно до ч. 2 ст. 936 ЦК України, якщо зберігачем є особа, яка здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач), договором зберігання може бути встановлений обов'язок зберігача зберігати річ, що буде передана йому в майбутньому. Отже, в такому випадку договір зберігання
є консенсуальним (укладеним з моменту досягнення згоди між його сторонами).
Якщо плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання
(ч. 1 ст. 946 ЦК України), він є відплатним. Необхідно відзначити, що в ЦК України встановлена презумпція від-платності договору зберігання, що випливає із положень ч. 4 ст. 632, частин 1, 4 ст. 946 ЦК України. Відплати і договори зберігання найбільш поширені в господарській (підприємницькій) діяльності.
Відповідно до ч. 4 ст. 946 ЦК України установчим документом юридичної особи або договором може бути передбачено безоплатне зберігання речі. Безвідплатні, реальні договори зберігання, зазвичай, застосовують у побутовій сфері.
Договір зберігання може бути публічним, якщо зберігання речей здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування (ч. 3 ст. 936 ЦК України).
Також договір зберігання є фідуціарним, оскільки ґрунтується на довірі однієї сторони до іншої. Зважаючи на фідуціарний характер цього договору, законом встановлена необхідність особистого виконання обов'язків зберігана (ст. 943 України).
Проаналізувавши гл. 66 ЦК України, можна дійти висновку, що договірні зобов'язання зі зберігання за наявністю спільних і відмінних у них ознак можна поділити на загальні і спеціальні. Загальне зберігання є генеральною конструкцією будь-якого зобов'язання зі зберігання, за яким у зберігана виникає обов'язок забезпечити схоронність речі. Спеціальні види зберігання характеризуються певними особливостями, що виділяють їх серед інших видів зберігання. До спеціальних видів зберігання § 3 гл. 66 ЦК України відносить: зберігання речі у ломбарді (ст. 967), зберігання цінностей у банку (ст. 969), зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту (ст. 972), зберігання речей у гардеробі організації (ст. 973), зберігання речей пасажира під час його перевезення (ст. 974), зберігання речей у готелі
(ст. 975), зберігання речей, що є предметом спору (секвестр) (ст. 976), зберігання автотранспортних засобів (ст. 977). Також до спеціальних видів зберігання слід віднести зберігання на товарному складі (§ 2 гл. 66 ЦК України) та інші особливі види зберігання, передбачені чинним законодавством.
Сторонами будь-якого договору зберігання є зберігай і поклажодавець. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи.

Зберігачем є особа, яка за договором прийняла на збереження певне чуже майно та
(або) зобов'язалася його зберігати. Зберігай може бути професійним або непрофесійним.
Виділяючи категорію професійного зберігана, ЦК України вказує, що ним є особа, яка здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності. Проте, на думку деяких учених, професійним зберігачем має вважатися не кожний суб'єкт підприємництва, що здійснює зберігання, як це випливає зі змісту ст. 936 ЦК України, а лише той, для якого зберігальна діяльність є основним або одним із основних видів статутної підприємницької діяльності1.
Поклажодавцем може бути власник речі або особа, уповноважена ним на передачу речі на зберігання.
У спеціальних видах зберігання законом можуть ставитися певні вимоги до особи зберігача і поклажодавця. Наприклад, при зберіганні речей пасажира під час його перевезення зберігачем виступає перевізник, а поклажодавцем - пасажир.
Предметом договору зберігання є послуга із зберігання. Ця послуга не є однорідною діяльністю і включає в себе дії щодо прийняття, забезпечення схоронності та видачі поклажодавцеві його майна.
Предмет договору зберігання слід відрізняти від об'єкта зберігання, яким є рухомі речі. їх ще можна назвати предметом зберігання. Об'єкт договору зберігання часто називають "поклажею". Ним можуть бути як індивідуально визначені речі, так і речі, визначені родовими ознаками (ст. 184 ЦК України). Зберігання індивідуально визначених речей називається регулярним, а зберігання речей, визначених родовими ознаками, - іррегулярним.
Коли на зберігання передається майно, визначене родовими ознаками, для поклажодавця зазвичай не є суттєвим повернення саме свого майна. Наприклад, йому не має сенсу вимагати від зберігача повернення того ж зерна, яке було передано на зберігання, якщо під час зберігання воно було змішане із зерном інших поклажодавців.
У такому разі для поклажодавця достатньо, щоб після закінчення договору зберігання йому було передано зерно того ж сорту і в тій же кількості, що були ним передані на зберігання. Тому у ст. 941 ЦК України закріплено положення про те, що поклажодавець може дати згоду на змішання зберігачем його речей з іншими речами одного роду та однієї якості.
Строк зберігання - це час, протягом якого зберігач зобов'язаний зберігати передану йому річ. Він зазвичай встановлюється за домовленістю сторін у договорі зберігання.
Сторони можуть обумовити в договорі конкретний строк (певний проміжок часу) або термін (точну календарну дату), до якого повинно здійснюватися зберігання, або ж встановити, що зберігання триває до пред'явлення поклажодавцем вимоги про повернення речі.

Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк (ч. 3 ст.
938 ЦК України). "Розумність" строку визначається на підставі конкретних обставин справи з урахуванням положень ст. 530 ЦК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 938 ЦК України, якщо строк зберігання в договорі не встановлений і не може бути встановлений, зберігач зобов'язаний зберігати річ до пред'явлення поклажодавцем вимоги про її повернення.
Таким чином, у договорі зберігання може бути визначений строк (тоді договір буде строковим) або він може не визначатися (договір буде безстроковим).
У консенсуальних договорах зберігання слід розрізняти строк договору і строк зберігання, оскільки укладання договору передує передачі речі.
Плата за зберігання (ціна договору) та строки її внесення встановлюються договором зберігання (ч. 1 ст. 946 ЦК України) або актами законодавства (затвердженими в установленому порядку таксами, тарифами, ставками тощо, хоча ЦК України прямо це не передбачає). У тому разі, коли розмір плати визначений законодавцем
(нормативно), сторони не вправі її змінювати. Нормативні акти також можуть затверджувати регульовану плату за зберігання. Так, відповідно до ч. 5 ст. 28 Закону
України "Про зерно та ринок зерна в Україні" Кабінет Міністрів України встановлює граничний рівень плати (тариф) за зберігання зерна, що придбане за кошти державного бюджету.
Якщо певний порядок внесення плати за зберігання не встановлений актами цивільного законодавства, сторони можуть визначити, що вона вноситься:
- у повному обсязі наперед;
- після закінчення зберігання;
- певними періодичними платежами.
Певні особливості має визначення розміру плати при достроковому припиненні договору зберігання. Відповідно до ч. 2 ст. 946 ЦК України у разі, коли зберігання припинилося достроково через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на пропорційну частину плати. Конкретний розмір такої плати визначається у пропорції до фактичної тривалості зберігання.
Якщо ж поклажодавець після закінчення строку договору зберігання не забрав річ, він зобов'язаний внести плату за весь фактичний час її зберігання. Однак такий обов'язок покладається на поклажодавця лише у випадку, коли він не забрав річ за відсутності перешкод з боку зберігача.
Слід мати на увазі, до плати за зберігання можуть бути включені витрати на
зберігання речі. Якщо ж сторони у від платному договорі не передбачать обов'язок
поклажодавця відшкодувати витрати на зберігання, зберігач не вправі їх вимагати.
Проте витрати, які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання (надзвичайні витрати), відшкодовуються поклажодавцем понад плату, яка належить зберігачу.
При безвідплатному договорі зберігання поклажодавець зобов'язаний відшкодувати зберігачу здійснені ним витрати на зберігання, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 947 ЦК України). Такі витрати повинні бути необхідними та ненадмірними.
Відповідно до ч. 1 ст. 937 ЦК України договір зберігання укладається у письмовій
формі у випадках, установлених ст. 208 цього Кодексу. При цьому договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, що має бути передана на зберігання. Враховуючи те, що консенсуальний договір може укладатися лише професійним зберігачем (ч. 2 ст. 936 ЦК України), вказане вище застереження стосується лише договорів про зберігання за його участю і розширеному тлумаченню не підлягає.
ЦК України не вимагає укладати письмові договори зберігання у вигляді єдиного письмового документу, який підписується сторонами. Письмова форма цього договору вважається дотриманою також тоді, коли прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Проте це положення дещо не узгоджується зі ст. 207 ЦК України, оскільки перелічені вище документи підписуються в односторонньому порядку зберігачем. Тому положення ст.
937 ЦК України потрібно розуміти як доповнення до ст. 207 ЦК України, а не як виняток
із загального правила.
У ч. 2 ст. 937 ЦК України встановлено спеціальне правило, яке стосується форми
договору зберігання при надзвичайних обставинах (так званого надзвичайного зберігання). При пожежі, повені, раптовому захворюванні або за інших надзвичайних обставин прийняття речі на зберігання може підтверджуватися свідченням свідків. Ця норма встановлює виняток із загального правила щодо неможливості посилатися на свідчення свідків при недотриманні обов'язкової письмової форми правочину (ст. 218
ЦК України).
Укладення усного договору зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичним для цього виду зберігання. Наприклад, прийняття на зберігання речі в гардеробі зазвичай посвідчується видачею номерного жетона.
Окремі спеціальні види зберігання не потребують спеціального оформлення факту зберігання речей (крім грошей, цінних паперів, коштовностей). Це стосується, зокрема, зберігання речей у готелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших приміщеннях, в яких особа проживає тимчасово.

Права та обов'язки сторін Визначаються особливостями кожного конкретного договору зберігання, тому зупинимося на тих із них, які є найбільш характерними для всіх видів зберігання.
Обов'язки зберігача:
1) прийняти річ на зберігання за консенсуальним та (або) публічним договором. Слід мати на увазі, що зберігач звільняється від обов'язку прийняти річ на зберігання, якщо у зв'язку з обставинами, які мають істотне значення, він не може забезпечити її схоронності (ст. 940 ЦК України). ЦК України не розкриває зміст обставин, які мають "істотне значення" для відмови у прийнятті майна на зберігання, тому це поняття є оціночним;
2) оглянути майно (річ), визначити його кількість, якість та вартість, якщо інше не передбачено договором або законом. Цей обов'язок прямо передбачено законом лише для деяких спеціальних видів зберігання (наприклад, у ст. 959 ЦК України для зберігання на товарному складі), проте в більшості випадків зберігачем здійснюється огляд об'єкта зберігання (поклажі) з метою визначення його вартості, що впливає на форму договору та особливості зберігання;
3) вживати всіх заходів, установлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі (ч. 1 ст. 942 ЦК України), у тому числі дотримуватися нормативних вимог щодо режиму зберігання речей
(температурного, санітарного, екологічного тощо). За безвідплатним договором зберігання вказаний обов'язок зберігача трансформується у зобов'язання піклуватися про річ як про свою власну (ч. 2 ст. 942 ЦК України);
4) виконувати свої обов'язки за договором зберігання особисто (ч. 1 ст. 943 ЦК
України), тобто за загальним правилом не дозволяється на розсуд зберігача передавати речі на зберігання іншій особі. Проте, згідно з ч. 2 ст. 943 ЦК України, зберігач має право передати річ на зберігання іншій особі у разі, якщо він вимушений це зробити в
інтересах поклажодавця і не має можливості отримати його згоду. При цьому первісний зберігач зобов'язаний своєчасно повідомити поклажодавця про передання речі на зберігання іншій особі. Він залишається відповідальним за збереження поклажі, тобто несе відповідальність за дії особи, якій він передав річ на зберігання.
Таким чином, передача іншій особі майна на зберігання не означає припинення первісного договору зберігання;
5) не користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також не передавати її в користування іншій особі без згоди поклажодавця (ст. 944 ЦК України). Ця заборона встановлена у зв'язку з тим, що користування річчю (вилучення її корисних властивостей) зазвичай передбачає зменшення цінності речі, а отже, використання речі суперечить меті договору зберігання, оскільки поклажодавець сподівається зберегти повну цінність свого майна, передаючи його на зберігання (за винятком природних втрат):

6) негайно повідомляти поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі і отримати його відповідь (ч. 1 ст. 945 ЦК України). Цей обов'язок означає, що усі зміни за таким договором мають бути обов'язково погоджені та схвалені зберігачем. Проте законом передбачена можливість зберігача в окремих випадках змінити умови договору без узгодження їх з поклажодавцем. Зокрема, на зберігача покладається обов'язок змінити спосіб, місце та інші умови зберігання речі, не чекаючи відповіді поклажодавця, коли існує реальна небезпека її втрати, нестачі або пошкодження (ч. 1 ст. 945 ЦК України). Якщо ж річ пошкоджена або виникла реальна загроза її пошкодження чи інші обставити, що не дають змоги забезпечити її схоронність, а вжиття заходів з боку поклажодавця очікувати неможливо, зберігач має право продати річ або її частину. При цьому, якщо ці обставини виникли з причин, за які зберігач не відповідає, він має право відшкодувати свої витрати з суми виторгу, одержаної від продажу речі. У випадку виникнення спору між сторонами договору зберігання обов'язок доказування наявності зазначених обставин покладається на зберігача (ч. 2 ст.
945 ЦК України);
7) повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду і такої самої якості (ч. 1 ст. 949 ЦК України). Річ має бути повернена поклажодавцю в такому стані, в якому вона була прийнята на зберігання, з урахуванням зміни її природних властивостей. Так, кількість речей, визначених родовими ознаками, при поверненні може виявитися меншою, ніж передавалася, внаслідок усушки, утруски, випаровування та інших природних процесів. Слід мати на увазі, що природні втрати можуть мати місце лише в межах установлених законодавством нормативів (розмірів). Тотожність речі, яка була прийнята на зберігання, і речі, яка була повернута поклажодавцю, може підтверджуватися свідченням свідків;
8) повернути плоди і доходи, які були ним одержані від речі (ч. 2 ст. 949 ЦК України), тощо.
Поклажодавець зобов'язаний:
1) у разі непередання речі на зберігання за консенсуальним договором, зобов'язаний відшкодувати зберігачеві збитки, завдані йому у зв'язку з тим, що зберігання не відбулося, якщо він у розумний строк не попередив зберігача про відмову від договору зберігання (ч. 2 ст. 939 ЦК України);
2) повністю оплатити послуги зі зберігання (для відплатного договору) у порядку і строки, встановлені договором (ч. 1 ст. 946 ЦК України);
3) оплатити витрати, пов'язані зі зберіганням, якщо інше не передбачено договором чи законом (ст. 947 ЦК України), а також відшкодувати надзвичайні витрати (ч. 2 ст. 947
ЦК України);
4) забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання (ст. 948 ЦК України) тощо.

Слід мати на увазі, що будь-який договір зберігання (навіть консенсуальний) не передбачає обов'язку поклажодавця передати річ на зберігання, тому зберігач не має права цього вимагати (ст. 939 ЦК України).
Відповідальність сторін за договором зберігання.
За невиконання сторонами обов'язків, передбачених законом або договором зберігання, на них покладається цивільно-правова відповідальність.
Відповідальність зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, настає на загальних підставах (ч. І ст. 950 ЦК України).
Проте норми гл. 66 ЦК України передбачають певні особливості договірної відповідальності зберігача в окремих випадках.
Так, ч. 2 ст. 950 ЦК України встановлюється відповідальність професійного
зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо він не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця. Таким чином, відповідальність зберігача за втрату
(нестачу) або пошкодження речі може наставати і без вини. Слід мати на увазі, що наявність обставин, які звільняють зберігача від відповідальності (непереборної сили, особливих властивостей речі, умислу чи грубої необережності поклажодавця), має доводити сам зберігач.
Спеціальне правило щодо відповідальності за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання містить ч. 3 ст. 950 ЦК України. У такому разі зберігач несе відповідальність лише за наявності його умислу або грубої необережності.
Втратою або пошкодженням речі заподіюються
збитки


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   41


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал