Буба: мертвий сезон



Сторінка8/14
Дата конвертації30.11.2016
Розмір2.35 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

— Я вас чудово розумію, — Клеменс серйозно кивнув головою. — У мене самого були неприємності, коли Сталін привласнив нечесним шляхом пенсію моєї матусі. Тоді вона дуже на мене гнівалася. У такі моменти стресу я міг би вам, панно Бубо, запропонувати розслабитися за допомогою цієї пляшки пива.

— Дуже дякую, але нині я цим не скористаюся, — усміхнулася Буба.

— Будь ласка, немає за що, — увічливо відповів Клеменс.

— Натомість я мушу зіграти з паном Сталіним у бридж, — заявила дівчина. — Скажіть мені, коли це можливо.

— Категорично ні! — Клеменс підхопився з лавки. — Якщо у вас забагато грошей, краще роздати їх тим, хто цього потребує, а вищезгаданий Сталін до них аж ніяк не належить!

— Лише один раз, — Буба благально глянула на знайомого.

— Що один раз?

— Зіграю з ним тільки одну партію, — відповіла дівчина. І якщо втрачу бодай грош, то більше ніколи зі Сталіним не гратиму.

— Навіщо це вам, панно Бубо? — не міг зрозуміти Клеменс. Якби я з ним не грав, то міг би щодня відчиняти шафу й милуватися своїм весільним костюмом. Як він гордо висить, ґудзиками поблискує. Мені так шкода тих часів, ви й не уявляєте…

Буба ладна була голову дати на відсіч, що на Клеменсових очах з’явилися сльози. Чоловік відвернувся від Буби, удаючи, наче шукає Добавку в кущах.

— Крім того, ви мене трохи розчарували, — насмілився він зізнатися.

Буба не зрозуміла.

— Я спершу гадав, що ви не з тих, котрі прагнуть мати все, — із жалем сказав Клеменс. — Але світ зараз такий, що всі хочуть мати все й відразу. І мені це не до вподоби, — рішуче продовжував він. — Бо світ один, а людей багато, на всіх не вистачить! Ось, приміром, мій костюм. Це правда, що мені хотілося його мати й тішитися ним. Але Сталін теж людина, отже, мабуть, надійшла його черга милуватися. То що ж мені робити? Я змирився із цим нещастям. Та ще й Богу дякую, що не взяв шлюбу із Криською, котра стервом виявилася, — тихо говорив Клеменс. — Проте… Мабуть ніхто з нас не позбавлений пристрастей…

— Мені прикро, що я вас так розчарувала, проте наполягаю на зустрічі зі Сталіним, — не здавалася Буба. — Пере дайте йому при нагоді, що я хочу з ним зіграти й маю цілком пристойні гроші.

— Якщо ви цієї суми прагнете позбутися, тоді звісно, — відгукнувся Клеменс.

— Я була б вдячна за інформацію, коли пан Сталін матиме для мене час. Я живу в цьому будинку. На третьому поверсі.

Буба докладно подала свою адресу, не зважаючи на розчарований вираз обличчя знайомого. Клеменс більше не посміхався. Він похмуро притакував і цього разу попрощався першим.

— Радий зустрічі, але мені час до матусі. А вам бажаю гарного дня, — чолов’яга ледь уклонився й рушив у бік старих кам’яниць.* * *

Мама сиділа посеред вітальні й нагадувала зірку, що зійшла з небосхилу. Ледь збентежена, проте готова до будь-яких запитань, вона давала рідним інтерв’ю. Бубі на мить здалося, що дідусь, бабця Рита й батько, які невідривно дивилися на маму, скидалися на бідних родичів на прийомі в знаменитої Софі Лорен.

— Не можу повірити, що роман екранізують! — повторювала вона із сяючим поглядом. — Якби не пан Протек, жовта преса продовжувала б писати, що я королева кітчу.

— Королева кітчу, — голосно повторив дідусь. — Звучить доволі непогано…

— І, на жаль, правдиво, — додав батько.

Мама не звернула на ці зачіпки найменшої уваги.

— А тим часом пан Протек, мій збавитель, зустрівся із продюсером…

— Яка мужність! — продовжував іронізувати тато.

— І уявіть собі, — не здавалася мама, — що цей продюсер, кажуть, мільярдер, прочитавши мій роман, не міг спокійно спати!

— Ще б пак, кошмари почали снитися, — батько був непохитний.

— Пробач, Маріє, це буде фільм жахів? — увічливо поцікавилася бабця Рита.

— Ні, — буркнула мама, уже трохи роздратована чоловіковими кпинами. — Це розповідь про кохання. Але дуже зворушлива.

— От коли б вона ще зворушила гаманець цього мільярдера, — дідусь повернувся до земних реалій.

— А мені б хотілося, щоб Марися коротенько розповіла нам про сюжет, — бабуся глянула на невістку з рідкісною для неї симпатією.

— Із задоволенням, — мама скромно потупилася. — Зізнаюся, що я й сама розчулююся, варто мені подумати про «Ув’язнених у сідлі».

— Це автобіографічна розповідь про роман моєї дружини з паном Протом, знову втрутився тато, — і в цьому й полягає весь драматизм та складність твору! — злостиво додав він.

— Із паном Протеком, — виправила мама. — Мій роман розповідає про запізніле почуття. Їй уже під п’ятдесят, а йому немає й сорока, — почала вона.

— Ну, то ж героїня зовсім молода, — у голосі бабці Рити забриніла щирість, за що мама обдарувала її чарівною посмішкою.

— Вони знайомляться під час їзди на конях. І проводять разом у стайні багато часу…

— У стайні, кажеш? Гм-м-м… — замислилася бабця. — Не надто романтичне місце… Але якщо вони гарні люди, то навіть стайня може виявитися раєм для закоханих…

— От-от. А вона, Неллі, втікає до коней від чоловіка-тирана, від його постійних ревнощів і зрад, — мама промовисто глянула на батька, який саме готувався продемонструвати дружині чергову в’їдливу посмішку.

— Кінь чимало стерпить, — погодився дідусь, задоволений, що може, нарешті, приєднатися до розмови. — Пригадую, як колись, здається, ще до війни, не пам’ятаю, якої, полковник Станько, котрий важив, — дрібничка! — сто сорок кілограмів, сідав на свою шкапину, у якої було прегарне ім’я — Південна Лазур. І ця Лазур, уявіть-но, витримувала полковника Станька, який любив повторювати, що коли б Господь Бог з істот жіночої статі обмежився створенням шкапи, чоловіки були б набагато щасливіші. Авжеж, далекосяжне порівняння, — покірно зізнався дід, дивлячись на обурені обличчя присутніх дам.

— У кожному разі, — продовжувала мама, оминувши мовчанкою дідусеві теревені, — моя героїня довго опирається почуттям до молодшого за неї чоловіка, бореться із собою, бо вона — жінка шляхетна й порядна. Але настає такий день…

— Нехай-но я вгадаю! — не втримався тато. — Настає день, коли наша Неллі, продовжуючи опиратися спокусі, потрапляє в тенета кохання! А потому чоловік цієї нещасної вмирає від інсульту. Закохана пара присягається одне одному в незгасних почуттях, і навіть родинні інтриги не в змозі їм завадити, — закінчив він тоном пророка.

Після такої татової сміливості Буба боялася навіть глянути на батьків, але на її подив мама схопилася зі стільця і, обіймаючи спантеличеного чоловіка, шепотіла йому на вухо: «Любий Пацику, коханий чоловіченьку… Прочитав книжку своєї дружиноньки… І навіть не зізнався мені, шибеник…».

— Ну… що ж — тато явно тягнув час, тарабанячи пальцями по столі. — Ти, Марисю, мене недооцінюєш… мабуть…

— Але все зміниться! — Мама радісно плескала в долоні. — Усе віднині зміниться! От побачите!

— А ролі? — бабуся Рита продемонструвала непідробний інтерес до маминих успіхів. — Ти матимеш на це якийсь вплив?

— Цього, люба матусю, я не знаю, хоча, якщо чесно, у мене є щодо цього власні думки.

— Які саме? — допитувалася бабця.

— Ну… Бродзик у ролі Нелл і й Закосцельний у ролі її коханого, — заявила мама.

— Я іншого й не сподівався, — увічливо зауважив дід.

— Бродзик, кажеш… — висловлювала бабця сумніви. — Але ж ти казала, що це не дуже молода жінка…

— Ну… так… — замислилася мама. — Справді. Але якщо Бродзик доробити кілька зморшок? Як ти гадаєш, Павелку? Зо дві на шиї та якусь біля очей…

— Без проблем! — підтримав її тато тоном знавця. — Це може навіть цікаво виглядати. Усі із часом старіють, а твоя героїня здаватиметься старшою, а потім помолодієвід щастя, — пояснив він, і родина полегшено зітхнула. Фільм було врятовано.

— Побачите! — мама глянула на всіх звитяжним поглядом. — Наше життя цілковито зміниться, і здається, ми можемо подумати про маленький будиночок…

— А може, і для мене знайшлася б малесенька роль? — тато вже більше не намагався кепкувати. Запитання пролунало якось жалібно й щиро, і це здивувало Бубу.

— Звичайно, любий! — мама була ладна неба татові прихилити. — Можна ввести сцену із крамницею. Ти міг би продавати аксесуари для їзди верхи… — вона нашвидку творила сценарій.

— Знову крамниця? — зітхнув батько. — Продавати й продавати… Наче я більше ні на що не здатен…

Бубі стало прикро, що тато ще не почавши працювати з аксесуарами, уже знеохочений новою роботою.

Прислухаючись до чимраз сміливіших мрій, пов’язаних з витрачанням майбутнього багатства, дівчина подумала, що це схоже на повтор якогось комедійного серіалу, баченого не раз і добре знаного. Причому саме вона завжди опинялася на другому плані.

А власне кажучи, — майнуло в її голові, — цей другий план ніхто не цінує. Ти перебуваєш у тіні справжніх зірок, проте саме звідти видно, як слабо вони сяють.

— Бубо, принеси коньячок і чарки. Ми повинні відзначити успіх твоєї знаменитої мами! — урвав її роздуми тато. А дідусь аж почервонів від задоволення. І Буба знала, що причина його щастя криється аж ніяк не в доньчиних успіхах. Бо дід радів синиці в жмені, а не журавлю в небі, а принесений онукою коньяк якраз і був тією синицею.

НЕСПОДІВАНКА НА ЦВИНТАРІ

Листопад завжди починався однаково. Не лише вогниками свічок на приміських кладовищах, але й пронизливим холодом, який примушував перехожих піднімати коміри, і вітром, котрий видирав у них з рук кольорові парасольки.

— Із чим у тебе асоціюється листопад? — запитала Буба в Сироти. Вони швидко прямували до кладовища, несучи свічки, котрі збиралися поставити на занедбаних могилах. Цей щорічний ритуал, який уже багато років здійснювали Буба з дідом, дуже сподобався Стасеві. Настільки, що він погодився замінити літнього добродія, бо той не міг відірватися від свого монітора. Сирота гордо ніс кільканадцять свічок у пластикових баночках, які голосно брязкотіли в його рюкзаку.

— Листопад насамперед із холодом, бо тоді в мене червоніють руки. Я завжди забуваю рукавички. А ти?

— А в мене з мокрими мартенсами. Бо вони починають промокати, — зітхнула дівчина.

Друзі йшли мовчки, із приємним відчуттям, що на цвинтар їх провадить внутрішня потреба, а це зовсім інша справа, ніж відвідування могил рідних чи близьких.

— Ти теж це бачиш? — Сирота зупинився як стій.

Перед ворітьми старого кладовища різко спинився блискучий лімузин. Добре знайомий друзям як засіб перевезення Йольки.

— Невже пан директор з нареченою? — висловила Буба думки вголос. — Якось я їх собі тут не уявляю… Ресторани, торгові центри, демонстрації моди, кінотеатри — це зрозуміло. Але тут? Йолька на цвинтарі виглядає більш, ніж дивно, якщо ти доганяєш, про що я.

— Авжеж! — пирхнув Стась. — Йолька навіть у школі виглядає дивно, — додав він замогильним голосом, і Буба подумала, що Сирота пристосував свій голос до оточення.

Тим часом з машини, для якої насилу знайшлося місце між іншими авто, вийшов Ксавер. Послужливо підбіг до дверцят з іншого боку й відчинив їх перед своєю супутницею.

— Оце-то так! Ну й краля! — захоплено промовив Стась. — Щось мені здається, що нашій Йольці доведеться купити собі велосипед. А ти, Бубо, не переживай! — потішив він раптово поблідлу подругу. — У хлопця розвинувся гарний смак, от і все!

— Якби ж то все, — прошепотіла Буба. — Із цим піжоном приїхала моя сестра…

— Ти що, жартуєш? Хоча… не знаю, — Сирота силкувався виправити ситуацію й утупився в Бубу. — Може, ви трохи й схожі… Наприклад, щоки у вас майже однакові.

Буба сповільнила кроки. Фіолетовий плащик Ольки, яка висіла на директоровому плечі, жваво попрямував до головного входу. На щастя, на цвинтар провадила ще одна хвіртка, стежка від якої вела до найстарішої частини кладовища. Буба рушила туди.

— Тут найбільше занедбаних могил, — сказала дівчина. Вона намагалася посміхатися, але щойно побачена картина не давала їй спокою. Тож Буба простувала мовчки, торкаючись кінчиками пальців порослих мохом хрестів, які гордовито стояли на сторожі вічного спокою.

— Даремно ти переймаєшся, — Сирота спробував повернутися до теми. — Навіть, якщо твоя сестра й зустрічається із цим прилизаним клоуном, то вона ж не дурна, і це захоплення в неї швидко минеться, — утішав він подругу, шкодуючи, що їхній піднесений настрій де й подівся.

— Помиляєшся, — тихо відповіла Буба.

Спершу їй хотілося обуритися, вихлюпнути на сестру тонни гніву й зневаги, яка в ній аж закипала. Та за хвилю дійшла висновку, що ця справа вимагає розмови із самою Олькою, а не зі Стасем.

— Поговоримо про це іншим разом, о’кей? — запропонувала вона, помовчавши, а Сирота широко посміхнувся у відповідь.* * *

— Дідусю, я хотіла б порадитися. — Буба благально вдивлялася в плечі старого, схилені над клавіатурою.

— Ентер! — вигукнув дід і глянув на онуку блакитними очима крізь скельця окулярів. — Хіба це так терміново? Бо зараз, моя дорогенька, я саме обмінююся з Лавиною поглядами щодо самотності.

— То й що? — Бубі вривався терпець.

— А те, — ледь роздратовано пояснював дідусь Генрик, — що ми з нею страшенно самотні люди. І я не можу покинути цю, можливо зневірену, усіма покинуту людину лише тому, що тобі заманулося теревенити…

— Не вірю власним вухам, — навіть глухий почув би, що Буба от-от заплаче. — Може, я теж самотня? Колись, принаймні, це тебе цікавило… — додала вона замислено.

Фортепіанний концерт лунав так голосно, що дівчина не почула, як відчинилися двері.

— Я прийшов побазікати. І перепросити, — дідусь почав з того, що зменшив гучність Бетховена. — О, тепер краще, — сказав він, коли в кімнаті запала тиша.

Буба сіла на ліжку й витерла рукавом очі. Сльози зникли, залишився тільки глибокий смуток, який важко було подолати.

— Обіцяю, — дідусь підніс правицю, — що завжди, коли буду потрібен, я тебе вислухаю. Навіть, якщо доведеться перестати переписуватися з Лавиною.

— Це незвичайна справа, тому мені потрібна твоя порада, — Бубині губки знову викривилися підківкою, але дідусь швидко заговорив.

— Я знаю. Ти ж ніколи не морочиш мені голову дурницями. Тому ми з тобою й схожі, — зробив онуці комплімент старенький. — Шкода, що про твоїх батьків цього не скажеш,але на щастя, у тебе є я.

— Я бачила нині на цвинтарі Ольку…

— Співчуваю. Завжди, коли вона до нас приходить, у мене поганий день, — зізнався дід.

— Але вона була не сама… Тобто, — дівчина заплуталася, — з таким собі прилизаним Ксавером, директором, під яким двадцятеро людей.

— Двадцятеро з Олькою чи без неї? — прискіпувався дід Генрик, але Буба лише зневажливо посміхнулася у відповідь.

— Ти даремно непокоїшся, — мовив дід. — Може, вони разом були на роботі.

— На кладовищі? Першого листопада? — недовірливо спитала Буба.

— Ага, то в нас нині свято? — здавалося, дід живе за власним химерним календарем, у якому позначено інші свята й інша дійсність.

— Ти ходила на кладовище зі свічками? — допитувався старий, неспокійно вмощуючись на краєчку ліжка. Йому стало соромно, що він забув про їхню щорічну традицію.

— Так, із Сиротою.

— Боже мій! — співчутливо зітхнув дідусь. — На могилу його батьків?

— Ні, у Сироти є батьки, — заперечила Буба, зрозумівши, що дідові небагато відомо про її друзів.

— Дивно, але буває. Я, наприклад, вважаю, що всі ми до певної міри сироти. Наприклад, ти. У тебе теж є батьки. І нічого хорошого із цього не випливає, — почав він розвивати складну теорію.

— А Ксавер, ну, той, із яким Олька, — Буба повернулася до розмови про сестру, — він зустрічався останнім часом з Йолькою. Тобто, підвозив її… І Йолька, мабуть, думає, що вони й досі зустрічаються…

— Ну, твоєю Йолькою я б узагалі не переймався. Тим більше, що вона взагалі не думає.

— Я не через неї переймаюся. Мене цікавить, що робить моя сестра на кладовищі із чужим хлопцем.

— Слушне запитання. Кладовище взагалі мало відповідне місце для побачень. Зателефонуй до неї, може, вона тобі пояснить.

І перш ніж Буба зраділа такому легкому розв’язанню проблеми, пролунав сигнал домофона.

— Це ти, Оленько? — допитувалася в слухавки бабця Рита.

— Мені здається, що вже немає потреби дзвонити, — підморгнув дідусь і подався до себе, на позиції командувача комп’ютерною мишкою.

Ольчин фіолетовий плащик важко ліг на «Людовикові», а його власниця обмінювалася з бабусею повітряними поцілунками.

— Ну! — вираз бабчиного обличчя свідчив, що та пишається старшою онукою, — бачу, що ти вдалася в батька! Ти схожа на мене в молодості. Навіть якісь гени Мизгальських у тобі присутні. Тобто, я не певна, але щось таке є…

— Не знаю я жодних Мизгальських. Привіт, Бубо! Усім привіт!

— А де решта? — допитувалася мама, яка встигла приєднатися до вітального комітету. — Я так давно не бачила Францішека.

— Він почав говорити, — похвалилася Олька. — Навіть пащекувати!

— По-англійському? — допитувалася мама.

— По-англійському він намагається вийти з балкону на вулицю. Постійно треба за ним стежити.

— А Роберт із тобою не прийшов? — запитав тато, визирнувши до передпокою.

— Ні, бо саме пильнує Францішека, аби той не випав з балкона на вулицю.

— Як добре, що ти прийшла! Ти ж іще не знаєш останніх новин! — Мамине обличчя набуло таємничого виразу.

— За мотивами роману твоєї мами зніматимуть фільм, — не втрималася бабця.

— Мамо, не за мотивами, а екранізуватимуть весь роман! Пан Протек каже, що такого незрівнянного сюжету не можна скорочувати, бо це знищить мистецьку вартість фільму.

— Клас! — Ольчині очі зробилися ще більші. — А матимеш вплив на вибір акторів? — допитувалася вона, сягаючи по сухофрукти. — Я тут подумала, що було б чудово дебютувати у творі власної матері. Якусь епізодичну роль, щось таке…

— Епізодичну, кажеш… — Мама глибоко замислилася. — Ти могла б грати молодшу сестру чоловіка Сандри, яка наприкінці виявляється зовсім не його сестрою, а сестроюконюха. Він, звісно, маловажливий герой, але потому цей конюх отримує за заповітом від матері чоловіка-тирана чималий спадок. Звісно, із кіньми, — додала мама набираючи й собі пригорщу чорносливу.

— Та можу бути і його сестрою, чого б і ні? — зраділа Олька. — А Роберт не дзвонив?

— А мав дзвонити? — запитала Буба.

Олька лише стенула плечима, не відповідаючи сестрі. Потягнулася з насолодою й театрально позіхнула. Захоплена нею бабця Рита гордовито поправила свіжу завивку.

— Боже мій, — бабуся піднесла руки вгору, наче грала на сцені. — Я немовби себе бачу! Щоправда, у мене був дещо більший бюст і трішечки вужча талія, але такі дрібниці можна легко виправити. До того ж, за невеликі гроші, наскільки я знаю, — закінчила вона вже тихіше, проте всі, включно з татом, глянули на неї з раптовим подивом.

Олька залишила по собі кілька кісточок від чорносливу, ледь відчутний аромат парфумів і… неспокій. Так Буба подумала про відвідини старшої сестри, і попередні побоювання, які стосувалися Ольчиних особистих справ, набули небувалих розмірів.

Бо Олька збрехала.

Із її скупої розповіді про сьогоднішній ранок випливало, що Ксавера насправді звати Францішек, що він егоїстичний одинак, який зганьбив маму на цвинтарі, а крім того ще й упісявся в штани. Весь час, доки сестра натхненно вигадувала, Буба питально дивилася на неї, але та лише надягла своє фіолетове пальтечко й рушила до виходу.

Буба не вперше залишалася сам на сам з родинними проблемами. Незважаючи на прикре відчуття, яке залишилося після Ольчиних відвідин, дівчина відчувала полегшення, що разом із сестрою зникли всі незручні запитання. Проте Бубу не полишало передчуття, що справжні проблеми ще попереду.

— Може, я перебільшую? — намагалася вона втишити емоції. Рушила до кухні, вирішивши, що найкращим заспокійливим засобом для неї зараз стане плитка шоколаду. Але в місці, де зазвичай лежали солодощі, дівчина побачила тільки злиплу грудку кураги. І хоча бабці Рити поруч не було, Буба дала б голову на відсіч, що за спиною лунає її переможний сміх.

КОМУ РИВ’ЄРА, А КОМУ Й КАР’ЄРА

Настрій у Йольки був пречудовий, та й виглядала вона так, ніби її щойно призначили начальницею асистенток, або навіть начальницею над начальницями.

— Мій Ксавер бере мене за кордон! Клас, правда? — похвалилася вона Бубі й Сироті, щойно дзвоник припинив терор Пандемії.

— Це чудово! — радісно відреагувала Буба, попри те, що саме отримала двійку й могла поводитися стриманіше.

— Ксавер такий закоханий! — щебетала Йолька, а Бубі хотілося одного: щоб так було насправді. — Ми полетимо літаком, от тільки не знаю, що взяти, голубе бікіні чи той купальник з пальмами, — дівчина переймалася своїм гардеробом більше, ніж черговою одиницею.

— А куди ви полетите? — запитав Сирота.

— На Равіолі, — гордо заявила Йолька. — Кажуть, там дуже гарно.

— Равіолі? — засумнівався Стась. — Мабуть, на Рив’єру, от тільки скажи, яку саме.

— Закордонну, — Йолька зверхньо глянула на однокласника. — Як наклацаю фоток, то побачиш, — додала вона директорським тоном. — Принаймні, трохи побачиш світу, бо на своєму поламаному велику ти навіть до школи не можеш доїхати.

Сирота подивився на Йольку співчутливим поглядом, а Буба перестала посміхатися. От уже кілька тижнів, як Стась регулярно пропускав уроки математики й фізики. Навіть Йолька, котра не надто зловживала відвідуванням школи, зневажливо називала його сачкістом. З англійської Сирота теж ушивався, хоча перші контрольні понаписував на шістки, за що його замалим не прозвали Англюком. Класом поповзли чутки, що Стась покине навчання після першого семестру, а Йолька навіть цьому раділа.

— Нарешті з’явився хтось, поряд із ким мене можна вважати зубрилкою, — задоволено сказала вона. Буба знала, що Йолька приязніше ставилася б до Стася, якби той попрохав у неї номер телефону чи запропонував піти до «Брудзя». Тобто, номера б вона йому не дала, до «Брудзя» б не пішла, але принаймні ставилася до хлопчини поблажливіше.

Проте Сирота аж ніяк не збирався підбивати до Йольки клинці. Він проходив повз неї, наче дівчина була манекеном у крамниці з вишуканими жіночими блузками, які його анітрохи не цікавили.

На уроці географії Буба думала про те, що мусить серйозно поговорити зі Стасем. Вона в жодному разі не збиралася нахабно втручатися в його життя, бо й сама ненавиділа надокучливі поради, але ситуація стала загрозливою.

Зрештою, — думала вона, вивчаючи карту вугільних покладів, — це мій друг. І я гарно до нього ставлюся, бо Стась не пхає свого носа в чужі справи… Та чи маю я право влаштовувати йому допит? Ми не настільки добре знаємо одне одного…

— І якщо на випускних іспитах, — почула вона над собою бас учителя географії, — ви шукатимете вугілля в Атлантичному океані, як це зараз робить Буба, то доведете світові, що ваша дурість сягає тріасового, юрського та крейдяного періодів!

Буба підвела на географа очі й швиденько витягла іншу карту.

— У мене є непогані диски, — похвалилася вона після уроків Сироті, якого наздогнала біля шкільних воріт. Здавалося, перший липкий і мокрий сніг знеохотив Стася довелосипедних поїздок.

— Намагаєшся мене дисками спокусити? — здивувався хлопець, як завжди, посміхаючись.

— Чого це ти! — обурилася Буба. — Я просто подумала, що ми могли б разом послухати. Наприклад, завтра. Буде Бартошова і, можливо, потай від бабці Рити, спече сирник, — дівчина відчула, як почервоніла, і вже пожалкувала, що взагалі почала цю розмову.

— А новий Смолик у тебе є?

— Ще ні.


— От і добре, — посміхнувся Стась. — Бо в мене є, принесу, — пообіцяв він, і кожен рушив у свій бік.

Життя на Звіринецькій, вочевидь під упливом майбутнього фільму, поверталося на круги своя.

Мама з татом сиділи на дивані, обійнявшись і пригощаючи одне одного солодощами, наче двоє голубків. Бабуся Рита у спортивному костюмі робила гімнастичні вправи під телевізійні новини, а дідусь смалив смердючу сигару й нікому це не заважало.

— О, Бубо, ти вже прийшла! — зраділа мама. — А ми тут саме обговорювали твоє майбутнє!

— Моє майбутнє? — здивувалася дівчина.

— Атож, твоє, бо моє вони вже спланували, — закашлявся від диму дід. — 3 усього сказаного ними я зрозумів, що в маленькому білому будиночку для мене кімнати не буде.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал