Чорноморський державний університет імені петра могили інститутдержавного управління «досвід та тенденції розвитку суспільства в україні: глобальний, національний та регіональний аспекти»



Скачати 346.29 Kb.
Дата конвертації20.06.2017
Розмір346.29 Kb.
ТипПротокол
Додаток 1

d:\університет\виконання теми мон соц.єврюстандарти квітень 2013\звіти по мон - анотований і загальний 2012-2014\відскановані матеріали\могилянські читання - 2013\могилянські читання - 2013 1.jpg

d:\університет\виконання теми мон соц.єврюстандарти квітень 2013\звіти по мон - анотований і загальний 2012-2014\відскановані матеріали\могилянські читання - 2013\могилянські читання - 2013 2.jpg

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ


ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ПЕТРА МОГИЛИ ІНСТИТУТДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ




«ДОСВІД ТА ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ:

ГЛОБАЛЬНИЙ, НАЦІОНАЛЬНИЙ ТА РЕГІОНАЛЬНИЙ АСПЕКТИ»

присвячується 225 річниці м. Миколаєва

Матеріали Всеукраїнської щорічної

науково-методичної конференції

«Могилянські читання – 2014»

17-21листопада 2014 року


Миколаїв

2014

УДК 351(061.3)

ББК
Д 43

Редакційна колегія:

д.держ.упр., проф. ЄмельяновВ.М.,

д.держ.упр., доц. СорокаС.В.,

д.політ.н., проф. ЄвтушенкоО.Н.,

д.і.н. проф. Багмет М.О.,

к.держ.упр., доц. Репешко П.І.,

к.держ.упр., доц. Штирьов О.М.,

к.е.н., доц.Лазарева О.В.

к.політ.н., доц. Дерега В.В.,

к.політ.н., доц. Шатун В.Т.

Рекомендовано до друку Вченою радою

Чорноморського державного університету ім. Петра Могили

Протокол № 3 від 15листопада 2014 року.


Д 43
Досвід та тенденції розвитку суспільства в Україні: глобальний, національний та регіональний аспекти: матеріали щоріч. наук.-метод. конф. 17-21 листоп. 2014р. – Миколаїв : ЧДУ ім. П. Могили, 2014. – с.

Матеріали публікуються в авторській редакції
ББК

ЧДУ ім. П. Могили, 2014.



Сорока С.В.

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ЗАКОНОДАВЧОГО ПРОЦЕСУ В КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Законотворчість є найважливішою складовою діяльності держави, яка ставить перед собою мету створення та удосконалення єдиної, внутрішньо узгодженої системи законодавчих норм, що регулюють відносини в суспільстві та управлінні державою. Прийняття законів, тобто юридичних актів, що мають найвищу юридичну силу відносно інших державних актів, є головним повноваженням сучасного парламенту, що дозволяє цьому органу впливати на всі сторони державного та суспільного життя в країні. Важливо зазначити, що поняття “законодавчий процес” має два значення: 1) процедура проходження законопроекту в найвищому представницькому органі влади, послідовність рішень, що приймаються цим органом державної влади; 2) законодавча діяльність, що проявляється в прийнятті нових, скасуванні або зміні чинних законів відповідно до інтересів суб’єктів державного управління. Ми розглядаємо законодавчий процес у його широкому значенні – як суворо регламентовану діяльність, що є сукупністю певних процедурних дій (стадій законодавчого процесу) спеціально уповноважених суб’єктів, спрямованих на створення акту вищої юридичної сили, – закону.

Однією з найбільш суттєвих ознак законодавчого процесу є його розподіл на етапи. Законодавчий процес є саме сукупністю складових його стадій, кожна з яких має свої особливості, завдання, суб’єктів і спрямована на вирішення конкретних цілей, успішне досягнення яких є необхідною умовою і обов’язковою передумовою для переходу до наступного етапу законотворчості та, зрештою, для ухвалення закону. Системно-функціональний аналіз законодавчого процесу дозволяє виділити такі його стадії:

1) розробка законопроекту за рішенням суб’єкта законодавчої ініціативи, що включає діяльність з виявлення суспільних інтересів, постановку питання про необхідність законодавчого регулювання тих або інших питань, вироблення концепції законопроекту, написання його тексту, підготовку фінансово-економічного обґрунтування законопроекту і супровідних документів;

2) розгляд суб’єктом законодавчої ініціативи розробленого законопроекту й ухвалення рішення про його внесення в законодавчий орган;

3) офіційне внесення законопроекту або законодавчої пропозиції суб’єктом права законодавчої ініціативи до парламенту у встановленому порядку;

4) прийняття законопроекту до розгляду законодавчим органом;

5) попередній розгляд законопроекту в робочих органах парламенту (комітетах, комісіях);

6) розгляд законопроекту на пленарних засіданнях парламенту, внесення поправок, що містять зміну тих або інших положень;

7) прийняття / відхилення законопроекту парламентом (до даної стадії входить також розгляд та схвалення або несхвалення другою палатою парламенту, за умов існування двопалатного парламенту);

8) направлення закону на розгляд посадовій особі (особам) з метою прийняття рішення про підписання і обнародування закону або про його відхилення, у тому числі санкціонування (контрасигнація);

9) промульгація закону (підписання главою держави й офіційна публікація);

10) реалізація закону, оцінка ефективності його дії.

Представлена структура законодавчого процесу є достатньо складною і розтягнутою в часі. Однак прийняття закону – це важливий процес, який вимагає додержання всіх зазначених процедур. Слід погодитися з думкою про те, що складність законодавчого процесу пояснюється необхідністю відсіювання випадкових, нежиттєздатних законопроектів, забезпечення ухвалення законодавчих рішень, які, з одного боку, враховують інтереси різних груп населення, знижують рівень протиріч у суспільстві, підвищують рівень довіри громадян, а з іншого – дозволяють виконавчим органам приймати на їх основі досить ефективні управлінські рішення. А отже, ефективність парламентського законодавчого процесу і законодавчої діяльності не може вимірюватися традиційною формулою: максимальний результат при мінімумі матеріальних, організаційних та часових витрат. Вироблення дійсно компромісних і ефективних законів неминуче передбачає вибір складних та витратних законодавчих процедур і суворого їх дотримання.

У контексті того, що ми розглядаємо законодавчий процес в країнах Європейського Союзу, слід враховувати особливості його здійснення у зв’язку із членством у цьому об’єднанні. Вони передусім пов’язані з обмеженням сфери видавання законів у тих галузях, які згідно із правом ЄС регулюються наднаціональним законодавством. Це може виявлятися у такому:

1) не можна видавати закони в справах, які регулюються на рівні Європейського Союзу;

2) потрібно скасовувати закони, які втручаються в компетенцію права Європейського Союзу.

Також зміни в законодавчому процесі пов’язані із пристосуванням законодавства держав до директив та інших рішень Європейського Співтовариства. Вони спонукають законодавчі органи реалізовувати цілі та зміст директив шляхом видання законів у строках, передбачених ними. Проте, у першу чергу, відповідальність за реалізацію директив лежить на уряді, який зобов’язаний надавати парламенту відповідні законопроекти, у яких відображені необхідні норми. Зважаючи на це, оперативне прийняття необхідних законів вимагає від усіх суб’єктів законодавчого процесу впровадження нових методів та процедур діяльності.



Андріяш В.І.

ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕТНОПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ

Механізм правового регулювання етнополітичних процесів – це система всіх державно-правових (юридичних) засобів, за допомогою яких держава здійснює владний вплив на суспільні відносини у суспільно-політичному або етнічному житті певних груп (рис. 1).

Правовий механізм

Методи державного регулювання

Інструменти державного регулювання

визначення кола суб’єктів етнонаціональних відносин; дотримання прав і свобод людини, які закріпленні та гарантовані Конституцією країни; захищеність від будь-яких проявів расизму, ксенофобії та дискримінації; забезпечення конституційного ладу, територіальної цілісності та суверенітету держави.

Конституція України, закони України, міжнародні угоди та договори.

Рис. 1. Методи та інструменти правового механізму державного регулювання етнополітичних процесів
Механізм правового регулювання – процес переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин, здійснюваний за допомогою правових засобів і форм з метою задоволення публічних і приватних інтересів, забезпечення правопорядку. На нашу думку варто приділити особливу увагу правовому механізму державного регулювання етнополітичних процесів, оскільки, по-перше, переважною домінантою у розвитку законодавства незалежної України було створення політико-правового поля для забезпечення прав національних меншин за практично повної відсутності вдосконалення законодавства у сфері регулювання прав і свобод титульної автохтонної нації; по-друге, саме у цьому руслі слід розглядати численні суперечності й неузгодженості, які в свою чергу створювали труднощі для реалізації національного і міжнародного права у сфері забезпечення прав національних меншин України.

Міжнародна нормативно-правова база щодо захисту прав етнічних меншин ґрунтується на наступних документах, прийнятих Організацією Об'єднаних Націй: 1) «Загальна декларація прав людини», 2) «Міжнародний пакт про громадянські і політичні права», 3) «Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації», 4) «Декларація про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин» . А також на документах, прийнятих Європейським співтовариством: 1) «Принципи Заключного акта, Гельсінкі 1975», 2) «Документ Копенгагенської наради конференції з людського виміру НБСЄ», 3) «Доповідь наради експертів НБСЄ з питань національних меншин, Женева, 1991 рік»; 4) «Гельсінська документ 1992 року – Виклик Часу і Змін»; 5) «Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин» та ін.

Наявність стількох спеціалізованих законодавчих актів у практиці країн Західної Європи, націлених на захист прав національних меншин, наводить на думку, що Україна знаходиться тільки на початку шляху розробки правової бази для розвитку міжетнічних відносин. Хоча варто наголосити, що закони, якими регулюються етнонаціональні відносини в Україні, переважно відповідають європейським стандартам. Групові та індивідуальні права громадян в етнонаціональній сфері, а також гарантії цих прав зафіксовано в Конституції України, інших нормативно-правових актах. Однак чинна законодавча база досі не кодифікована, зокрема у сенсі системності та узгодженості змісту вживаних термінів, затверджених норм та порядку їх застосування, що досить часто призводить до правових колізій, які мають всі передумови для подальшого загострення, а, в деяких випадках, перетворення на конфлікти між етнічними та регіональними спільнотами, між спільнотою та державою, між регіональною та центральною владою та ін.

Верба С. М.
ПРОГНОЗУВАННЯ КАДРОВОЇ ПОЛІТИКИ В ОРГАНАХ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В СУЧАСНИХ УМОВАХ
Сучасний період в історії Українського суспільства дуже важливий. Україна не може стояти в стороні, коли в Європі, тай у всьому світі йде реформування громадянського суспільства. Адміністративна реформа, яка втілюється в Україні протягом 16 років, нарешті, повинна втілитись в життя. Нині для старту реформ є головне – політична воля, самодостатність та прогнення економічної незалежністі регіонів.

Незважаючи на риторику вищих посадових осіб держави щодо проведення в Україні адміністративної реформи, реальних змін в системі державного управління відбулося не так багато. Відбулося лише часткове впорядкування статусів деяких з органів, що, звичайно, теж є позитивом, але кількість органів залишається приблизно на тому ж рівні.

Слід зазначити що адміністративна реформа,перш за все, спрямована не на скорочення кількості органів тачисельності службовців (це можливий, але не обов'язковий наслідокреформи), а на підвищення ефективності їх роботи. Тому лише післяфункціонального аналізу діяльності конкретного органу влади можнавирішувати питання про скорочення чисельності працівників, їх перегрупування чи, можливо, навпаки — про збільшення. Крім того, перш ніж звітувати про завершення чергового етапу адміністративної реформи, необхідно також аналізувати, що саме зроблено, яким чином впроваджені зміни, наскільки це відповідає Конституції та Концепції адміністративної реформи, і, що також важливо, — наскільки стабільними є нововведення.

На жаль,поки щоякісний склад персоналу державних органів набагато нижчий порівняно з тим, який необхідний в умовах політичних і економічнихреформ. Це зумовлено такими чинниками як низький престиж державної служби і невизначеність особистої долі державних службовців у зв’язку з нестабільністю політичної ситуації, що зумовлює велику плинність кадрів, особливо в державному апараті.

Потрібно зупинити високу плинність кадрів посадових осіб місцевого самоврядування та більшою мірою формальне проведення конкурсів на заміщення вакантних посад службовців та впровадити чіткі і принципи прийому з огляду на професійні та особисті якості кандидатів.

З метою проведення ефективної кадрової політики в Україні та залучення найбільш кваліфікованих працівників до служби в органах місцевого самоврядування слід вивчити економічний стан та перспективи розитку регіону. Необхідно також посилити мотивації та стимулювання їх праці, заохочення та соціальну захищеність. З метою професійного зростання та поліпшення ефективності прийняття управлінських рішень потрібно проводити постійні навчання та підвищення кваліфікації депутатського корпусу. Адже депутат місцевої ради як представник інтересів територіальної громади, виборців свого виборчого округу зобов'язаний виражати і захищати інтереси відповідної територіальної громади та її частини - виборців свого виборчого округу, виконувати їх доручення в межах своїх повноважень, наданих законом, брати активну участь у здійсненні місцевого самоврядування. А в період реформ змінюється не тільки свідомість громади, а й законодавча база. Тому депутати всіх рівнів повинні своєчасно і професійно втілювати реформи відповідно законодавства. Для стабільності ситуації в громаді необхідно постійно вдосконалювати свої знання, вивчати потреби територіальної громади, надавати безпосередню і невідкладну допомогу в вирішенні питань.



Донченко Т.О.
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ЗАЙНЯТОСТІ МОЛОДІ ЯК ОДНА ІЗ СОЦІАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.
Прискорення темпів розвитку суспільства зумовлює зростання ролі молоді в суспільному житті. Включаючись у соціальні відносини, вона видозмінює їх і під впливом нових умов та удосконалюється сама.

Проблеми, з якими стикається молодь, пов’язані з її становищем у соціальній структурі, що характеризується, насамперед, перехідністю і нестабільністю. Сучасні соціальні процеси тільки посилюють ці проблеми.

Однією з пріоритетних для молодого покоління стає проблема трудової адаптації: вибір професії, пошук першого робочого місця і подальша професіоналізація. Проблема соціальної адаптації молоді не є новою для зарубіжної та вітчизняної наукової думки. Багато провідних науковців приділили значну увагу вирішенню окремих її аспектів. Теоретико-методологічні засади проблеми зайнятості молоді та її державного регулювання не залишилися поза увагою багатьох вітчизняних та зарубіжних дослідників.

В Україні проблематика зайнятості молоді та її регулювання з боку органів державної влади розглядається в соціально-гуманітарних, економічних, юридичних науках. Дослідженню даної сфери з боку науки державного управління приділяється недостатньо уваги.

Політика держави у сфері зайнятості населення, зокрема молоді, потребує реальних та ефективних дій. Важливим є у вирішенні даних проблем розробка системи відповідних заходів, створення необхідних передумов для реалізації економічного та особистісного потенціалу. Безперечно, окреслена проблема щодо зайнятості молоді потребує подальшого вивчення, тому перспективними можуть стати подальші розробки та глибоке пізнання окресленої проблематики.Аналіз основних концептуальних і типологічних характеристик державного регулювання зайнятості молоді в сучасній Україні свідчить про необхідність суттєвих змін у даній сфері.

Слід зазначити, що питання молоді, молодіжної політики щодо державного регулювання зайнятості в Україні знайшло своє відображення у таких нормативно-правових документах як: Конституція України, закони, державні та цільові програми зайнятості, а також основні міжнародні документи, які ратифіковані Україною. Це також Кодекс законів про працю, Закон України «Про зайнятість населення», Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», Декларація «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні», «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю», «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю» та ін.

Важливим напрямом державної політики у сфері зайнятості молоді є прийняття та реалізація державних та цільових програм, які повністю присвячені або частково передбачають заходи в даній галузі: державні програми зайнятості населення, які частково регламентують питання зайнятості молоді, загальнодержавна програма підтримки молоді, де значно приділена увага цій сфері, цільова програма зайнятості молоді. Також прийнято ряд постанов, які регламентують зайнятість населення та, зокрема, молоді.

Можна зазначити, що теоретико-методологічні та прикладні питання щодо зайнятості молоді та його регулювання з боку органів державної влади були й залишаються предметом і об’єктом різних наукових досліджень. Розглядається зайнятість молоді у різних науках та під різними кутами зору. Дослідженню даної тематики присвячено багато часу науковців та діячів України і зарубіжжя. Разом з тим існує питома вага та необхідність у наукових розробках та ефективному вирішенніважливої соціальної проблеми українського суспільства .



Моспаненко І.В.

ШЛЯХИУДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ УКРАЇНИ

Світовий і вітчизняний досвід та наукові дослідження свідчать, що найефективнішими заходами по мінімізації та реальній протидії організованій злочинності й корупції є запровадження дієвого постійного контролю за фінансовими інституціями. Вдосконалення державного фінансового моніторингу сприятиме підвищенню дієвості національної системи запобігання та протидії легалізації(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму.

На законодавчому рівні передбачити звільнення від кримінальної відповідальності осіб,які хоча і брали участь у легалізації грошових коштів, але добровільно сповістили правоохоронні органи про скоєний злочин і розкрили механізм „відмивання” та вказали на місцезнаходження злочинних коштів.

Для створення ефективної системи взаємодії між відповідальними органами виконавчої влади, насамперед, необхідно:

- удосконалення механізму взаємодії між правоохоронними органами та Державною службою фінансового моніторингу України, у тому числі в рамках порушених кримінальних справ;

- використання можливостей Національного центрального бюро “Інтерполу” у провадженні діяльності щодо запобігання та протидії легалізації незаконних доходів і протидії фінансуванню тероризму;

- удосконалення механізму взаємодії між правоохоронними та іншими органами виконавчої влади у боротьбі з торгівлею людьми, наркобізнесом, фінансуванням тероризму, незаконною міграцією, а також забезпечення проведення всебічного, повного і об’єктивного досудового розслідування кримінальних справ;

- забезпечення вдосконалення функціонування Єдиної державної інформаційної системи у сфері запобігання та протидії легалізації(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму, що дасть можливість:

– об’єднати інформаційні ресурси відповідальних органів виконавчої влади;

– створити цілісну систему інформаційної взаємодії відповідальних органів виконавчої влади, інших суб’єктів системи запобігання та протидії легалізації незаконних доходів і фінансуванню тероризму;

– створити єдиний інформаційний простір для забезпечення проведення комплексного аналізу інформації про доходи, одержані злочинним шляхом, виявлення механізмів їх легалізації, запобігання відмиванню таких доходів і фінансуванню тероризму;

– забезпечити розвиток системи запобігання та протидії легалізації незаконних доходів і фінансуванню тероризму, виконання вимог Сорока рекомендацій групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF).

Адміністративні інструменти протидії визначені законодавством про запобігання легалізації є дієвим інструментом для активізації діяльності суб’єктів фінансового моніторингу. Особливість зазначеного складового елементу механізму національної системи протидії полягає в тому, що за бездіяльність у сфері протидії легалізації передбачено призупинення або ліквідація діяльності суб’єкта первинного фінансового моніторингу.

Особливу увагу необхідно приділити методам фінансового контролю. На наш погляд, поточна система протидії легалізації використовує лише метод моніторингу та частково метод аналізу на рівні суб’єктів первинного фінансового моніторингу. Тобто, при визначенні ознак сумнівності банком призупиняється операція до моменту отримання дозволу від спеціалізованого органу фінансового контролю. Фактично, метод аналізу поділяється на два етапи і має значний часовий лаг між ними, а отже втрачається дієвість самої протидії на користь збереження інформації.

Отже, серед існуючих методів управління на сьогодні не використовується метод планування. Оскільки контролюється лише одна операція без врахування її економічного змісту та притаманності основній діяльності господарюючого суб’єкта. Зазначений метод полягає в тому, що відбувається перехід від моніторингу операції до моніторингу діяльності та фінансової роботи і збереження інформації, що свідчить про бездоганну репутацію контрагента. Має здійснитись перехід від аналізу та моніторингу операцій до планування меж можливостей фінансової діяльності суб’єктів господарювання. Таким чином, контроль з боку Держави за фінансовими потоками буде персоніфікованим та доволі прозорим.

Палагнюк О. В.


ПРІОРИТЕТИ РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ МІГРАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

З моменту проголошення незалежності Україна є не лише повноправним учасником загальноєвропейських міграційних процесів але й важливою країною-“постачальником” трудових та нелегальних мігрантів до Європи, країною-транзитом для переміщення біженців та шукачів притулку із Азії до ЄС. А оскільки в останнє десятиліття наша країна відкрито проголошує про свої євро інтеграційні амбіції, впровадження ефективної міграційної політики: підвищення адміністративно-правового рівня управління міграційними потоками, суттєве покращення законодавчої бази, активна боротьба із нелегальним перетином кордонів та торгівлею людьми безумовно є однією з важливих передумов розвитку міжнародного співробітництва у даній сфері та успішної інтеграції України до Європейського співтовариства. Необхідність створення державного контролю у цій галузі пов'язана із гостротою проблем міграції, що постає перед Україною на сьогоднішній день. Оптимізація міграційних потоків стає важливим завданням соціально-економічного розвитку, особливо в контексті демографічної кризи в державі.

Управління міграцією повинно бути засноване на глибокому розумінні природи міграційних рухів, їх стандартних схем, і детальному аналізі актуальної ситуації у відповідній області.Аналіз міграційної ситуації в державах-членах Європейського Союзу і формування єдиної міграційної політики дозволяє визначити місце міжнародного досвіду в процесі розробки державної міграційної системи управління в Україні. Особлива увага повинна бути приділена досвіду країн Центральної Європи, а також нових членів ЄС, які домоглися значних успіхів в реалізації європейських стандартів міграції в своє національне законодавство і адміністративну практику. Аналіз теорії та практики державного регулювання міграції Європейського співтовариства дозволяє нам стверджувати, що на даному етапі державний контроль за перетином кордонів та запобігання нелегальній міграції може бути успішними тільки тоді, коли створені і надані всі можливості для законної міграції зацікавлених осіб. Тому ми можемо зробити висновок, що державна міграційна політика повинна базуватися на так званому принципі “регульованої прозорості”.

На даному етапі в Україні чітко визначені основні пріоритетні напрямки національної міграційної політики. До них відносяться: сприяння репатріації, захист прав і свобод трудових мігрантів кордоном, надання притулку та допомоги біженцям і особам без громадянства, боротьба із нелегальною міграцією, незаконним перетином державного кордону, а також зі злочином “торгівля людьми”.

З метою вдосконалення державної міграційної політики було б доцільно виконати наступні дії і вжити такі заходи як:

2) Посилення прикордонного та митного контролю.

3) Підвищення ефективності роботи консульських служб кордоном;

4) Підвищення загальної правової і моральної культури громадян;

5) Створення привабливого внутрішнього ринку праці а отже стимулювання громадян до працевлаштування на законних підставах на території Батьківщини.

6) Впровадження широкомасштабної інформаційної політики, яка полягає у підвищенні загальної поінформованості громадян з усіх аспектів нелегальної міграції та торгівлі людьми шляхом надання безкоштовних консультацій та правової допомоги.

7) Поліпшення державної статистичної системи в контексті міграції.

8)Створення спеціальних навчальних програм та тренінгів для представників міліції, прикордонних і митних служб.

9) Посилення співпраці між державою і громадянським суспільством у питаннях захисту прав і свобод людини.
Багмет М. О.
ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ І ПУБЛІЧНОГО АДМІНІСТРУВАННЯ НА IV КОНГРЕСІ ІНІЦІАТИВ СХІДНОЇ ЄВРОПИ (М. ЛЮБЛІН, РЕСПУБЛІКА ПОЛЬЩА)
На початку жовтня 2014 р. в м. Люблін (Республіка Польща) проходивIVКонгрес Ініціатив Східної Європи. В ньому взяли участь депутати Європарламенту, десятки представників європейських посольств, міжнародних організацій та органів влади ряду міст із Польщі, західної й східної Європи, а також вчені, які мають досвід викладацької і дослідницької роботи з питань євроінтеграційної діяльності.

Керували роботою Конгресу Президент (мер) м. Люблін Кшиштоф Жук, Маршал Люблінського воєводства СлавомірСосновський, голова Програмової ради та керівник правління Фонду менеджерських ініціатив Павел Прокоп, директор управління проектів Адміністрації м. Люблін Кшиштоф Лонтка, а також Президент Фонду Міжнародної Солідарності Кшиштоф Становські.

Україну представляли відповідальні працівники Міністерства закордонних справ, очолювані директором департаменту ЄС Володимиром Бачинським, а також делегації із Харкова, Одеси, Львова, Тернополя, Івано-Франківська, Чернівців, Житомира, Луцька, Рівного, Вінниці, Запоріжжя, Полтави, Сум та інших міст.

Миколаївську делегацію очолив ректор Чорноморського державного університету імені Петра Могили, доктор технічних наук, професор Леонід Павлович Клименко. До речі, під час Конгресу постійно зверталася увага на те, як місто Миколаїв розвиває партнерські відносини з різними організаціями та закладами Республіки Польща.

Дуже приємними були хвилини, коли серед майже 100 європейських проектів переможцем був визнаний проект під назвою «Українсько-польська співпраця у вирішенні гендерної політики». Отримуючи диплом переможця, професор Леонід Павлович Клименко з приємністю згадував авторів проекту доктора історичних наук, професора Михайла Олександровича Багмета та кандидатів політичних наук, доцентів Віру Миколаївну Ярошенко і Володимира Тимофійовича Шатуна.

Під час панельних дискусій, яскраву презентацію про співробітництво ЧДУ імені Петра Могили з різними університетами Європи в рамках програми «Горизонт» здійснили кандидат наук з державного управління, старший викладач Світлана Володимирівна Матяж та кандидат технічних наук, доцент Наталя Олександрівна Воскобойнікова. Саме вони на конкретних прикладах продемонстрували систему запровадження стажування студентів Інституту державного управління нашого університету в органах державної влади та вищих навчальних закладах Варшави, Познані, Любліні, Жешова, Кракова, Лодзі та інших міст Республіки Польщі. Під час презентації називалися також прізвища студентів, аспірантів і викладачів факультетів політичних, економічних і комп’ютерних наук, соціології і юридичного факультету, які за різними міжнародними програмами Європейського Союзу забезпечували якість проведення різнопланових українсько-польських міжнародних форумів, які сприяли покращенню міжнародному обміну в плані реалізації управління та публічного адміністрування в регіонах.

Під час урочистого підписання Угоди про Стратегію територіального співробітництва міста Любліна з різними містами України було висловлено побажання про те, що назріла необхідність на наступному V Конгресі Ініціатив Східної Європи підписати Угоду про побратимство між містами Люблін та Миколаїв. Отож, будемо нарощувати на взаємовигідних умовах нові партнерські зв’язки, тим паче, що саме цьому сприятиме імплементація Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом і відрадно те, що саме ЧДУ імені Петра Могили відіграє провідну роль в успішному інтегруванні та імплементуванні європейських критеріїв і стандартів в Україні.
Лізаковська С.В.

РОЛЬ ІНСТИТУТІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ У СОЦІАЛЬНІЙ СФЕРІ В КОНТЕКСТІ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ
Важливою складовою демократії в країнах Європейського Союзу є розгалужена система організацій громадянського суспільства. Лише в демократичній державі такі об’єднання мають необхідні умови для діяльності та розвитку, реальної участі у вирішенні державних і громадських справ. 

Згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 3 листопада 2010 р. №996 «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» до інститутів громадянського суспільства відносяться громадські, релігійні, благодійні організації, професійні спілки та їх об’єднання, творчі спілки, асоціації, організації роботодавців, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи, легалізовані відповідно до законодавства України.

Доцільно зазначити,що до нагальних соціальних проблем українського суспільства відносять безробіття, зростання цін, низький рівень заробітної плати, загальне зниження рівня життя, зростання злочинності, зубожіння населення, наркоманія, СНІД тощо. Серед проблем, що стосуються забезпечення здорового способу життя: стан навколишнього середовища, низький рівень медичного обслуговування, недостатні можливості для занять фізичною культурою і спортом, низький рівень обізнаності про здоровий спосіб життя. Виходячи з цілої низки сучасних проблем соціального захисту, головною метою соціальної політики є забезпечення гідного рівня життя як працюючого, так і непрацюючого населення.

В країнах ЄС одним з напрямів удосконалення механізмів соціального захисту населення є підвищення ролі неурядових громадських організацій.

У демократичному суспільстві має відбуватися повноцінне партнерство держави та недержавного сектора, створюючи сприятливі умови для розкриття громадського потенціалу й спрямування соціальної активності. Суспільним еталоном європейських держав є громадянське суспільство, у якому влада поважає та захищає права та інтереси громадян, їх честь та гідність, дослухається до громадської думки.

В рамках євроінтеграційних процесів, Україна прагне побудувати власне громадянське суспільство, важливим інструментом якого є «третій сектор» з усією сукупністю організацій, що його утворюють і за якими ще з початку 1990-х років закріпився термін «недержавні». Недержавні організації – будь-які організації, які не є частиною державних структур. На практиці, особливо в контексті соціальної роботи, цей термін вживають для позначення громадських чи благодійних організацій, тобто неприбуткових організацій, які не представляють приватний бізнес і працюють, щоб служити громадським інтересам.

У Законі України «Про соціальні послуги» визначено, що надавати соціальні послуги можуть не лише державні, а й недержавні організації. До недержавних надавачів соціальних послуг Закон відносить «громадські, благодійні, релігійні організації та фізичні особи, діяльність яких пов’язана з наданням соціальних послуг». Недержавний сектор цілком спроможний взяти на себе значну частину функцій із надання соціальних послуг на місцевому рівні. Недержавний сектор швидше реагує на зміни в соціальній політиці та в потребах громадян і здатний забезпечити ефективнішу роботу з клієнтами. Тому необхідно більше використовувати потенціал третього сектору. Однак це видається нереалістичним без аналізу та вирішення основних проблем розвитку громадських організацій на державному рівні. Особливої уваги потребує розв’язання проблем недержавних надавачів соціальних послуг, оскільки цього вимагає шлях реформування системи соціальних послуг, який обрала Україна, в процесі євроінтеграції.

Незважаючи на зусилля влади щодо підвищення рівня життя населення, в Україні збільшується кількість громадян, які потребують допомоги держави. Гострою проблемою залишається недостатнє фінансування діяльності соціальних служб. В умовах, коли відповідні державні організації не спроможні виконувати належним чином свої обов’язки через нестачу коштів, інших ресурсів, складну політичну ситуацію, держава повинна шукати партнерів та розвивати питання співробітництва між різними секторами, такими як державний сектор (центральні та місцеві органи влади), приватний сектор (бізнес) та неурядовий (громадський, або «третій» сектор).

Надання соціальних послуг має здійснюватися професійно. Цього вимагає не тільки Закон «Про соціальні послуги», а й клієнти. Не викликає сумніву, що вони надають перевагу кваліфікованій допомозі. Розуміння значення професійної діяльності з надання соціальних послуг є вкрай важливим для отримання ліцензії і фінансової підтримки від держави. Професійна діяльність означає, що її здійснюють кваліфіковані фахівці з відповідним рівнем освіти, які мають знання та навички для проведення соціальної роботи. Окрім того, професійна діяльність означає, що це є основним джерелом доходу суб’єкта.

Інститути громадянського суспільства в європейських країнах вирішують різноманітні сучасні проблеми громадян. Головними завданнями громадських організацій є: захист прав та інтересів окремих соціальних груп людей, вирішення соціальних проблем, проведення тренінгів та надання консультацій, просвіта та поширення інформації для населення, лобіювання інтересів населення.



Органи державної влади в процесі євроінтеграції постали перед необхідністю широкого залучення інститутів громадянського суспільства до надання соціальних послуг. Для реалізації такого соціально-важливого завдання держава має здійснити певні кроки, які наблизили б Україну до європейського соціального простору. Суть цих кроків вбачається у: 1) державному сприянні активному та пріоритетному розвитку послуг у громаді; 2) делегуванні державних повноважень у сфері надання соціальних послуг громадським організаціями; 3) розширенні обсягів соціального замовлення; 4) удосконаленні нормативно-правової бази у даній сфері; 5) запозичення європейського досвіду щодо розвитку волонтерської діяльності тощо.

Дерега В.В.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В СФЕРІ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ СІМ’Ї В УКРАЇНІ
Основоположні принципи, які виражають ставлення держави до сім'ї, в будь-якій державі, закріплюються, в першу чергу, на рівні основного закону – конституційно. В Конституції України закріплюється, що шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка та жінки; кожен з подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім'ї; сім'я, материнство і батьківство охороняються державою; кожна людина має право на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім’ї [1]. Відповідно до цього визначаються основні соціальні права і гарантії, які забезпечуються чинним законодавством.

Дані положення Конституції знайшли відображення в Сімейному кодексі України, прийнятому 10 січня 2002 року [2], який визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів. У статті 5Кодексу закріплюється, що держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї; держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство; держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини; держава бере під свою охорону кожну дитину-сироту і дитину, позбавлену батьківського піклування; ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.

Стратегічно важливим документом для формування нормативно-правових засад державної політики, і сімейної зокрема, є концепція. Концепція державної сімейної політики була прийнята Постановою Верховної Ради України від 17 вересня 1999р. [3]. Концепція розроблена виходячи з потреби створення належних умов для життєдіяльності сім'ї в Україні і визначає загальну стратегію і пріоритетні напрями державної політики щодо сім'ї.

Важливим є врахування того факту, що виключно соціально-економічні заходи не можуть вирішити всіх проблем у досліджуваній сфері. Зважаючи на ціннісне підґрунтя кризи інституту сім'ї, яка є властивою не тільки для України, але й для інших держав, корені вирішення проблем слід шукати не тільки в економічних засадах матеріальної підтримки сімей, але й духовно-ціннісних. У зв’язку з цим особливого значення набувають такі вказані в Концепції напрями політики, як формування у свідомості людей розуміння важливості ролі сім'ї у житті суспільства; сприяння відродженню традиційно міцної, працьовитої, економічно спроможної сім'ї на основі нових соціально-економічних відносин, національних традицій та впровадження кращого світового досвіду; пропагування і забезпечення наступності поколінь.

В цілому основні нормативні акти, що формують державну сімейну політику в Україні, можна згрупувати наступним чином: в першу чергу Конституція України; декларації, хартії, конвенції та інші міжнародні документи, які ратифіковані в Україні; міжнародні та міжурядові угоди; документи, що визначають правове поле, в рамках яких формуються напрями політики і є основою для планування реалізації політики у цій сфері, передусім це Концепція державної сімейної політики; власне законодавство, що надає і гарантує спеціальні права або надає уповноваження певним міністерствам чи урядовим організаціям; документи, що регламентують реалізацію окремих напрямів сімейної політики, – укази, розпорядження Президента України, постанови, розпорядження Кабінету Міністрів України, накази, розпорядження, постанови відповідних міністерств та відомств; документи, що регламентують діяльність у сфері розвитку інституту сім'ї на місцевому рівні, – акти органів місцевого самоврядування (постанови, рішення), що стосуються впровадження місцевих програм, заходів тощо.

У нормативно-правових актах, що формують засади державної сімейної політики, відображена необхідність розв'язання однієї з найважливіших загальносуспільних проблем – стабільного існування і розвитку сім'ї, та формування ефективної сімейної політики.

Разом з тим, нормативно-правова база потребує подальшого розвитку і удосконалення. Зокрема, необхідним є подолання термінологічної невизначеності, формування цілісної стратегії сімейної політики, розробка спеціалізованої, адресної державної програми підтримки молодих сімей.

Вкрай важливим на сучасному етапі є дослідження впливу соціально-економічних та духовно-ціннісних факторів на розвиток інституту сім'ї, та їх співвідношення, вивчення достовірних причин негативних явищ у цій сфері, які властиві не тільки для України, але й інших держав, переосмислення соціальних змін з метою пошуку шляхів для формування послідовної, адекватної сучасним умовам сімейної політики.


Палагнюк Ю.В., Картузов К.М.
ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ БІБЛІОТЕЧНОЮ СПРАВОЮ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ
У зв’язку з підписанням Угоди про асоціацію між Україною та ЄС актуалізується вивчення європейського досвіду державного регулювання різних сфер суспільного життя для впровадження його найкращих практик, у тому числі, і щодо державного управління бібліотечною справою в Україні.

У «Резолюції про роль бібліотек у сучасному суспільстві» Європейський Парламент зазначив, що бібліотеки займають унікальне і все більш важливе місце в організації доступу до знань. У рамках конференції «Реформування бібліотечного законодавства в Центральній Європі: рекомендації і обґрунтування», що була організована у 1994 р. Радою Європи (Страсбург, Франція), були прийняті «Рекомендації щодо реформи бібліотечного законодавства в Центральній Європі». В них було зазначено про необхідність реформування національного бібліотечного законодавства країн Східної і Центральної Європи в контексті необхідності відображення в ньому тих гарантій фінансування, які повинні закріплюватися в спеціальному законі або в окремій главі загальнобібліотечного законодавства.

У «Керівних принципах бібліотечного законодавства та бібліотечної політиці в Європі», розроблених Радою Європи спільно з Eblida, наголошується на необхідності гармонізації відповідних національних законів і політик держав-членів Ради Європи. Необхідно відзначити, що Україна є членом цієї міжнародної організації з 9 листопада 1995 р, та взяла на себе зобов’язання у сфері реформування чинного законодавства на основі норм та стандартів Ради Європи.

Організаційно-правові засади державного управління бібліотечною справою в Україні встановлюються Конституцією України. Певні правові засади діяльності у бібліотечній сфері Закон України «Про культуру», який замінив собою «Основи законодавства України про культуру» (втрата чинності від 12.01.2011). Перша редакція «Основ законодавства України про культуру» містила у статті 23 «Фінансування культури» норми, згідно яким держава гарантує необхідні асигнування на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України. Ці норми були побудовані здебільшого на нереальних підходах до функціонування культури в Україні. Зокрема, українська держава не тільки не могла виділити 8% від національного доходу на потреби галузі, а навіть не забезпечувала 1% (як це було встановлено за часів СРСР). Переважна більшість положень Закону містить декларативний характер та визначає бажані цілі розвитку у сфері культури, натомість механізмів їх реалізації проектом не передбачено.

Основним законодавчим актом, що регламентує діяльність бібліотек України, є Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», прийнятий лише у 1995 р. Цей Закон гарантує право громадян на вільний доступ до інформації, знань, залучення до цінностей національної та світової культури, науки та освіти, які зберігаються в бібліотеках, а також визначає статус бібліотек, правові та організаційні засади їх функціонування; державну політику щодо підтримки бібліотечної справи та її розвитку шляхом гарантованого фінансування бібліотек, пільгової податкової, кредитної та цінової політики, розробки програм розвитку бібліотечної справи та забезпечення їх цільового фінансування, забезпечення взаємовикористання бібліотечно-інформаційних ресурсів та інтеграції бібліотек України у світовий інформаційний простір. Крім того, Закон характеризує структуру бібліотечної системи України, регламентує порядок створення, реорганізації та ліквідації бібліотек, формування бібліотечних фондів, регулює майнові права бібліотек, а також відносини щодо використання у бібліотеках нових інформаційних технологій.

На регулювання різних аспектів діяльності бібліотек спрямовані Закони України «Про обов’язків примірник документів», «Про авторське право і суміжні права». Крім того у Законі України «Про Інформацію» детально відображені права суб’єктів інформатизації, до яких бібліотека має безпосереднє відношення. Так, статтею 7 Закону заборонено вилучення і знищення друкованих видань, документів з архівних, бібліотечних, музейних фондів, крім встановлених Законом випадків або на підставі рішення суду.

Таким чином, можна підсумувати, що нормативно-правовому регулюванню бібліотечної справи приділяється значна увага з боку провідних європейських інституцій. Тому, незважаючи на існуючу законодавчу базу щодо бібліотечної справи в Україні, наголосимо на необхідності на сучасному етапі приведення правових засад державного управління бібліотечною справою в України у відповідність до норм і стандартів Європейського Союзу.
Малікіна О.А.
РОЛЬ КЕРІВНИКА ОРГАНУ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УМОВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ.
Сучасний етап державотворення в Україні характеризується євроінтеграційною спрямованістю. Успіх держави на цьому шляху залежить, насамперед, від ефективності роботи органів державної влади всіх рівнів. Результативність роботи органів державної влади безпосередньо залежить від їх керівників, тому що саме керівник організовує роботу структурних підрозділів органів та в цілому забезпечує їх діяльність. Керівник наділений найбільшим обсягом службово-владних повноважень й має величезний вплив на всі сфери діяльності владного органу. Саме від його здатності оперативно реагувати на виклики сьогодення, розробляти та впроваджувати в життя прогресивні реформи залежить як скоро ми зможемо відбудувати дійсно демократичну правову державу.

Керівник органу державної влади – посадова особа, яка, виходячи з характеру та змісту повноважень, очолює цей орган, розпоряджається його ресурсами, приймає рішення про їх використання і несе персональну відповідальність за його роботу.

З огляду на те що жодний нормативний документ щодо функціонування державної служби не дає чіткого визначення поняття «керівник» у цій системі, Ю. Война пропонує розглядати керівника в органах державної влади як особу, що очолює структурний підрозділ або окрему групу виконавців, вимоги до діяльності якої передбачають необхідність і здатність виконання від імені держави і з урахуванням визнаних суспільством цінностей планових, організаційно-розпорядчих, мотиваційних та контрольних функцій стосовно підлеглих. За такого визначення керівник повинен мати всю сукупність повноважень, прав та обов’язків посадової особи й зобов’язаний використовувати їх для виконання своїх функціональних завдань на високому рівні володіння фаховими знаннями та навичками з управлінської діяльності.

Виходячи з вище зазначеного, ми чітко розуміємо яка важлива місія покладена на керівника органу державної влади. Тому цілком зрозуміло що керівник має бути інтелектуально розвинутим, розумово енергійним, вимогливим, мати високе почуття обов’язку і відповідальності, вміти постійно здійснювати самоконтроль і самовдосконалення, набувати тих якостей і знань, які будуть підвищувати ефективність діяльності організації. Важливо для діяльності керівника створити струнку і гнучку систему управління, і ця система має являти собою єдине ціле.

Керівник повинен не тільки виконувати покладені на нього права й обов’язки, але й уміти бачити дрібні нюанси в настрої й поводженні працівників, розуміти їх бажання, вміти будувати свої взаємини з ними, вирішувати психологічні проблеми підлеглих, які виникають у сфері професійній, управлінської діяльності. Від його компетентності, здібностей, умінь творчо використовувати набуті знання в ситуаціях, які виникають в процесі його роботи залежить ефективна робота органу державної влади.

Успіх керівника багато в чому залежить від того, чи зможе він ідентифікувати свою діяльність із цілями організації. Керівник завжди має дивитися у майбутнє через призму теперішнього, тобто зіставляти теперішній стан з перспективою в майбутньому.

Визначення й характеристика дій керівника є одним з головних моментів, на якому зосереджується теорія державного управління.

Одним із завдань, які потребують вирішення у процесі реформування державного управління, є формування дієвого вищого корпусу державної служби. Керівник має бути високопрофесійним лідером, здатним спрямувати очолюваний ним орган влади на досягнення поставлених цілей.

Для підвищення професійного рівня керівних кадрів та впровадження європейських принципів управління в Україні у жовтні 2014 року досягнута домовленість стосовно навчання представників органів державної влади України у Європейській школі управління (м. Брюссель, Бельгія).Навчання за програмами Європейської школи управління орієнтоване на службовців із інститутів ЄС, тому участь у них державних службовців із України сприятиме не лише поглибленню їх професійних знань і навичок, а й кращому взаєморозумінню представників корпусу державної служби Європейського Союзу і України.

Підводячи підсумок, зазначимо, що важко переоцінити роль керівника в системі державного управління, тому навчання представників органів державної влади України в Європейській школі управління у період, коли країна обрала європейський вектор розвитку і стратегічний курс на здійснення глибинних структурних перетворень у всіх сферах суспільно-політичного й соціально-економічного життя, – це крок у напрямі наближення національного інституту державної служби до європейського зразка задля побудови демократичної правової держави.






Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал