Буба: мертвий сезон



Сторінка4/14
Дата конвертації30.11.2016
Розмір2.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

— Ти нічого не розумієш! — розсердилася Олька. — Я не хочу бути вагітною! У мене контракт із модельною агенцією!

— То нехай тебе хтось замінить! — думками дідусь був далеко, хоча й стояв поруч, біля крісла.

— У виношуванні дитини? — недовірливо прошепотіла мама.

— Ні, в агенції, — пояснив дід. — Зараз стільки їх розвелося, що роботу знайти можна завжди, — незграбно втішав він Ольку. — У мене в комп’ютері цілий список. Найдостойнішою видається агенція «Розважся просто зараз».

— Ти могла б демонструвати одяг для вагітних, — Буба легенько обняла невтішну сестру. — Там напевне знайдуться сукні й комбінезони для майбутніх мам.

— Та зрозумій ти! — Олька знову розридалася. — Не хочу я бути жодною мамою!

— Ти вже й так нею є, — нагадав онуці дідусь Генрик. — До слова, а де Францішек?

— На балконі-і-і-і, — заголосила Олька.

— Як це — на балконі? — захвилювалася мама. — Нині ж так вітряно. Навіть у прогнозі погоди радили познімати квіти з підвіконь.

— А він не на підвіконні, а на балконі, — Олька гучно висякалася. — Я його прив’язала.

— Прив’язала? До чого? — тепер уже занепокоївся батько.

— До перил, — спокійно пояснила Олька. — Він хотів гратися в індіанців. Я його прив’язала. Інакше не змогла б до вас прийти.

— А звідки тобі відомо, що малий хоче гратися в індіанців? — дід перетворився на Шерлока Холмса. — Він же навіть «дідо» сказати не вміє.

— Він мені показав. На мигах, — Олька витирала очі зашмарканою хусточкою, і тепер її макіяж був достоту як у Маньчакової.

— У мене погані передчуття, — мовив дідусь Генрик. Важко було сказати, що він мав на увазі — становище існуючого правнука чи нову вагітність Ольки.

Неможливо було уявити собі Францішека, якого шмагав на балконі вітрюган, і не зворушитися. На щастя, знову озвався домофон.

— Відчиніть нам! — почувся голос Ольчиного чоловіка, і Буба полегшено натиснула на кнопку.

— Так не можна, — уже з порога почав Роберт. — Доки народиш другу дитину, позбудешся першої, — і він кивнув у бік Францішека. Малий, як завжди, погойдувався на товстеньких ніжках.

— Дідо, — зраділа дитина, побачивши дідуся, а той аж занімів.

— Ви чули? — розчулено скрикнув старий. — Ви це чули?

— Франек мав на увазі мене! — повеселішав тато, дивлячись на онука з любов’ю. — Це я дідо!

На щастя, дискусія не спалахнула.

Усі із захопленням сприйняли перше Францішекове слово й дружно зааплодували. Хлопчика передавали одне одному, ніби якийсь перехідний кубок.

Навіть Олька гордо всміхнулася.

— Я його цього не вчила, — попередила вона.

— А даремно, — пирхнув дідусь. — Бо коли б ти почала його вчити, він би спокійненько через рік чи два вигравав у бриджа. І не лише в садочку.

— От-от, — Олька скористалася рідкісним моментом сімейної ідилії. — Я саме прийшла запитати, чи допоможете ви нам фінансово із садочком.

— Йдеться про тимчасову позичку, — потупився Роберт. — Оля затялася… А я ще стільки не заробляю…

— На що? — утрутився дідусь. — Мужчина, у якого двійко дітей, повинен заробляти на все. Навіть на коханку, — бовкнув він.

— Йдеться про садочок з англійською мовою. І басейном. І карате. І… — Олька перелічувала всі можливі принади дошкільного закладу.

— Як це — з англійською? — дідусь картинно витріщився. — Навіщо дитині, яка не знає рідної мови, ще й англійська? Хіба що ви до Англії зібралися, на заробітки, — зневажливо засопів старий.

— Якщо ви нам не допоможете, — Олька відчула, що втрачає шанси, — то нам нічого не залишиться, як податися на заробітки.

— Через мій труп, — затявся дід, але про це він згадував так часто, що погроза ні на кого не справила враження.

— Я опікуватимуся Францішеком, — раптом озвалася Бартошова.

Усі глянули в її бік і знерухоміли, уражені.

Францішек, який (звісно, коли його не прив’язати до балконних перил) не відав, що таке спокійно всидіти бодай хвилинку, зараз лежав на колінах у Бартошової, міцно схопившись за її фартух.

Малий не виявляв жодних ознак гіперактивності й узагалі не збирався нічого робити. Він просто собі лежав, сповнений щастя, й легенько водив ручкою по обличчю своєїнової матусі.

— Він, мабуть, захворів, — зойкнула Олька.

— Справді, з ним щось не так, — погодився Роберт.

— Але ж ви нас не покинете?! — захвилювалася мама, якій аж ніяк не загрожував інстинкт турботливої бабці.

— Я впораюся, — Бартошова глянула на здивованих присутніх. — Я така велика, що вистачить мене й на дві родини.

— Але англійська… — несміливо почала було Олька.

— Буде й англійська.

— То ви й по-англійському вмієте?

— Умію, — прошепотіла пані Аня. — Але не розмовляти, а виховувати, бо це потрібніше, — і вона багатозначно глянула на пана Генрика.

— А карате? — засумнівався Роберт.

— І карате, — буркнула та.

Після цього більше ніхто не наважився перевіряти вміння хатньої робітниці. Бо всі зрозуміли, що Францішек саме склав свій перший іспит, і потрапив до щонайкращого,най престижнішого, і слід сказати, найсоліднішого садочка. І перший день у цьому закладі так малому сподобався, що пропозицію Бартошової родина сприйняла на ура.

ПАТРОНОВІ НЕЩАСЛИВО ЗАКОХАНИХ

— Я чула, що тебе тепер звуть Сиротою, — Бубі стало цікаво, як новенький сприйняв зміну прізвиська.

— Я теж чув, — він широко всміхнувся, ніби хотів цим продемонструвати, що в нього на зубах веснянок немає.

— Це погано, — Буба пригостила його м’ятним льодяником. — Таке прізвисько запам’ятовується на довше, ніж справжнє ім’я.

— Мені підходить, — знизав плечима хлопчина. — Сирота — це вже принаймні хтось, своя людина, а не якийсь там Новий.

— Могло й гірше статися, — обережно мовила Буба, подумавши про Лукаша, який завжди був Бородавкою, та про Кшися, якого всі називали Дупцею.

— Авжеж, — погодився Стась. — Тільки, бач, я цими типами з нашого класу взагалі не переймаюся. Я ніколи не страждаю, коли мене ображають ті, хто мені байдужий.

— Добре тобі, — зітхнула Буба. — Дідусь каже, що мене обходить цілий світ, хоча це й неправда. Я переймаюся лише тим, що стосується моєї особи. І ніяк не можу збайдужіти, — зізналася дівчина.

Бубині очі ковзнули по Мілошеві, який саме ввійшов до класу.

— Здається, я знаю, як це буває, — Сирота теж глянув на однокласника. — На щастя, завжди трапляється нагода зрозуміти, що ми занадто узалежнені від інших.

— Узалежнені? — перепитала Буба.

— А хіба ні? — відповів Стась запитанням. — Чіпляємося, наче реп’яхи, до абсолютно безнадійних людей, зате не помічаємо поруч класних товаришів. — Хлопець зліз із парти, а Буба подумала, що Сироті більше підходить прізвисько Розумник.

— Можу взяти тебе до Котанського гаю, — Мілош підійшов непомітно. — Ребекка має написати якийсь жахливий реферат, тому коли хочеш…

— Звісно, — у Бубиних очах спалахнули зорі кохання.

— Тоді в суботу, — уточнив Мілош, зазирнувши до записника.

— У суботу, — відказала вона тремтячим від зворушення голосом.

Бубу взагалі трохи дратував погляд Стася, котрий, як на зло, чув усю розмову. Але що цей Сирота міг знати про неї крім того, що вона сама йому про себе розповіла? Поява Гібсона позбавила дівчину подальших сумнівів. І тепер кожен, хто глянув би на Бубу, помітив, як прихід учителя фізики до класу корисно впливає на її вроду.

— Нині четвер, завтра п’ятниця… — Буба рахувала дні, замість обчислювати доцентрову силу, яка вочевидь не давала Гібсонові спокою.

— Бубо, яка в тебе відповідь? — учитель несподівано тицьнув на неї пальцем.

— Три дні! — машинально відповіла та, і клас вибухнув реготом.

На решті уроків, на щастя, ніхто її ні про що не запитував. Буба записувала щось, низько схилившись над зошитом. Такий ентузіазм, гідний відмінниці, помітила навіть Редбулька.

— Бубо, зараз я кричу на Гавецьку! Цього конспектувати не треба, — зауважила вона, в’їдливо посміхаючись.

Добре, що ані Редбулька, ані Сокира, ані Джеймс Бонд, який викладав військову підготовку, не зазирнули в її старанні нотатки. Бо їм довелося б зіштовхнутися з тим, щов ліцеї існує якийсь таємничий предмет, що не належить до шкільної програми.

«Перукарка?

— меліровка?

— підкоротити брюки,

— нігті — 6.3.,

— маска „зимовий ранок“ (мамина),

— депіляція ніг — п’ятниця, щоб не відросли,

— куртка з лого „Нірвани“ (випрати),

— светр — позичити в Ольки (зелений?), до нього намисто.

— купити блиск для губів,

— м.б. спідниця „Левіс“ і смугастий светр + брошка з пір’їнами,

— парфуми: „Кензо“ або „Дольче і Ґаббана“, у будь-якому разі щось класне (мама),

— бальзам для тіла (купити),

— взуття — мартенси червоні чи з малюнком? (червоні до смугастого, з малюнком до Ольчиного светра — приміряти)…».

Із цим довжелезним переліком нових завдань Буба щасливо поверталася додому. Махнула рукою Сироті, який саме сідав на свого незвичайного велосипеда. Стась посміхнувся здалеку, але поглинута своїми справами Буба не могла помітити, що однокласник усміхнувся ледь-ледь. Не так, як завжди.

Сьогодні нікому не вдасться мене розсердити або розчарувати — думала дівчина, у серці якої тріпотіло щастя. Наче метелик, котрий будь-що прагне подолати холодну шибку. — Навіть, якщо прийдуть Маньчаки, а Добавка запісяє всі сходи — я лише посміхнуся. — Якщо Олька вивісить Францішека за кухонним вікном, я сприйму це спокійно.І навіть, коли тато з мамою розпочнуть найкривавіший поєдинок на моїх очах — я й бровою не поведу. Ну, може поведу, але не заплачу… А дідусь… — вона задумалася, що такого страшного міг би їй заподіяти бриджевий партнер, — так-от, якщо дідусь знову назве Мілоша жевжиком чи й гірше, я гляну на нього зверхньо й запропоную, щоб він трохи відволікся від «Лавини сексу», бо лавини шкодять у будь-якому віці, а в його тим більше.

Проте жодне з передбачуваних Бубою нещасть на неї вдома не чекало. Навпаки. Там панувала похмура тиша, і якби Добавка не метляла весело хвостом, дівчина могла б подумати, що тут ніхто більше не живе.

І вона подалася із собакою на прогулянку.

Накрапало, але щільно вкрита хутром Добавка не зважала на дощик. Буба теж радо підставила обличчя під краплинки, вирішивши, що це можна порівняти з ефектом косметичної маски «зимовий ранок».

— Вітаю вас, панно Задериніс, — почулося раптом.

На лавці сидів її химерний знайомий. Цього разу погода не сприяла дрімоті, тож зручна лавка слугувала йому спостережним пунктом. Він ліниво поглядав на перехожих, певне, дивуючись, куди всі так поспішають.

— Ой, добридень! — Буба обдарувала його щирою посмішкою. — А вам не зимно?

— Звичайно, — дещо театрально відказав той, — ледь дошкуляє холод, оскільки падає дощ.

Дівчина сіла поруч і відстібнула Добавчин поводок.

— Може, панночка вгоститься пивцем? — він простягнув у її бік відкриту пляшку.

— Ні, спасибі.

Бубу цей жест зворушив, тому вона зробила вигляд, наче зазвичай без пива заснути не може, просто в цей момент їй не хочеться.

— Розумію, — погодився з нею сусіда й хильнув добрячий ковток. — Та попередити мушу, що без пивка довго ви тут не витримаєте, панянко, бо, як я вже зауважив, добряче нині віє, дозвольте скористатися літературною цитатою: «ніщо так не розігріває, як у сльотавий день напій хмільний».

Ці рядки залишилися без коментарів.

Новий Бубин знайомий не був обтяжливим балакуном, тож вони просто із приємністю сиділи собі на лавці й потихеньку мокли.

Коли Буба зібралася додому й висловила сподівання, що невдовзі вони собі знову посидять і помовчать, із-за поблизьких кущів розляглося пронизливе скавучання.

— Добавка! — зойкнула перелякано Буба, яка встигла побачити, що її химерний знайомий зі швидкістю світла майнув у кущі. За мить звідти вибігла сука, а за нею усміхнений знічев’я любитель хмільного напою, який міцно тримав за вухо якогось шмаркача.

— Скажи-но панянці, що ти зробив? — наказав він.

— Я копнув собаку, — зарюмсав шмаркач. — Я ненавмисне… — ревів малий, забувши, що хвилину тому був мисливцем на диких звірів.

— Може, панянка бажає, аби я для науки теж стусонув цього отрока, чи якихось інших тортур йому завдав? Я радо від імені вашого собаки так зроблю, — і він галантно вклонився.

Малий шибеник репетував, ніби з нього шкуру живцем лупили, але'його крики аніяк не діяли на Бубу.

— Гадаю, стусана й тортури залишимо до наступного разу, — Буба вдала, ніби глибоко замислилася.

— Ви певні, панянко? — любитель пива й лавочки явно зволікав. — Бо маю бажання крутнути отрока декілька разів довкола його власної осі. Політав би трохи, провітрився…

— Ні, — усміхнулася Буба. — Залишмо й це до наступного разу. Якщо ще раз скривдиш тварину, — грізно звернулася вона до малого негідника, — ми тобі з паном… — і дівчина запитально глянула на знайомого.

— Клеменсом, — гордо підказав він.

— Атож, ми тобі з паном Клеменсом влаштуємо справжній луна-парк: каруселі, влучання в ціль та гойдалки.

— Ще й за квиток нам заплатить! — докинув Клеменс. — Бо такий собі Діснейленд, дозволю собі американський вираз, коштує ніяк не менше, ніж пиво! — шибеникове вухоопинилося на волі.

Малий лобуряка буркнув «вибачте», спік рака й хильцем зник у заростях.

— Дякую вам, — Буба переможно всміхнулася. — Моя Добавка була безпритульною і, мабуть, пережила не одну собачу трагедію.

— Зрозуміло, панянко… — Тепер уже він глянув на Бубу запитально.

— Буба, — відказала дівчина, ледь зашарівшись.

— Бубо, — злегка вклонився Клеменс. — Собака ваша, хоч пива й не вживає, справляє враження культурної, так би мовити, істоти.

— Іще раз дякую і… до побачення!

— До побачення, любі пані, — помахав пляшкою Клеменс, знову поринаючи в осінню задуму.

Ніхто не питався Буби, звідки взялися в її очах веселі вогники. Нікого не здивувало й те, що дівчина безтурботно наспівувала, прибираючи у квартирі. Можна було б сказати, що помешкання нагадувало виставку в меблевому магазині, настільки порожньо там було. Лише мама пробігла кімнатою в новому костюмі та з новою зачіскою, але вона швидше нагадувала НЛО, ніж себе. А Буба знала, що НЛО уникає зустрічей із землянами, особливо тими, хто займається прибиранням планети.

Лише коли у квартирі на Звіринецькій згасло світло, Буба витягла із шухляди письмового столу свого щоденника й занотувала в ньому кілька речень. Почала з того, що написала, як би їй хотілося, аби найближча субота настала вже завтра. Потім закреслила своє нерозважне бажання й замінила його низкою маленьких мрій. Це не були бозна-які сподівання, з якими дівчина зверталася до патрона нещасливо закоханих. Звичайні собі бабські побажання:

— щоб до суботи схуднути на два, а краще на три кілограми,

— щоб на прогулянці не бовкнути якоїсь дурниці, котра потім снитиметься ночами,

— щоб ані словом не прохопитися про Ребекку.

Останнє речення було двічі підкреслене яскравим маркером.

— щоб на прогулянці не було вітряно, бо нанівець піде зачіска,

— щоб мартенси не тиснули, як останнього разу, коли Буба насилу встигала за Мілошем,

— і щоб якоїсь миті він відвів бінокль від очей і глянув на неї, на Бубу, так, як дивився раніше, коли не було ще жодної Ребекки.

Зітхнула солодко й закрила щоденника. Вирішила, що цих прохань до патрона нещасливо закоханих цілком достатньо.

КАНАРКА В БЛИСКУ СЛАВИ

Буба не мала ілюзій, що люди, які сповнені добрих намірів і прагнуть будь-що ощасливити весь світ, не завжди є взірцевими альтруїстами. Цілком достатньо, що вони закохані.

Увесь вечір у четвер Буба сиділа над поганенькими картами з таким виразом обличчя, ніби заволоділа всіма козирями. До Маньчаків зверталася словами «Зараз віст любої пані». Пану Вальдеку сказала, що він прегарно відпрацював секвенс, поклавши таким чином контракт. А дідові, який роздратовано смикав вуса, заявила, що той ніколи краще не пропонував три без козиря, бо вони залишилися тільки без двох. Гравці почали позирати на Бубу з певною підозрою, але навіть це не зіпсувало їй чудового настрою.

— Хто ваш перукар? — Буба глянула на французькі локони Маньчакової, приховуючи справжні почуття. Вона постійно думала, кому довірити свою зачіску перед прогулянкою з Мілошем.

— Альберт, — відповіла з гордістю пані Віолетта. — Я думаю, він гей, — додала вона, підвищуючи цим твердженням кваліфікацію свого несамовитого майстра гребінця.

«Запам’ятай, — подумки відзначила Буба, — Альберт відпадає!!!». І так само подумки виділила цю думку яскравим маркером. Вона не стала псувати Маньчаковій настрою й не зізналася, що вигулюючи Добавку, часто бачить пана Альберта із дружиною, трьома синами й випещеним спанієлем.

— Я на геях не розуміюся, — дідусь віддав віст під чирвову кралю, — та я чував, що жінок вони люблять. А глянувши на ласкаву пані, я зовсім у цьому не певен.

— Я дружині не раджу цього Альберта, — Маньчак подумки підраховував чирви. — Мені здається, що гей не може належно оцінити її вроду.

— Ой, пане! — дідусь знову накинувся на чирву. — Із цим будь-хто мав би проблеми. Гей він, чи ні, це тут ні до чого.

— Ви щось імпасуєте? — Маньчак, нарешті, зрозумів, що дідусь виграв усі його козирі.

— Боже збав! — трохи нещиро заперечив старий. — Я саме висловився щодо складного оцінювання зовнішньої принадності вашої дружини. Не кожен, — продовжував дід, — з першого погляду оцінить усі розкидані тілом пані Маньчакової козирі. До речі, про козирі, у мене ще є чирвова шістка. — І дід Генрик переможно кинув на стіл карту, поклавши нею контракт суперника.

— Ви краще бриджевими козирями займіться, — засопів пан Вальдек, — а до тіла моєї дружини вам зась, — спокій полишав його з кожною втраченою картою.

— Із превеликою приємністю, — нечемно відказав дідусь, викладаючи на стіл козирного валета.

— Це швидше везіння, а не розум, — пояснювала Буба перемогу суперникам. Вона робила все, аби зберегти свою радість і піднесення. — Дурням завжди щастить, — і дівчина безпорадно розвела руками.

— Як свідчить остання роздача — не завжди, — усупереч Бубиним намірам озвався дід, а тоді, послинивши олівець, із неприхованим задоволенням занотував у своєму зошиті поразку Маньчаків.

Того дня Маньчакам ні в чому не щастило. У четвер Бартошова не приходила на Звіринецьку, бо увесь день займалася Францішеком. І коли Маньчаки чекали, доки їх запросять до столу, мабуть, саме розповідала малому про «Панду кунг-фу».

Батько теж не квапився розігрівати заморожені налисники. Щиро кажучи, він ні з чим не квапився, бо, як завжди, сидів, утупившись у монітор комп’ютера.

— Ну, то ми вже підемо. У вас тут з голоду вмерти можна, — зітхнула Маньчакова, притискаючи до повних грудей пластикову дитячу торбинку.

— О, яка гарненька цяця, — захоплено вигукнув дід Генрик.

— З інтернет-крамниці, — буркнула пані Віолетта. — Мала бути із крокодилячої шкіри й у формі мішечка, — тихенько додала вона.

— Трохи помилилися! — дідусь не перейнявся її розчаруванням. — А як буде у вас малюк, то це ж якраз йому торбинка для цукерочок.

— Сьогодні йдемо провідати дитину, — похвалився пан Вальдек. — Треба, щоб вона до нас призвичаїлася.

— Ви, безперечно, праві, — притакнув старий. — Не можна відразу шокувати дитину, доведеться вам себе потрохи відкривати. Нехай, біднятко, звикає…

Буба вийшла з дому ще раніше за Маньчаків, побоюючись, що перукар виявиться не в змозі зробити з її волоссям того, що вона запланувала собі на суботу. У невеликій перукарні, куди дівчина зайшла, не було жодного клієнта.

Що завжди казала в таких випадках мама? — думала Буба, сідаючи в кріслі, доки похмура перукарка зловісно гострила ножиці. — Ага, що слід уникати перукарів, у яких немає клієнтів, — згадала вона собі, але було вже запізно.

— То що робимо? — знуджено запитала перукарка, а Буба востаннє глянула на своє волосся, яке мало природний шоколадний колір.

Дівчина не плакала, повертаючись вузенькими вуличками додому. З-під кашкета визирали жовті пасма, які скидалися на покинуте гніздо, збудоване абияк і з бозна-чого. Буба не підозрювала, що жовток, змішаний з какао, може створити такий приголомшливий ефект. І хоча вона делікат но попрохала перукарку, що хоче, аби її зачіска виглядала природно, та зробила все, щоб переконати Бубу й себе в нереальності цього бажання.

— Дивно воно якось вийшло, — прокоментувала перукарка свій витвір. — Волосся в тебе погане, тому так і сталося, — додала вона, ховаючи до кишені Бубині кишенькові за два тижні.

— А може, усе не так погано? — намагалася Буба втішити себе, але дідусь швидко розвіяв її ілюзії.

— Невже це ти? — пошепки перепитав старий. — Твої батьки знову воюють, — тицьнув пальцем на двері спальні. — Та коли тебе вгледять, напевне перестануть жалітися одне на одного. Хто це з тебе так познущався? — допитувався дід Генрик, тож Бубі довелося зачинитися від нього у ванній.

Дівчина сіла на краєчку ванни й дала волю сльозам. Із дзеркала на неї дивилася розфарбована краля, схожа на манекен з виставки перук або якусь ідіотку з дурнуватої американської комедії, та водночас знайома, бо в неї були Бубині заплакані очі та ямочки на щоках.

Мама відкрила трагічну таємницю лише через годину.

— Це жахливо, серденько, — поспівчувала вона. — Тобі не можна носити жовтих речей, бо цей колір підкреслює всі вади зовнішності. Цікаво, чому мені він так личить? — допитувалася вона, але ніхто не пояснив їй цього феномену.

Побачивши доньку, тато лише зітхнув.

— Ти чимраз більше скидаєшся на свою матір, — прокоментував він. — Проте не переймайся, у твоєму віці все швидко змінюється.

— Та чого там! — намагався не помітити проблеми дідусь. — Орнітолог однаково тебе покинув, тож удруге вже цього не зробить, — незграбно втішав він.

І лише тепер Буба заридала вголос.

Так гірко, що до її плачу приєдналася Добавка, хоча її власне хутро лисніло, демонструючи найпрекрасніші природні кольори.

Наступного дня Буба йшла до ліцею, сподіваючись ніколи туди не потрапити. Кашкет лише частково приховував її поразку, а жовтий светр, що мав відволікати увагу від жовтого волосся, навпаки, ще більше його підкреслював.

— О Боже! — Мілош перелякано глянув на Бубу. — Ти схожа на канарку-переростка! — і він недоречно засміявся.

Дівчина лише посміхнулася у відповідь.

— Тепер така мода, — кокетливо пояснила вона.

— Якби це було модно, Ребекка б уже давно пофарбувала собі волосся, — заперечив Мілош. — О, чудово, що ми згадали! Бач, Бубо, Ребекка вирішила-таки відволіктися відсвого нудного реферату й поїде зі мною до Котанського гаю. Але добре, що на тебе завжди можна розраховувати…

Уроки тягнулися неймовірно довго. Бубине волосся привертало загальну увагу й викликало стільки кпин, що дівчина раптом зрозуміла, якою обтяжливою була популярність для її батьків. За ці кілька годин їй довелося звикнути до сумнівної слави. Вона спробувала подумати про щось приємне. Наприклад, про те, що їй не треба схуднути дозавтра на три кілограми. Що не доведеться воювати з Олькою за зелений светр, бо в ньому Буба скидалася б на яєшню із зеленою цибулькою. Раділа, що вдалося заощадити на косметичній масці для обличчя, та незважаючи на всі ці причини для радості, ніяк не помічала жовтневого сонця, що вливалося крізь шибку.

— Це ти, Бубо? — перепитала Редбулька. — Бо віднедавна мені здається, що замість тебе на уроки приходить якийсь твій невдалий двійник. Зрештою, не маю нічого проти двійників, навіть не надто схожих. За умови, — Редбулька піднесла догори вказівний палець, — що вони конспектують усе, як слід. — І після такої заяви вчителька продовжила захоплюватися черговим літературним шедевром.

ДВА ТЕСТИ НА МУЖНІСТЬ

Від тієї злощасної суботи минув тиждень, і крім жовтої шахівниці на Бубиній голові, ніщо більше не нагадувало про нещодавні плани. Хіба що вражена гордість, бо щойно на горизонті з’являвся Мілош, як дівчина червоніла від сорому.

— Знаєш, це не так уже й погано виглядає! — Сирота звично сів на Бубиній парті. — Як жовтки, перемішані із шоколадом, — додав Стась, спинившись поглядом на злощасній меліровці.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал