Це певна впорядкованість взаємопов'язаних елементів, які становлять єдине ціле



Скачати 190.83 Kb.
Дата конвертації23.12.2016
Розмір190.83 Kb.

Система — це певна впорядкованість взаємопов'язаних елементів, які становлять єдине ціле.
Структуралізм затвердив найважливіший принцип мовознавства ХХст – розгляд мови як системи, частини якої існують лише в їх взаємозалежності й взаємозв’язку. Заслуга Ф. де Соссюра полягає в тому, що на початку ХХ ст. центральною проблемою мовознавства він зробив проблему цілісності мови, а суперечливі положення його загальної теорії мови через 10 років стали теоретичною основою різних напрямків лінгвістичного структуралізму. Термін “структуралізм” уперше було використано в 1939 році в статті голандського лінгвіста Х.Поса, хоча історичне коріння цього напрямку знаходимо в індійській мовознавчій традиції, у перших спробах суворого опису мови давньоіндійським ученим Паніні. У 20-40 рр. ХХ ст. виникають школи структуралізму, які відіграли значну роль у розробці його концепцій і методів: Празька лінгвістична школа, датський структуралізм (або глоссематика), дескриптивна лінгвістика в США. Помітний вплив на становлення структуралізму російської формальної школи в літературознавстві (Є.Поліванов, Л.Якубинський, Ю.Тинянов тощо). Поняття структури входить і в мовознавство, хоча й у різному трактуванні в різних напрямках структуралізму. В історії цього лінгвістичного напрямку виокремлюють кілька етапів.

Перший етап розвитку структуралізму в мовознавстві (до 50-х рр. ХХ ст.) характеризувався підвищеною увагою до структури плану вираження в мові, який є більш доступним для безпосереднього спостереження та суворого опису. Це призводило до перебільшення ролі відношень між формальними елементами мовної системи, до ігнорування в ряді випадків самих елементів як мовної сущності, до абстрагування від змістового боку мови. У цей період надавалась перевага вивченню статики мовної системи, майже не досліджуються психологічні й соціальні чинники функціонування й варіативності мови. Другий етап (з 50-х рр.) структуралізму характеризується пильною увагою до вивчення плану змісту мови, до динаміки мовної системи. З 70-х рр. починається третій етап у розвитку структуралізму. Структуралізм, розробивши до цього часу апарат суворого опису системи мови, припиняє існувати як відокремлений напрямок у мовознавстві. Методи й способи структуралізму починають використовувати в соціолінгвістиці, психолінгвістиці, дискурс-аналізі, наративному налізі, порівняльно-історичному мовознавстві, що перестає протиставляти його як новим напрямкам, так і традиційному мовознавству.

Хоча школи структуралізму мають різні погляди на деякі досить суттєві питання щодо дослідження мови, їх єднає спільна концептуальна платформа, сутність якої можна виразити такими тезами: 1) мова – це системно-структурне утворення, в якому всі його одиниці пов`язані між собою різними відношеннями; 2) мова – це система знаків, співвідносних з іншими символічними системами в межах спільної для них дисципліни – семіотики; 3) при вивченні будь-якої природної мови варто розрізняти мову й мовлення; 4) в основі мовної системи – універсальні відношення: синтагматичні й парагматичні зв`язки між одиницями мови на всіх їх рівнях; 5) мова може досліджуватися з двох поглядів – синхронічного й діахронічного, пріоритет при структурному вивченні мови належить синхронії; 6) статика й динаміка є такими станами мови, які співіснують; за рахунок статики балансується мова як система, динаміка забезпечує можливість змін у мові; 7) мова – самостійне явище з власними внутрішніми законами, вивчати її треба передусім з урахуванням внутрішньомовних чинників; 8) у дослідженні мови необхідно використовувати суворі, точні методи, які зближують лінгвістику з природознавчими науками.

Один з напрямків структуралізму, який виник у 1926 році й існував до 1952 року, представлений Празьким лінгвістичним гуртком, або Празькою лінгвістичною школою.
Серед представників цього гуртка треба назвати В.Матезіуса, Б.Трнка, Б.Гавранка, В.Скаличку, Й.Вахека тощо. Характерна особливість – тісний зв`язок із західноєвропейськими та російсікими вченими: Р. Якобсоном, М. Трубецьким, К. Бюлером (Австрія), Л. Блумфільдом (США), А. Мартіне (Франція) тощо. Теоретичні положення представників Празького гуртка були відображені в “Тезах Празького лінгвістичного гуртка” (1929). 1935 року гурток почав видавати журнал “Slovo o slovesnost”, який і досі існує. Одним з найважливіших положень у концепції Празького лінгвістичного гуртка є поняття мовної функції, що базується на вченні німецького мовознавця К.Бюлера про мовні функції,яке міститься в книзі “Теорія мови. Структурна модель мови” (1934). На думку Бюлера, психічні здібності людини – думати, відчувати й висловлювати волю – спричинили 3 функції мови – комунікативну (функцію повідомлення), функцію вираження й функцію звертання. Цим функціям відповідають 3 типи висловлень – розповідний, окличний, спонукальний. Представники ПЛГ наголошують на зв`язку мови з позамовною дійсністю, “без якої вона не має ані сенсу, ані права на існування”. Празьки структуралісти визнають соціальну природу мови, зазначаючи, що “структура мови тісно пов`язана зі структурами навколо себе”. Найважливішою ознакою мовних систем вважається їх функціональне призначення, практичне використання, при цьому важливі не тільки відношення всередині мовної системи, але також і відношення мовної системи до позамовної дійсності. Однією з головних заслуг Празького гуртка перед світовим мовознавством є створення фонології як наукової дисципліни. Найбільщ повно погляди на сутність фонологічних проблем висловлені в роботі М.Трубецького “Основи фонології” (1939). У цій книзі Трубецькой вперше показує системність мови, досліджуючи фонологічні системи понад 100 мов. Один з напрямків функціонального синтаксису був представлений роботами Я. Матезіуса, де він пропонує ідею актуального членування речення, яке співвідносить речення з контекстом ситуації і протиставляє його формальному граматичному членуванню. Інший напрямок функціональної граматики був розроблений Р. Якобсоном. Він побудував систему граматичних опозицій мови, спираючись на поняття фонологічної опозиції й розрізнювальні ознаки фонеми Трубецького, оскільки визнавав принцип структурного ізоморфізму (подібності) між фонологічною й граматичною системами. Свою систему Якобсон використав при аналізуванні відмінкової системи російської мови, представляючи її як сукупність трьох розрізнювальних ознак, які утворюють загальне значення відмінка: 1) спрямованість – неспрямованість дії (спрямованість дії на предмет – знахідний, давальний і місцевий відмінки; відсутність спрямованості – називний, родовий та орудний відмінки); 2) об`ємність - необ`ємність дії (межа участі в дії та відсутність такої межі - родовий і місцевий відмінки); 3) переферійність – непереферійність дії (вказівка на другорядну роль у змісті висловлювання – давальний, орудний, місцевий відмінки; вказівка на головну роль – називний і знахідний відмінки). У центрі граматичної теорії Скалички – пошуки мінімальної одиниці, яка є основою граматичної системи. Він пропонує виділяти в слові не морфологічний (морфему), а граматичний елемент, вважаючи таким не морфему, а сему, яка одночасно є і функціональним, і формальним елементом.


Копенгагенська школа структуралізму (глоссемантика) Назва датського структуралізму - “глоссемантика” (спочатку напрямок називався фонематикою) з’явилась 1936 року і походить від грецького glossa ( мова) + sema (знак). Ця назва мала наголосити на принципово новому підході до мови. Традиційне мовознавство, на думку датських структуралістів, занадто суб’єктивне і не може претендувати на науковість. Започаткував глоссемантику Копенгагенський лінгвістичний гурток, який оформився після Празького, у 1931 році. Найвидатнішими представниками датського структуралізму є Віго Брьондаль ( 1887-1942), Ханс Ульдалль ( 1907-1957) і головний теоретик цього напрямку Луї Єльмелєв ( 1899-1965), якому як фундатору глоссемантики належить і найбільше робіт.

Основна вада традиційної лінгвістики, на думку Єльмелєва, полягає в тому, що її головний зміст був спрямований не стільки на вивчення системи мови, скільки на психологічні, фізіологічні, соціологічні й психологічні прояви мовленнєвої діяльності. Справді ж наукове мовознавство має бути іманентним, тобто вивчати конструктивні елементи мови, властиві мові людини взагалі, а не даній конкретній мові. Тим самим Єльмелєв ставить перед собою завдання створити універсальну лінгвістичну теорію. Таким чином, філософською основою лінгвістичної теорії Єльмелєва є логічний позитивізм. Єльмелєв стверджує, що ціле складається не з речей, а з відношень, і тільки внутрішні й зовнішні відношення мають право на існування.

Єльмелєв вважає за необхідне переглянути недосконале, на його думку, соссюрівське протиставлення “мова – мовлення” й пропонує чотиричленний поділ мови: схема – норма – узус (використання) – акт. Під схемою Єльмелєв розуміє мову як чисту форму, яка визначається незалежно від її соціальної реалізації й матеріального оформлення. Норма визначається як матеріальна форма, пов’язана із соціальною реалізацією, але не залежна від деталей прояву. Третій член – узус – це сукупність навичок, визнаних у даному суспільстві й обумовлених певними проявами. Ці три поняття, як стверджував Єльмелєв, утворюють мову в розумінні Соссюра. Окрім цих понять, Єльмелєв вводить поняття акту мовлення, відповідне “мовленню” у Соссюра, яке розуміється як індивідуальний мовленнєвий вчинок.

Функція, фігура.

Визнаючи, що ціле ( мова) складається не з речей ( елементів), а з відношень і що не субстанція, а їх внутрішні й зовнішні відношення мають наукове існування і повинні вивчатися лінгвістикою, Єльмелєв використовує термін “функція” для вираження цих відношень. Єльмелєв визначає три загальних типи глоссемантичних функцій, під які підводяться відношення між будь-якими одиницями плану вираження й плану змісту: двобічну залежність (інтердепенденцію), однобічну

(детермінацію) і вільну залежність ( констеляцію). Двобічна залежність (інтердепенденція) – функція між двома елементами, які не існують один без одного: між іменником і дієсловом, підметом і присудком. Однобічна залежність (детермінація), коли один елемент передбачає інший: прийменник біля передбачає родовий відмінок, але зворотньої залежності немає. Вільна залежність (констеляція), при якій один елемент може існувати без іншого: категорії особи й роду в російському дієслові.

Фігури в його розумінні виступають як певні елементарні значення, комбінація яких дає значення знакові.Так, у парі хлопчик-дівчинка виділяється фігура /стать/ (чоловіча-жіноча), дівчинка-жінка фігура /вік/ (юний-зрілий) тощо.У кожній мові кількість фігур вираження не більше ніж 70-80, а кількість фігур змісту не набагато більше. “Отже, - відзначає Єльмелєв, - мова організована так, що за допомогою кількох фігур і завдяки їх усе новим і новим розміщенням може бути побудований легіон знаків. Якби мова не була такою, вона була б знаряддям, непридатним для виконання свого призначення” (35,305).

Виділення фігур і функцій допомагає Єльмелєву зробити висновок, що “структура мови – це мережа залежностей, або, кажучи більш чіткою, точною мовою, мережа функцій”.Тому глоссемантики називають іноді свою теорію іманентною алгеброю мови, тобто наукою, що використовує поняття математичної залежності для вивчення внутрішніх, характерних мові властивостей, якими є відношення.

Створенням лінгвістичної алгебри глоссемантики спробували встановити такі поняття, за допомогою яких можна було б теоретично встановити всі лінгвістично можливі зв’язки й відношення в мові між будь-якими мовними одиницями. Така спроба граничної формалізації мови започаткувала так звану математичну лінгвістику.

Дескриптивна (або описова) лінгвістика виникла в США в 20-30х роках ХХст, у її витоків стояли видатні лінгвісти Франц Боас (1858-1942), Едуард Сепір (1884-1939) і Леонард Блумфілд ( 1887-1949). Оскільки своїми методологічними принципами й дослідними способами вона опирається на структурні принципи, то її розглядають як один з напрямків структуралізму. Американський структуралізм заснувався на кількох ідейних платформах, тому говорити про єдину школу можна лише умовно, виходячи з географічних і національних чинників. Специфічною особливістю американського структуралізмує прагматична спрямованість лінгвістичних досліджень, пов’язана передусім з необхідністю вивчення мови американських індіанців. Теоретичні принципи американської структурної лінгвістики містяться в книгах Сепіра “Мова” (1921) і Блумфільда “Мова” (1933). Основоположники американського структуралізму на перший план висували фонологію, Блумфілд, наприклад, вважав фонологічний рівень найважливішим.

Л. Блумфільд: З ім’ям Блумфілда в американському мовознавстві пов’язана розробка теорії рівнів мови. Він вважав, що опис мови повинен починатися з найпростішого рівня – фонологічного, при якому визначаються всі фонеми й констатується, які сполуки фонем можливі. Наступним рівнем за зростанням складності є семантичний. Семантику він поділяє на граматику й лексику.

Фактично Л.Блумфілд виступає як фундатор системи дескриптивної лінгвістики, філософською базою якої є позитивізм. Головним завданням лінгвістики проголошується опис фактів мови, але не їх пояснення, що й зафіксовано в назві цього напрямку – дескриптивний ( від англ. “описувати”). Проблема створення мовних постулатів представлена Блумфілдом як основне завдання теоретичного мовознавства в книзі “Мова” (1933). В історії американського мовознавства ХХст ця книга посідає місце, аналогічне “Курсу загальної лінгвістики” Ф.де Соссюра в історії європейського мовознавства. Висловлені в книзі “Мова” завдання, принципи й методи лінгвістичних досліджень стали основою розвитку дескриптивної лінгвістики, яка майже чверть століття панувала в американському мовознавстві. Психологічною основою лінгвістичної теорії Л.Блумфілда є біхевіоризм ( від англ.”поведінка”) – течія в американській психології на межі ХІХ-ХХст., згідно з якою висновки про психологічну діяльність людини можна робити лише зважаючи на її поведінку, на зовнішньо виражені реакції. Дотримуючись цього вчення, Блумфілд розглядає мову як особливу форму поведінки людини, мовні процеси – як явища, тотожні з біологічними процесами, зводить мовленнєве спілкування до ланцюжка стимулів і реакцій на них. Ще однією фундаментальною проблемою, поставленою Блумфілдом, є проблема мовного значення. Блумфілд вважає значення мовної форми ситуативним, воно проявляється в ситуації “Мовець – мовлення – реакція слухача”. Оскільки ситуацій може бути безліч, то визначення мовного значення, вважає Блумфілд є найслабкішою ланкою в науці про мову.



Е. Сепір вважає, що кожна мова зроблена за особливою моделлю, тому по-своєму членує навколишню дійсність і нав’язує цей спосіб усім своїм мовцям.Люди, які розмовляють різними мовами, бачать світ по-різному, сприйняття навколишнього світу значною мірою несвідомо будується на мовних категоріях. Ці ідеї далі були розроблені в працях Б.Уорфа й отримали назву гіпотези Сепіра-Уорфа, або гіпотези лінгвістичної відносності.

Система і структура.

У науковій літературі немає чіткої диференціації


термінів система і структура. Так, наприклад, В. І. Ко-
духов ці два терміни вживає як синоніми. Вперше
розмежував ці терміни О. О. Реформатський, який
запропонував термін система використовувати для
позначення системних відношень між одиницями одного
рівня мови, а термін структура для визначення
системних відношень між різними рівнями. Таким чином,
за О. О. Реформатським, система — це зв’язок і
взаємозалежність по горизонталі, а структура — це
вертикальний аспект; система — єдність однорідних елементів,
структура — єдність різнорідних елементів. Уся мова —
система через структуру.
В. А. Звегінцев пов’язує поняття структури з
діахронічним аспектом: «На відміну від системи, саме
утворення якої передбачає статичний стан елементів, що
входять до неї, структура — поняття динамічне і
ширше, ніж поняття системи. Воно зумовлює не тільки стан,
а й (це передусім) форми розвитку елементів,
взаємопов’язаних у цілісній єдності». Оригінальним є
трактування терміна структура Л. Єльмслевом:
«Структура — це автономна сутність із внутрішніми взаємоза-
лежностями». Іншими словами, структура — це
гіпотетична побудова, яка являє собою сітку внутрішніх
залежностей, внутрішніх відношень, що характеризують
суть мови. Визначення Л. Єльмслева не приймає
переважна більшість мовознавців, бо структуру мови ні в
якому разі не можна звести до «чистих відношень».
Загальноприйнятою стала інтерпретація понять
«система» і «структура» О. С. Мельничука: система — це сукупність взаємопов’язаних і
взаємозумовлених елементів, а структура — це склад
і внутрішня організація єдиного цілого [Мельничук
1970: 27].
Мовна система не є однорідною, тобто вона має
складну структуру, оскільки складається з часткових
систем, які називаються рівнями, або ярусами.
Рівень охоплює сукупність тих відносно однорідних
одиниць чи, іншими словами, одиниць одного ступеня
складності, які можуть вступати між собою в
синтагматичні й парадигматичні відношення, але не можуть
перебувати в ієрархічних відношеннях (фонеми не
можуть складатися з фонем, морфеми з морфем і т. д.). З
одиницями іншого рівня мови вони вступають тільки
в ієрархічні відношення на зразок «складається з …»
або «входить в …» (морфема складається з фонем,
фонема входить у морфему, …). Отже, до одного рівня
належать ті одиниці мови, які підпорядковуються правилам
рівневої сполучуваності. Головною відмінністю одиниць
різних рівнів мови є їх якісна своєрідність, яка
виявляється в особливостях їх поєднання, тобто синтагматики.
Для розрізнення рівнів мови використовують такі
принципи:
1) кожен рівень повинен мати свою одиницю;
одиниці одного рівня повинні бути однорідними;
2) одиниці будь-якого рівня виділяються шляхом
сегментації складніших утворень;
3) одиниці нижчого рівня входять до одиниць вищого
рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення.
Відношення між рівнями мови в напрямку вгору
це відношення «засіб — функція», тобто функція
одиниць нижчого рівня полягає в тому, щоб бути засобом
побудови одиниць вищого рівня.
Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних
рівнів належать фонологічний, морфологічний, лекси-
ко-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має
свою основну одиницю: фонологічний — фонему,
морфологічний — морфему, лексико-семантичний —
лексему, синтаксичний — конструкцію (синтаксему).
За роллю в структурі мови виділяють нижчі та вищі
рівні. Так, фонологічний рівень належить до нижчого,
оскільки фонема — одностороння одиниця (не має
плану змісту), яка використовується для побудови одиниць
вищого рівня — морфем і лексем. Найвищий рівень
синтаксичний, бо він обслуговує комунікативні потреби
і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів.
Мовні рівні не існують ізольовано. Вони
взаємопов’язані: саме на стику рівнів виникають проміжні
рівні. їх одиниці мають подвійний характер: вони
утворюються в одному рівні, а функціонують як одиниці іншого рівня. До проміжних рівнів належать
морфонологічний, словотвірний, фразеологічний.
Предметом морфонології, вважає її
основоположник М. С. Трубецькой, є дослідження
морфологічного використання фонологічних засобів мови.
Морфонологія вивчає чергування голосних та приголосних,
наголос і сполучення фонем у складі морфеми і слова:
рука — ручка, села — села, англ. foot-feet тощо.
Словотвірний рівень є проміжним між
морфологічним і лексико-семантичним. Предметом словотвору є
творення слів на основі морфем, твірних основ,
словотвірних моделей.
Фразеологічний рівень як проміжний виникає на
стику лексико-семантичного і синтаксичного.
Предметом фразеології є вивчення утворення номінативних
одиниць на основі поєднання двох чи декількох слів
(бити байдики, брати участь, Чорне море тощо).
У цій схемі
рівнів не все враховано, зокрема те, що морфеми
поділяються на кореневі, словотвірні і словозмінні, які
виконують зовсім різні функції; що над рівнем морфем
існує не тільки рівень слів, а й рівень граматичних
форм; що речення утворюється не із слів, а з певних
словоформ.
Для різних рівнів ступінь системності не є
однаковим, тому говорять про градуальність поняття
системності. Ступінь системності рівня залежить від
кількості одиниць, що входять до його складу. Чим менше
одиниць у рівні, тим він системніший. Найменше
одиниць має фонологічний рівень, найбільше — лексико-
семантичний, звідки й висновок про найвищий ступінь
системності фонологічного рівня і найнижчий — лек-
сико-семантичного.

За своїм складом системи бувають однорідні {гомогенні) й неоднорідні {гетерогенні). Мова в цілому — це неоднорідна система: у ній поєднуються взаємозалежні елементи різного характеру, які утворюють підсистеми, що перебувають у різних ієрархічних стосунках (наприклад, слова як частини мови входять водночас і в лексичну, і в граматичну системи).

За кількістю елементів системи бувають закриті (з точно визначеною кількістю елементів) і відкриті (з довільною кількістю елементів). Мова в цілому — відкрита система: вона дає
змогу як вилучати зі свого складу окремі елементи, так і включати нові (наприклад, наявність архаїзмів і неологізмів, поява і зникнення деяких граматичних значень тощо). Проте окремі її підсистеми скоріше закриті, ніж відкриті (наприклад, в українській мові три особи дієслова, сім відмінків, шість голосних фонем тощо).

Щодо впорядкованості, то мова, будучи в цілому строго системною, допускає використання також несистемних елементів (винятки). Ступінь упорядкованості мови тим більший, чим довше вона розвивається, оскільки в процесі її функціонування людська пам'ять усуває з неї все, що не відповідає системі, порушує її. Українська мова належить до високо впорядкованих: у ній якщо й трапляються винятки, то вони стосуються переважно запозиченої лексики.

Основні функціонально-структурні компоненти мови. Мову складають три основні компоненти: фонетика (звуковий склад), лексика (сукупність слів) і граматика (набір правил та засобів для реалізації їх). Кожен із цих складників виконує свою специфічну роль.

Фонетика являє собою матеріальну оболонку мови. За допомогою лексики ми членуємо світ на окремі елементи й даємо їм назви. Слова позначають різні предмети, явища, властивості та деякі зв'язки між ними.


Граматика виражає зв'язки між предметами та явищами й деякі найважливіші властивості буття. За допомогою її засобів ми з окремих слів монтуємо моделі подій, явищ, станів тощо, тобто творимо осмислені речення і таким чином передаємо потрібну інформацію.

Теорія ієрархії мовних рівнів — теорія французького мовознавця Еміля Бенвеніста, згідно з якою мовні одиниці планом вираження спираються на нижчий рівень, а планом змісту входять до вищого рівня. Морфема планом вираження спирається на фонему, тобто складається з фонем, але свого змісту набуває лише в складі слова. Формою мовної одиниці є її здатність розкладатися на складові елементи нижчого рівня, а значенням — здатність бути складовою частиною одиниці вищого рівня.

Таке розуміння мовної структури, на думку більшості мовознавців, наприклад, В. І. Кодухова, допускає тільки один напрям аналізу — від нижчого рівня до вищого, від форми до змісту.

Ієрархічна організація виражальних засобів (фонема -> морфема -> слово -» словоформа -»словосполучення -> речення -» текст) забезпечує вираження змісту.

Теорія ізоморфізму: ідея паралелізму плану вираження і плану змісту. Запропонована польським мовознавцем Єжи Куриловичем. Згідно з цією теорією в мові існує структурний паралелізм між рівнями.
Так, зокрема, структурну подібність можна побачити у складі й реченні (наявність центрального компоненту у вигляді голосного в складі і предиката в реченні, а також факультативних компонентів – приголосних у складі, другорядних членів речення – у реченні). Ідея глибокого структурного паралелізму плану вираження і плану значення є провідною в глоссемантичній концепції Л. Єльмслєва, засновника копенгагенської школи структуралізму. Для прихильників цієї теорії обґрунтованим є запозичення методів та понять, які використовуються при вивченні одного рівня, для дослідження іншого, наприклад запозичення методів і понять фонології у дослідженні лексики або граматики.

Приклади: 1). В пошуках структурного інваріанту, за допомогою якого можна описати все різноманіття міфів, К.Б. Леві-Строс виділяє міфеми – структурно-смислові одиниці, названі так за аналогією з лінгвістичними одиницями фонема і семантема. Відмінності у міфах визначаються особливостями комбінування міфем, набір яких обмежений, але варіанти сполучення – виключно багатоманітні.

2) Формально-структурний аналіз наративу Р. Барта ґрунтується на припущенні щодо гомогенності дискурсу і речення в плані формальної організації і можливості конструювання наративного тексту за моделлю речення.

Ж.А.Греймас (наративна семіотика) пропонує типологічну схему актантів, яка показує, що між різноманіттям персонажів наративу можливо виділити ті ж самі відношення, які визначаються у граматичному аналізі фрази. Спираючись на теорії Леві-Строса, В.Я. Проппа, Е. Суріо розробляє актантну схему, в якій актант усвідомлюється як клас понять, який об’єдную різні ролі в одній функції (актант «консерватор» в американському політичному дискурсі інтегрує різні ролі в функції «захисник традиційних цінностей»). Згадаймо, що у семантичному синтаксисі актант – семантичний (мисленнєвий) аналог особи чи предмета, який представляє обов’язкову валентнісну ознаку предиката й корелює з ним у певній ситуації, представленій структурою висловлення (слухати передбачає особу, яка слухає і особу або явище (предмет тощо), яку (яке) слухають (він слухає лекцію, лектора).

Суб’єкт і об’єкт в концепції Греймаса пов’язані модальністю «бажати», при цьому суб’єкт – це функція, що об’єднує всі атрибути і дії головного героя, який прагне отримати бажаний об’єкт або дійти до бажаної цілі. Обєкт, відповідно, виступає функцією на позначення всього, чого бажає суб’єкт. «Помічник» і «супротивник» пов’язані модальністю «могти», де помічник є актантом, який допомагає суб’єкту-герою, а супротивник узагальнює клас, що уособлює всії персонажів та інші сили, які протистоять суб’єкту. Актанти Актанты «адресант» (не співпадає з суб’єктом) і «адресат» пов’язані модальністю «знати», при цьому адресант направляє суб’єкта, дає йому завдання, а адресат отримує користь від дій суб’єкта.



Не всі вчені приймають теорію ізоморфізму. Так,
зокрема, російський мовознавець В. І. Кодухов
уважає, що ідея ізоморфізму не пояснює всієї складності
мовної структури, а зводить її до найпростіших
структур з площинною будовою.

Синергетичність – принцип дослідження, згідно з яким предметом аналізу є складні, відкриті, нелінійні суперсистеми, що функціонують за рахунок їхніх підсистем і перебувають у стані більшої чи меншої рівноваги, а об’єктом – механізми, що регулюють динаміку, самоорганізацію і збереження цих систем. Система мови є цілісною, еволюціонуючою і, отже, і нестійкою. Термін «синергетика» уведений німецьким фізиком Г. Бакеном. Мову він називав одним із параметрів порядку у системі «людина-суспільство», виходячи із конвенційної природи мовних знаків. Підґрунтям лінгвосинергетичних ідей можна назвати положення щодо мови ергон і енергії фон Гумбольдта, концепції про асиметричність і умовність мовного знаку Соссюра, теорію діалогічності тексту М. Бахтина, сучасні розробки мовленнєзнавства й дискурсології тощо. У лінгвістиці набуває розвитку нова галузь – лінгвосинергетика, що претендує на створення цілісної концепції мови.

Приклад структурного аналізу тексту.

Нарративная схема волшебной сказки В.Я. Проппа: работа «Морфология сказки» (Пропп 1928) – первое классическое структурное исследование нарратива на материале фольклорных сказок. Сказка трактуется как повествование с ограниченным набором функций и порядком их следования. Построение инварианта сказочного текста связано со структурным переосмыслением понятия функции – поступка действующего лица, определяемого с точки зрения его значимости для развития сюжета нарратива. Так, Баба-Яга, дающая золотое веретенце невесте Финиста-Ясна Сокола, фея, наряжающая Золушку на бал, мертвец, который дарит Ивану меч, выполняют одну и ту же функцию Дарителя (Красноперова 2004:15). Функции обозначены отглагольными существительными: бегство, награждение, женитьба, испытание, запрет, его нарушение и т. д. Для определения функции важно не только самое действие, но и его "положение" в сюжете, его контекст. Например, "Иван женился на Марье" (в конце сказки) и "Отец взял в жены женщину с двумя своими дочками» – это две разные функции, несмотря на то, что они могут быть обозначены одним словом "женитьба". Сказочный нарратив содержит фиксированный набор ролей действующих лиц, которые характеризуются определенным репертуаром действий, то есть выполняют одну или несколько стереотипных функций (всего в нарративе выделяется 31 функция, которая стереотипно связана с семью или более героями).

Последовательность функций всегда одинакова: 1-3 функции определяются как отлучка (отъезд родителей и т.д.), запрет (не заходи, не бери…), нарушение запрета; 4-8 (завязка сказки) – умышленное нанесение вреда герою: выдача; подвох; пособничество; вредительство / недостатча; 9-11 связаны с покиданием героем среды обитания: посредничество, начинающееся противодействие, отправка; 16-17 (кульминация повествования): борьба, клеймение: «Расцарапал ему Змей всю щеку...» (способ опознать героя как победителя восходит к древнему обычаю наносить на тело татуировку после прохождения инициаций или достижения серьезных побед); победа; 19-20 связаны с устранением основной проблемы и возвращением; заключительные функции (29-31) показывают торжество справедливости: трансфигурация («Искупался Иван в молоке, вышел молодцем лучше прежнего»); наказание («Посадили служанку в бочку, скатили с горы»); свадьба, воцарение.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал