Центральний будинок офіцерів збройних сил україни



Скачати 484.15 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації11.05.2017
Розмір484.15 Kb.
  1   2   3

Центральний будинок офіцерів

збройних сил україни



Методична розробка

на тему:

Україна за доби Директорії 1918-1920 рр.



Для керівників воєнно-ідеологічної підготовки, викладачів та слухачів університетів українознавства Збройних Сил України

Київ – 2016


Розроблено в Університеті українознавства

Центрального будинку офіцерів Збройних Сил України

Підготували:

начальник Університету українознавства,

кандидат історичних наук, Кучер В.В.

лектор І-ї категорії Університету українознавства Матузко Р.І.

Відповідальний за випуск:

лектор І-ї категорії Університету українознавства Матузко Р.І.

Комп’ютерний набір та оформлення: Петровська Л.А.
Редакційна колегія: Є.Ю. Блискун

В.М. Дембіцький

В.В. Кучер

Р.І. Матузко

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………………3
Розділ І. Передумови виникнення Директорії

1.1 Зовнішньополітична ситуація та її вплив ………………………….…….……4

1.2. Усунення від влади гетьмана П. Скоропадського та проголошення Директорії……………………….……………………………………………………5

Розділ ІІ. Управлінська діяльність Директорії у внутрішній та зовнішній сферах

2.1. Створення першого уряду Директорії, його склад та головні аспекти законодавчої діяльності……………………………………………………………..8

2.2. Роль та становище Директорії на міжнародній арені……………...……….14

Розділ ІІІ. Найвизначніші українські державні й політичні діячі часів Директорії

3.1. В.Винниченко та його соціалістичні погляди на українську революцію . 16

3.2. Націонал-демократична орієнтація С. Петлюри…………………………….20
Висновки………………………………………………………….………………..27
Список використаних джерел…………………………………...………………31

Вступ

Пропонований матеріал присвячено одній із найважливіших сторінок історії України та українського народу і має назву “Україна за доби Директорії 1918–1920 рр.”. Прихід до влади у грудні 1918 р. Директорії УНР започаткував нову добу в розвитку української національно-демократичної революції – добу Директорії УНР.

Об’єктом досліджуваної теми є ситуація в Україні на початку ХХ ст., що ж до предмету, то ми розглядаємо період діяльності найвищого органу державної влади відродженої Української Народної республіки – Директорію та її роль в становленні незалежності України.

Структура нашого матеріалу є наступною: зміст, вступ, три розділи, висновок та список використаних джерел.

У вступі надано основні відомості щодо теми, об’єкта, предмета, структури та джерел наукової роботи.

Кожен з розділів присвячено окремому аспекту дослідження доби Директорії. Наприклад, у першому розділі висвітлено як внутрішню, так і зовнішню ситуації, що стали передумовами утворення Директорії, як найвищого органу державної влади УНР. У другому розділі увага приділена внутрішній і зовнішній політиці Директорії. Третій розділ коротко висвітлює діяльність основних постатей українських державних та політичних діячів доби Директорії – Володимира Винниченка та Симона Петлюри.



Отже, на основі опрацьованих історичних джерел, документів та свідчень сучасників ми висвітлюємо боротьбу українського народу за державність України в усій її складності і суперечливості, оскільки ми впевнені – боротьба української нації за свою державність початку ХХ століття заклала підвалини до відновлення державності України в кінці цього століття.
Розділ І. Передумови виникнення Директорії

1.1. Зовнішньополітична ситуації та її вплив.

Україна під владою Російської імперії втратила будь-які ознаки свого державного існування. Свого часу московські академічні енциклопедичні видання зазначали наступне:

С присоединением Гетмащины к крепостническому Московскому гос/ударст/ву на У/краине/ усиленно розвиваються крепостнические отношения.

…законом 1784… русское крепостное право распространено на У/краину/.

…Включённая в состав русского гос/ударст/ва как его провинция, У/краина/ окончательно превращается в 19 в. в русскую колонию, в к/ото/рой русское правительство усиленно начинает искоренять всякие следы национальных особенностей, а украинский народ окончательно становится угнетённым, задавленным национальным гнётом и крепостным правом.

Малая Советская Энциклопедия. т. 9. Москва. ОГИЗ РСФСР. 1931. Стр. 115, 116.

З поваленням самодержавства Україна стала на шлях відновлення своєї державності – утворюється Українська Центральна Рада, яка у листопаді 1917 року ІІІ Універсалом проголошує утворення Української Народної Республіки.

Внаслідок укладених 9 лютого 1918 року Берестейських угод з Німеччиною і Австро-Угорщиною Державність України визнана Центральними Європейськими країнами. Україна отримала період відносно мирного існування.

У подальшому важливим фактором різкої зміни політичної ситуації на території Україні стали події, які відбувалися на той час в Німеччині та Австро-Угорщині. В Німеччині сталася Листопадова революція, у результаті якої вона стала республікою. У 1918 р. у Берліні відбувся зїзд Рад народних уповноважених, який прийняв рішення про скликання Установчих зборів. Першочерговим завданням новоутвореної республіки було укладення миру зі своїми переможцями. Що ж до Австро-Угорщини, то дуалістична імперія розпалася. У жовтні-листопаді 1918 року угорські, чеські, словацькі, а незабаром також і австрійські війська почали відходити з фронту, що стало початком революції. Австро-Угорщина підписала з Антантою угоду про перемир’я, фактично капітуляцію. На землях Австро-Угорщини утворилися самостійні держави: Австрія, Угорщина, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців (згодом – Югославія). Частина колишніх територій Австро-Угорської імперії: Трієнт, Трієст і Південний Тіроль відійшли до Італії; частина Трансільванії, Банат і Буковина – до Румунії.

В Галичині утворено Західно-Українську Народну Республіку, яка з 1919 р. увійшла до складу УНР. В червні-липні 1919 року була окупована Польщею.

Українські етнічні землі, що входили до Австро-Угорщини, були поділені між трьома державами: Закарпатська Україна опинилася під владою Чехословаччини, Буковина – Румунії, Галичина – Польщі.
2.2. Усунення від влади гетьмана П. Скоропадського та проголошення Директорії УНР.
Події, спричинені революцією в Німеччині та розпадом Австро-Угорщини, вплинули на політичну ситуацію в Українській Державі, яку очолював Павло Скоропадський. Він отримав підтримку з’їзду Земельних власників (Хліборобського конгресу), на якому був обраний гетьманом України. У період його правління Українська Держава підтримувала активні дипломатичні відносини з державами Четверного союзу, а дипломатичні місії було вислано до Швейцарії, Фінляндії, Швеції та Норвегії [7].

За період правління П. Скропадського було відкрито два університети, велика кількість українських шкіл, засновано Українську академію наук, організовано Національну бібліотеку, архів, галерею мистецтв, історичний музей, театр тощо. Політичні успіхи відрізнялися від економічних, оскільки ще продовжувалася Перша світова війна і досягти значних економічних успіхів в умовах війни ставало справою проблематичною. Важкий економічний стан сприяв більшовицькій пропаганді. До того часу поки союзниками були німці, влада гетьмана в певній мірі мала можливості забезпечувати мир і стабільність. З поразкою Німеччина програла у Першій світовій війні, стало зрозумілим, що довго П. Скоропадський владу не втримає.



Залишившись без підтримки союзних військ, П. Скоропадський здійснив спробу порозумітись з політичною опозицією, яку представляв УНС. Однак, ці спроби виявились безрезультатними, як і спроби знайти підтримку з боку Антанти. Незабаром проти дій гетьманської адміністрації розгорнувся опозиційний рух політичних партій соціалістичної орієнтації, які в травні 1918 р. утворили Український національний державний союз (згодом – Український Національний Союз (УНС)).

В ніч на 14 листопада у Києві відбулося таємне засідання УНС, на якому розглядалося питання про повстання проти П. Скоропадського. Учасники зборів, в яких брали участь представники деяких українських політичних партій, Селянської спілки, профспілки залізничників та командування січових стрільців ухвалили розроблений Повстанським оперативним штабом план збройного виступу. Присутні відхилили ідею негайного відновлення УНР і вирішили визначити форму державного правління після усунення від влади гетьмана.

Для керівництва антигетьманським повстанням створено тимчасовий верховний орган – Директорію УНР. До складу Директорії увійшли: В. Винниченко (УСДРП) – голова, члени – С. Петлюра (УСДРП), О. Андрієвський (УПСС), Ф. Швець (Селянська спілка) і А. Макаренко (безпартійний, від профспілки залізничників).

Обраний заочно С. Петлюра був затвердженим Головним Отаманом Армії УНР. Утворена Директорія створила тимчасовий уряд – Раду завідуючих державними справами та Військовий революційний комітет (М. Авдієнко, В. Чехівський, Л. Пісоцький, З. Висоцький, М. Галаган, Н. Загородній і М. Марченко).

Директорія мала на меті організацію збройної боротьби проти гетьманського режиму. Антигетьманське повстання було прискорене проголошенням П. Скоропадським 14 листопада 1918 р. федеративної спілки з майбутньою небільшовицькою Росією. Наступного дня Директорія закликала до повстання проти гетьмана і пообіцяла відновити демократичні завоювання УНР.

Кількість повсталих сягала понад 100 тис. осіб, тож війська гетьмана зазнали поразки. 15 листопада Директорія переїхала до Білої Церкви, поблизу якої дислокувалися загони Січових Стрільців. Цього ж дня розповсюджено звернення Директорії до громадян України, яке закликало до антигетьманського повстання. Від свого імені С. Петлюра звернувся до народу з Універсалом, де закликав підтримати повстання проти гетьманського режиму. Ці заклики знайшли підтримку, і незабаром загони Директорії розрослися у велику повстанську армію.



16 листопада 1918 р. загони січових стрільців зайняли Білу Церкву та Фастів і виступили в напрямку Києва. Уже в першому бою, що відбувся 18 листопада 1918 р. під Мотовилівкою (30 км. від Києва), повстанці завдали поразки гетьманським військам у складі полку сердюків і офіцерської дружини. На бік Директорії перейшли елітні гетьманські збройні сили – Запорізька та Сірожупанна дивізії. 20 листопада республіканські війська, підійшли до Києва. На бік директорії масово переходили гетьманські частини, дислоковані в різних районах України, та приєднувалися численні повстанські загони на чолі з отаманом Зеленим, Н. Григор’євим, Ангелом та ін.

Загальна чисельність військових з’єднань, які підпорядковувались наказам Директорії, у грудні 1918 року становила понад 100 тис. осіб (за деякими даними, близько 300 тис. чоловік) [7]. Наприкінці листопада – початку грудня 1918 р. Армія УНР контролювала майже всю територію України.

Після укладення Директорією УНР угоди про нейтралітет з командуванням німецьких військ в Україні 12 грудня 1918 р. частини Армії УНР розпочали загальний штурм Києва. В результаті дводенних запеклих боїв з противником відділи Січових Стрільців і Дніпровська дивізія здобули місто.

Отже, маємо констатувати, що на хвилі широкого повстанського руху військові сили Директорії швидко зростали. Вона з блискавичною швидкістю захоплювала контроль над територією всієї України.

14 грудня 1918 р. війська Директорії після дводенного загального штурму оволоділи Києвом. Цього ж дня П. Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади, передав управління країною Раді Народних Міністрів і під охороною німецьких військ виїхав до Німеччини.

У сучасній науковій літературі з царини історії можна зустріти багато визначень і тлумачень терміну “Директорія”. До найпоширеніших з них можна віднести наступні:

1) Директорія [франц. Directoire, лат. directorium – управління, керівництво] – створений 1918 року в Україні тимчасовий вищий державний орган з п’яти осіб (В. Винниченко, Ф. Швець, С. Петлюра, А. Макаренко, П. Андрієвський). Директорія була покликана очолити повстання проти режиму гетьмана П. Скоропадського.

Після 21 травня 1920 р. Директорія припинила своє існування як колегіальний орган, всі її повноваження перебрав на себе С. Петлюра [17];

2) Директорія УНР – найвищий державний орган України на останньому етапі Української революції 19171920 років; після перемоги повстання перебувала в Києві (19.12.1918 – 05.11.1919), залишила його внаслідок більшовицького наступу; вела війну за незалежність України проти більшовиків (1919 року також проти Польщі та білогвардійців) [20];

3) Директорія – найвищий орган державної влади УНР, створений у листопаді 1918 року [7].

З наведених нами вище визначень поняття “Директорія” видно, що усі словники з Історії України характеризуюсь Директорію як вищий державний орган України, який безперечно зіграв важливу роль на шляху до досягнення Україною незалежності та збереженні національної самобутності українського народу.

Наступною важливою подією після утвердження влади Директорії стало відновлення УНР. Після вступу до Києва повстанських військ, до столиці 19 грудня 1918 р. урочисто увійшла Директорія.

26 грудня в Декларації програмному документі нової влади – проголошено відновлення Української Народної Республіки з республіканською формою державного устрою і призначено перший уряд – Раду Народних Міністрів на чолі з В. Чехівським.

В основу будівництва держави було покладено так званийтрудовий принцип, відповідно до якого влада повинна була належати трудовим радам:

вища державна влада передавалася Директорії УНР;

законодавчаТрудовому конгресу (обраному без участі нетрудових класів поміщиків і капіталістів);

виконавча – уряду (Раді Народних Міністрів), а на місцях – трудовим радам селян, робітничому класу, трудовій інтелігенції; зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції.

Отже, приходу Директорії до влади сприяли наступні чинники: народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для антигетьманського повстання. Примусивши П. Скоропадського зректися влади та витіснивши його за межі країни, Директорія стала перетворюватися з “переможного повстанського комітету на уряд нововідродженої Української Народної Республіки” [18, 316].
Розділ ІІ. Управлінська діяльність Директорії у внутрішній та зовнішній сферах.

2.1. Створення першого уряду Директорії, його склад та головні аспекти законодавчої діяльності.
Перший уряд Директорії створено 26 грудня 1918 року. До його складу входили: В. Чехівський – прем’єр; О. Мицюк – внутрішні справи; М. Шаповал – земельні справи; І. Штефан – пошта і телеграф; Д. Антонович – мистецтво; М. Білецький – морські справи; Б. Матюшенко – здоров’я; Б. Мартос – харчі; С. Остапенко – торгівля і промисли; генерал О. Осецький – тимчасово міністр оборони; П. Холодний – освіта; С. Шелухін – справедливість; В. Мазуренко – тимчасово міністр фінансів; Л. Михайлів – міністр праці; П. Пилипчук – шляхи; І. Липа – віросповідання; Д. Симонів – державний контролер; І. Сніжко – тимчасово державний секретар. Згодом до складу уряду долучилися А. Ревудський – єврейські справи; М. Корчинський – державний секретар; І. Огієнко – тимчасово міністр освіти, пізніше Б. Мартос перейняв Міністерство фінансів [13].

Одним із перших кроків Директорії стало оприлюднення Декларації, у якій йшлося про те, що влада намагатиметься “встановити баланс між революційними реформами й порядком” [18, 316].



У планах уряду були наміри експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов’язання бути представником інтересів робітників, селян і трудової інтелігенції, а також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну і промислову буржуазію.

До того ж, невдовзі після цього Директорія проголосила Універсал-заяву, а згодом і цілу низку законів. В заяві пояснювалося, що влада в Українській Народній Республіці повинна належати лише працюючим класам, робітництву і селянству; тим класам, що здобули владу своєю кров’ю. Класи нетрудові, експлуататорські, що живляться і розкошують з праці трудових класів, класи, які нищили край, руйнували господарство і означили своє правління жорстокостями та реакцією, не мають права голосу в порядкуванні державою; Директорія передасть свої права і уповноваження лише трудовому народові Української Народної Республіки” [13, 259].

Окрім цього, Директорія ухвалила ряд законів, спрямованих на розбудову незалежної держави: про державну мову, про Українську автокефальну православну церкву, встановила державну грошову одиницю – гривню. Ухвалений 8 січня земельний закон скасовував велику приватну власність на землю, залишаючи у власності “дрібних господарів” до 15 десятин землі (1 десятина = 1,1 гектара).



За дорученням Директорії Уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР (у тому числі закону УНР про національно-персональну автономію), ухвалив нові законодавчі акти – про передачу поміщицької землі селянам без викупу, закон про автокефалію Української православної церкви (1 січня 1919 p.), закон про скликання Трудового конгресу України (5 січня 1919 р.) та ін.

Трудовий конгрес України – вищий тимчасовий законодавчий орган Української Народної Республіки у період Директорії УНР, що “виконував роль передпарламенту об’єднаної України” [7, 210].

Скликаний Директорією з метою організації влади в Україні та визначення форми державного правління після повалення влади гетьмана Скоропадського. Проходив у Києві 23–28 січня 1919 [7].

У грудні 1918 р. на нараді членів Директорії УНР і представників політичних партій з метою ефективної боротьби з більшовиками запропоновано покласти в основу організації влади т. зв. “трудовий принцип”, за яким влада на місцях мала належати радам робітників, селян і трудової інтелігенції. У Декларації Директорії УНР пропонувалося скликати Конгрес Трудового Народу України як найвищого органу влади в Україні.

Згідно досліджень видатного українського доктора наук, історика, доктора філософії, професора І. Нагаєвського, у прийнятому законі мовилося, що “на Трудовий Конгрес треба обрати 593 депутати: 377 – від селян, 118 – від робітників, 33 – від трудової інтелігенції і 65 – від західноукраїнських земель” [13, 260].

Тож, скликаний у січні 1919 р. Трудовий Конгрес України (ТКУ) мав відіграти роль Установчих зборів. Не отримали представництва так звані “експлуататорські класи”, до яких потрапили не лише землевласники, промисловці і фінансисти, а й інтелігенція – викладачі, лікарі, юристи та ін.

Основний підсумковий документ конгресу “Закон про форму влади на Україні” віддавав перевагу демократичному парламентському ладу над “пролетарською диктатурою” і зобов’язав уряд УНР підготувати закон про вибори до парламенту. З огляду на складне воєнно-політичне становище, 28 січня ТКУ визнав Директорію тимчасовим вищим органом влади в УНР, а її голову – головою держави. На Директорію були покладені обов’язки оборони держави, а голова Директорії водночас став Головним отаманом (головнокомандувачем) армії УНР. Виконавчу владу і законодавчі функції здійснювала Рада народних міністрів, склад якої призначала Директорія.

Директорія прийняла постанову про негайне звільнення всіх призначених за гетьманату чиновників. Запроваджувався державний контроль над виробництвом і розподілом продукції. Відновлювалися 8-годиний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок. Нова влада заявила про запровадження демократичних свобод. (І це – в умовах військової інтервенції Совєтської Росії!)

Резонансною подією в політичному житті України став Акт злуки –об’єднання двох українських держав – УНР (Наддніпрянська Україна) та Західноукраїнської Народної Республіки (Галичина, Буковина і Закарпаття) в єдину Соборну Незалежну Українську Державу – Українську Народну Республіку, проголошений 22 січня 1919 року.

Після проголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві Акта Злуки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і УНР до складу Директорії УНР увійшов керівник ЗУНР – Є. Петрушевич.

23 січня 1919 р. в Києві скликано Трудовий Конгрес Народу (400 делегатів), який висловив довіру Директорії. Сесія Трудового Конгресу, який виконував роль передпарламенту об’єднаної України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави.

8 січня 1919 р. Директорія затвердила закон “Про землю в УНР”, який скасовував приватну власність на землю і оголошував її “добром народу”. Закон передбачав вилучення землі у поміщиків, церкви, монастирів без викупу і розподіл її серед малоземельних і безземельних селян. Норми наділення мали встановлювати земельні органи відповідно до місцевих умов. Мінімальна кількість не могла бути нижчою від 5 десятин землі, а максимум становив 15 десятин. При цьому, дозволялося спадкове землекористування. Не підлягали розподілу землі підданих чужоземних держав. Цей пункт викликав значне невдоволення українського селянства, оскільки польські поміщики, які на Правобережжі мали великі землеволодіння, оголошували себе підданими інших країн.

Також виключалися з розподілу землі цукроварень, ґуралень та “культурних господарств”, тобто маєтків, в яких були племінні розплідники, насіннєві, селекційні господарства. Економічно таке рішення було обґрунтованим, однак, через більшовицьку пропаганду, яка вела мову про загальний і повний розподіл землі, значна частина селянства почала виявляти своє незадоволення: вони мали бажання вести власне одноосібне господарство, що викликало в окремих місцевостях навіть вороже ставлення до земельного закону взагалі.

Документи 1919 р. показують жахливу картину анархії та руїни в Україні. Попри заклики Директорії зберегти лад і порядок, селяни масово здійснювали самовільні захоплення земель, випасали худобу на посівах зернових, нищили ліси-молодняки, обкрадали та руйнували економії, не визнаючи розпоряджень земельних управ. Представники місцевої адміністрації не могли боротися з такими явищами.

Перешкодою для демократичних та аграрних перетворень стало те, що Україна перебувала в стані війни на декілька фронтів. На заході стояли польські війська, на сході та півночі – совєтські*, на південному сході – російсько-імперські добровольчі частини військ генерала А. Денікіна, на півдні – в районі Одеси, Миколаєва, Херсона – знаходилися французькі війська.

В уряді Директорії бракувало єдності: В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал виступали за союз з Совєтською Росією, група, яка підтримувала С. Петлюру, шукали порозуміння з Антантою у протистоянні більшовикам.

Однак численні внутрішні та зовнішні проблеми, які постали на той час перед урядом Директорії завадили йому у здійсненні поставленої мети.

__________________________________________

*Примітка: у зв’язку з тим, що поняття “совєти” виникло як власна російська етнічна назва, а в Україні творилася власна Українська Центральна Рада, яка не перекладається на російську мову як “Центральний Совєт”, а зберігає свою етнічну забарвленість – “Рада”, автори пропонованого матеріалу залишають російське етнічне походження назви “совєти”, поняття яких зберігають своє етнічне походження не тільки в українській мові, а й в інших мовах народів світу. Те ж саме стосується поняття “красна армія” та похідних від вказаних термінів.
Канадський історик українського походження, доктор філософії, професор кафедри історії та політичних наук Йоркського університету, Торонто, Онтаріо, Орест Субтельний зауважує, що головною внутрішньою проблемою на той час, що існувала, був розкол між партіями, які ніяк не могли дійти згоди та віднайти відповідь на питання, якою має бути нова влада: “парламентською демократією” (як того хотіли помірковані соціалісти) чи українським різновидом системи Совєтів (чого домагалися ліві радикали).

Останні на чолі з Винниченком доводили, що українці мають надавати суспільним перетворенням такої ж уваги, як і національному визволенню, і, перейнявши систему Совєтів, вони б тим самим викрали у більшовиків їхні “грім та блискавку”. На це помірковано настроєні діячі національної орієнтації, на боці яких були симпатії С. Петлюри, відповідали, що саме захопленість соціальними експериментами і, як наслідок цього, ігнорування необхідності створення армії та інших інститутів держави, призвели до падіння Центральної Ради, і що цієї помилки не треба повторювати.

Таким чином, давня дилема – чому віддати пріоритет: соціалістичній революції чи національному визволенню знову сіяла в її лавах ворожнечу і безладдя. [18, 316].

Не було спільної політичної лінії і в боротьбі за українську державність. Помірковані соціалісти уявляли нову владу у формі парламентської демократії, а ліві радикали виступали за прийняття українського різновиду системи совєтів. Подібною була ситуація і в питаннях соціальної політики. За таких умов Директорія втрачала контроль над ситуацією в Україні. Швидко звужувалася її соціальна база. Безумовно конфлікт між фракціями вплинув також і на царину зовнішніх стосунків.





Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал