Буба: мертвий сезон



Сторінка7/14
Дата конвертації30.11.2016
Розмір2.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14

— Певна річ, — відповіла Йолька тоном начальниці. Та ще й такої, що вже має одного підлеглого.* * *

Дім, керівництво яким узяла на себе бабця Рита, перестав бути схожим на інтернет-кав’ярню. Щоправда, дідусь із татом не відривалися від моніторів, зате їм на допомогу несподівано прийшли Маньчаки.

Неважко було здогадатися, що через брак інших добровольців, обидвох кандидатів на чемпіонів із бриджа було силоміць ув’язнено у вітальні, де нещасних напихали якимись підозрілими наїдками.

— Дідусю, що це вони їдять? — поцікавилася Буба.

— Я сказав би, що лайно, але це дуже вульгарно, — прошепотів старий, який стежив зі своєї схованки за стражданнями Маньчаків.

Дивлячись на них Буба збагнула, що бідолахи стали жертвами власного обжерства. Зараз обоє сиділи з похмурими обличчями над зеленавою кашею, а їхні виделки під команди бабусі Рити піднімалися до вуст, а тоді знову занурювалися в рештках якоїсь гидоти.

— От і чудово, — хвалила кожен рух виделки бабця, а Буба подумала, що це скидається на дитсадок для дорослих.

— Ну ж бо, покваптеся трохи, бо час грати! — скомандував дід Генрик. — Я розумію, що у вас тут дегустація Ритиних делікатесів, але все приємне колись закінчується. Час вам нині програти!

Маньчаки незграбно вклонилися бабці і з полегшею помчали до дідової кімнати.

— Що це було? — пан Вальдек витирав спітніле чоло.

— Моя порція броколі, — прошепотів дідусь.

— Я й не підозрювала, що броколі так виглядає, — зізналася пані Віолетта, виколупуючи із зубів якусь зелень.

— Я теж, — погодився дід Генрик.

— Ну, і я думав, що смак у неї теж інший, — докинув Маньчак.

— Тобто, що броколі взагалі смакує, — виправила його дружина.

— Це ж не трагедія, мої любі, — у діда був чудовий настрій, бо старий уже встиг замовити Бубі на сьогодні свій обід. — Якщо ваша дитина виявиться неслухняною, знатимете, чим її нагодувати! Буде корисно й повчально, бо гіршого покарання годі й вигадати.

— Із дитиною ще нічого не вирішено, — на Маньчаковій красувалося хутро тхора, і вона ніяк не могла вмоститися на стільці.

— Та зніміть із себе цю тваринку, — порадив дідусь. — Незручно буде на маленькому стільчику…

— Це останній писк моди, — припинив дискусію Маньчак. — Хутро саме почало з’являтися в салонах.

— Шкода, що не на власних лапах, — зітхнув дід Генрик, шкодуючи тхорів, які могли пересуватися світом виключно завдяки ногам пані Віолетти.

— Та скажіть мені, — старенький вправно роздавав карти, — що там із вашою дитиною? Певне, вам не хочуть її віддати?

— Поки що нас перевіряють, — пан Вальдек скривився, однак невідомо, чи через кепські карти, чи через оте перевіряння.

— Пас, — сказав дід. — Як це — перевіряють?

— Пас, — утрутилася пані Віолетта. — Ну, розумієте, абикому дитини не дадуть, — і вона багатозначно глянула на дідуся.

— Узагалі-то слушно, що вони мають щодо вас сумніви. На перший погляд ви здаєтеся підозрілими. На другий теж, — швиденько прокоментував старий.

— Пас, — зітхнула Буба, із заздрістю дивлячись на Маньчака. Здається, у нього були чудові карти.

— Пас, тасуємо карти, — розпорядився Маньчак. — На що це ви натякаєте? Що в нас підозрілого? — обурився він.

— Ну, пане Вальдеку, — пирхнув дід. — Вам не вдасться мене переконати, що нормальні люди приходять восени грати в бридж у хутрі й спортивному костюмі!

— Авжеж, приходять, — спокійно відказав Маньчак. — Від вас ми йдемо до тренажерного залу.

— Нормальні люди не колупають у носі в присутності інших, — додала його половина, позбавляючи старого однієї з небагатьох радостей у житті.

— При інших чи ні — усі час від часу це роблять, — вперто заявив дідусь. — Зате з бідоном на поясі справді рідко хто ходить.

— Коли я займаюся на тренажерах, мені хочеться пити. — Маньчак поправив бідон, який тиснув йому стегно.

— Якби ж то в ньому був принаймні який-небудь чоловічий напій, я б це ще зрозумів, — іронічно скривився дідусь Генрик і підняв карти. Ніхто не сумнівався, що цього разу він класно зіграє. Навіть, якщо Буба не підтримає його своїми очками.

— Нині вам страшенно не пощастить! — зрадів дід. — Я на вашому хутрі сухої ворсинки не залишу! — пообіцяв він і вийшов козирем.* * *

Черга в сирійця була така довжелезна, що Буба вирішила податися на пошуки Клеменса. Вона не збиралася розповідати йому про власний план, але підгодовування родини виявилося непоганим способом, аби накопичити грошенят, потрібних для помсти Сталінові.

— Мета виправдовує засоби, — пригадала собі дівчина один з дідових улюблених висловів, бо не була переконана, чи годування рідних за гроші виглядає етично. Схожі сумніви переслідували Бубу, коли вона подумки благала бабцю Риту якомога довше гостювати на Звіринецькій. Ці думки були цілковито протилежними до мрій решти членів родини, а віднині — ще й Маньчаків.

Клеменс сидів на своїй лавці, підставивши обличчя під повіви вітру.

Коли не йде дощ, то для нього це вже спека, — подумала Буба, порушуючи своїм «добридень» пополудневу тишу.

— А-а-а! Вітаю вас, панно Бубо! — Клеменс ліниво розплющив одне око. — Доброго дня, — і він розплющив друге око. — Як бачите, проясніло, і погода майже пляжна.

— Сьогодні вам не доведеться зігріватися пивцем, — Буба сіла поруч.

— Нині в мене пляшка холодненького, — Клеменс помахав нерозлучною товаришкою. — Саме добре на спеку. Не бажаєте ковточок? Дуже раджу.

— На жаль, мушу відмовитися. Обов’язки не дозволя ють! — відповіла дівчина із чарівливою усмішкою.

— Певна річ, — чоловік витягнув з-під куртки свою пляшку. — Скільки житиму — пивце любитиму, — і з насолодою зробив великий ковток.

— Я прийшла запитати, у які дні цей ваш Сталін грає в «Малому Рисеві»?

— Краще тримайтеся від нього подалі. Сталін махлює.

— Я теж, — Буба невинно потупила погляд. — То он звідки в нього таке прізвисько, — здогадалася дівчина.

— Про що це ви? — не зрозумів Клеменс.

— Ну, це його прізвисько, Сталін. Мабуть, через те, що він ошукує людей…

— Ні-і-і… — Клеменс глянув на Бубу так, ніби вперше її побачив. — Він Сталін, бо його звуть Юзеф. А що шахрує, то ми його звемо «Копер».

— Чому «Копер»?

— Ну, бо він махляр, — невтомно пояснював Клеменс. — Ви що, не чули про цього ілюзіоніста Копперфілда?..

— А-а-а… справді, — пригадала Буба.

І Клеменс знову підставив обличчя під сонячні промені, а Буба повернулася до сирійського фаст-фуду. Зрештою, вона ж зобов’язалася нагодувати жертв експериментів бабці Рити…

ОПЕРАЦІЯ «ГОРОБИНІВКА»

— Дякуємо вам, але ми не голодні. Ми лише на хвилинку! — поквапився Маньчак з поясненнями, щойно пані Рита відчинила подружжю двері.

— От і чудово, бо в нас нині дезінтоксикація, — бабусина посмішка свідчила про її прекрасний настрій.

— У вас є щурі? — перелякалася Маньчакова, про всяк випадок підсмикуючи поли шуби.

— Іноді трапляються! — за бабцею несподівано виріс дідусь.

— Ми позбуваємося токсинів, — терпляче пояснювала пані Рита. — Якщо бажаєте взяти участь у програмі, слід спершу перевірити вашу вагу. Сьогоднішнє лікування полягає в медово-водному очищенні.

— Інакше кажучи: медовуха в необмеженій кількості! — переможно вигукнув дідусь, але бабця погамувала його захоплення.

— У цьому домі під час моєї присутності будь-який алкоголь заборонений. Навіть у вигляді цукерок з лікером чи популярних шоколадних пляшечок із коньяком. Тож якщови принесли якусь коробку…

— Ми? — здивовано вигукнули Маньчаки. — Ми, люба пані, ніколи не приносимо жодних коробок із цукерками! — засопів обурений пан Вальдек.

— Скажете таке! — пирхнула пані Віолетта. — Невже ми схожі на таких, що ходять у гості із власним шоколадом?! Як можна взагалі таке про нас думати! — гарячкувала вона.

— Ти даремно хвилюєшся, дорога Рито, — пояснював дідусь, забираючи гостей до своєї кімнати, — наші любі друзі вже багато років приносять до цього дому виключно себе в різних іпостасях… — торохтів він так швидко, що Маньчаки навіть не встигли образитися.

— Пане Генрику, — Маньчакова хрипко зашепотіла, її голос звучав схвильовано. — Ви повинні нам допомогти…

— Атож, атож, допомогти, — притакнув Маньчак.

— Але що я, звичайний пенсіонер, можу для вас зробити? — удавано скромним тоном запитав дідусь. — Ви ж бо знаєте, що в цій країні пенсіонер значить менше, ніж дитина. Йому навіть грошової допомоги не видають, хоча й у нього наближається період памперсів…

— Ну звісно! — пані Віолетта зальотно всміхнулася. — Ми саме про це й хотіли поговорити! Тобто… — затнулася вона, — про нашу дитину, тобто про вас…

— А в чому справа? — дід виглядав переляканим. — Ви що, надумали мене всиновити?

Буба стала на порозі з колодою карт.

— Ми сьогодні не гратимемо, — попередив дівчину пан Вальдек. — А ви не бійтеся! Кого цікавить такий упертий стариган! — розвіяв він підозри пана Генрика.

— Наприклад, мене, — Буба глянула на діда з ніжністю, яка мала б винагородити надмірну щирість Маньчаків.

— Саме в цьому й полягає наша ідея та прохання! — пані Віолетта взяла старого за руки й благально зазирнула йому в очі.

— Нічого не розумію, — дід безпорадно дивився на присутніх. — Чого ви, власне, від мене хочете?

— Ми хочемо вами опікуватися, — пояснила Маньчакова, схлипнувши, а її чоловік скривився, наче в нього зуби розболілися.

— А-а-а, будь ласка! — дід розкрив обійми. — Я до ваших послуг. Але спершу я б хотів, щоб ви докупили мені сигар і принесли якийсь заспокійливий засіб. Наприклад, звичайну горобинівку. Мені б не хотілося починати нашу співпрацю із чогось надто дорогого й вишуканого…

— Дайте спокій! — пана Вальдека аж пересмикнуло. — Ми ж лише вдаватимемо…

— Як це вдаватимете, якщо мені справді потрібна допомога? І Рита забрала в мене всі мої трунки, — не розумів дід Генрик. — То як ви хочете мною опікуватися? Про людське око?

— Я так ціную ваш розум! — підлещувалася до старого пані Віолетта. — Ну, звісно, що так! Бачте, — вона заходилася жваво пояснювати подробиці, — у цьому центрі усиновлення, звідки ми збираємося взяти малятко, там, так би мовити, хочуть якихось доказів нашого вміння опікуватися… Ну, і Вальдусик сказав, якось до слова прийшлося,що ми вже багато років про вас турбуємося…

— Бо це правда! — утрутився Маньчак. — Хто б іще витримав стільки принижень і кепкувань, як не ми?! Ну, визнайте, пане Генрику! — звернувся він до діда.

— Пане Генричку, любий, поговоріть з нашою кураторкою, — солоденько попрохала Маньчакова.

— І скажіть цій дурепі, що дитині в нас буде якнайкраще! — пан Вальдек нервово крутнувся на стільці. — Після стількох років дружби ви ж можете для нас це зробити?

— А що ж із цією горобинівкою? — поцікавився дідусь, удаючи, наче роздивляється свої нігті. — Такі розмови вимагають гартування духу… Щоб отак відкрити душу чужій бабі, мені потрібна підтримка…

— Я вас підтримаю! — кинулася до діда пані Віолетта.

— А я б волів горобинівку, — відсахнувся від неї старий.

— Ну, що ж, — спохмурнів Маньчак. — Ви завжди були корисливим.

— Тоді ми вас туди завтра відвеземо, — пані Маньчакова ніжно погладила свою шубу. — І ви розкажете кураторці всю правду! Адже зараз таких людей, як ми, просто не знайдеш!

— Отут я з вами згоден! — старий тицьнув у пані Віолетту пальцем. — Таких, як ви, справді немає! У будь-якому разі, ви абсолютно незамінні, бо заспокоюєте мою потребу в ексцентричності.

— Ну все годі, _ нетерпляче відповів Маньчак і, пропустивши дружину у дверях, із полегшею вийшов з дідової кімнати.

— Що скажеш про партійку в бридж? — Буба сіла біля столу, забавляючись колодою. Часи, коли дід, угледівши карти, червонів від задоволення й негайно вмощувався у своєму кріслі, безповоротно минули. Тепер він дивився на онуку з ледь помітним занепокоєнням. А може, з надією, що вона відкладе гру до завтра. Зараз пан Генрик бавився комп’ютерною мишкою.

— Дідусю, — зітхнула Буба, відчувши його німе прохання, — я собі зараз піду, але ми вже давно не проводили часу разом. І мені сумно за колишніми вечорами.

— Знаєш що? — дід нервово закліпав очима. — Я й сам про це думав. Треба буде якось змінити цю звичку…

— Ти не жартуєш? — у Бубиних очах спалахнула надія.

— Та що ти! — обурився старий. — Нещодавно я навіть мріяв, аби нам вимкнули електрику на кілька годин. Уявляєш таке свято?! Ми могли б до самої вечері грати в бридж… Та що там до вечері! — змахнув він рукою. — Ми різалися б у карти до рання. Як колись… — замріявся дід, переводячи погляд на мерехтливий екран комп’ютера.

— Та бачу, що струм усе ще є, і новини на чаті теж, — зітхнув пан Генрик. Він завжди так зітхав, звертаючись до свого монітора.

Тепер дідусь усміхатиметься до нього й пеститиме пластмасове черевце комп’ютерної мишки, — подумала Буба. — А я знову терпляче чекатиму на його повернення з далекої мандрівки.

— Можна, я зазирну… — нервово прошепотів колишній завзятий бриджист, готуючись до нової віртуальної подорожі. — Мабуть, там нічого особливого, але краще глянути…

Буба рвучко зібрала розкладені карти. Виходячи з кімнати, подумала, що через свою тривалу присутність в інтернеті, дід більше її не помічає, для нього вона стала однієї з мільйона віртуальних дівчаток. І Бубі, невідь чому, захотілося плакати.

— Якщо чесно, то прізвисько Сирота повинен був отримати не Стась, — вирішила вона, вмикаючи диск із Бетховеном. І сльози попливли разом із симфонією. Невідомо чому, бо, власне кажучи, нічого такого не трапилося…* * *

Наступного дня Маньчаки з’явилися рано-вранці. Перш ніж посадити дідуся до свого «Трабанта», їм довелося з’їсти тертої селери, яку бабця Рита запропонувала їм на десерт. Уздрівши їхні страдницькі обличчя, покірливо схилені над овочами, Буба майже повірила, що Маньчаки готові на все заради свого майбутнього нащадка.

Дівчина провела дідуся поглядом, сповненим побоювань. Чомусь не могла повірити в його вміння будувати родину. От коли б ішлося про її руйнування, то інша річ. Тут він міг би стати чемпіоном Європи. Буба вирішила терпляче почекати на повернення трійці. Підсвідомо відчувала, що дідові знадобиться її допомога.

Кухня без Бартошової скидалася на скляну посудину, сповнену крижаним холодом. Уже кілька днів, як тут не було звичної метушні, веселого порядкування. Мертвий холодильник не пропонував геть нічого, а кавоварка, забувши, як пахне кава, сиротливо стояла в оточенні непотрібного посуду.

Смерть дому починається від кухні, — подумала Буба, намагаючись пригадати собі останній справжній обід. Їй навіть не заважало, що його, можливо, спожили б Маньчаки.

Найважливішим було те, що він пахнув і збирав усіх у вітальні.

Вітальні теж більше немає! — згадала дівчина. Кімната нагадувала кравецьку майстерню, де на всіх меблях лежали розкладені спідниці й блузки з мереживом, а телевізор стояв, накритий сукнею із блискітками. Буба була переконана, що ніхто з родини не насмілився б посягнути на бабусин вівтар, щоб, як раніше, спокійно переглянути який-небудь фільм Альмодовара.

Зате з бабусею щодня можна було займатися гімнастикою. Навіть тричі. Задля цього пані Рита вбиралася у випрасуваний спортивний костюмчик і пританцьовувала в такт радіо, дивлячись на своє відображення в скляних дверях.

Через тиждень телевізійного посту дідусь голосно висловив свій протест. Нагадав, що навіть під час перебування Астріди на Звіринецькій було менше проблем. Бо вонане привласнила телевізійний пульт і не заборонила харчуватися «Гарячими кружками». Ну, і в ідеологічному плані була менш небезпечна, бо її філософські погляди стосувалися виключно Марисі.

Ніхто, крім Буби, не замислювався над дідовими аргументами. Тато вдавав, що нічого не змінилося, а мамі навіть не доводилося прикидатися, бо вона була зайнята Протеком та книжкою, і не відчувала свекрушиної присутності на власній шкурі.

— Бубо, — бабуся звернулася до онуки, яка сиділа на кухні, — бездіяльність — друг геморою! — нагадала вона дівчині про гасло дня. — Устань, зробимо кілька нахилів, щоб покращити тиск.

— У мене нормальний тиск, бабусю, — відповіла Буба.

— А буде ще кращий.

— А я не хочу кращого.

— На щастя, не тобі вирішувати, що для тебе корисніше, — заявила бабця Рита. — Вправляйся! І р-р-раз, і два, і р-р-раз, і два…

Бабуня в спортивному костюмі була ще більш невблаганною, ніж Шварценеґґер, тож Буба слухняно зробила кілька нахилів.

— Жахлива фігура, жахливі стегна, жахлива постава, — прокоментувала бабуся онуччині спроби. — Якби Павелек мене послухався й оженився з панною Мизгальською, ти була б ідеалом.

Буба вирішила не вдаватися в дискусію. Бо навіщо всоте пояснювати, що із цього батькового вибору якраз нічого хорошого б не вийшло. Навіщо переконувати, що в донькипані Мизгальської, чию фотку бабця Рита завжди мала при собі, тупа посмішка зубрилки й обличчя, не обтяжене розумом. Значно легше зробити кілька нахилів і вислухати сувору оцінку. Тим часом на парковку перед будинком різко в’їхав «Трабант». Пан Вальдек дивом загальмував перед смітником, і за мить авто викинуло із себе трійцю химерних пасажирів. Процесія, очолювана дідом, з неймовірною швидкістю попрямувала до парадного.

— Бачила б це бабця! — посміхнулася Буба, здивована, що дідусь так жваво перетнув подвір’я. Але відразу схаменулася. Дідусів крос нагадував, швидше, звичайну втечу від Маньчаків.

— Дайте мені святий спокій! — вигукував пан Генрик дивовижно тонким голосом, затуляючись від парасольки, якою пані Віолетта силкувалася його штрикнути. — Адже явас хвалив, як міг!

— Ти, старий дурню!!! — Маньчакова не добирала слів, продовжуючи вимахувати парасолькою, якою замалим не тицьнула бабці в роззявлений від подиву рот.

— Та що це ви тут виробляєте! — пані Рита схопилася за знаряддя тортур і смикнула його до себе.

— Поверніть дружині парасоля! — репетував Маньчак. — Досить того, що ви позбавили нас дитини!!!

— У мене є «Деприм» у вигляді чудового чайку, — бабця намагалася вгамувати коридорну війну.

— Знаєте, де я бачив ваш «Деприм»? — пан Вальдек глипнув на присутніх поглядом оскаженілого звіра. Усі замовкли, а Маньчак, уражений власною сміливістю, заридав.

— А я так хотіла стати матусею! — приєдналася до нього дружина.

— Хіба ж це проблема? — бабуся вочевидь зраділа можливості випробувати нову ідею, яку називала «програмою віри у власні сили». — Ви повинні повторювати від двадцяти до ста разів щодня: «Я буду мамою, я буду мамою…».

— Та вгамуйтеся ви нарешті! — вигукнув Маньчак. — Через цього… негідника, — і він зневажливо глянув на діда Генрика, — нам із дружиною залишається хіба що розлучитися!

Дідусь явно почувався незатишно під поглядами всіх присутніх, і Буба чудово це бачила. Старий ледь зіщулився, відводячи очі вбік, проте все ще намагався козиритися.

— Я хотів, як краще, — пояснив він. — Зробив усе можливе! А що люди, як завжди, невдячні, то немає на те ради…

— То що, власне, трапилося? — Буба випередила новий напад Маньчака, який знову кинувся до дідуся.

— Нехай він сам розповість! — Маньчакова кивнула в бік винуватця.

Дідусь набрав повітря, але всі почули тихенький голос скривдженої дитини.

— Ну, що ж… — почав він, зрозумівши, що не має іншого виходу. — Пані куратор запросила мене до свого кабінету на розмову про те, чи здатні Маньчаки опікуватися дитиною. І я дав їм щонайкращі рекомендації. А у свою чергу, пані куратор, здається, її звуть Маґдаленка, це фантастична жінка! І яка вишукана ніжка в туфельці! Ви не звернули уваги, пане Вальдеку, на її литочку?

— Я вам зараз покажу литочки! — загарчав Маньчак.

— А про що ж запитувала ця пані? — Буба намагалася говорити заспокійливим голосом психотерапевта.

— А, таке собі! — дідусь зневажливо махнув рукою, — дурниці…

— Дурниці? — пані Віолетта схопилася за серце. — Ми за дитину боремося, а для вас це дурниці?

— Ні, що ви, дитина не дурниці! — заперечив дід. — Я такого не казав! Я мав на увазі ці запитання.

— Тобто? — не здавалася Буба.

— Ну, що я ціную в ставленні Маньчаків до себе… Як вони мене доглядають, як ми разом проводимо час… от і все, — з полегшею закінчив старий.

— І знаєте, що він їй наплів? — Маньчакова відняла руки від серця, й лише зараз усі помітили, що на її блузці спереду дизайнер розташував зображення двох мішеней. — Сказав, що ми його сп’янчуємо, приносимо регулярно по кілька пляшок з різними трунками. А за сьогоднішню поїздку він додатково отримає від нас горобинівку! — розридалася пані Віолетта.

— І ще сказав, наче ми йому купуємо сигарети й сигари, бо він живе з потворами, які не розуміють його справжніх потреб! — загримів Маньчак.

— І що ми дуже гарно проводимо разом час. Що можемо до світанку різатися в карти! Так і висловився «різатися»! — Маньчакова втирала сльози, які капали на її мішені. — І що він нас цінує, бо в картах ми маємо честь. Завжди сплачуємо борги, навіть, якщо довелося б заставити квартиру…

— Або, що жодна нічна гулянка в місті без нас не обійдеться! — докинув Маньчак. — І що характер у нас ого-го, бо коли нас витурять з тієї гулянки у двері, то ми повернемося у вікно!

— А насамкінець, — промимрила Маньчакова крізь сльози, — ляпнув, що найбільшою нашою вадою є обжерство.

— І навіть згадав про Віолеттині здуття, на доказ того, що ми об’їдаємося без міри, — Маньчак зовсім розстроївся й сів на «Людовика».

— Ну, то ви, тату, непогано розрекламували друзів, — утрутився Бубин батько, насилу стримуючи посмішку.

— От і я так уважаю! — пожвавішав дідусь, але вгледівши вираз зятевого обличчя, негайно відмовився від Павлового захисту.

— Ви могли сказати, що старенький «теє»… — порадив батько. Уся ця метушня його вочевидь розважала.

— Ми намагалися, аякже! — Маньчак здавався переможеним. — Говорили пані Маґді, що він несповна… ну, зрозуміло.

— І що навіть переніс операцію на відкритому мозкові, — додала Маньчакова, — на жаль, невдалу…

— Але все марно! — слова пана Вальдека пролунали, наче жалобний дзвін. — Він цій бісовій кураторці відразу сподобався. Ще мить, і вона віддала б йому наше дитятко. — Маньчак, здавалося, от-от розплачеться знову.

— Справді, незрозуміло, кого беруть на роботу до таких центрів! — нарікала пані Віолетта. — Я б таку… — вона замовкла, підшуковуючи відповідну кару, — за руді патли й до канави!

— Руде волосся, люба пані, може бути бездоганним, — вгамувала її запал бабуся Рита, легенько торкаючись своєї свіжої завивки рубенсівського відтінку. — А в канавах, пані Віолетто, не ображайтеся, частіше можна зустріти таких розкошланих блондинок, як-от ви.

— Не переймайтеся, — Буба спритно змінила тактику. — Дідусеві розповіді не можуть на щось вплинути! Гадаю, настав слушний момент, аби випити чаю з малиновим варенням та пончиками. Я збігаю за ними, а бабуня допоможе мені із чаєм, — дівчина спрямувала на неї благальний погляд.

— Ну, що ж. Якщо вже без пончиків не можна випити корисного чаю, — неохоче згодилася літня пані.

А коли всі, крім дідуся, якого покарали, відіславши до його кімнати, ласували смачними пончиками, у дверях з’явилася щаслива мама.

— Усім доброго дня! — проспівала вона. — Ви вже чули про зйомки фільму за моєю книжкою? Які ви молодці, що вирішили це зі мною відсвяткувати! — Мама обнімала здивованих рідних і не менш приголомшених Маньчаків.

— Хвилиночку, — тривала тиша примусила її занепокоїтися. — А може, усе це з нагоди того, що ви забрали дитинку? Це було б так чудово, якби в нас одночасно з’явився фільм і малюк! — з ентузіазмом вигукнула вона, але чомусь її захвату ніхто не поділяв.

РОЛІ РОЗДАНО

Побачивши Бубу та її собаку, Клеменс так зрадів, що вперше підвівся з лавки.

— Я вже подумав, що ви, панно Бубо, вирішили припинити нашу дружбу, — зізнався він. — І тому змінили місце прогулянок. А я тим часом для цієї волохатої панянки ношутелячу сардельку, от уже кілька днів. Чесно кажучи, вона вже трохи підсмерджує…

Добавка з апетитом поглинала подарунок, незважаючи на термін його придатності.

— Любий пане Клеменсе, — Буба присіла на мокрій лавці, — ми обидві про вас пам’ятаємо, просто останнім часом нас затримували домашні справи. Іноді так буває, що дім перетворюється на пекло, а всілякі дрібниці ростуть як на дріжджах, перетворюючись на великі проблеми…



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал